Ще не впала зима, ще дзвенить у повітрі високо.
Її чути здаля, ніби часу набутись в теплі,
а прийде вона раптом і візьме, як око за око -
рівно стільки від сонця, наскільки бракує землі.
Ще не вірю я їй, ще не стала шукати коротших
ні доріг, ні маршрутів, щоб швидше долати її.
А вона вже на стріхах оглядини здійснює вотчин,
що дісталися їй і заснули до часу в мені -
пишні спогади: сад, стервеніння у гаморі літа,
цілування твоє й витинанки гілля й парканів.
Ходить ще, як приблуда змарніла і зовсім роздіта
спрага бути з Тобою між білих й відчужених днів.
