Серед степів, ланів і круч текла і звивалася широка річка. В тій річці були потаємні місця, це там, де річка робила круті повороти. Вони густо заросли шипшиною, очеретом, вербами, там були вири. Вода там вирувала, крутилася, бурмотала. Якщо попадала туди гілочка, вода живо затягувала її на середину виру, і там гілочка зникала. При цьому лунали якісь незвичні страхітливі звуки, схожі на стогін. Цих місць боялися люди, особливо молоді дівчата, бо говорили, що там водяться русалки і вони можуть тебе залоскотати і затягнути в глибину виру.
Майже біля самої річки на полі працював молодий парубок. Він косив жито. Було жарко, і він ходив до річки купатися, і під густими вербами любив відпочивати. Не знав він, що це було любиме місце річкової наяди-русалки. Це було глухе місце, бо недалеко був вир, і вона тут бавилася, плавала, плескалася, вилазила на тісне сплетіння гілок зелених верб і там дрімала. А тут раптом в її життя ввірвався хлопець, і вона з здивуванням крізь віти густих верб спостерігала за ним. Наяда була чарівниця, вона вмить могла обернути хлопця, наприклад, в очеретину, але їй було цікаво спостерігати за ним, це було для неї якби грою, різноманіттям в її житті, і тому вона його не чіпала. Хлопця звали Василем. Розгледіла русалка в хлопця гарну статуру, вроду, голубі, як частинки голубого травневого неба, очі, чуприну, схожу на дозріле жито. Але, з дня на день, підглядаючи за хлопцем, русалка і не помітила, як поступово закохалася в нього, і зрозуміла, що без нього жити не зможе. Тоді вона наділа на себе простеньке, з намальованими зеленими листочками, платтячко. Уквітчала голову вінком з польових квітів, взяла глечик з чистою джерельною водою, кинула туди щіпочку чар-зілля. І коли хлопець, тільки-но прийшов на те місце відпочивати, вийшла із-за верб, нібито випадково мимо йшла по дорозі, і запропонувала йому напитися холодної водиці. Василь з задоволенням припав до глечика, а коли напився, то відчув, що вся втома кудись поділася. Тоді він підняв голову і подивився дівчині в очі. А очі дівочі були мінливі, бездонні, зеленувато-голубі, в них неначе гралися і переливалися зеленувато-сині хвилі річки і моря, вони притягували до себе, як вода притягується в глибокий вир, і, здавалося, вибратися звідти вже було неможливо. Дівчина йому дуже сподобалася. Не знав Василь, що це чар-зілля діяло. «Як тебе звати, дівчино-красуне?», - запитав Василь. «Наяда», - скромно відповіла дівчина. Василь здивувався, яке чудне ймення в дівчини, але нічого не став говорити і питати, а, може, це знову чар-зілля діяло. Не знав Василь, що Наяда – це грецьке ім’я, так в Греції називали річкових богинь.
Наяда кожного дня носила йому в обід пити і їсти, і поступово Василь – перший красень на селі, теж закохався в Наяду. І, хоча, сільські дівчата, яким він теж дуже подобався, говорили йому напівжартома, а скоріше всього всерйоз, бо вірили в це, і попереджували, щоб він не ходив до виру, бо це місце лихе і страхітливе, і там водяться русалки, і, можливо, одного дня залоскочуть і затягнуть його до виру. Але Василь відмахувався від них і слухати не хотів.
Кохалися русалка з юнаком ціле літо. Василь приходив до потаємного місця, разом вони плавали в річці, плескалися, гралися, бігали, стрибали з верб у воду. Але літо проходило, вечори ставали холоднішими, русалці потрібно вже було збиратися і відпливати у теплі моря до теплих країв, до теплих річок, які ніколи не замерзають. І тут дівчина признається Василю, що вона русалка. Посмутнів Василь, але що поробиш, він її кохає. То так і буде жити з нею все життя. А, можливо, це чар-зілля діяло. І він відповів: «Нічого страшного, збудуємо тут біля річки новий дім, будемо хазяйнувати і жити разом, та і поле моє тут рядом знаходиться.» Але русалка відповідала, що вона повинна відпливати в теплі моря, і стала його кликати з собою, в своє водяне царство жити. «Ти, Василю, зі мною в водяній стихії будеш вільним від усіх турбот, ти станеш безсмертним. Все буде твоїм. Ти будеш володіти самими великими дорогоцінними перлинами, діставати скарби затонулих кораблів, золото, срібло, ти станеш самим найбагатшим у світі. Всі риби, кити і дельфіни будуть прислуговувати тобі.» Слухав Василь пристрасну і переконливу розповідь русалки, і вже, начебто, згоджувався з коханою, лише попросив трішки подумати, зібратися з думками, привикнути до цього повороту в його житті, і попрощатися з рідним краєм. «Ти можеш думати лише ніч і світанок, бо після світанку ми вже повинні вирушати в дорогу», - сказала русалка спокійно, бо була впевнена у своїх чарах.
Пішов Василь додому. Всю ніч майже не спав, ворочався з боку на бік, переживав, все думав і думав, і врешті-решт прийшов до думки, що без коханої жити не зможе, і завтра вирушає з нею в далеку дорогу. А, може, це чар-зілля діяло. На світанку Василь повільно вже йшов по квітучому лузі до покритої легким туманом річки. Сонце уже освітило золотаво край неба. Пташки весело і мелодійно щебетали, зустрічаючи сонце. Листочки дерев і трав тихенько про щось між собою ніжно шепотіли, стікала по них додолу, виблискуючи як перлинки, срібна роса. Василь на повні груди вдихав в себе прозоре прохолодне цілюще лугове повітря. Три білі берізки, які він посадив в лузі, привітно вклонилися йому. Незвичайна краса рідного краю хвилювала його душу. На полі важке колосся пізнього жита лягло йому до рук, обступило його з усіх сторін, нібито не хотіло його відпускати з поля. І щось невимовне защеміло в серці Василя, і він зрозумів, що не зможе жити без рідного краю, в якому він виріс, і так його любить. Не зможе він жити без свого поля, без цього зеленого лугу, без голубого неба з білосніжними хмарками, без світанків і вечорів, і ні на які скарби він не зможе проміняти свій рідний край. А, можливо, це чар-зілля вже переставало діяти, бо любов до рідного краю перемагала всі чари.
Прийшовши до річки, Василь про це все сказав русалці. Спаленіла русалка, розлютилася, що любов до рідного краю перемогла її чар-зілля. У відчаї вона обернула юнака у голубі квіточки волошки, і розсипалися вони по всьому Василевому полі.
З тих пір, коли настає літо, і хвилюється, вклоняється до долу важким колосом жовте жито на полі, цвітуть поміж житом голубі волошки. Люди називають їх іноді, на згадку про красеня-юнака Василя, васильками. А з густих зелених віт верб, що ростуть біля річки, з сумом дивиться на волошки русалка, бо нагадують вони їй голубі кохані Василеві очі.
ID:
575003
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 17.04.2015 07:53:02
© дата внесення змiн: 17.04.2015 07:53:02
автор: Володимир Бабієнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
добре
