Доросла дівчинка
Дзвонив телефон. Довгі, противні дзвінки. Звук тягнувся і липнув до підсвідомості. Одні й ті ж монотонні дзвінки. А до телефону, що знаходився поряд з ліжком, протягуватися було нестерпно важко. Та хтось на другому кінці дроту не хотів здаватися й відчайдушно намагався втрапити за потрібним напрямком. Терпець увірвався і дзвінок обірвала стіна, об яку апарат голосно вдарився і дрібними друзками посипався на підлогу. Не сьогодні. До біса…
Частина І
Ставати дорослою до цього дня їй не хотілося, а сьогодні особливий день. Раптом так вранці захотілося стати дорослою. Так раптом і тільки сьогодні. Ранок уже почався і вся кімната наповнилася білим світлом свіжого, пухкого, сьогоднішнього снігу.
"Так, сьогодні саме той день, щоб стати дорослою", -- сказала ти сама собі й натягнула ковдру повище. Вилазити з ліжка так не хотілося, в ньому було так тепло й затишно, до того ж, відчувався подих нічного сну, що не встиг розчинитися у приємному білому світлі, яке здавалося дещо холодним, проте таким чудовим і світлим.
Хтось хотів порушити вранішні ніжності. Той хтось - то брат дівчини, Микола, якого любляче звала Бегемотом, мабуть, за кремезну статуру у свої сімнадцять.
Батьки знову поїхали, залишивши Катю (так звали дівчину) з братом одних. Та вони вже звикли до частих від'їздів батьків, до дорослого життя…
Частина ІІ
Все ближче і ближче, злітаючи листками календаря, наближався кінець року, а з ним і свята.
У вихідні можна нічого не робити. Та то коли батьки вдома, а сьогодні ж їх немає. Ось уже п'ятий рік вони живуть так. Спочатку батько поїхав до далекої Португалії на заробітки. А куди ж подітися? Колгосп, в якому він працював, розвалився. Й почалася, так звана в народі, прихватизація. Пробував відкрити власну справу, так приїхали парубки з міста й порозбивали, порозкидали все, хотіли й хату спалити - та вдалося відкупитися. Так і залишився батько ні з чим, якщо не рахувати мене з братом та мами, яка все плакала та бідкалася ("як стара" -- це слова батька). Посиділи ввечері вони з мамою, а через тиждень, зібрав батько речі, в спортивну сумку й поїхав. Куди? Невідомо. Через півроку повернувся - загорілий весь, як той мавр. Навіз всього… Побув з місяць і знову в дорогу. "Куди ж ви, тату!" -- кричали ми, біжучи, услід. У відповідь лиш коротке: "Через півроку повернуся", -- а на обличчі сльози. Так декілька разів, а потім і мама поїхала, залишивши нас самих. Та то нічого. Мені тоді було тринадцять, а братові п'ятнадцять. Дорослі вже…
От і сьогодні вночі батьки поїхали, а здавалося, що ще поруч. "Та то нічого. Вони ж скоро повернуться", -- запевняла себе кожного дня, коли ставало нестерпно сумно й страшно. А коли приїздили, то й сум проходив і про страх забувала.
То їхали, то приїздили. В нашій країні нікому не потрібні, а там і поготів. Катя не знала, як цього разу влаштувалися батьки, а якби знала?.. чим могла зарадити… та, мабуть, нічим.
Частина ІІІ
Святковий стіл, святкові вбрання, навіть ялинка, й та святково вбрана. А от настрій не святковий. Хотілося забитися в якийсь куток, як пташеня, й плакати, виливати все сльозами, все до останньої крапельки. Всі біди, переживання, щоб вилилися з очей. Якась несамовита туга обвила її, як ту гусінь у тугий кокон. Та то переродження, а тут сум і тривога.
Веселі тости. Друзі брата. Він, звичайно, знайомив їх. Оля, Артур, Олег. Нормальні люди, дещо напищені, у них таких не люблять, а так нормальні, веселі.
Танці, тости. Годинник, який відмірював останні хвилини року. Тобі було все байдуже.
