|
Поет сорока віршів-Віктор Забіла
Присвячується М.Л.
“Один з найздібніших і найталановитіших поетів.”
І.Франко (про В.Забілу)
Торкатися власними роздумами життя сторонньої людини - справа не скромна, зухвальна. Але, нині тому, хто пішов з цьго світу, вже нічого не страшно, вже ніщо не зворушить його довічного покою. З цих міркувань і бажання нагадати про дивовижну особистість-поета, і писана моя компіляція.
Проживши на світі майже 70 років, Віктор Миколайович Забіла написав всього 40 віршів. Дивно мало. Але саме стільки знайдено їх на сьогодні.
Часи були суперечливі завжди.
“Тоді, – писав Пантелеймон Куліш, – між українським панством рідко ще хто вмів розмовляти рідною мовою, і сам Шевченко говорив у гостях у панів мало не все по-російськи. Хіба знаходив дуже почутну собі людину між земляками, що відчалили вже від рідного берега і вплили глибоко в московщину.”
Хтож, або що-ж вплинуло на нього в такому разі?
“Куліш каже, що Забіла вчився разом з М. Гоголем в Ніженському ліцеї і навіть сидів з ним на одній лаві.”
Забіла справді разом з Гоголем вчився у Ніженському ліцеї з 1822 по 1824 рік (він був “вольноприходящим” учнем). Зберігся список учнів, переведених з п’ятого в шостий клас, в якому зазначено прізвища Яковського Николая та Забеллы Виктора.
Перейшовши з п’ятого в шостий клас, В. Забіла залишив гімназію і в 1825 році перейшов на службу в Київський драгунський (з 24 грудня 1826 р. гусарський) полк. Військову службу залишив 1834 року в чині поручика.
Поетичне ім`я Забіли з`являється початку серпня 1838 р. Саме тоді,під час перебування в с.Качанівці, композитор М.І. Глінка написав музику до двох поезій В. Забіли -“Гуде вітер вельми в полі” та “Не щебечи, соловейку”.
Той факт, що Віктор Миколайович вчився в Ніжині в ті часи, коли там був і Кукольнік Н.В., і і Афанасьєв О.С., і Гребінка Є.П., а також і те, що перші свої вірші Забіла друкує в альманасі “Ластівка”, який склав і видав Гребінка р.1841, неначе свідчить, що на нього впливав Гребінка, що Гребінка підтримував його симпатії до рідного слова. Та біографія Забіли не дає ні одного факта, який би свідчив, що між Забілою та Гребінкою були якісь більш тісні, більш щирі та приятельські відносини. Інша справа - Забіла був знайомий з Шевченком та Кулішем, – але це знайомство почалось аж в 40-х роках, – тоді, коли вже він надрукував свої вірші в “Ластівці”.
Скоріш за все - ніхто не робив на нього особливого впливу, що він цілком самостійно, з власної ініціативи почав віршувати рідною мовою.
Куліш в своїх спогадах про Забілу неначе поділяє саме таку думку. Кажучи, що рідна поезія на Україні вперше прокинулась на Чернігівщині в творах Забіли, як на Харківщині – за приводом Гулака-Артемовського, а на Полтавщині – Котляревського. Саме Куліш називає Забілу “самостійним органом нового почуття нації”.
Коли ми звернемо увагу на те, що Забіла любив і знав силу-силенну рідних пісень (до речі сам гарно вмів грати на 14-струнній бандурі та гітарі) і придивимося до самих його віршів, що своїм складом і формою так нагадують українські народні пісні, то ми знайдемо разом з цим джерело, яке надихало Забілі любов до рідного слова, яке, не рахуючи навіть впливу окремих людей, і само здатне було потягти Забілу до праці рідною мовою.
Про Забілу різним чином було написано досить-таки багато. Остані публікації припадають на недавні роки.
"Якщо брати тільки людський аспект, то хіба нецікаво простежити,як людинавеселої вдачі, з неабияким чуттям гумору постає перед нами в образі меланхолійного співця, речника горя й туги, співця лихої долі, нещасливого кохання?" - так ставив питання останній за часом дослідник творчості Забіли С.Крижанівський у 1993 році.
