Моєму старшому другу Шону Маклеху
Наша перша колиска – тиша.
Людське життя – це вічне повернення
(Шон Маклех, «Повернення»)
Росло собі Сонечко в мороці дикім:
Зерниночка світла співала вночі,
І зорі схилялись над синовим ликом,
І всі дарували від щастя ключі.
"Рости, наше Сонечко, теплим, ласкавим,
Бо ми вже старенькі, нам спати пора!
Прикрась нашу старість пелюстям яскравим –
А там проросте і твоя дітвора.
Зігрій їх любов'ю, як ми тебе гріли,
Даруй їм ключі від добра і краси!
Ростимуть вони, а ти май в собі сили,
Щоб плати у них за любов не просить.
Бо згаснеш, синочку, і пісню забудуть,
Внучата ж до нас не підіймуть очей...
Коли ж і підіймуть – то вдягнуть полуду
Із брехень чорніших від чорних ночей.
Ключі вони кинуть у темінь пекучу,
Мов серденько вирвуть із наших грудей,
Ще зроблять з любові грязнющу онучу –
І більше не буде у тебе дітей..."
Росло собі Сонечко, пісню співало,
А зорі колиску його берегли,
Ключі дарували, прохали немало
З проміння свого не робити золи...
