Прозоре небо, гострий зір душі,
Ужинок долі, недостатній завше.
Спізніле каяття – десь ти згрішив,
А десь тобі недодали на марші.
І дивишся затято в далину:
Зів’яли трави, опадає листя…
І хочеться за птахами рвонуть,
Що небокрай усіяли намистом.
І хочеться творити і любить,
Роздмухати згасаючу жарину,
І хочеться вернутись хоч на мить
У незабутню юності країну.
А мудра осінь стишено втіша:
Ніхто не обтинає ваші крила,
Вам варто лиш тихіше поспішать,
Ваш вірний козир – неоцінна зрілість.
Вам множити і множити добро.
Ще радощів – яких не знали досі.
Благословляє серце і перо
Завзяття, перемножене на досвід.
Вона втіша. А я собі дивлюсь
За даленіючим пташиним клином.
Й тихенько до Всевишнього молюсь:
Верни її – хоча би на хвилину.
Як Ви мудро написали про втішання осені!Ой, не всі
вміть слухати свій вік,а тим паче використовувати його дари.Зрілість неоцінна,але її в багатьох випадках недооцінюють.Це, може, тому,що з віком надто переймаються земним.На превеликий жаль.
Ніхто не обтинає ваші крила,
Вам варто лиш тихіше поспішать,
Ваш вірний козир – неоцінна зрілість.
....які вірні слова...скільки в них мудрості...і виваженості...але-ось він,крик душі-Верни її – хоча би на хвилину!