Ніна Незламна

Інколи мрії збуваються / проза /

      З  вікна  пахло  весною….      Від    невеличкого  вітру    разом  з  фіранкою  гойдалися  сонячні  промені.  По  кімнаті  наче  буря  пройшлася.  Галина  вкладала
 книги  в  останню  валізу.  А  поруч  Оксанка    -  у  свій  рюкзак  складала    одяг,    ледь  не  плачучи,  до  мами,
 -  І  ти    називаєш,  це  вірним  рішенням,  переїхати  жити  в  село.  Думаєш  так  буде  краще,  легше.    Як  же  я  звикну  до  іншого  класу?  До  не  знайомих  вчителів?  Провчитися  шість  років  в  школі,  напевно  в  мене  є  подруги,  що  хіба  не  знаєш,  там  на  мене  не  знати,  що  чекає?
 -  Досить  сперечань!  Вже    все  давно    вирішено,  то  не  село,  а  селище  і  доволі  величеньке.  Буде    де  відпочити,    річка,  великий  став,  неподалік  ліс,  ти  ж  любиш  збирати  гриби,  хіба  ні?  Ну  а,  що  хата,  то  нічого,  все  можна  зробити  по-  сучасному,  воду  провести,  зробити  санвузол,  не  гірше  чим  в  нас,    -  не  поспішаючи  говорила  жінка  й  позирала  на  старий    будильник,  який  залишався  стояти  на  столі.
Останній  мотлох  скидала  в  мішок,
 -  Давай,  сонечко,  винесемо  цей  непотріб  до  сміттєвого  бака.  Та,    ящики  й    валізи,  бо  вже,  за  кілька  хвилин  таксі    приїде..
   Авто,  виїхавши  за  місто,  набирало  швидкість.    Оксана  раз  –  по  -  раз  дивилася  у  вікно  і  на  водія,  здорового,  з    густою  чорною  бородою  дядька,  який  їй  нагадував  Карабаса  -  Барабаса,  з  казки  »Золотий  ключик».  Їй,  ще    не  доводилося  бачити  таких  товстих  чоловіків,  ще    й  схожих  на  одного  з  персонажів  казки.  Дівчинка  декілька  раз  нахилялася  до  нього,  хотіла  запитати,  чи    скоро  приїдуть  та  мама  брала  за  руку  й  показувала    вказівним  пальцем,  прикладаючи  до  губ,  щоб  мовчала.  Напевно  не  хоче,  щоб  відволікла  від  дороги,  зробила  висновки  і  на  якийсь  час  захопилась  краєвидом  за  вікном.  Вздовж  дороги  чорніли    поля  і  наче  вистроїлися  вряд  зовсім  голі  дерева.  Сонце  вже  підійнялося  вище,    світило  в  очі,  вона    хитренько  примружувала    їх,    від  задоволення      всміхалася.    Здалеку  виднівся  темно  -  сизий    ліс  і  перші    недобудовані  будинки,    а  далі,    поміж  дерев,    проглядали,  покриті  шифером,  одно  та  двоповерхові  будинки  і  з  куполами  церква.    
Трохи  хвилюючись  Галина    нахилилася  до  доньки,  обійняла    за  плечі,
-Ось  і  наше  селище,  дивися!
Вмить  догнала  думка-  можливо  тут  моя  доля.  Згадала  за  чоловіка,    поїхав  на  заробітки  в  Москву,  майже    відразу  подав  на  розлучення,    вже  минуло  п`ять  років,  відтоді  й  гризе  одинокість,  хоч  і  є  донька,живеться  веселіше  та    на  жаль  -  не  та  розрада.  
   Вона  працювала  в  одній  з  бібліотек,  на  краю  міста,  останнім  часом  їх  мали  розформувати,  тому  й  наважилася  на  переїзд.    Її  тут  ніщо  не  тримало,  цю  однокімнатну  квартиру,  (частину  якої  залишив  чоловік  замість  аліментів),    вирішила  продати.  За  фахом  бібліотекар,  а  кому    і  де  зараз  потрібна  ця  професія.  Одній,  без    чиєїсь  допомоги,  витягнути    доньку  важко,    час  іде,    поїде  вчитися,  а  мені  мабуть    вже  час  і    про  себе  подумати.  В  тридцять  п`ять  років,    не  хочеться  потонути  в  домашніх  справах,  в    одинокості.  Від  думок,  легенький  піт  виступив  на  чоло,  пригадала  пісню  Олега  Винника  »  Вовчиця».  Ті  слова    збуджували  жіночі  почуття,  торкалися    душі,  тріпотіло  серденько,  ні,  вона  не  вдова!    Та  на    молодий  місяць  в  душі  вила,  мов  та  вовчиця,  невже  більше  не  пізнає  чоловічої    ласки,  любові.  
   На  якусь  мить,  автівка  легенько  підскочила,  пробудила  від    думок,  вона  поправила  русяве  волосся    й  носовою  хустинкою  витерла  змокріле  чоло.  Звичайно  хвилювалася,  адже  хотілося  відкинути  всі  вагання,  самій  собі    підтвердити,  що  вона  права  в  своєму  рішенні.  Хіба  можна  прожити  без  любові,  без  ласки,  тієї  насолоди,  яку  всім  подарував  Бог?  Ні,  зарано  йти  в  монахині.    Життя  продовжила  донькою,  а  що  далі?!    Нічого,  терпіння,    іще  раз  терпіння,  будинок    непоганий,  тож  бачили  очі  ,  що  купували,    буде  все    гаразд,  з  трепетом    в    серці,  втішала  себе.  
 Три  кімнати  -    всі  прибрані    і  меблі    є,  доволі  й  непогані,  тож  щось  з  великих    речей  перевозити  сюди,  не  мало  сенсу.  Тим  паче,  що  квартиру  продала  з  меблями,  тож    не  прогадала.    
   Оксанка  вибрала    кімнату,  щоб  виднівся    схід  сонця.  Галина  мов  зробила  прищеплення  доні,    навчила    любити  книги.  Дівчинка  росла    розумною,  кмітливою,  часом  вона    дивувала  своєю  хитрістю,  винахідливістю,спати    лягала  з  книгою  й  просиналася  з  нею.  Доню  -  вважала    молоденьким    жайворонком,  бо    просиналася  дуже  рано.    Любила    спостерігати  за  сходом  сонця,  як  перші,  яскраві  промені  пестять  землю  й  заглядають  у  вікно,  раділа  -  немов  квіточка.
   Пройшло  майже  два  місяці,  Оксанка,  можна  сказати,  не  погано  вписалася  в  колектив  класу.  Діти  проявили  цікавість  до  неї,    адже  дівчинка  навчалася  на  відмінно.    Не    скупа  на  поради,  чи    дати  телефон,  якщо  комусь  конче  треба  передзвонити,  чи    списати  домашнє  завдання  з  математики.    Дівчинка    загалом  було  слухняною  і  веселою,  вміла  логічно  мислити,  в  компанії  виділялася  сміливістю,  хитрістю  та  правда  інколи    й  гострим  слівцем.  Мати  помічала  спритність  доньки,    хорошу  пам`ять.  Допускала,  що  тут  не  тільки  в  її  вихованні  заслуга,  а  ще  й  велике  значення  мають  книги.  
   Галина    влаштувалася  на  роботу,  нянечкою  в  дитячий  садок.  Вважала,  що  їй  пощастило,  саме  напередодні    її    приходу  в  відділ  кадрів,    одна  з  працівників  закладу  принесла  лікарняний,    пішла  в  декретну  відпустку.  
   На  новому  місці  добре,  сподобалася  земельна  ділянка,  не  дуже  встигло  зарости  травами,  тому  вчасно,  вдвох  з  донькою,    засадили  городиною.    Але  паркан  потребував  ремонту.  Не  хотілося  їй  молодиці,  щоб  було  гірше  ,  чим  у  інших,тому  й  проговорилася    в  одній  із  розмов    перед  співробітницями.Здавалося  і  з  сусідами  повезло.    Павло  і  Катерина  ,  майже  такого  віку,  як  і  вона,    жили  в  достатку,  тільки  бідкалася  жінка,  що  Бог  не  дав  дітей.  Вона  ніде  не  працювала,    а    Павло  працював  шофером,  при  консервному  заводі.  Але  за  браком  часу  спілкувалися  рідко.  А  можливо    Катерина    боялася  втратити  чоловіка,    намагалася,  щоб  він  якнайменше  зустрічався  з  нею.
   Багато  часу  не  прийшло…..    Буквально  через  два  дні,    Галина  з  роботи  поспішала  додому.  Біля  входу    в  дитсадочок,  про  щось    розмовляли  два  чоловіки.  Вона  відразу    на  них  звернула  увагу,  цікаво,    кого  чекають  ,  чомусь  не  заходять  на  територію?  Такі  собі,  нічого,  здалеку  симпатичні,  мабуть  по  років  сорок  -  зробила  висновок.    Злегка  відчула  прилив  крові  до  обличчя,  чи  розпашіла?  Й  приклала  руку  до  щоки,  ото  хтось  про  мене,  щось  говорить.    Намагалася  піймати  вітерець,  йти  швидше,  освіжити  обличчя,  зняти  напругу.    Вітер  злегка  куйовдив,  розсипав  волосся,  що    ледь  прикривало  плечі.  Вона    вийшовши  за  ворота    дитсадка,  порівнялася  з  чоловіками,  один  з  них  вигукнув,
-  Ви  часом  не  Галина?
-  Я?  Так,  саме  вона…  Ви  щось  хотіли?-  відповіла  трохи  зніяковіло.  
-  То  ми  це,-    почав  другий…
Чоловіки  трохи  розгубилися,  а  потім    разом  один  перед  одним,  як    переполохані  сказали  свої  імена.  
 Іван,    чорнявий    чоловік,  середньої  статури,  погляд,  лагідний,  ніжний,  але  за  тим  поглядом  вбачалася  хитрість.  Він  мило  усміхався,  змірюючи  її    з  голови  до  ніг.  Степан    -    білявий,  охайно  підстрижене  волосся,  підкреслювало  його    красиву  шию.  На  якусь  мить  Галина  сама  себе  піймала,  що  придивилася  на  нього.  На  зріст  вищий  за  Івана,  змужнілий.    Він  переминався  з  ноги  на  ногу,  несміливо  позирав  на  неї  й  відразу  ж    опускав  очі.
Іван  поспішив  йти  вперед,    потираючи  руки  весело  сказав,
-  Кажуть  вам  працівників  треба?  Паркан  і  доріжки  полагодити,  то  ми  годні  це  зробити.  Це  наша  робота,  не  бійтеся,  не  схибимо,  дорого  не    візьмемо.
-  Ну  то  пішли  побачите  свій  фронт  робіт.
Тут  же    рішуче  заперечила,  кивнула  рукою
-  Гадаю  нам  викати  ні  до  чого…  Не    такі  ми  старі,  можна  й  на  ти,  так  по  –  простому,  воно  й  домовитися  і    спілкуватися  легше.  Не  думайте,  що  я,  як    з  міста,  то  якась  гордячка.  Хоча  нахаб  не  переношу,    попереджаю.  …
Сама  дивувалася  своїй  поведінці,  де  та  сміливість  і  відвертість  взялася,    мабуть  з  тихенької  ,  як  миша,    з  роками  роблюся,  вольовою,  сильною  жінкою.    То  таки  на  краще,      інколи    донька  каже,  »Мамо  не  будь  тихенькою  сірою  мишкою,  зараз  це  не  в  моді.»  
Іван  перебив  роздуми,  знову  заговорив,
-  Тільки  там  якийсь  помідор,  огірок,  шматочок  сала  на  обід,  тож  голодні  не  будемо  працювати  цілий  день,  ну  і    якщо  можна  сто  грам  інколи,  щоб  сила  була.
Степан  торкнув  рукою  його  за  плече,-
-  Та  можна  й  без  сто  грам…    А  то  подумаєте,  що  ми    якась  алкашня….
Жінка  намагалася,  не  дивитися  на  них  при  розмові,
-  Побачимо,  які  ви  фахівці,  думаю  час  покаже,  а  там  видно  буде.
   Через  три  дні  робота  закипіла,  привезли  камінь,  відсів,  цемент.  Чоловіки  почали  мурувати  паркан.    Галина    раненько    готувала    обід,  розуміла,  що  важка  це  робота,  як  тут  бути  голодному,  потім  йшла  на  роботу.    Оксанка  ж    любувалася  чоловіками,  коли  вони  вслід  дивилися  матері.  Вона  ж  пізніше  йшла  до  школи,  усміхалася,  хитро  позирала  на  них.    Цікаво,  задавала  собі  питання,  що  один,  що  другий  не  одружений,  це  ж  треба  такого,  чи  це  для  мами  таких  спеціально  підіслали.  Ну    дядько    Іван,  то  їй  навряд  чи  підійде,  від  нього  інколи  пахне  горілкою.  Каже  любить    ввечері  випити  пива  та  мабуть  бреше.  Ну,  а  дядько  Степан,чомусь  їй  нагадує  розгублене  дитя,  тільки  мама  на  нього  погляне,  він  відразу    намагається  дивитися  в  бік,  інколи  весь  зчервоніє,  як  варений  рак.  Та  -  то  нічого,  робила    висновки  донька.  ой  напевно  вона  йому  подобається.  Цікаво,  кого  мама  вибере?    Он  обоє    на  неї  дивляться,    як  коти  на  сметану.  
 Три  дні  поспіль,  час  від  часу  пускався  дощ.  Чоловіки  працювали  з  перервами,  на  веранді  чекали  закінчення  дощу.  Після  школи    -    Оксака  їх  трохи  розважала,  розповідала  про  уроки,  шкільні  пригоди.
   Одного  ранку  Галина  спішила  на  роботу,  вийшла  на  веранду,  вгледіла,    що  десь  поділися  туфлі,  здвигнула  плечима,  розгублено,  але  голосно,    запитала  в  чоловіків,
-  Хлопці  !    Часом  не  бачили  моє  взуття?
Іван  стояв  біля  бетономішалки,  розвів  руками,  кивнув  головою.  Із  –  за  бетономішалки  вийшов  Степан,  в  руках  тримав,  начищені    до  блиску,    туфлі,
-  Я  оце…    Бачу  вчора  після  дощу  трохи  в    багнюці,  вирішив  їм  зробити    гарний  вигляд.
Від  подиву,  аж    округлилися  очі,  вона    злегка  почервоніла  та    все  ж  не  розгубилася,
-О!  Дуже  дякую,  Степане!  Дякую!
 Поспіхом  взулася,  швидкою  ходою  прямувала  до  хвіртки.  Павутинились  думки,  ото,  це  ж  треба    такого,    тихий,    скромний,  на  вид  гарний  та,  ще  й  здається  добрий,  не  перевелися    справжні  чоловіки.    Цікаво,  чому  не  привів  дружини  додому,  чи  матері  не  зміг  догодити?  Ну  Івана  видно    відразу,    любить  хильнути  чарку,    а  в  цього  важко  знайти  недоліки,але  ж  стидається,як  дівка.
     Буквально  цього  ж  дня,  як  Галина  прийшла  з  роботи,  на  веранді  на  невеличкому    столику  помітила    купу    різних  шоколадних  цукерок.  Легка  усмішка  на  обличчі,  невже  Степан?  Тож  не  донька,    знає  в  неї  грошей    немає.
     Чоловіки  працювали  за  хатою,  роботи  залишалося  на  день    -  два,    не  більше.    Вона,  швидко  переодяглася    в  халат,  позирнула  в  дзеркало,  всміхнулась  побачивши  свої  принади.    Літній  халат  обтягнув    її  пишні  груди,  підкреслював    красивий  стан,  крутнувшись  на  одній  нозі  весело  до  себе,
-  Здається  не  така  й  стара,  можливо    й  хай  позалицяються.
Як  дівчисько  вискочила  з  хати,    відчула  прилив  крові  до  обличчя  і    злегка  крутнувши  головою,  сама  до  себе,
-  Ой  роки  –  роки…  Де  ви  взялися,  де  поділося  те  заквітчане  літо,    і  чому  так  час  летить,  а  в  душі  весна  -    хочеться  співати.
Підходячи    ближче  до  чоловіків,    весело  й  голосно  до  них,  
-  Ну,  що  тут?    Бачу  справи  йдуть,  скоро  вінок.  От  і  добре….
 Задоволено  дивилася  на  паркан,  красиво,  майстерно  зроблена  розшивка,  любувалася  роботою  й  продовжила,
-  Бачу  цукерок  купили…  Я    на  газ  поставила  чайник,  почаюємо    разом.  Оксанка  любить  солодощі,  каже    сама  не  наважилася  взяти.
Іван  задоволено  почухав  чуприну,
-  Та  це  я  вирішив  всіх  побалувати,  тепер  буду  знати,  що    мала  солодощі  любить,  тільки  вони  ж  там  різні,  чи  й    догодив?
   Вона  помітила,  як  незадоволено  зирнув  на  нього  Степан,    важко  перевів  подих,  немов  хотів  щось  сказати,  але  змовчав.  Легка  усмішка,  зробила  вигляд,    що  не  помітила,  розвернулася  і  повернутися  назад,    на  ходу,  крикнула,
-  Не  баріться,  встигнете,    вже  ж    мало  залишилося.  Гайда,    пішли,  разом  відпочинемо.
     З  телефона  звучала  музика,  Оксана  задоволено  смакувала  цукерки,  поглядала,  то  на  маму,  то  на  чоловіків.    Добре,  що    нам  такі  зустрілися    трударі,  не  якісь  ледачі,    ще  й  гарні,  не  гидко  й  поспілкуватися    -    роздумувала  дівчинка.  От  би  мама  з  ними  більше    часу  проводила,  краще  б  дізналася  на  якого  з  них  можна  покластися.  Можливо  б    вийшла  заміж,  тоді  вже    не  рахувала  копійки  від  зарплатні  до  зарплатні.  Чомусь  червоніє,  соромиться,  немов  боїться  їх.  Кумедно  спостерігати  за  ними,  як  один  перед  одним  хочуть  їй  догодити,  той  чай  наливає,  той  цукерки  пропонує,  сміх  та  й  годі,  як  діти.  Може  сказати  мамі,  вже    досить  самій  бути,    хай  би  й  вітчим  був,  я  ж  не  проти..
 Вже  зовсім  стемніло,  коли  чоловіки    подякували  й  розійшлися  по  домівках.  Готуючись  до  сну,  Оксанка  повернулася  в  мамину  кімнату,  хитро  позирнула,
-  А,  що  мамо,  заміж,  ще  не  гукають?
Та  оторопіла  від  такого  запитання,
-  Це,  що  за  розмова  доню?  Здається  такого  в  книгах  не  навчають.  Це  справи  дорослих.    І  з  чого  ти  взяла,  що  я  хочу  вийти  заміж?
-  Ну  мамо…    ти,  якась  старомодна,  чого  тут  соромитися,  всі  йдуть  заміж,  а  ти,  що  гірша  за  інших,  ще  ж  молода    і  така    гарненька  в  мене.    І  є  друга  сторона,  як  кажуть  медалі,  дві  зарплатні    в  хаті,  не  одна,  тож  сама    інколи    так  кажеш.  І  чого  вони  мовчать,  не  розумію,  я  ж  бачу    -  ти  обом  подобаєшся…
Суровий  погляд  до  доньки  зробив  свою  справу,
-  Так,    зупинись!  Йди  спати,  досить  таких  розмов!
Підвела  очі  догори,    тихо,    щоб  не  почула  мати,
-  Ну  -  ну,  побачимо,  що  життя  покаже.  
 Напередодні  вихідного  дня  паркан  був  закінчений.    До  пізнього  вечора    Іван  з    Степаном  зносили  останні  невеличкі  камінці  до  купи.    Галина    накрила  вечерю,  хотіла  розрахуватися  за  роботу.  Та  обидва  відмовилися  брати  гроші,    сказали,  що  після  заходу  сонця  з  хати  виносити    нічого  не  варто,    обіцяли  зайти  завтра  -  по  обіді.  
     Оксана    саме  пішла  до  магазину,  коли  Іван  з  Степаном  переступили  поріг  хати.  Іван  поставив  на  стіл  пляшку  вина  й  цукерки,    Степан    з  пакету  витягнув  кільце  ковбаси    і  сир.  Галина    зашарілася,
-  Та  це  я  мала  вам  гарний  могорич  поставити,  а  ви  з  своїм  прийшли.
Для  кожного  на  столі    розставляла  тарілки.  По  кімнаті  пахтіли  голубці,  які  щойно  стушкувала.  
   Серед    чоловіків,    вона,  як  квітка,  після  випитого  вина,  розчервонілася.  Усмішка  сяяла  на  обличчі,  весело  спілкувалися,    коли  раптом    різко  відчинилися    двері,  в  хату  влетіла  схвильована,    розчервоніла  сусідка,
-  Люди!  Ой  Боженько,    біда    в  мене,  в    Павла  інфаркт!    Он,  щойно  сказали,  знайшли    зупинений  автомобіль,    на  півдорозі  до  заводу.  А  він  там    і  вже  не  дихає.  З    швидкої  допомоги  сказали  інфаркт,  забрали  на  розтин…
Степан  відразу  піднявся,  наче  щойно  й  не  сміялися,  кивнув  рукою,
-Тут  треба  допомогти,  це  ж  треба  такого,  ще  ж    такий  молодий  …
     Пройшло  сорок  днів    після  похорон  сусіда.  Катерина  стала  часто  заходити  в  гості,інколи    розповідала  про  свою  молодість,  про  життя  з  чоловіком.  Просила  замовити  за  неї  слівце  в  садочку,  щоб  взяли  на  роботу.
     Оксані  жінка  не  сподобалася    своєю  поведінкою.  Хоч  мати  їй  і  говорила,  що  ходить  часто,  бо  залишилася  сама.  Заспокоювала,  пройде  час  звикнеться,  не  буде  надоїдати.  
 Пройшов  рік…  За  цей  час  майже  нічого  не  змінилося,  лише  одне,  що  Оксана  підросла.  Стала  проявляти  свій  характер  щодо  Катерини,  їй  не  сподобалася  мамина  ідея  мати  її  за  подружку.  
   На  обійсті  лунали  гучні  розмови  і  сміх.  Іван  і  Степан  стояли  біля  криниці,    про  щось  розповідали  Оксані.  Саме  в  цей  час  Галина  повернулася  з  роботи,  ще  біля  хвіртки,а  вже  усміхалася,  
-  Ну  у  вас  тут  весело,  за  кілометр  чути.
У  Степана  засяяли  очі,    почервонів.  І  відразу  опустив  голову.    А    в  Івана  в  очах    веселики,    задоволено  потираючи  руки  сказав,
-  В  тому  році  пообіцяли  почистити  криницю,  зараз  саме  на  часі,  звільнилися  від  робіт,  як  -  то  кажуть  прийшла  ваша  черга.  Будемо  працювати,  тут  на  пів  дня  роботи,  завтра  зранку    прийдемо.
Як  бджола  на  мед  летить  так  й  відразу  відчинила    хвіртку  Катерина,
-О!    Чую…    тут    у  вас  весело,  про  що  розмови  ?  Така  гарна    компанія    зібралася,  то    може  посидимо  в  мене,  про  запас  маю  пляшку  смачного  вина.
Степан  направився  до  хвіртки,
-  Та  ні,    вибачайте,  вдома  справи  є,  я  йду,  он  Іван,  як  хоче….
Катерину,  наче  щось  вкусило,  здригнулася,  перебила  його,
-  Що    моя  компанія  тобі  не  підходить?
Галина  оторопіла  від  поведінки  сусідки.    Оксана,  надула  губи,  ледь  почервоніла,    чомусь  позирнула  на  відро,  що  стояло  неподалік,.  У  дівчини  з`явилося  бажання  зупинити  сусідку,  так  сказати  охолодити,  зупинити  нахабство,  вилити  б  відро  води  на  голову  та  на  жаль    відро  стояло  пусте.  Вона  сміливо  зробила  крок  вперед,  дивлячись  в  очі  прямим  поглядом,
-А  може  хтось  має  після  роботи  відпочити,  чи  дещо  вдома  зробити,  он  в  городі  наприклад.    У  вас  тітко  бур`яни    в  городі,  вище  нашого  паркану,  а  ви  все  зайняті,  все  відпочиваєте,  в  гості  на  вино  запрошуєте….
Катерина  ж  розвела  руками,
-  Та  в  мене  цим  займався  Павло,  я  сама  всього  не  подужаю,треба  помічника.
-Ну  й  шукайте    та  тільки  не  тут,    -    крутнувшись  на  одній  п`яті  сказала  дівчина  і  посміхаючись  пішла  до  хати.  
 Настала  тиша.  Мов  чорна  кішка  пробігла  по  обійсті.  Степан  вже  був  за  хвірткою,  Іван  переминався  з  ноги  на  ногу,  розводив  руками,
-  То  ми  пішли  завтра  прийдемо.  
І    пішов  до  виходу.    Галина  відчувала  незручність  за  поведінку  доньки,    але    намагалася  не  показати  це  на  собі,  лише  рум*янець  прикрасив  щоки.  Їй  теж  набридло,  майже  через  день  пусті  розмови.    Хотілося  зайнятися  своїми  справами,  а  інколи  й  відпочити.  
У  Катерини  від  здивування  округлилися  очі,  на  обличчі    побіліла,  як  стіна,    розставивши  руки,  дивилася  на  Галину,
-  Ну  от,  нікому  непотрібна.      Позираючи  до  хати  тихо  запитала,
-В  тебе,  що  роман  з    Степаном?  Он,  як    в  нього  очі  горять,    як  тебе  побачить.  
Галина  й  сама  не  знала  чому,  але  трохи  розгублено,  наче  оправдовувалась,
-  Ну,  з  чого  ти  взяла?  Їх  майже  рік  у  мене  не  було,  так,  інколи  десь  в  магазині  побачимось.  Щось  таке  видумуєш…
Катерина,  аж    повеселішала,
-  Ну  то  і  добре,  думаю  був  би  гарним  господарем  в  мене  на  обійсті,  бачу  роботящий.
Оксанка  і  не  думала  підслухати  їхні  розмови  та  в  хаті  було  майже  навстіж  відчинене  вікно.  Дівчина  скривила  губи,  здвигнула  бровами  -    ох  нічого  собі,  бач  чого  лисиця  сюди  бігає,  ага,    хоче  знати,  що  в  нас  діється.  Чекай  -    чекай,  на  чужий  коровай  рота  не  роззявляй.  Після  таких  думок  посміхнулася,  примруживши  очі,  »  Я    тобі  тітко  покажу,  де  раки  зимують…  Забудеш  сюди  дорогу!»
   Наступного  дня    з  самого  ранку  чоловіки  чистили  криницю,  поставили  насос,  в  кухню    провели  воду.  Оксана  весь  час  підбадьорювала,  на  планшеті  показувала  різні  приколи  про  тварин.  Вдень  посіяв  дощик,  дівчина  розважала  чоловіків  на  веранді.  Вже  по  закінченні  роботи    на  обійстя  зайшла  Катерина,
-  Оксанко,  мами,  ще    ж  немає  з  роботи,  то  хай  хлопці  повечеряють  в  мене,  а  мама  прийде  хай  зайде,  веселіше  буде.  
У  неї  від  здивування  ледь  очі  не  вилізли  з  орбіт,  хитнула  головою,
-  Нема  чого  в  чужому  городі  капусту  рвати!  Вони  зараз  йдуть  до  хати,  там  на  столі  є  їсти  й  пити,  зараз  і  мама  надійде.    Як  тут  пригостяться,  то  й    хай  до  вас  йдуть,  як  захочуть.
 Степан  складав  речі  в  торбу  й  позирав  на  дівчину  і  дивувався,  ото  молодь,  це  напевно    перехідний  вік,так  в  них  називається.  В    кишеню  за  словом  не  полізе.  Таке  розумне  дівчисько,  знає,  що  сказати,  напевно    при    Галині  так  би  не  поводилася.  
Катерина  розвернулася  до  хвіртки,    в  цей    же  час,    хвіртку  відчинила  Галина.  Зайшовши  на  обійстя,  привітно  глянула  на  всіх,  
-Що    все  ж  встигли  зробити.      Прийшлося  цілий  день  вам  потратити  із  –  за  дощу,  добре,  хоч  злива  не  пройшла..  Молодці!.    Ну  пішли  до  хати,  треба  обмити,  це  діло.  
І  до  Катерини,  
-  А  ти  бачу  йдеш,  напевно  справи  маєш…
Жінка  оторопіла,  бо  вона  й  не  думала  йти  додому,    трохи  схвильовано  розвела  руками,  
-  Так  -    так!  Ой  -  ой  ,  я  ж  чайник  на  газ  поставила  …
 Й  швидко  зникла  за  хвірткою.  
Чоловіки  засиділися  допізна,  хоч  Степан  кілька  раз  намагався  встати  з-за  столу  та  Оксана  сиділа  біля  нього,  торкалася  руки  і  вкотре  показувала  на  планшеті  різні  приколи  з    тваринами.
Вже  все  небо  покрилося  зірками,    блідий  місяць  уповні  позирав  до  землі,      в    нічній    тиші  голосно    переспівувались  цвіркуни.  Чоловіки  прощалися,    поспішаючи,    розійшлися  по  домівках.
Оксана  допомогла  матері  прибрати  весь  посуд  і  йдучи  в  свою  кімнату,  хитро  повела  очима  й  наче  ненароком,
-А  дядько  Степан  класний  мамо!
Цього  разу  вона  й  не  подумала  заперечити,    бо  сама  думала  про  нього.  
Донька,  вкладаючись  в  ліжко,  посміхалася,    мабуть  треба  щось  придумати,  бо  так  і  не  вирішиться  питання  самотності.
     Наступного  дня  Оксана  йшла  з  магазину,  назустріч  йшов  дядько  Степан.  Побачивши  його,  дівчина  поправив  волосся  на  голові  й  ледь  -  ледь  посміхаючись,  наче  рідного,  взяла  під  руку,
-  О,  такі  веселі!  Часом  не  від  тітки  Катерини  йдете?  То  весь  час  з  дядьком  Іваном,  а  це  самі.
Привітно  поглянув,
-  Та  ні,  це  з  дитсадка  йду.  Дивився    там    фронт  робіт.  Маємо  дах  перекривати,  йду  попередити  своїх  знайомих,  щоб  завтра  зранку  розпочати.  Вдвох  з  Іваном    не  справитися,  треба,  ще    зо  двоє.
Оксана    зраділа,
-О!  То  добре!  То  маму  будете  бачити  щодня.  А  то  про  нас  забуваєте,  вже  все    на  обійсті  полагодили,  тепер    і  дорогу  забули….
Степан  навіть  зупинився,  що  цій  дитині  сказати?  Сказати  правду,  скаже  здурів  дядько.  Чи  злукавити,  оббрехати  себе,  скаже    боягузливий,  не  зізнався.
Він  взяв  дівчину  за  плече,
-  Розумієш,  це  особисте…    Ну,  як  тобі  сказати…  Ти  ще  маленька  для  таких  розмов.
Вона  почервоніла  й  голосно,
-  Та,  що  ви    такий  несміливий!  Мені  тринадцять  років  минуло,  ви  думаєте  я    мала.  Хіба  я  не  бачу,  як  дядько  Іван  хоче  мамі    і  мені  догодити.  А  ви  -  тільки  червонієте.    А  я  дядька  Івана,  якщо  чесно  сказати,  гиджуся.  Не  хочу  бачити  в  домі  чоловіка,  від  якого  пахне  горілкою,    хоч  він  і    добре  працює  …  
-  Зачекай!  Не  торохти  так  швидко.  Ти  хочеш  сказати,  що  твоя  мама  не  проти  вийти  заміж?  І  ти  з  цим  погодися?
-  Та  ні,    з  дядьком  Іваном    жити  -    я  на  це  згоди  не  дам.  Хай  хоч  скільки  раз  приносить  цукерки.  Йому  більше  імпонує  тітка  Катерина.  Вона  все  хоче    винця  посмакувати,  шукає  компанії,  от    і  хай    дядька  Івана  пригощає,  вони  в  чомусь  схожі.  
Степан  дивувався    міркуванню  дитини,  її  сміливості  говорити  на  цю  тему.  Вони    саме  підійшли  до  перехрестя.  Як  би  це  їй  сказати,  думав  Степан,  як  підібрати  слова  ,  щоб  зрозуміла,  
-  Ти  не  хвилюйся,  думаю  в  Івана  шансів  немає  ,  мама  розумна  жінка,  гадаю,  чекатиме  від  тебе  згоди.
Оксана  повернула    в  сторону  магазину  і  майже  на  ходу  голосно,
-  То  ви  дядько  Степане  заходьте  до  нас  на  чай!  Бо  ви  маєте  шанс  влаштувати  своє  життя.  Поменше  соромтесь!  Бувайте!
   Вона  пішла,  а  він  навіть  не  рушив  з  місця,  в  голові  думки,  як  оси.  Ця  дитина  не  проти,  щоб  я  був  з  її  матір’ю,  вона  готова  мене  прийняти  в  свою  сім`ю?  Немов  оп`янілий  від  несподіванки,  чи  від  щастя,  раз  –  у  -  раз  кліпав  очима,  в  роздумах    поспішав  додому.
     Пройшло  два  тижні….  Оксана  готувалася  до  школи,  за  тиждень  перший  дзвінок,    дивилася  на  свій  старий  ранець.  Третій  рік  з  ним  ходить  до  школи,  вид  в  нього  нікудишній,    але  мама  сказала,  що    грошей  на  все  не  вистачить  .  І  подумала  про  дядька  Степана,  от  жив  би  з  нами,  то  напевно  б  купив  новий  ранець.    А  можливо  й  іще  дещо,  адже  видно  -  не  скупий  дядко.  Дві  зарплатні  вдома  то  краще,  завжди  так  каже  мама.  І  чого  він  не  приходить.  Вона  саме    сиділа  біля  вікна,  побачила  –  з  букетом  волошок  заходила  мама.  Аж  підстрибнула  від  радості,    за  мить    присіла  на  стілець,  підкрався  сумнів,а  може  це  дядько  Іван.  Але  хвіртки  Галина  не  зачинила,  за  нею,    з  пакетом  в  руці,  показався  дядько  Степан.
Ну  нарешті,    зраділа  донька.  Так  мало  бути  і  так  буде.  Адже  я  так  цього  хочу,  думаю,  що  мама  теж  цього  хоче  і  в  мене  буде  новий  ранець,    ой,    думаю,    тепер    вже  не  пошкодує  грошей.  В  душі  трохи  тривожилася,  може  дядько  Степан  не  проговориться  за  їхню  зустріч.Адже  тоді    їй  будуть  непереливки,  плекала  надію,  що  все  обійдеться.  Тож  не  думаю,  що  він  такий  пустий,чи  донощик  –  нарешті  дівчина  заспокоїлася.
   Перший  осінній  день  видався  сонячним.    Де  -  не  -  де  по  небу  пливли  маленькі  білі  хмаринки.  Легенький,  прохолодний  вітерець    пестив  обличчя.  Грала  весела  музика.  Діти  в  святковому  одязі,  копошилися,  гомоніли  між  собою.Уже  готувалися  до  урочистої  лінійки.  Оксана  поглядала  на  присутніх  вчителів  і  батьків,  між  них    стояла  мати  з  дядком  Степаном.  Полегшено  перевела  подих,  наче  з  себе    зняла  важку  ношу.    Радість,  відчуття  щастя  переповнювало  душу,  тихо  прошепотіла,
-  Ну,  от  матусю,  інколи  мрії  збуваються,  як  ти    колись  казала.  Ось  і  знайшла  ти  свою  долю.  
   І  усміхнувшись,  підставила  обличчя  до  сонця,  зморщила  носика,  в  очах  вигравали  веселики,  
-  Все  добре  люба,    ми  разом    з  тобою  знайшли  її….

                                                                                                                                                                   Вересень  2019р
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857386
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2019

Проговорилася / проза/

                   /  Одна  сторінка  з  особистого  життя/

         За  вікном  зима…  Та  сніжна,  сувора  зима  запам`яталася    мені  на  все  життя.
     Це  було  напередодні  нового  року.  Зо  два  дні,  сипав  білий  пухнастий  сніг,  а  вчора  під  вечір,  ох  і  хурделило.  «Світу  білого  не  видно»,-  так  мама  казали.  Ми  вже    й  так  кілька  днів  надвір  не  висовували  носи,  був    такий  сильний  мороз,  аж  вікна  понамерзали  льодом,  а  так  хотілося  покататися  на  санях.
       Наша  вулиця  довга,  тягнулася  вздовж  великого  поля,    відмежовувалась  від  нього  широкою  дорогою.
 На  цьому  полі,    під  час  війни,  німці  зробили  склад  зброї,  так  всі  розповідали.  Я  теж,    як  ще  меншою  була,  пам`ятаю  вибух  на  полі.  Це  було  влітку,  аж  хату  трусонув,  всі  хто  був  в  ній  злякалися,  повискакували  на  вулицю.  З  інших  осель  теж  всі  повибігали,  дивилися  на  поле,  майже  посередині,  стіною  стояв  пил.    Як  він  розвіявся,  виднілася  купа  землі  разом  з  конюшиною.  Люди  шепотіли  між  собою,  що  добре,  що  не  пшениця  росла,  так  би  весь  урожай  згорів.
     Туди,  де  стався  вибух,    дітей  не  пускали,  казали  глибоку  яму  вирило,що  там  підірвалася  циганка  з  двома  дітьми.  Всі  журилися,  що  така  біда  сталася.  
На  другий  день  сюди  приїхало  багато  військових,  все  поле  перевірили,  ящиками  вивозили  патрони,  снаряди  і  бомби.  Мені  здавалося  бомби  були  схожі  на  довгі  груші,  але  дуже  завеликі.  Тільки  після  перевірки,  батьки  нам  дозволили  бігати  по  полю.  Ну  правда  коли,  ще  нічого  не  сіяли,  або  зібрали  врожай.  На  полі  сіяли  пшеницю,  кукурудзу,  а  охороняли  все  об`їждчики  з  батогами,  це  такі  чоловіки  в  військовій  формі  на  конях.  Садили  там  і  картоплю,  старша  сестра  Ліда  її  збирала,  коли  вже  сніг  падав.  Пам`ятаю,    ми  теж  з  Олею(сестра  старша  на  три  роки  за  мене),    допомагали  їй,    хоч  і  холодно  було.  Пальці  рук    так  замерзали,  аж  зашпори  в  них  заходили,  біліли,  як  з  поля    прибігали  в  хату,  швидко  руки    пхали  у  теплу  воду,  відігрівалися.
       Моє  рідне  поле  мало  невеликий  схил  до  дороги,  тому  коли    гуляла  хурделиця,  з  нього  несло  й  несло  снігу,  аж  засипало  паркани.  А  одного  разу  так  насипало,  що    тато  не  міг  надвір  відчинити  двері.  Він  зразу,  як  тунель  пробив  руками,  а  потім  вже  відкидав    від  дверей.  Добре  хоч  сніг  був  пухким,  а  так  би  прийшлося  з  іншої  сторони  вікно  витягувати,  так  мама  клопоталася.  У  нас  сім`я  велика.  Старша  сестра  жила  окремо,  вже    вийшла  заміж,  друга  сестра  в  цей  день  була  на  роботі,  вона  працювала  на  швейній  фабриці  в  Харкові,  а  третя  сестра    по  направленню  поїхала  працювати  в  Москву,  вона  закінчила    медичне  училище.  Четверта  сестра    вчилася  в  Харкові  на  штукатура.  А  брат,  старший  за  мене  на  сім  років,  пішов  до  сусіда    однокласника,  пограти  в  карти.  Він  часто  там  пропадав,  казав  нам,
-  Мені  нема,  що  з  дівчатами  водитися.  
Тож  ми  з  Олею,  цього  дня,  в  обідню  пору,  залишилися  вдома  з  мамою.  Я  не  знала,  що  мама  робила,  але  вона,  то  заходила  в  хату,  то  знову  поспішала  в  літню  кухню.  Ми  дуже  просили  маму,  щоб  відпустила  нас  погуляти,  покататися  на  санях.
 А  кататися  було  де,  старші  діти  прямо  на  полі  накидали  гору  снігу  й  всі  по  черзі  з  криниці  носили  воду  й  поливали  її.  Вона  за  ніч  замерзла,  аж  дзеркалилась.  Гора  мала  схил  на  дві  сторони,  одна  сторона  довша,  з  невеликим  схилом  до  вулиці,  а  друга  сторона    з  крутим  схилом,  тягнулася  в  глиб  поля,  вона  навіть  мала  два  трампліна.  Старші  діти  й  навіть  дорослі,  каталися  на  крутому  схилі  гори,  а  молодші    діти  спокійніше  з`їжджали  з  довшої  сторони.  Це  спеціально  так  зробили,  бо  старші  діти  не  хотіли  водитися  з  меншими.
         Нарешті  мама    дозволила  нам  піти  погуляти,  наказала  Олі,  щоб  дивилася  за  мною.  А,  як  я  замерзну,  щоб  відразу  йшли  додому.    Оля  одяглася  швидко,  вона    ж    до  школи  ходила,  було  в  що  одягтися    і  взутися.
 А  мені  мама  шукала  одяг,  перебирала  старі  лахи.  Нарешті  знайшла  братові  штанці,  вони,  правда,  були  завеликі,  але  мама  їх  підв`язала  резинкою.  Взула    мене    в  старі  черевики  Олі,  а  щоб  не  спадали,  нап`ялила  на  мене  чиїсь    великі  панчохи,  склавши  їх  вдвоє,  шепотіла,  що  так  буде  тепліше.  Одягла  в  осіннє    пальто,  навіть  не  знаю  чиє,  його  напевно  всі  переносили.    А  на  голову  пов`язала    велику    ворсисту  хустку.  Вона  така  була  велика,  що  ховала  мені  плечі.  Мама  наче  нею  загорнула  мене,  пов`язала    навхрест  попід  руки,  посміхнувшись  сказала,
-Ну,  от  ти  тепер  в  мене  «мужичок  с  ноготок».*
Я  відразу  запитала,
А,  як  це  мамо,  з  мене  сміятися  не  будуть?
 -Та,  тож  Миколка  тобі  розповідь  читав,  що  не  пам  `ятаєш?  Там  хлопчик  був  на  картинці…
Я,  аж  зраділа,  коли  пригадала?
 -А,  це  той,  що  з  лісу  на  возі  дрова  віз?
Вона  кивнула  головою.  Коли  ми  виходили  з  хати,  сказала,
-  Йдіть,  тільки  ж  нікому  не  кажіть,  що  я  самогонку  жену.  Міліція  прийде,  біди  не  оминути.  А  ти  ж  Олю,  дивися,  як  Ніна  замерзне,  зразу  приведи  додому.  Я  хвіртку  на  клямку  закрию,  ти  ж  дістаєш    її  відкрити.
   Ми  задоволені,  кожна  з  санями,  вийшли  до  юрби  дітей.  Для  мене  звичайно  сані  з  товстими  дошками  заважкі,  але  ж  так  хотілося  покататися.  Оля  відразу  побігла  на  крутішу  гору,  а  я  каталася  з  меншими  дітьми.
         Весело,  галасно  навкруги.  Всі  діти  задоволені,  вже  й  в  сніжки  награлися  й  накаталися    на  санях.    Менших  дітей,    на  горі  ставало  все  менше  й  менше.  І  я  позирала  до  Олі,  гукала,  махала  руками,  щоб  йти  додому.  Бо  вже  пальці  на  ногах,  здавалося  не  мої  та  й    під  носом  було  мокро.  
 Сутеніло,  я  підійшла  до  Олі,  тупцювала  ногами,
-В  мене  ноги  вже  змерзли,  пішли  додому…
 Вона  вся  розчервоніла,  здивовано  кліпала  очима,
-  Тю,  подивися,  ще  всі  діти  катаються,  завтра  ж  неділя,  в  школу  не  йти,  чого  й  куди    мені  спішити.  Ти  порухайся  більше,  тоді  й  зігрієшся.    
 І    посміхаючись,  пішла  до  своїх  дівчат.
 Я,  ще  два  рази  з`їхала  з  гори  та  холод  пробирав  все  тіло.  Не  могла  терпіти,  знову  гукала  Олю  й  махала  їй  руками.  Але  вона  не  звертала  на  мене  уваги,  підіймалася  на  гору.  Я  з  розсердя  лягла  животом  на  сані,  вирішила,  з`їхати  з  гори  так,  як  старші  діти  катаються.  Та  раптово  сані  перевернулися  і  я  полетіла  стрімголов.  Очутилася  неподалік  гори  в  пухкому  снігу.  Хтось  мене  взяв  на  руки,  струшував  з  хустки  й  з  обличчя  сніг,
-  Ану,  хто  це?  Ти  чия?
 Мені  всміхався  дядько  Василь.  Його  всі  називали  дільничний,  а  чому,  я  не  знала.    Він  жив  в  кінці  нашої  вулиці.  
Я  шморгаючи  носом,  назвала,  як  звати  маму  й  тата.
-О,  то  це  ж  зовсім  поруч,  пішли  я  тебе  заведу  додому,  бачу  ти  вже  вся,  як  бурулька,  мабуть  замерзла.  
-  Угу,  –  кивнула  я  головою.
 Я    знала,  що  дядько  добрий,  він  інколи  всіх  дітей  на  вулиці  пригощав  смоктальними  цукерками.  Раділа,  що  ніс  мене  на  руках,  ще  й  притулив  до  себе  і  в  той  же  час  віз  сані.
 Дядько  Василь  товкнув  хвіртку  рукою,  але  вона  не  відчинилася.  І  тут  я  пригадала,
-О!  Мама  хвіртку  на  клямку  закрила,  щоб  ніхто  не  заходив,  бо  вона  самогонку  жене.

                                                                                                                                                                 *-  рос  мовою.

                                                                                                                                                         27.11.2019р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856331
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2019

Вночі дощило

Ввібрали  в  себе,    дерева  осінній  сум
Давно  дрімають…    Голі,    під    легким  льодом
Вночі  дощило,  а  згодом  мороз  замкнув
Хиткі    краплини,  вмить    потаємним    кодом…

В  полоні    трави…..  Шар  прозорої  криги
Їх  пригнітив,  повеліває  заснути
Калини  гілля,    схилилось  від    облоги
Червоні  грона,    бажають  збутись  смути….

Кущі  принишклі…  По  них    дзеркальні  шрами
Їх  тусклий  блиск,    то  наче  осені  печаль
Скоро    засипле,    все    зимонька  снігами
Плаксива  осінь,    не  завадить  їй  на  жаль….

14.11.2018  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2019

В листву сховалась…

Вмлівають  роси  по  припалих  травах,
Якісь  лишились,  іскряться  сніжинки,
Все  потопає,  в  сонячних  загравах,
Десь  впаде  срібло,  на  вузькі  стежинки.

Уся  дорога…  дзеркальна    до  лісу,
Морозець  пухом,  простирадло  рехтує,
Туман    клубками,  створює  завісу,
Десь  спів  лунає,  джерело  струмує.

Його  дзюрчання,  немов  колискова,
У  німій  тиші  запрошує  до  сну,
В  листву  сховалась,  осінь  загадкова,
Солодкі  мрії….    в  імлисту  пелену.

                                                       26.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2019

Ну вспомни…

 Ты  помнишь?  Иль  забыл?  А  я  вот  нет,
В  тот  вечер,  летний,  встречая  рассвет,
Ты  клялся,  лишь  меня  всю  жизнь  любить,
Скажи,  ну  как  же,    всё  мог  позабыть?

А  помнишь    мыли,  ноги  у  ручья,
Шептал  на  ушко,  навеки  моя,
И  листья,  услышав  замирали,
Так  страстно,    твои  губы    ласкали.

Ну  вспомни…  обливались  водою,
Ух  холод  -  уж  любуясь  тобою,
Прижалась,  ища  тепло  в  объятьях,
Тонула,  при  смелых    признаниях.

А    вдруг,  потом,  стал  дождь  моросить,
Он  нам  мешал,    чашу  любви  испить,
И  я,  смеясь,  миг  счастья  ловила,
Гроза,  на  радость,  соединила.

Полёт,  уж  лёгкий,  в  сердцах  влюблённых,
Сиянье  глаз  удовлетворённых,
Ты  помнишь?  Конечно  нам  повезло,
Сказать,  мы  поженились  всем  назло.

Доволен,  что  ты  под  моим    крылом,
Прошу,  тебя,  милая  об  одном,
Приляг  со  мною,  как  в  те  времена,
Красива,  конечно  всегда  умна.

Поведай,  на  ночь,  сказку  о  любви,
Пускай,  об  этом,  споют  соловьи,
Хотя    и  много  в  волосах  седин.




21.11.2019р
 



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855831
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.11.2019

Як урветься терпець…

Такий  час…
Ой,  що  твориться  люди
Доволі  галас    всюди
Де  літають  літаки
Почубились  залюбки
Два  півні,  ще  й    прилюдно
В  душі          -боляче,  сумно.
Той  протягує  руки
Не  жаліє    сорочки
Лице  в  самогов  пушку
Загубив  гідність  людську.