Мені ж хотілося доторкнутися тільки рис цьго, хай не великого талантом, але дуже самобутнього поета - людину про якого Тарас Шевченко, писав так: «Воспитывался он, правда, в Нежинском лицее, в одно время с незабвенным нашим Гоголем, потом служил в каких-то гусарах, и служил с таким успехом, что и тени в нем не осталось прежнего воспитания. Он уже лет пять, как оставил службу, но и теперь не прочь был погусарить при удобном случае и жаловался только на упадок физических сил, т.е. на головную боль после попойки. Но это, я думаю, происходило вследствие недостатка практики.
Как настоящий бандурист, играл он на бандуре. И в часы досуга занимался сочинением чувствительных малороссийских романсов, из числа которых один положен на музыку известным нашим композитором Глинкою. И чтобы сохранить самобытность в литературе, не читал он ровно ничего, кроме басен Федра, переведенных во время оно знаменитым Барковым, да еще кое-когда заглядывал в «Царь, или спасенный Новгород» Хераскова. Словом сказать, он совершенно оградил себя от всякого подражания на поприще литературы.»
Факт впливу на поета народної пісні безперечний. До тогож Забіла мабуть не мав яких-небудь певних громадянських переконань. Він був собі простий чоловік, звичайний тогочасний панок, – тільки людина з щирим серцем і талановитою, дуже палкою, вразливою вдачею. Це була натура дуже симпатична, але не глибока. Не маючи ніяких сталих громадських переконань, про що свідчать його твори, «Забіла не міг свідомо глянути й на свою літературну діяльність. Він писав не через те, що кохався в рідному слові, – не через те, що розумів надзвичайну вагу й потребу рідної літератури, – він писав, бо душа боліла, він писав, бо слово само просилося, – писав, бо неміч вдержати слова – писав, як соловей співає...»
У Шевченківськім словнику, виданим за радянськіх часів, певно зовсім безпідставно записано, що " Під впливом Шевченка посилилися соціальні мотиви у поезії Забіли".
Виспівав він своє горе, і далі не стало про що писати.
Забіла починав писати й на інші теми. Серед відомих нам його творів є і дідактичні, і навіть історичні. Та всі ці твори поступаються першим.
Сам зміст його творів, і біографічні данні говорять про те, що найкращим часом в письменницькій діяльності Забіли був із половини тридцятих до другої половини сорокових років, – той період, коли він, тільки що втративши свою наречену, дуже вбивався за нею і виливав своє горе в піснях, поки що не дуже то заливаючи його горілкою. За цей час він написав більшу і найкращу частину своїх творів. Недарма ж композитор Глінка, бувши на Україні у 1839 році, говорив про нього, як про відомого «малороссійскаго поета». " Справедливо говорит М. Глинка в своих записках, что (Забіла) был необыкновенный мастер изображать в лицах, знал массу анекдотов, прекрасно исполнял малоросийские песни под аккомпанемент гитары и с неподражаемым юмором передавал сцены из малоросийского народного быта. Ко всему этому не затейливое, но обильное угощение, особенно по части выпивки…"
Тож краща пора літературної діяльності Забіли закінчилась у другій половині сорокових років. Про це свідчить Куліш. Говорючи про гостювання у Забіли у 1847 році разом з Шевченком, він, звертаючись до «хуторного поета» (Забіли), каже: «Ти, чадо попсованого привілеями панства, втеряло єси навіки возмогу кращого життя духовного.»
Зміст поезій Забіли не широкий. Головним чином поет ілюструє власне життя. А головну роль в його житті відіграла Любов. Я навмисно написав слово "Любов" з великої літери. Бо що може бути для поезії найвище за Любов? З чого слід виходити і чим слід оцінювати усяку поетичну працю? Поезії Забіли хай будуть спробою, але ж - спробою, котра має ознаки красномовного обдарування, хай почасти й незрілого, можливо - слабкого, без мистецьких вишуканостей. Та пам`ятаймо: навіть несильний промінь буває інколи передвістником яскравого світла…
" Иногда чувствительность бывает без дарования, но дарование не бывает без чувствительности".