* * *
Якось настає такий момент, коли друзі, з якими тобі було цікаво спілкуватися та проводити час, тепер набридають і стають якимись нудними. Компанія, в якій ти знаходився, до якогось моменту й перестає тебе цікавити. Нудні, однотонні розмови, одні й ті ж жарти, й навіть дикція найкращих друзів (до сьогодні, яка тебе цілком влаштовувала) починає тебе дратувати. Так сталося і з тобою. Можливо, виросла духовно зі свого оточення. "Та то лише дівчисько, якій всього шістнадцять років", -- казали старі. "Той що, -- відповідала ти, -- Хіба в шістнадцять років не час ставати дорослою. А з чого починати? Перш за все - з себе, зі свого духовного світу, а тіло, тобто фізичний світ - так то на другому місці".
Ти так вважала. Та, мабуть, з тобою дехто не погоджувався. І той хтось не зводив з тебе пильного погляду ось уже протягом останньої години. Його захмелілі очі, раз у раз, неначе мимоволі, пробігали по твоєму ще зовсім юному тілові. А ти сиділа на канапі коло вікна й не помічала, чи не хотіла помічати тих брудних поглядів. Натомість Катя залюбки розглядала великі краплини, які неквапливо стікали по склу вікна. Дивна традиція у природи, коли на Новий рік йде дощ, перетворюючи підмерзлу ще вчора землю в багнюку.
Твій світ був зітканий, мов та павутинка, із світлих і позитивних барв. Але, на жаль, наш світ в основному збудований на крові та брудові.
* * *
Годинник пробив шосту ранку. Святкування закінчилося ще пару годин тому, й зараз перебувало в якійсь незрозумілій фазі, коли кожен сам зі собою і в той же час залишається в колективові чи з колективом. Кількість випитого зіграла з деякими злий жарт і томні погляди ліниво зустрічалися, на якийсь момент затримувалися й знову, неквапливо, прямували далі без будь-якого контролю з боку головного мозку. Як ті потяги, що рухаються, зустрічними смугами, от лише сигналів не вистачало.
Очі Олі, які поблискували весь час двома вогниками, вже зараз виглядали скляними й невідривно дивилися в одну цятку, немов намагаючись розгледіти там щось зовсім нове для себе. Дивний сміх й дивна нервова поведінка дівчини здалися тобі дещо незвичними, чи, можливо, незрозумілими. Катя думала тоді, що їй здалося.
* * *
Довгий коридор, вифарбуваний у брудний зелений колір, освітлений тьмяними лампочками, здавалося, не закінчиться. Брудна підлога була вогкою, а стелі не було видно взагалі. Суцільна темна смуга й лише невеличкі жовтуваті кола навкруги умовних джерел світла. Лунко чулися, якісь кроки. Здавалося, дещо дивним, як з такої вологої підлоги можна видобути таке дзвінке ехо. Твоя спина вперлася в щось тверде і холодне, страшенно боліли ноги і шия. Хтось чи щось наближався з того боку коридору, та ти не могла нічого побачити. З кожним кроком очі заплющувалися все більше і більше. Мурахи бігали по спині цілими племенами чи кланами. А повіки, немов налиті свинцем опускалися, ховаючи й так моторошно темний коридор у ще більший морок. Захотілося сісти, та ноги не чули умовлянь всього мозку, вони немов жили власним життям й підкорялися чиїсь волі й чиїмось думкам, та не твоїм власним. З кожною хвилиною відчувала, як ноги перетворюються на дерев'яні колоди, й пускають коріння неначе у вологий грунт. Кудись зникла дерев'яна підлога, а замість неї з'являється рідка багнюка, що піднімалася все вище і вище, чи то ти під тягарем власного тіла провалювалася під землю.
Ехо кроків, змішане зі стуком серця, створювали атмосферу паніки. Важко назвати це страхом - це дійсно була паніка.
Багнюка підіймалася все вище і вище, пожираючи твоє ще зовсім юне тіло. Повіки майже повністю опустилися на очі та все ж тоненька смужка світла пробивалася до них. Здавалося, що ще мить й зникне вона, та погляд впав на багнюку й світло перестало турбувати тебе. Та й останнього погляду було досить, щоб зрозуміти, що то була не звичайна рідка жижа, а величезний клубок черв'яків. Малих і бридких, які жили лише за рахунок пожирання чиєїсь плоті. Жива маса пульсувала й видавала тихе шипіння. Тобі хотілося кричати, та голос немов застрягав у легенях, видаючи на поверхню лише важкі видихи. Серце калатало з величезною швидкістю. Кров пульсувала у скронях й неначе удари молота розносилася по всьому тілу холодною рідиною. Відчуття чиєїсь присутності турбувало не менше за живу масу тієї гиготи, яка вже підступала до грудей. Й враз яскраве світло боляче вдарило по очах. Тошнотворний запах довгого коридору зник, а твоєму поглядові відкрилася звичайна картина спальні.