Ой,  сором…
Як  ганебно,  що  сказати
Та  це  ж  наші  депутати
Прославились  на  весь  світ
Казали  країни  цвіт
Йшов  у  Верховну  раду
Впоспіх,  мов  до  параду.

Погляньте…
Боже,  де  ж  ті  закони?
В    відчаї  до  ікони
Тож  договір  на  світло
Так  тихо,  непомітно
З  Росією    уклали
Мабуть  щоб  більше  крали.
Давно  нема  довіри
             Катма  й  на  краще  віри
В  Незалежність  нашу
Мати  пенсію  кращу
Щоби,    про  народ  дбали
Тобто,  не  ґвалтували.

Ой,  що  це?
Неначе  блискавиця
У  всіх,  червоні  лиця
Кричать  землю,  продати
 Все  до  нитки    -  забрати
І  щоб  ми  поніміли
Мовить  слова  не  сміли.
У    кожнім  місті  й  селі
 В  людей  біль,  невеселі
Боже,  що  тридцять  третій
Знову  на  цій  планеті?
Журба,  вийшли  на  протест
Де  ж  обіцяний  прогрес?
Що  добре  заживемо
Під  серцем  надто  щемно  …
Комусь  -    сміх  й  комусь  сльози
Боюсь,  будуть  (погрози)
Не  шоу  -  всі  це  знайте
Країну  не  продайте!

Слухайте…
Ох  пане,  наш  президент
На  що,  цей  експеримент?
Казав,  що  референдум
Виконуй,  власний  задум!
Як  ні  ж,  людям  поясніть
Всі  сумніви    розженіть
Референдум  тож  гроші
Не  живем  у    розкоші
Ще  й  вас,    підводять  друзі
Багато,  в  них  ілюзій.

Шановний...
Ви  вийдіть  до  народу
Щоб    він,  на  все    дав  згоду
Що  часу  катма  знаю
Вас  пане  закликаю
Тож  вам  довірили  все
Для  цього  час  іще  є
Бо,  як    урветься    терпець
Прийде  й  цій  владі  капець…

                                               22.11.2019р

           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2019

Зірвався листок…

Листок  зірвавсь,  крутився  по  стежині,
Мо»  притаїтись  в  купі,  чи  в  спориші,
Шукає  схов  -  ой,  холодно  ж,  як  нині,
Чи  й  долечу,    я  туди  в  листву,  в  кущі.

Ото  б  зігрітись  й  чути  пташиний  спів,
Нехай    й  твою,  осінню  колискову,
Вітре  не  вій,  прошу  вгомони  свій  гнів,  
Мене  женеш  й  зламав  гілку  вербову.

Осені  сміх….  задріботів  мілкий  дощ,
Листочок  впав,  пригнічений  водою,
Калюжі  скрізь,  шурхіт,  це  проходив  хтось,
Боровся  так,  не  раз,  не  два  з  судьбою.

Чом    жорстка  осінь,  чому  невблаганна?
А  мені    фарби  давала  золоті,
Радів,  надіявсь,  між  нами  кохання,
На  жаль,не  знав,  що  це,  вже  кінцеві  дні.
                                           
                                                   15.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2019

Брунька троянди в листві

Брунька  троянди,    в  листві  мов  дитя,
Сповите    в    сіру  й  руду  ряднину,
Низько  схилилась….  сумне  майбуття,
Тож  не  прикрасить,уже  світлину.

Чом  народилась,  занадто  пізно?
Шепоче  тихо,  ніжно  до  листви,
Я  не  почую,  пташину    пісню,
 Десь  заховались  сонця  заграви.

Сміливий  вітер  куйовдив  листя,
Його  до  танцю,осінь  запросила,
Дрібненький  дощик  сипав  намисто,
Брунці  боротись,    катма  сили.

Ні,  не  торкнеться  ніжності,  вроди,
Сонячний  ранок  й  вранішні  роси,
Візьме  в  обійми  морозний  подих,
                     Шурхоче  листя  -  квіточко  прости!                      


                                 18.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2019

З`їздила на заробітки ( з гумором)

Жінка  каже  чоловіку
-В  злиднях    жити  нам  довіку
В  Європу,  мабуть  подамся
А  ти,    бізнесом  займайся.
Протримався  тільки  місяць
Від  голоду  шукав  місця
Де  б  це,    на  дурняк  наїстись
ЩобИ  й  не  перетрудитись.
З  сльозами,  знайшов  заначку
В  сараї,  горілки  пляшку
В  голові  вмить  прояснило
 Тож  заквасив  браги  сміло…
Та  забідкались,  сусіди
Відведи  Боже  від  біди
Женуть  тільки  ж  для  родини
На  весілля,  на  хрестини.
Радий  господар,  бере  сміх
Тож  бізнес  вдався,  грошей  міх
Скоро  приїде  дружина
Тож  довів    справжній  мужчина.
Спішить  жінка  із  Європи
Біля  хати  стоять  копи
-Добре  -  ми  на  вас  чекаєм
Саме  протокол  складаєм
За  рік,  мав  попереджень  п`ять
І  штрафу,  сплатив  двадцять  п`ять
Що  ж  тепер  нам  нині  взяти
Залишити,  вас  без  хати?
Жінка  в  сльози,  -  Де  ж  ті  гроші?
Зайдіть  в  хату  любі  гості…
В  руках,  що  було,  віддала
Такі…  заробітки  мала…

                                     12.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855096
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2019

Фіалки для тебе

Ледь  -  ледь  фіалку,  видно  із  під  листя,
Й  до  тебе  стежки,  я  майже  не  бачу,
Ранкові  роси,  сріблиться  намисто,
Мене  не  вабить,  собі  не  пробачу.

Ні,  не  прощу  і  осені  ніколи,
Нащо  забрала,  єдину  кохану,
Боюсь  самотність,  серденько  розколе,
Тебе  любити,    я  не  перестану.

Сині  фіалки  розцвіли  для  тебе,
Як  молодії,  разом  посадили,
Чому  лишила,  скажи  їх  для  мене,
Чому  ми  щастя,  своє  загубили.

Швидке    життя,  як  буревій  минуло,
Річниця  нині,  фіалки  буяють,
Тепер,  як  символ,  що  між  нами  було,
Про  біль  й  страждання  лише  вони  знають.

Прийшов  до  тебе….  на  лавці  присяду,
Хоч    бачиш  осінь,  розквітли  фіалки,
Тепер    ми  вдвох,  знаходжу  розраду,
Печаль  розділю,  про  життя  розкажу.


14.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2019

На роздоріжжі ( поема)

1
Вкотре  до  дзеркала  задивилась…
 Чи  фарбувать  коси,  а    може  ні?
Серце  тихо,  то  шалено  билось
Думки  сумлінні…  Що  ж  робить  нині?
Знову  на  роздоріжжі…  Й  не  снилось…
Ой,  роки  –  роки,  ще    ж  лише  сорок…
Мов  троянда,  в  цю  пору  осінню
Чи  ясні  мрії,  можливо  порох?
Чи  розвіються  злетять  в  безодню…
Ранкові  бажання  -    чути  слова  ніжні
Себе  відчути,  щасливою  жінкою
Вуста  привабливі;  ясні  стиглі  вишні
У  ласці  потонуть,  бути    потрібною.
О,  думки  блудні  –  клубками  тумани
Пахуча  кава  пінилась  в  чашці
Душа  стомлена,  як  збутись  омани?
Де  взяти  сили?  Злетіти  б  цій  пташці…
Ледь  підхопила,  рукою  волосся
Змарнілі  очі,  повні  сліз,  печалі
Життя  в  тривозі,  як  в  полі  колосся
Під  сонцем  й  дощем,  а  що  ж  буде  далі?
О,  мрії  –  пташечки,  сизокрилі,  смілі
Чи    й  зможу,  обійти  роздоріжжя  знову?
Для  себе  надії..  світлі,  зрозумілі
Хоч  й  скоро  зима    навіє  сніжну  ковдру
О,життя…  Чи  й    минуле  було    щасливим?!
2
Край  великого  міста,  потопав  в  деревах
Хати  із  цегли,  червоні  й  біленькі  доволі
Високі  й  нижчі.  І  виноград  по  парканах
А  вздовж  дороги;  стрункі,  пишні  тополі…..
Їх  -  три  доньки  милі,  у    мами  й  тата
Великий  будинок  і  чудовий  сад
В  них  не  бідна  сім`я  та  й  небагата
Гірляндами  дивував  синій  виноград…
Привчали  всіх…  батьки  до  праці
Господарки,  щоб  по  городі
Щоб  затишно  й  чистенько  в  хаті
Трудилися  -  журилась  мати…
Врожай  гарний,  збирали  щороку
Наче  й  в  мирі  були  й  в  злагоді
Підростали,  славненькі,  нівроку
Все  ж,  батьки  сварились,  іноді…
Чорна  полоса  -  тьмарила  очі
Загуляв  батько,  як  вітрисько  злий
Ненька  не  спала,  майже  щоночі
Не  солод  життя,  полин  гіркий…
Розчарування,  пакунки,    сльози
Йому  не  пробачила,  матуся  зради
Парфуми  чужі,  забудь  не  в  змозі
Дітей  заради,  не  кинув  свої  вади.
3
Зустріло  місто  обласне  -  привітно
Хоч  шум  автівок    й  чути  галас  весь  час
Дівчаткам  й  мамі    на  душі  світло
В  п`ятиверхівці,  нова  квартира  -    клас!
В  зіницях  сльози  радості  й  щастя…...
Життя  рікою,  школа,  друзі
З  іншого  класу  хлопець  чемний
Знайомство  їхнє  і  невдовзі
Сподобавсь  мамі….  дуже  скромний….
Як  наодинці,  в  очах  ясні  іскринки
Цілунки…  перші  …  Переросли  в  кохання
А  в  школі  бали  і  диво  -  вечоринки
Вона  ж  для  нього,  як  ясна  зірка  рання.
Блакитноока…  Усмішка;  подібна  сонцю
Ніжна,  тендітна,  між  них  мала  різниця
Веселий  погляд,  запрошення  до  танцю
Швидко…  час  летів,  вона  вже  й  випускниця.
Що  дати…  може  рідненька  матуся?
Адже,  ще  має,  дві  доньки  в  квартирі
Радіє  слову,  почула,  -  Вивчуся
Серця  зігріті,    всі  розмови  щирі.
4
На  роздоріжжі…  Вибрала  не  ту  дорогу
Яке  навчання?  Молодість    -  прекрасна  пора
Хоча  й    тримала  в  душі  сумління,  тривогу
В  житті  друг-  вирішила,  найкраща  опора!
Кохання  –  вирій,  почуттів  і  чудес
Політ  лелечий,  вірності  і  щастя
Сіяло  сонце…  І  мрії  до  небес
Що  краще  удвох,  все  зробити  вдасться…
В  святу  неділю  стали  на  рушник
Благословили,  батьки,  родина
І  перший  іспит,  немов  маятник
Де  жити  краще?  Не  відпустила  сина
Свекруха  строго  -  Тож  жити  в  купі  легше!
Обоє  сидять,  в  білій  білизні
Хоча  й  на  підлозі,  на  матраці
Неначе  в  раю…  очі  серйозні
В  палаці  ніби,  почуття  ніжні….
Ті  дев`яності  -  екзамен    для  сім`ї
Грошей  нестача  й  новина  -вагітна
Мигтіли  зірки  в  туманному  сузір`ї
Вона  ж  раділа,    покірна  й  привітна…..
Казкова  осінь…  Давно    обважніла
Не  час  родити….  В  душу  страх  запав
Сумне  обличчя,  як    квітка  змарніла
Він  взяв  за  руку,  нещастя  відчував….
Думки  осінні,  в  родовій  палаті
Страждання  і  біль,  народжувала  важко
Чомусь  з`явилась,  в    білім  халаті  мати
В  очах  темніло…  Слова,  -  Потерпи  пташко
Ледве  почула  й  провалилася  в  сон…
5
В  палаті  сонячно  і  напрочуд  тихо
Тремтіли  повіки…  Думка,  де  ж  дитина?
Тривога  на  душі,  підкралося  лихо
Ледь  -  ледь  підійнялась…  Може  маю  сина?
Відчинені  двері…  Лиця  неньки  й  свекрухи
А  поруч  з  ними,  її  любий,  коханий
Вона  ж  не  п’яна,  а  мов  після  сивухи
ШкодА,  для  усіх  день  видався  вистражданий….
З`явились  на  світ,  два  крихітні  синочка
Дуже  зарано.  Дні  і  ночі,  всі  в  тривозі
Їм  сил  забракло,  не  жити  ангелочкам
Смерть  непрохана,  стояла  на  порозі.
Похмуре  небо,  а  чи  сонце  за  вікном
В  відчаї  двоє,  сварки,  пусті  розмови
Кохання  де  ж  те?  Кожен  йшов  своїм  шляхом
Мо»  -  помиритись?  За  це    й  немає  мови…
У  церкві  тихо,  густо  мерехтять  свічки
Вона  приходить,  синочків  пом`янути
Два  ангелочка,  часто  прилітають  в  сни
О,  боляче  як!  Ні,  не  позбутись  смути.
Рана  під  серцем,  увесь  час  кровоточить
Де  знайти  сили?    Тож  треба  жити  далі!
Вкотре  хустинку,  всю  сльозами  промочить
Де  знайти  вихід,  щоб  позбутись    печалі?
6
Час  летів…    вже  ледь  -  ледь    загоїлась  рана
 А  мрія  вивчитись  -  мала  здійснитись
Перед  нею    в  інститут,  відкрилась  брама
А  з  минулим….  Вирішила  змиритись….
Роки  навчання,  доброта,  щирість  друзів
Придали  сили  і  впевненості    в  собі
Думок  багато,  тішилась  білій  смузі
Щаслива  буду,  ще  порадіє  судьбі.
Робота  кожного  дня  й  знову  навчання
Не  до  втіхи,  папери  і  все  числа  й  числа
Весела…  по  натурі  -    пташечка  рання
Та  все  чОмусь,  не  змогла  розправить  крила…
Ось…  за  плечима    магістратура
В  житті  стежина  плелась  барвінком
В  церкві  спомини  -  лягала  жура
І  Бог  все  бачив,  всьому  був  свідком…
7
Доля  змирилась.  Ввірвався  в  серце
Стрункий,  чорнявий,  почуття  збудив
Ті  …поцілунки…  Все  наче  вперше
Мов  в`ялій    квітці,  піділляв  води.
Втік  відчай…  Ожила  в  ніжній  спокусі
Діждалась…  В  обіймах  вдвох  шаленіли
Щастя  –  кохання,  джерело  радості
Розрада…  Ніжність  дотиків,  п`яніли…..
У  ліжку…  знов  заводив  розмову
-  Давай  мила,  народимо  дитя
Боялася…  Та  все  ж  дала  згоду
-Ну,що  ж,  добре…  прикрасимо  життя...
Швидко  летіли;  дні,  часи,  хвилини
Окрім  роботи,  займалась  квітами
Тепло  на  душі,  думки  перлинами
Потіш  Боженьку,  нас  немовлятами…
Чотири  роки  подружнього  життя
Вже  й  в  безнадії  радість  материнства
Все  стороною  обходило  щастя
Чи  вирок  долі,  а  чи  знак  чаклунства?
В  душі  зневіра…  Палати,  лікарі
Роки,  як  іспити…  Операційні  столи
Тіло  гнобили.  В  тунелі  ліхтарі
Ознака  жити,  цю  звістку  принесли
Та  вже  не  буде  вона  мати  діток.
Тиша  в  квартирі…  Все  погляди  сумні
Він  став  холодним,  айсбергу  подібний
Знов  розлучення,  покинув  навесні
У  важку  пору…  Їй  так  був  потрібний
Лишив  лиш  спомин,  про  палке  кохання….
А  Бог  свідок,  то  не  її  провина
Весь  час  в  надії,  що  зів`є  гніздечко

Не  проростала  саджена  зернина
Від  болю  туга,  щеміло  сердечко.
Таїла  в  душі,  печалі  й  страждання
О,  доле,  що  ж  ти,  як  же  далі  жити?
Не  зацвіте  весною  квітка  рання
А  так  бажала  з  милим  мати  діти.
8
Поспішав    час…  Життя  не  зупинилось
Нові  друзі,  тож  змінила  роботу
Дивувалась…  Зустріти  і  не  снилось
Щирість  їх  відчула,  тепло  й  турботу.
Весна  –  чаклунка,  прикрасила  життя
Жага  злетіти  -    пташечкою  сміло
Любила  квіти.  Давно  є  бажання
Прикрасить  клумби,  їх  саджала  вміло.
Чудове  місто    в  суцвітті  каштанів
Ними  втішалась,  справно  доглядала
Не  малювала,  як  інколи  планів
Свою  самотність  в  роздуми  ховала.
Радість,  все  ж  мала  -  в    Інтернеті  друзі
Знайомства  часті,  побачень  не  ждала
Втратила  віру,  боялась  ілюзій
Ночами  в  пітьмі,  в  стражданні  ридала…
Та  тож,  Божа  воля  -  казала  матуся
Ти  доню  старієш,  краса  відійде
За  тебе  лебідко,  я  часто  журюся
Чеснот  замало…    Де  ж  щастя  твоє?
Вже  й  нині  за  тридцять,  думки,  як  джмелі
З  русявим  зважилась….  сходила  в  кіно
На  сьомому  небі,  здалось  захмелів
Радів  спілкуванню,  мов  знались  давно…
Про  їхнє  кохання,  свідками  ночі
-З  тобою    ж  не  діти,  нащо  водитись?
На  вухо  шепотів,  зазирав  в  очі
Давай  удвох  жити.  І  одружитись
Я  теж  не  проти,  прошу,  не  відкажи.
9
Стежки,  доріжки…  Сторінки  життя
Мов  щось    шептало,  будь  обачною
Добре  придивись!  Яким  майбуття
Він    далі  бачить?  Чи  буде  пуття?
Вже  кілька  місяців  -  іспити  двом
Він  навіть  ладен,  взяти  дитину
Чужу,  з  притулку.  Здалося  дивом
Ось  так  наваживсь,  яку  ж  причину
Ховав  від  неї?  Впала  підозра…
М`який  характер,    є  поступливість
Уважний  завжди,  в  міру  веселий
А  як  дізнатись,  а  чи  має  строгість?
Чи  мо»,  приховує  в  душі  лукавість?
Розчарування….Та  зустріла  мати
Наче  й  привітно,  все  ж  сумна  в  розмові
Тривога  в  серці,  а  чому  й  не  знати
Схоже  ревнує,  погляди  зимові….
Не  треба  спішити,  спиняла  себе
До  небес  дивилась,  знайти  б  пораду
На  ранок,  як    небо,  стало  блакитне
Розбрелись  зірочки.  Ой,  з  ним  пропАду…
Думки  тікали  й  вкотре  повертались
Вже  й  сорок  років,  одна  втіха  квіти
Краса  на  вікні,  з  сонцем  розважались
По  них,  зайчики,  чом  не  порадіти?
В  мами  один,  шкода,  не  буде  щастя
Той  досвід  життєвий,  її  зупиняв
Мабуть…  друзями,  залишитись  краще
Це  буде  помилка,  довго  запевняв
Та    давно  вже,  охололи  почуття….
Лише  по  телефону,  як  брат  й  сестра
Це  не  пОмилка,  ні  -  є  передчуття
Він  мамин  синочок,  а  життя  не  гра…
Не  хотів  змиритись,  бажав  стосунків
І  часто  дзвінками,  все  ж  надокучав
Не  таких  бажала,  вона  дарунків
Від  долі.  Хоча  він  занадто  страждав…
10
О,  вечірня  зоре!  Зійди  наді  мною
Що  буде,  підкажи,  прошепчи  тихенько
Поділюсь  думками,  журбою  з  тобою
З  душі,  тягар  зніму,  звеселю  серденько….
Які  довгі  ночі….  Однакові  сни
Любувалась  містом,  погляд  у  вікно
Де  розраду  знайти?  Хотілось  весни
Аж  стискало  в  грудях,  на  серці  тоскно.
Просинався  ранок,  ясне  сонечко
За  вікном  струмки  -    плакали  сніги
Вже  збиралась  у  храм…  йти  недалечко
Десь  думки  розвіять,  втекти  від  нудьги
Притупити  біль  там,  синів  пам`янути….
В  храмі..  тихо  -  тихо,  до  свят  далеко
І  людей  замало,  шурхіт  підборів
Серденько  тремтіло,  ой,  як  нелегко
Чому  в  житті,  така  ти,  моя  стежко?
Ставила  свічку,  ледь  не  впустила
Хтось,  взяв  за  руку,  -  Давайте  я  сам
-  Ось…бачите  горить!  Сльозу  струсила
-  Ой,  поспішила..  Я  дякую  вам!
Поруч  довго  стояв,  читав  молитву
Час  від  часу  назад,  дививсь  на  двері
Вмить  в  душі    сварила,  себе  роззяву
Але,  все  ж,  на  світі,  є  люди  добрі!
Догорала  свіча….  Легеньку  ходу
Ще  здаля,  помітив,  пішов  за  нею
-  Ви    в  тривозі  все  ще…  Я  вас  проведу!
- Ледь  бліднів,  любувався  красунею….
Він  зростом  вищий,  сміло  взяв  під  руку
Легке  тремтіння,  по  тілу  пролилось
Приємний  голос,  позирала  збоку
Треба  ж  такого?  Навіть  і  не  снилось..
11
Скупчились  хмари,  сльозились  небеса
Накрапав  дощик,    вдвох  в  під`їзд  забігли
Йому  здалося,  що  на  щоці  сльоза
Заглянув  в  очі,  в  якусь  мить  застигли…
Як  школярі,  обоє  посміхнулись
Раптом  спитав,  -  Як  звать  чарівну  пані?
Здалось  дива…  справжні,  чогось  боялись
В  роки  такі  ….  Напевно  якісь  грані
Є  в  спілкуванні.  Шепотіла  ім`я…..
Блакитноокий,    думка  промайнула
Бач,  чимось  схожі,  подала  візитку
Й  собі,  як  дівчисько  -  от  утнула
Бігла  по  сходах,  в  душі  крапля  смутку….
12
Чоло  змокріле,  червоні  щоки
Трепіт  сердечка,  неначе  в  пташки
Розбудити  зміг  …  Та  хіба  ж  в  ці  роки
Прийде  кохання?  Життя  ж…    не  іграшки….
Ледь…  втихомирилась.  Чашка  кави
Зняла  напругу.  Скільки  літ  йому?
Так,  трохи  старший,  не  зловлю  ґави
На  старість  одній  -  не  заздрю  нікому…
Вповні…  місяць…  освічував  кімнату
Неподзвонив,  легке  розчарування
Мабуть  ніхто  не  захистить  цю  квітку
Задовга  ніч…    не  спалося    до  рання…
Пройшло  два  дні,    тримав  три  орхідеї
В  під`їзді…хвилювавсь,  так    давно  чекав
З  тортом  в  руці,  посміхнувся  до  неї
-А  можна  до  вас…  запросите  на  чай?
13
Короткі  дні…  Мов  потрапила  в  казку
Інтелігент…  Зумів  причарувати
Вуста  до  рук.  Відчула  ніжність,  ласку
Яку  ніколи  й  ніхто  не  зміг  дати.
У    день…  вихідний,  навідавсь  зарано
Вона  ще  в  ліжку…  Накинувши  халат
Хвилюючись  і  трохи  стурбовано
Зустріла  в  дверях.  Відчула  аромат
П`янких  парфумів.  Ясніли  очі
Як  феєрверки.  Жага  кохати
Зітхання  звуки,-    Ой.  довгі  ночі…
Весь  час..  без  тебе!  Пристав  чекати!»
До  чого  слова?  Встояти  не  змогла
Весняний  подих…  В  полоні  цілунків
Спокуси  аура…    їх  перемогла
Й  сама  не  ждала,  інтимних  стосунків….
14
Стежки,  доріжки…  Всі  сторінки  життя
Надто  багато  всього  пережито
Сяє…  обручка….  на  столику  здаля
Що  відповІсти?  А  чи  й  справді  щастя
Вона  пізнає?  Знов  на  роздоріжжі…

Дзвінок  у  двері……
О  доленько,  доле,  піду  пригорнуся
Хай  на  серці…  я  зомлію
Розвію  сумніви,  в  обіймах  втоплюся
Хай    довіку….  буду  з  милим…

Жовтень  2019р

       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2019

Ух - ух - дмух - вітер гуляє ( дит)

Ух  -  ух  -  дмух  -  вітер  гуляє
Листячко  в  купи  збирає
То  повіє  веселіше
То  мов  сонний,  вже  й  тихіше.

Я  спинити,  ні,  не  в  змозі
Зберу  листя  при  дорозі
В  букет  чудовий,  яскравий
Заграє  вітер,  лукавий.

Та  спинися  вже  нарешті
Схоже  нині  на  концерті
Ще  й  мелодію,  заводиш
Мене  вмить,  мов  заворожиш.

Я  вплету  красу  в  віночок
Поспішу  з  вітром  в  таночок
Як  листочки  політаю..
Радо  осінь  привітаю…

                                     2010р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854457
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2019

Ой, осінь, осінь

Ой  осінь,  осінь,  що  ти  наробила
її  чарівну,    я  тихо  спросила
Чом  й    нащо  звела,    ти  сердито  брови
Золото  й  срібло,  зняла  із  діброви
Краса  зів`яла,    стала  сіро  –  чорна
Лише  в  калини,  соковиті  грона
На  мить  від  сонця,  ловлять  поцілунок
А  я  так  хочу,  впіймати    їх  трунок
Позбутись  суму,  розвіять  печалі
У  сподіванні…Знімеш  сірі  вуалі.
Рранкові  роси…  Яскраві,    сріблясті
Вкриють    діброві  листочки  попелясті
Лиш  на  якусь  мить,  дерева  звеселіють
Вже    всі  в  дрімоті,  про  весну  лиш  мріють..
Час  швидко  плине…  Підеш  на  відпочинок
Знову  сивеньких    вплетеш  краплинок
Мені      в  волосся,  яких  не  хотіла
Ой  осінь  -  осінь,  що    ж  ти  наробила….

07.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2019

Не впускай

Я    знов  долонями,  торкнусь  туману,
Пелену  сіру…  розведу  руками,
Нині  здається,  що  вводить  в  оману,
Вже  й  побоююсь,  що  вся  в  ній  розтану.

Молочний  бархан,  пригортав,  обійми!
Проймає  холод,  відчуття  свіжості
А  чи  спроможна,  зігрітись,  йти  із  тьми?
Давно  чекаю,  ласки  і  ніжності.

Ти  не  впускай,  осінній  туман  в  життя,
Хай  поміж  нас,    все  ясне  сонце  світить,
Хочу  весни.  І  про  кращі  почуття,
В  справжнє  кохання,  щастя  душа  вірить.

Хай  наша  вірність,  буде  лебедина,
Яскраве  сонце  вип`є  ранні  роси,
Хай  пролітає….  Осінь,  ця  туманна,
Моє  сердечко,  так  любові  просить.


                                           2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2019

Послухай падолист

Цей  падолист,  ти  послухай  уважно,
Можливо  все,  сьогодні  буде  важно,
Що  нашепоче,  тобі  листва    в  гаю,
В  тиші  прислухайсь,  це  ж  слово  –  кохаю.

Ледь  шурхотить,  вже  спадає  на  плече,
Доволі  ніжно  та  мені  не  пече,
Що  йшов  сердитий  і    знов  мовчазний  ти,
У  серці  біль,  все  ж,  я  спроможна  простить.

Осінню  зраду,  сховаю  між  листву,
Може  й  на  краще,  стосунки  розірву,
Мабуть  то  доля,  зруйнувались  мости,
Доносить  вітер  -    Прости  мене,  прости!




                                     2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854031
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2019

Раненько тісто замісила. . / з гумором /

Раненько  тісто  місила,  господиня  Ганна
 Сусіда  в  гості    чекала,  красеня  Романа
Поки  жінка  випасала  корів  на  горбочку
Вони  завжди  любувались  на  траві  в  садочку

Й  цього  дня,  так  мало  бути,  лиш  трохи  проспала
Сама  ж  то  в  житті  ніколи,  корови  не  мала.
 По  кімнаті,  як    білочка,  капусточку  смажить
Позирає  до  дзеркала,  собі  груди  гладить

Пиріжки  пахнуть,    печуться,  в  електродуховці
 Вже  й  на  порозі  Романчик,  в  червоній  сорочці
Як    пташечка  сполохана,  по  тілу  мурашки
Він  сяяв,  як  літнє  сонце,  приніс  їй  ромашки

Погляд  в  очі,  поцілунки,  до  саду  спішили
Ой,  спокуса,  до  забуття,  траву  молотили
Так  кохались,  незчулися,  запах  вітром  несло
Про  згорілі  пиріжечки,  все  село  дізналось...

                                                                               07.11.2029р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853930
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2019

Розділили кошториси

Вже  розділили  кошторис,  рука  руку  миє,
Панам  крутим,  все  побільше.  А  дитятко  ниє,
Від  болю  тіло  стражденне,  обіймає  холод,
Як  в  ті  роки,  в  тридцять  треті,  це  життя  не  солод.

Дитя  трима́є  на  руках,  в  тридцять  посивіла,
На  життя  краще,  в  надії,  трояндою  цвіла,
Біда  прийшла  до    їх  хати,  боліє  дитятко,
На  заробітки,  на  війноньку  подався    татко.

Вечірня  зіронько,  скажи,  де  правда  на  світі,
Чом  завелися,  трутні  у  бузковім  суцвітті,
Й  магнати  газу,  чомусь  все  мільйони  рахують,
В  розчаруванні,  тож  сім`ї    копійки  чатують.

На  лікування,  де  знайти,  сльози  –  горошини,
Скажіть  мені,  люди  добрі,  чи  нема  причини,
Щоб  розігнать  панібратство,  дать  владу  народу,
Щоб  поєднання  і  мир,  із  заходу  до  сходу.

У  кожній  хаті,  щоб  тепло  й  панував  достаток,
Й  нині  насмілився,  народ  зробити  початок,
Щоб  підкорятись  правосуддю,  прогнати  друзів,
І  панувала    правдонька  та  й  по  всій  окрузі.

Та  не  мільйонні  зарплати  і  замків  не  стало,
У  жилах  кров  закипає,  як  життя  дістало!
Щоби  старенькі    і  ненька  не  цвікали  долі,
Що  народилися  на  світ,  в`януть  квіти  в  полі.

Кожна  дитина,  чи  й  зможе  на  ноги  піднятись,
Перебороти  всі  недуги,  чи    сподіватись,
Що  в  Україні,  настане  віра,  щастя,  воля?
А  чи  віками,  у  відчаї,  нещасна  доля.

.
                                                           06.11.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853810
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2019

Чаклунка осінь

Нас  осінь  чемно,  взяла  за  руки
І  проводжала  в  бурштиновий  гай
Листва  спадала,  чарівні  звуки
Вони  бентежать...  А  в  душі  розмай.

Ой,  осінь  -  осінь,  в  твоїм  полоні
Дерева      в  смутку  й  наші  почуття
Звабливий    погляд,  теплі  долоні
Ведуть  в  спокусу,  в  стежку  забуття.

Яке  то  щастя,  з  тобою  разом
І  серця  гучно,  вибивають  так
Ми  в  ніжнім  танці,  під  листопадом
Музика  лине,  попадаєм  в  такт..

Чаклунка  осінь  привела  в  казку
Де  тихий  шелест,  сп`яніли  на  мить
В  місячнім  сяйві,    відчуймо  ласку
Тож  спромоглася,  нас  заворожить….

                                                   2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2019

Білі троянди на кордоні / проза /

         Осінній  день…  По  обіч  дороги,  в  ряд  листяні  дерева.  Понизу  трави  ледь  сухі  і  рижі,  де  -  інде  петрові  батоги,  квіти  тримали  догори,  як  світлофори  сині.  Поля  так  ваблять,  літає  погляд…  Деякі  орані,    чорніють,  а  вдалині  степ,  немов  сіре  рядно,  здається  потопає  в  сірих  й  білих  хмарах.  
 Так,  погода  в  цей  день  мінлива,  то  сонце  вирячиться  із-за  хмарин  і  кине  ніжну  позолоту,    то  за  мить  сховається,  мов  сердиться,  чи  то  наче  в    хованки  грається.
 Світлана  сиділа  в  автобусі,  ледь-ледь  торкалася  ліктем  вікна.  Вся  пірнула  в  осінній  сюжет,  який  зігрівав  їй  серце.  Любить  осінь,  все  вважає,  що  схожа  з  нею;  очі  красивої  форми,  колір  квіток,    петрових  батогів,  ніс  кирпатенький,  по  ньому  кілька  веснянок  та  їх  майже  непомітно,  щічки  рожеві,  як  ніжні  стиглі  яблучка.    Вважала  осінь    своєю  сестрою,  інколи,  всміхаючись  казала  друзям,
-  А,  що  не  видно,  що  рідня?    Тож    коси  кольором  пшеничної  соломи.  
Хтось  мов  ненароком  назве  риденькою  і  хитрою,  як  лиска.  Та  вона  не  ображалася.  В  компанії  завжди  весела,  як  заводна,  то  смішинку  якусь  розповість,  то  анекдот..  За  мить  у  всіх  усмішка  й  сяючі  очі.
 Скоро  буду  вдома…  Ця  думка  зігрівала  душу.  Три  місяці  поспіль  відпрацювала  в  Польщі,  заробила  грошенят,  з  задоволенням,  з  легким  хвилюванням,  дивилася  на  годинник,  буде  кордон,  за  чотири  години  вдома.  Думки  -    в  полі  квіти,  під  вітром  схиляються,  то  про  дім  подумає,    то  знову  плани  намічає,    а  що  ж  далі?  
 Її  хлопець  залишився  в  Польщі,  вкотре  посварилися  і  нарешті  вирішили,  краще  зостатися  друзями.  Чи  радіти,  чи  плакати  й  сама  не  знала.  Та  інколи  підбереться  джмелина  думка,  а  можливо  я  його  і  не  кохала.  Та  біс  в  ребро,  так  і  буде,  побуду    вдома,  а  там  знову  поїду,  вже    на  заробітки  мабуть    подамся  до  Києва.  Взимку  краще  в  якомусь  кафе  попрацювати,  як  мама  каже,  в  теплі  й  не  голодна.
 Перевела  подих,    журиться,  роки  -  роки  і  де  ви  взялися?  Батьки  розпочнуть  моралі  читати,  пора  зупинитися,  в  двадцять  чотири  роки  вже  треба  діти  мати…
   Ряд  автомобілів  і  автобусів  стояв  перед  кордоном,  побачивши,  кліпала  очима,  от  і  приїхала  вчасно,  така  черга,  мабуть  не  менше  трьох  годин  стоятимемо.  Автобус  зупинився  поруч  з    чорним  шикарним  автомобілем.  Ого!  Приховала  в  душі  сплеск  емоцій,  роззявивши  рота,  притулилася  носом  до  скла  вікна.  З  автомобіля  вийшов,    в  міру  вгодований,  середнього  зросту  чоловік.  Сині  джинси  обтягували  його  стан,  це,  що  перше  кинулося  їй  в  очі,  увагу  привернула  чорна  кепка,  із  -  за  якої  не  можна  було  роздивитися    обличчя.  О,  подивись  -  вирячила  очі  -    а  волосся  виглядає  з  під  кепки  такого  кольору,  як  в  мене.  Везе  ж  людям,  «сам  как  с  ларца,  да  каков  же  с  лица?»*,  а  видно  крутий.  Чоловік  позирнув  на  автобус,  їй  здалося  всміхнувся  до  неї.  Тю  -  відчула,  що  червоніє-    невже  до  мене  та  усмішка?  Та  лише  мить,  різко  відсахнулася  від  вікна.  Ото,  скаже  село  вирячилося.
   Водій  –  бажаючим  дозволив  вийти  з  салону,  повідомивши,  що  є  час    випити  в  кав`ярні  кави.  Всі  закопошилися,  один  перед  одного  поспішили  до  дверей.  Чи  й  собі  вийти  -  подумала  й  підхопивши  сумочку    під  руку,  попрямувала  за  іншими…
   У  кав`ярні,  біля  столів,  всі  стільці  зайняті,  вільні  місця  залишилися  тільки  біля  напівбарних  столів.  Ну  нічого,  трохи  постою  –  вирішила  -  можливо  й  на  краще,  ноги  розімнуться.  Згодом  в  кав`ярні    гамірливо,  людей,  як  бджіл  у  вулику,  багато  бажаючих  випити  напоїв  та  перекусити.  За  стійкою    українські  дівчата  привітно  обслуговували  клієнтів,  мило  усміхаючись  моталися,  як  метелики.
   Добрих  пів  години  пройшло,  поки  Світлана  взяла  каву.  В  цей  час  звільнилося  місце  навпроти  великого  вікна,  біля  напівбарного  столу.    По  звичці,  колотила  каву,  задовольняючись  запахом,  примружувала  очі.    На  якусь  мить  взяла  в  рот  кавову  ложку  й  підняла  голову,  позирнула  перед  собою.  За  вікном,  боком  до  неї,  стояв  той  самий  чоловік.  О  здається  й  симпатичний,  з  боку  ніс  рівненький.  Він  немов  побачив  її  погляд,  крутнув  головою  до  неї.  
-  Ой,  -  сьорбнула  кави.
   Вмить,обличчям    повернулася  в  бік.  Мабуть  ми    тут  довго  будемо  стояти,  людей  все  більше  стає  -    з  такими  думками,    не  поспішаючи  допила  каву  й  направилася  до  виходу.  
 Чоловіка  біля  вікна  вже    не  було.  Полегшено  перевела  подих,  то  добре,  ще  подумає,  що  слідкую  за  ним.  Можливо  має  якусь  мадам,  як  помітить,  то    мені,  ще  тільки  неприємностей  не  вистачало.  Та  й    не  знати  ж  чи  українець,чи  поляк?    Полячки  ревниві,  свого  не  впустять,  тим  паче  на  своїй  території.
 Поверталася  до  свого  автобуса.    Поруч,  з  відкритими  дверима  заднього  сидіння,  стояв  той  самий  автомобіль.  Літня,  білява  жінка  голосно  спілкувалася  по  телефону.
 Вже  на  сходах  автобуса,  Світлана  придивлялася  вперед  і  на  людей,    які  не  поспішали  повертатися  в  автобус.  Біля  кав`ярні  помітила  чоловіка  з  цього  ж  автомобіля,  в  потоці  людей  він  заходив  в  кав`ярню.  От  халепа,  напевно  будемо  довго  стояти  й  за  мить  ледь  всміхнулася,  а  він  здається    молодший,  більше  схожий  на  хлопця,  чим  на  чоловіка.
 Затишно  вмостилася  на  сидінні,  відкинула  голову  назад.  Напевно  нічна  зміна  й  кава  подіяли  на  неї,  занурилася  в  дрімоту.
 Гучний  голос  водія  розбудив  її,  він    в  мікрофон  всіх  запрошував  до  салону.  Відразу  подивилася  на  годинник,  пройшло  майже  півтори  години,  як  вона  зайшла  в  автобус.  Полегшено  перевела  подих  й  бадьоро  зазирнула  у  вікно.  Біля  кав`ярні  майже  пусто,  дехто  поспішав  до  автобусів  та  автомобілів.  Водій  намагався  закрити  двері  й  комусь  робив  зауваження,  спочатку  щось  нерозбірливо,  а  потім  голосно,  
-А  ви  куди  чоловіче?  Мені  здається    ви  не  з  наших…
Після  цих  слів,  деякі  пасажири  підіймалися  з  сидінь,  з  цікавістю  спостерігали  за  суперечкою.  Чоловічий  голос,
-Та,  почекайте,  я  на  секунду,  зараз  вийду!  Будь  ласка,  я  швидко.
 За  мить,  усміхаючись,  з  букетом  білих  троянд  до  неї  підійшов  хлопець,  так,    той  самий,  з  чорного  шикарного  автомобіля.  Він  без  слів  подарував  їй  букет  і  похапцем  вискочив  з  автобуса.  Хтось  з  пасажирів  ухнув,    а  хтось  заплескав  в  долоні,      з  заздрістю  подивився  на  неї.
   Збентежена  його  поведінкою,  від  несподіванки  округлилися  очі,  щоки  пашіли  рум`янцем.
Водій  же,  закриваючи  за  ним  двері,  весело    в  мікрофон,
-  От  молодь!  На  все  їм  часу  не  вистачає…
 По  салону  почувся  притишений  сміх.  Мов  сполохана  пташка,  кинулася  до  вікна,  автобус  рушив  з  місця,    його  автомобіль  побачити  не  вдалося.
 Трохи  уговтавшись,  любувалася  трояндами.  Аж  сім,  нічого  собі,  яка  краса!  І  тут  поміж  стовбурів  квітів  помітила  записку.    Тріпоче  серденько  від  хвилювання,  це  ж  треба  такого.  Й  відразу  засіло  сумління,  а  можливо    обізнався?  Та  ні,  зупинила  ці  думки.  У  руці  телефон,  швидко  зайшла  в  Інтернет,  цікаво,  що  означають  білі  троянди  в  кількості  семи  штук?  Ясніли  очі,  читала;
«Зворушливі  хвилини  пропозиції  руки  і  серця  будуть  прикрашені  подарунком  у  вигляді  цієї  композиції».
-  Ух!  -  Не  втрималась  від  прочитаного.    
На  неї  позирали  пасажири,  щось  шепотіли  між  собою.  А  жінка,  що  сиділа  поруч,  з  сяючим  обличчям  звернулася,
-  А  троянди  краса!  Що  не  встигли  розпрощатися?
Вона  нічого  не  відповіла,  розкрила  записку.  Їй  здалося,  що  букви  скакали  перед  очима  і  були  доволі  великі.  Намагалася  заспокоїти  свої  емоції,  зосередитися  на  текстові;
         «  Золотенька  привіт!    Буду  радий,  якщо    ти  мені  передзвониш,  в  крайньому  разі  напиши  адресу.  Я  обов`язково  приїду,  знайду  тебе.    Богдан.»                                                                                                  
 Передзвониш…  Але  ж    де  номер?  Немає!  Скривившись,  кліпала  очима  та  тут  же    помітила,  в  самому  куточку  записки  дрібний  почерк,  це  був  номер  телефона.
 Всю  дорогу  з  усмішкою  на  обличчі  і  з    легким  хвилюванням  в  душі,  намагалася  відволіктися  від  думок.  Та  де  там,  обурювалася  сама  на  себе.  Це  ж  треба  такого,  вкотре  пригортала  до  себе  троянди,  а  він  вміє  заінтригувати  й  на  обличчі  славний….
   Вже,  аж  розсердилася  на  себе,  різким  рухом  руки    у  вуха  всунула    навушники,  з  телефона  слухала  музику.
   Час  швидко  пролетів.  Ще  пів  години  і  вона  вдома,  дивилася  на  телефон,  вагалася,    передзвонити,  чи  дати  адресу?  А  можливо  не  треба,  зупиняла  себе.  Зазирнувши  у  вікно,  з  радістю  задивлялася  вдалину,  треба  знайти  рішення,  треба.  Подумавши,  немов  махнула  рукою,  написала  адресу,    -  а  хай  там,  можливо  це  жарт  та  час  покаже….  
 Світлана  підіймалася  на  другий  поверх,  до  квартири.  В  телефоні  звук,  прийшла  СМС.  Однією  рукою  притискала  троянди,  другою,  хвилюючись,  в  телефоні  відкрила  вікно  СМС;
«Я  радий,  що  відповіла.За  два  дні  чекай  на  мене.  До  зустрічі.  Богдан.»
   В  душі  сперечалася  сама  з  собою,чи  вірно  зробила,  чи  ні?  І  все  ж,    з  піднесеним  настроєм,  в  передчутті  чогось  нового  відкривала  замок  дверей.  Можливо  ці  троянди  стануть  початком  справжнього  кохання,  хто  знає..Час  покаже,  хай  би  вже  швидше  минули  ці  два  дні…
 За  дверима    почула  радісні    голоси  батьків  -  »  Напевно  доня.  Як  добре,  що  вже  приїхала».
                                                                                                                                             Жовтень  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853424
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2019

Её бы лелеял. .

Её…  бы  лелеял…  но  она  ушла,
Пылинки  сбрасывал  бы,  так,  не  спеша,
Лишь  взгляд  подарила,  взмах  рукой  –  Пока,
Разлучница    осень…  не  допит  бокал.

Вино  горчило,    уж  понял  для  тебя,
Видать    надоедлив,  целовал  любя,
И    розы  каждый  день,  на  твоём  окне,
Желанье  горячо…    так  радостно  мне.

Позволить  я  не  мог,  без  согласия,
Был  словно  мальчишка.  Как  причастие,
Касался,  губ  нежно,  топился  в  глазах,
Тропинки  не  нашёл,  утонуть  в  грехах.

 С  тобою  не  переступили  черту,
Печаль  и  боль    эту,  сердец  наших  стук,
Запомню,  ведь  знаешь,  так  страстно    любил,
 Как  жаль,  видно  тебе,  увы  не  был  мил.
Её…  бы  лелеял…  но  она  ушла….


                                   Из  рубрики  »  В  годы  молодые»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853203
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.10.2019

В чобітки взулася осінь… ( дит)

Небо  плаче,  крапля  скаче,  по  листочку  клена
Зажурилася    травичка,  молода  зелена
В  чобітки  взулася  осінь,  щоб  не  змочить  ніжки
По  воді  пливе  листочок,  посеред  доріжки.
Легка    прохолода,  свіжість  сповила  всю  землю
Молочним  густим  туманом  прилягла  на  греблю
Над  річкою  хлюп  і  хлюп,  стрибають  краплинки
 У  небі,  поміж  собою,  сваряться  хмаринки.
Вітерець  в  лісі  сховався,  чекає  нагоди
Із  хащ  темних  вирватися,  в  відчутті  свободи
Щоб  сповитим  у  промінні  сонячних  цілунків
Щоби    осінь  та  й  тепленька,  без  сірих  світанків….
А  поки  ж  дощ,  ще  хлюпоче,  шурхіт  по  травиці
Та  намалює  вечір  обрій,  ясні  зоряниці….

                                                                           24.09.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853010
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2019

Пішла боронити Батьківщину ( Ода)

                         Пішла  боронити  Батьківщину
                 Ода  -  присвята  медсестрам,
           захисницям,  які  
                 загинули  на  сході)

***
Пізньою  весною,  в  квітучім  садочку,
Ненька  вишивала    донечці  сорочку,
Там    роду  оберіг      -  маки  червоненькі,
Листочки  біля  них,  ніжні  зелененькі,
Все  від  злого  ока    і  думок  гнівливих,
Символ  -  пам`ять  роду,  всіх  бійців  загиблих.
Сонце  припікало,  матінці  на  плечі,
Душеньку  втішали  лепети  лелечі,
Рясно  в  вишиванці    синенькі  волошки,
Хоч  й  пристала  нині,  вишию,  ще  трошки.
В    жіночій  сорочці…  Цвіт  -  символ  вірності,
Краси  душевної,  тепла  й  ніжності,
Лозу  виноградну,  як  знак  родючості,
А  грона  багаті  -  то  щастя    й  радості.

Увірвався  вітер,  до  саду  вразливо,
Привіталась  доня,  сказала  сміливо,
-Ой,  піду  я,  ненько,    на  схід  воювати,
Зісковзнула  голка,  заплакала  мати,
Та  й  вже  до  заручин,  готова  сорочка,
Й  стрічки  прив`язала  до  твого  віночка.
Рушники  вишиті,  давно  на  весілля,
Чи  й  закінчиться,  це  московське  свавілля?
Чи  й  думала  мати  дівча  –  патріотка?
Хоч  згадка  про  діда  -  у  шафі  пілотка,
Вмовляла  й  кричала  –  Не  йди,  не  йди,  доню,
В  ніжних  очах  сльози,  цілунки  в  долоню,
-Я,  вже  й  придивлялась  на  весільну  сукню,
Куди  поспішаєш,  це  ж    життя  в  безодню!

Весь  пташиний  щебет,  замовк  на  хвилину,
Обіймала  ненька,  як  малу  дитину,
Ні,  не  проводжала,  лиш  вслід  подивилась,
Ой,  коли  ж  підросла?  Біль  в  серці…  змирилась.
Пливли  чорні  хмари,  все  туди,  до  сходу,
Думки  немов  в  річці,  не  знаючи  броду,
Змарніле  обличчя,  сива  голіво́нька,
Сьогодні  чому,    мені  не  дзвонить  донька?

