Ми зараз поховали жінку.
А їй було лиш двадцять років.
В повітрі – чи дощу краплинки,
Чи сльози тих, живий хто поки…
І навіть небо гучно плаче.
Воно на землю хоче впасти,
Де зупинився час, неначе
Вже наступила мить розплати
За всі гріхи, що ми зробили
Колись, і навіть ненароком.
А дівчину навіщо вбили?
І хто? Не знаю. Крок за кроком
Ми йдемо по життю. Навіщо?
Ніхто не знає, де свою він
Закінчить подорож. Лиш свище
Самотній вітер долі. Винен
Напевно, він у нашій тузі,
Коли ховаємо когось ми.
А далі - йдемо вже без друзів,
Бо в кожного є власна осінь.
Ілюстрація: Сергей Кондратьев "Девушка и дождь"
http://www.photosight.ru/photos/3214551/