Він:
Я обпалив свої крила.
Я з тугою падав до долу.
Я згубив своє серце.
Я отруївся на віки тобою.
Твоя зрада залишила шрам.
Про це я розкажу вітрам.
Хай вітри понесуть дикий біль у поля.
Хай загублять його, хай поглинуть глибокі моря.
Це мій шанс відродитись із попелу знов.
Це мій шанс відшукати справжню любов.
Вона:
З попелу не відродись.
Не вбивай собою.
Я навіки утечу, не знайду спокою,
Поки ми не разом і не вдвох,
Поки залишається ще крок…
Біллю квилила душа,
Плакала до ранку.
Не шукала не втекла,
Не знайшла світанку.
Лиш на серці туга – чорна ніч,
Бо сьогодні знову віч-на-віч.
Спогади летять у даль,
Міряють журбою,
Скільки днів живу сама,
Скільки днів з тобою?
Може я завжди блукала там,
Де сховає розум злий туман?
Жах проймає все нутро.
Закриває очі.
Ранки з горем йдуть на дно,
І вмирають ночі.
Теплі ночі, що існують лиш для двох,
І не порятує вже ніхто…
Він:
Поламала мої крила і згасила мій вогонь.
Мою душу загубила і тепло моїх долонь.
Я шукатиму до ранку правди у чужих очах.
Я шукатиму розради у чужих пустих ночах.
Хай заберуть дикий біль птахи,
Хай вкрадуть усі спогади вітри.
Це мій шанс відродитися з попелу знов,
Це мій шлях, що простягся від нас у любов…
Вона:
З попелу не відродись,
Не приходь щоночі.
Не кричи моє імя,
Не дивись у очі.
Хай розбилось серце з кришталю,
Та нема в душі чужій жалю.
Не кажи лише прощай…
Прощавай на віки!
Вже не вирвуться у світ,
Болю дикі крики.
Вже переступила доля через нас,
Нам навіки розбігатись випав час…
З попелу не відродись,
Не стрічай самотню.
Я навіки відлечу,
У чужу безодню.
Де не відродитися удвох,
Де лише поля й чортополох…
