Мертве дерево і вітер
Спекотне літо видалося цього року. Й так небагата на зелень степова флора, цього літа зовсім перетворилася на жовтий килим. Навіть віл несильного подиху вітру в повітря підіймалися хмари пилу. Розпечений асфальт додавав у повітря і свою долю жару, наповнюючи все навкруги важким смородом гарячої смоли.
Одинокі, похилені від часу хатки, стояли край тої дороги. А дорога тягнулася стрічкою вдаль, розрізаючи степ на частини.
Рівний, мов стіл, аж до самого горизонту степ, був урізноманітнений хіба що териконами, які були розкидані хаотичним порядком. Рукотворні гори, мов ті зачаровані велетні присіли відпочити після довгого переходу, та так і залишилися тут на віки вічні, вгрузнувши по саму маківку в сіру степову землю.
Краєвид шахтарських селищ не відзначається різноманітністю й вишуканістю. Як те суворе життя так і ті поселення, сповнені аскетизму й суворості.
Велетні-терикони вже місцями почали вкриватися бідною рослинністю, перетворюючись з яскраво-червоного в сіро-жовтий.
– Степанович, знову по вугіллячко? – з якимось присмаком іронії окликнув дідуся чоловік років сорока.
– А, що, Петрику, допомогти хочеш? – голос сивочолого старого звучав хрипло і з невідомим нікому, окрім, мабуть, лише нього надривом.
Чоловік не знаючи, що відповісти, лише ніяково здвинув плечима.
– От, якщо нічого сказати, то нічого дурні питання ставити, – рішуче, мов ножем шмат відтяв, мовив старий і зашкутильгав у напрямкові височівшого за селом терикону.
Хвилину чоловік стояв мовчки, а потім сплюнувши на гарячу, вкриту шаром пилу й бруду асфальтівку, розвернувся й пішов до свого двору, який знаходився недалеко від господарства Олексія Степановича, колишнього головного інженера шахти імені 30-річчя Жовтневої революції.
Піт солоними струмками стікав з обличчя, а пилюка зразу ж припадала, забиваючись в кожну зморшку, якими було вкрите обличчя старого. Час невблаганний. Життя плине, мов та ріка, а разом з течією збігають роки, забираючи з собою молодість і здоров’я. ну і нехай, що обличчя переоране глибокими борознами часу, а скроні посріблилися, душа не старіла, а вицвівши очі ще світилися молодечим запалом.
Старий кожною клітиною шкіри відчував, що щось в цім світі не так. Але що здумати не міг, лишень важкий осад на самому дні душі давив і душив. І здавалося, що то груди стиснуті лещатами не давали зробити й подиху. Здавалося?
Олексій Степанович геть упрів, поки дійшов до терикону. Ще зовсім молодого, яскраво червоного кольору, без жодної травиночки на схилах. Лишень молоде дерево, що вчепилося за край шлакової породи, погойдувалося сухими вітами від кожного подиху гарячого вітру.
Витративши всю життєдайну силу, щоб вхопитися і закріпитися на цій місцині, сил вже не стало, щоб жити. Так і засохло в самому розквіті сил. Кожного разу, проходячи повз дерево, дідусь лише журився, мов близький родич лежав тут, вкритим багатотонним курганом з надр землі рідної.
Невелика полотняна торбина наповнювалася невеликими чорними камінцями вугілля. Камінцями, які повинні берегти тепло оселі. Камінці, які стали об’єктом спекуляцій, а повинні приносити лише благо кожному громадянину великої країни, всім тим кому належить . та все чомусь не так…
На самій маківці гори було не так спекотно, ніж на землі. Тут і вітер був холодніший і сонце пекло не так шалено. А чи то так здавалося?