Так  вночі  гриміло,    розгулявся  вихор,
Ранком  небо  сіре,  падав  дощик  тихо,
Мабуть  втішав  душу,  ніченьку  не  спала,
Думи…  все  до  сходу,  біду  відчувала.
То  осені  вада…    рано  впало  листя,
Молитву  читала,  донечко  озвися!
У  вікно  стук  гучний…  молода  пташина,
Надіслала  звістку,  здригнулась  хатина,
Ота  клята  куля,  серце  зупинила,
Вона  ж  молоденька,  в  чому  ж  завинила?
Красуня  дівчина  в  білому  халаті,
В  надії  на  щастя,  всі  ж  думки  крилаті....

Тіло  заніміле…  тягнулось  до  світла,
Сили  покинули…    хапала  повітря,
Бути  ні,  не  може!    Скажи  за  що  Боже?
Відібрав  дитину,  так  робить  негоже!
Пішла    ж  боронити  свою  Батьківщину,
Спасати  воїнів  -  теж  чиюсь  дитину!
Боже,  скільки    років  ворони  літають,
Люди,  геть  безвинні…  бідують,  страждають.

Все  село  зібралось,  припадало  в  горі,
Зупинились  в  журбі  -  пінні  хвилі    в  морі,
Віра  в  щасті  жити,  все  ж  прийде  розплата,
Не  обійде  –  знаю,  кремлівського  ката.
В  безкрайньому  небі  летіла  лелека,
Не  вернеться  птаха  -  дорога  далека,
У  чорній  хустині,  мовить  мати  долі,
Хотіло  ж  ангелятко,  жити  на  волі,
Не  гріх  -  то  є  люди!  Любить  землю  рідну!
Загинула  доня…  за  Неньку  –  Україну!

                                                 Жовтень  2019р





                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852581
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2019

О милі айстри…

             Айстри  цвітуть…  килим  вздовж  стежки,                              
Їх  кольори  -    в  небі  зірочки,
Виплели  сяючі  мережки,
У  час  вечірній,  цвіт  -  квіточки.

Синенькі  тягнуться  угору,
Місяць  вповнІ…  сяйва  цілунок,
Здаля  рожеві,  схожі  морю,
В  моїх  очах,  чудо  малюнок.

Вже  скоро  ніч,  приляже  холод,
Осені  блуд,  торкне  пелюстки,
Роси  впадуть,  як  п`янкий  солод,
Засяють  краплі,  наче  зірки.

О,    милі  айстри,  в  моїм  саду,
Я  їх  чарівність,  ніжність  люблю,
З  вами    розраду,    я  знайду,
Усі  печалі  в  імлі  втоплю.
           
               
05.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852439
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2019

Осінній сплеск емоцій

Осінь  малює,  чудову  картину,
Підкине  фарби  в  зелену  діброву,
Мене  втішає,    мов  малу  дитину,
По  стежці    стелить  стрічку  кольорову.

А  далі  златом  вкрита  полонина,
Душа  радіє,  люблю    свій  рідний  край,
Земле  моя,    це  жадана  хвилина,
Ранкове  сонце  цілує  небокрай.

Зібрав  світанок  роси  у  намисто,
Виграє  ними,  ловлю  щасливу  мить,
Мерехтять  краплі,  сяючі    барвисто,
Знов  сплеск  емоцій,  як  осінь  не  любить?

Пташині  крила  -  між  горами  туман,
Молочно-сизий  вкрив  могутні  сосни,
Повітря  свіже,  як    легенький  дурман,
Мені  шепоче,    не  вагайся,  вдихни.

Чарують  очі,    хмари  в  океані,
Простір  небес,  синій,  день    сонцем    яснить,
Ледь  доганяю,    думки  непогані,
Просто    без  осені,  ні,не  зможу  жить.

15.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2019

Непослушный воробей

Скок,-  скок  влево,  скок  -  скок  вправо,
-  Молодец  сынок,    уж  браво!  -
Радовалась  воробьиха
-Ну,  уж  вырос,    -  ему  тихо
-За  тебя,  теперь    не  боюсь
Вот  сейчас,  только    умоюсь
Полечу  с  друзьями  в  поле
Наконец  смогу  позволить
Тебя  оставить  одного
 Ты  лишь  помни  наш    уговор
У    гнезда,  только  на  крыше
Можешь  прыгать,  но  не  выше
Не  мечтай  на  дерево  сесть
Не  силён  ещё,  не  взлететь!
Сыночек,  осторожен  будь
 Советы,    мои  не  забудь  -
Ну  да,  думал  желторотик
Взмах  крыльями,    поднял  хвостик
Да  разве,  уж    и  не  подрос?
Нет  -    нет,  решён  этот  вопрос
Пусть  желторотиком  зовут
Но  я  развею  свою  грусть
Скок  -  скок  по  крыше  воробей
Ведь  так  забавно,    веселей!
Да  хочется  вниз  посмотреть
А  может  и  смогу  взлететь
И  поглядел,  он  вниз    чуток
Уж  невзначай,  падал  в  песок
Лишь  смог    промолвить  он  ,  -    Цвинь  -  цвинь
На  миг  исчезла    неба    синь
Очнулся…  Уж  воробьиха
Тут  рядышком  и  скворчиха
 Такой  подняли  шум  да  гам
Только  лишь,-»  Цвинь»-  да  слово,-«Мам»
Он  смог  сказать,  испугался
Теперь  в  помощи  нуждался.
Неподалёку  кот  лежал
Он  сразу    шум,  тот    услыхал.
А  воробьиха  ,  мать    строга
Его  решила    напугать
-Вон      гляди    кот,    спешит  сюда
Скачи  вперёд!    Будет  беда
Коль    спрятаться  не  успеем
Смелее    сын,  поживее!
Второпях    добрались  к  гнезду
Крик  сердитый,  громкий,  –МЯ-У
Взъерошен    кот,  ушёл  ни  с  чем
Воробушек  весело  всем
- Цвинь  -  цвинь,  я  вас  благодарю
Больше,  маму  не  охмурю
Ведь  я,    вас  всех  очень  люблю!
- ***
Для  воробья  ,  будет  наукой  случай  этот
Непослушание  -  плохой  пример,    дети!

                                       Май  2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852027
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.10.2019

Допитливе білченя /казка/

       Ранкові  сонячні  промені  проникали  поміж  дерев.  Торкалися  багряних  й  жовтих  листочків.  Деякі  виблискували,  а  деякі  тихенько  відривалися  від  гілочок  й  летіли  донизу.  
     Біля  дупла,  на  товстій  гілці  дуба,  сиділо  білченя.  Прикривши  лапкою  одне  око  від  променів,  звернулося  до  мами,
-    Мамо,  мамо,  подивися,  сонце  світить,  а  майже  не  гріє,  кожен  ранок  холодніший.  Що  це  коїться?  І  чомусь  листя    майже  все  жовте  і  навіть  червоне  є,  он  знову  летить,  кружляє.  Так  багато  насипало!  Біля  старого  хмизу  вже  ціла  купа  того  листя.  
     Мама  білка  в  цей  час    в  дуплі  перестеляла  сухий  мох.  Вона  почула  сина  й    відповіла,
-  Це  синку  осінь  прийшла.  Добре,  що  тепла,  ще  погріємося.  А,  що  дерева  скидають  з  себе  листочки,  то  так  треба.
-  Тю,  так  треба?!  Я  вчора  тут  неподалік  бачив  деревце  вже  зовсім  без  листочків,  -  продовжило  розмову  білченя.
Білка  вже  стояла  поруч  з  сином.  Помітила  його  зацікавленість  і  обійняла,
-  Побачиш  синку,    всі  дерева    поступово  скинуть  з  себе  листву,  позасинають,  тільки  ялинки  й  сосни  в  нашому  лісі  будуть  зеленіти.  Потім  прийде  зима,  вона  майже  завжди  сніжна  й  холодна.
-  Ну  холодна,  допустимо  я  розумію,  бо  вже  ранком  трохи  мерзну,    а  от  сніжна  це  як?-  запитав    маму.  
 -  Зима  красива!  Вся  земля,  дерева  і  кущі  будуть  покриті  легеньким,  іскристим  снігом.  Що  таке  дощик  ти  вже  знаєш,  бачив.  А  взимку  замість  дощу  буде  літати  сніг,  він    білий  і  пухнастий,  але  холодний.  А,  як    ближче  до  весни,  сонечко  стане  добре  пригрівати,  тоді  й  розтане,  перетвориться  на  краплинки  водички.  І    весь  сніжок  стече  водичкою  до  землі,    а  навесні,  знову  все  оживе  й  поступово  зазеленіє.
 Уважно  слухало  білченя  маму  й  запитало,
-  А  це  довго  чекати?  
Мама  відразу  відповіла,
-  Звичайно.  Але  взимку    більше  будеш  спати,  час  швидко  мине.  Вона  помітила,  що  син  зажурився  й  запитала,
-  А  що  трапилося?  Сьогодні  день  буде  гарним,  а  ти  чомусь  засумував…
-  Та,  як  тут  не  засумуєш.  Он  три  дні  вже  нема  мого  друга  їжачка.  І  де  він  подівся?  Ми  з  ним  так  весело  гралися,  він  ховався  під  кущами,    інколи  у  високій  траві,  а  я  його  знаходив.  Потім  удвох  так  сміялися,  аж    птахи  на  нас  звертали  увагу.  А  дядько  дятел,  мені  інколи  підказував,  перелітав  на  дерево,  біля  якого  він  ховався,-  голосно  розповідав  мамі.
 -  Нічого  не  будеш  сумувати,  зараз  з  тобою  доберемося  до  іншого  дуба,  це  недалеко,  назбираємо  жолудів.  А  можливо  й  грибочків  під  листям  знайдемо.  Треба  робити  запаси,  взимку  важко  щось  знайти  поїсти.  А    на  їжачка  ти  не  чекай!  Не  прибіжить  він  до  тебе,  аж  до  весни.  Бо  їжачки  в  цю  пору  лягають  спати.  От  і  твій  друг,  десь  вирив  нору  і  вже  солодко  спить.
Білченя  лапкою  почухало  вушко  й  сказало,
-  Ага,  це  солодко  спати,  коли  хочеш  ще  в  ліжку  полежати  й  знову  заснути…
 Білка  закрила  мохом  дупло,
-  Так  синку,  а  ще  коли  міцно  спиш  і  нічого  не  чуєш.  Добре,  вже  тепер  здається  питань  немає,  тож  не  відставай  від  мене.  
     Білка  плигала  з  гілки  на  гілку,  весь  час  озираючись  назад.  Білченя  не  відставало  від  мами,  трохи  тішилося  -  ну  от  їжачок  спить,  навіть  не  знає  скільки  я  нового  дізнався  й  що  тепер  я  з  мамою  наплигаюся  досхочу.
                                                                                                                                                                         28.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851926
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.10.2019

Вмію гопак танцювати

Спідничку  маю  в  оборки
Я    ручками  візьмусь  в  боки
Гопак    вмію  танцювати
Бабцю  з    дідом  звеселяти
*
Гоп-  гоп-  гоп  -  та  й  поверчуся
Туди  й  сюди  повернуся
А  в  бабці  щасливі  очі
 Роки  спомина  дівочі
*
В  мене  капчики  новенькі
Подивіться,  ой  гарненькі
На  підборах,  політаю
Немов  дзиґа  закружляю
*
Гоп  -    гоп  –  гоп  -  та  й  поверчуся
Туди  й  сюди  повернуся
Дідусь,  ніжками  тупцює
Бачу,  бабцю    вже  цілує
*
В  мене  очі,  як  волошки
Потанцюю  я  ще  трошки
Звеселила  їх,  щаслива
Тож  я  дівчинка  кмітлива
*
Гоп-гоп-гоп  -  ще  покружляю
Бабцю  з  дідом  звеселяю
Я  дівчинка  невеличка
 Модна  на  мені  спідничка.

                             16.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2019

В цей осінній вечір

Розгулявсь  шалений  вітер,    в  цей  осінній  вечір,
Та  й  рвав  коси  золотії,  молодій  берізці,
А    в  небеснім  океані  голоси  лелечі,
А  в  них  смуток  і  прощання,  мов  рідній  сестричці.

І  прохання  до  вітриська,  не  гуляй  низенько,
Не  рви  коси  тій  красуні,  в  золотім  намисті,
Підіймайсь  до  нас  хутчіше,  поміж  хмар  близенько,
Полетімо  ми  далеко,  де  світанки  чисті.

Наче  вітер  вгамувався,  приліг  при  долині,
Чи  й  розкаже,  він  про  любов,  про  своє  кохання,
Лише  струсить,  дощу  роси,  мов  сльози  полинні,
У  тривозі  та  й  в  надії  спочине  до  рання.


                                                                     15.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2019

Вмій бути вдячним

Вмій  бути  вдячним,  за  все,  що  маєш,
Тобі  Всевишній  дав  стежку  в  життя,
Коли  ти  зранку  сонце  стрічаєш,
Мрія  про  щастя,  бачить  майбуття.

Хай  не  змарнілі  від  сльозин  очі,
Не  пече  в  горлі,  полинний  ковток,
Хай  МИР  на  сході,  спокійні  всі  ночі,
Знов  проростає  пшениці  росток.

Вмій  бути  вдячним,  що  спиш  спокійно,
Що  не  настигла  клята  ця  війна,
Що  лиш  світанок  звук  мелодійно,
Пташиний  ніжить,  навпроти  вікна.

Ти,ще  не  знаєш,  новин,  що  сталось,
Є  знову  вбитий,  чи  поранений,
В  якого  сина  серденько  стало?
Чи  у  кайданах,  вже  ув`язнений?

Йдеш  на  роботу,  мелькають  люди,
Всі  поспішають  справи  владнати,
Думок  не  мають,  збутись  Іуди,
Як  сприйме  втрату,  рідненька  мати.

Вже  не  побачить  свого  синочка,
На  рушникові,  що  вишивала,
І  не  одягне  дівча  віночка,
Листи  писала,  адже  кохала.

Тебе  обходить  все  стороною,
Тож  будь  ти  вдячним,  тим,  що  на  сході,
Що  не  зустрівся,  з  страхом,  бідою,
Ти  в  доброті  живеш  і  згоді.

Вклонись  солдату,  що  вижив  без  ніг,
І  подай  руку,  підтримай  словом,
Що  повернувся  на  рідний  поріг,
Подякуй  щиро,  твій  спокій  зберіг!
Вмій  бути  вдячним!
***
О!  Божа  Мати,  допоможи  зупинить  війну!
Покрий  святую,  рідну  землицю  простирадлом,
Щоб  панував  МИР  і  в  душах  відчували  весну
І    побороти  змогли  непрохану  навалу,
За  волю  й  щастя,    за  нашу  неньку  Україну!
Могутні  воїни,    Вам  низький    уклін  до  землі,
     Від  нас  подяка!  Вітаємо  зі  Святом    усіх!
                                                                 
                                             14.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851381
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2019

Подарунок з минулого / проза /

       Осінній  пізній    вечір  у  полоні  чорних  хмар…  Вдалині    блискавиця    раз  –  у  -  раз  на  шматки  розрізала  небо,  рожеве  сяйво  охоплювало  величезні  хмари.  Це  лише  на  мить….  За    кілька    секунд    доносився  тихий  гуркіт,  якась  частина  його  припадала  до  землі,  а  інша    тихо  бурчала  й  тікала,  як  подалі,  ледь  -  ледь  чулася  луна  й  десь  зникала.  Напередодні  вітер  шаленів,  зривав  листя  з  зажурених  дерев,  витанцьовував  по  напівсухих  травах  й  квітах.  Та  напевно  злякався  блискавки,  притих,  неподалік,  в  гаю  сховався.  А  можливо  й  десь,зовсім  непомітно    доганяв  скуйовджені  хмари.
     Ольга  вийшла  з  хати,  зморено  підняла  очі  до  неба,  кілька  раз  перехрестилася,
 -О,  Боженьку!  Дай  дощику  та  тільки  ж  ненароби  шкоди!  Прости  мене  стару  за  всі  гріхи!  Тихеньким,  лагідним  дощиком  землицю  окропи…  Охо  –  хо…  Тож  так  потрібна  сила  для  озимих.  Іще  раз  оглянула  все  небо  й  швидко  з  мотузки  зняла  висушений  одяг,    який  ранком  випрала.  Чи  закривати  хвіртку,  а  чи  й  ні?  Тільки  подумала,  як  декілька  великих  краплин  впало  на  хустину,  здригнулася  від  несподіванки,  немов  струмом  вразило  все  тіло,  
-О,  де  там,-    здвинула  плечима,  зморозило,  трохи  злякано,  
-  Хай  йому  грець,  ще  змокну!  
 Й  до  пса,  що  крутився  під  ногами,
-  Гайда  в  буду,  що  грози  боїшся?  Ото  дурень,  ану  тікай!  
 Ледь  переставляла  ноги,  йшла  до  веранди.  За  звичкою,  включила  світло,  знову  перехрестилася.  В  хаті  зняла  хустину,
-  Ой,  хоча  б  не  полиняла  від  тих  краплин.  Така  ж  стара,  як  і  я…
 В  окулярах  роздивлялася  хустку,  задоволено  примруживши  очі,
 -  От  добре,  наче  все  гаразд.
 Й  відразу  нагадала,  що    на  веранді  забула  вимкнути  світло,  
-Ой,  треба  ж  такого,    все  забуваю…  Але    хто  там  в  таку  лиху  годину  прийде…
   Чи    ввімкнути  телевізор  -    подумала  і  тут  же  себе  зупинила  -  от  роззява,  тож  блискавиця!  Нарешті  присіла  на  стілець  біля  столу,  під  ногами,  на  плетеній  доріжці  лежав  кіт  Василь.  Він  не  звертав  на  неї  уваги,  хоча  вона  вже  декілька  раз  стукала  посудом.  Наливала  в  миску  гречаний  суп.  Як  завжди,  перед  вживанням  їжі,  перехрестилася  до  ікони,  подякувавши  Богу  за  хліб  і  сіль.  Тільки  в  руку  взяла  ложку,  як  почула  гавкіт  свого  Марса  й  гучний  стук  у  двері,  за  мить  у  вікно,  
-  Тю,    когось  таки    принесло…  Нікого  не  чекаю…    Бач,  то  добре,  хоча  блискавиця,  а  світло  не  вимкнули.  
На  вікні  розсунула  фіранки,  побачивши  незнайоме  обличчя  дівчини,  вирвалося  з  грудей,
-Ой,  хтось  чужий…
 Хвилюючись  відчиняла  двері,  бо    через  вікно  побачила,  що  дівчина  обома  руками  тримала    маленький  пакунок,  дуже  схожий  на  сповите  маля.
   Мокре,  бліде  обличчя  дівчини  вразило  стару.  Затрусилися    руки,  тремтів  голос,
-  О,  Боженку!Ти  хто?  Бачу  не  наша,    дитино,ти  звідки?
І  окинувши  оком  обійстя,  впустила  її  до  хати,  швидко  закрила  двері  на  ключ.
-    Та  ви  не  бійтеся,  я  одна  з  сином,  не  прийшла  красти,  чи  вимагати  щось…  Пустіть  на  ніч,    боюсь  мій  Макс  захворіє…
Ольга  оглянула  дівчину  з  голови  до  ніг  й  зробила  висновки,  не  схожа  на  циганку,
-  Ну,  давай,  заходь,  зніми  мокрий  одяг,    бачу  й    ковдра  в  малого  мокра,  треба  переодягтися,  зараз    для  вас  щось  знайду.
   Скільки  ж  їй  років?  Звідки  вона,  де  взялася  в  таку  лиху  годину?  Навіть  сумки  немає,  чим    годуватиме  дитину?  Й  сама  в  легких  капцях,  мабуть  зовсім  змокріли  ноги-  думки  бджолині  роїлися  в  голові.  Вже  й  наче  хотілося  спати,  мала  лише  повечеряти,  а  тепер  й  сон  пропав.  Від  думок  гупало  у  скронях,  все  тіло  проймав  мороз,  за  якісь  секунди  відступав,  відчувала,  що  вже  червоніє  на  обличчі.  Дівчина  поклала  дитя  на  ліжко,  переминалася  з  ноги  на  ногу,
-    Бабусю  дякую  вам,  що  прихистили.  Я  ранком  піду…
-  Та  -  то  пусте,-  відповіла  Ольга,  викладаючи  з  шафи  деякі  речі.
     Мовчки  дивилася,  як  дівчина,    не  соромлячись,перед  нею  переодяглася.  Розповила  маля,  воно  солодко  сопіло,  навіть  не  відчувало    її  дотиків.  
   О  Боже,  що  це?  Чорнявий  і  смуглявий,  чи  й  не  циганське  це  дитя?    І  подумки,  мов  прикусила  собі  язик.  О,  прости  -  прости  Боже,  думаю  негоже,  знову  беру  гріх  на  себе,  не  мені  судити.  Зацікавлено  дивилася,  то  на  неї,    то  на  хлопчика.  Такий  маленький,  напевно  від  роду  й  місяця  немає.  От,  молодість,    не  знає  страждань,  ото  взяли  моду,  народжують,  а  потім  не  знають,  що  з  цим  робити.  Та  тут  же  перехрестилася  й  відразу  відійшла  від  дитя.  Немов  клубок  у  горлі  застряв,  знов  грішу.  Прости  Боже,  за  ці  думки  злі,  що  значить  старість,  хто  знає,  що  привело  її  сюди?    Уже  асипала  суп,
-    Не  чіпай  хлоп`я,  хай  поспить,  напевно  не  промерз…  Он  махровий  рушник  поклала,  накрий  його,  сідай,    будемо  разом    вечеряти.  -  Вважаю  це  буде  доречно,  он  на  стільці  в`язані  шкарпетки,  одягни,  хай  ноги  зігріються.  Чого  доброго,  ще  сама  захворієш.  Не  соромся,  я  проста  людина,  грошей  за  ночівлю  не  візьму.  А  роздивляюся  тебе,  бо  схожа  зовсім  на  молоду  дівчину,  бере  сумнів,  що  твоє  дитя.  Та  й  знаєш,  живу  сама,    тому  й  трохи  боязно.
-  Мене  звати  Роза,  я  з  Демидівки….  Не  журіться,    надовго  не  залишуся.  Зараз  он  син  проснеться,  погодую,  маю  молоко  в  грудях,  добре,  хоч  з  цим  проблем  немає.  А  все  інше,  якось  владнається,  просто  дощ  пішов,  тому  й  попросилася  до  вас.  Була  на  залізничній  станції,  електрички    не  зупиняються,  тому    й  тут,  Я  тільки  до  ранку,  потім  піду,  -    говорила  не  поспішаючи.
   Вони  мовчки,  кожна  з  своїми  думками,  сьорбали  гречаний  суп.    Почувши  розмови,  проснувся  кіт,  потягнувся,  хвіст  трубою  й  відразу  плигнув  на  ліжко  до  малого.  Лише  мить,  Ольга  сердито,    ліктем  скинула  кота,
-    От,  бісова  душа,  напевно  запах  молока  почув!
     Роза  -    думала  Ольга  сидячи  біля  вікна  -    дивне  ім`я.  А  хто  ж  батько  цієї  дитини,  можливо  хтось  з  мулатів?  Та  ні,  більше  схоже  на  закарпатських  людей.  Але  ж  чи  є  нині    такі  в  Демидівці?  Напевно  все  ж    таки  з  циганів,  хіба  може  до  них  пристала.  Але  ж  така  молода  й  на  вид  порядна,  охайна.
       Роза  з  сином    солодко  спали  на  старому  дивані,  а  вона  ж  хоч  собі    ліжко  й    розстелила  та  сон  не  йшов.  Дивилася  на  краплини,  що  стікали  по  склі  вікна,  думки  полетіла  в  молодість….
   Літо….  Неподалік  від  Бару,  невеличке  село  потопало  в  садах.  Поліна,  мати  Олі,  в  школі    викладала  українську  мову,  була  вимогливою,  дуже  строгою  вчителькою  і    на  жаль  вдома  своєї  тактики  не  змінювала.  Дівчина  не  знала  батька,  на  цю  тему  ніколи  з  матір`ю  не  говорили.  Лише,  одного  разу,  під  час  шкільних  канікул,  ще  в  років  десять,  запитала  про  нього.  Тоді  мала  що  слухати,  мати  сердито,  її    зачинила  в  кімнаті.  Заборонила  спілкувалася  з  дітьми,  з  дорослими,  думала,    то  чиїсь  настанови,  дізнатися  про  батька.  Ніяких    запитань,  мов  під  графою  -  »цілком  таємно».  З  роками  Оля  зрозуміла,  чому  мати    така  сердита,  чому  замкнута,  адже  окрім  роботи  ні  подружок  поруч,  ні  рідні.
   Йшли  роки...  Оля  відчувала  себе  дорослою,  перейшла  в  одинадцятий  клас.  Пізнала  перше  кохання…  Це  було  одного  літнього  вечора,  однокласники  юрбою  пішли  в  поле  -  посмакувати    молодого  гороху.  Вздовж  дороги,  густі  й  високі  зелені  трави  і  молода  посадка  з  листяних  дерев.  А  далі  низина  й  чудовий  березовий  гай.  Легенький  вітерець  колисав  віти  берізок,  вони  мов  загравали  з  вітром,  на  сонці  виблискували,    переливалися  золотом.
 Ось  і  забрели  Оля  з  Миколою,  світлооким  хлопцем,  від  якого  всі  дівчата  в  класі  божеволіли.  Він  син  міліціонера,  здавався  їй  відповідальним.  Хоча  і  не  було  побачень  та  з  школи  часто  проводжав  додому,  так  щоби  не  бачила  мати.  Вона  всіх  хлопців  з  її  класу  критикувала,  в  кожного  знаходила  вади.  
Донька  не  згідна  була  з  її  баченням  та  йти  проти  матері,  це  значить  в  домі  знову  блискавка  і  грім,  крик  і  сльози.  Хоч  і  дорослішала  донька  та  мати,    все  сприймала  її  за  десятирічну  дівчину.
     Оля  з  пелени  висипала  стручки  гороху  на  траву  й  сама  впала  на  коліна  від  сміху.  Микола  розповідав  фільм;  »Невероятные  истории  итальянцев  в  Росии».  Їй  не  довелося  його  побачити,  тому  з  задоволенням  слухала.  Він  приліг  біля  її  ніг  і  з  захопленням  розповідав,час  від  часу  дивлячись  в    ясні    очі.  Вона  чистила  стручки  гороху  і  усміхаючись,  по  кілька  горошин,    з  долоні  висипала  йому  в  рота.  Вони  чули,  як  поверталися  однокласники,  залишися  удвох.  
Микола  витирав  губи,
-Ну  досить  нагодувала,  смачно  дякую,  дай  закушу  солодом!
І  схопив  її  неціловані  уста.  Тремтіла,  не  знала,  що  діється.  Мов  сп`яніла,  дивне  бажання  відчула  в  тілі,  провалилась  в  небуття.  Ніжні,  пристрасні  поцілунки,  дотики  до  шиї,  збуджували  її.  Дотик  рукою  до  грудей  -    шалено  забилося  серце,    а  він  знову  ловив  і  ловив  її  медові  уста.  Розтала,  як  роса  на  сонці,  сама  не  знаючи,  чому  втратила  над  собою  контроль,  все  дозволила,  піддалася  спокусі.  Лиш  на  мить  думка  привела  до  тями  -  от,  що  таке  по  -  справжньому  любити.  Гарячі  тіла,  жаданий  дотик,  немов  струм  пройняв  все  тіло.  Бажання  ласки,  поцілунків,  мов  спрага  напитися  води,  відчула  смак  всього  і  заніміла…
 Легенький  вітер  розвіяв  світло  -  русі  коси.  Оголена,    дівоча  краса,  як  магія  спокуси.  Поцілунки.
-Яка  ж  ти  солодка,    Весь  вік    будеш  моєю….
Чи  -  то  запитання,  чи  ні,  не  зрозуміла.  В  голові  мов  шепіт,  а  чому  ж  ні,  адже  я  вже  твоя,  коханий.
 Уже  темніло…повернулися  додому.  Біля  хвіртки  на  них  чекала,  як  чорна  хмара,    її  мати,  
-Ну  і  ну,  всі  повернулися,  а  ви  де  вешталися  до  цієї  пори?
 Він  взяв  Олю  за  руку,  ледь  зблід,
-  Та  далеко  забрели  в  полі,  тож  йти  прийшлося  через  яр,  а  там  дорога  погана,  ви  ж  знаєте,  рови,  тому  так  сталося.  Ви  вибачте  нас,  не  сваріть  її,  це  я  винен.  
Мати,  від  цих  слів  навіть  посміхнулася,  але  кивнула  рукою  в  сторону  хати    й    суворо,
-  Більше  ніяких  походеньок!
Оля,  щоб  запобігти  сварці,  відразу  лягла  спати.
 Смачний  горох  і  ті  солодкі  поцілунки  вийшли  боком.  Оля  обчислювала  дні,  зрозуміла,  що  вагітна.  Хіба  буває  так,  що  раз  і  все,  дивувалася.  В  серпні  місяці    впевнилася  в  цьому.  На  побаченні  –  цю  новину    повідомила    Миколі.  Він  наче  й  зрадів  та    нагнувши  голову,  обома  руками  схопив  її  за  плечі.
-Що  ми  наробили  Олю?  Я  тобі  вірю,  що  ти  більше  ні  з  ким  не  будеш,  думаю  будемо  разом!  Але  ж  школу  треба  закінчити,  а  потім  служба  в  армії,  навряд  чи    батько  домовиться  в  військкоматі.  
   Струнка,  як  берізка,  стояла  обнявши  двома  руками  молоденьку  берізку,  ні  вона  не  плакала,  вірила  йому,  бо  кохає.  Чомусь  не  дуже  журилася,  он  мати  мене  виховала,  нічого  і    я    поки  що  сама  дитину    підніматиму,    а  там  і  він  з  армії    прийде..
-Миколко,-  підійшовши  до  нього,  поцілувала  в  щоку,  -Я  тобі  вірю.  Я  справлюся.  Одне  тільки,  якось  з  мамою  поговорити  треба….  Він  цілував  її  уста,    говорив  ніжні  слова,  яких  їй  бракувало  житті.
     Вранці,  за  кілька  днів  до  школи,  її  дуже  стоншило.  Нестрималась,    вискочила  надвір.  Мати,  саме  давала  курям  їсти,  побачивши  доньку,  миску  з  зерном  жбурнула  на  землю.
-  Що  догулялася?!  Напевно  той  горох  смачним  виявився!
Вона  різко  схопила  її  за  волосся,  волікла  до  хати,  з  силою  посадила  на  стілець,
-  Швидко  збирай  речі,  ми    поїдемо…
 Зі  сльозами  на  очах  на  якусь  мить  заніміла  та  відразу  ж  зірвалася  з  стільця,
-    Ми  одружимося.  Коли    з  армії  прийде.  Ми  кохаємо  один  одного.    
В  материнських  очах  вогонь  злоби  й  ненависті,  розчервонілася,
-  Вони  кохають  один  одного,  подивіться  на  них  люди!    Та,  це  ж  сором!  Досить  розмов!  Переодягайся,  їдемо!  Я  тобі    не  дам  мене  ославити  на  все  село.  Я  вчителька,  маю  подавати    приклад  у  вихованні  дітей.  А,  це,  що  ?  Приклад?!  Боже,  як  це  мені  пережити,  скажи?!  Їдемо  в  Бар,  в  мене  там  родина  є,  тітка  Катерина,    родичка  по  материнській  лінії.  Вона  працює  в  лікарні,  ось  там  і  все    вирішимо,  що  з  тобою    робити….
 Ті  слова,  як  грім,  не  говорила,  а  вигукувала  слова.  Дівчині  здавалося,  що  від  перепаду  тону  дзвеніло  скло  вікон.
-Мамо  -  не  кричи,  тож  люди  почують….
Витерши  змокріле  чоло  рукою,  мати  посварила  вказівним  пальцем,  
-Надумаєш    не  послухати,  вижену  з  дому.  Швидко  збирайся,  я  сказала!  Маємо  встигнути  на  автобус.
Вона  так  кричала,  що  з  рота  вилітали  краплини  слини.  Від  поведінки  матері  доньку  тіпало  та    вона    все  ж    збирала  речі.  Розуміла,  своїм  сперечання,  ще  більше  зашкодить,  лише  дужче  розлютить  матір.
   Невеличке  містечко  навіювало  сумні  думки.  Він  там,  я  тут,  що  далі?  І  нічого  не  знає,  що  нині  відбувається.  Ні  я  на  аборт  не  піду,  хай  хоч  все  тіло  ріже  живцем,  хай  виганяє,  але  дитя  буде  жити.
 Тітка  Катерина  здивувалася    приїзду,  але  прийняла  радо,  адже  жила  сама  в  двокімнатній  квартирі,  дітей  Бог  не  дав,  як  розповідала  мати.
 -Ти  справжня  красуня,  Олічко!-  обійняла  її  тітка  і  продовжила,-  Мабуть  мене  не  пам`ятаєш,  я    у  вас  була,  тобі  тоді  здається  чотири  рочки  з  хвостиком  було.  Мама  інколи  приїздила,  при  зустрічі  все  скаржиться,  що  не  вистачає  часу…  Воно  й  насправді  така  робота,  що  не  завжди  вирвешся...
 Вона  відчинила    на  кухню  двері,
-  Поліно,  хай  Оля  тут  подивиться  телевізор,  а  ми  пішли  сюди,  тут  поговоримо.
   Мати  перша  вийшла  з  кухні,  заплакана,  намагалася  не  дивитися  на  доньку,  раз  -  по-  раз  нахиляла  голову,
-Ти  залишаєшся!  Про  дім,  школу    й  не  думай!  Тут  неподалік  є  школа,  кілька  місяців  походиш,  а  там  домовлюся…
-  Мамо,  про  що  домовишся?  -  спитала  здивовано.
Поліна  стояла  біля  вікна,  задивлялася  вдалину,
-Довго  говорити  не  буду,  що  треба  я  зроблю,  а  ти  готуйся,  щоб  навесні    змогла    здати  екзамени.
З  підносом  в  руках  зайшла    тітка,  на  ньому  стояли  тарілки  з  стравами.  Запахло  копченою  ковбасою,  Оля  зблідла,  рукою  прикрила  рота,  піднялася  з  крісла.
Тітка  посміхнулася,
-Таке  воно  жіноче  життя,  он  на  столі  компот,  візьми  пару  ковтків,  може  попустить..
 Поліна  розповідала  про  роботу  в  школі,  інколи  примружуючи  очі,  позирала  на  доньку,  важко  переводила  подихи.  
За  пів  години,    поспішаючи  кивнула  рукою,
-Ну  бувай  доню,  ніяких  витівок,  лишаю  тебе  тут.  Живіть,  не  поминайте  лихом.
Вона,  тітці,    щось  прошепотіла  на  вухо    й    голосно,
-Ти  проведи  мене…  
Обоє  поспішили  до  дверей…  Коли    Оля  почула,  як  клацнув  замок,  не  стримала  сліз,  розридалася.  Чи  від  хвилювання,  чи  від  щастя,  що  залишить  дитину,  адже  про  аборт  -    ні  слова.  Розмірковувала,  звичайно,  непереливки  мені  буде,  можливо  це  й  на  краще,  що  не  вдома,  тільки  треба  дати  знати  Миколі  де  я,  хай  приїде.  
   Легкий  мороз  проймав  тіло,  з  хвилюванням    дістала  зошит  і  папір.  Напишу  листа,  напишу,  як  кохаю.  І  тут  же  себе  зупинила,  а  можливо  хтось  прочитає,  ще  висміють,  напишу  де  я,чекатиму.
 Пройшло  чотири  місяці…  Оля  дивилася  у  вікно,  ковтала  сльози,  Микола  на  лист  не  відповів,  мати  жодного  разу  не  приїхала.  У  відчаї,  що  нікому  не  потрібна,  перестала  ходити  до  школи.  Але  тітка  її  запевнила,  що  вони  у  вихідний  день  зустрінуться  з  директором  школи  і  всі  питання  вирішать.    Вона  не  лізла  в  душу  до  дівчини,  бачила  її  хвилювання,  інколи  намагалася  відволікти,  вчила  в`язати  дитячі  речі,  а  інколи  обійме  і  скаже,
-Все  буде  добре,  тобі  хвилюватися  не  можна.
 Їм  добре  вдвох…  Оля  відчувала  у  ставленні  до  себе  увагу  і  тепло.  Ласку  і  ніжність,  яку  мала  лише  в  дитинстві.
   Після  скорочення  штату  лікарні,  тітка  влаштувалася  працювати  на  пошту  в  посилочний  відділ,  приходила  з  роботи  втомлена.  Оля  радо  готувала    страви,  пекла  пиріжки,  печиво,  крутила  голубці,  тітка  задоволено  дякувала  їй  і  інколи  навіть  цілувала  в  щічку.  Їй  вже  й  здалося,  що  хай  би  тут  жити  все  життя,  так  спокійно  й  затишно.  Але    в  душі  тримала  біль,  не  ділилася  цим  з  тіткою,  чому  мовчить  Микола?  Чи  отримав  лист?  І  чому  мати  більше  не  приїздить?  Невже  не  простить?
   Поліна,  через  пару  днів  після  приїзду  додому,  в  коридорі  школи  побачила    Миколу.  Він  взрівши  її,  трохи  боязно,  хвилюючись,  
-А  чому  Олі  в  школі  немає?  Що  захворіла?
Сердито  зміряла  хлопця,мов  спицю  встромила  в  серце,  озирнулась,  впевнилася,  що  близько  нікого  немає,
-Це  ж  ти  її  довів  до  цього.  Дитину    втратила!  Між  вами  все  закінчено  і  не  шукай!  Я  її  відправила  до  Москви,  адресу  не  дам  і  не  проси.  І  гадаю,  про  те,  що  сталося,    краще,  щоб  ніхто  не  знав.  Розплескаєш  язиком,  сядеш  до  в`язниці  за  зґвалтування.      Він  побілів  на  обличчі,
 -  Але  ж    я…
Вона  різко  перебила,
 -  Ти  ніхто  і  тебе  звати  ніяк!  Я  все  сказала!
І  різко  розвернулася,  поспішила  в  клас.
 За  стільки  місяців  вона  ні  разу  не  поїхала  до  доньки.  Її  серце  було  переповнене  гордістю,    в  душі  не  змогла    наважитися  простити  доньку.  Але  щомісяця,  Катерина  отримувала  від  неї  гроші,  висилала  їх  з  пошти    сусіднього  села,  щоб  ніхто,  ні  про  що  не  дізнався.  Адже  лист  від  Олі,  що  мав  отримати  Микола,  вона  в  поштарки  забрала.  Поштарці  ж    радо  повідомила,  що  відправила  доньку  закінчувати  школу    в  Москву  до  родичів,  бо  там  перспектив  більше,  а  за  мовчання  всунула  в  руку  двісті  гривень.
         За  вікном  весна…    В  кабінеті  директора  школи  на  них  чекали  вчителі.  Катерина  вийшла  з  кабінету,  Оля    відповідала  на  запитання  зі  всіх  усних  предметів.  Вчителі    з  розумінням  поставилися  до  майбутньої  матері,  всі  екзамени  склала  екстерном.  Відчуття  радості  переповнювало  душу.
     За  вікном  ясно  світило  сонце,    танув  сніг  -    маленькими  струмочками  стікав  з  дахів  будинків…  Вона  -    приклавши  руку  нижче  грудей,  слухала,  як  ворушиться  маля,  всміхалася,  -  
     -  Скоро  я  тебе  побачу…  Ти  народишся  і  ми  поїдемо  до  татка.  Хоч  бабуся  проти  та  ми  з  тобою  все  одно  поїдемо….
 Нині  тривожна  ніч    видалася    Олі.  Відчуття  страху,  час  від  часу  гудіння  в  голові  і  нудота,  яку  намагалася  вгамувати,  запиваючи  водою.  Та  врешті  не  стрималася    встала  з  ліжка,  все  закрутилося  пере  очима  і  попливло…
Катерина  майже  не  спала  цілу  ніч,  чула,  що  дівчина  не  спить,  відчувала,  що  напевно  скоро  почнуться  перейми.  Коли  ж  почула  гуркіт  стільця,  відразу  схопилася  з  ліжка,  різко  відчинила  двері,  Оля  лежала  на  підлозі….
   Поки  їхала  швидка  допомога    розплакалася  біля  неї,  обливала  водою,  але  привести  до  тями  не  вдавалося.
   В  родовій    кімнаті  -  цокання  металевих  предметів….  Оля  відкрила  очі,  біля  неї  жінка  середніх  років  збирала  в  лоток  медичні  інструменти,
-О!  Прийшла  до  тями,  от  і  добре.  Дякуй  Богу  за  спасіння,  мало  не  втратили  тебе….
Ці  слова  почула,  як  в  тумані  і  знову  перед  очима  все  попливло.  
   Чиїсь  розмови,
-  Багато  крові  втратила…  
 Біля  неї  стояла  тітка  і  жінка  в  білому  халаті.  Вона  взяла  тітку  за  руку,  ледь  усміхнулася  й  тихо,  
-Подивіться,  думаю  все  буде  добре.
   Катерина  обійняла  Олю,  поцілувала.  Але  при  поцілунку  вона  на  обличчі  відчула  її    сльози.
-Я  народила?  Кого?  Де  дитя?
 Губи  не  слухалися  її,  потемніло  в  очах.
     За  вікном  білий  день…  В  палаті  два  ліжка.  Їй  скільки  різних  препаратів  накололи,  що  вона  все  сприймала  наче  уві  сні.  Але  на  другому  ліжку  помітила  смуглу,  чорноволосу  жінку,  яка  лежачи  годувала  маля  й  промовляла,-
-Моя  Русланочка,  моє  сонечко…
Немов    гучною  луною  пливли  ці  слова,  за  мить  все  зникло.
   Більше  тижня  минуло  після  пологів    За  вікном  ніч,  Оля  відкрила  очі,  від  вікна    місячне  світло  падало  на  друге  ліжко.    На  ньому  спала  тітка  Катерина.
 Вона  намагалася  встати  та  тітка  відразу  почула,
-  Олічко,  дитино,  ну  дякувати  Богу.  Ти  може  пити  хочеш?
-Тьотю,  а  де  маля,  хто  в  мене?  Чому  ви  тут?  Мені,  що  робили  кесарів  розтин?  А  де  та  жінка  поділася,  чи    -то  циганка,  що  називала  свою  доньку  Русланою,  її  що  вже  виписали?Який  сьогодні  день?
Катерина  злегка  зблідла,  знервовано  подала  склянку  з  водою.
   -  Багато  не  пий,  не  можна,  ти  зараз  нічого  не  запитуй,  потім  поговоримо,  адже  нині  ніч  за  вікном.
Оля  повертаючись  на  бік,
   -Щось    сил  немає  ….  Добре,  ранком  поговоримо.  
За  кілька  хвилин  відчула,  прилив  тепла  до  грудей.  Ой,  що  це?  Можливо  молоко?  І  до  тітки,
 -В  мене  здається  на  грудях  мокра  сорочка.  Та  -  швидко  відреагувала  на  слова  ,
 -Під  подушкою  є  чиста,  зараз  все  зроблю,  переодягнешся.
     Вона  простирадлом  перев`язала  їй  груди,
-Знай,  тобі  треба  менше  пити…
Мов  божевільна,  обома  руками  схопилася  за  голову,  розплакалася,
-Що  дитину  не  спасли,  то  хоч  скажіть,  кого  мала  хлопчика,  чи  дівчинку?
Катерина  пригорнула  її  її  голову  до  себе,
   -Заспокойся,  змирися…  Доля  нам  така.  Донечка  була  в  тебе  та  на  жаль…  Хай  випишуть  додому,  там  розповім,  заспокойся….
   Оля  з  Катериною  з  лікарні  поверталися  на  таксі..  Вона  роздивлялася  навкруги,  наче  когось  шукала,  
-Тьотю,  а  мами  ні  разу  не  було?
Та  приклала  вказівного  пальця  до  губ,
-  Вдома  поговоримо.  
   Минуло  два  місяці….  За  цей  час  майже  нічого  не  змінилося.  Оля  готувала  їсти,  тітка  ходила  на  роботу.  З  матір`ю  так  і  не  бачилася.  Одного  вечора  тітка  все  ж  таки  розповіла,  що  сталося  в  лікарні.    Хоч    дитину    мала  через  кесерів    розтин  та  за  два  дні  зробили  гінекологічну  операцію,  бо  утворився  тромб.  Мати  приїздила,  чекала  результату,  щоб  дізнатися,  чи  все  буде  гаразд.  Але  дівчинку  не  вдалося  спасти,  мати  відразу  забрала  її  і  поховала  в  іншому  селі.  Навіть  не  сказала  в  якому,  пообіцяла  сказати  пізніше,  коли  трохи  окріпнеш.  Тітка  дуже  нервувала,  то  червоніла,  то    ставала  біла,  як  полотно,  наче  розповідала  про  своє  втрачене  дитя.  
 Після  розмови,  Оля  дуже  хотіла  поїхати    додому,  але  тітка  відмовила.  Виявилося,  що  мати,  просила  тітку  не  відпускати  її,    щоб  ніяких  розмов  по  селі,бо  всім  розповіла,  що  відправила  до  родичів  в  Москву.
     А  час  не  зупинявся…    Катерина  оформлялася  на  пенсію,  їй  вдалося  влаштувати  Олю  на  роботу-  на  пошту.  Правда  не  в  посилочний  відділ,  а  поштаркою.  Обоє  тішилися,  адже  жити  за  щось  треба,  мати    -    більше      грошей  не  присилала.  Одного  разу  таки  приїхала  вона  в  Бар,  але  зайшла  до  Олі  на  роботу  саме  в  той  час,  коли  дівчина  розкладала  кореспонденцію.  Зайшла  з  таким  видом,  наче  вони  вчора  бачилися.  Дівчині  скільки  всього  хотілося  розповісти,  дізнатися,  що  там  вдома?  Чи    Микола  поїхав  навчатися?  І  основне  де  поховали  дівчинку?  Та  вона  тільки  сказала,
   -Мамо,  нам  треба  поговорити,  де  моє  дитя  поховане?
 Мати  здригнулася  від  питання,  зблідла,  знервовано  схопила  доньку  за  руку,
   -Про  це  й  питай,  забудь!  Не  трави  мою  і  свою  душу.  Воно  того  не  варте!  Нема  і  все,  нема!  
Й  різко  поспішила  до  виходу.
   Оля,  немов  той  вітерець,  швидко  рознесла  кореспонденцію,  поспішила  додому.  Переступивши  поріг,  розплакалася,    розповідала  про  приїзд  матері.  Катерина  теж  плакала,  чи  то  від  слів  і  жалю  до  дівчини,  чи  від  того,  що  вона  їй  нагадувала  про  її  молодість.  Але  цю  таємницю,  що  вона    втратила  недоношену  дитину  на  п`ятому  місяці  вагітності,  не  хотіла  розкривати.  Також  не  хотіла  розповідати  про  своє  життя  з  чоловіком,  який  відразу  покинув,  дізнавшись,  що  в  неї  не  буде  дітей.  Боялася  відкритися,  бо  полюбила  її,  мов  свою  доньку.  Дещо  знала  за    дівчинку,  що  народила  Оля,  але  поклялася  Поліні,  що  буде  мовчати.  Порадила  дівчині  не  шукати  Миколу,  вважала,  що  в  такому  разі  навряд  він  зрозуміє  її  біль,  бо  в    таких  випадках,  в  основному  чоловіки  покидають  дружин.
     Минуло    п`ять  років….  Останнім  часом  тітка  хворіла,  часто  тримала  руку  в  області  серця,  пила  якісь  краплі,  під  язик  брала  пігулку  валідолу,  але  звернутися  до  лікарів,  хоч  Оля    вмовляла,  йти  не  хотіла.
   Одного  зимового  дня  на  дворі    дуже  потепліло.  Оля,  з  промоклими  ногами,  ледве  прийшла  додому.    Було  багато  кореспонденції,  повернулася  пізно,  відчувала  біль  внизу  живота.  Тітка  відразу  наполягла    -  на  наступний  день  піти  в  лікарню.  
 У  поліклініку  йшла  сама,  тітка  знову  пила  ліки.  Довго  вмовляла  їй  піти  з  нею  і  обов`язково  показатися  кардіологу,  але  вона    категорично  відмовилася.  На  прийом  Оля  попала  до  молодого  гінеколога.  Після  огляду,  зацікавлено  подивився  на  неї,
   -  У  вас  запалення,  треба  підлікуватися.  Хоч  і  не  будете  мати  дітей,  але  затягувати  не  варто,  це  може  бути  небезпечно.
Після  почутого,  не  змогла  й  слова  сказати.  Все  ж  дала  згоду  на  лікування  в  стаціонарі,  спішила  додому  взяти  деякі  речі  та  розпитати  тітку,  чому  їй  таке  сказали?  Але  коли  прийшла  додому,  тітка  капала  краплі  й  плакала,
   -Ой  Олічко,  дитинко,  мабуть  вже  кінець,  так  пече  в  грудях,  так  пече…
Оля,  кинувши  сумку,  побігла  до  сусідів  щоб  визвати  швидку  допомогу,  на  весь  будинок,  тільки  в  них  був  телефон.
Катерина  вся  трусилася,  синіли  губи,  хоча  під  язиком  знову    тримала  пігулку.
Ледь  ворочала  язиком,  вирячивши  очі,
 -Сядь,  сядь,  де  що  скажу….
   Відчуття  страху  та    все  ж  присіла  біля  неї,  взяла  за  руку.  Вона  ледве  вимовляла  слова,
   -  Там,  в  біль`ї,  знайдеш  гроші  на  похорон,
   -  Та,  що  ви  тьотю?  -  перебила  її.  
Вже  майже  шепотіла,
   –Про  дівчинку  слухай,  звати  її  Руслана,  Поліна  віддала  її  жінці  тій,  що  з  тобою  в  палаті  була.  Вона  їхала  потягом  в  Івано  -    Франківськ,  передчасні  пологи,  зняли  з  потяга.  Її  звати  Софія,  вона  народила  мертвого  хлопчика.  Це  не  мій  гріх,  мама  запропонувала  тій  жінці,  а  хлопчика  десь  поховала,  я  навіть  не  знаю  де,  не  зізнається.  Прости,  прости  мене  дитино…
Відкривши  рота,  хапала  повітря  й  за  мить  закрила  очі.  Саме  в  цей  час  в    дверях  з`явилися  медики.
Чоловік,  відразу  подивився  в  якому  стані  очі,  а  потім  кивнувши  рукою,  слухав  серце,  але  вже  було  запізно.
   Оля,  брала  в  лікарні    довідку  про  смерть,  зайшла  до  гінеколога,  щоб  виписав  для  неї  ліки,  які  можна  приймати  вдома.  З  пошти  відправила    телеграму  матері.
   Але  мати  так  і  не  приїхала.  Де  та  мужність  взялася,  де  взялася  сила?  Витримати  два  стреси  одноразово  занадто  важко.  Ховала  тітку,  мов  свою  маму,  на  шматки  рвалося    серце,  глибоко  в  душі  вгамовувала  біль.  Добре  коли  є  такі  чуйні  сусіди  та  працівники  з  роботи,  вони  й  допомогли  їй  організувати  похорон.
   Нелегкі  години  в  одинокості.  Після  невеличких  поминок,  все  здавалося,  що  зараз    в  двері  подзвонить  мати,  але  не  дочекалася.  
   Думки  осині-    може  вона  хвора,  що  не  приїхала?  Треба  поїхати,  важливо  все  на  власні  очі    побачити,  як  вона  живе.  ..І  дізнатися  чому  не  приїхала,  адже  це  не  на  святкування  чогось,  а  провести  в  останню  дорогу.  В  душі  дивувалася,  невже  так  можна?  Як  можна  бути  такою  гордовитою,  чи  -  то  такою  черствою!  Могла    хоч  телеграму  дати,  чому  не  приїде.
   Декілька  днів  в  ліжку….  з  ніг  звалила  висока  температура.  До  запалення,  ще  й  грипувала.  На  дев`ятий  день  після  похорон,  саме  випала  неділя,  пішла  до  церкви.  Зробила  все  так,  як  підказала  сусідка  тітка  Тамара.  Вона  навідувалася  до  неї,  купила  лимони  та    деякі  ліки.  Тітка  підтримувала  її  розмовами,  втішала,  що  організм  молодий,  все  пройде  й  забудеться,  як  поганий  сон.
   Час  лікує  рани…  Оля    чекала  теплих  днів,  щоб  нарешті  поїхати  в  село.    Але  зима  видалася  сувора  і  сніжна.  Як  важко  на  душі,  але  треба  дочекатися  тепла  і  обов`язково  розпитати  маму,  про  ту  жінку,  куди  вона  повезла  її  доньку?  І  як  змогла  таке  зробити?Як  їй  живеться  з  таким  гріхом?  Скільки  раз,  це  запитання    задавала  собі,  адже  я  мама  дитини.  Скільки  думок  передумано,  скільки  планів  намріяно  та  треба  було  дочекатися  відпустки  -  в  березні  місяці.
       Нарешті  і  відпустка…..  Оля  добиралася  в  село,  саме  у  вихідний  день,  щоб  застати  маму  вдова.  Була  здивована  й  пригнічена,  коли    відчинивши  двері,  в  хаті  побачила  дядька  Василя,  який    в  школі  працював  завгоспом..  Він,  трохи  скривившись  на  обличчі,  привітався    і  відразу  його,  як  вітром  здуло,  тільки  й  помітила,  вже  зачиняв  хвіртку.  Мати,  одягнена    в  довгий  коричневий  махровий  халат,  сиділа  в  кріслі,  біля  неї  на  журнальному  столику  парувала  кава.  Оля  на  підлогу  поставила  сумку,  намірилася  обійняти  матір.  Суворий  погляд,    категорично  кивнула  рукою,
   -Тільки  без  пестощів,  ти  ж  знаєш  я  цього  не  люблю.  Сідай,  якщо  вже  приїхала.  Думаю  не  надовго,  не  хочу,  щоб  тебе  люди    тут  бачили,  боюсь  заклюють  мене  питаннями.
     В  хаті  тихо  -  тихо…    Глухо  і  одноманітно  гойдався  на  стіні  маятник  годинника,  відстукуючи  секунди  і  час  від  часу  в    пічці  потріскували  дрова.  Оля,  при  розмові  з  матір`ю,  виплакала  всі  сльози.  
Їй  вже  й  здалося,  що  вона  їй  не  рідна  чи,  що?  Скільки  злоби  може  бути  в  людини  до  своєї  доньки?  Вона  розповіла  їй,  що  все  знає  про  свою  доньку.  Намагалася,  щось    дізнатися  про  ту,  смуглу    жінку,  але  мати  скрушно  похитала  головою,
-  Мені  нема  чого  тобі  додати,  тільки  вона  не  циганка,  із    західної  України,  не  знаю  хто  по  національності.  Ти  не  будь  дурепою,  не  шукай!  Досить  я  із-за  тебе  щастя  не  мала,  не  хотіла,  щоб  якийсь  чужий  чоловік    виховував  тебе.  А,  що  до  твого  батька,  то  помилка  молодості,  яку  ти  на  жаль    успадкувала.  Думаєш,  що  була  б  потрібна  Миколі?!  Він,  як  тільки  закінчив  школу,  вони  відразу  продали  будинок  і  виїхали  в  Київ.  Батько  ж  у  званні,  добряче  нахапав  грошей,  було  за  що  купити  квартиру.  Так  що  змирися!  А  на  похорон  не  приїхала,  бо  грипувала,  нічого  й  без  мене    поховали!
 Витираючи  сльози,  Оля  довго  мовчала.  В  неї  більше  не  було  сил  на  вмовляння.  Мати  при  спілкуванні  дивилася,  то  в  одну  сторону,  то  в  іншу,  намагалася  не  дивитися  в  очі.  Донька  хотіла  зняти  вже  розстібнуте  пальто,  мати    здивовано  подивилася,
-Думаю  ти  не  збираєшся  тут  ночувати,  пригощу  кавою  і  їдь,  краще  вдома  проведеш  відпустку.  І  мені  спокійніше  спатиметься.  Ще  розпочнуться  розмови  -    де  і  що?  Чому  сама  приїхала,  без  чоловіка?  Мені  цього  не  треба,  я  найкращі  роки  свого  життя  подарувала  тобі.  Ти  сама  вибрала  свій  шлях,  самостійна.  До  того  ж  тепер  господиня,  квартиру  маєш,  живи  приспівуючи,  насолоджуйся  життям.  
 Оля  кліпала  червоними  очима  й  мовчала.  Такої  зустрічі    про  яку  мріяла,  не  відбулося.  На  жаль  і  дізнатися  того,  чого  хотіла,  їй  теж  не  вдалося.  Похапцем  виклала  з  сумки  на  стіл,  великий  шматок  сиру,  палку  ковбаси  і  коробку  цукерок.
Мати  махнувши  рукою,
   -  Та  не  переймайся,  в  мене  все  є.  Не  треба  було  втрачатися.  Бери  попий  кави,
Вона  в  чашку  налила  їй  кави,  продовжила,
     -Краще  про  щось  цікавіше  розкажи.
Гаряча  кава  лише  на  мить  відволікла  від  розчарування,  стискало  в  грудях,  хотілося    кричати,  вити.
     Життя  продовжилося…    По  сусідству  з  Олею,  жив  одинокий  чоловік  Олег,  правда  за  неї,  був  старший  на  десять  років.  З  дружиною  розійшовся,  але  мав    шістнадцятирічну  доньку,  яка  раз  в  місяць  навідувалася  до  нього.  Він  працював  охоронцем    в  міській  друкарні.  Робота  позмінна,  побачивши,  що  в  неї  нікого  немає,став  частенько  навідуватись  в  гості,  разом  дивилися  телевізор,  чаювали.  А  згодом  стали  жити  разом,  вирішили  не  одружуватися.  Адже  Ольга  знала,  що  в  нього  є  донька,  якій  залишиться  квартира  та  і  він  не  наполягав    на    офіційному  шлюбі.  
Вони    разом  прожили  двадцять  років.    За  цей  час  мати  декілька  раз  приїжджала  в  гості.  Привітно  з  радістю  спілкувалася  з  Олегом.  Донька  помітила  в  ній  невеличкі  переміни,  не  такий  суворий  погляд,  задоволеність.  Одного  разу,  коли  вона  проводжала  її  на  автобус  мати  не  витримала,
       -Ну  от,  бачу  живеш  з  чоловіком,  щаслива.  Тобі  треба  було  мати  за  собою  хвоста?  Чи  й  кому  б  потрібна  була?  Тож  досить  гніватися  на  мене,  подякуй,  що  все  так  сталося.  
         Роки  минали….  Ольга  тільки  оформилася  на  пенсію,  коли  в  Олега  трапився  інсульт.  Ховала  його  не  сама,  поруч  з  нею  стояла  його  донька.  Вона  не  засуджувала  батька,  часто  заходила  в  гості,  до  його  вибору  відносилася  з  повагою.
   Не  пройшло  й  півроку,  отримала  телеграму,  померла  мати.  Як  це  невчасно,  журилася,  от  тепер  зовсім  одна.  І    вкотре,  ковтаючи    сльози,  думками  про  доньку.  Де  вона  і  яка,  напевно  вже  своїх  дітей  одружує.  Хоча  б  одним  оком  її  побачити  та  мабуть  -  така  мені  доля.
Вона  з  годом    продала  квартиру,  повернулася  в  рідне  село,  в  свій  будинок,  де  зросла.  Хоча  прийшлося  зробити  гарний  ремонт,  витратити  багато  грошей,  але  тут  врешті  знайшла  спокій.  Цей  город,  обійстя,  гріли  серце  й  душу.  Ходила  на  могилу  до  матері  і  розповідала  їй  про  своє  життя.  Журилася,  згадувала  своє  кохання  і  інколи,  згадуючи,  що  донька  десь  далеко,довго  плакала.
     Вже  світало,  коли  Ольга  відірвалася  від  спогадів.  Витерла  сльози,  що  стікали  по  щоках,  почала  палити  пічку.  От  проснуться    мої  гості,  а  в  хаті  тепло,  затишно.    Поставлю  картопельку,  пюре    їм  приготую,  ще  й  яєчок  зварю  всмятку.  Як  проснуться    сходжу  до  Калини,  хай  молока  для  дитини  дасть.
   Вона  зайшла  в  хату,  коли  Роза  годувала  сина.  Дівчина  зашарілася,
     -Зараз  погодую  і  піду…
Старенька    категорично  заперечила  рукою,
   -Нікуди  не  підеш!  Голодну  не  відпущу,  де  ти  бачила  таке.  Он  сніданок  приготувала,  порадуй  мою  одинокість.  Хай  я  потішуся,  подивлюся  на  твого  козака.
Привітні  сяючі  очі  дивилися  на  неї,
-Ой,  дякую  вам!  Я  так  добре  виспалася.  В  хаті  тепло,  комфортно.
 -Ну  от  і  можеш  побути  в  мене  декілька  днів,  якщо  нікуди  не  поспішаєш.  Тільки  паспорт  маєш?  Я  забирати  не  буду,  тільки  подивлюся.  Так  на  душі    буде  спокійніше.
Поклавши  сина  на  ліжко,  Роза  дістала  з  маленького  пакунка  паспорт,  подала  їй.  Ольга  в  окулярах  листала,  передивлялася  всі  аркуші,
 -  О,  ти  заміжня…  бачу  штамп  стоїть.  Віддаючи  продовжила,
-  А  де  ж  чоловік  зараз…  Чи  в  Демидівці,  чи  десь  поїхав?
Злегка    почервоніла,
 -  Я  розповім  вам,  а  там  чи  повірите,  чи  ні,  ваша  справа.
   Хлопчик  почав  пхикати,  Роза  відразу  взяла  його  на  руки,  легенько  колисала.Ольга,готуючи  на  стіл  сніданок,  з  цікавістю  поглядала  на  них,  їй  з  першого  погляду  сподобалася  ця  молоденька  мама.  Роза    ж  відчувала    пильний  погляд  старенької,  у  відповідь  кліпала    великими  світлими  очима  і  всміхалася.    У  її  погляді,  лагідних  очах,  щирій  усмішці  –  доброта,  від  неї  віяло  теплом,  Ольга  відчула  спокій  на  душі  і  радість
     -  Ну  от  і  добре,-  усміхнувшись,махнла  рукою  старенька,-  Давай  будемо  снідати.  Перехрестилася  до  ікони.
   Роза  кожного  разу  дякувала,  коли  вона  подавала    їй  страви.
   Здавалося,  що  дівчина  кудись  поспішає.  Швидко  опустошила  тарілку,  рукою  витерла  губи,
     -Дуже  дякую  за  все.  Як  не  пошкодуєте  про  те,  що  тут  залишуся    на  пару  днів,  то  тоді  слухайте,  як  мене  від  дому  занесло  та  ще  так  далеко.
Ольга  ніжно  поклала  руку  на  її  руку  і  некваплячись  заговорила,
     -Тільки  не  поспішай  дуже,  час  є,  ще  й  чаю  з  молочком  випий,  тобі  це  на  користь  й  сину  теж.
Та,  двома  руками  обійняла  чашку,
 -Я  сама  родом  з  Кольчино,  це  на  Закарпатті.    Є  батьки,  є  сестричка  ,за  мене  менша    на  чотири  роки.  Мама  українка,  а  тато  угорець.  А  мене  сюди  занесло,  бо  познайомилася    я  з  своїм  Романом  в  автобусі.  Ви  знаєте  там,  до  нас  багато  туристичних  автобусів  приїжджає,  ото    наче  й  любов,  згодом  побралися.  Забрав  мене  в  свою  Демидівку,  тепер  почав  пити,  як  сказився,  терпіння  лопнуло.
Заплакала.  
-  Ну-ну,  не  хвилюйся,  не  треба    нервувати,  тобі  дитя  годувати.  
Шморгаючи  носом,  продовжила,
-Ще  й  попрікає,  що  в    Макса  темніша  шкіра.    А  я  йому  кажу,  дивися    тато  мій  угорець,  хоча  правда  мама  світла,  ну  така,  як  ви,  як  я,  як  він.  Але  ж    сестричка  моя  теж  має  темнішу  шкіру  ніж  я.  Ото  ж  виходить  мій  тато  Максу  дідусь,  тому  тут    нічого  немає  дивного.  Чесно  скажу,  малому  тільки  місяць,а  я  вже  втретє  тікаю  від  нього,  то  в  сусідів  ночувала  два  рази,  а  це  вирішила  повернутися  в  Кольчино.  Почав  до  мене  руки  тягнути.  Правда  там,  у  другій  половині  хати,  його  батьки  живуть,  але  вони  не  були  мені  раді,  коли  ми  побралися,  сказали  чужинку  привіз.    Кому  й  що  казати.  Осудять,  ще  й  висміють,  одне  слово  на  чужині…
   Ольга  знервовано  встала  із-за  столу,  збирала  посуд,  
 -Ото  біда  така….І  це  ти,  ось  так,  вирвалася  майже  без  нічого.
   -Та  ні  в  мене  є  гроші,    три  тисячі  гривень.  Тож  додому  доберуся,-  сказавши  жадно  випила  чай  з  молоком,
-  Знаю,  вдома  мене  сваритимуть,  не  дуже  будуть  раді.  Особливо  мама,  вона  вчителька,  дуже  строга  і  в  школі,    і  вдома.  Не  хотіла  його  мати,  як  зятя,  відмовляла  мене,  щоб  не  виходила  за  нього  заміж,  не  їхала  на  чужину.  Та  і  бабуся,  вона  правда  теж  угорка,  казала,  що  на  сході  люди  недобрі.  Ви  пробачте  мене,    але  не  знаю  чому    вона  таку  думку  має.  
Холод  пройняв  все  тіло,  Ольга  здригнулася,
 -А  бабусю,  як  звати?
   -У  бабусі  красиве  ім`я  –  Софія…  І  в  мами  гарне,  Русланою  звати.
Затрусилися  руки,  старенька  впустила  тарілку  на  підлогу,  хоч    й  підлога  дерев`яна,  але  тарілка  розбилася  на  друзки.
Роза  схопилася  з  стільця,  похапцем  збирала  їх,
-  Це  ж  треба  такого,  ще  й  із  -  за  мене  тарілку  впустили!
   Присівши  на  стілець,  Ольга  мовчала…  Павутинні  думки    задурманили  голову  -    це  ж  треба  таке  співпадіння!  А  можливо  це  моя  онучка?  Та  ні,  це  вже  мабуть  мої  жадані  сподівання  побачитися  з  донькою.  Чи  то  доля  на  старості  років  вирішила  зробити  мені  подарунок  з  минулого?    А  може  змилувалася,  щоб  не  одна  вік  доживала.  Склала  дві  руки  покупи,  приклала  до  грудей,
-Це  на  щастя  дитино,  не  копошися,  це  на  щастя….
-Та  ні,-    дівчина  швидко  витягла  з  пакунка  гроші,  хвилюючись,
 -  Ось  я  заплачу  вам,  я  маю  гроші.
Ледь  стримувала  сльози  старенька  та  намагалася  виглядати  не  жалюгідною,
 -Не  треба  мені  твоїх  грошей…  Я  маю  свої,  маю  пенсію.  І  хату  не  знаю  кому  залишу,  бо  одна,  як  перст.  Якщо  хочеш,  залишайся  в  мене  жити,  думаю  ми  з  тобою  поладимо.  А  там  вирішиш  сама,чи  повернешся  до  чоловіка,  чи  поїдеш  до  батьків,  то  вже  твоя  справа.
Роза  здивовано  дивилася  на  неї,  все  ще  тримаючи  в  руках  гроші.  Напевно,  правда,  тарілка  розбилася  на  щастя,  тільки  мабуть  для  мене,  подумала    й  ніжно  обійняла  її,
   -Бабусю,  дякую  вам!  Дякую,  що  повірили  мені,  що  не  прогнали.
Ольга  ховала  голову  в  її  обійми,  ледь  стримувала  крик  в  душі.  Як  би  ж    ти  дитинко  знала,  який  в  житті  -  ти  для  мене  подарунок.  