Звідси мало не всі його поезії. То він говорить про власне кохання, то висловлює гаряче співчуття всім закоханим. " Он (Забіла) был очень несчастлив в семейной жизни. Со всем пылом страсти полюбил он дочь соседняго помещика Белозерскаго и повидимому пользовался сочувствием. Судьбе однакож угодно было распорядиться иначе: предложение В.Н. (Забіли) почему-то не было принято и Белозерская вскоре выдана была за другого. Эта неудача нанесла ему тяжкую сердечную рану: В.Н. затосковал и запил.
"Гірше горя, гірше нудьги
Того дожидатися,
Хто на цілий вік поклявся,
Щоб із ним кохаться." "Сорока"
"Нехай серце в невірної
На шматья ірветься,
Нехай правда перед нею
В вічі засміється.
Да і скаже: «Ти ж клялася,
По правді кохаєш,
Тепер дивишся у вічі,
Мене й не пізнаєш,
Бо я – правда, а ти – кривда,
Да так зоставайся.
Кохай, цілуй, кого хочеш,
Зо мною не знайся...» "Пугач"
Поезії про кохання – кращі з написаного ним. В них - щире, непідробне почуття, правдива та глибока туга. Вони вражають серце, викликають в душі особливий, відповідний до їх змісту настрій. А для поезії - саме це Альфа та Омега.
Звичайно сьогоднішні гурмани римованого слова в`яло почмокають губами, мовляв не той стиль, не той звон…. Але ж: " Судя о произведениях чувства и воображения, не забудем, что приговоры наши основываются на вкусе, неизъяснимом для ума; что они не могут быть всегда решительны; что вкус изменяется и в людях и в народах; что удовольствие читателей рождается от их тайной симпатии с автором и не подлежит закону рассудка…".
Є у Віктора Забіли не дуже вдала спроба історичного вірша «Палій», котра свідчить, що він і не знав, і не розумів зовсім рідної історії. Та чи можна цим докоряти поета минулого, коли часто й густо поети сьогодення не знають, або прикидуються, що не знають історичної правди. Втім, художнє слово і не мусить бути зливком історичної сваволі.
Серед творів "хуторного поета", а саме так прозвав його той-же Пантелеймон Куліш, зустрічається ще кілька байок. Між цими «байками» вигідно відрізняється байка «Остап і чорт». Вона цікава по формі, а крім того в ній цікаво з етнографічного боку змальовано характерні риси українського чорта, – чорта не дуже то розумного, якого легко одурити, і зовсім не злого.
У своїх віршах Забіла дає і поради що до виховання дітей:
«Треба дітей учить змалку, щоб вони трудились,
Щоб були вони слухняні та щоб не крутились.
Коли що сами не знають, щоб батьків питали,
За червоним щоб не дуже вони все ганялись.»
"Будяк"
Чи може бути щось більш шанобливого й нехитрого ніж ці поради?.. А ось як він радить жити й що робити дитині:
«Учись, не заучуйсь, –
Люби Бога більше всього,
Та й нас старих слухайсь.
Людей люби як тих братів...
Коли будеш шанувати
В серці своїм Бога,
Так не бійся ні невзгоди
Ні злого ворога.»
"До сина"
Не багаті змістом, твори Забіли далеко не виблискують і формою. Здебільшого форма їх – то форма «звичайних жіночих та козачих» пісень.
Як вже писалося, нашого часу, коли поезія пішла так далеко вперед, що декотрі поетярі і поетки такого назагинають, аж - нічого збагнути не сила, твори Забіли не можуть мати великого значення. Втім, головна вага їх у тому, що вони ілюструють шлях української літератури. І коли б ці твори з’явилися свого часу, вони б мали в кілька разів більше значення. Тоді українська література була ще така вбога, тоді на її ниві було ще так мало справжніх робітників, тоді вона стояла ще в такому становищі, що твори Забіли були б для неї цінним придбанням. Забіла мав чималий талант і з нього міг би виробитись досить виразний поет. Пошлюся знову на Куліша П.О.: “Беручи цю людину в цілості, мушу сказати, що був це чолов’яга з великим природним даром... Хоч, може, хто й здивується, та я скажу, що це в нас був би другий Гоголь, ще може, до того Гоголь український, коли б у нього була така дорога, як у Гоголя і такі приятелі.”