Олексій Степанович перевів подих і присів на великий камінь, що лежав на краю верхівки терикону. Шахтарське село було видно, немов на долоні. Вузенькі вулички, мов зморшки. А розкидані хатки, як після урагану, ті мозолі на долонях рук. Рук, що не знали спокою, а лише роботу. З часом ті руки всихали, як ті калюжі після дощу, а болячки викручували суглоби, немов знущалися над старими людьми, згадували і важку роботу без перепочинку і години страждань.
Степ. Аж до самого горизонту простягався рівною гладдю. А ні тобі хмаринки, а ні тіні. Лише донецький степ та палюче українське сонце.
Старий сидить собі на каменюці та й не зважає ні на що й ні на кого. Думками далеко звідси. Десь там, де сокіл крилом чіпляє невидиму хмаринку, десь там – де молодість вирує гірськими ріками, десь там… Погляд линув туди, де ще зовсім нещодавно стугоніла страшним звіром шахта імені 30-річчя Жовтневої революції. Сьогодні старий звір зовсім видохся, перестав дихати й просо спустив дух, звільнивши зі свого полону тисячі людей. І, нібито, все вільні… Можете і далі насолоджуватися життям. Так ні… Бідкаються, що залишилися без роботи. «Чим дітей годувати будемо?» – бідкалися.
Цікава річ. Роботи непочатий край, а людям роботи немає?
Очі старого кристально так вдивлялися в горизонт. Згадалося все і вся… В голову приходили образи друзів, яких вже і в живих немає. Попрощалися з життям й так мирно пішли. Дякувати Всевишньому, що померли вчасно. Не встигли побачити того безладу й тої несправедливості, що оточила й накрила з головою, мов хвилею морською.
Страшно…
Та не за себе. Бо ж старий віджив своє й осінь котилася до свого логічного закінчення. Страшно за дітей…
Сльоза котилася по зморшкуватій щоці. Згадалося все. І сирі бараки, будівництво шахти, як двадцятилітнім юнаком прибув сюди в пошуках кращого життя. Згадалося, як по дванадцять годин під землею. Країна будувалася, вимагала вугілля – й давали те чорне золото, задихалися, харкали кров’ю, але давали. По дві норми, а то й більше. А для кого? Тоді для країни, синами-патріотами якої були, а зараз? Згадав і призначення головним інженером в тридцять років від роду. Молодий зовсім був.
Скупа сльоза. Чоловіки ж бо не плачуть. Вони зберігають все в собі й складають той біль та печаль в душу, мов у скриню. Але все має край. Переповниться й душа, хлине через край все і виллється скупою чоловічою сльозою.
Мертве дерево тріпав вітер. Гілля, вже висушене і вимотане життям навіть не намагалося чинити будь-якого супротиву. Лише відсторонено спостерігало за тим, що коїлося навкруги. Занадто багато сил було витрачено, щоб вкорінитися. Сил, щоб жити вже просто не вистачило.
Допоки молодий, здоровий і сильний, допоки віддаєш всі сили й життєві соки. Та лиш даси слабину – життя й суспільство розчавлять й висушить.
Пильна дорога вела до рідного дому . хатинка похилилася й перекосилася від часу й життя. Шахтарське селище опустіло й залишилися в ньому лише старі й ті, кому тікати було вже нікуди.
Біля хвіртки стояла поштарка й дражнила собаку.
– Бабо, а йди-но сюди! Нам пенсію принесли. Так, що ми з тобою, ще поживемо на цім Божім світі! – голос старого, мов з того рупора хрипотів.
Очі бабусі дивилися лагідно. Тож бо нічого, що мало платять тої пенсії, так хоч не забувають – і на тому спасибі.
Олексій Степанович мовчки стояв, опершись об паркан. Думки вслід за поглядом линули в саму глибину милого серцю степу.
Вітер проносився між вітами мертвого дерева, а те поскрипує колись повними життєвих сил гілками.
12 травня 2010 року
ID:
212075
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.09.2010 19:45:35
© дата внесення змiн: 21.09.2010 19:45:35
автор: Юрій Завгородній
Вкажіть причину вашої скарги
|