                                                                                                                                                               Вересень  2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851279
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2019

Давай выпьем за любовь…

Пойми  любимый,  не  моя  вина,
Что  ты  не  выпил  этого  вина,
Тебя  ждала,    ведь  я,  тогда  у  реки,
Не  позвонил,  но  всему  вопреки,
Не  сомневалась,  жила  надежда.

Время  всё  сгладит…  и  мы  как  прежде,
Будем  вдвоём,  несмотря  на  осень
Обиды  сможет,  сердце  отбросить?
Уметь  прощать,  ты  не  научился,
А  ревновать?  Как  жаль,  что  ты  злился.

Уж  погляди,  на  этот  небосвод,
Может  утеху,  всё  же  принесёт,
Гордость  уйми  и  налей  мне  вина,
Прикоснись  губ,  вдвоём  выпьем  до  дна,
Всю  горечь  ту,что  на  душе  лежит,
Желая  сможем,  обиды  простить.

Давай  же  выпьем,  за  любовь,  милый!

                                                 2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851081
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.10.2019

Злети і падіння

[youtube]https://youtu.be/PMpizqgl6Z4[/youtube]

Як  пережити  всі  злети  і  падіння,
Бути  байдужим,  мабуть  зможе  не  кожен,
І  лише  з  часом,  коли  прийде  прозріння,
Ти  зрозумієш,  що  щось  зробив  негоже,

Чи  навпаки…    ти  відчуєш,  придбав  крила,
Змужнів  нарешті  і  зміг  серця  зігріти,
Хай    з  сивиною,  тебе  весна  накрила,
Наступній  вдачі,  вже  порадіють  діти.

Життя  барвисте,  смужка  чорна  і  біла,
І  їх  перетин,  завжди  придає  сили,
Подібне  річці,  що  стрімко  вперед  бігла,
Геть  все    зрівняла  і  впевнено  щосили.

Шлях  прокладала,  щоб  розлитись  доволі,
Красу  побачить,  серед    квітучих  долин,
Щоби  відчути,  солодкі  смаки  волі,
На  шляху  змити,  з  душі,  той,  гіркий  полин.

На  жаль,  давно,  схований,  часто  турбує,
Все  пережите  -  нібито    мікроб    гризе,
Як    біленька  смужка  -    злагода  панує,
Життя  прекрасне!  В  надії,  знов  повезе.

Роки,  як  коні,  шалені  і  неспинні,
Чи  й  озиратись,  задам  собі  питання,
Йти    не  здаватись,  знайти  нові  стежини,
Зустріти  щастя,  без  всякого  вагання.

                                                               26.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850692
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2019

Чепурна осінь…

Чепурна  осінь,  то  ж  потішимось  люди,
Роси  бурштинові,  сяють,  іскрять  всюди,
Проснулось  сонечко,  промені  ласкаві,
Ніжні    цілунки,    а  погляди  лукаві.

Хоч  тепла    й  менше,  але  ж  вони  жадані,
Дозрів  горішок  у  зеленім  жупані,
Зраділа  білочка,  жолудю  на  дубі
Зло  кряче  ворон,  аж    на  верхівці,  в  чубі.

Чепурна  осінь  -  є  золотисті  крила,
Завзято  з  вітром,  вже  земельку  накрила,
Десь    менше  кинула  сяючих  краплинок,
До  лісу  більше,  тих,  яскравих  зоринок.

Виграють  роси,  так  ніжно  ваблять  очі,
По  златім  листі,    то  ж  я    пройдусь  охоче,
Чепурна  осінь,  така  вміла  майстриня,
 Багата  панночка.  Дивовижна  скриня.

 Є    в  її    шатах,  давно  золото  й  срібло,
Гарна  господарка,  розсипає  сміло,
Ще  й    фарб  підмішує,  із  глечика  свого,
Все  з  добротою,  це  до  погляду  мого,
Чепурна  осінь,  враз  всміхнулась  до  сонця,
І  нею  я,  захоплююсь  край  віконця.

                                                           05.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2019

Осінь шепоче…

Шепоче  осінь,    про  свою  красу,
І  я  так  хочу…  листя  торкнутись,
Так  несподівано  струсить  росу,
Щаслива  мить,  встигла  всміхнутись.

Та  прохолода,  торкнулась  душі,
Через  долоню,  відчула  осінь,
   Стікають  краплі,  їх  чудні  пісні,
Ніжно  лунають  в  небесну  просинь.

А  в  очах  мрія,  мені  б  поміж  хмар,
Птахою  стати.  Причастить  душу,
 З  тими  піснями,  ще  й  пізнати  чар,
Та  я  безсила,  тут  бути  мушу.

Ласкавий  погляд,  приліг  до  клена,
Його  почую,  хай  пошепоче,
Який  він  красень,  я,  як  блаженна,
Немовби  в  казці,  він  вже  тріпоче.

Листок  строкатий,  падає  до  ніг,
Враз  обірвалась  музика  листви,
Причарувати,  все  ж  він  мене  зміг,
Як  й    чудна  осінь,  багряні  барви….

   Нині    послухай,  осінь  шепоче.

                       04.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2019

Тут, серед дерев…

Вітер  куйовдить,  барвисті  ясени,
Листки  червоні  й  жовтенькі  в  золоті,
Ледь  -  ледь  багряні,  красиві  восени,
Всупереч  зливі  й  щоденній  слякоті.

Схована  просинь…  Небесна  пелена,
Не  вабить  очі,  сумна,  як  й    настрій  мій,
Здаля  здається  осіння  сивина,
Забрала  вдачу,  до  загублених  мрій.

Думки  не  оси..  Та  душу,  все  ж  шкребуть,
Й  сутінки  жваві,  вбирають  в  себе  день,
Вітри  грайливі,  долину  трав  скубуть,
Навкруги  сіро,  давно  не  чуть  пісень,
Куди  попала?  Чи  заблукала  я?

Між  дерев  пишних,  ясенів  чарівних,
Гай  мовчазний,  ледь  стікали  краплини,
Осінні  сльози,  моїх  мрій  наївних,
Приймала  нічка  майже  щохвилини,

                                                               25.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850207
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2019

Йду в туман, в осінь…

[youtube]https://youtu.be/QKX_if0hWp4[/youtube]

Йду  в  туман,  а  що  за  ним  не  знаю
Сховав  мабуть,  бурштинову  осінь
Подих    свіжий,  п`янить  відчуваю
Небо  сіре,  загубилась  просинь…

Тайну  тримав,    попереду,  що  там
Чого  я  жду?  Та  мрію  все  ж    несу
Хоч  час  й  летить,  як  скакуни  літа
Їх  пригорну…  І  в  осінь  понесу

Нехай  прийме,  мене  таку,  як  є
Вона  руда,  а  я  з  сивиною
Не  боюсь,  вже  як  з  відерця  дощ  л`є
Тепло  в  душі,  не  буду  сумною

Тож  поруч  ти,  йдемо  разом  в  осінь
В  сизий  туман,  лиш  за  руку  візьми
Наші  серця  відданості  просять
Тоді  й  дощі,    всі  видержимо  ми.

                                     20.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2019

У храмі

Дай  Боже  всім  миру  і  тепла,
Молюся,  знову    до  ікони,
В  серцях,  чому  так  мало  добра?
Гуляє,  в  душах  гнів  і  злоба…

А  поруч,  ближній,  б`є  поклони,
І  шепіт,  тихо-  Прости,  прости,
Помилуй…  душу.    Й  гучні  дзвони,
До  неба  плинуть  -  Гріх  відпусти,

Молитва,  гріє  тіло  й  душу,
Униз..  спадає  сльоза  гірка,
Чоло…  змокріло,  краплі  струшу,
Нехай  ясніє,  кожна  зірка!

Тож  люди,  будьте  всі  добріші,
Почуйте  Бога,  даріть  добро,
Гріхи  відмолим,  щоб  рідніші,
Щоб  зерно  щастя  в    нас  проросло!


                                     26.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849424
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2019

У осінніх барвах

Проймає  тіло,  осінній  холод,
Несе  вологість  і  аромати,
На  душі  гірко  та  пряний  солод,
Як  влітку  хочу,  я  розшукати.

Грона  калини….  тішаться  очі,
Від  чар  краси,  душенька  радіє,
Про  тепло  мрію,  стріну  охоче,
Від  почуттів,аж  серденько    мліє.

Багрове  листя…  що  знову  осінь?
Вдяглась  берізка,  в  кафтан  строкатий,
У  піднебессі,  схована  просинь,
Розгулявсь  вітер,  різкий,  крилатий.

Зіркові  роси,  з  відтінком  срібла,
З  листви  стікають,  ясніє  в  травах,
Ми  дочекались,  земленько  рідна,
                                           Красуні  цвіт  у  осінніх  барвах.                                                      

                                       23.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2019

Земля чекає

Срібляться  роси  в  осінньому  світанку,
Майстриня  осінь,  фарбує  вишиванку,
В  густій  мережці,  що  стелиться  в  спориші,
В  багрянець  й  злато  вдягла  дерева  й  куші,
Ледь  -  ледь  принишкли,  де  ж  ті  жадані  дощі?

Вишневі  хмари,  плинуть  по  небу  нині,
Казковий  захід  ховає  темно  –  сині,
Земля  чекає,  сповна  води    напитись,
Схиливсь  цикорій,  радий  вже  й  помолитись.

Поблякли  квіти,  спрага  забрала  силу,
Він  осінь  любить,  чекав  панянку  милу,
Тож  сподівався,  що  приплине  з  дощами,
В  ласкавих  росах,  лиш  й  приходить  до  тями.

Надійний  погляд,  зранку  до  небокраю,
Із  -  за  фіранки,  я  радо  виглядаю,
А  чи  одягнеться  в  дощовий  плащ  осінь,
Причастить  землю,  все  водицею  зросить.


                                       11.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2019

Ведь так в приюте одиноко

Ну    вот,  уж  осень  за  окошком,
И  она  плачет,    так  как  и  я,
Совсем  промокшая  дорожка,
За  плечи  холод,  обнял  меня…

Что  не  придут,  нынче  забрать?
Ведь  так  в  приюте  одиноко,
Устала    я,    дни,  ночи  считать,
Люди  уймите  вы  жестокость!

Не  покидайте  детей  своих,
Неужто  чуждо,  ведь  родное,
Кровинка  ваша,  среди  живых,  
Вы  поменяли  на  спиртное?

Ну  призадумайтесь,  попрошу,
Частицу  счастья  подарите,
Я  улыбаясь,  вам  помашу,
Будьте  добрее,  приходите!
**
Ты  погляди  в  мои  глаза,
И  не  спеши  давать  ответ,
Ведь    я  тебя,  всю  жизнь  ждала,
Одно  прошу,  не  скажи  НЕТ!

Стих  был  написан  к  картине.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848850
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.09.2019

Ох, эта осень

                                                                                                                                               
Ох,  эта  осень…
Замело  тропинку  между  нами,
Вдруг  слегка,  уж  золотистой  листвой,
Пролетело,  ну  прям  как  цунами,
Потеряли…все    связи  с  тобою.

Ох,  эта  осень..
Паук  смелый,  плетёт    паутинку,
Всё  надеется,  никто  не  тронет,
Вновь  разложит,  кружева    на  тропинку,
Под  дождём  вся  нарядность  утонет.

Ох,    эта  осень…
   Я  в  надежде,  мой  милый,  жду    в  гости,
 Иль  не  сможешь,  не  найдешь    тропинку?


Из  рубрики»  В  годы  молодые»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848716
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.09.2019

Біля фонтану / рим. проза/

  Вечірня  Вінниця…  Сяючі  ліхтарі….  Щасливі  обличчя  перехожих.Ось  вже  й  настав  останній  літній  день.  Краса  довкола,  фонтани  співають
пісень…  У  цьому  парку  людей,  як  комах,  аж  мерехтять  в  очах.  Озирнулась  старенька  й  звідки  вирвалися  всі?  Їх  так  багато,  аж  бере  страх!  І  майже  всі  одинаки,  поспішають.  Погляд  вперед  і  по  окрузі,  наче  когось  виглядають.  Та  дехто  йде  тихою  ходою,  он  там  далеченько,  навіть  з  палкою,  ледь  -  ледь  тупцює  дідусь  з  бородою.  Й  чого  несе  сюди  їх,  думала  старенька.  Хоча  погода,  правда  ж  і    гарненька.  Так  скоро  втихомиряться  напевно,  турботи  будуть,  не  марнуватимуть  часу  даремно.
   Вона  сиділа  на    дерев`яній  лавці,  прихилилась,  де  вже  й  не  була  сьогодні,  притомилась.  Приїхала  на  місто  подивитись,  де  не  гляділа,  не  забувала  перехреститись.  Думки  туманом  оповиті,  то  лише  на  мить.  Здається  люди  несуть  в  собі  радість,  ситі,  напевно  в  місті  добре  жить…
   Та  раптом  кілька  голубів  порушили  думки,  злегка  присіли  до  землі,  всміхнулась  й  залюбки,
-    Ото  пташина  і  все  по  парах,  яка  краса.  Здається  й  людей  не  бояться,  ну  чудеса.
 Пиріжок,  той,  що  привезла    з  собою,  накришила  в  жменю  -  горою.  І  посміхаючись  жбурнула  цим  сміливцям.  Помітила,  відразу  людей  усмішка  на  лицях.  Добре,  теж  не  шкодують  -  світла  думка  промайнула.  А  може  хто  подумає,  -от  бабця  утнула!  Та  хай  там,  чого  шкодувати,  хто  ж  цих  беззахисних  має  підгодувати…  
   На  лавці,  що  поруч,  молодята  присіли,  на  ній  лиш  вдвох,  напевно  пораділи.  Вона  гарненька,  сама  світленька,  сонячно  всміхалась,  ото  дівчисько,  думка  –  оса    -    мабуть  закохалась.  Й  старенька    молодість  згадала  на  хвильку;  Ой,  ти  ж  тепер  на  небі  мій  Васильку.  А  ми  ж  з  тобою  не  по  парках  гуляли,  а  біля  ставу  корів  випасали.      І  в  теплі  ночі  зоряні,  нам  щебетали  солов`ї.  Ой,  як  би  ж  ти  любий  знав,  як  сумно  без  тебе  мені…
   Хлопець  русявий,  видний,  привернув  увагу,  в  пакеті  копошився,  напевно  має  спрагу.  За  мить  до  неї  нахилився,  щось  шепотів  й  щоразу  позирав  навкруги,  вона  ж  у  майці,  ніжно  рукою  притискав  їй  пишненькі    груди.    «Отак  при  людях,  Боже  -  Боже  та  чи,  то  так  робити  гоже!»  І    з  пересердя  голубів  прогнала.»  Де  ж  сором  й  гордість,  чи  ж  то  я  кохання  не  знала?!»    І  спідтишка  вирячила  очі,
-  «  Нехай  би  краще  дочекались  ночі».  За  мить  хлопчина  розгорнув  цукерку  і    пхав  подрузі  прямо  в  рота.  Старенька    різко  з  лавки  піднялась,  «Ото  гидота  !  «
 Суворий  погляд  до  молодих,  вони  вже  цілувались.    Ледь  -  ледь  тихенько  перевела  подих,  а  їм  прохожі  тільки  посміхались.  
»  От  дожилися»,-  шепотіла  про  себе  старенька,  -»  Геть  світ  змінився,  а    Вінниця  гарненька!»
 Й  попленталась    до  автостанції,  думки  про  старість.  «А  біс  в  ребро!  Літа  –  літа….»  …В  душі  ховала  заздрість….
                                                                                                                                                                                                                                                                   
                                                                                                                                                           1.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2019

У нічних іграх …

Лукавий  місяць,  в  темряві  густій
Сховався  в  хмарах,  сповитий  шовком
Нині  гуляє  вітер  лиходій
У  нічних  іграх  ….  Завивав  вовком

 Куйовдив  хмари,  й  розкидав  всюди
Тож  він  володар,  у  піднебессі
Сміявсь  з  цинізмом,    на  повні  груди
Відчував  силу,  схожий  завірюсі

В  страху  трусились,  вдержать  несила
Легкі  краплини,  заметушились
Вже    й  блискавиця  здаля  іскрила
З  гримінням  грому,  зазолотились

Раптова  тиша  та  це  лиш  на  мить
Чарівні  звуки….Грає  дощ  свою
Музику  ніжну,  як  скрипаль,  не  спить
 Землю  покрив,  святою  водою…

                                                                 18.09.2019р
               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848561
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.09.2019

У окошка

Села  кошка  у  окошка
Отдохну  вот,  хоть  немножко
Ведь  всё  лето,    я  трудилась
С  котом  Васькой  помирилась

Тихий  дождик,  пришла  осень
Ну  не  выйду,  пусть  не  просит
Декабрь  встретим,    снежок  белый
Пусть  приходит,    коль  он  смелый

Дружелюбен,  светлы  надежды
Как  всегда  у  абрикосы…
Порезвимся  при  морозе
Ведь  люблю  тебя  как  прежде…

                                                 15.09.2019г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848464
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.09.2019

Землю прикрасила

Десь  ходила,  десь  бродила,  підбори  стоптала,
В  золотаву  сукню  вбралась  та  з  вітерцем  злітала,
Над  долинами  і  в  горах,  золотилось  всюди,
Ароматом  чаклувала,  ліси,  поля  й  скирти.

І  в  садочок  завітала,  паняночка  осінь,
Її  з  радістю  чекала,  що  й  мене  запросить,
Скуштувати  винограду,  тож,  як  медок,  солод,
У  обійми  злегка  взяла,  щоб  пізнала  холод.

А  морозні,  ранні  роси,  ледь-ледь  засріблились,
В  душі  втіху  не  вгамую,  яблука  налились,
Соком  ніжним  і  пахучим,ще  й  щічки  рум`яні,
     Бджілок  ваблять  грушки,  стиглі,  жовтенькі,  духмяні.

Немов  скрипка,  той  вітерець,  що  веде  до  танцю,
Розсипає,  щедра  осінь  купами  багрянцю,
І  запросить,  дощик  в  гості,  музики  веселі,
Цій  панянці,  потішаться    у  кожній  оселі.

Походила,  побродила  землю  прикрасила,
Хай  рокИ,  тебе  стрічати  -  я  буду  щаслива!


                                                                             10.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848380
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2019

