Ти пішов і все – До побачення.
Запам’ятай одне, моє наївне дурне хлопчисько: якщо ти одного разу зник із мого життя, то будь добрий не нагадувати про своє нікчемне життя й існувати надалі у своєму брудному й огидному світі. Ти вичерпав ліміт моєї довіри, тому моє серце назавжди закрито для тебе під залізними гратами, які вже давно вкрилися іржею та поросли отруйним тереном. Залиш свої феєрично-красиві обіцянки при собі: не бажаю бачити твої зрадливо-красиві очі, чути до болю рідний голос, який обпікає брехнею нотки моєї душі та грає свій неврівноважений романс. Вистачить. Ти і так зруйнував останню цитадель моєї душі, розібрав по маленьким камінчикам моє тендітне серце, жадно розірвав мою гордість на велетенські шматки й викинув на розтерзання тваринам. Певне, пишаєшся собою? Дарма, любий мій. Ти не вбив, а лиш надавив болем по кволих швах. Забивай і надалі свій шлунок псевдо-коханням бідолашної рудоволосої дівчини, яку ти принижуєш своєю шоколадно-солодкою брехнею. У тебе не серце, а пластмасовий клапан: ти не здатний на вірність і ласку, тобі подавай розпусту в коробочці бавовни. Жаль, звісно, але ти невиліковний. Вакцини від хронічних боягузів не має. Зазирни всередину й побачиш, що «любов» з тобою накоїла…
