Заспокоїтись треба, заспокоїтись і прийняти. Адже щодня, щогодини, щомиті хтось десь помирає. Так влаштований світ, і тобі несила щось змінити. Не від тебе залежить, не від тебе. Ти можеш чимось зарадити? Можеш? Ні... Ну то лишися того ровера і живи так, як можеш, роби, що мусиш, головне по-совісті живи. Кажеш: "але ж це так безглуздо, так страшно, не розумію, чого так має бути". Не мусиш розуміти, приймай, приймай, як є. Довіра має бути. Отець знає, що й навіщо робить, а ти довірся і йди своїм шляхом. Не все можеш збагнути, не все осмислити? Мабуть, ще не час тобі. Зрештою, чому ти вирішила, що безглуздо? Глузд є у всьому, лиш не все ще можеш зрозуміти, бо знов таки на все свій час і місце. А страшно, бо несподівано. Якби кожен сподівався смерті, то чи жив би? Люди чомусь сприймають смерть, як жахіття, і не розуміють, що насправді це лиш початок нового, іншого життя, за яке ми нічого не знаємо. Тому й боїмося, що не сприймаємо. Знову ж таки не довіряємо Творцю, а Він сказав, що душа безсмертна, за неї заплачена величезна ціна. Та маловірні й далі не ймуть віри. Кожен з нас має своє призначення, місію, котру має виконати тут, а виконавши, мусить йти далі. В який спосіб піти? Також кожному своє. Як кажуть люди - доля. А долі людські, ніби ролі у спектаклі під назвою життя. Кожен має свою роль і виконує її. Хтось краще, хтось гірше, проте злагоджено і за написаним сценарієм, іноді маючи змогу імпровізувати. Оце й усе, що можу тобі вповісти на твої одноманітні, проте не банальні запитання. Хочеш знати - пізнавай, а не товчися головою об стіну життя.
З любов'ю твій Ангел