Частина IV
Годинник на столі мирно відраховував десяту ранку, а сонячне проміння било в самі очі. Ти прокинулася. Страшенно боліла голова. "Добре починається рік", -- сказала ти собі й почала вставати з постелі. Незрозумілий сон, який не віщував нічого доброго, не давав тобі спокою. "Та то лише сон, сон і більше нічого", -- заспокоїла себе й почала збиратися.
В залі вже нікого не було. Якби не розкидані по підлозі пляшки та не важкий запах вранішнього похмілля, то й гуляння не було.
Бегемот кумедно скрутився на канапі біля вікна й хропів, як паровоз.
Ти почала прибирати кімнату. У голові потроху прояснювалося й біль відступав на другий план. У двері хтось тихо постукав. Думалося, що здалося. Та той за дверима постукав ще раз, на цей раз гучніше і з більшою настирністю. На порозі стояв Артур і ніяково посміхався.
-- Доброго ранку, Катя. Бегемот ще спить?
-- Так, брат хропе на канапі біля вікна, розбудити?
-- Та ладно, не треба його будити. Взагалі то я, здається, забув свій шарф. Можна забрати його?
-- Ну, звичайно, вибач, що тримаю тебе на порозі, проходь у дім. Вибач, тільки тут не зовсім чисто. Просто я ще не встигла прибратися.
-- Та нічого. Якщо ти не проти я тобі допоможу, -- проходячи в кімнату сказав Артур.
Частина V
Весна з кожним днем усе впевненіше диктувала свої права. Сонячне тепло розтопило останні залишки снігу й лише залишився бруд на обочинах доріг впевнено висихав.
Набубнявілі бубки, здавалося, лопнуть з хвилини на хвилину від налитого соку. Все прокидалося, все жадало тепла й ніжних сонячних променів. Як душа прагне до кохання, а серце жадає ніжності, так і все навкруги линуло до тепла й вологи. Й того й іншого було вдосталь, тож і результати не примушували чекати на себе.
* * *
Ось уже другий місяць, як почали зустрічатися Артур та Катя. Майже щодня прогулювалися вони по цій алеї. З кожним днем серце дівчини все більше й сильніше спалахувало вогнем. Як ті дерева розпускають своє листячко, так і вона віддавалася вся, без залишку лише йому. Йому одному.
Крок за кроком, змірюючи алею, пара наближалася до своєї одинокої лавки, що старанно ховалася сама й ховала закоханих у глибинах парку.
Незважаючи на всі парадокси й контрасти цього містечка: брудні парки з розкиданими недопалками, використаними презервативами, шматками скла, та величезними купами собачого лайна, поламаними лавками й розмальованими парканами, молодість вимагала якоїсь романтики, єдності з природою, якої так не вистачає жителям мегаполісів, а то навіть і маленьких містечок й порнографічних цяток на мапах під назвою селища міського типу. І залишаються останні острівки природної зелені та свіжості - парки. Нехай хоч щось, хоч часточка природи, віддушина для душі й тіла.
* * *
Погляди зустрілися. Немов електричним струмом щось пробігло їхніми тілами. Губи злилися в поцілункові, що невловимою і солодкою енергією пройшовся по всьому тілу. Не вистачало повітря і вона, як та золота рибка почала хапати повітря. А він, не помічаючи нічого, цілував її й цілував, й так міцно обіймав, неначе боявся втратити, а чи відпустити.
Поцілунок за поцілунком, міцні обійми і тихий, ледь чутний спів якоїсь першої пташки.
* * *
Польща
-- Ось - це ваше місце, тут ви будете працювати, тут же і будете жити. Кидайте свої речі й ходімте. Та швидше, ворушіться! - великий, кремезної статури юнак штовхнув чоловіка в спину, що той ледве не впав, - Швидше рухайтеся, швидше, свині брудні, швидше!
-- Куди ти нас ведеш? - запитав чоловік у білобрисого юнака. Та той лише розсміявся й щось промовив на польській.
Через деякий час
Здавалося, що сонце сходись десь під Полтавою, а чи Харковом. Таке ж сонце, такі ж пташки. Точнісінько такий самий сміх дітвори. А насправді до рідної домівки всього лишень пару тисяч кілометрів. Так мало й так багато.
