«Серце втомилось - не можу пізнавати,
Уста зімкнулись - не можу говорити.»
(Чжуан Цзи)
Завітала весна в царство Лу.
Бубнявіли на персиках віти
Все жадало цвісти - навіть сни.
Все жадало рости - навіть мрії
Про справедливість і доброту.
І в цей час - перших бруньок
Янь Юань вирушає на Схід -
Царство Ці - саме так, саме туди.
Вчитель Кун зажурився
Його учень Цзи Гун се помітив
І зійшовши з циновки мудреця запитав:
«Чи посмію, нікчемний Ваш учень,
Запитати - чому, зажурились Ви,
Вчетелю, коли Хой Янь Юань
Вирушає на Схід - в царство Ці?»
Вчитель так подивився
В порожнечу вікна,
В порожнечу весни,
В порожнечу думок свого учня
І промовив: «Як добре
Ти промовив питання!
У маленький мішок
Не помістиш нічого великого,
Закоротка мотузка -
Не дістанеш нічого
З криниці глибокої.
Тілом своїм людина слідує
За тим, що накреслила доля,
Не додавши нічого,
І нічого не кинувши.
Я сумую від того, що Хой
Почне говорити з правителем Ці
Про Шлях Високого та Жовтого Предка,
Почне повторювати промови
Священного Землероба.
У цих словах цар буде шукати себе,
Але марно. А не знайшовши,
Почне Хоя підозрювати,
А підозрюючи, скарає його на горло.
Хіба ти не чув, як в давнину
В столицю царства Лу
Прилетів морський птах,
І сам цар шанував
Того птаха музикою,
Царськими стравами та офірою,
Але птах сумував,
Не приймав тої їжі й помер.
Ось чому зажурився я,
Коли учень найкращий
Вирушив в царство Ці.»