Та , в синій сукні / проза/

              Вздовж  дороги,  за  вікном    мелькали  дерева  покриті  снігом,  а  деякі    голі,    аж  сизі  від  морозу.  Поміж  них    зелені,  пишні    ялини  й
сосни,    на  голках    льодові  намистини,  срібляться,    переливаються  на  сонці.    Іскриться  сніг,    то  сріблом,  а  то  й  златом….
 За  два  тижні    настане  березень  ,  помітно  сонце  яскравіше,тепліші  промені,    хоча  й  мороз  вночі  був  мінус  п`ятнадцять  градусів  та  все  ж    ближче  до  полудня,    не  більше  мінус  сім.    
   Автобус    їхав  не  дуже  швидко,  додога  ледь  -  ледь    розчищена,,  видно  вночі  славно    погуляла  хурделиця.    Під    лісом  пагорби  снігу,  кущів  зовсім  не  видно,  а  дерева  з  усіх  сторін  в  облозі,  по  пояс  потонули    в    кучугурах,  наче  одяглися  в  білі  пишні  спідниці.
     Михайло  дивився  у  вікно  і  часом  поневолі  прикривав  очі  від  різкого  блиску  снігу,    на  душі  спокій  і  відчуття  благодаті.  Як  добре,  вперше  за  п`ять  років,    пішов  у  відпустку.  І  тут  така  нагода,  ще  й  путівку  запропонували  в  санаторій,  в  Слав`яногірськ.    Можливо  б  і  не  їхав  та  дружина  наполягла,  каже  -    їдь  любий,    я  тобі  довіряю.  Знаю,    хоч  живемо  з  тобою  п`ятнадцять  років  і  всього  у  нас  було  ,  окрім  зради  звичайно,  тож  гадаю  й  цього  разу    не  вскочиш  в  гречку.    Звичайно-    думав  -  де  там  скакати,  двоє  дітей  вдома,    їх    треба  на  ноги  ставити,  як  кажуть  люди.
 За  мить  ледь  помарнів,  наче  сіра  тінь  лягла  на  обличчя.  А  чи  кохав?  Й  не  снилося  тоді,  просто  допоміг  встати  на  ноги,  коли  вона  упала  з  велосипеду  і  зламала  тазостегновий  суглоб.  Добре,що  телефонна  будка  неподалік,  визвав  швидку,    лікар  йому    запропонував  поїхати  з  нею,  дати  покази,  як  це  трапилося.  Там    наче  й  не  було  причини  впасти,  чи  вона  на  когось  задивилася,  чи,  щось  інше.  Саме  в  той  час  він  поспішав  на  автобус,    мав  їхати  на  роботу,  до  зупинки  залишалося  метрів  десять,  як  таке  сталося  з  дівчиною.  Як  міг  не  помітити,  коли  падала,  то  пролунав  скрегіт  і  відразу  гуркіт,    і  так    скрикнула  голосом  гучним,  як  було  не  почути,  хоча  рух  машин  не  зупинявся.
Її    чорні  очі,    благаючі  про  допомогу.  А  згодом    декілька  раз  провідав    в  лікарні.  Коли    лишалися  на  одинці,  брала  за  руку,  такий    ніжний  погляд  і  запитання,  коли  прийдеш?  Не  міг  відмовити,  не  байдужий  до  чужої  біди.
     Йому  тоді  йшов  лише  двадцять  другий  рік,  він  і  гадки  не  мав,  щоб  так  рано  одружитися.  Та  прийшов  одного  разу  до  неї  додому,  цього  разу  вона  сама  відчинила  двері,  радісно  повідомила,  що  батьків  вдома  не  буде,  поїхали  на  дачу.  Ох  та  молодість,  палкі  поцілунки  і  обійми,  а  потім  ніч.  Чи    хотів,  щоб  сталось  те,  чого  не  виправиш?    Мабуть  ні!  Але  її  ніжність  тіла,  шепіт  на  вухо,
   -»  Лицар  моєї  мрії,  мій  Геракл».
 Не  втримався,  закипіла  в  жилах  кров,    шалена  пристрасть  спокусила  на  гріх.  То  було  лише  один  раз  та  за  місяць  новина    -    буде  дитя.    Ось  таке  кохання,  чи  то  кохання?    І    часом  так    важко  на  душі,  коли  згадує  ту  ніч  і  все  немов    хтось  переслідує  його,  хочеться  озирнутися  назад,    здається,  що  щось  загубив,  щось  в  житті    пропустив.  
     Та  час  летів  і  вже  радів,  як  син  і  донька,    між  ними  рік  різниця,  збирали    для  обох  волошки  в  житі.  Здавалося  й  щасливий,  чого,  ще  треба.  Ось  так  і  склалося  сімейне  життя.  Більш  –  менш  у  злагоді  і  в  достатку  -    можна  сказати.  Вона  вчителька  української  мови,  а  він    найкращий  слюсар  на  заводі,  квартиру  від  заводу  отримав,  тож  живи  та  й  тішся,  як  іноді  казав  йому  батько,  
 -  «Я  в  твої  роки  цього  не  мав».
     Путівка….    Думки,  як  рій  бджіл  в  голові,  легке  хвилювання.    А  цікаво,  як  там    є  танці,  чи  немає?  З  дитинства    любив  танцювати,  у  школі    ним  тішилися,  найкращий  танцюрист.  На  жаль  в    дружини    не  було  такого  великого  бажання    навчитися  так  танцювати,  як  він.  Але  дітей,    хоч,  ще  й  не  дорослі,  все  ж    навчив  їх  і  вальс  танцювати,  і  фокстрот..
       Автобус  під`  їхав  до    приймального  відділення  санаторію.
За  пів  години  Михайло  зайшов  в  кімнату,  де  за  столом  сиділо  двоє  молодиків.    Хлопці  відразу  встали,  один  з  них  ,  високий  на  зріст,  подав  руку,
-  О!  До  нашого  полку  прибуло.  Я    Павло,  а  це  Денис,  будемо  знайомі.    Він  представився  хлопцям,    оцінюючи,  позирав  на    кожного,  мабуть  по  років  двадцять  п`ять,  не  більше,  зробив  висновки.  І  роз’дягаючись,  весело,
-  То  я  для  вас,    напевно,  як  дядько.Не  дуже  підійду  до  компанії,  мабуть  захочете  жінок  приводити.
 Хлопці  переглянулися,  обоє,  примруживши  очі,  засміялися.
-  Та  ні,  ми  не  по  цій  часті,  так  розважитися  можна  буде,  потанцювати,а  щоб  дружинам  зраджувати,  то  ні,  приїхали  відпочити,  -  весело  сказав  Павло  .
-  Та  і  це  ж  небезпечно,  -  підтримав  розмову  Денис.
-  Ага,  то  ви  одружені,  це  вже  добре,  а  за  фахом  хто?  І  звідки,  як  то  кажуть  родом  ?
-  Ми  з  Донецька,  обоє    шахтарі,  -      поспішив  сказати  Павло,    -  А  ви  звідки?
-  Я  харків`янин…  На  ХТЗ  слюсарем  працюю.  Значить  всі  трударі,  тож  будемо  відпочивати.  А,  що  до  танців,  я  б  теж  туди  з  задоволенням    пішов  та  боюся    мені  пари    не  буде,  туди  напевно  одна  молодь  ходить.  Так,    тільки  давайте  на  «ти»  звертатися,  що  хіба  такий  старий?!
   У  перші  дні    відпочинку,  після  масажів,  хвойних  ванн,    які  назначив  лікар,  у  кімнаті  всі  відсипалися.  Іноді  хлопці  веселили  Михайла,  розповідали  про  свої  походеньки,  а  часом  згадували  про  роботу.  Дивився  на  них  й  думав  -    невже  я  таким  був  десять  років  назад.  Дивувався  їх  безтурботності,  часто  в  кімнаті  лунав  сміх,  розповідали  анекдоти,  жартували  один  над  одним.  Ввечері,  сидячи  за  столом,    грали  в  доміно,  до  пізнього  вечора  чаювали.  Лежачи  в  ліжку  Михайло  любувався  видом  за  вікном.    Іскрився  сніг  від  світла,  що  падало  з  вікна,  а  далі  наче  вхід  в  дивовижну  зимову  казку,  заворожували    ялини  вкриті  пухнастим,  білим  снігом.  Поневолі    Михайло  згадував  дитинство,  як  ходив  з  батьком  в  ліс  по  ялинку,  по  пояс    провалювався  в  сніг.  І    ледве  витягував  ноги  з  валянками,  в  яких  вже  було  повно  снігу.  А  згодом,  вже  вдома    батько  знімав  їх  і  сміявся,  ти  як  той  »Мужичок  -    сноготок»    в  Некрасова.  Діставшись  додому,  батько  натирав  ноги  горілкою,  вважав,  це  перші  ліки    в  такому  випадку,  мама  готувала  пахучий  чай  з  м`ятою  й  калиною.
     Одного  вечора  ….    Михайло    дрімав  в  ліжку,  насолоджувався    безтурботністю,  вже  й  відіспався  за  всі    роки  -    хоча  минув  лише  тиждень.  Під  подушкою    чергова,  за    ці  дні  прочитана    книга.,  вже  б  погуляти  по  стежках,  можливо  якось  помандрувати  по  окрузі,  чи    до  лісу  пройтися,  планував  собі.  І  тут  різко  відчинилися  двері,  обтрушуючи  з  себе  сніг,    ввалилися  хлопці.  Розчервонілі    обличчя  осяяні  щастям,  радісний    сміх.  Михайло  сів  на  ліжко,  звісивши  ноги  до  підлоги,  
-Бачу      такі  веселі,    ви,  що  може    в  сніжки  грали,  як  ті  діти?
Хлопці  роздягалися,  хитро  позирали  на  нього.  Павло  зморщивши  носа  ,  задоволено  показував  всі  свої  тридцять  два  зуби  й  до  Дениса,
-Що  повідаємо  цьому  самітнику  де  ми  ходили,  що  робили?
Денис,швидше  роздягнувся,  впав  на  ліжко,
-А  чому  й  не  розповісти,  думаю  не  вкраде  наших  партнерок.  Тут  такі  танці,  закачатись,  правда  клуб  не  видний,  а  в  середині  так  комфортно,  просторо  і  людей  на  любий  смак,  від  вісімнадцяти  років  й  до  сімдесяти,  це  точно….
-Мені  сподобалися  танці.  До  речі,  там  є  такі,  що  чомусь  не  танцюють,  а  тільки  зирять  на  кожного,  напевно    оцінюють,  -  підтримав    розмову  Павло.
Він    дивився  на  хлопців  і  дивувався  -    такі  веселі!  Напевно  подруг  собі  знайшли,  запитав,
-Ви  навкруги  не  ходіть,  зізнавайтеся,    що  познайомилися  з  дівчатами,  чи  з  молодицями?
Павло  пригладив  чорнявого  чуба,  в  його  очах    грали    бісики,
-Та    ні,  не  подумай,  щось  такого,  куди,  чесно  кажучи,  може  потягнути,  але  ми  просто  познайомилися  з  двома  дівчатами.  До  речі,  кажуть  не  заміжні,  хоча  на  вид    по  років  двадцять  три  -    двадцять  п`ять,  думаю  не  більше.  Доволі    симпатичні,  стрункі,  з  красивим  бюстом,  обидві  русяві,  вони  з  Харкова  -    твої  землячки.
-Правда  хто  за  фахом,  ще  не  дізналися,  але  приємні  і  веселі  дівчата,  здається  подружки    й  танцюють  гарно,  -    добавив  Денис.
Вони    ще  з  годину  гомоніли,  розповідали  про  ведучого,    що  проводив  деякі  конкурси.  Уже  коли  вкладалися  спати,  Павло  запитав  Михайла,
-Ну,  що  тобі  не  надоїло  книги  читати  та  валятися  на  ліжку,  може  завтра  з  нами  підеш,  казав,  що  любиш  танцювати.  Ми  тобі  там  підберемо  молодичку,  вибір  є,  яку  захочеш.
Денис,  перевертаючись  в  ліжку  пробурмотів,
--  Ага,  худі  є    і  є,  як  жердини  високі.    Є  низенькі  і  кругленькі  бочечки….  
Всі  засміялися  та  він  продовжив,
-Ні  серйозно  кажу,    є  красиві,  гарні,  як  булочки  пухкі,  так  би  й  вщипнув  котрусь,  чи  поцілував.
В  кімнаті  знову  сміх…  А    за  вікном    наче  біла  ніч,  місячно,  на  ялинках  іскрився  сніг,    що  виднілися    неподалік.
     Наступного  дня,    після  сніданку,  Михайло  вирішив  пройтися  до  залізничної  станції.  Дорога  проходила  вздовж  лісосмуги.  День  видався  сонячним,  не  дуже  морозним.  Під  ногами  поскрипував  сніг,  йшов  по  проїжджій  частині,  бо  хто  б  там  зробив  стежку,  як  снігу  лежало  по  коліна.    Чарівні  сосни  й  ялини  виблискували  на  сонці,  деінде  осипався  сніг,  чи  то  від    сонячних    променів,  чи  від  ваги,  тихо  спадав  донизу.    Раптово  з`явилася  білка,    наче  зустрічала  його,    полохливо  вертіла    головою  в  різні  сторони,    зупинилася  навпроти  нього,  здавалося  й  не  думала  тікати.  Посміхаючись  зупинився,  яка  ж  краса,  оцю  б  красу  дітям  побачити.  Намацав  в  кишені  пряник,  який  давали  до  чаю  й  присівши,  поклав  на    сніг.  Довго  чекати  не  довелося,  білка  за  мить  схопила  пряник  й  зникла  серед  дерев.  Тихо  засміявся,
-Яка  ж  проворна.  Шкода  горіхів  не  маю,  а  от  цукерки  тобі  напевно  не  можна…
   Непомітно  дійшов  до  станції,  вирішив  взяти  квиток    додому,  хоча,  ще  й  залишалося  багато  днів  до  від`їзду  та  все  ж,  чого  чекати,  коли    вже  тут.
     Вечір….  У  кімнаті    хлопці  кропили  парфуми,  всі  троє  збиралися  на  танці.
Можливо  б  і  не  пішов  та  хлопці  так  наполягали,  так  хвалили,  сказали,    що  не  пошкодує  та  й  скільки  вже  можна  одному  сидіти..
   В  залі  людей  багатенько…  І  справді  здивувався,  коли  побачив  чоловіків    й  жінок  різного  віку.    Хтось  сидів  на  стільцях,  а  дехто    компанією  збирались  в  коло,    час  від  часу  линув  сміх,  який  губився  в  ритмі  музики.  Павло  з  Денисом  привели  своїх  вишуканих  дівчат;  скромні,  обидві  русяві  і  обидві  чорноокі.  Одягнені  в  гарненькі  в`язані  сукні,  які  підкреслювали  красивий  стан.  Павло    взявши  партнершу  за  руку,
-Ось  це  наш  дядько  Михайло…  
Відразу  всі  засміялися.  Потім  він  продовжив,
-  Знайомтеся,  це  Таня,  а  це  Люба….
 У  дівчат  рум`янці  на  щоках,  веселики  в  зіницях..
 Таня  відразу  почервоніла,    часто  кліпала  очима,  защебетала  пташечкою,  
-Ви  не  подумайте  нічого,  ми    вашим  хлопцям  просто  партнерші,  більше  нічого.    Вони  так  танцюють!  Так  танцюють!  Так  гарно,  що  нам  підходять  …  
І    зажавши  нижню  губу,    моргнула  до  Дениса.    Всі  знову  засміялися.
     В  цей  час  з  магнітофона  линула  розслаблююча    музика,  за  якусь  мить  вгамувала  легке  хвилювання.  Раптово,  щось  заскрипіло,  зазвучав  вальс,    хлопці  одночасно  взяли  своїх  подруг    під  руки    і    сміливо  попрямували  в  середину  залу.
 На  душі  війнуло  молодістю,  той  вальс  збудив  спогади  про  школу.  Михайло    задивлявся  на  пари  і  мов  сам  з  ними  злітав  й  кружляв,  від  задоволення    час  від  часу  закривав  очі.  Майже  не  було  пауз,    музика  змінювалася    на  пісні.      Немов  полинний  напій  попав  у  душу,чому  дружина  так  ніколи  не  любить  танцювати?    Адже  це  так  чудово,  хоча  б  на  якусь  мить    себе  відчути  птахом!
   У  залі  повеселіли  присутні,  жваво  витанцьовували  від  пісню  -  «Тиха  вода».    В  нього  від  стояння,  аж  ноги  заніміли,  переминався  з  ноги  на  ногу,  роздивлявся    присутніх.    Під  пісню  «Лада»  в  центр  залу  вийшли  дві    молоді  особи,  розпочали  танець.  Одна  дівчина  з  каштановим  волоссям,  що  прилягало  на  плечі,    в  синій  сукні  в  мілкий  горошок  так  танцювала  легко,  піднесемо,  що  цього  не  можна  було  не  помітити.  Вона  відчувала  кожну  ноту,  вишукано  виконувала  рухи,  дарувала  усмішку  присутнім.    Дивно,  але  вона  заінтригувала  його  своєю  поведінкою.  Його  очі  шукали  її    серед  танцюючих  пар.  Тепло  сповило  серце,  на  душі  так    радісно  й  легко  -  легко  стало.  Яка  краса,  не  кожна  може  так  танцювати  -  думав    він.  По  закінченню  танцю,  задоволені  хлопці    з  дівчатами  підійшли  до  нього.  Розчервонілі,  веселі,  позирали    один  на  одного.  Таня    переводячи  подих,  співучо,    мов  під  музику,  яка  щойно  розпочалася,    сказала,
-То  ви  хоч  присядьте.  Чого  не  танцюєте?  Он  скільки  файних  жіночок,    дівчат,  молодиць,    як    квіточок  в  житі,  яку  хочеш  вибирай,  є    і  худенькі    й  пишні…
 Від  компанії  по  залу  рознісся  гучний  сміх,  привернув  увагу  відпочиваючих.  А  Михайла,  як  облили    окропом,  за  мить  почервонів,  втягнув    голову  в  плечі  ,  наче    хотів  сховатися.    Та  відразу  ж  опанував  себе  після  її  слів,  з  під  лоба  позирав  в  сторону,  де  стояла    дівчина  в  синій  сукні  в  горошок.
Павло  торкнув  його  рукою,
-Ну,  що  йдеш,?  Якусь  запросиш,  чи  будеш  нудьгувати?
Своїх  п`ять  копійок  відразу  вставив  Денис,  протяжно    й  неголосно,
-О!  Я  помітив  на  яку  він  поглядав,  помітив…
Михайло,  перебив  його,    махнувши  рукою,
-Ні,  я  піду,  на  сьогодні  досить  розваг!
   Швидкою  ходою  попрямував  до  виходу.  Йому  й  самому  здавалося,  що  він  тікає  від  неї.  А  чого  й  не  знати,  боявся  озирнутися.  Вийшовши  на  вулицю,  полегшено  перевів  подих,  відчув,  як  шалено  билося  серце,  але  намагався  йти  швидко,  наче  його  хтось  мав  догнати.  Так,  завтра  піду  на  переговорний  пункт,  передзвоню,  дізнаюся,    що  там  вдома,  як  діти,  що  нового  -  копошилися  думки.Згодом  заспокоївся,  йшов  тихіше,  прислухався  до  скрипіння  снігу.    Неподалік  біля  ліхтаря  цілувалася  пара,  відчув  короткий  спалах  обличчя  та  тож  від  думки,  яка  миттєво  врізалася  в  мозку,  а  які  в  неї  губи,  відчути  б  той  поцілунок,  заглянути  б    в  її  очі.  Різко  підхопив  жменю  снігу  і  вмив  обличчя,    ох,  що  це  в  голову  лізе,  а  перед  очима  її  стан    в  синій  сукні  в  горошок…
   Було  доволі  пізно,    коли  Михайло  почув,  що  прийшли  хлопці,  довго  вертівся  в  ліжку,  ніяк  не  міг  заснути.  Але  закрив  очі,  щоб  не  спілкуватися,    хотілося  забитися  в  куток  й  позбавитися  думок,  які  переслідували,  не  давали  спокою.
     Минуло    три  дні  …    Після  переговорів  з  родиною  Михайло    в  гарному  настрої,  прямував  в  їдальню  -  на  обід.На  сходах  стояла  вона,  він  відразу    її  пізнав,  по  зачісці,  адже  без  головного  убору.  Біленька  шуба  з    пухнастим  білим  шарфиком  їй  пасувала  до  обличчя.  Відразу  думка,  чи  когось  виглядає  і  зупинився,  вдав,    що  на  когось  чекає.  До  неї  підійшла  жінка,  років  п`ятидесяти,    усміхнувшись  щось  сказала  до  неї  і  вони    разом  зайшли  в  їдальню.  Цікаво,  сама,    без  пари  до  цієї  пори,  можна  вже  й  було  знайти  собі  партнера,  як  кажуть  хлопці.  Підкралась  злоба  на  самого  себе,  чого  думки  за  неї,  швидше  б  вже  додому…
     Цього  вечора  хлопці  звали  його  на  танці,  але  він  вирішив  залишитися    в  кімнаті.  Тримаючи    в  руці  чергову  книжку  з  бібліотеки,  намагався  читати.  Букви  скакали  перед  очима,  наче  й  читав  та  осмислити,  сприйняти  прочитане  не  вдавалося.  Пройшло  більше    години,  з  пересердя  запхав  книгу  під  подушку,  намагався  заснути.    На  мить  прикрив  очі,  перед  ним  вона  в  тій  шубці  і  така  гарна,  а  очі  красивої  форми,  зелені,  чаруючі  .  Пригадав,  що  колись  читав,  що  такі  очі  у  давні  часи  асоціювалися  з  відьмами  і  чаклунками.  Ну,  от  заспокоїв  себе,  нарешті  розібрався  чого  мене  так  тягне  до  неї.  Але  ж    хотілося    взяти  її  під  руку  і  повести  в  чарівну  музику  вальсу,  покружляти,    забути  про  все    на  світі.    Чи  спав,  чи  ні,  на  якусь  хвилину  наснився  сон,  вона  в  синій  сукні  в  горошок,  серед    квітучих  соняхів.    Усміхнена,  губи  колір  спілої  вишні,  в  очах    сонячний  відблиск,здавалося  наближався  до  неї,  а  вона  намагалася  йти  в  поле  поміж  соняхи  і  раз  -  по  -  раз  озиралася  до  нього.  Уві  сні    бачив  себе,    розчервонілого,  в  блакитній    сорочці,  руками  розсовував  соняхи,  йшов  за  нею,    але  не  міг  наздогнати…
   Гучний  сміх….відкрив  очі.  Хлопці    руками    прикрили  роти,    Павло  лукаво  зіщулився,
-Ой,  вибач  Михайле  розбудили…  
Не  мав  наміру,  щось  сказати,  чи  запитати,  тільки  витирав  спітнілий  лоб,  пригадав  сон,  трохи  сердито  кивнув  рукою,
-Йдіть  до  біса,  такий  сон  перебили…  Не  могли  пізніше  повернутися!
Денис  присів  біля  нього  на  край  ліжка,
А  я  знаю,  як  її  звати…
-Кого  її  ?  -  немов  не  розуміючи  про  кого  мова,  запитав  Михайло.
Тут  Павло,    ледь  всміхаючись  і  потираючи    руками,
-Ну  та,  в  синій  сукні  в  горошок…  Думаєш  не  помітили,  як  ти  дивився  на  неї,  як  кіт  на  сметану.  До  речі,  я  її  сьогодні  запросив  на  танець,  гарно  кружляє,  легенька,  як  перлинка,  до  того  ж  така    симпатична,  приємна  паняночка.
Михайло  зіскочив  з  ліжка,  як  обпечений,  відійшов  до  вікна,
-Хлопці  не  будіть  в  мені  звіра,  щоб  я  пару  слів  гарячих  вам    не    сказав,  вже  кажіть,  яке  ім`я  і  звідки  вона?  Гадаю  все  розізнали.
Роздягнений  Павло  вкладався  в  ліжко,
-Потяг  ту  –  ту….Змарнував  ти  час,  вона  не  з  нашого  заїзду,  нам,    ще  тут  два  тижні  відпочивати,  а  вона  за  тиждень  повертається  в  свої  Суми.  Сказала,  що  не  заміжня,  але  подробиць  не  знаю,  а  звати  Маргарита.  Не  дарма  таке  ім.`я,  схожа  на  квіточку.
Михайло    повернувся  в  ліжко,  простирадлом  вкривав  голову  і  незадоволено  до  хлопців,
-Можна  було  й  не  взнавати!  Досить,    хай  хоч  завтра  їде…
Й    різко  повернувся  до  стіни…  
   Шкода,  кепська  новина,  в  душу  підкралося  розчарування  .    Закриваючи  очі,  вмовляв  себе  заснути,  її  обличчя    і  ті  зелені  очі  ввижалися,  немов  звали  до  себе.  
   Чи  ніч  була  для  сну,чи  ніч  для  спогадів…  Шалено  билося  серце.  Суми,  це  ж  він  там  в  армії    служив.  Ходив  у  звільнення,  навіть  бігав  в  самоволку,    за  морозивом  для  всіх.  І  чому    її  не  зустрівї?  Не  заміжня  -  лізло  в  голову.  За  вікном  чулися  чиїсь  голоси,  вже  світало,  лише    тепер  його  здолав  сон.
       Наступного  дня  він  був  не  в  гуморі,    безпорадний  погляд    дивував  хлопців.  Йому  не  хотілося    згадувати    службу,  вважав,  що    це  не  цікаво  і  нікому  не  потрібно.  Хлопці  ж    вирішили  не  чіпати  чоловіка,  навіщо  підкидати  дрова  в  той  вогонь,  що  палає..
     Після  вечері  хлопці  з  дівчатами  поспішили  до  клубу  на  фільм;  »  За  двома  зайцями».  Пропонували  й  йому  піти  з  ними,  але  він  зі  скривленим  обличчям  лише  махнув  рукою  й  пішов  прогулятися  по    стежці.    Сніг  поскрипував  під  ногами,  іскрився  від  ліхтарів.  Ні,  не  визивав  задоволення,  не  зігрівав  білизною,  а  дратував.    Як  хлопчисько  намагався  його  зачепити  носком  черевика  і    відфутболити,  як  подалі.  Зробивши  кілька  кругів  по  території  санаторію,    ноги  привели  до    клубу.  З  одної  сторони    будівлі  з  вікон  проникали    голоси,  ага,  ще  йде  фільм,  зробив  висновки    і  попрямував  до  другої  сторони,    до  парадного  входу,  де  вхід  на  танці.  Здвигнувши  плечима,  навіть  усміхнувся  і  сам  до  себе,
-  Ага,  хлопці  в  кінозалі,  піду  відірвуся  по  повній,  щоб  не  засуджували.
 Звучала    легка  танцювальна  музика.    Заворожував  темп,  лився    тихим  струмком  води,  а  то  повільно  підносився,    кликав  в  політ.  Він  відразу  очима  знайшов  її    і    рішуче,  через  весь,  ще  незаповнений  танцюючими  зал,      попрямував  до  неї.  
     Гарячий  прилив  до  обличчя,  запросив  на  танець.  Вона  наче  чекала  на  нього,  мило  усміхнулася,  на  згоду    кивнула  головою.  І  де  та  сміливість  в  мене  взялася  -    здивувався  собі.  Приємне  відчуття  при  дотику  її  руки  і  стану,  яка  ж  легенька,  ну  справжня  пір`їнка.  А  парфуми…    На  якусь  мить  сп`янів,  хотів  впіймати  її  погляд.    І  ось    її    зелені  очі,  ледь  -  ледь  втримався  на  ногах.  Ні  -  ні  ,  він  ніколи  в  житті  не  знав  такого  відчуття,  втопитись  би  в  її  очах,  потрапити  у  теплі  обійми,  відчути  смак  поцілунку….
   Кружляли  в  залі  немов  зовсім  одні,  ні  на  кого  не  звертали  уваги.  Її  волосся  розвівалося  при  танці,  вона  здавалася,  ще  гарнішою,  привабливішою.  Але  на  жаль,  закінчилась  щаслива  мить,  вона  забрала  руку.  Чи  й  чув  ту  музику,  чи  ні    та  зрозумів,  що  танець  закінчився  і  вона  направилася  йти  в  сторону.  
-О,  ні!  Будь  ласка,  ще  один  танець,  прошу  вас.    
Мила  усмішка  лягла  на  обличчя,  вона  тихо  сказала,
-Я    -  Маргарита,  будемо  знайомі.
 Подала  руку.…  Хвилини  щастя,  відчуття  злету  в  танці,  згадалися  рухи  молодості  і  вони  піддалися  спокусі  танцю,  закружляли  у  вальсі.  Йому  здавалося,  що  він  чув  її  серцебиття.  О,  де  ж  та  молодість.  Невже  я    знайшов  те,  що  не  давало  спокою,  що    часто  переслідувало    мене    те    -    що  загубив.
       Але  танець  закінчився,  він  провів  її  до  місця,  де  вона  стояла  раніше  й  відразу  помітив  своїх  хлопців.  Чемно  подякував,  попрощався  з  нею,  чомусь  так  і  не  сказавши  їй  своє  ім`я.  Не  озираючись,  шмигнув    до  роздягальні,  поспіхом  накинув  пальто,  як  хлопчисько    вискочив  надвір.
Холод  миттєво  проник  за  комір,  зморозило    вологу  спину,  легкий  озноб  проймав  все  тіло.  Немов  тікав,  тікав  від  самого  себе,  гріховні    думки  переслідували  його.  Та  ні  -  ні,  умовляв  себе,  не  посмію.
   Хлопці  пізно  повернулися.  Михайло  мило,  мов  дитя  сопів  в  ліжку…
-От  боягуз,  чого  від  нас  було  тікати,  -    гучно  помітив    Павло.
Денис    кивнув  рукою,
-Та,  хай  спить,  не  чіпай,  не  всі  так  можуть,  як  ми,  потанцювати  й  розійтися  друзями.  Можливо  чоловік  гарячий,  для  нього  це  катівня,  брати  в  обійми  і  стримувати  свої  гріховні  бажання.  
-Твоя  правда,  -  підтвердив  Денис  й    тихіше  продовжив,
-  Можливо  вдома  не  наситився  коханням,  а  зрадити  не  хоче,  не  наважиться.  Кажуть  в  житті  так  буває,  ми  всі  різні.
Наступного  дня  хлопці  не  зачіпали  теми  про  танці,  наче  там  його  й  не  бачили.
 Три  дні  поспіль  Михайло  мовчки  лежав  в  ліжку,  перегортав  сторінки  книжки.  Дав  хлопцям  зрозуміти,  що  нікуди  не  піде.
 Пройшло,  ще  два  дні.Після  обіду,  Павло    трохи  затримавшись,  наздогнав  Михайла  надворі,  не  зміг  змовчати,
-  Мені    все  одно,  але  хочу,  щоб  ти  знав  -    вона  завтра    після  обіду  від`уїжджає.  Це  бабське  радіо  передало.  Ти  хоч  поспілкувався  з  нею  коли  танцював?
В    Михайла  немов  перекрило  подих,    кашлянув,  а  потім    трохи  хвилюючись,    ледь  примруживши  очі,
-Та  це  мої  справи  хлопці.  Іноді  ми  відчуваємо,  що  колись  не  знайшли  свого  щастя,  але  тепер  той  час  вже  не  повернеш.  А  те,    що  маю  в  житті,  буду  цінити.  Не  завжди  зорі  в  небі  лягають  так,  щоб  поєднати,    на  жаль  іноді  буває  інакше.
 Різко  розвернувся,  попрямував  по  стежці,  що  вела  до  виходу  санаторію.
   Наступного  дня,  після  обіду,  Михайло    поспішаючи  вийшов  з  їдальні.  Неподалік  стояв  автобус,до  нього  поспішали  люди  з  валізами.  Він  відійшов  в  сторону,  за  ялинку,  спостерігав,  як    Маргарита,  з  невеличкою  валізою,  йшла  до  автобуса.  Поруч    з  нею,  ледь  поспішаючи,  йшла  та  сама  жінка,  що  чекала  на  неї  біля  їдальні.  Вона  їй,  щось  розповідала,  час  від  часу  розмахувала  рукою.  Та  він  помітив,  що  Маргарита  декілька  раз  озиралася  назад  і  зупиняючись  вертіла  головою,  немов  когось    шукала.
   Минав  останній  день  відпочинку,  Михайло  вирішив  раніше  поїхати  додому.  Чого,  ще  тут    ніч  кукувати?  Відколи  поїхала  Маргарита,  сон  тікав  від  нього.  Стискалося  серце,  чому  доля  так  вирішує,  чому  інколи  не  ті  дороги  з`являються  на  шляху?  
 Він  їхав  в  автобусі  до  залізничної  станції,  задивлявся  на  сніг,  на  ялини  й  сосни,  а  йому  ввижалася  вона    та  симпатична  панночка    в  синій  сукні….  
                                                                                                   
                                                                                                                                                                                             1986  рік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2019

Нехай в дорозі щастить

Дивлюсь    на  небо,  там  літає  лелека,
Вразлива  думка,  то  ж  дорога  нелегка,
Чого  пташині  ждать,  що  буде  й  не  знати,
Все  ж  віра  в  краще,знов  погляне  до  хати.

Молода  пташка,  тож  є  підтримка  й  ненці,
Серед  хмарин,    вмить  вишикувались  клинці,
Вечірнє  сонце,  нехай  крила    не  спалить,
А  ніч  зоріє,  хай  доріженьку  стелить.

Де-не-де  трави,  схилились    у  поклоні,
Кленовий  лист…  падав,  роси  в  передзвоні,
Забави  осені,  птахів  проводжають,
Доріг  безпечних,їм    на  шляху  бажають.

Холодний  вітер,  все  ж    підтримав  вітрила,
Зірка  світанку  сяє,є  віра  й  сила,
Оселі  білі,  вже  зникали  далеко,
 Нехай  в  дорозі  щастить,  любі  лелеки!


                                                                 08.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2019

Стежина вдаль

Стежина  вдаль….  вздовж  барвінкове  листя,
Лежить  печаль,  як    росяне  намисто,
Не  виграє,  ні  сріблом,  ані  златом,
Травичка  сонна  вкрилась  оксамитом.

І  плине  запах…  легко  над  землею,
Холодний  подих  й  свіжість  несе  осінь,
 Туман,    біленький,приліг  на  алею,
Земну  красу,  мов  відділив  і  просинь.

В  обійми  вітер,  з  ніжністю  в  спокусі,
Узяв  мене,    рано  вийшла  на  ґанок,
Лишивши  слід,  вкотре  в  моїм  волоссі,
Зустріла  я,  полум`яний  світанок.



                                   08.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2019

Теплом насолодились…

Теплом  серпневим  насолодились,
Смалило    сонце  з  самого  ранку,
Ромашки  зблідлі,  ледь  похилились,
Таїли  мрію,  раді  світанку.

А    чорнобривці,  в  пишнім    віночку,
Мов  пригорілі,  кволі  пелюстки,
Давно  чекають  на  росиночку,
Ніч  прохолодну,    стрінуть  залюбки.

Котилось  сонце,  ближче  до  ставу,
А  там  і  захід,  не  за  горами,
Цвіркун  вже    вибрав,  вміло  октави,
Пісні  веселі  ,  линуть  степами.

Принада  нічки  -  божий  дарунок,
Вологий  подих,    сповиє  землю
Придасть  їм  сили  й  мов  п`янкий  трунок,
Задуху  зніме  й  дасть  роси  краплю…

                               25.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2019

Я гадала, що…

Я  гадала,  що  ніколи
Не  ходитиму  до  школи
Люблю  вранці    повалятись
В  ліжку  з    лялькою      погратись.
Мене,  щось  розперла  заздрість
Побачила    оту  радість
На  очах  у  всіх  маляток
В  хлопців  усмішку    й  в  дівчаток.
Такі    гарненькі,  красиві
Мені  здалися  щасливі
Захтіла  такою  стати
До  школи    теж  завітати.
Тепер  теж,    я    втіху  маю
Йду,  багато  чого  взнаю
Хоч  надворі    і  вже  осінь
Заплітаю  вміло  коси
   Бантики  в  мене  яскраві
 Очі  в  матусі  ласкаві
Вона  тішиться,  щаслива
Каже  дівчинка  вродлива
Тож  неуком  не  зростаю
 Я  в  школу  теж  поспішаю
Буду  краще  всіх  навчатись
Всі  науки    пізнавати!

                           Вересень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847481
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2019

У кожного з нас

Цінуйте  те,  що  ви  ранком  встали,
Що  Боженько    від  сну  вас  розбудив,
Коли  ж  вночі    міцно  засинали,
Вас  Ангел,    від  всіх  бід  огородив.

У  кожного  з  нас,  завжди  свято  своє,
Що  лиш  проснувся,  відчуєш,  що  живий,
Напевно  радієш,  що  на  світі  є,
Душа  співає,  вже  й  щасливий  такий.

Блаженний  бачить,  даль,небесну  просинь,
Не  чорні  хмари  з  кіпоттю  і  димом,
Хоча  й  підступає  золота  осінь,
Младі  лелеки,  ще  кружляють  клином.

Пташині  звуки,чом  не  порадіти?
Яскраве  сонце,  загляне  в  світлицю,
І  роси  -  перли  припадуть  на  квіти,
Від  того  щастя,  засяють  зіниці.

Рясні  ромашки,  уздовж  по  стежині,
Тобі  навіють,    спогад  про  кохання,
Як  вечір,  слухав  пісні  солов`їні,
Всі  сумніви  розвіються  й  вагання.

Червоні  маки,  що    поєднали  вас,
Серця  зігріють  і  зближають  долі,
Засяють  зорі  й  немов  станцюють  вальс,
Під  сяйвом  місяця,  в  нічнім  простОрі.

У  кожного  з  нас,    в  оселі  є  свято,    
Воно,  все    ж  різне,  яке,  я  не  знаю,
Потішимось,  зустрінемо  завзято,
І  я,  з  цим  щиро,  вас  усіх    вітаю!

                               
                               18.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847295
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2019

Доленька щаслива / слова до пісні /

                                                                     /слова  до  пісні  –    у  темпі
                                                                         подібному  до  пісні  «Девочка  Надя»/

Золотистий  обрій….  Вечір  ледь  в  тумані
Думки  павутинні,  я  наче  в  дурмані
Верба  хилить  коси,  тихенько  торкає
Хоче  щось  сказати,  чи  мене  втішає….
Верба  хилить  коси,  тихенько  торкає
Хоче  щось  сказати,  чи  мене  втішає….
 
Споришева  стежка,  йде  до  мого  серця
Обігріє  душу,  жду  тебе  не  вперше
Обнадій  кохана,  мене  й  цього  разу
Підемо  обнявшись  до  нашого  саду
Обнадій  кохана,  мене  й  цього  разу
Підемо  обнявшись  до  нашого  саду

Літній  теплий  вечір,  буде  не  останній
Нашепчу  на  вушко,  зізнаюсь  в  коханні
І  загляну  люба,  в  звабливі  зіниці
Мов  нап`юсь  водиці  з  рідної  криниці…
І  загляну  люба,  в  звабливі  зіниці
Мов  нап`юсь  водиці  з  рідної  криниці…

Мабуть  дочекався,  немов  птах  злітаю
Це  ж  ти  йдеш    назустріч,  серцем  відчуваю
Ти  моя  троянда,  під  місячним  сяйвом
Доленька  щаслива,  далі  підем  разом…
Ти  моя  троянда,  під  місячним  сяйвом
Доленька  щаслива,  далі  підем  разом…
                                                             О4.08.2019р

                                                       ***
                         Доленька  щаслива  

                                                 /  або    в  такому  варіанті,
                                                     приспів  трішки          веселіше/
1
Золотистий  обрій….  Вечір  ледь  в  тумані
Думки  павутинні,  я  наче  в  дурмані
Верба  хилить  коси,  тихенько  торкає
Хоче  щось  сказати,  чи  мене  втішає….  

Приспів

А  чи      дочекаюся,  а  може,  і  -  ні
 Хто    за  свідка  стане  нам  –  чарівниця  ніч
Тож  вона  господарка  -  ворожка  нині
Хай  на  краще  зміниться  все  в  житті  моїм…
       Хай  погода  не  примхлива…..
               Наша  доленька  щаслива…..
                     Соловейко  заспіває….
                       Буду  знати,що  кохаєш!
2
Споришева  стежка,  йде  до  мого  серця
Обігріє  душу,  жду  тебе  не  вперше
Обнадій  кохана,  мене  й  цього  разу
Підемо  обнявшись  до  нашого  саду

Приспів

А  чи      дочекаюся,  а  може,  і  -  ні
 Хто    ж  за  свідка  стане  нам  –  чарівниця  ніч
Тож  вона  господарка  -  ворожка  нині
Хай  на  краще  зміниться  все  в  житті  моїм..
         Хай  погода  не  примхлива…..
                   Наша  доленька  щаслива….
                         Соловейко  заспіває…..
                             Буду  знати,що  кохаєш!
3
Літній  теплий  вечір,  буде  не  останній
Нашепчу  на  вушко,  зізнаюсь  в  коханні
І  загляну  люба,  в  звабливі  зіниці
Мов  нап`юсь  водиці  з  рідної  криниці…

Приспів

А  чи      дочекаюся,  а  може,  і  -  ні
 Хто    ж  за  свідка  стане  нам  –  чарівниця  ніч
Тож  вона  господарка  -  ворожка  нині
Хай  на  краще  зміниться  все  в  житті  моїм..
       Хай  погода  не  примхлива….
                 Наша  доленька  щаслива….
                   Соловейко  заспіває….
                           Буду  знати,  що  кохаєш!
4
Мабуть  дочекався,  немов  птах  злітаю
Це  ж  ти  йдеш    назустріч,  серцем  відчуваю
Ти  моя  троянда,  під  місячним  сяйвом
Доленька  щаслива,  далі  підем  разом…

Приспів

Зустрічі  радіймо  й  нічці  чарівниці
В  ніжнім  поцілунку  солод  полуниці
Вірна  любов  вічна,  вдвох  маємо  крила
Хай  все  буде  добре  в  нас,  доленька  щаслива…
Хай  погода  не  примхлива…..
             Наша    доленька  щаслива…..
                       Соловейко  заспіває…..
                             Буду  знати,що  кохаєш!

                                                                 05.08.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846771
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.09.2019

Літня спека

Рукою  ніжно,  торкнусь,  скрізь    виснажені  трави,
Ледь  -  ледь  схилилась,  мов  просить  сонце  зупинитись,
Й  вгомонить  спеку,  не  наносить  болючі  рани,
Запросить  дощик,  хоча  б  трішечки  оброситись.

Цілунок  сонця,  аж  пече,  змінював  кольори,
В  темно  -  зелений,  місцями  в  сірий  й  бурштиновий,
А    в  неї  мрія,  зирне  довкола  і  догори,
Нехай  би  випав,  навіть  маленький,  випадковий.

Завмерло  все,  в  степу  не  видно  комашні  й  птахів,
Й  сховався  вітер,  десь  далеченько,  в  сумнім  лісі,
Земля,  аж  стогне,  від  задухи,  жде  вологих  днів,
Червоні  фарби,  вкрили  кущі  й  клен  при  узліссі.

Лелека  бродить,  все  ближче  і  ближче  до  ставу,
А  діткам  води,  чи  й  має  сили  наносити
В  гніздечку  ж  як,  угамувати  сімейку  жваву?
Від  спеки  певно,  влаштувать  душ,  гарно  полити.
.
Сама  чекаю,  коли  врешті  відійде  спека,
Щоб  щем  під  серцем,  геть  зник!  В  душі  б  радість  відчути,
Дощу  діждатись.  Тішилася  б,  як  той  лелека,
І  трави  зморені  в  росах,  всі  позбулись  смути.


                                                                       28.06  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2019

Прийди кохана / слова до пісні /

/  cлова  до  пісні  на  музику  пісні  »Чорнії  брови,карії  очі»/

Нічка  зоріє…Серденько  мліє
Сон  десь  блукає  й  геть  спокій  утік
Примхи  любові  не  кожен  знає
 Солоду    уст  і  шалених  утіх
Примхи  любові  не  кожен  знає
 Солоду    уст  і  шалених  утіх….

Ти  ясна  зірка  -  горда  цариця
Небесний  ангел  моєї  душі
Хочу    тобою    насолодиться
Нас  й  не  розлучать  холодні  дощі
 Хочу    тобою    насолодиться
Нас  й  не  розлучать  холодні  дощі…

Чуєш  чекаю,  прийди  кохана
Серденько  тьохка,  як  пташка  в  гаю
Буду  любити  квітко  жадана
В  нашій  хатині,  в  сімейнім  раю
Буду  любити  квітко  жадана
В  нашій  хатині,  в  сімейнім  раю…

Згадую  очі,  з  розуму  зводять
Звабливі,  світлі,  мені  дорогі
Думки  раптово  в  спокусу  вводять
Ні  я  не  хочу  кохати  другі
Думки  раптово  в  спокусу  вводять
Ні  я  не  хочу  кохати  другі…..

Жду  не  діждуся,  як  ранком  сонця
Й  свіжого  подиху,  й  в  травах  роси
Тож  нехай  дні  нам  радість  приносять
В  щасті  полинем  в  небесную  синь  
Тож  нехай  дні  нам  щастя  приносять
В  щасті  полинем  в  небесную  синь

Прийди  кохана,  повірю  в  долю
Разом  послухаєм  тишу  нічну
Зіронько  люба,  хай  зацілую
Весь  вік  кохатиму  тебе  одну
Зіронько  люба,  хай  зацілую
Весь  вік  кохатиму  тебе  одну…

                                                         04.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846410
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.08.2019

Хандра

Рахую  дні  й  години  теж,
Чомусь  хандрі  немає  меж,
І  ніжне  сонце,  не  тішить,
Хоч  сяйвом,  у  вікно  світить.

Ото,  хандра,  як  банний  лист,
Від  неї,  чи  ти  знайдеш  хист?
Мов  змотана  в  павутинні,
Торкнутись,  до  хмар  би  синіх.

З  летіти  з  ними,  бачить  світ,
Знайомим  послати  «  Привіт!»,
З  обіймів,  як  вириватись?
Позвати  дощ,з  ним  посміятись.

Хандру  змити,  у  небуття,
Щоб  знов  стало  все  до  пуття,
І  жить  й  радіть,  квітам  й  йому,
Відчути  в  серці    вже  весну.

Й  на  той,  відповісти  дзвінок,
Піти  назустріч  -  один  крок,
А  він,  же  жде,  точно  знаю,
Я    теж,  від  вагань  страждаю.

Бажання    є  хандру  прогнать,
Й  як  бУло,  вірно  кохати.

                               2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2019

В серпневий вечір

Серпневий  вечір,  по  обрію  мостився,
Хтів  запросити,  зоряну  нічку  в  гості,
А  в  полі  сонях,  низесенько  схилився,
Несе  сховавши,  промінчик  сонця  в  осінь.

Горобці  стежать,  пильно  за  небосхилом,
Все  підлітають  й  ледь  сповиті  в  жовтий  цвіт,
Вмить  доторкнувшись,    різко  здіймають  крило,
В  круговороті,  влаштували  зореліт.

Вітер  приніс,  вихорцем,вологий  запах,
Вечірня  втіха…  геть  тікала  спека,
У  небесах,  гриміло,  іскрило,  спалах,
Тішився  сонях,  обійде  небезпека.


                                                         25.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2019

Підем кохана в храм любові ( слова до пісні)

Ледь-  ледь,  багрянцем  зайнявся  небокрай,
Помітно  сяють  зорі  вечорові,
Кохана  йдем,  у  храм  світла  й  любові,
Нас  місяць  поведе  в    дивовижний  рай.

Зігріє  душу,  стежка  барвінкова,
Хоч  десь  і  небо  крають  громовиці,
Твій  погляд  ніжний  й  звабливі  зіниці,
Неначе  пісня      -  мами  колискова.

Твої  обійми  -  сонячне  проміння,
 І  спокій  в  душі,  тікають  печалі,
Нам  ніч  розсипле  пелюсткові  чари,
Введе  у  казку,  розвіє  сумління.

І  пісню  соловейко  нащебече,
Торкання  ніжне,  п`янкі  поцілунки,
Спокуси  солод,  привороту  трунки,
За  всіх  на  світі  мені  ти  дорожче.

Сховала  тайну  зіронька  ранкова,
 В  обіймах  ми,  вже,  у  чудному  раю,
Слова  ласкаві,  шепочу  «кохаю»,
В  свій  храм  любові,  тебе  навік  вкраду.

                                                                             06.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845629
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2019

З думками у кімнаті ( віршована розповідь)

Розчинився  у  повітрі,    п`янкий  запах  м`яти
Горобчики  цвірінькають,  жваво  біля  хати
 Лііто..  ото  насолода,  всім  радість  приносить
Й  вона    життям,    потішиться,  як  сонечко  сходить  
Все  ж  думки,  як  п`явки  діють,  сльозини  на  очах
Була  молодість  яскрава,  літала  на  крилах
У  одній  кімнаті  нині,  у  вікні  шмат  неба
А    у  другій  лиш  сопіння,  в  діда  ж  до  сну  зваба
За  мить  по  хаті,  мов  привид,  муха  залетіла
В  голові  рій  копошиться,  чи  жити    так  хтіла?
І  не  снилось  й  не  гадалось,  підкралася  старість
Он  сусідка  молоденька,  охоплює  заздрість…
Відспівало  тепле  літо  й  весна  -  красна,  спогад
Та  все  ж  добре,  що  не  одна,  хоч  в  кімнаті  й  поряд
Те  мовчання  на  шматочки,  душеньку  ріже  й  рве
То  за  щастя,    добра  пам`ять,  ніколи  не  зітре
Прийшло  кохання,  цілунки,  пісні  колискові
На  обійсті  під  парканом  й  зірки  вечорові
Тоді,  воркував,  як  голуб,  притулявсь  до  щічки
Раділи…  нічці,    по  травах  іскрились  світлячки
Купались  в  квітах  і  куштували  полуниці
Серце,  як  в  пташки  співало,  світились  зіниці
Оце  й    надихає  жити,  з  старістю  боротись
Все  в  клопотах  про  старого  й  з  цим  треба  змиритись
Все  ж  гнів,  у  душі  й  образу,  таїть  на  білий  світ
Чом  істинного  кохання,  такий  короткий  вік…..

                                                                                                   08.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845397
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2019

Я не маю забаганок

Ні,я  не  маю,  ніяких  забаганок
Лише  бажаю,  стрічать  кожен  світанок
Світлий,  барвистий    в  вишневій  вишиванці
Здійнялись  ввись  стрімкі  промені  –  посланці
Стрічки  злотаві,  мов  феєрверків  іскри
Чарівне  небо,  в  смужках  веселки  хмарки
Несуть  землиці  звістку,      про  ясний  ранок
Сріблясті  роси  й  мені  ляжуть  на  ганок…
А  в  квітах,  травах,  бурштинові  засяють
Із  легким  вітром  на  сонечку  заграють…
Як  під  звук  скрипки,  чи  під  фортепіано
Спів  солов`їний,  то  потрійне  сопрано
Пробудить  ріки,  ліси,  гаї,  долини
Дзвінке  звучання,  вже  й  на  очах  сльозини
Ні,  я  не  маю  ніяких  забаганок
Хочу,  щоб  в  мирі,  завжди  бачити  ранок
Щоб  жити  в  щасті,  радіти  сонцю,  світу
Добру,  любові,  щоб  все  на  серці  літо.