Жінка несла воду, невідомо звідки з'явилися діти (років десяти-дванадцяти) й хороводом забігали довкіл неї. Найстарший з них, котрому можна було дати не більше тринадцяти років, схопив грудку землі, що міцно затверділа з ранковим морозом й пожбурив у жінку. Удар був не стільки сильним, стільки неочікуваним. Жінка впала, перевернувши воду. Дружній сміх дітвори й радісні крики: "Отримала шльон...ра. Ось тобі курва". Радісні крики й кроки дітей, які бігли геть. Сліз не було вже, тому лишень тихе схлипування й відчуття власної безпорадності й незахищеності. Вона так і продовжувала лежати ниць на землі. Образа, змішана зі злісним відчуттям гіркої долі.
Калюжа води, а поруч грудка замерзлої рудуватої землі. Наша земля чорна, а ця жовто-коричнева…
-- Вставай, що з тобою трапилося? - сильні руки чоловіка підіймали її.
-- Льоню, за що нам це. Хто ми? Бидло, а чи худоба? - тихим голосом, переповненим образи й сорому, говорила вона. Та не потрібно було слів, усе зрозуміло й так. Життя нелегала мало чим відрізняється від життя безпритульного пса. Ніяких прав, ніякого захисту. Залишалося надіятися лише на себе та на Господа. Саме тут, у цьому пеклі увірували вони, бо на кого ж ще надіятися і в що ж іще вірити? Хотілося померти, та якась сила тримала їх у цьому світі. Називати ту силу не було сенсу, вони розуміли все і так. Діти. Їхні діти, ось заради чого треба виживати й жити далі. А там буде, як буде.
* * *
-- Отримуй, щеня, раз тебе батьки не виховують, навчу я! -- лозина присвиснула в повітрі й опустилася на хлопця, який пручався, виривався й кричав, мов різаний.
-- Відпустіть пане, я більше не буду. Я більше не буду чіпати Вас та Вашу пані! Благаю, відпустіть!
-- Благаєш? - очі чоловіка блищали диявольським вогнем, -- благаєш, а на тобі ще раз! - і дубець опускався ще і ще.
Удар прийшовся якраз по голові. У вухах страшенно задзвеніло й чоловік втратив свідомість. Тобі здавалося, що ти, як той метеор летиш назустріч всесвіту, сотні тисяч, чи, можливо, навіть мільйонів зорь, проносилося повз тебе маленькими цяточками. У вухах свист, а в голові гул, неначе хтось навмисне колотив у дзвона. Враз перестало вистачати повітря, ти почав нервово віддихувати ротом, як та риба, яку витягли з води і кинули на траву помирати.
Щось боляче врізалося в руки. Всесвіт пропав враз, очам відкрилася картина із зовсім іншим пейзажем. Лежав на брудній й, вологій підлозі, серед старого мотлоху. Руки були зв'язані за спиною, мабуть, шматком якогось дроту, хоч був не впевнений, бо самих рук практично не відчував. Голова розколювалася на тисячі кусків, повіки були важкими та все ж тобі вдалося провести поглядом навкруги. Зовсім поруч стояв той самий кремезний хлопчина і шкірився своїми рівними білими зубами, в руках тримаючи кусок ржавої металевої труби. В кутку стояв старий диван, на якому чи то сиділи, чи лежала твоя дружина, а поряд стояв той самий підліток, якого ти намагався навчити гарним манерам.
-- Ну, що прокинувся, собака? - сівши й обпершись на трубу, спитав тебе білобрисий хлопець, -- Тепер ти не такий герой, яким був раніше. Ти думаєш, що можеш ось так просто взяти лозину і виховувати польського хлопчину? - при цьому голова хлопця покачувалася зі сторони в сторону, ніби в такт кожному слову, -- Ми тебе і твою курву навчимо гарних манер.
Він встав, не кваплячись підійшов до іншого хлопця й голосно, мабуть, щоб чоловік почув, сказав:
-- Людвіг, зараз ми трошечки розважимося з цією шльондрою, а наш гість подивиться на виставу. Ти згоден?
-- Тодеуш, а може, не треба? Батько буде не в захваті, від того, що ми робимо з його холопами?
