Був грудень місяць,
Лежав на дворі сніг.
Були притоптані сліди від щастя.
Вчора зранку розтанув сніг,
А завтра зникнуть спогади вчорашні...
Мороз був сильний,
В серці було тепло.
Сьогодні ж мимовільний дощ.
Ти до брехні був дуже схильний,
Знищивши всю правду
Шорохом підошв...
Твоя омана холодніша
Від зими,
Мабуть, в тобі тепла не вистачало.
Слова були сухі й тонкі,
На них ти клав брехню,
І подавав до чаю...
Зовсім згодом закінчиться зима
Пройдуть і сніг і люті морози.
Ти скажешь,
Що винна я сама,
Що це вже не вірші, а довгі прози...
З приходом весни,
І довгожданного тепла.
Коли за вікном цвістимуть вишні.
Я згадаю, як клялась
Собі сама,
В щасті, не згадувати колишніх...
А коли буде літо,
Може й розсміюсь,
З того, що так тяжко
Плакати хотілось.
І як тебе побачу, більше не спинюсь.
Зводячи усе на те, що це наснилось...
Як перший лист впаде з-поміж
Осінньої листви,
Я мабуть, вже зовсім позабуду.
Але запам'ятаю на вік
Самопожертви. Більше. Не буде...
Я зупиняюсь, зараз ще зима,
І відчуття, як кинув в серце сніжку.
Тобою одержима не була,
Та перед серцем поставили підніжку...
Автор: Валерія Скубій