                             10.07.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2019

Оце так незнайомка… / проза /

       1  
   Ранок…Небо  синє  й  чисте,  жодної  хмаринки.    Дерева    в  сонячному  промінні,  роси  переливаються,  виблискують
сріблом,  при  землі  трави  й  квіти  різними  відтінками  веселки…  
   Автомобіль  мчав  на  великій  швидкості.  Дорога    стелилася    між  широких  полів  в  перетинках    з    посадкою.    Марина  з  батьком  їхали  з  Вінниці    додому.      Вчора    зранку  подзвонила    їй  знайома  дівчина,    повідомила,  що    її  зарахували  на  навчання  у  Вінницький  медичний  коледж  ,  на    сестринську  справу..  Радощам  не  було  меж,      давно  мріяла    стати  медсестрою.  Хоча  їхі  сім`я  була  й  не  з  бідних,  але  на    інститут  дівчина  не  мала  бажання  витрачати  час.  Одного  разу  попередила  батьків,
-    Сім  років  навчатися,    це  не  для  мене,  саме  молодість,  хочеться  погуляти,  а  йти  зубрити  науки,  ні-ні,  вибачайте  та  це  не  моє.  
   Все  вирішилося  одного  травневого  вечора,  ще  до  екзаменів  у  школі.  Щодо  навчання  доньки,  батьки  сперечалися  між  собою.  Батько  наполягав  на  навчанні  в  інституті,  а  мати  не  хотіла  надовго  віддавати  своє  єдине  чадо.  Вважала    основне  дівчині  вдало  вийти  заміж,  а    там  життя  покаже.  
   У  школі,  хлопці  називали  її  красунею  і  не  дарма,  адже  вона  й  насправді  мила,  вродлива  дівчина,  до  того  ж  майже  завжди  весела,  вміла  до  себе  привернути  увагу.  Але  дуже  самолюбива,  мати    боялася  за  її  поведінку,    дівчина    дивувала  хитрістю,  підступністю,  інколи  поводилася    зухвалою.  Занадто  цінила  свої  здібності,  вважала  себе  розумнішою  за  співрозмовника,  особливо  це  помічалося    при    спілкуванні  з  хлопцями,  чи  чоловіками.
 Після  клопітливого  дня,  перекусивши  в  кафе  з    майбутніми  однокурсниками,  вони  до  ранку  вирішили  подрімати  в  автомобілі.  
   На  сході  ледь  -  ледь  заясніло  небо,  батько  рукою  торкнувся    її  плеча,  
-  Маринко,  будемо  їхати,  вже  світає,  може  до  бабці  в  село  заїдемо?
Донька,    кліпаючи  очима  й    потягуючись,
-  Та  ми  ж  домовлялися    трохи  пізніше  їхати,  щоб    я  на  ставку  скупалася,    обіцяв  же….  Ти  ж  вчора  з  нічної  зміни,  сьогодні    вихідний  маєш,  куди    і  чого  так  занадто  поспішати?
Вона  повернулася  на  другий  бік,  щось  тихо,  нерозбірливо    пробурмотіла.На  знак  згоди  кивнув  рукою,  відкинувшись  на  сидінні,  прикрив  очі,    в  бажанні,  ще    трохи  подрімати.
2
   Ранковий  світанок    вигравав  різнокольоровими  барвами…  Перші  сонячні  промені  пробивалися  із-за  обрію,    смужками  золотили  небо,      воно  поступово  світлішало.  Просиналося  село…  Частіше  співали  півні,  вже  чути  ревіння  корів,  гучне  крякання  качок…  
   Вадим  перескочив  через  невисокий    паркан  з  штахетів,  постукав  у  вікно,
-  Олег,  підйом  !    Відчиняй,  це  я!
Гучно    калатнув  ланцюг.  За  мить,    до  нього,  виляючи  хвостом,  підбіг  пес.  Він  стрибав,    лащився,  ставав  на  задні  лапи.  Хлопець    всміхнувся,
-    Що  твій  хазяїн,  ще  дрихне?!  Гайда,  давай  погавкай!  Може  тоді  почує…
І    знову,  вже  гучніше  постукав  у  вікно.  Злякані  в  сараї  гуси  підійняли  такий    крик,  що,  аж  за  вухами  лящало.  За  декілька  секунд  з`явилося  світло  й    відразу  навстіж  відчинилося  вікно,  з  нього  Олег  висунув  голову,
-  О!  Це  ти  Вадиме,  що  пора  йти?  То  залазь!  Зараз  підемо….  Я  вдома  сам,  мої  погнали  на  базар,  дещо  на  продаж  повезли.  
Хлопець  почав  одягатися  й  продовжив,
-  Вчора  трохи  вислухав  мораль  від  мами,  бідкалася,    треба  було  вчора  порибалити,  була  б  копійку  мала.  То  я  був  вимушений  пообіцяти,  що  сьогодні  наловимо  риби,  тож    завтра  хочуть  знов  іхати    на  базар.  Добре,  що  раненько  йдемо,  думаю  клюватиме.  Ти  для  мене    черв`яків  накопав?
Вадим,  закинувши  ногу  на  ногу,  присів  на  підвіконня  серед    горшків  з  квітами.
-  Ну  звичайно,  як  завжди.  А  сестра    де?
Олег    деякі  речі  складав  у  сумку,
-  О-о-о,    Тані  підвезло,  дістали  путівку  в    табір  відпочинку,    в  Кам`янець  –  Подільському  зараз.  Хай  сестра  розвіється,  сьомий  клас,    хоче  подалі  від  всіх,  щоб  поменше    опікували.    Щодня  дзвонить,  каже,  що  їй  там  добре,  подобається.  Так,  що  цього  разу  за  нами  хвостика    не  буде,  самі  порибалимо.  А    якщо  хтось  з  дачників  раптом  з`явиться,  чому  б  не  розважитися.  Я  взяв  приймач,  перекусити,  пива  дві  пляшки,  чому  й  не  гульнути  на  радощах…
 Від  перших  променів  сонця  золотилося  небо...  Щоб  не  обросити  капці,  хлопці  йшли  босоніж,  трохи  підстрибуючи,  немов  тікали  від  холодної  роси,    м`яка  трава  лоскотала    підошви.  З  одного  боку  тягнулася  посадка,  з  іншого  боку    широке  поле,  по  ньому  виднілися  купи  скошеного  гороху.    Веселий    переспів  пташок  підіймав  настрій.    Настирне  бажання  якнайшвидше    дійти    до  дороги,  що  вела  до  греблі,    до  ставу.
   Сонячне    проміння  дісталося    березового  гаю,  що    на  пагорбі.  Ніжне  зелене  листя  молодих  дерев  виблискувало,  переливаючись    змінювало    колір,  то  на  світліший,  то  ледь  помітно  темніший..    Свіжий  запах  трав  і  квітів,  наповнював  дихання,  приємна    прохолода    пестила  обличчя.  Здалеку  чути  спів  цвіркуна,  а  зовсім  близько  в  тихів  воді  ставу,  одна  за  одною  кумкали    жаби.  Дорога    на  греблі    встелена      вапняною  мукою,    по  центру  деінде    стелиться  кучерявий    спориш.  По  одну  сторону  греблі,    до  ставу  лежать  величезні    бетоні  плити,  тут  і  зупиняються  відпочивальники,  чи  то  порибалити,  чи  скупатися.  
 В  легкому  тумані    дрімав  широкий  став…  З  другої  сторони    загороджений    трав`янистим    пагорбом    та  кількома  листяними  деревами    й  пишними  шовковицями.      За    деревами  виднілися  дахи  дачних  будинків.  
   По  другу  сторону  греблі    в    ряд  тягнулися  пишні  кущі  шипшини  й    розложисті  високі  трави.  Течія  річки  тягнулася  доволі  вузьким  рівчаком,  вздовж  якого  росло  пишне  зілля  й  очерет.  Біля  двох  старих  крислатих  верб  виднілися  два  водоймища,  розділені    широкою  смужкою    низького  зеленого  зілля.    Саме  тут,  подалі  від  відпочиваючих,  любили  хлопці  рибалити,    адже  риба  любить  тишу.  Інколи,  якщо    більше  з  рибаків    нікого  не  було,    наносивши  сухих    старих  гілляк  з  березового  гаю,  палили  вогнище  .  І  час  від  часу  перебігаючи  дорогу,    закидали  вудочки  в  став,  по  черзі  наглядали,  чи  клює  риба.
   Вони  підходили  до  свого  місця,  біля  ставу  нікого,  лише    трохи  подалі    від  них,  поважно  ходив  лелека.  Він,  то  підіймав  голову,  то  опускав,  як  охоронець,  спостерігав,  що  діється  навколо.
 Вадим  і  Олег  щойно  закінчили  одинадцятий  клас.  Хлопці    спортивної  статури,  за  зростом  майже  однакові.  Вадим    смуглястий,    охайно  підстрижений,  чорнявий,    з  карими  очима.  А  Олег  білявий,  з  ясними    смарагдовими  очима.  Хоча  були  вони  зовсім  різні  та  в  селі  їх  називали    братами.  Хлопці    жили  недалеко  один  від  одного,  дружили  з  самого  дитинства.  Про  них  казали  ,
 «  Просто  нерозлийвода».
   Не  гаючи  часу,  хлопці    уводоймище  розставили    сітки  й  пішли  до  ставу.  За  п`ять  хвилин  поплавки  плавали  на  воді.  Олег  дістав    півлітрову  скляну    банку,    в  ній  виднілося  м`ясо,
-  Ну,  що,  хай  ловиться  рибка,  а  ми  давай    перекусимо  домашньої  тушонки,    ще    огірочки  є.  А  трохи  пізніше  побалуємося    холодненьким  пивцем.  Я    пляшки  вже    поставив    в  воду.
Вадим  з  своєї  сумки  дістав  бутерброди  з  ковбасою,  помідори,  яйця,  хліб,  усміхнено  до  Олега
-  Я  й  справді  проголодався,  от  що  робить  ранкова  прогулянка.  Молоде  тіло  вже  хоче  поповнитися    калоріями…приступимо…
   Пройшло  пару  годин…  небо  зовсім  безхмарне    Не  дивлячись  на  ранковий  час,  сонце  добре  пригрівало.  Від  подиху  вітру  вода  злегка  рябила,  переливалася  голубим  і  зеленкуватим  кольором.      Риба  в    ставку,  то  далі,  то  зовсім  близько  виринає    з  води  і  знову  зникає.  Доволі  не  маленький  целофановий    пакет,  вже  був  з  рибою.    А  хлопці,    знявши  верхній  одяг,  напівлежачи    насолоджувалися  пивом.  Слухали  приймач,  працювала  радіостанція  «Наше  радіо».  Олег    товкнув  рукою  друга,  
-  Може  гучно?  Зроби  тихіше,  ще  рибу  налякаємо.  Оце  ще  раз  з    сіток  рибу  заберемо  та  й  досить.  Сьогодні    нам  підвезло    і  клює  добре,  і    більше  нікого    немає.  Ми  тут,    як  господарі,    щось  дачників  не  видно…
Вадим  підтримав  розмову,
-  Так  сьогодні  ж  робочий  день,  напевно  на  вихідні  було  цих  відпочивальників,  як  мурах.  Бачиш  скільки  пляшок  та  пакетів  вздовж  дороги  валяється  і  он  там,  на  траві…  Ото  свинота!
   За  декілька  хвилин,    увагу  хлопців  привернуло  гудіння  автомобіля.  Далеко  від  них,  на  початку  дороги,  зупинився  БУС,  з  нього  вийшла  молодь.  В  одного  з  хлопців  через  плече  висіла  гітара.  БУС  від`їхав  по  обіч  дороги,  поміж  високу  траву  й  заглухнув.    Нерозбірливо  чулися  голоси,  один  із  хлопців  вирвався  йти  першим,    махав  рукою    в  сторону  березового  гаю,  за  ним  гуськом    прямували  інші.
Хлопці  переглянули  й  водночас  розсміялися.    Олег    кліпав  очима,  його  уста  скривилися,  хитнув  головою,
-  Про  вовка  промовка.      Розважаються….    Напевно  з  міста  приїхали.
 Привернувши  до  них  свою  увагу,    відразу  помітили  зі  сторони  дач  двох  чоловіків,  які  прямували  до  греблі..  
Вадим  рукою    на  голові  пригладив  волосся,  почухав  за  вухом,
-  Треба  поспішати…  Нам    свідків  не  треба.  Хоча  здається  вони  з  вудочками,  то  напевно  до  ставу,  бачиш  є  бажаючих  порибалити.
3
   Хлопці  вичікували  час,  щоб  витягнути  рибу  з  сіток    та  згодом  скупатися  й  повертатися    додому.    Раптом  із  -  за  пагорба    показалась    червона  автівка,  на  невеликій  швидкості  під`їжджала  до  ставу.  Вадим  кивнув  рукою,
-  Добре,    що  далеченько  від  нас.  Пішли    рибу  заберемо,  щоб  менше  бачили.  Хоч    і  не  вихідний,  але  ж  літо,  канікули,  люди  їдуть  відпочити….
   Марина  хитро    примружувала  очі,  ледь  помітно  всміхнулася  до  батька,
-  Тату,  передаси  привіт  бабусі  й  діду.  А  я,  тим  часом,  скупаюся,  вода  зранку  завжди  тепленька.  Бачиш,  на  деревах  листя    майже    не  ворушиться,  мабуть  буде  гарний  день.  
 Вадим  з  Олегом    поспіхом  складали  речі,  мали  намір  скупатися.  Раптом  почули,  як    майже  навпроти  них  зупинилася  та  сама  автівка.  Хлопці  цього  не  очікували.  Олег  кивнув  рукою,
 -  Дивися….  Аж  сюди  приперлися,  чи  місця  мало…  Хай  риба    в  воді  побуде,  я  футболкою  накрию.  
   З  автівки    вийшла  молода  струнка  дівчина.    Хлопці  збентежено  позирали  один  на  одного.  Олег  легенько  свиснув,  косив  очі  в  сторону  Марини.  Особливо  привернули    увагу  її  красиві  ноги  і  розстебнутий  літній  халат  в  ромашках,  він  дуже  пасував  їй.  
   Обоє  витріщилися  на  неї,  аж  очі  вилазили  з  орбіт,  коли  помітили      купальник,  який  виднівся    між  полами  халату.  Як  заворожені,  оглядали,  їли    її  очима.  Русяве    волосся    прикривало  плечі,  вуста  –  колір  спілої  вишні.
   Великі  красиві  смарагдові  очі  кинули  до  них  погляд.  За  мить  Марина    кивнула  батькові  рукою  й  закрила  двері.  Автівка  швидко  поїхав  назад.  Вона  в  одній  руці  тримала  пакет,  другою  рукою  притримувала  полу  халата,  прямувала  до  них.  Хлопці,  як  обпечені  зірвалися  з  місця,  на  якусь  мить  оторопіли,    жоден  із  них  не  наважився    сказати  бодай  якесь  слово.  Її  пухкенькі  щічки  поступово  рум`яніли,    коли    вона  прискіпливим,  оцінюючим  поглядом  з  голови  до  ніг  зміряла  хлопців.  З  усмішкою  на  обличчі  розгойдала  пакет  і  кинула  собі  під  ноги.Її  поведінка  вразила  хлопців,  кожен  подумав,  цікаво,  ми  хіба  знайомі?
Скидаючи  з  себе  халат,  мелодійно,  дзвінким  голосом  запитала,
-  Привіт!  Ну,  як  водичка?  
Хлопців  наче  хто  окропом  облив,  одночасно  почервоніли,  побачивши  її    в  купальнику.    Ліфчик  купальника    був  замалий  для  її  пухкеньких    грудей,  здавалося,  що  ось  –  ось    просто  виваляться.  Красивий  стан,  ніжне  молоде  тіло  притягувало  погляд,  як  не  помітити  маленький  трикутник    купальника,    що  приховував    нижнє  сокровенне  місце.
   Здавалося    дівчина  хотіла  протягнути  час.  Не  поспішаючи,  складала  халат    й  одночасно,  немов  робила  виклик,  кидала  лукавий  погляд,  то    на  Вадима,то  на  Олега.Уже    різко  розвернулася  до  річки,  в  очах  веселики,    демонстративно    прикрила  ротика,  наче  позіхнула  від  нудьги,  на  пакет  жбурнула    халат.
   За  мить    по  дорозі  проїхав      мотоцикл,  привів  хлопців  до  тями,  в    один  голос  привіталися,
-  Привіт!
   Вадим  вкотре  зміряв  поглядом  дівчину,  коли  вона  підійшла  до  води.  Сонячні  промені  падали  їй  на  красиві  ноги  і  між  ними.В  тілі    відчуття  жару,  з  розгону  кинувся  у  воду.  Не  думаючи,  за  ним  поспішив  Олег.  Дівчина,  потерши  руки,    поглянула      на  речі,  що  лежали  на  бетонній  плиті.  Увагу  привернула    розстелена  сіра  футболка,  що  лежала  на  камінні,  дуже  близько  до  води.    Вона    підхопила    рукою  футболку  й  голосно  сказала,
-  О,  ще  трохи  і  у  воді  буде….
Від  здивування  округлилися  очі,  коли  побачила  два  пакети  з  доволі  величенькими  карасями,    відкопилила  нижню  губу,
 -  Ух!  Оце  уловчик!
 Озираючись  на  всі  сторони,    швидко    накрила  пакети  з  рибою.  Хлопці    стрімко  пливли  від  берега.  Вона  ж  ,  примітивши,  що  пливуть  не  озираючись,  всміхнулася  й  про  себе,  
-  Не  бачили,  от  і  добре….  Гарненько  порибалили,  молодці!.  
Направилася  у  воду..  йшла  повільно.  Ногами  від  себе  відштовхувала  воду,  декілька  раз  нахилялася,  набирала  воду    у  долоні  й  хлюпала  собі  на  плечі.  Вода  приємно  сповила  тіло  по  самі  груди.  Легким  рухом  руки    закрутила  волосся  під  резинку,  задоволена  шубовснулася  у  воду.  
Хлопці,    пропливши  метрів  сорок,  трималися  на  воді.    Розчервонілий    Вадим    дивився  на    Олега,
-  Ти  її  знаєш?
У  відповідь  крутнув  головою,
-  Та  ні  вона  не  наша    і  в  таборі  відпочинку    теж    такої  не  бачив.
-  А  може  це  хтось  з  дачників  ,  –  розводячи  рукою  по  воді  сказав  Вадим.  І    дразливо  продовжив,
-    Але  ж  гарна!  Сексуальна  така!    А  бачив  перси  які!  Немов  дві  груші,  ото  б  доторкнутися  рукою,    відчути  ніжність,  тепло,  торкнутися  губами  …
Олег    сердито  з  усієї  сили    правою  рукою  вдарив  по  воді  в  сторону  друга,
-  Так,  замовкни,  підкидаєш  у  вогонь  дрова  !  Хай    в  нас  гарячка    відійде,  охолонемо  трохи…
Обличчя  Вадима  світилося  від  феєричних  думок,  наче  попав  промінь  сонця,  примружував  очі,
 -  А  може  познайомимося?    Така  довгонога  красуня!  Що  скажеш?  Чи  може  справді,  вже  додому    будемо  збиратися?
-  Зачекай,  не  гони  коні,  повернемося,  а  там    буде  видно,-  занурюючись  у  воду  відповів  Олег.
   Марина  не  наважилася  пливти  до  хлопців,  хто  знає,  що  за  одні,  може  у  них  мухи  в  голові.  Плавала,  примружувала  очі  від  сонця  і  інколи  хитро,    з  усмішкою    позирала  до  них.  А    вони  мабуть  таки    нічого.  Напевно  місцеві  рибалки,  видно  без    автомобіля,  а  можливо  за  ними  хтось  має  приїхати  -    копошилися  думки.  Наче  про  щось  замислившись,  посміхнулася,  лягла  на  спину,  розставивши  руки  й  ноги,    лежала  на  воді.
   Зовсім  поряд  плескіт  води,  привернув  її  увагу,  хлопці  підійшли  близько.  Вона  відразу  стала  на  ноги  й  ледь  підійнявши  голову  вверх,    поспішила  на  берег,  вони    повільно  йшли  слідом  за  нею.  
Вадим  підморгнув  Олегу,  вирішив  поспілкуватися  з  дівчиною,
-  А  погода  класна  сьогодні,  водичка  тепла…    А  тобі  як?  
-  Так!  Гарна  водичка  й  чудовий  день!  Це,  що  привід  до  знайомства?  
 Хлопці    розстелили    великий    махровий    рушник,  лягли  на  нього  ниць,  позирали  один  на  одного.
Майже  поруч    Марина  розстеляла  свій  рушник,
-  А  ви  так,    нічого  собі    -    горобчики,  можна  й  познайомитися    та  чи  варто,  я    ж  не  місцева.  Так  собі,  залітна  пташка  і  все.  Гадаю  хоч  земля  і  кругла,  але  навряд    колись    здибаємося.
 Лягла  на  рушник  спиною,  розставивши    руки  в  різні  сторони,  
-  А  ви    добре  плаваєте!    Так  швидко,  я  так  не  вмію…
Хлопці  переглянулися….    Вадим    встав,  кивнув  рукою  до  ставка,
-  А  хочеш  я  тобі  лілій,  отих,  білих  принесу.
-  Так  вони  ж  далеко,  -  мило  посміхнулася  дівчина  й  продовжила,-  Прямо  отакі  сміливі?
   В  пакеті    задзвонив    телефон,  зазвучала  музика,  за  мить  дівчина  витягла  його,  відійшла  в  сторону.    Хлопці  тільки  й  почули  ,  -  »    А  чому  так  швидко?  Ну    добре  тату,  добре!  »
Олег    ліг  на  спину,  закинув  ногу  на  ногу,  дивився    в  блакитне  небо,
-  А    давайте  всі    зараз  попливемо,    он  туди,  під  пагорб,  це  недалеко.  Сама  вибереш,  яку  душа  побажає,  може  жовту  захочеш.  Ми    тебе  підтримаємо,  чи    ти  боягузка,  не  наважишся  з  нами  пливти?
 Запала  тиша…  Марина  присіла    склавши  під  себе    ноги,  ледь  прихилившись,    надавлювала  кнопки  в  телефоні.  Вадим  намагався  не  дивитися  на  її  груди  та  погляд  сам  прилипав,  як    та  оса  до  меду.    Олег  помітивши  торкнувся  його  руки,
-  То,  що,  як  ні,  то  ми  мабуть  будемо  додому  повертатися.
Вона  поклала  телефон  в  пакет,
-  А,  що  слабо?  Здрейфили!  Я  так  і  повірила,  що  ви  так  далеко  попливете.
Вадим  пхикнув,
-  Нікому  не  слабо!  Давай  Олеже,    покажемо  їй,  як  наші  плавають.
Вони  з  розгону  кинулися  в  річку,    кілька  раз  пониряли,  а  потім  швидко  попливли    в  сторону  лілій.  
   За  кілька  хвилин,  по  дорозі    помітила  свою  автівку.  Вона  поспіхом    у  свій  пакет  поклала  один  пакет  з  рибою,  саме  з  тією  рибою,  що  наловили  хлопці.  Позирнула    на  хлопців,  ті    вже  майже  допливли  до  лілій.  Рукою  з  волосся  зняла  резинку  й  махнувши  рукою,  пробурчала,
-У  одного  забрала,  а  в  другого  ні,  так  не  чесно.  Хай  знають  наших,  міських…  Хай  запам`ятають  незнайомку.
 І  прикривши  халатом  другий  пакет  з  рибою,  підхопила  рукою.  
-  Важкувато,    але  нічого….  
Ту  футболку,  що  була  зверху  риби,  поспіхом  розстелила  на  камінець,  подумки  тішилася  -  нехай    відразу  не  побачать,  ото  буде  сюрприз.  Перевалюючись  з  ноги  на  ногу,  поспішила  до  автівки,  батько  вже  розвернувся    і  під`їхав  до  неї,  через  вікно  здивовано  запитав,
-  Ти,  щось  несеш  чи,  що?
-  Це  хлопці  пригостили,  гарних  карасиків  наловили.  Такі  щедрі,  тож  не  відмовлюся.    Юшки  наваримо,  тут  і  на  тараньку  до  пивця  досить,  кажуть  сьогодні  добре  клювало.
 Хлопці  ж,    набравши  по  кілька  лілій,  саме  розвернулися  пливти  назад,  побачили,  як    дівчина  сідала  в  автівку.  
   За  мить    під  колесами  різко  здійнялася  пилюка.  Автомобіль  набирав  швидкість,тихий  гул  розстелявся  над  річкою,топився  в  ній…  
   Вадим  здивовано  до  Олега,
-  Ти  подивися,  навіть  не  дочекалася,  покидаймо  ці  лілії,  до  чого  вони  тепер…    Гайда,  повертаємося  до  берега.
-  От  трясця,  навіть  не  познайомилися.  Але  ж  красива,  -  майже  кричав  Олег.
Хлопці    подалі  від  себе  відкинули  лілії,  намагалися  якнайшвидше  добратися  до  берега.
     Часто  переводячи  подихи,  нарешті  попадали  на  рушник.  Олег    хіхікнув  й  голосно,
-От  два  дурні.  Така  рибка,  ну  красуня,  може  з  містечка,  здається  роками  така  ж,  як  і  ми.  Хоча  б  ім`я  дізналися,  чи  номер  телефона  взяли,  от  два  турки,  була  рибка  в  сітці  та  втекла..
Декілька  хвилин  відпочинку  й  хлопці  збиралися  додому.  Вадим  підскакуючи  на  одній  нозі,  одягав  штани  й  до  Олега,
-  Поклади  рушник  в  сумку  і  давай  в  темні  пакети  заховаємо  рибу,  наавщо,  щоб    всі  бачили    та  заздрили  нашому  улову.
Нічого  не  помічаючи,  підхопив  свою  футболку,  очі    застигли  від  подиву,  чоло  покрилося  потом,  язик  прикипів  до  піднебіння.    Ледве  видавив  з  себе,
-  Олег  подивися  сюди….
Хлопець,не  звертаючи  уваги  на      обличчя,  згинаючись  до  сумки,  весело  запитав,  
-І  що    там  нового    я  не  бачив?
Від  побаченого,  здивовано  кліпав  очима.  Не  міг  повірити,  все  це  сприйняти,    на  обличчі  почервонів,    мов  варений  рак.    З  силою,  долонею    стукнув  себе  по  лобі  й  голосно,
-От  телепні!  Оце  так  краля!  Оце  так  довгонога  красуня!  Оце  так  незнайомка!

                                                                                                                                                                     серпень      2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2019

Ой піду на вечорниці… ( віршована розповідь) .

Ой  піду  на  вечорниці
А  там  славнії  дівиці
Одна  краща  за  другую
Собі  виберу  любую.
Хоч  я  трохи  і  горбатий
Зізнаюсь  іще  й  жонатий
За  те  очі  -  то  спокуса
Ще  й  красиві  густі  вуса.
Хоча  й  літ  маю,  сімдесят
Плекаю,  в  душі  сорок  п`ять
Правда  чуб,  давно  біленький
Та  на  личку,  ще  гарненький
Гей  дівиці,  швидка  котра?
То  здається,  дівка  Мотря
Мене  скоро,  хап  за    чуба
Чи  ж  тікати?  Буде  згуба…
Бо  вона  ж,  товста,  як  бочка
Ще  й  розстебнута  сорочка
Погляд  все,  туди    де  груди
Аж  зглядалися  всі  люди…
Кляну  Мотрю  і  боюся
З  нею  мабуть  я  уб`юся
Задирає  ноги  товсті
Тріщать  чую,  мої  кості
Закрутила  у  «циганці»
Я    піддався  забаганці
Немов  дзиґа,  вона  в  танці
На  щоках  горять  рум`янці.
Боже,  топчуся,    ледь  живий
Перед  очима,  біс  страшний
Серце  то,  немов  у  пташки
Не  чекав,  такої  пастки
Музиканти  вже  й  свистали
В  мене  ж  ніженьки  пристали
Закрутилась  голівонька
Ота  ж  Мотря  немов  донька
Було  нащо  їй  моргати
Почав  Боженьку  благати
Щоб  той  танець  закінчився
Щоб  удома  очутився.
 Я    мав,    отаку  науку
 Схопила  Мотря  за  руку
Закрутила,  як  у  вихрі
У  очах  блискавки  хитрі
На  площадці  впав,  негожий
Шепчуть  люди  -  на  смерть  схожий
Вже  й  не  чув  музик  веселих
Вилив  хтось,  водиці  келих
Мені  прямо  на  обличчя
Чи  живий,  чи  може  сниться…
Швидку    бачу…  Поруч  Мотря
Засвітилась,  як  та  зоря
І  хтось  б`є,  мене  по  пиці
От  сходив  на    вечорниці…

*****
Розумніші    будьте  хлопці
Не  піддайтеся  спокусі
В  такий  вік  думки  –  чужинці
Дівки,  танці    -  не  на  часі…
Краще  з  бабцею  удома
Заспівайте  вдвох  романси
Хоча  й  часом  є  оскома
Живим  лишитись  -    є  шанси…

                                       07.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2019

Не вий шалений вітер

Ой,  не  вий  шалений  вітер
Не  зривай  зелене  листя
Не  здіймайся  сміло  в    вихрі
Не  суши  роси  намиста…

Прошу  вітре,  угамуйся
Не  трощи  гнізда  пташині
Та  занадто  не  хизуйся
Краще  вляжся  при  долині….

Свою  злість  сховай  у  травах
Заспокойся,    наспівався
Чи    спочинь,  трохи    в  дібровах
Налітався  ж  у  забавах…

Несеш  нащо    журбу    в  серце
Насипаєш  срібла    в  коси
Ще  ж    йде  тільки,    місяць  серпень
Не  навіюй  в    душу  осінь….

     07.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2019

До гаю йду сама / слова для пісні /

                                                                       Слова  до  пісні  на  музику
                                                                                                 пісні  -  »Ой  у  вишневому  саду»  

Ой,  у  зеленому  гаю,  там  соловейко  щебетав
Я  знову    в  гай  ішла  сама,  мене  ніхто  там  не  чекав
Я  знову  в  гай  ішла  сама,  мене  ніхто  там  не  чекав...

Вечір  спускався  до  землі,  куйовдився  легкий  туман
Мені  ж  так  важко  на  душі,  мов  переслідував  обман  
Мені  ж  так  важко  на  душі,  мов  переслідував  обман....  

Ой,  доле  доленько  моя,    по  небу  темінь  пролягла
Не  світить    ясно  зіронька,  неждана  осінь  підпливла  
Не  світить    ясно  зіронька,  неждана  осінь  підпливла  …

Я  ж,  ще  не  бачила  весни,  чом  заховалась  поміж  трав
На  нього  ждала  ввечері,  хотіла,  щоб  мене  кохав
На  нього  ждала  ввечері,  хотіла,  щоб  мене  кохав...

Та  той  туман  –  розлуки  знак…  Не  дочекалася  тоді
А    звістка  та,  як  чорний  птах,  біда  загинув  на  війні
А  звістка  та,  як  чорний  птах,  біда  загинув  на  війні….

Вже  шостий  рік  горить  земля,  на  сході  гинуть  вояки
Ой,  як  же    хлопці  ми  без  вас,  наші  герої  козаки
Ой,  як  же    хлопці  ми  без  вас,  наші  герої  козаки….

За  ці  роки  вже  й  сивина,  від  туги  серденько  болить
Не  взнала  я  яка  весна,  як  важко  одинокій  жить
Не  взнала  я  яка  весна,  як  важко  одинокій  жить….  

Ой  не  свари  матусенько,  що  до  цих  пір,  я  все  сама
 Йому    лишилась  вірною,  винна  ж  не  я,  клята  війна
Йому    лишилась  вірною,  винна  ж  не  я,  клята  війна

Ой  у  зеленому  гаю,  там  соловейко  щебетав
І    пестив  коси  вітерець,  про  тебе  любий  нагадав
І    пестив  коси  вітерець,  про  тебе  любий  нагадав….

Змирюся  з  тим,  як    я  живу,  хоч  часом  й  скотиться  сльоза
Твій  погляд  в  серці  все  несу,  до  гаю,  знову  йду  сама
Твій  погляд  в  серці  все  несу,  до  гаю  знову  йду  сама….

                                                                                                                               10.06.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844596
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.08.2019

Ой вітре, не шуми

Ой  вітре,  не  шуми,    я  побреду  в  поле,
Послухаю  шепіт,  волошок  синеньких,
Літає  погляд  скрізь,  а  їх  немов  море,
У  росах  ранкових,  срібних  й  золотеньких.

Хай  я,  порадію,  цій  землі  прекрасній,
Де  сонечко  сходить,  в  світі,  наймиліше,
Де  хмари  –  перлини,  у  красі  небесній,
 Птахи,  там  співають,  завжди  веселіше.

Й  щебече,  соловейко  зрання,    гучніше,
В  полоні  мрій…  там,  неосяжна  нива,
Душа,аж  співає  і  на  серці  ліпше,
Багаті  колоски,  я  така  щаслива!

Ойвітре,  не  шуми,  хай  почую  тишу,
Тут  мирно,  спокій,  свій  край  я  не  залишу.


23.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2019

Життя святе, доленька дала

 Моє  село,    там  рідненька  криниця,
Прозора  в  ній,  джерельная  водиця,
Із  неї,  сили  завше  я  черпала,
Мов  квітка,  світлоока  підростала.

Земна  краса...  тут  ввись,  росли  тополі,
Ховалась  босоніж  в  житньому  полі,
Від  пуху,  адже  сніжило  довкола,
Цвінь  –  цвінь,  пташки  малюють  в  небі  кола.

Погляну,  садки  наче    наречені,
У  жовтому  й  злотавому  промінні,
В  зелених  луках  гусей  випасала,
В  квітучім  царстві  сонечко  стрічала.

Гучне  село…неспокій  спозарання,
Корів  ревіння  і  лелек  тріщання,
Гелґочуть  дружно,  гуси  на  подвір`ї,
Здіймалось    пір`я,  чубились  два  півні.

Тікав  місяць    ..  проснулась    на  світанку,
Вдяглась,  як  на  свята,  у  вишиванку,
Й  барвисті  стрічки  в  коси  заплітала,
В  таночку  легко,  пташкою  літала.

«Гопак»,  грав  тато,  вміло,  на  гармошці,
Плескали  радо,  у  долоні  гості,
Й  цукерок  кілька,  то,  як  нагорода,
Як  колір  шоколадний,  насолода.

В  той  час,  то  рідкість,  всі  напевно  знають,
Уже  й  обійстя,  спогади  літають,
Люблю  село..  .  хатки,хатки  біленькі,
Доглянуті,  здалеку  чепурненькі.

До  них  стежки  барвіночком  синіють,
Рядком  рожі,  мов  літо  червоніють,
Паркани….  ряд  низенькі,  в  зріст  м`яти,
Напевно…  не  можна    не  пам`ятати.

Те  чудо  -  листя  й  бузкове  цвітіння,
Доволі  ніжне  і  п`янке  пахтіння,
Ясні.  зорі..  .  десь  там  є  й    моя    доля,
Ген-  ген,  спів  солов`я,  лине  до  поля.

Сплету  віночок,  схожу  до  причастя,
ПопрОшу  тихо,  Боженько,  дай  щастя,
Життя  святе…  доленька  дала  мені,
То  казка  немов,  літні,  веселі  дні.

У  серці  завжди,  ніжний  мамин  погляд,
Пішла  давненько….  все  ж  здається  поряд,
Вклонюся    вкотре,до  землі  низенько,
Легка  сльозинка  скотиться  тихенько.

ТеплО  в  душі,  дяка  мамі  й  Богу,
Мені  ж    у  життя  проклали  дорогу.
 

                                           02.08.2019р
.      
           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2019

Мамо, досить дівувати

             /  Віршована  розповідь  /

Жить  в  село  я  перебралась…  Довкола  краса
Біда,  зразу  закохалась….  Аж  в  очах  роса.
Скажу  сльозинки  від  щастя….  Буду  не  одна
Мабуть  вийти  заміж  вдасться…  Тепер  не  сумна.
Від  сусідів  ледь  не  вмліла…Відразу  від  двох
Аж  голова  заболіла…  Серденько  тьох-тьох
Іван  начищав  чоботи…  В  дитсадочок    йду
Степан  вечором  з  роботи…  Стрічав  на  біду…
А  чи  може,  то  на  радість…  Обох  я  люблю
Нехай  інших  бере  заздрість…  Кайф  від  них  ловлю.
А  учора  по  обіді  ….  Разом  чай  пили
Криві  обличчя,  аж  бліді…  Зуби  зціпили….
Бачу  обоє  підстриглись…  Думаю  собі
Хоч  ці  б  півні  не  побились,  кому  сказать  -НІ
У  очах  в  кожного  злоба  немовби  маяк
Ото  біда,  кого  вибрать,  не  можу  ніяк!
Іван  стільчик  підставляє…  За  руку  трима
Степан  чаю  наливає….  Рада  обома!
Часті  гості  вечорові,    сто  грам  смакують
А  потім  пісень  заводять,  серця  лікують…
Доні  нині  ж  надоїли…  Часті  гості  ці
Хай  би  врешті  зрозуміли….  Часи  не  прості
Треба  вибір  вже  зробити…  Й  автівку  купить
Мені  й  мамі  догодити,  це  зможуть  зробить?
За  столом  вона  хитренько  на  всіх  погляда
Сміло  пальцем  посварила,»  Може  досить  ма?!
Нащо  тобі  зразу  двоє,  давай  вибирай
Хто  автівку  подарує?  І  розмовам  край!
За  того  й  виходь    вже  заміж,  будемо  круті
Тут  чай  п`ють,  їдять  цукерки,  чи  може  скупі?
Скільки  можна  вам  годити,  (пельмені)  ліпить
І  мені  так  надоїло,  ногами  ходить.
Уже  осінь  на  порозі,    у  школі  дзвінок»
Мала  швидко  у  дитячу,  принесла  вінок…
«  Гайда  сватайте,  давайте,  маму  вам  віддам
Хто  ж  не  згідний  з  вас  зі  мною,  залишиться  сам!»
Іван  чуба  покуйовдив,  у  двері,  хода
Степан  засіяв,  як  сонце,  «Тож  моя  згода!
Правда,  дорогу  не  куплю,  маю  лиш  на  Джип»
Він  геть  від  радості  тої,  здалося  охрип….
Немов  рак    розчервонівся,»  Доню,    дякую!
Наважитись  боявся  я,  вибач  пню  цьому!
Вона  ж  очі  десь  повела,  погляд  лукавий
«Та  на  нього  ти  не  схожий,  дядько  ще  славний!
І  я,  як  підросту,  собі  знайду  схожого
Щоб  красень    й  не  скупий,  для  мене  пригожого!».
Ото  доня,  що  сказати,  кров  до  обличчя
Чи  сміятись,чи  стерпіти?-  «Є  протиріччя?
Степан  сміливо….    І  весело,  сказав  гучно
«Тож  завтра    й  до  РАКСу,  підем  благополучно!»
Не  думала  й  не  гадала,  ні  я,  ні  доня
Що    в  селі  випало  жити,  тут  моя  доля….
Де  ж    смілості  набралась?  Я    й  сама  вдивляюсь
На  вік,  думки  дорослі,  все  ж  нею  пишаюсь…

Червень  2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2019

Нас лише двоє

Повітря  свіже,  подих  ловить,
Здалось  придбала,  знов  вітрила,
З  очима  топить  в  морських  хвилях,
Такі  грайливі…  вода  пінить.

Й  підноситься  догори  стрімко,
Бажання  є,  з  нею  злітати,
Щоб    птахом.І  щиро  кохати,
Любити,  усе  життя  п`янко.

На    палубі  нас,  лише  двоє,
Думки  шалені  про  майбуття,
Тріпоче  серце  до  забуття,
Боюсь  розірветься  надвоє.

Торкнися  любий,,  мого  тіла,
Лиш    очі,  твої  –  безпорадність,
Охоплювала,  вдячність,  радість,
Адже  цього,  я  так  хотіла!

Мене  спіймав,  як  рибку    в  сітку,
Тож  ти,  не  барися  й  забери,
Нехай  кохання  -  буйні  вітри,
Хоча  це  й  рідко  бува  влітку.

Ти  в  цю  хвилину,  стань  вітриськом,
В  міцних  обіймах,  хочу  тонуть,
Жага  в  цілунках,  всій  поринуть,
   Твоєю,  щоб    навіки  бути.

                                     2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2019

Це літечко

До  річечки  йду,  по  шовковистій  траві,
БосОніж,  по  росі,  купаю  ніженьки,
В  танку  промені,  золотисті,  ласкаві,
Не  можу  глянуть,  злипаються  віченьки.

 Немов  у  полоні…  сонце  пестить    плечі,
Це  літечко…  квітне  ріднесенькаа  земля,
Обабіч,  почула  голоси    лелечі,
Іскриться  річка  і  в  лататті      гул  джмеля.

Веселка  по  воді,  блиска  коралами,
Маленькі    рибки,    злегка  розводять    круги,
А  в  зіллі  жабки  .…  лине  спів  хоралами,
Ласкавий  плескіт  хвиль..  .  чарують  береги.


                                       Червень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2019

Біля річки / слова до пісні /

Біля  річки    й  на  горбочку  ніченька  дрімала
А  я  свого  миленько  ніжно  обіймала
Дивувалась  місяченьку,чом  він  підглядає
Мерехтять  до  нього  зорі,  знають  й  він  кохає.

В  річці  чистая  водиця,  як  в  милого    очі
А  я  славная  дівиця,  пригорнусь  щоночі
Соловейка  спів  лунає,  удаль  по  долині
Трепіт  сердець  й  миті  щастя  у  кожній  хвилині  

Кущ  калини  прихилився,  слухає  розмови
Нас  чарує  пахка  свіжість  й  зелені  діброви
Плескіт  водиці  шепоче,  про  любов  й  кохання
Навіки  для  тебе  любий,  буду  зірка  рання

Нічка  зустріне  світанок,  піде  у  покої
Потону  в  його  очах  я  й  подякую    долі
Ти  ж  для  мене  білий  світ  весь,як  же  не  любити
Буду  квіткою  твоєю,  лише  вмій  цінити

Біля  річки    й  на  горбочку  ніченька  дрімала
А  я  свого  миленько  ніжно  обіймала
Вірю  в  щастя,    вірю  в  долю,  душенька  співає
Нічка  й  річка  поєднали,  знаю    й  він  кохає.
                                                                                                             02.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843912
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.08.2019

Більшого щастя не треба

Рожевий  ранок,  встеляв  сонцю  дорогу,
По  небу  хмари,    розсипані  барвисті,
А  там  де  захід,  проглядались  горою,
По  них  плями,  ледь-ледь  сірі  і  імлисті.

І  обрій  золотивсь,  промені  здіймались,
Мигтіння,  аж  відбивалося    у  очах,
На  мить  здалося,  до  мене  пригортались,
Й  раптове  тепло,  я  відчула  на  плеча́х.  

Яскраве  сяйво,  ніжно  торкнулось  душі,
Я,  як  дитина…  Тягну  руки  до  сходу,
Боже,  дай  миру!  Щоби  раділи  красі!
Щоб  всі  синочки  повернулись  додому!

Мабуть,  нам  більшого  щастя  і  не  треба,
Тривога  в  серці,  в  надії,  в  сподіванні,
Птахи  злетять,  замість  вибухів  до  неба,
Й  веселий  щебіт,  полине  на  світанні.

                                           31.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2019

Нічка шепоче …. . / слова до пісні /

     
1
Нічка  шепоче….  Спокуси  тайну
Місяць  лукавий,  до  тебе  манить
Хочу  побачить,  я  в  очах  весну
Не  зможу  мила,  без  тебе  прожить…
*
Я  ж  тебе  люба,  дай  зацілую
Лиш  усміхнися,  мені  ніжненько
Тебе  цінити,  все  життя  буду
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько…
2
Сядьмо  кохана,  ми  під  вербою
Нам  заспіває  пташина  пісні  
Немов  у  казці  разом  з  тобою
Зустрічі  радий,  так  добре  мені...
*
Я  ж  тебе  люба,  дай  зацілую
Лиш  усміхнися,  мені  ніжненько
Тебе  цінити,  все  життя  буду
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько…
3
Поглянь  рідненька,  як  сяють  зорі
На  душі  тепло,  мрії    літають
Та  тож  ті  зорі,  то  наші  долі
Нам,  моє  серце,  щастя  бажають…  
*
Я  ж  тебе  люба,  дай  зацілую
Лиш  усміхнися,  мені  ніжненько
Тебе  цінити,  все  життя  буду
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько…
           Тебе  цінити,  все  життя  буду
                     Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько…  

                                                                                             01.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843711
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.08.2019

Ну і нехай за шістдесят…

                                   Навіяло  написати  після  прочитаного  вірша
                                     Leskiv;    »Не  буде  баба  дівкою»

 Це  не    вік,  коли  вже    й  за  шістдесят
Хоча  кажуть,-  В  такий  час  не  до  свят
Побрехеньки,    скажу  вам  відверто
За  ці  роки  багато  здобуто
І  досвіду,  і  є  статки  якісь
Бере,  мене  ото  частенько  злість
Що,»вже  стара»,  як  вирок  людині
Мовлять  услід.  Все  ж  не  згодна  нині.
Лихе  мабуть,  згадати  не  варто
Хоч  чіпляється  занадто  вперто
Ну  і  нехай,  не  буду  дівка  я
Та  на  мені  тримається  сім`я
 Щоб  у  світлині,все  та  й  до  діла
У  душі  завжди  пісня  бриніла
Тоді  й  борщИк,  смачненьким  удасться
Й  геть  відлетять  сумління  й  нещастя
Як  підморгне  й  всміхнеться  чоловік
І  приголубить.  Який  вже  той  вік
Геть  забудеш,  хоч  давно  не  дівка
 І  згадаєш,  як  грала  сопілка
В  кав`ярні,  ледь  палахкотять  свічі
Чарівність….  ніжний  погляд  у  вічі…
Все  забуду,  хоч  в  таночок  бери
Не  завада,  що  пенсіонери…
Ну  й  нехай,  кажуть,  що  вже  й  не  модна
Себе  знаю,  жінка  благородна
То  онучата,  ті  думки  мають
Ледь-  ледь  всміхаються,  все  ж  сприймають
Таку,  як  є  і  цьому  радію
Думки  про  старість  з  вітром  розвію
А,  як  онучка,    зробить  зачіску
Добавить  блиск  іще  й  косметику
Бува    порадить.  І,  як  ніколи
Немов  позаду,  ті  роки  школи
На  душі  світло,  мов  весна  нині
І  я  радію    цій  кожній  днині.
Що  роки,  тож  нехай    й  за  шістдесят
Ото  трясця,  як  ракети  спішать
Ну  і  нехай,  а  що  вони  мені
Хоч  по    житті,  не  все  сонячні  дні
Часом  думки,  чубляться  з  думками
Рій  в  голові…  І  не  сплю  ночами
Чи  від  погоди,  чи  від  політики  стрес
З  водою  оцет  -  гарненький  компрес
Часом  пігулка….  І  вже  спасіння
До  ранку  зніме,    всі  потрясіння
Бува  й  інакше,  як  дуже  дошкуля
Йду  до  віконця,  там  місяць  здаля
І  зорі  світять,  мов  шлють  сигнал
За  мить  відчую  –  у  душі  запал
Ручка  і  аркуш,  в  цей  час  потрібні
Та  Бог  із  ними,  хоч  й  коси  срібні
За  шістдесят,  я  їх  не  сприймаю
Веселий  настрій  та  себе  лаю
Бо  все  здається  маю  сорок  п`ять
Розпочинаю  про  любов  писать
А  ні,  то  гумор,  як  голка  вткнеться
Чи  пісню  чую...  Легко  пишеться
А  коли  дОщик  хлопа  за  вікном
Стелиться  проза….  Мов  п`ю  вино
Смачне,  медове,  як  те  кохання
І  горить  світло,  аж  до  світання….
А    чи    пристала,  мо»  хто  спитає
Ні,  не  відчула,    душа  співає
Я  там  літаю,  ген,  в  піднебессі
Мені  так  добре,  тепло  на  серці
Роки  гадаю,  не  треба  лічить
Те  що  дав  Бог,  цінити  й  просто  жить
Насолодитись  цим  білим  світом
Себе  відчуть…  Квіткою  в  суцвітті.

***
Бажаю,  всім    кому  за  шістдесят
Фантазії,  про  старість  не  приймать
Щоб    весна  тільки  й  літо    в  кожній  душі
Хай  веселіші,    напишуться  вірші!

                                                                             30.07.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843502
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2019

Життя прожити …. . / ода /

Хатки,  хатки  …  Вистроїлись  в  ряд
А  поміж  них  квітучі  вишні
Корови  йдуть  -  наче  на  парад
Де  квіти  в  полі  й  трави  пишні…
 Ґелґочуть  гуси  в  загорожі
Попід  сараєм  півень  співав
Біленька  хата,  квітнуть  рожі
Яскравий  ранок,  справжні  дива.

Рідне  село  Кармелюково…
Ти  там  блукала  босонога
Квіти  стрічали  веселково
Твоє  дитинство,  але  ж  дорога
Здавалась,  занадто  колюча,
Сім`я  велика,  все  нестатки
Як  білка  в  роботі    матуся,
Надіялась  привить  задатки.
Хтось  їсть,  цукерки  -  слина  тече
Мабуть  смачненькі,  рубля  б  хто  дав
Пішла  б  й  купила.  Жага  пече
Нехай  би  хто,  хоч  пообіцяв…
Нікому    й  діла,  й  часу  нема,
Звернуть  уваги  все  не  хочуть
Образа  давить,  немов  німа…
В  кутку  сховалась,  сльозу  зніма.
Без  тата  сумно,  вітчим  мовчить
Дідусь  й  бабця  часто  сварливі
Чи  хто  обійме?  Рве  душу,  гнітить
Й  матуся  занадто  журливі.

Як  літо,  є  де  розгулятись
В  поле  побіжить,  на  долину
Загралась,  поміж  трав  і  квітів
Чи  й…  шукатимуть  цю  дитину
Всміхалась  бджілкам  у  суцвітті.
А    осінь  якщо,  ще  й  плаксива
Так  зовсім  кепсько  -    де  подітись?
До  того  ж  й  часто  хвороблива
Тож  має  й  цим  усім  змиритись.
За  вікном    хуга….  У  хатині
Любується,  як  сніг  літає
Чобітків  немає  дитині
Катма  грошей,  бабця  вмовляє.
На  піч  залізе,  мов  кошеня
В  руках  картопля,  ще  тепленька
Ледь  -  ледь  зігрілась,  довга  зима
Здола  сон  і    йому  раденька.

Дорога  в  школу…  У  містечко…
Мов    промінь  сонця,  є  надія
О,  як  же  добре  й  недалечко!
Село  покинуть…  жила  мрія!
Ті  сірі  стіни  в  інтернаті…
Стискали  горло,  десь  би  втекти
Нехай  в    тітки  б,  в  маленькій  хаті
Там  би-  думка  -  прихисток  знайти!
Осінь…  за  вікном    крижаний  дощ
У  рваних  чобітках    в  калюжу
Ой,вже  вступила,  поможе  хто?
Зігріє  тіло,  серце  й  душу?
Дитя  ж,  ще  зовсім,  шкода  тітці
Знайомі  двері,  чай  пахучий
Раділа  ковдрі,  сухій  хустці
Прогнала  холод,  той,  пекучий.
Час,  мов    рікою,  спливав  швидко
Ось  вже  і  школа,  за  плечима
Квітка  розквітла  ясноока
Сестри  в  селі  і  одна  мама
Ні  -  ні,  є  плани,  йти  навчатись
А  що  -  то  доля?  Може  підкаже?
Із  злиднів  треба  вибиратись
Зробити,  як  все?  Та  й  заплаче…
Бур`ян  по  стежці…  таке  життя..
І    небо  в  хмарах,  де  розрада?
Іти  сміливо  у  майбуття
Наважилась…  роботі  рада!
В  друкарні  важко,  довгі  ночі
Злипались  очі,  нема  втіхи
В  село  дорога,  коли    й  в  тітки
Тож  треба  відпочити  трішки…

Весна  принесла  всім  кохання
Неоминула  й    її  доля
Плекала  в  душі    сподівання
На  все  мабуть,    є  Божа  воля.
Повела  доля  в  казковий  край
Вечірні  зорі  ,  спів  пташиний
Солодкі  уста  -  попала  в  рай
Нектар  той  пила,  чудодійний.
Місяць  вповні…    зорі  в  небесах
Мов  ворожили…  ясні  очі
Й  п  `янка  пристрасть  -  політ  на  крилах
Про  їх    кохання  знали  ночі.

А  час  летів…  Родилась  доня
Радість  в  сім`ї….  але    ж  затісно
Й  грошей  катма,  важке  щодення
Свій…  би  куток  мати  завчасно.
Клали  копійку  до  копійки
Економили  на  чому  можна
Було  й  здавали  пусті  пляшки
Як  би  ж  жить  краще  -  не  жебраки  ж….
Ті  дев`яності  не  забути
Пусті  прилавки,  розчарування
Десь  би  ковбаски  шмат  добути
Хоча  б  для  доні…  сподівання
Важкі  часи-  відійдуть  в  небуття
Плека  надію  на  краще  життя.

Не  той  характер  -  руки  скласти
Не  впаде  з  неба  манна  каша
Зусиль  потрібно    всіх  докласти
Де  вихід  знайти  -    не  йти  ж  красти!
Вдалось  зібратись,  план  на  далі
ОкрІм  роботи,  на  Польщу  путь
Розділить  хто,  з  нею  печалі?
І  рветься  серце,  надії  мруть.
Чоловік  теж,  не  із  багатих
Батьки  старенькі,  живуть  в  селі
Забагато  думок  крилатих…
В  душі  так  кепсько,  бракує  слів.
Керує  доля  …  Росте  доня...
Їй  колискову  співав  тато
Вона  ж  у  Польщі,  того  варте
Заробить  гроші,  буде  свято!
Дав  Бог  терпІння,  склали  гроші
Частину  хАти  вдалось  купить
Допомогли  люди  хороші
Позику    дАли…  щаслива  мить.
Сидіть  не  стала,  спішить  треба.
І  кинулась  по    всіх  базарах
Йшла  в  спекулянтки,  брала  злоба
Та  вихід  є  !  Хоч  в  очах  і  страх!
Свята  Різдвяні,  холод  пройма…
Поруч  донька,  трохи  замерзли
Вдвох  веселіше,    то  все  дарма
Яблука  на  продаж  привезли.
Напівголодні…  Київ…  Москва…
Коли  б    вдалось  побачить  світу?
Повіддавати  ж    борги  треба
І  це  зробили,  мали  втіху.
Радо,  як  птаха,  гніздечко  в`є
Новенькі  меблі,  газ  у  домі
Вмить,  розчарування  розів`є
Знов  ясні  мрії,  вдячність  долі.

Весна  –  красна…  Радісно  в  домі,
Синочок  на  руках  у  неї
Щасливий  батько,  сяють  очі…
Подарував  їй  орхідеї.
Та  чи  довгеньким  щастя  було?
Зростали  діти…  таїла  тінь
В  душі  страждання,  не  до  сміху.
До  чоловіка  прив`язла  лінь.
А  часом,  поряд  і  чарчина…
Як  зупинити  оцей  безлад
Бідкались  діти  й  вся  родина
Для  всіх  який,  він  подасть  приклад?
Мов  куштувала  гірке  вино
Терпіла,  бідкалась  на  долю
Як  місяць  загляне  у  вікно
Сльозам  вкотре  давала  волю.
На  ранок  сонце  яснооке
Торкнеться  промінь  до  обличчя
Сумління  зніме  гірке  й  липке
Вже    й  усміхнулась  молодиця.
Любити  вміла  і  кохати…
Адже    так  вірила  у  щастя
Цінити  здатна  і  прощати
Біль  побороти,  знала  вдасться.
Вже  й  діточки  попідростали
Доня  чарівна,  смілий  хлопчик
Помічники  для  неї  стали
Милі,  мов  сонячний  промінчик!

Води  скільки…  стекло  у    річці
Прийшлось  всього  мати  по  житті
Порадниця  рідній  сестричці…
Нема  кому,  помогти  в  скруті.
Сама  ж  має  знову    навчатись
Йде  працювати  на  залізницю
Прийшлось  досвіду  набиратись
Тож  керувати  -    не  дрібниці!
Вирішувала  всі  питання
Тягар  важкий,  але  справлялась
І  на  роботі  все  зарання
Й  простого  люду  не  цуралась.

У  коси  сивину  вплітала
Здавалося  й  краще  жилося
Дітей  на  рушнику  вітала
Хоча  й  не  завжди  все  моглося.
В  селі  хатина  похилилась
Пішла  матуся  у  інший  світ
Напевно  й  трохи  притомилась
До  всього,  ще  й  хворий  чоловік….
Похмурний  ранок,  пташка  на  вікні
Біда  підкралась,  біль  незваний
У  грудях  тисне  …  темнії  дні
Одна  нині,  пішов  коханий…
Серед    зими  теж  дощ  буває
На  склі  лишає  він  краплини
Журба  і  сум  серденько  крає
І  зітре  по  щоках  сльозини
І  часто  сяде,  біля  вікна
Згадає  ждав,  смажив  картоплю
Чекає  від  діточок  дзвінка
 Поскаржиться…  вкотре  на  долю….

Життя  прожити,  не  завжди  легко
Часом  сама  себе  вмовляла
Полинні  сльози  на  жаль  часто,
Доля  терпка  -  таку  й  сприймала.
Час  не  спинить…  вже  білі  коси…
Ледь  сховає,  ніжно  всміхнеться
Ранком  стріча  сріблясті  роси..  .
Й  яскраве  сонце,  ось  так  й  живеться…
По  хаті  галас,  діти  зібрались….
На  душі  радість,  мов  б`є  джерельце
То  онучата  у  жмурки  грались…
Тепло  й  щАстя  відчула  на  серці!