-- Не бійся, він нічого не взнає. Правда? - останнє слово було адресоване Леонідові. Чоловік ледь підняв очі, які блищали злобою і ненавистю, як труба, що знаходилася в руках Тодеуша, описавши півколо в повітрі, опустилася на спину чоловікові. Глухий удар і ледь чутний зойк, вирвався прямо з легенів Леоніда. Ти на мить втратив свідомість, а здавалося, що на вічність.
Холодна вода привела тебе до тями. Неначе з іншої планети долітали до тебе звуки. В голові все гуло, перед очима пропливали страшні картини змішані з криками, умовляннями дружини. Люда відчайдушно відбивалася, та важка рука Тодеуша опустилася на її обличчя. Якимось незвичним видався звук удару, та й жінка не проронила ні слова, більше того, жоден зойк не злетів з її уст. Червона, запалені очі вже не мали місця для сліз. Болю, сорому не залишилося місця в її тілі, та й саме тіло було немов не її, а чиєсь інше, чуже. Людвіг похапцем зривав з неї одяг, а Тодеуш стояв поодаль і мовчки спостерігав за сим.
Леонід не хотів втрачати свідомості, та мозок і слухати не хотів умовлянь чоловіка, й раз у раз відключав свідомість. Й тим провалам не було кінця і краю, ти навіть рахувати перестав. Вкотре, відкрив свої очі, які вже налилися злобою і безпорадністю. Саме безпорадність відчував ти, бачачи, як виродки ґвалтують твою дружину. Жінка більше не плакала, більше не благала, вона лише мовчки, немов зі сторони спостерігала, як хлопці, що годилися їй у сини зривали одяг, а потім по черзі ґвалтували її. Бачила жінка й обличчя чоловіка, сповнене безпорадності й злоби. Ніколи не бачила його таким.
Свідомість перенесла її кудись далеко. Перед очима пронеслися кадри з життя. За секунду пропливло все дитинство, юність, знайомство з Леонідом, весілля, перші слова Колі та Каті. Все проносилося з величезною швидкістю, а от події, що відбувалися протягом останніх кількох місяців, прокручувалися надзвичайно повільним темпом. Можливо, свіжі спогади, а можливо, тому, що вони принесли стільки горя й страждання. А так хотілося, по швидше забути все це. Вона згадала все: знущання над чоловіком, образи поляків.
Особливо яскраво врізався момент, що стався всього лише тиждень тому. Сніг на невеликому полі розтанув, оголивши кім'яхи жовтувато-коричневої мокрої землі. Поляк-хазяїн та ще пара молодиків дістали десь кінний плуг й вирішили перевірити його в дії, а оскільки коня не було, вирішили впрягти Леоніда. Чоловік звісно відмовився, та канчуки могли сказати більше, аніж слова. Вени на шиї видулися й здавалося, що ось-ось лопнуть од непосильної натуги. Ремені від плуга боляче врізалися в тіло. Зробивши пару кроків, чоловік під непосильним тягарем впав. Земля, немов співчуваючи, мов рідна мати, м'яко обійняла його, приголубила, втішила. Рідка багнюка була ніжніша за пухові перини. Та він не хотів од неї тої ласки. Ламаючи нігті, загрібав землю й кричав. Сльози відчаю і безпорадності текли з його очей. Він чудово розумів, що плакати зараз не мав права, та стерпіти було вже не під силу. Ти підбігла до нього, обійняла рідного, а він, плачучи, все промовляв: "Вибач, це я у всьому винен, вибач". Та ти не винуватила його.
Згадала й суцільні образи від хазяїна та його дітей. Тебе ж інакше, ніж як шльон...ра, проститутка чи курва не називали. І так образливо стало, так захотілося померти. Сили боротися вже не стало. Сила до життя вмить зникла, як і не було.
Частина VI
Катя відчувала себе найщасливішою дівчиною на цьому світі. Кохана людина поряд (ще спить, кумедно щось бурмоче) і все в цьому світі наповнене радістю і контрастом. Щастя пульсувало, билося й проникало в усі фібри душі. Відчуття свободи й польоту охоплювало всю без залишку і рештки. Тихесенько, немов та кішка, Катя встала з постелі й попрямувала на кухню. Брата вже не було, мабуть, пішов на роботу. Останнім часом він постійно пропадав в гаражі, приходив уночі, а йшов, коли годинник не пробив ще й сьомої.
Аромат кави рознісся по кімнаті. Гірко-солодкий запах манив до себе. Маленькі філіжанки вже стояли на підносі, готові приємно дарувати бадьорість.
Кава в ліжко для коханої людини - це лише маленька часточка того, що ти могла дати йому.