І ще раз Шевченко про Забілу:
“ Он... высказал мне свои самые естественные понятия о семейной и политической жизни человека, о его назначении вообще как создания прекрасного и разумного, и как он может быть независим, а следовательно и счастлив в своей кратковременной жизни, ни малейше не нарушая гармонии общества себе подобных. Он так увлек меня своими суждениями, что я в нем начал видеть самого натурального, самого естественного мудреца, чуть ли не выше самого Сократа. Но как мудрецу и вообще человеку трудно и, кажется, вовсе невозможно указать самому точку через которую не должно переступать, то и приятель мой незаметно перешел к утопии и начал мне доказывать, что грамотность, особенно в женщинах, особенно вредит благополучию человечества... Много и много переговорили мы о разных... предметах, в том числе и о современной литературе, за которой он, как и всякий порядочный человек, следил довольно внимательно, что меня немало удивило, потому что я, кроме варварского перевода басен Федра, ни одной книжки не видел в его доме. Кроме современной литературы, у нас часто заходила речь о тонкой современной политике Меттерниха...»
Іван Франко, занотувавши головні мотиви Забілиної лірики (стогнання, нарікання, плачі), пише: “Ся повна беспретенсійність і примітивність його ліричних виливів і творить головну частину їх вартости, робить їх людським документом, який не перестане промовляти до людей зрозумілою їм мовою.”
Про душевні щедроти Забіли яскраво свідчать щирі стосунки з Шевченком , котрий в 1842 році Шевченко через Г.С. Тарковського надсилає Забілі “Гайдамаки” з надписом “На заочное знакомство”. Згодом, 1843 року, поети познайомилися і особисто, зустрівшись в Качанівці. Не раз гостював Шевченко і в його на Хуторі Кукоріківщині під Борзною на Чернігівщині. Про приятельський характер цих зустріч свідчить віршоване “посланіе” Забіли надіслане до Шевченка 21 червня 1844 р. Та й пізніше, вже живучи в Київі, Шевченко мабуть не раз наїздив до Забіли на хутір, – так, у листі до Костомарова від 1 лютого 1847 р. поет зазначає: “напишіть до мене у славний город Борзну на ім’я В.М. Забіли”. В одну з таких гостин, у січні-лютому 1847 р. Шевченко на пам’ять про зустріч написав його портрет. На прощання з Забілою Шевченко подарував йому картуза та якийсь рослинний зеленоватий порошок на настойку. Все це, а також листи Шевченка, які він надсилав з заслання, Забіла беріг як святині, аж до своєї смерті.
Забіла брав участь і в похоронах Шевченка на Чернечій горі.Про це розповів, з домішкою анікдотизму М.К. Чалий: “... полтавский знакомый покойника Забила,... вёз на параходе заветную пляшечку дерновки, уцелевшую от обильных возлияний во время последнего пребывания поета в полтавской губернии, в роковом 1847 году. Из этой пляшечки предполагалось випить по чарці на могиле Тараса и помянуть почившего вечным сном украинского батька, но, увы! По неосторожности Забилы бутылка разбилась и драгоценная влага разлилась по палубе.»
Почив Віктор Миколайович Забіла зовсім забутим. На своїм хуторі Кукуріківщині.
"Не задовго до смерти Забіла писав листа до свого небожа Івана Білозерського, де між іншими новинками розповідав, що о.Кондратій (піп) "удостоївся блаженної кончини", а власне - вертаючися додому п`яний, заорав пикою в калюжу й залився. "Дай Боже,- закінчевав він, - і кожному християнину такого ж кінця".
Невідома навіть дата його смерті. Кажуть, що любив він все життя свою кохану-зрадницю Білозірську, жив самотнім, маючи за "жинку" велику, відер на 30 бочку наливки з краном. На ній, поклавши голову, його і знайшли мертвим у листопаді 1869 року.
ID:
334768
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 03.05.2012 16:14:10
© дата внесення змiн: 04.05.2012 11:08:51
автор: zeitglas
Вкажіть причину вашої скарги
|