                                                         20.07.2019р.

                                           Фото  з  із  інтернета
                                                 Село  Кармелюкове

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2019

Ранок біля ставу

Вже  обрій  золотистий,
І  ранок  росянистий,
Білесенько  над  ставом,
Сповито,  все  туманом.

Немов,  сонні,  дві  чаплі,
Від  сонця,    геть  осліплі,
 Дивилися    у    воду,
Не  знаючи  там  броду.

А  роси  бурштинові,
Срібленькі  і  лілові,
По  квітах  і    у  травах,
Під  різний  колір  гамми.

Враз  сонця,  зайчик  скаче,
По  ставу…  галас.  Кряче,
То  качка  сизокрила,
Розправила  вже  крила.

Вода  ж  дивно  сріблиться,
Зненацька  золотиться,
Вона  всюди  кругами,
А  там,  над  берегами.

Чубатенькі  тумани,
Немов  диму  фонтани.
Увись,  ледь  підіймались,
Із  хмарами  рівнялись,

Неспокій  в  очереті,
Десь  там,  звуки  лелечі
До  схід  сонечка  погляд,
Воно    ж  наче    і  поряд.

Сім'я,  нині  щаслива,
Змогла  сонячна  злива,
Зігріти,  їх  сміливих,
Закоханих,  красивих.

Радіють  цій  нагоді,
Втішаються  природі,
Мов  квіти  у  суцвіті,
Подяка  ранку,  світу!

         24.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2019

В сонячній сорочці

Радію  літу  в  сонячній  сорочці
Тепле,    іскристе,  аж  захоплює  дух
Я    потримаю  промінчик    в  долоньці
Ніжний,  легенький,  мов  лебединий  пух.

Розвіє  вітерець  по  всій  окрузі
В  полі  пшениченька  зазолотиться
Росою  чистою,  вмиється  вранці
Земля  вологою  насолодиться.

Примружить  очі  сонечко  ранкове
 Гарна  сорочка,  вишита  віночком
Ой,  як  миленько,  літечко  чудове
Наш  день  прикрасить,  синеньким  дзвіночком.

                                                                                     2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2019

Я піду в далекі гори

Я  піду  в  далекі  гори,  де  Карпатський  диво  світ,
Тут  розквітли  едельвейси,  то  красунь  дівочих  цвіт,
Наречені,  вишукані,  тішать  очі  і  маня́ть,
Ледь  тримаються  на  схилі,  намагаються  встоя́ть.

В  біло  -  сизому  тумані,  тягнуться  в    небесну  синь,
Темні  хмари  тут  химерні,  залишають  на  них  тінь,
Поміж  них  сонце  яскраве,  пестять  промені  рясні.
Ніжний  вітру  поцілунок,  на  душі  тепло  й  мені.

Йду  під  гори  величаві…  Стрункі  сосни  й  смереки,
Спів  веселий,  дзвінкий  птахів,  чудні  звуки  лелеки,
Нехай  трохи  поблукаю,  по  зеленім  моріжку,
Вже  й  знайшла  Червону  руту    –  мабуть  попала  в  казку.

Ой,  ви  гори  й  полонини,  ген,  не  видно  неба  край,
Білосніжнії  вершини,  ваблять  погляд  мій  удаль,
Ой,  я  очі,  не  відведу,  там  дрімають  небеса,
Пісню  вітру  послухаю.  Гарно!  Яка  ж  тут    краса!

11.07.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2019

Яскравий ранок

Промінчик  сонця,  мов  скаче  на  коні,
Вміло  малює,  зайчики  на  стінах,
На  душі  тепло,  так    радісно  мені,
Яскравий  ранок  прилетів  на  крилах.

А  за  віконцем,  щебет  пташки  чути,
Той  спів  чарує,  ще  сонні  почуття,
До  нього  руки,  хочу  протягнути,
Торкнися  ближче,  чом  світиш  так  здаля?

Я  веселково,  усміхнуся  ранку,
Складу  долоні,  промінчик  у  човні,
Ця  позолота,  стрибає  у  танку,
На  серці  тепло…  і    все  це,  не  у  сні.

Війнув  легкий,  у    кватирку  вітерець,
Приємну  свіжість  ніс  й  пахощі  квітів,
Нема  дороги,  крокує  навпростець,
З  ним    ловлю  щастя,  всю  красу  на  світі!

                                                                             10.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2019

Що за погода…

Північний  вітер…гойдає  гілочки,
Листя  шепоче…  плине  прохолода,
У  піднебессі,  зникають  зірочки,
Мандрує  ранок,    де    ж  та  насолода?

Медове  літо,    пахке    має  бути,
Певно  в  природи,  є  свої  причуди,
Присіла  бджілка,  не  може  збагнути,
Морозить  лапки,  не  лечу  нікуди!

До  небес    тягне,  огірок  суцвіття,
Досягнуть  хоче  промінчик  золотий,
Щоби  життя  продовжить,  хтів  зігрітись,  
Ніч  захолодна  і  ранок  вологий.

Принишкла  пташка,    до  сонечка    зирить,
 Мов  у  ряднині,  в    сіреньких  хмаринках,
Що  за  погода?  Здригнеться  й  не  вірить,
Це  таке    літо?  Чом  весь  час  в  краплинках?

Пелюстки  в  купі,    дрімають  ромашки,
Сонце  бариться,    дивуються  ранку,
А  на  горбочку  сховались  мурашки,
Під  листям  клена,    дрімають  комашки.

Тепла  чекають….  та  чи  завітає,
А  поки  ж  вітер,    ледь  куйовдить  квіти,
Та  все  ж  в  надії,  скоро  залунає,
Спів  веселенький  й  будуть  всі  радіти.


                                                     12.07.  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841974
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2019

В самоті посеред поля

Приховала  нічка  зорі,  поміж  хмари  –  перли
Ясноокий  місяченько,  ховався  за  обрій
В  самоті  посеред  поля,  почуття  завмерли
Мабуть  тільки,  я  тут  зможу,  знайти  собі  спокій…

Вже  й  світанок,  в  очі  глянув,  любо  подивитись
Чудо  барви,  в  піднебессі  й  золотисті  стрІчки
Геть    печалі,  відкинути  й  цим  насолодитись
Й  дуже  хочу,    час  вернути  й  побродить  вздовж  річки…

Зранку    м`ята,  п`янко  пахне,  голову  дурманить
Босонога  йдеш  назустріч,  ти  моя  кохана
Скрізь    намисто,  розсипане,  трава  роси  ронить
Немов  знову,    тебе  бачу,  ні  це  все  омана…

Розійшлись,  наші  дороги,  ті  слова  любові
Лише  чула,  стрімка  річка,  понесла  далеко
Ми  ж  з  тобою,  моє  сонце,  раділи  розмові
Тій  душевній,  і  відвертій,  забути  нелегко…

Вітерець  гойдає  листя  і  злегка  тріпоче
Торкнувсь  сивого  волосся,  свіжість  б`є  в  обличчя
Хай  би  знову,  тебе  зустрів,  серденько  так  хоче
Почуття,  ще  тліють  в  душі,  бо  ця  любов  вічна…

                                         02.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2019

Іду степом по стежині. . / слова до пісні /

Іду  степом  по  стежині,  вона  ж  барвінкова
 Сині  квіти  попід  ніжки  та  й  роса  ранкова
Ноги  пестить  і  лоскоче,  яка  насолода
Кажуть  люди,  що  щаслива,  не  зів`яла  врода…

Іду  степом  де  не  гляну,    маки  і  волошки
 Мабуть  і  я,  як  ці  квіти,  маю  сині  очки
Й  пухкі  щічки,  червоніють,  як  побачу  хлопців
Кажуть  люди,  що  достатньо  маю  охоронців…

Відгуляли  нині  свято  Івана  Купала
І  я  теж,  як  всі  дівчата  віночок  поклала
По  річечці,  при  низині,  де  вода,  тихенька
 І  просила  свою  долю,  щоб  була,  добренька….

Мов  русалонька  в  гаєчку,  голівку  схилила
Скажи    ж  врешті    моя  доле,  в  чому  завинила
Та  вода  вінок  понесла  нащо  так  далеко
Мов  у    вирій  закрутила,  на  серці  не  легко….

Ні  один  з  них  не  наваживсь,  віночок  спіймати
Хитрий  погляд,  в  безнадії,  не  треба  страждати
Шлях  тернистий,  не  для  мене,  тож    не  суди  строго
Щоб  життя  немов  той  терен,  двом  нема  дороги….

Іду  степом  по  стежині,  вона  ж  барвінкова
 Сині  квіти  попід  ніжки  та  й  роса  ранкова
Ноги  пестить  і  лоскоче,  яка  насолода
Ой,  боюсь  так  час  спливає,  геть  зів`яне  врода…

Чи  сприйму  красу  земную,  хоч  на  неї  схожа
 Чому  долю,  важку  маю,  чому  не  пригожа
До  кохання,  до  любові  не  знайду  стежини
Маю  вдосталь  охоронців,  чом  самотня    ж  нині….

                                                                                                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841659
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.07.2019

Ой, я тебе чорноброву… /слова до пісні /

 1
Ой,    під  клубом  весело,  так  музики  грають
Молодь  у  танок  зібралась    та    іще  й    співають
Їм  пташки  підспівують,  про  чудовий  вечір
А  ну  хлопче,  обійми  ти  її  за  плечі.
Пр.
Її  очі  мов  волошки,  поглядом  все  скаже
Причарує,  а  усмішка,  до  сердечка  ляже
Ой,  я  тебе  чорноброву,  дай  же  поцілую
Не  соромсь,  зазирни  в  очі,  справді  ж  не  жартую!
2
Місяченько  лукавий,  поглядав  ревниво
Із  гаєчку  соловей  співав  чарівливо
Вітерець  підштовхував,  немов  давав  крила
Їй  на  вушко  шепотів,  всміхнись  йому  мила…
Пр
Її  очі  мов  волошки,  поглядом  все  скаже
Причарує,  а  усмішка,  до  сердечка  ляже
Ой,  я  тебе  чорноброву,  дай  же  поцілую
Не  соромсь,  зазирни  в  очі,  справді  ж  не  жартую!
3
Підем  в  гори  любая,  знайдем  квітку  щастя
Хай  нас  Бог  благословить,  приймемо  причастя
Люблю  гори  й    долини  і  тебе  жадану
Кращим  другом  по  житті,    я  для  тебе  стану
Пр
Її  очі  мов  волошки,    поглядом  все  скаже
Причарує,  а  усмішка,  до  сердечка  ляже
Ой,  я  тебе  чорноброву,  дай  же  поцілую
Не  соромсь,  зазирни  в  очі,  справді  ж  не  жартую!
4
 Ой  музики  весело,  заграйте  гучніше
Щоб,  співала  душенька  й  на  серці  тепліше
Приторкнувсь  до  тебе  я,  хочу  обійняти
Клянусь,  зіронько  моя,  увесь  вік  кохати
Пр
Її  очі  мов  волошки,    поглядом    все  скаже
Причарує,  а  усмішка,  до  сердечка  ляже
Ой,  я  тебе  чорноброву,  дай  же  поцілую
Не  соромсь,  зазирни  в  очі,  справді  ж  не  жартую!

                                                                                                           11.07  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841556
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2019

Роки летять, спішать…

Роки  летяь,спішать...  та  нащо  швидко  так,
Адже  здається,  ми  і  зовсім  не  жили,
Не  розпізнали,    ні,  того  дитинства  смак,
На  жаль,  весняний  час,  так  давно    збіг,  милий.

Попали  в  літо,  де  кохання  наче  сон,
Молодим  подихом,    дмухає  вітерець,
Птахи  оспівують,    голоси  в  унісон,
Мить  найдорожча,одурманив  нас  чебрець.

Чи  насміялися,    чи  налюбилися?
Ловили  зіроньку,    яка  зігріла  нас,
Та  чи    все  встигли?  Дітки  народилися,
Те  життя  бачилось,  як  незабутній  вальс.

Турботи,  клопоти,  життя  не  квіточки,
Долі  довірились,    хоч  й  сумнівалися,
Роки  проходили…    збирали  ягідки,
Та  чи  життям    своїм    насолодилися?

Осіння  музика…    Сердечка    б`ються    в  такт,
Під    сяйвом  місячним,  з  тобою  шлях  пройшли,
Роки  летяь,    спішать..  Та  нащо  швидко  так?
Адже  здається,  ми  і  зовсім  не  жили.


           02.  07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841328
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2019

Від долі не втечеш / проза /

        Ранкове  сонце  пробудило  село…    Легкий  туман  припадав  до  долини…    Верхівки  Карпатських  гір  окутані  сірими  і  білими  хмарами.    Поміж  них
 пробивалися  яскраві  сонячні  промені,  торкалися  гілок  величних    сосен  і  верхівок  пишних    ялин  і  смерек.  
   Декілька    хатин,      в  селі  розкидані    на  великій  відстані  одна  від  одної.  З  нього  здалеку  виднілася  річка  Бистриця.  Гірська    річка    ревіла,    пінилася,    з  гулом  виривалася  на  волю    та  досягши  долини,    широко  розтікалася    і  майже  в  спокої,    рябила  і  виблискувала  на  сонці.  До  неї  здається  рукою  подати  та,    як  почнеш  йти  ,  то  вже  й  не  так  близько.  Від  води  віяло  прохолодою,  здаля  річка  сріблилася,  манила  до  себе.  Як  з`явиться    бажання  потрапити  в  гори,  подивитися  на  їх  красу,  як  намагатимешся    побачити    все  і  відразу,  аж  голова  закрутиться.  Присядеш  на  гірську  брилу,  приспустиш  ноги,  а  вони  выд  втоми,  аж  гудуть..    
       Назар  і  Богдан  -    хлопці  загартовані,  виросли  тут,  часто  приходили  до  річки  скупатися.  Інколи,  як  гарний  настрій,    любили  податися  в  гори,  послухати  течію  річки,    надихатися  гірським    повітрям.    Особливо    влітку,  ще  й  полазити  по  крислатих  обривах,    нарвати    квітучих  едельвейсів.  Ці    рослини    любила  мама  і  менша  сестра  Даринка,  якій  виповнилося  шість  років.
             Дерев`яний  будинок  потопав  між    старих,  пишних  смерек.  Біля  нього  в    траві  копошилися    кури,    щось  знаходячи  в  ній,  раз  –  у    –  раз  видзьобували..    Соломія,  світлоока  жінка,  з  заплетеною  товстою  білявою    косою,  вийшла  з  будинку.    В  руках  тримала    глиняну  миска  з  пшеницею,    співучим  голосом    зазивала  курей,
 -Тю,тю-тю…    Тю,  тю-тю…  Мої  хороші…  Давайте  снідайте,  підгодую  вас    трішки,-  ,    усміхнувшись,    окинула  поглядом    обійстя,  продовжила,  -    А  ви  будьте  вдячні  і  нам    знесіть  яєчка….
І  від  цих  же  слів  відчувала    радість  і  знову  всміхалася…
   Раптово,з  хати    відчинилося  вікно,    вмить  звідти  вискочив    Богдан,  
-О,!  Доброго  ранку,  мамо!  Я  теж  снідати  хочу!
 Ніжний  погляд  на  сина  й    весело,
 -Синку!  Ранній  птах  мій!  Вже  минуло  п`ятнадцять  років,  а  ти,    ще    у    вікна  скачеш,  як    козеня  мале…  
Хлопець    одним  рухом  руки  прибрав  біляве  волосся,  що  щойно    впало  на  очі  ,  підморгнув  одним  оком,  
 -Мамо,  розбудіть  Назара,  нехай    ми    зранку    в  річці  викупаємося,  ви  ж  знаєте,  він    спатиме  до  дванадцятої  години.  
Соломія    наче  збиралася  з  думками,  кивнула  рукою,
 -Ну  -  ну,  підете  до  річки,  а    потім  пів  дня  на  вас  чекати…    Краще  сходи  в  сарай,  подивися  чи    кури    яйця  знесли.  На  сніданок  посмажимо  яйця  з  помідорами….
         Назар  –  темно  русявий,    всього  на  рік  старший  за  брата.  В  родині  всі  говорили,  що    дуже  схожий  на  діда.  Дід  жив  в  іншому  селі,    на  околиці,    прямо  біля  підніжжя  гір.  Добиратися    туди  нелегко  та  й  далеченько.    Від  села  до  села  широка    кам`яниста  стежка,  яка    вилася,  то  по  рівнині,  то  по  пагорбах,  потопала    між  дерев  й  високих  густих  трав.  Від  ранньої  весни,  до  пізньої  осені  хлопці      їздили  до  діда  на  мотоциклі,  який  купив  батько  в  Надвірному,  за  кошти,  що  заробив  в  Польщі.
   Назар  закінчував  дев`ятий  клас,    це  права  рука  для  Соломії,  адже  чоловік  весь  час  на  заробітках.    Хлопець      веселий,  працьовитий,  але    занадто  впертий.    Часто  не  сказавши    нікому  й  слова,  сяде  на  мотоцикл  і  десь  зникне  на  зо  дві  години,  а  повернеться,  впаде  на  траву,  розставивши  руки  й  ноги  в  сторони,  з  усмішкою  скаже,
 -Оце  накатався…  Благодать…
А  тут  вже  й  Богдан  поруч,  скрививши  носа  та  все  ж  з  добрим  поглядом  до  брата,
 -  А  мене  чого  не  взяв?  Ми  б  по  черзі    за  кермом  були…
Назар  дивився  в  небо,
 -Ще  накатаєшся,  можливо  поїду  десь  вчитися,  тобі  залишиться.  Сам  будеш  вганяти,  скільки  захочеш.    Тільки    Даринку  не  бери,    як  з  нею,  то  краще  до  діда  пішки  добиратися,  я  тобі  її  не  довірю.  Ти  не  такий  сильний  в  руках,  ще    кермо  не  втримаєш…
І  так  було  часто  та  завадити  цьому  ніхто  й  не  на  намагався.  Знали,  що  сперечатися,  це  тільки  даремно  втратити  час.  
Богдан  мовчкуватий,    як  щось  не  сподобається,  відразу  рум`яніють    щоки  і  наче  соромлячись,    опускає  погляд  блакитних  очей  вниз.  Знав,  що  краще  не  заперечувати,  бо  лише    один  погляд  мами,  значив,  що  треба  змовчати.  Соломія,  трохи  й  дивувалася  сином,  але  пригадує    себе  в  молоді  роки,    в  сім`ї    не    виділялася,  була  врівноваженою,    більш-  менш  спокійною  дівчиною.  
     В  хаті  пахло  смаженими  яйцями  і  помідорами…  Всі  четверо,  снідали    в  кімнаті,  за  невеличким  столом.  Даринка  позирала  на  Соломію,  теплим,    благаючим    поглядом.    Доїдаючи    окраєць    хліба,
 -Мамо,  а  можна    я    з  хлопцями  піду  до  річки?  Вже  тепліше,  гадаю  і  вода  нагрілася.
Соломія  позирнувши  на    хлопців,  посміхнулася,
 -Ні  -  ні    Даринко!  Он  тісто  готове,  напечу  пиріжків  з  капустою,  з  сиром,  хлопці  до  дідуся  поїдуть.  Вже  більше    тижня  не  були,  треба  дізнатися,  як  він  там,  можливо  треба    щось  допомогти.  Тож,    краще    донечко,  давай,  будемо    з  тобою  пиріжки  ліпити….
І  відразу  серйозніше  до  хлопців,
 -Ви  ж  в    дров  принесіть  ще,    я  ж  вже  піч  розпалила.  І  нагадайте  мені,  щоб  в  кошик  не  забула    яйця  покласти.
       Через  дві  години,  по  кам`янистій  стежці,  хлопці  мотоциклом    їхали      до  діда  в  село.  Гул  розносився  по  долині  й  ховався  десь  далеко,  між  горами…  Яскраве  сонце  світило  підобідньою  погожістю,    добре  пригрівало,  не  дивлячись  на  те,  що  час  від  часу    зривався    вітер.  
     Старенький,    не  високого  зросту,  сухенький  дідусь  здалеку    почув  гул  мотоцикла,  біля    дубової  криниці,    з  сяючими  очима  зустрічав  онуків.  Веселі  погляди,    вітання,  обійми,  потискання  рук….    Дідусь  усміхаючись,  з  голови  до  ніг  оглядав  хлопців,
 -Соколята!    Молодці,  я  відчував,  що  приїдете.  Сумував  за  вами,  розповідайте,  як  ви  там,  що  нового?
     На  обійсті,  за  маленьким    дерев`яним  столиком  пили  пахучий  чай  з  гірських  трав,  слухали  настанови  діда.  На  згоду  кивали  головами,  в  прикуску  до  чаю  прицмокували  мед.  Не  гаючи  часу,  по  черзі  рубали  дрова,  які    дід  наносив  з  лісу.    І  тут  же  швидко  складали    під  стіну  хати.    Старий  сидів  на  стільчику,  любувався    онуками,  кліпав  очима,  часто  всміхаючись,    тихо    повторював,  
-    От  моторні,  от  моторні,  що  значить  молодість….
   Швидко  пролетів  час…    Старенький    задирав  голову  догори,  ледь  примруживши  очі,  хитав  головою.  Помітив  чорну  хмару,  яка  виринала  із-за  гір,    не  поспішаючи    насувалася  на  сонце,
 -Хлопці,  гайда  покидайте,!  Бачите,  он    хмара  закриває  сонце.  
 Три  рази  перехрестився,  щось  бурмотів  про  себе,  а    потім  знову  звернувся  до  хлопців,
 -Збирайтеся!  Думаю    до  дощу    встигнете  додому    повернутися.    Дякую  хлопці,  соколята  мої…  О,  ледь  не  забув,  зараз.
Старий  поспішив  до  хати,  за  мить  виніс  букет  -    це  були  едельвейси  (шовкова  косиця).
 -Оце  рослини  щастя  і  любові,  передайте  мамі  і  Даринці.  Хай  потішаться,  це  ж    я  по  дрова  вчора    ходив,  при  обриві  натрапив.  Не  завжди  знайдеш  цю  рослину,  це  рідкість,  краса!  
Хлопці  обережно  приховали  рослину  в  газету  і  прикріпили  до  рюкзака  Богдану.
 -Отак  буде  добре,  безпечніше,-  клопотався  дід,      тихо  повторюючи  кілька  раз  про  себе,    а  потім  голосно,
 -Так  не  притиснеш  за  плечима!  Молодці,  їдьте  з  Богом…
Перехрестивши    онуків  на  мотоциклі,  старий  поглядав  на  хмару,  знову    хрестився,  щось  бурмотів  собі  під  ніс.
   Проїхавши  з  кілометр,    хлопці  помітили,  що  мотоцикл  не  знижує  швидкість.  Назар  відразу  заглушив  двигун  й  вони  не  поспішаючи  з`їхали  з  пагорба.    Назар,  як  майстер  такого  діла,    вирішив  подивитися  до  перемикача  швидкості.  Богдан,  знаючи  характер  брата,  відійшов  від  нього,      під    крислатим  ясенем  приліг  на  траву.  Він  просто  спостерігав,  як  брат    раз  -  по    раз  заклопотано  заводив  мотоцикл,  той  іржав  мов  кінь  і  заглухав.  Від  того  ржання,  аж  гуділо  у  вухах,  розліталося  навкруги  і  топилося  далеко  в  горах.
На  якусь  мить  привернув    увагу  дитячий  сміх  і  жіночі  голоси,  що  лунали  позаду  них.  Прислухаючись,  почули  іншу  мову,  здивовано,  вирячивши  очі,    дивилися  один  на  одного.  З  цікавістю  спостерігали,    як    з  пагорба    спускалися  дві    смугляві  жінки  і  такі  ж  діти,  від  малого  до  старшого  віку.  Старий,  подертий  одяг  на    менших  дітях,  здивував  хлопців,  Богдан,  стиснувши  губи,  відразу  встав  й  підійшов  до  брата,
 -Це  що  замова?  Звідки  вони?    Це    не  з  наших…
Йому  здалося,  що  говорив  тихо  та  жінка,  років  п`ятидесяти,  голосно  сказала,
 -Так,  саме  так,  білявий,  ми  не  з  ваших,  як  ти  сказав.  Йдемо  в  Надвірне  та  нас  не  бійтеся,  ми  ж  не  кусаємося.
Всі  засміялися….    Їх  чоловік  п`ятнадцять,  окинувши  оком  всіх  -    зробив  виводи  Назар,  
 -А  чого  боятися…  У  кожного  своя  дорога,  місця  на  стежці  всім  досить,  розминемося.
І  до  брата,
 -Сідай,  треба  поспішати,  бо  точно    змокнемо  під  дощем,  їхати  буде  небезпечно,  слизько  по  камінцях…
Друга  жінка,  молодша  на  вигляд,    з  розпущеним  чорним  волоссям,  тримала  на  руках    маленьку  дівчинку,  прискіпливо  дивилася  на  Назара.  Її  чорні  очі  немов  вп`ялися  в  нього,    хлопець    відчув    слабкість,  за  мить  все  тіло    охопив  жар.  Вона  раптово    засміялася,      привернула    до  себе      увагу,  всі    з  усмішкою  дивилися  на  неї.  Вона  ж    сильно    хитнула  головою  й  одночасно  кивнула  рукою  до  хлопців,  чорне  волосся    прикрило  обличчя,    
 -А  ти!    Ти,  за  кермом!  Сьогодні  можеш  поспішати,  все  буде  добре!  Ти  красень  хлопець,    ще  й  доволі  сміливий!  Але  доля…  Проти  неї  не  підеш…  Та  все  ж    запам`ятай,  не  давай  згоди  йти  до  війська,  бо  станеться    біда…..
 На  мить    мов  вихор  здійнявся,  все  навкруги  сильно  зашелестіло.  Здалося  ті  слова  почули  дерева  й  трави,  їх  луною  понесло  далеко,  загубилися    поміж  високих  гір.
 У  Богдана  приголомшений  вигляд,    навіть  трохи  зляканий.  Звернувши  увагу  на  дерева,    збліднів,  від  шелесту  листя  й  від    тих  слів  стало  моторошно.  Сидячи  на  задньому  сидінні,  притулився  до  спини    брата,  тихо,  ледь  тремтячим  голосом  сказав,
 -Ну  поїхали…  Давай  на  середній  швидкості,  краще  не  поспішати.
Назар  намагався  тримати  себе  в  руках,  щоб  часом  не  послати  цю  жінку  кудись  подалі.    Але  дивлячись  на  дітей,  у  відповідь  зніяковіло,  трохи  здивовано  усміхнувся,  але  весело  крикнув,
 -  Дякую  за  пораду….
Вітер  навіював  вологу…  Велика  хмара  лякала,  всю  дорогу  їх    переслідувала.  Здавалось  схожа  на  грізного  дракона,  але    загубила    лише  декілька  великих  теплих    краплин  й  поплила  над  горами  до  заходу  сонця.    
     -Аж    ввечері,  коли  вкладалися  спати,  Богдан  обіпершись    на  подушку  запитав  брата,
 -Ти  зрозумів,  що  тобі  сказала  та    жінка?
Назар    усміхаючись,  мов  пригадав  дитинство….  Підхопив    маленьку  подушку,  кілька  раз  вдарив  по  ній  і    нею  вцілив  в  брата.
 -Не  бери  дурні  в  голову!  Знайшов  кому  вірити!  Якась  циганка…  Не  сміши  заради  Бога….
Богдан    впіймав  подушку    й  відразу,  відкинувши  її  назад,    ліг  на  спину.  Посерйознішав,  задумливо  дивився    на  стелю.  На  якусь  мить  запала  тиша.  А  потім  наче  щось  пригадав,
-  Та    вона    не  схожа  на  циганку,  напевно  гуцулка,  а  можливо  і  мадярка…  А  які    очі!  Помітив?  Як  вогонь  в  них  горить,  бачив?  Той    її  погляд,  в  мене  тоді,  аж  по  тілі  сироти  виступили…
-    Бачив!  Можливо  думала  гроші  маємо,  що  так  дивилася…  Може    вона  гіпнозом  володіє,  хто  знає,  які  в  неї    були  наміри.  Ти  хоч  батькам    та  Даринці  нічого  не  розповідай.  Уявляєш,  яка  паніка  розпочнеться!    До  армії    далеко,  можливо  десь  поїду,  буду  навчатися.  Гадаю  там  й  без  мене  можуть  обійтися.  Он  дідусь  каже  стати  воїном  гідна  справа  та  не  при    радянській  владі.  Бачиш,  до  цієї  пори  вважає,  що  ми  в  окупації,    -    не  поспішаючи,  наче  зважуючи  кожне  слово,  говорив  Назар.
У  відповідь  Богдан  тихо    хіхікнув,
 -Та    хіба  старій  людині,  щось  доведеш.    А  сперечатися  не  варто.  Я  ось…  подумав,  треба  було  мені  про  себе  запитати.  Звичайно  страшно  подумати,  що  за  біда  на  тебе    може  чекати?  Але  все  ж    мені  здалося,  що  вона  точно  щось  знає.  Хай  би  сказала  мені,  яка  моя  доля.  Чи  я  поїду  вчитися  у  Львів,  де  житиму?
Назар  в  ліжку  ховав  голову  під    простирадло,
 -Ото  вже  заїдливий  електрик,  спи!    Поїдеш,  будеш  навчатися,  як  так  дуже  хочеш.  Гадаю,    в  нас  все    буде  добре,  не  журися!  
 Богдан  довго  не  міг  заснути,  все  перед    очима  та  жінка  й  думка  –  такі  очі!  Вона    таки  точно,  щось  знає…
Час  летів…    Назар,  закінчивши  школу,  залишився  в  селі,  так  вирішив  батько.  Він  весь  час    на  заробітках  за  кордоном,  а  хто    ж  допоможе  матері  по  господарству,  як  не  старший  син.    Хлопець    й  не  дуже  журився,  мав  славну  дівчину  Марічку  з  іншого  села.  Планував,    згодом  одружиться  і  побудує  будинок  в  цьому  ж  селі,  неподалік  від  батьків.  Робота  подобалася,  напередодні    закінчивши    курси  водіїв,    працював  водієм  продуктового  автомобіля  в      Надвірній.    
     А  Богдан  після  школи  поступив  вчитися    у    Львівський    технікум    залізничного    транспорту.  Задоволений  життям,  радів,що    мрія  збулася,  мав  надію,  що  житиме  в  містечку,  маючи  гарну  роботу.  Хоча  частенько  тягнуло  в  село,  до  родини,  до  річки  і  до  велетенських  Карпатських  гір.    Пригадував  стежку,  що  вела  в  село  до  дідуся,  на  ній  ту  чорнооку  жінку,  чомусь    її  погляд  запав  в  душу.  Цікаво,  чи  вгадала  б  вона  мою  мрію  і  чому  не  запитав?  І  чому  тоді  з  Назаром  так  швидко  поїхали,  чи    злякалися?  Тепер  ті  події,    він  згадував  з  усмішкою  на  обличчі.
   Життя  текло  рікою…  У  кожного  своя  доля.    Богдан  закінчував  технікум,  чекав  на  призначення,  де  буде  працювати  по  направленню.  Практику  проходив  далеко,    на  Харківщині,  на  одній  із  електростанцій.  Саме  там  виконували  електрифікацію  залізниці.  Білявий,  славний    хлопець  не  нудьгував,  познайомився    з  місцевою  дівчиною.  Після  закінчення  навчання  мав    бажання    повернутися    туди.  Адже  там  відразу  давали  квартири,  в  одноповерхових  будинках.  Неподалік  від  роботи,  в    невеличкому    селищі    міського  типу.
 Одного  весняного    вечора  Назар  приїхав  додому    автомобілем,    на  якому  працював.  Почувши  гул,    Соломія  просльозилася,  поспішила  назустріч  сину.  Опустивши  голову,    правою  рукою,  похапцем,  з  обличчя  струшувала    непрохані  сльози.  Він  здивовано  запитав,
 -Щось  трапилося,    мамо,    ви  плачете,  чи  що?
Кивнула  рукою,
 -Та  це  так,  мабуть  знервувалася  трохи,    там  на  столі  для  тебе  повістка  з  Військкомату.
Назар  зайшов  до  хати….  На  дивані  біля  телевізора  сиділа  сестра,  побачивши  брата,  зірвалася  з  місця,
   -Тобі  повістка      з  Військкомату….  Ото  біс  їм    в  ребро,    придумали  таке,  заберуть  у  військо.  Мама  плаче,  не  знає,  чи  тата  визивати  додому,  чи  послати  його  у  Військкомат?  А  може  вже  треба  Богданчику  телеграму  давати,  щоб  приїхав  на  проводи…
Назар,    знервовано,  рукою  поправив  чуприну,  кивнув  до  неї,
 -Та  помовчи,  розщебеталася,    мов  пташка,  аж  за  вухами  лящить.
Позаду,  з  опущеними  плечима,    тримаючи  руку  біля  щоки,  вже  стояла  мама,
 -Ну    от,  дочекалися….
   Ледь  світало….    Назар  їхав  в  Надвірну…      Треба  було  десь  поїхати  на  заробітки,  чи,що?    Тож  наче  батько  там  домовився,  адже  два  роки  не  чіпали..  Можливо  б  і  тепер  без  мене  обійшлися.    Літали  думки,  то  за  родину,  то  за  Марічку,  ото  буде  сліз.  Швидко,    розвізши  товар  по  крамницях,  в  назначену  годину  був    у  Військкоматі.    Йому  дали  два  дні  на  збори.  Мав  бути  в  Надвірній  біля  автобуса    о  восьмій  ранку,  відразу  ж    всіх  призовників  мали  відправити  до    Іванно  -  Франківська.    Не  гаючи  часу,  владнав  всі  справи  на  роботі    і    на  пошті  відправив  телеграми  батькові  та  брату.
     За  вікном  зоряна  ніч….  Чи,  спав  Назар,  чи  не  спав,  чув,  як  плакала  мама,  як    батько  ходив  по  кімнаті  і  пахло  димом.  І  чого    нервувати-    думав  -  все  добре,  піду,  відслужу,  тож  повернуся,  війни  ж  немає.  Одне  болить,  вчора  Марічка  весь  вечір  проплакала,  збирається  поїхати    в  Надвірну,  аж  смішно,  що  я  дитина?  Що  вдієш  треба,  значить  треба  -  вертячись  з  боку  на  бік,  умовляв  себе.
   Проснувся  хлопець  від  гучних  розмов  батьків,  клопоталися  про  гостей,  що  мали  сьогодні  зібратися  під  вечір.    В  ліжку  лежав,  як  побитий,  мабуть  не  виспався.  Мимовільно  сіпалися  повіки  і  повільно  прикрили  очі.  Чи,  то  був  сон,  чи  ведіння,  проснувшись,  пригадав    зоряне  небо,  місяць  уповні,  здалеку    було    чути  чийсь  сміх.  Зненацька  насувалася  здоровецька    темна  тінь,  яка  покрила  все  –  все,  аж  моторошно  стало…
До  кімнати  зайшла  мати,
 -Бачу,  вже  не  спиш,  часто  кліпаєш  очима…  Підіймайся,    багато  справ  є,  люди  ж  прийдуть.  За  дідусем    обов`язково  поїдеш,привезеш  його,    ми  ж  з  батьком  не  хотіли  йому  наперед  говорити,  навіщо  травмувати  старенького.  І  вже    скоро  Богдан  має  приїхати…
Назар  потягувався  в  ліжку,  ледь  хриплим  голосом  запитав,
 -То,  що  мені  чекати  на  Богдана,  чи  самому  їхати?
Мати    рукою  торкнулася  чуприни  сина,
 -Охо  -  хо  –  хо…  Обстрижуть  твою  красу…  Та  ні  синку,    він  з  дороги  і  не  знати  в  який  час  добереться,  це  ж  з  Франківська  автобусом,  який  там  розклад,  хто  знає…
   Богдан  отримавши  телеграму,  відразу  пригадав  жінку  з  темними,  вогняними  очима.    Хоч  пройшло  стільки  років  та  ті    очі  і  слова    жінки  закарбувалися  в  мозку,    мабуть  все  життя    буде  пам`ятати.    Йому  здавалося,  що  та  жінка  не  проста,  а  щось  таки  за  інших  знає,  хоча  Назар  все  це  сприйняв  за  жарт.  Гризли  думки,  чи  він  забув?    Тож  казала  не  йти  в  військо.  Невже  забув.  В  потязі  навіть  не  спав,  від  хвилювання  холодний  піт  вкривав  чоло.  В    проході  купейного  вагона  весь  час  вдивлявся  у  вікно,  намагався  відволіктися  від  думок.  Як  завадити?  Чи  сказати  батькам?  О  ні,  тоді  буде  істерика…  
     За  метушнею  біля  автобуса,  Богдан  нарешті  звільнився  від  в`їдливих  думок,  які  переслідували  його  після  отримання  телеграми.    Ледь  всміхнувшись,  присів  на  сидіння  біля  молодої  дівчини.    Славна  білявка,  років  двадцяти  хоч  і  всміхалася  до  нього  та  відразу  дістала  з  сумки  книгу,  занурилася  в  неї.  Можливо  іншого  разу  хлопець  і  наважився  б  її  зачепити,  щоб  поговорити  та    зараз  панував  не  той  настрій.
   Яскраве  сонце  світило  в  обличчя….  Назар  сидів  за  кермом  мотоцикла,  легенький  вітерець  підбадьорював    його.  Вкотре  подивився  в  небо,  а  ні  хмаринки.  Намагався  перекричати  гул  двигуна  мотоцикла,  голосно  сказав,
 -Агов  ви  де  всі!  Я  готовий  їхати.
З  хати  вийшла  мати,  слідом  за  нею  йшов  батько.  Мати  закинула  рушник  на  плече,  під  хустинкою  поправила  волосся.    
 -Мабуть  їдь  синку.    Бачиш  Богдана,  ще  немає,  а  вже    дванадцята    година  минула.  Поки  туди  доїдеш,  час  не  стоїть  на  місці,  збереш  дідуся  та  й  повертайтеся.  Та  довго  не    баріться,  краще    раніше  повернутися,  щоб  ми  не  хвилювалися.  
Назар  на  голову    натягнув  шолом,  поправивши    захисні  окуляри,  тихо  рушив  з  місця.  Соломія  вслід  перехрестила,
-З  Богом  ,  синочку…
Аж  тут    де  й  взялися    непрохані  сльози,  вона  кліпала  очима,  вони  одна  за  іншою  стікали  по  щоках.  Чоловік  ніжно  обійняв  її,
 -Ну  чого  ти  серце  моє,  все  буде  добре!
Назар  їхав  з  гарним  настроєм,  здається  все  добре,  привезу  діда,  а  там    і    Марічка  прийде.  Обіцяла  ж,    має  бути  о  шістнадцятій  годині,  тільки  б  не  плакала,  хочу  бачити  її  веселою  -    роздумував  хлопець.
   Не  пройшло  і  пів  години,  як  на  обійстя  зайшов  Богдан.  Скільки  думок  передумано  за  цей  час.    Вирішив,  треба  спочатку  з  Назаром  поговорити,  а  потім  вже  сказати  батькам  за  той  випадок,  а  ні,  то  хай  сам  скаже.
 Даринка  саме  вийшла  з  хати,  в  руках  тримала    глечик.  Побачивши  брата,  від  радості,  підскакувала  й  кричала,
 -О!  Приїхав…    Мамо!Тату!  Є  наш  Богданчик!
Легке  хвилювання,  обійми,  поцілунки  ….  І  відразу  запитання,
 -А  Назар  де?  Що  вже  поїхав?
 -Та  ні,-  заперечила  сестра,  крутячи  головою,  продовжила,
 -За  дідусем  поїхав,  ось  недавно.    Ти  був  би  раніше  приїхав,  то  разом  би  поїхали,  вдвох  веселіше,  адже  коляску  до  мотоцикла  тато  давно  прикріпив.
Він  полегшено  перевів  подих  і  до  Даринки,
 -А  ти  так  підросла,  квітнеш,  як  едельвейси,  така  гарненька.  
     В  хаті  метушня,  допіру  на  ходу    перекусили.  Богдан  запропонував  Дарині  пройтися    по  стежці,  зустріти  брата  з  дідусем.  Дівчина  відразу  погодилася,    весело  й  благаючи    звернулася  до  матері,
 -Ну,  мамо,  ми  прогуляємося,  така  гарна  погода.  Без  мене  тут  впораєтеся.    Вже  все  ж  готове,  а  на  стіл  накривати  зарано.  Марічка    обіцяла  прийти  раніше,  тож  допоможе  …
   Попереду  широка  стежка,  вздовж  неї  з  обох  боків  високі  дерева  й  густі  шовковисті  трави  .  Легенький  вітерець  злегка  хилив  їх  донизу,  переливалися  синявою,  мерехтіли  відблиском  золота..
     Богдан    тримав  сестру  за  руку  -    як  в  дитинстві.  Вона    розповідала  про  друзів  в    школі,  про  навчання,  про    закоханих  Назара  і  Марічку.
   Більше  години  пролетіло  швидко.  Богдан    спочатку  уважно  слухав  сестру  та  згодом  дивився  вперед    на  стежку.  Ловив  себе  на  думці,  як    це    поговорити  з  Назаром,  щоб  ніхто  не  помітив,    щоб  уникнути  непорозуміння.  
Раптом  Дарина  зупинилася,    вертіла  в  головою  в  різні  сторони,
 -Слухай  ми  вже  далеченько  зайшли,  може  повернемося,  а  вони  нас  наздоженуть.  А  то  довго  прийдеться  повертатися,  ноги  болітимуть,  ще  ж  ввечері  потанцюємо,  треба  сили  зберігати.
 -Ну  ти,  що  за  цей  час,  що  мене  не  було,  така  ледачкувата  стала.  Що  пішки  до  дідуся  вже  не  ходиш?  Давай,  ще  трохи  пройдемося,  до  підйому.  Бо  там  і  справді  далі  буде    важко  йти.
Дарина  наспівувала  під  ніс  якусь    пісню,  а  потім  донього,
-Знаєш,    у  нас  в  школі  конкурс    пісні  буде  і  я  теж  співатиму.
Хлопець    своєю  рукою    розгойдав  її  руку,
-  Ну  і  яку?  Давай,покажи  свій  талант,  тільки  трохи    голосніше…
 Вона  забрала  руку  і  розставивши  дві  руки,    підняла  їх  догори,
-Ну  ось  цю,  нову,  що  ми    вдома  співаємо.  Назар  її  дуже  любить.
 І    круто  повернулася  до  гір,  дивилась  десь  далеко,  очі  світились  радістю,  немов  вона  вперше  бачила  красу  Карпатських  гір,  з  її  уст  линула  пісня,
 =Я  піду  в  далекі  гори,  на  широкі  полонини  …  І  попрошу  вітрів  зворів…*
   Богдан  вже  далі  не  почув    слова  пісні.  Здалеку,  біля  самого  підйому  побачив  перевернутий  мотоцикл…      Струм  пронизав  все  тіло,  невже  не  встиг?    Немов  навіжений  зирив  навкруги,  очима  шукав  брата.
Дарина  співала,  її  голос  линув  далеко  в  гори...    А  подалі,  пообіч,    в  густій  траві,    Богдан    стояв  на  колінах  перед      мертвим  братом.  Нестримний  спалах  болю  й  гніву….    Хлинули  сльози,  нестримно    стікали  по  щоках…  О,  що  ж  ти  наробив  мій  брате  -  сизокрилий  птах!    В  голові,  як  дим  і  гул,    і  ті  слова    –  «  Від  долі  не  втечеш».  Й  про  себе  тихо,    -  »    А  я  ж  казав  тобі  братику    -  та  жінка  щось  знає…».

                                                                                 *Слова  пісні  Володимира  Івасюка
                                                                                   «Я  піду  в  далекі  гори».
                                                                                   Висвітлені    події  в  прозі-
                                                                                 відбувалися  в  1965-  1970  р.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2019

Місяченько ясний…

 Я  піду,    пройдуся  в  споришеве  літо,
Ой  краса,  довкола  налюбуюсь  світом,
Підкрадавсь,  вже  вечір,чути  запах  м`яти,
Поспішу…  стежкою,  милого  стрічати.

Квіточки,  у  житньому    полі  збираю,
У  вишневім  садку  на  тебе  чекаю,
Синьоокий  сокіл,  де  ж  ти  забарився,
Вже    й  лукавий  місяць  донизу  дивився.

   Місяченько,  ясний,  освіти  дорогу,
Ти  з  душі,  забери  всю  мою  тривогу,
 Бравий  вітер,  нехай  розвіє  по  полю,
Буду  з  квітами,  зустрічать  свою  долю.

Запах  липи,  приніс  вітерець  легенький,
Освіжилась,  за  мить,  де  ж  ти  мій  миленький,
У  віночок  вплету  синенькі  волошки,
І  ромашки  білі,  почекаю  трошки.

Бачу  близько,  вже  серденько,  аж  тріпоче,
 Душі  радісно,  пригорнутися  хоче,
Ти  барвистий  віночок-  моя  надія,
Світлі  зорі  знають,  що  збулася  мрія.  

Місяченько,  ясно  освітив  дорогу,
 Любий  разом,  йдемо  до  твого  порогу,
Солов`їна  пісня...  із  лісу  лунає,
Таємничо,  нас  нічка  благословляє.

                                                   30.06  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840541
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2019

Де подівсь дуб молодий /з гумором /

Світить  сонце,    місяченько…  Минають  літа
Як  оглянувсь  за  плечима,  молодість  пройшла
Була  весна  й  літечко,трави  пахли  в  полі
Я  буду  дякувати,    життю  -  своїй  долі…
Колись    змирюсь,  може  й  ні,  що  швидко  старію
Лиш  спать  вкладаюся,  печалі  геть  розвію
Ну,  а  часом,  дуже  спогади  тиснуть  на  мозок
Як  з  дівчатами,  гуляв  в  гаю  між    берізок
Босоногі  по  траві,  доволі  веселі
Дарували  віночки,  линув  сміх  в  оселі
Пахкі  яблука  -  груди,  манили  в  спокусі
Нині    в  плед  замотався,  ще    й  в  старім  кожусі..
Ото  час,  біс  забирай,    мерзну  серед    літа
Все  в  шкарпетках  в`язаних,    ходжу  поміж    жита.
Певно,  з    голови  до  ніг,  занадто  змінився
Скривлений,  як  кочерга.  Колись  підженився
Був  стрункий,  світлоокий,  любили  дівчата
Вслід  казали,  -  От  красень,  дивні  бровенята
Одна  одній  заздрили,  як  обіймав  часом
А  тепер,  ті  спогади  запиваю  квасом….
Геть,  аж  руки  трусяться,  по  бороді  тече
Серце  жме,    від  відчаю,  аж  біль  в  грудях,  пече.
Чомусь  так    рано  осліп,  помутніли  очі
Погляд    до  місяця,  знов  такі  довгі  ночі
Як  згадаю    в  полі,  ото  насолода
Все  в  обіймах  дівочих,  сприяла  погода
Як  рукавички  міняв,  ой  гріхів  багато
Та    тепер    спогади,  зізнаюся    мов  свято
В  голові  плутається,  павуків  мережка
Заблукали,  десь  думки,  загубилась  стежка
Ясноокі  зіроньки  приводять  до  тями
Ох  і  тішився  тоді,  смілими  дівками
Поцілунки  медові,  уста  колір  вишні
Покотилася  сльоза,  де  ж  жіночки  пишні?
От  під  боком  би  була,  можливо  б  й  сварила
Та  нехай,      було    і  так,  аби  борщ  варила
А  можливо  й  бурчала,  лише  б  завжди  поряд
Спілкувалися  б  разом  при  чарівних  зорях…
А  тепер…  Ось  сам,  як  перст!  Боявсь  одружитись
Тихо  в  хаті,  самотність,з  ким  би  поділитись
Хоч    на  хвилиночку  б,    розвіяти  всю  журбу
Та  заспокоїть  душу,чи  піти  до  шлюбу
Та  кому,    потрібне,    оце  старезне  лахміття
Де  подівсь,    дуб  молодий,  весняне  суцвіття
Ой,  роки  мої  роки,  розуму  не  стало
Чому  дурень,  такий  був,  поводивсь  зухвало
Думав  весь  вік,  молодим,    я  зможу    прожити
Що  сіяв,  те  й  пожну,  що  вже  тепер  робити…
Вже  світає  за  вікном,  лине  спів  пташиний
Земля  крутиться,  летить..  Як  й  цей  час  неспинний

                                                                                           29.06  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2019

Два сонечка маю

Зранку  сонечко  проснулось,  з    обрію  скотилось..
Вмить  над  річкою  попливло,    -  Ой  воно  втопилось
Тихо  доня,    каже    ненці,-  І  що  ж  нам  робити?
Давай  разом,  вода  ж  тепла,    будемо  ловити…
Ледь  -  ледь  руку  підняла.  А  їй  ненька,  -  Доню
Ану  швидко,  тож  опусти,  свою  долоню
Подивись,  мерщій    доверху,  що  хіба  не  бачиш?
Примруж  очі,  так  легенько,бо  за  мить  заплачеш…
Дивина,-  каже  доня,  -  Два  сонечка  маю
Одне  в  небі  –  високо,  а  з  другим  скупаюсь..

