Блиск місяця сяйним розливом
безлюдну освітлює путь –
край неї, схилившись журливо,
лиш верби ростуть.
Дух свіжий із нив занімілих
притишує пал вогняний –
немовби рій ангелів білих
несе супокій.
Зоря за зорею злітає
з пустинного зводу навік,
далеко голосить й змовкає
у горах потік.
І в мріях, повитих журбою,
пливу я в знемозі ночей –
і в спогадах дальніх лиш двоє
пестливих очей.
***
(варіант)
Блиск місяця сяйним розливом
безлюдну освітлює путь –
як тіні, схилившись журливо,
лиш верби край неї ростуть.
Дух свіжий із нив занімілих
притишує пал вогняний –
немовби сонм ангелів білих
несе золотий супокій.
Зоря за зорею злітає
з пустинного зводу навік,
замовкла душа: лиш співає
у горах шумливий потік.
І в мріях, повитих пітьмою,
пливу я в знемозі ночей –
і в спогадах дальніх лиш двоє
пестливих промінних очей.
Димчо Дебелянов
Лунен блясък
На лунния блясък вълните
заливат безлюдния път -
край него под бреме превити
върбите стърчат.
Лъх ведър нивята заспали
Облъхва след огнений зной -
то сякаш рой ангели бяли
разливат покой.
Звезда към звездата полита
от свода пустинно-дълбок -
далеко ридае и глъхне
планински поток.
И в блянове смътни увлечен,
аз плувам с безсилни лъчи -
и милват ме в спомен далечен
две тихи очи.
***
(вариант)
Над лунния блясък вълните
заливат пустинния път -
кат сенки печални върбите
безмълвни край него стърчат.
Лъх ведър нивята заспали
облъхва след огнений зной -
то сякаш сонм ангели бяли
преливат ги с златен покой.
Звезда към земята полита
от свода бездънно дълбок,
душата се вслушва: долита
глух шум от планински поток.
И в блянове тъмни увлечен,
аз плувам в безсилни лъчи,
милуван от спомен далечен
за две лъчезарни очи...