-- Доброго ранку, соня, -- ніжно промовила дівчина й поставила тацю на стілець біля ліжка.
-- Дякую, це для мене?
-- Смачного, бери бутерброд, а то охолонуть.
Тобі хотілося огорнути свого коханого турботою. Тією любов'ю і ніжністю, що нею огортала тебе мама. Ти копіювала її рухи, погляди. Й хоч це виглядало дещо кумедним, та ти старалася і з кожною хвилиною й новою спробою виходило все краще і краще. Ви часто, лежачи в постелі, а чи просто дивлячись в стелю, мріяли про майбутнє. А майбутнє виглядало безхмарним і щасливим до останньої краплі, до останнього подиху і слова. Так було весь час, а сьогодні все пішло шкереберть, як у тому поганому, злому фільмі…
* * *
-- Поздоровляю, дівчино, ви скоро станете матір'ю.
Слова, як грім серед ясного літнього неба, впали на тебе. Й здавалося, всією своєю повнотою й тягарем придавили до самої землі. Так у вас з Артуром були плани щодо дітей, але ж не зараз, не в свої сімнадцять років.
-- Цього не може бути, -- майже пошепки, опускаючи очі в підлогу, промовила ти до лікаря.
-- Все точно, так що можете привітати татуся, -- лікар усміхався буденно і якось холодно, аж мурашки поза шкірою. Так, неначе весь був витесаний із величезної глиби льоду.
-- Не може бути! Що я скажу Артурові? -- бубніла до себе, підбираючи потрібні слова, та їх не знаходилося й знову, й знову пошук потрібних виразів, а вони все не такі й не ті.
* * *
-- Артур, я вагітна, -- дівчина світилася від радості. Натомість в Артура випала цигарка з зубів.
-- Чьо ти сказала?
-- Артур, ти будеш татом, -- сказала дівчина, проте вже з меншим запалом, помічаючи, як Артур то блід, то червонів, як рак, якого кинули до окропу. Дівчина почала задкувати, аж допоки спина не доторкнулася до чогось твердого і холодного, по тілу пробігли мурашки, стало страшно. Риси люті пробігли по його обличчі, нервово затіпалися щелепи. Потім він посміхнувся:
-- Ти прикалуєшся?
-- Вчора я була у лікаря, вже два місяці…
Важкий удар опустився на її обличчя, і крик Артура. Несамовитий визг, і знову лють. А далі потік слів, такий швидкий і несамовитий, як сам Артур.
-- Ти сука, не могла мені раніше сказати. Шлюха позарилася на мою квартиру. Сєльська проститутка. Знайшла дурака, щоб женився на тобі.
І знову удар… І знову крик…
............................................................................................................................................................................................
У ванній кімнаті калюжа крові і дівчина, яка ніколи вже не стане матір'ю.
* * *
Життя перестало цікавити її: "А й справді навіщо жити, коли сенсу в житті вже немає, -- думала, перебираючи в руці жменю пігулок, -- отак, лише один ковток і більше ніколи не прокидатися, заснути вічним сном, а далі похорон, плач і сльози". Ти уявляла, як лежиш чепурно одягнена в труні, з таким кам'яним обличчям, а навколо тебе плачуть і побиваються рідні. Микола, зодягнений у чорний костюм, раз у раз витирає скупу сльозу. Навколішки коло тебе побивається мама, вона посіріла від горя, а плакати вже нема сил, залишився лише голос, та й той раз у раз переривається хрипотою. Над матір'ю, зажурено стоїть батько, його завжди кам'яне обличчя, лише сьогодні дещо зм'якло й осунулося від того нещастя, від тої втрати та горя, що трапилися сьогодні. Хіба ж ти могла знати, що батьків вже немає на цьому грішному світі…
* * *
Ти ніяк не наважувалася піднести руку до рота й проковтнути ті кляті пігулки. Було шкода батька, матір, брата. Можливо, що й себе, але відчуття сорому й безпорадності перемогло в той момент. Ти наважилася на самогубство. Гіркі таблетки проковтнула всі зразу, запивши склянкою португальської мадери, яку брат приніс ще вчора. Помирати було, мабуть, жаль, та все ж іншого шляху не бачила.
ID:
211873
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.09.2010 18:44:07
© дата внесення змiн: 20.09.2010 18:44:07
автор: Юрій Завгородній
Вкажіть причину вашої скарги
|
