Тихим ранком сонце ніби жартувало,
То виринало, то ховалось за потемнілим небом.
Туманом сизим ніби землю обіймало,
В передчутті незнаного, проте правдивого.
В пустелі сизого й страшного,
Ти віднайшла для себе ключик щастя.
І коли голос вітру навівав мотив сумного,
Ти чекала, хоч він нашіптував "прощайся".
Знак вічності на дереві- бринить душа,
Він повернеться, точно, неодмінно!
Він не дарма пішов в яри пусті,
Він не дарма тримає в серці Батьківщину!
Ти ж пам'ятаєш ту розмову напружену і незручну,
Ти пам'ятаєш його погляд розчарований, тужливий,
В них було видно долю непросту,
Він був ніякий. Був розбитий.
Зібрала в руки всі думки
Й пішла додому робити хатні справи,
Щоб в цій буденності швидше проходили роки,
Щоб з кожним днем знов милого чекати.
А він пропав. Його немає.
Ні звісточки від нього, ні дзвінка.
І в телевізорі втішають " жертв немає",
Однак не видно, хоч краєм ока, рідного лиця.
*
Пройшло вже може місяців чотири,
І щось незвичне відбулось у животі.
Можливо, це є знак, що їде дорога людина,
А може й навпаки...
Ця метушня всередині не припинилась.
Й однаково про милого ні звісточки, не чути.
Можливо ти хоч трішки помилилась?
І ці думки тобі ще довго не дадуть заснути.
Всю ніч сиділа, виглядала,
В чарівність тихої ночі.
Як на зло прощальний погляд нагадала.
І чи так темно було, чи затуманились ті сірі очі..
Бо біль не дав випрямити спину,
Так упала на коліна і довго ще б сиділа,
Та в руки взяла телефон й швидку набрала: "гину,
Рятуйте, боляче, не маю більше сили!"
Як в сні проходили подальші дії,
Через хвилин 15 приїхала швидка.
Там лікар щось казав про мрію,
І посміхаючись, сказав: "вагітна, дівчино, у вас ще й двійня".
Серйозного нічого не знайшов,
Просто сказав якнайменше нервуватись.
Якісь вітаміни прописав й пішов
До іншого виклику готуватись.
І знову не зімкнувши очі,
Так просиділа чекаючи на ранок,
Ну як ти там, ти хоч живий, мій любий, мій хороший?
Як би ж ти знав, що я не сама зустріла цей світанок…
**
Минали дні, і ось вже час прийшов,
Коли маленькі донечки повинні народитись.
Зібравши речі, до молодої мами хтось зайшов-
Це був друг, який поїхав разом з рідним, тут вже не можна помилитись.
Вже радість була на лиці,
Що ось-ось і слідом зайде любий неодмінно.
Проте, той друг, тривожно щось тримав в руці,
Дав в руки дівчині те "щось" і зник безслідно.
То була записка на картонній пачці,
На ній був підпис "твій коханий".
Про себе прочитала й затрималась в мовчанці,
Дивлячись у пустоту благально.
"Кохана, якщо ти читаєш це зараз,
Я радію- бо друг мій лишився живим.
Можливо мене ти вже не побачиш,
Та знай, ти завжди будеш в серці моїм.
Я знаю, ти довго чекала,
Пробач, що не зміг простояти ще день.
Та ніч така довга й холодна стояла...
Я плачу, бо більше не побачу твоїх очей.
Я зараз лежу застелений снігом.
Навряд чи мене хтось зараз шукає.
Та я поки що не втрачаю надії,
Навпаки з кожним словом вона все зростає.
Недавно мені снився сон хороший, повір,
Ніби скоро у нас будуть дітки маленькі.
Донечка Віка і донечка Віра,
І будуть вони в маму: такі ж веселі й гарненькі.
Пробач, що цьому не збутись ніколи.
Пробач. І я прошу- ридати не смій.
Знайди в собі сили і рухайся далі, доле.
Я покидаю тебе на цій ноті сумній.
Всім серцем тебе обіймаю, кохана,
Я слова не стримав свого, я поганий,
Щасливою будь, хоч без мене, благаю.
Твій коханий"
***
Тримала картонку в руці й біля серця.
- Ще трішки, ще трішки, -кричав акушер,- тужтесь, дівчино.
І ось плач дитини.
- Як зветься?
- Вікторія, пан акушер.
Через долю секунди, з'явилася друга.
- Як зветься?
- Хай Вірою буде вона.
Хоч тримають малят лише материнські руки,
Проте у теплі і кохані, така їхня доля.
****
Дівчатка здорові, і ось виписки день,
Та щось неспокійно, тривожно в душі.
Вийшла на двір, і як в голову "дзень":
Та ні, це лише у моїй голові!
Перед нею на лавці сидить чолов’яга,
Ввесь сивий і, на жаль, без ноги.
Та чомусь до нього відчувається тяга.
Підходить все ближче: о Боже, це він!
Це милий мій, любий! Пристала до нього,
На коліна присіла, крізь сльози сміялась.
Я знала, ти вистоїш, ти отримаєш своє.
Цілувала його, в обійми поринала.
Чоловік, взявши в руки дівоче лице,
Все ж змовчав і ще дужче пристав обіймати.
Як не дивно буває , до життя повертає лиш серце,яке вміє щиро, кохати...
ID:
599431
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 13.08.2015 16:43:54
© дата внесення змiн: 03.07.2017 12:44:56
автор: Дана Креп
Вкажіть причину вашої скарги
|