                                                                                 10.07.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840266
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2019

Ховалось сонечко…

Ховалось  сонечко…  за  обрій,
Птахи  в  лісочку  замовкали,
Нам  не  порушать  життя    спокій,
Нехай,  щоб  люди  й  не  казали.

Не  розривай,  між  нами  ниті,
Одною  стежкою  підемо,
Не  забувай,  щасливі  миті,
Не  витрачай  часу  даремно.

Хай  хоч  й  гуляє,  вітер  в  полі,
І  дощ  окропить,  нашу  стежку,
Нехай  ми  змокнемо,  доволі,
Барвінок  встелить,  нам  мережку.

Знов  місяць  вигляне  з-за  хмари,
А  з  ним  і  зорі,  освітять  шлях,
Розсипле  нічка    світлі  чари,
Розтану  я  у  твоїх  очах.

                                                 2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2019

Не стукають серця

Чомусь    темно….  внизу,  в  бліндажі,
Є  хто  -  небудь?  Гей,  відгукніться!
Далі  видно,  світліє    в  дірі,
Ану  хлопці,    гайда,    просніться!

Чомусь  тиша,  заклало  вуха?
Води  краплі,  відбивали  звук,
Нема  свІчок?    Оце  житуха,
Вмить  відчув,  свого  сердечка  стук.

Сірники,  знайшов  у  кишені,
Запалити,    все    ж  не  вдається,
Щось  намацав,  а  думки  темні,
Чому  з  них,  ніхто  не  проснеться?

Горить    свічка,  душа  ридає,
Чому  тиша  ?  Де  стукіт  серця?
Як  вогонь,  все  тіло  палає,
Як  лід  руки,  впав  біля  мерця.

Хто  посмів,  цих  забрати  друзів?
Всі  лежали,  немов  обнявшись,
Смерть  ходила,  по  всій  окрузі,
Жоден  з  них,  на  жаль,  не  залишивсь.

Знов    гримить,  мутніє  у  очах,
Течуть  сльози,  мокре  обличчя,
Не  один,  в  небі  кружляв    птах,
В  них  він  бачив,  знайомі  лиця.

                                             10.06.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839447
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2019

Вчора Бренді перебрала

Ходить  котик  по  перині
Зирить    в  очі  Ірині
Ну  годі  пані,  ну  вставай
Мені  вже  Кітікет    давай...
Хвіст  вліво,  хвіст  направо
Полежати  маєш  право
 Носом  тиче  їй  в  обличчя
Ну  давай,  гайда  проснися!
Потім  лапою  по  носі
Ледь  відкрила  вона  очі
Не  розгледіла  спросоння
Мо»  коханець,  то  мій  Льоня?
«  Любий  знов,ти  мене  хочеш
Чому  ж  голову  морочиш?
Іра  ковдру    підійняла
Щось  м`яке,  не  розрізняла
З  таким    будить  і  не  треба
Чи  була  в  цьому  потреба
Не  дати  мені  поспати»
На  груди-  кіт  поклав  лапи
Мов  струмом  жінку  пройняло
Що  ж  це  на  мене  так  лягло?
Вчора  Бренді  перебрала
Знов  ледь  очі  відкривала
Ніс  до  носа,  легкий  дотик
За  мить  пулею,-  (Брись)  котик    
Плигнув  кіт  на  підвіконня
Де  ж  подівсь  коханець  Льоня?
На  столі  лежить  записка
"  Нехай  котик  тебе  лиска
Він  любить  їсти  Кітікет
Мені  ж  до  дідька  вінегрет!
Люблю  м`ясо  і  сметану
Жить  з  тобою,  я  тоді  стану
На  столі,  щоб  борщик  й  диня
В  хаті  вміла  господиня
Навчишся  мене  цінити
 Я  буду  щиро  любити...»
***
Жіночки!  Будете  щасливі
Як  не  будете  ви    ліниві
Щоб  не  тільки  в  ліжку  солод
А  знайшлось  чим  здолать  голод
Чоловік  -  то  не  машина
Ось      у  чому  вся  причина!

                                         18.06  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2019

Світить сонце…

Світить  сонце,    ясно  -  ясно
Промінці    золоті  рясно
Трави  пестять    шовковисті
Різні  барви  у  намисті
Й  квіти  росами  умиті…
Світить  сонце      ясно  -  ясно
Пахне  літечком,    прекрасно!
Цвіт  шипшини  і  налиті
Пухкі  пуп`янки    на  липі
Вже    розкрилися,  є  пишні…
Світить  сонце  ясно  –  ясно
 Поспішають  бджілки  вчасно
Запасів  зберуть  на  зиму
Нектару  краплин  незриму
Радіють  всі,  нема  стриму
Світить  сонце  ясно  –  ясно
Окинь    оком    всюди  класно
Вже  дзвенять,  сині  дзвіночки
Дітвора  плете  віночки
Сяють  щастячком    їх  очки…
Світить  сонце  ясно  –  ясно
При  долині  красно  -  красно
 Одяглись,  квітнуть  суниці
У  червоненькі  спідниці
І  немов  звуть  медуниці…
Світить  сонце  ясно  -  ясно
Вкрита  річечка  не  рясно
Ряскою  й  білим  лататтям
Верба    вітає,    всіх  віттям
Насолодилася    життям….
Світи  сонце  ясно  -  ясно!
Адже  жити  так  прекрасно!
 Красу  бачити  земную
В  душі  тепло  теж  відчую
Напевно  нині  я  в  раю
Лагідне  сонечко  люблю
І  тебе  рідний,  мій  краю!

                           16.06.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2019

Люблю настрій літа

Люблю  літо,  настрій  -  солод  на  душі,
 Вечорова  пора,  ой  прекрасна  мить,
Невгомонний  коник,  цвіркотить  в  кущі,
Матіоли  запах,  мене,  аж    п`янить.

Мов  веселка  обрій,  зорі  в  вишині,
Ясноокий  місяць,  дзижчать  комарі,  
Лягав  спати,  ховавсь,  джмелик    при  землі,
Вже    гудіння  сонне,  спокійно  й  мені.

Птахи  змовкли,  притомилися  за  день,
Соловей,    сміливо,  переймає  спів,
Та  дзвіночки  в    полі,    тихе  дзень  –  дзелень,
У  траві  згубились,  між  коротких  снів.

Нічка  вкраде  тепло,  легка  прохолодь,  
Припаде  на  землю,  вмиє  росами,
Мов  зірки,  по  небу  мерехтять  ледь-ледь,
Шовковисті  трави  під  покосами.

Літні  ночі  люблю,  все  вікно  навстІж,
Суниць  трунок,  так  радісно  на  душі,
Діждусь  ранку,  вкотре  піду  босонІж,
Знов  відчую,  щастя    в  літній  метушні.

             14.06.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2019

Ненажерливість людини / рим. проза/

         
  Жила  бабця  в  хатині,  все  одна  -  одненька…    Від  жерстянок  дах  скривлений    і  вона  старенька…  Вікна  геть  перекосились,    між  склом  павутина.А,  як  здалеку
дивитись,  звалиться  хатина…  За  плечима  все  життя,  радість  й    горе  мала,  здавалось  наче  й  не  жила,  на  жаль  -      давно  квола  стала.  
По    хаті,  аж  на    колінах,  вимиває  підлогу…  Сама  нині,  як  перст,  ні  від    кого  чекати  підмогу…  В  хаті  пічка,  в  міху  дрова,  давно  назбирала,  від  безсилля  трусить  руки,  ой  немічна  стала.    Та  радо  себе  вмовляла,    врожай  на  горіхи,  тож  продам  і  будуть  дрова,  нема  краще    втіхи.    Промайнуло  літо,  ранки  –  молочні  тумани.    По  даху  горішки  вибивали,як      гучні  барабани.  Ну,  як  сонце  кине  промінь  піду    всі  зберу,  а  по  стежці  все  сонечко,  там,  вздовж  паркану,  їх  я  й    розстелю…  Такі  собі  думки  мала,  у  вікно  виглядала.  Вдягла  стару  кацавейку,  калоші  взувала.  Освіжила  прохолода,  злегка  усміхнулась,ой,  як  добре,  що  сьогодні  раненько  проснулась…
Геть  зблідніла,  що  ж  це  нині,  по  даху  чечітка…  А  на  обійсті  прим`ята,  нахилена  квітка…  Сиві  коси  з  під  хустини  падали  на  очі…  Що  ж  це  ,  Боже  так  стукало,  ото  серед  ночі?  Попід  купу  сміття    -  горіхів  три  штуки,  в  безнадії  очі,  опустились  руки.    Під  паркан  сусідський  буряки  прим`яті,  ой  навіщо  ж  така  біда?  Чи  то  пси  прокляті?  Задивлялась  на  горіха,  лиш  висять  шкарлупи,  чи  білка  всі  зібрала,  не  могла  збагнути…  Бурячки    в  руках    і  перехрестилась,  якби  ж  то  білка  була,  а  не  нечиста  сила.    
День  минув…    дощик  легенький  під  вечір  пустився….  І  на  небі  поміж  хмари  місяць  зажурився…  І  бабусі  не  до  втіхи,  сон  блукав    -  примара.  Де  ж  горіхи  подівались?Думка  та  -    як  хмара.  Ні,  сьогодні  не  засну,буду  чатувати,    як  же    взимку  проживу?  Буду  замерзати?
Уже  місяць  ясноокий  заглянув  у  віконце,бабця,  аж  здригнулась  швидко,  чи  то  може  сонце?  Нічка  довша  стала  нині,  хай  би  вже  швидше  світанок…  
   Дочекалася  його  і  вийшла  на    ґанок…  Лип,  старенька,    аж  присіла.  Щось  то  біле,  як  скелет,  по  обійсті  скаче?  Та  раптово,  немов  ворон  хрипло  -  хрипло  кряче.  Ледь  -  ледь  розгледіла,  труси  і  здається  майка,  щось  невідоме  таке,  пролунала    лайка.  Мат  за  матом,  вуха  в`януть  і  не  боїться  гріхів,  аж  бачить  нахилилося  і    почула  стук  горіхів.      Здивувалась,  ледь  не  впала,  погляд    до  сусідів.  Від  паркану  штахетини    на  землі  валялись.    Від  побаченого  в  бабці,    до  неба  руки    здійнялись,
 -О,  Боженько!  Чи  Грицько,    ти?  Чи  хто    ходить,    горіхи  збирає?    Думала,  що  білка…
Здивувалась,  як  вгледіла,  поруч,  геть  зламана  гілка.    І  зненацька  закричала,
 -Ти  жадібна    худобина!  Що  ж    ти  гріхи    заробляєш,  на  онуків  і  на  сина!  Дім  -  палац    і  дві    автівки  маєш…  Ото    вже  нещастя,  що  ж  ти  стару  обкрадаєш?!
І  де  сила  взялась,  відро    вирвала  з  руки    і    тихо  сказала,
-А  я  ж  тобі,    як  малий  був,      цукерки  давала…
З  пекучими  думками,  у  сльозах  замовкла.    Ненажерливість  в  людини,  як    у  того  вовка.  Гірко  -  гірко  на  душі,  груди  розпирала  злість.    Крок  за  кроком  віддалялась,  як  від  чуми  якоїсь,  в  тілі  відчувала  млість…
   Добре  горіхи  вродили,  ой,  така    ж  була  радість.  Та,чи  в  змозі  протистояти?  Коли  сусід    хам    безсоромний  та,  ще  й  підлий,    має  таку  жадібність...
 Ото  біда!  І  чому  так?  Не  боїться  Божого  покарання.    В  чужий  город  сусід  лізе,  як  ота  свиня.
 
                                                                                                                                                                               05.10  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2019

Та не спить матуся….

За  вікном,  знов  вечір….  посивіла  мати,
Її  погляд,  у  небесах  зірка  ясна,
Все    думки,  джмелині  не  може  сприйняти,
Цю  війну,  клятущу,  чом  доля  нещасна?

Йде  війна,  пала  схід,  плаче  Україна,
У  руїнах.  Чорні  поля  не  в  покосах,
Всеротілих  стільки?  Й  не  одна  дитина,
Захолола  лежить,    на    кровавих  росах.

Жде  в  надії,  кілька  зірочок  у  небі,
 Затаїла  мрію,  синочка  зустріне,
Ледь  шепочуть,  тихо  губи,  вкотре  собі,
Будь  обачним  любий,  вернутись  повинен!

Круглолиций    місяць,  вже  давно  сонливий,
Та  не  спить  матуся,  все  шукає  зірку,
Мерехтіння  ловить.  І    погляд    мрійливий,
Переможе  добро,  зустрінемось  синку.

                                                 31.05.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838286
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2019

Чи їм бути разом…

Ясноокий  місяченько,  літечко  стрічає,
А  в  діброві  соловейко  пісеньку  співає,
Пахне  медом  цвіт  шипшини,  тішиться  сердечко,
Йшов  козак  до  дівчини,то  ж  живе  недалечко.

Зустрічала,  приголубив,  цілував  голівку,
Місяченько,  нам  за  свідка,  разом  ми  довіку,
У  очах,  шукав  розраду,  як  було  сказати,
Що  він  ранком,  все  покине  і  піде  в  солдати.

А  ті  очі,  милі  й  любі  -  волошки  синенькі,
У  обіймах,  в  поцілунках,  щирі    і  рідненькі,
Він  сказати,  не  посміє,    буде    ж  лити  сльози,
Нащо    ж  нам,    стрічати  літо,  з  ним  незвані  грози.

Нічка  чує,  соловейка,скрізь  зірки  яскраві,
Ой,  болить,  моє  сердечко,  лиш  слова  ласкаві,
Говорив  їй,  сам  в  тривозі,  хай  би  мирно  всюди,
Пригортав,  радо  до  себе,  знаю  разом  будем.

Заяснів,  світанок  синьо,    немов  хвилі  в  морі,
Цілувались,  розпрощались,  поховались  зорі,
Місяць  свідок,  давно    в  хмарах,  дрімав,  спочиває,
Соловейко,  в  лісі  замовк,  він  мабуть    щось  знає.

Ранні  роси,  бурштинові,  в  травах  мерехтіли,
Стежки  різні,  розійшлися,    чи  ж  вони  хотіли?
Чи  їм  доля,  бути  разом,  хтось  скаже  -  не  знати,
Сонце  в  хмарах,    в  душі  тягар,  пішов  воювати.

Десь  гриміло  іблискало,  розійшлось  луною,
А  думки,  весь  час  джмелинні,  чи    й  буду  з  тобою.,
Ой  давно,    нам  треба    люди,  війну  закінчити,
                                                         Та  й  ніколи  не  розлучатись,  щасливо  жити.                                                                      

                                                               07.06.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838174
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2019

Біля моря / рим. проза/

       
     Плескались  пінні    хвилі,    берег  цілували…  А  його  очі    здавалось,  щось  шукали…  Погляд  блудив,здіймались  хвилі  вісокі.Думки  джмелинні.
Чому  такі  жорстокі?  О,  море    –  море,    я  б  мандрував  по  ньому.  Топив    би  сум  глибоко    і  втому.  Життя  складне  одне  розчарування,  чому    він  пізнав  зрадливе    кохання?  Високо  в  небі,  білі  чайки  кружляли,  дививсь  на  них,    а  спогади  жбурляли,  влучали  в  серце  і  воно    боліло…Лише  ж  її  кохати,  так  хотіло.  Він  пригадав,  як  дарував  їй  квіти  і  промовляв,
 -  »Моя  єдина  ,  ти  найкраща  на    всьому  світі.  А  хочеш,  я  зірку    дістану,  твоїм  рабом  навіки  стану.  Лиш  згоду  дай,  за  свідків  будуть  зорі  і  всі  ті  чари,  що  ховаються  в  морі.
 А  море  лагідне,  сріблястий  блиск,    атласні  хвилі,  при  зустрічі,  мов  обіймалися  на  милі.
   Та  доля    все  вирішила  за  них…  Одного  разу,  щойно  шторм  затих.  До  берега  медузи  підпливали…      Раптово,  на  обличчі    усмішки  визивали.  Вони  сиділи  спустивши  ноги  до  води,  немов  з`єдналися  два  береги.  Та  те  все,    лише  їм,    на  жаль    здалося,  зберегти  дружбу    все  ж  не  вдалося….
 Сердитий    вітер  бив  йому  в  обличчя,  чомусь  втратив    своє  величчя,  не  смів  заперечити  і  пішов.  В  той  вечір,  місячний,  за    нею  інший  прийшов.    Вона  мов  розум  втратила  на  мить...  Пройшло  три  роки,  а  серце,  ще  щемить.    
 Лоскотно  в  ноги,  пісок,  ще  прохолодний.  Вже  давно  сам,  йшов,  мов  вовк  голодний.  І  позирав,    шукав  її,  але  кого  не  знати,  щоб  була  вірна  і  зуміла  покохати….  
   Під  самий  берег  стояли    лежаки  і  всюди  –  всюди  різнобарвні  рушники…Це  ж  треба,  теж  комусь  не  спиться,  зупинив  погляд,  чи  то  молодиця?    А  може  дівчина?  Ледь  -  ледь  прикрила  груди,  до  неба  погляд,  очі  -    ізумруди.  А  стан  -  о,  Боже,  то  ж  спокуса,  від  хвилювання  змокли  вуса  .  Вмить  зашпортнувся  і  втратив  рівновагу,  гепнувся  поруч,  звернула  увагу.  Підвелася,  спустивши  ноги,  занурила  в  пісок.  І  зазвучав  ніжненький  голосок…  Заставив  його  почервоніти,
 -  Ну-ну,  це  ж  треба  так  летіти!  Що  чайку    ви  ловили,  чи  гналися  за  ким?
 Оце  то  краля,  подумав,  стоїть  перед  ним!
 -Ага  ця  чайка,  ось!  Здається  я  її  спіймав  -  сказав  так  тихо  і  очі  догори  здійняв.
Відчув  обличчя,  як  вогонь  палало,  на  душі  тепло  і    так  легко  стало.
 -Ну  і  чого,  як  рак  зробився,-  сказала  гучно,  пані…
 А    її  погляд,  як    світанок  ранній!  Ті    ясні  очі    і  усмішка  дали  надію,  подарували  йому  світлу  мрію…
Вона  сміливо  -      показала  рукою,
-Бери  лежак,  лягай  поряд  зі  мною!    Проспав,  он  бачиш  зайняли  все,  аж  до  води…  Я  ж  не  кусаюсь,  давай  поруч  падай  -    ось  сюди.  
   Захвилювалось  море,  вітер  розгулявся…  У  котрий  раз  на  неї  задивлявся.  Що  за  русалка?  І  звідки  вона  є?  Згадав  ту  першу,  у  грудях,  аж  пече.  І  він    зненацька  рішуче  встав,  в  очах  топився,  запитав,
 -У  кого  взяла  таку  гарну  вроду?  Така  смілива!  То,  що  йдемо  в  воду?
 -А  чом  би  й  ні,  дивилась  хитро,  як  лисиця.  В  такій  компанії!  Чому…  я  не  проти  повеселиться…
У  прохолодну  пелену  води,  пірнали  двоє,  не  знаючи  страху,    веселий  сміх  линув  навкруги,  легко  і  боязко  торкався  стану.  Якби  сподобатись  красуні,  щоб  не  прогнала,  як  йому  важко  на  душі,  якби  ж  то  знала….
   З  води    до  берега  вже  обійнявшись  йшли,  обом  здалося  один  одного  знайшли.  Збирало  сонце  з  лежаків  роси  ранні.  Легка  розмова,  відчуття  потреби  в  спілкуванні.  Чи  так  буває,  про  себе    думав  в  надії.  Невже  нарешті  збудуться  мрії?    Чи  правда,  що  мені  знову  шанс  -    дала    доля?  Нехай  все  буде  так,  як  є,  нехай  неволя!    Чим  та  строката  одинокість,  що  гризе  душу…  її  жорстокість.  Бажання  попасти  в  ніжні    обійми,  нехай,  як  в  сітку    та  щоб  назавжди…  Щоб  бути  разом,  як  це    море    й    його  довіку  рідні  береги.  
                                                                                                                                                                           Літо    2018р.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837555
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2019

Люблю неньку - Україну

Між  ромашок  загублюся,  в  весільнім  суцвітті,
Налюбуюся  красою,    наймиліша  в  світі!
Люблю  неньку-  Україну,  де  ранки  росисті,
Мерехтять  й  виблискують,  бурштинновим  намистом.

Від  Карпат,  тих  гір  величних,  де  річки  бурхливі,
Щоб  життю,  усі  раділи  і  були  щасливі,
Там  де  сонце,  ясне  сходить,  для  нас  єдине,
Ген  думки,  відлітають,  а  душенька  мов  стигне.

Прийде  час,  порозуміння,  гріє  світла  мрія,
Ми  ж  народ,  є  український,  настане  прозріння,
Миле  літо  зустрічаймо,    сонце  яснооке,
Хай  земля,  барвисто  квітне  і  поля  широкі.
Щедрим  хлібом,  золотяться  й  мир  принесе  спокій!

Нехай  втіху,    подарує,  барвінкове  літо,
Щоби  усмішки  на  обличчах,  щасливі  діти!
Щоби  сміх  і  спів  пташиний,  ніжно  серця  гріли,
Мирне  небо,  тихі  ночі,  зіроньки  ясніли.

Між  волошок,  загублюся,  очки  сині-  сині,
Серед  трав,    густих,  шовкових,    лелека  в  долині,
Моя  ненько,  люблю  тебе,  рідна  Україно,
Щоб  добро,  хочу  повсюди  й  ми    дружня  родина!

                                                             02.06.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2019

Яке чудове літо

Поміж  квітучих    яблунь,      малесеньке  дівча
В  веснянках,  босоноге,  а  пояс  конюшина
Лиш  в  одних  трусиках,  щоранку  зустріча
Це  райдужне  літечко,    де  пахне  шипшина…

Туман  легкий,    молочний,  на  плечі  ледь  припав
Прохолода,    аж    пестить,  відступа    сонливість
Ясненький    промінь    сонця,  з  вітерцем  обіймав
Квіти  вабили  очі,  окраса,  чарівність…

Земна  врода,  літечко…  Глибока  небо  синь
Весь  небокрай  ситечком,  з  білесеньких  хмарин
Трава  ніжки  лоскотить,  роса  тихо  дзінь  -  дзінь
Ледь  мерехтить,  неначе  розсипаний  бурштин…

Щасливі  оченята…    Скупалася  в  росі
І  вже  біжить  до  мами,  про  все  розповісти
 Чудове  літечко!  І  так  тепло  на  душі!
Давай  рідненька,  разом  потішимось  красі!

                                                                             01.06.2019р

Шановні  друзі!

     З  першим  днем  літа!

         З  Днем  захисту  дітей!  

         Миру,  щастя  і  любові  всім!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837205
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2019

Не повірю телефону / Віршована розповідь /

Таня  мило,  до  люстерка
Кривить  носа  і  моргає
На  обличчі  мов  веселка
Справжня  лялька  виглядає

Фарби  сині  і  рожеві
На  повіках  і  на  щічках
Ще  й    парфуми  недешеві
На  хустинці…  Й  на  плечиках…

Сухі  ноги…  Туфлі  мами
На  підборах  -  точно    чапля
Ледь    приходить  вже  до  тями
На  побачення  йде  краля…

Дівка  рада,  сяють  зорі
Чути  пісню  солов`їну
Хай  збрехала    та  не  горе
Що  не  схожа  на  Мальвіну…

Ну  й  нехай  пожартували
Ми  із  подругою  нині
Хай  би  горді  не  ставали
Оті  хлопці    ж  наче  свині…

То  дівок  перебирають
Наче  лахи  в  секонд    -  хенді
Згодом    роги  наставляють
При  любій,  малій  незгоді

Та  за    мить  Назар  в  віконце
Раз  -  по  -  раз  чомусь  в  тривозі
Де  ж    Тетянка,  моє  сонце
Ніяк    впізнати  не  в  змозі…

В  телефоні,    була  інша
Щічки  -  яблучко  спіленьке
І  здавалася  молодша
Де  ж    те,    личенько  гарненьке?

А  ті  губки  -  спіла  вишня
Та  коса  майже  по  пояс?
Де  ж  струнка  ділась,  ця  пишна
Хтів  сказать  щось,  втратив  голос….

А  можливо  заблукав  я?
До  серця  сумнів,  підкрався
Та  ж  адреса,  що  за  краля?
За  бузком,  враз    заховався..

Либонь,  схожа  на  вампіра
На  повіках  блищить  фарба..
 На  якогось  мабуть  звіра
Нащо  ж  лихо?Така  карма?!

Обличчя  -    мов  з`їв  кислицю
Тіло  холодом    проймає
Зловити  ж  ,  хотів  жар  птицю
Сам  себе  в  душі  картає…

От  дівчата,  де  ж  порядність
А  далі  ж  ,  чого    чекати?
Самі    топчуть  свою  чесність
Не    можна    їм  довіряти…

Тепер  знаю,    я  до  скону
Не  відповім,  хай  не  дзвонить
Не  повірю    й  телефону
 Тож  нехай    інших  розводить!

                                                     20.05.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2019

Я люблю небо

Я  люблю    небо…    Люблю  білу  хмаринку
 Вітер  гойдав,    її  немов  перлинку
Вперед  несе,    легенько  обіймає
Вона  ж  здалось  на  мене  поглядає…
Примружу  очі,  погляну  догори
Ясні,  яскраві,  веселки  кольори
Та  тож  від  сонця,  мені  так  мерехтить
Дивина  просто…  Така  прекрасна  мить!
Туди  б  злетіти,  між  волохатих  хмар
 Шматочок  сонця,    як  яскравий  ліхтар
 Промінці  златі,  з  них  ситечко  зробили
 Такі  сяйливі,  обличчя    ніжно  гріли…
Я    люблю  небо,  якби    хмаркою  стати
 І  у  обіймах  ,  з  ними  політати
Манить  побачить,  із  висоти  весь  світ
Всім  надіслала  б,  величезний  привіт…
 Летіть  хмаринки    та  не  так  далеко
В  небеснім  морі  кружляє  лелека
Чарівність  світу,    веселики  в  очах…
Думки  шалені,  уява,  що    я  птах…
Я    люблю      небо…..

                                 27.05.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836679
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.05.2019

Байстрюк /проза /

               За  вікном  стемніло….Здалеку…  край  неба  майже  не  видно.
           У  салоні  автобуса  сонне  царство.  Хтось  спить  роззявивши  рота,  хтось  раз  –  по  -  раз    клює  носом  донизу,  ворухнеться,  відкриє  очі,  озирнеться  й  знову  впадає  в  дрімоту.  Контингент  пасажирів  різний,  маже  всі,  окрім  однієї  пари  літніх  людей,  їдуть  в  одиночку.    Микола  сидів  навпроти  проходу  на  самому  останньому  ряду    міжміського    великого  автобуса.  Він  придивлявся  ,  що  за  вікном,  час  від  часу  позирав  на  годинник,  скоро  виходити…
       Коли  він  вийшов  з  автобуса,  швидко  зачинилися  двері,  від  мотору,  на  якусь  мить,  аж  в  вухах  загуділо..  Автобус  набрав  швидкість,  наче  тікав  від  нього,  залишаючи  одного  на  трасі,  яка  стелилася  серед  поля.  
     Високий  на  зріст,  широкоплечий,  тримаючи  невеличку    валізу,  озирнувся  й  відразу  з  кишені  жакета    дістав  ліхтарик.  Повільно  перевів  подих,    свіже  повітря  придало  йому  сили,    як  рукою  зняло  сонливість.  Майже  перша  година  ночі,    який  там  дурень    в  цю  пору    їхатиме      в  село  -    копошилися  думки,  як  оси.  Нічого,      п’ять  кілометрів  не  так  і  багато,  але  ж  біля  ставу  не  знати  яка  дорога,  напевно  краще    йти  попід    ліс,  але    ж  напевно  всі  сім  кілометрів  вийде.  Йшов  по  дорозі  встеленій  вапняною  крихтою,  перед  собою  тримав    ліхтар.  Інколи  повертався  назад  і  настільки  можна  було  світити  дорогу,  задивлявся  на  неї,  а  потім,  як  дитина  світив  на  себе  і  озираючись  назад  до  землі,    дивився  на  свою  тінь.  З  піднятим  настроєм,  посміхаючись,  заговорив,
-  Чому  мовчиш    і  йдеш  за  мною?  Ти,  як  ця  ніч?  Ніде  ні  миші,  ні  птахів  не  чути.  Розповіла  б  мені  хоч      про,  що  -  небудь,  чи  нагадала?!
 Занурився  в  спогади  …  Найперше,  що    пригадав,  це  те,  як  сусідка  тітка  Ольга,  кричала  йому  вслід,
 -  Байстрюк,  забудь  сюди  дорогу.  Вона  кращого  знайде!  
І    далі,  немов    бачить  перед    собою…  Літній  ,  ясний,  теплий    ранок.  Легенький  вітерець  куйовдить  листя    молодим  деревам.    Широкий  став,  вода  виблискує,виграє  на  сонці  і  де  –  не  -  де  часом  виплескує  риба  й  знову  ховається  у  воді.  То  там,  то  зовсім  близько    круги  розходяться    по  прозорій  воді.  Місцями  мілко,  аж  піщане    дно  видно,  а,  як  подалі  ледь  -  ледь  видно  густі  водорості  -  колишуться  від  течії.  Він  і  Оксана    у  воді  по  пояс,  в  руках    тримають    білу  натягнуту    хустину,  намагаються  її    повільно  занурити  у  воду,    під  самий  край  берега,  що  впирається  в  обрив.  Прикусивши  нижні  губи,  переглядаючись  один  на  одного,    по  шию  присідають,  він,    кивнувши  головою,  подає  їй  знак.  Вони  миттєво  витягують  хустку  і  гучний  вереск  з  уст  Оксани  губиться  далеко  над  ставом.  Вона    осяяна  сонцем,    всміхається,    сонячні  очі.
   -Бачиш,    є!    Мабуть  штук  вісім,  точно!  Ой,  дивися,  щоб  не  вискочили    в  воду,  он,  як  плескаються!
Вони  щасливі,  похапцем  вийшовши  з  води,  висипали  рибу  у  відро.    І  так  декілька  раз,  поки  не  відчують,  що  джерельна  вода  від  холоду,  аж  ноги    зводить.  Воно  того  варте,  поділяться  майже  порівну,  по  -  чесному,  так  вважали  обоє  і    задоволено  несли  додому.  Знали,  що  батьки    завжди  раді  посмакувати  рибу,  хоч  і  невеликі      карасики  хлюпалися  у  відрі  та  дітям  було  приємно  почути    добрі  слова.
Микола  чорнявий  хлопчина,  підростав    без  батька,  йому  боліло  під  серцем,  коли    в  селі  йому  вслід  хтось  кидав  слово  «байстрюк».  Тоді,  ще  в  дитинстві,    якось  не    звертав  уваги.  Та  одного  разу,  як  минуло  їм  по  дванадцять  років,  вони  з  Оксанкою  йшли    разом  зі  школи.    Дівчина,  як  завжди,  махнула  рукою,
- Бувай!
 І    зайшла  на  своє  обійстя.
 Микола  почув    голос  її  батька,
 -Дорослішай  вже!    Он,  яка  гарна  стала!    На  тебе    в  селі  всі  хлопці    задивляються,  а    ти  водишся  з  байстрюком.  Що    інших  хлопців    немає,  щоб  ранець  носили?!
   Прийшовши  додому,  озлоблений,  на  підлогу  кинув  ранець  й  до  бабусі,
 -Ви  мені  скажіть,  що  за  слово  таке  -    «  байстрюк»?    І  чому  я  часто  чую  від  дядька  Петра?!  Я,що  винен,  що  батька  не  знаю!  Он    у  нас  в  класі,  ще  троє    хлопців  батьків  не  мають  і  нічого,  ніхто  їм  вслід  не  кричить.
Бабуся,  задумливо,  приголубила  онука,
 -Почекай,  ще  тиждень,  чи    два  і  ви  поїдете  в  Вінницю,  мама  купує    квартиру,    там  будете      жити.  Шкода,  що  в  нас  такий  народ,    невихований,  нечемний.  Підростеш  хлопчику,    все  зрозумієш.  Не  знати,  що    чекає  на  його  онуків,  ніхто  наперед  не  знає,  як  складеться  життя  його  доньки,  чи  онуків.
Він,  звільнився  від  обіймів,    присів  на  край  ліжка,
 -Цікаво…    Мама  нічого  не  говорила…    Це  правда  і  ми  поїдемо    туди  жити?  А  як  я    без  ставка,  без  села,  без    друзів?
Старенька  кліпала  очами,  з  щоки  рукою  струсила    непрохану  сльозу,
 -Такі  речі  роблять  тихо,  люди  заздрісні.  Вона  скільки  років  там    працює,  скільки  і  гроші  складала,  щоб  вирватися  з  села,  хоче    тобі  дати    шанс  навчатися  у  великому  місті.  Адже  ти  розумний  хлопчик,  в  школі    вчишся  найкраще  за  всіх.  А  те,  що  говорять  тобі  вслід,  не  звертай  уваги.  Підростеш,  зрозумієш,  що  в  житті    всякі    є  обставини,  а  люди,  на    жаль,  чомусь    все  частіше  злі,  чим  добрі.  Таке  воно  життя,  хлопчику……
   Пройшло  рівно  два  тижні,  Микола  з  мамою  переїхали  жити  в  невеличку  квартиру  на  другому  поверсі  п`ятиповерхового  будинку.    Мама  продовжувала  працювати  на  кондитерській    фабриці,    а  він  ходив  до  школи,  яка  знаходилася  зовсім  близько.  Нові  друзі  з  будинку,  в  якому  жили  та  добре  вписався  в  колектив  класу.  Відвідував  гуртки  «Хімічний»  і  «Математично  -  фізичний».  Життя  в  хлопця  зовсім  змінилося,  але  часто  згадував  Оксану.  Її  смарагдові  очі  та  став,    інколи  снилися  ночами,  немов  звали  до  себе.  Та  в  село,  вони  з  мамою  їздили  тільки  на  свята  і  влітку    сам  приїжджав  до  бабусі  накосити  сіна,  відремонтувати  паркан  та    біля  ставу  трохи  поніжитися  на  сонці.  Оксана  потай  прибігала  туди,  щоб  ні  в  якому  разі  не  дізналися  батьки,  бо  суворо  заборонили  бачитися  з  ним.  Але    заборонений  шматочок  завжди  ласий,  вона  тільки  дізнавалася,  що  він  приїхав,  бігла  до  паркану,  махала  хустинкою,  щоб  він  знав,  що  зустрінуться  біля  ставу.
       Роки  минали…  Ось  і  закінчують  школу  він  у    Вінниці,  вона  в  селі,  відстань  велика  та  не  для  них.  Микола  став  справжнім  легінем,  привабливим  красунчиком.  Вона  ж  ,  як  квітка  орхідея,  навряд  ,  чи  хто  з  хлопців  відмовився    б  від  такої  славної  дівчини.      Потайні  зустрічі,  перші  поцілунки,  ніжні  обійми.    Дружні  стосунки  розпалили  вогонь  кохання.
 В  селі,  Оксані  від  хлопців  не  було  проходу.  Син  голови  колгоспу  не  раз  приходив  до  її  батьків,  просив,  щоб  не  відправляли  в  містечко  вчитися,  що  він  одружиться  з  нею  і  забезпечить  всім  необхідним,  що  потребує  для  щасливого  життя.  Та  вона    на  очі  не  хотіла,  не  тільки  його  бачити,  а  і    щоб    хтось  інший  доторкнувся  її  пухкеньких  губ,  чи  взяв  в  обійми.  Не  втрачала  надії,  що,  чи  рано,  чи    пізніше,    все  ж    вирветься  з  села,  між  люди,  як  вона  часом  говорила,    просила  про  це  батьків.  Та  де  там,  одна  донька,  батько  вкотре  гримав  кулаком  по  столі,  сказавши,  щоб  і  думати  про  це  забула,  що    тут  залишиться  жити..
На    Провідну  Неділю  Микола  з  мамою  приїхав  в  село.  Після  кладовища,з  Оксаною  зустрілися  на  своєму  місці.  Вона  вже  знала  коли  буде  випускний  вечір,  попередила,  що  проводитимуть  в  сільському  клубі.  Він  навіть  посміхнувся,  почувши  число,  
 -Це  ж  просто  чудово,    а  в  нас    пізніше  на  два  дні,  тож  я  приїду.    Ну  нарешті      умов  своїх    батьків  ,  давай  поступимо    вчитися  в  Харківський  університет,  там  скільки  професій,  вибереш  яку  захочеш.    Я  вирішив    свою  долю  пов`язати    з  хімією.  А  там,  дивися  десь  направлення  отримаємо  і  поїдемо  вдвох,    влаштуємо    своє  життя.
 -Зі    сльозами  на  очах,  Оксана  подивилася  на  нього,  відкопиливши  губу,  крутила    головою,
 -Ні,  єдиний  вихід,    вивчишся,  приїдеш  за  мною,  ти  ж  будеш  мені  писати  листи?
Він  ніжно  обійняв,    потонув  в  її  закоханих  очах,
 -Що  я!    Ти  -  дивися  не  вийди  заміж!  Чи  вистоїш  проти  рішення  батьків?
Знову    хитала  головою    і  цілувала  його  обличчя,
-Вистою,  любий!  Буду  тільки  твоя,  мені  нікого  не  треба,  чуєш.
Трепіт  сердець,  палкі  цілунки,  ніжні  обійми,  тулилися  один  до  одного,  мов  пара  голубів.
         В  школах  уже  пролунали    останні  дзвоники…  В  кожному  селі  гудіти  випускні  вечори.  І  Микола  приїхав  до  Оксани.  Добирався  потай,  зійшов  раніше    з  автобуса,  три  кілометри,  здалися  кількома  хвилинами.  Бабуся  не  здивувалася,  лише  обійняла,  як  завжди,  трохи  з  хвилюванням  промовила,
 -Добре,  що  приїхав,  треба  в  льоху  порядки  навести  та  дещо  з  горища  дістати.  А  ввечері  напевно  підеш  до  клубу?
Він,  ледь  почервонівши,  посміхнувся,  ,
 -І  все  ви  знаєте,  чому    приїхав….  І  заради  кого…
Старенька    легенько  торкнулася  його  плеча.
 -О  -  хо  -  хо,  знаю  і  бачу!  Оксана    майже  кожні  вихідні  тебе  виглядає.Ой,  ти  дивися,  дорослішай,  не  наламай  дров,  будь  відповідальним,  не  завдай  болю  ні  дівчині,  ні  нам  з  матір`ю.
     З  клубу,  на  все  село  гуділи    музики.  Після  вручення  атестатів,  запрошені  гості,  вчителі  і  батьки  розходилися  по  домівках,  а  радісна,  щаслива  молодь  залишилася  на  танці.  Оксана    в  сукні  бірюзового  кольору  нагадувала  молоду  берізку.  Сукня    облягала  її  красивий  стан,  ледь  прикривала  коліна.    Модні,  світло    -  коричневі      туфлі  на  невеличких  підборах  -    підкреслювали  красу  струнких  ніг.    Вона  весело  розмовляла  з  однокласниками,  в  той  же  час  позирала  на  вхідні  двері,  з  хвилюванням  чекала  на  Миколу.  Син  голови  колгоспу    Юрко  переслідував  її  цілий  вечір,  чекав  нагоди,  хотів  запросити  на  перший    повільний  танець.  Він  зробив  кілька  кроків  до  неї.  В  цей  час    Оксана  рукою  махнула  в  сторону  дверей,  не  встиг    повернути  голови,  здивовано  кліпав  очима,  де  ж  поділася?    Вона,помітивши  Миколу  при  вході,  ледь    нахилившись,    прослизнула  між  танцюючих  пар.
   Вечірній,  легенький    вітерець  шепотів    про  кохання.….  Обійнявшись,вони    йшли  до  ставу.  Згодом,  вона  крутилася  перед  ним,  як  дзиґа.  Не  замовкала,  як  пташка  в  лісі,  розповідала,  як  пройшов  вечір  .  Запитувала,  чи  подобається  йому  сукня,    а  він  у  відповідь  цілував  її  солодкі  вуста,  які  зводили  з  розуму.    Перед  обличчям  спокуси  намагався  тримати  себе  в  руках,  на  якісь  миті  закривав  очі,  вгамовував  свої  почуття.    Навіть  не  помітили,    в  теплій,  дружній  розмові,  як  від  села    відійшли  в  сторону  лісу.  Мерехтіння  зірок,    мінливий    погляд  повного  місяця  нагадував  казкову  картину,  Оксана    майже  весь  час  посміхалася,  відчувала  себе  щасливою.  Раптово  зупинилась  і  розставивши  руки    в  сторони,  задерла  голову    догори  й  голосно  сказала,
 -Давай  будемо  разом,  як  місяць  і  зорі.  Тільки  я  одна  зірка,  запам`ятай!    Давай  не  розлучатися!
   Опустивши  голову  ,    сказала    тихіше,
-  Хіба  це  важко  зробити?
Він    дивився  на  неї  сяючими  очима,  запропонував,
 -То    поїхали  зі  мною  і  наше  бажання  збудеться!
Уже  її  благаючий  погляд  бігав  по  його  обличчю,  наче  шукав  розраду,  невже  він  не  розуміє,  що  це  зробити  занадто  складно….  Калатало  серце,    відчула,  як  від  хвилювання  прилинула  кров  до  обличчя.    Йшли  мовчки,  кожен  у  своїх  роздумах…
 Блідолиций  місяць    виглянув  із  –  за  лісу,  освітив  дорогу    й  житнє  поле.  Неподалік  -    під  лісом,  виднілася  стара  скирта.  Вона  зуміла    вгамувати      хвилювання,  відкинула  тривожні  думки,  весело  сказала,  
 -А  ну,  Миколко,  дожени  мене,  ану  дожени!!!
Двлеко  в  лісі  загубився  її  крик…      На  той  крик  відповіла  якась  пташка.  І  знову  тихо  –  тихо….  Пристрасні  поцілунки…  Зацвіло  кохання  від  напруги,  моторошні    хвилі  пронизували  тіла.  Вона  спокусниця  кохання,    заволоділа  його  серцем,  вони  згоріли  у  вогні  першого  дотику,  не  думаючи  про  гріх,  не  думаючи,  що    на  них  чекає.  Втративши  самоконтроль,  дивилися  один  на  одного,  не  розуміючи,  як  це  сталося.  Не  ховала    сяючі  очі,  не  ховала  оголене  тіло,  задоволено  шепотіла  на  вухо.
-Це  я,  спокусниця,  це  я  винна!  Я  цього  хотіла,  бо  я  кохаю  тебе  і  ти  давно  знаєш.  Тепер  я  вірю,  ти  приїдеш  за  мною.  Їдь  любий,,  але  повертайся,  я    завжди  буду  тебе  чекати,завжди!
Здалеку    -  гавкіт  собаки…    Оксана  відкрила  очі,  Микола  ж,    скрутившись  клубком  як  дитя,  тихо  сопів.  Раптом  в  кущах  щось  зашаруділо.  Вона  гучно  засміялася,  розбудила  його,
-  Миколо!  Ой,  здається  заєць!  Дивися,  он,  он  там,  по  дорозі    вухастий  побіг.  Думаю  чого  це  собака  гавкає  і  цікаво  де  він  взявся?  Невже  такий  нюх  має,  так  здалеку  чує  зайця….
 Він,  потягуючись,  піднявся,  підхопив  її  за  руку,
-  Ти,  як  почуваєшся?  Будемо  йти,  чи    посидимо?
-    О  -  го  посидимо!    На  годиннику  пів  на  другу,  давай  швидше  йдемо  додому.  О  третій    годині  світатиме,  треба  повернутися,  щоб  нас  не  помітили,  -    говорила  і  похапцем,  з  себе    струшувала  солому.
     Поверталися  додому….  Біля  клубу,  ще  гомоніла  молодь.  Оксана  двома  руками  повисла  на  його  шиї,  
-  Прощаймося,    чи  до  побачення?  
- Ну,  що  ти!  Ти  ж  говорила  я  місяць,  а  ти  зірка,  значить  будемо  разом.  Приїжджай  в  Вінницю,  адресу  знаєш,тільки  так  будемо  разом.  Адже  ти  знаєш,  як  твої  батьки  відносяться  до  мене.
Без  сліз,  легенька  усмішка  на  обличчі,  погляд  очі  в  очі.  Жаданий  поцілунок,  все  ж  засмучені,  але  настав  час  розійтися  по  домівках.
           Він  так  і  не  заснув,  за  відчиненим  вікном  лунав  то  ближче,  то  здалеку    переспів  півнів.    Перші  промені  сонця  вигравали  в  небі,    переливалися,  змінюючи  веселкові  кольори  .  Попрощався  з  бабусею,    впевнено  поспішав  на  трасу,  час  підганяв,  треба  повертатися  додому.  
     А  час  летів…  Микола    поступав  у    Харківський  університет.  Писав    їй  листи,  на  два  перших  вона  відповіла,  а  потім  немов    загубилася.  Не  знав,  як  вдіяти,  чи  поїхати?    Уже  й  акінчилася  здача  екзаменів,    хотів  дізнатися,  чи  зарахований,  адже  їхати  неблизький  світ,  як  казала  мама,  аж  тут  отримав  від  бабусі  листа.  Від    прочитаного  пітнів,  на  голові  дибом  підіймалося  волосся,  тіло  проймах  жах.  Він  боровся  з  думками  про  Оксану,  вірити  -  не  вірити,  як  це?    Пройшло  два  місяці,    бабця  написала,  що  Оксана  вийшла  заміж,  поїхала  в  якесь  велике  місто.  Ні,  це  сприйняти,  як  це?  Хіба  це  можливо?    Але  ж  сама  обіцянку  давала,  що  буде  чекати!  Чи  віру  втратила,  що  приїду,  що  одружимося?
Буквально  на  другий  день  отримав  листа  від  мами.  Писала,  що  в  неї  все  добре  і  теж    саме  за  Оксану,тільки  добавила,  що  поїхала  в  Київ.  Не  міг  думки  зібрати  до  купи,  поїхати  в  Вінницю,  а  потім  у  село,  що  це  дасть?  Він  знову  і  знову  їй  писав  листи  в  село,  в  надії,  що  все  ж  передадуть,  але  відповіді    так  і  не  дочекався.
         Місто  Харків  велике,  красиве….  Чудовий  парк  імені  Горького  з  широкими  алеями,  квітучими  клумбами  і  різновидністю  дерев    -приваблював  до  себе.    Микола  теж  мав  нагоду  інколи  там    погуляти,    посидіти  на  лавці,  зануритися  в  книжки,  основною  метою  було  навчання.  Два    рази  на  рік  приїжджала  мама,  привозила  бабусину  консервацію,  домашні  пиріжки  з  капустою,  які  він  обожнював,  розповідала  про  своє  та  бабусине  життя.  За  Оксану  нічого  не  знала,  сусіди  все  тримали  в  таємниці.  І  в  селі  люди  дивувалися,  знаючи,що  батько  кричав,  що  нікуди  не  поїде,  аж    тут  раптом  вийшла  заміж,  ще  й  так  далеко.
Минуло  два  роки….  Микола  від  мами  отримав    лист,  вразила  звістка,  писала,  що  вийшла  заміж.  Повідомила,  що    на  фабриці  познайомилася  з  одним  інженером,  який    приїхав    встановити    нове    обладнання  .  Пробув  на  фабриці  два  місяці,  запропонував  поїхати  з  ним  і  вона  наважилася.    Написала,що  їй  здалося,  що  надійний,  щоб  не  засуджував  її,  адже  вже  дорослий,  має  з  розуміти,  що  самотньому  жити  -    це  не  кращий  варіант  в  житті.  Читаючи  новини,  по-  звичці,  чухав  голову    і  посміхався,  в  душі  радів  за  маму.  Адже  добре,  що  буде  не  одна,  в  нього  ж,  щодо  навчання    великі  плани.
   Пролетіли  чотири  роки…  Микола    поїхав  в  Дніпропетровськ,  нарешті  познайомився  з  відчимом.  Олег  Степанович,  виявився  вдівцем,    привітним  чоловіком,    всього  на  рік  старший  за  маму.  Мав  сина,  який  після  інституту  поїхав  в  Німеччину    і  там  працював  у  одному  з  університетів.    Миколі  сподобалося,  коли  він  запропонував  йому  поїхати  в  Німеччину  до  сина,  загорілися  очі,  тішився,  це  ж    в  житті-  просто  якесь  везіння.    Мати  нічого  не  розповідала  про  село,  адже  сама  тільки  раз  в  рік  їздила  до  бабусі.  Старенька  стала  дуже  немічна,    але  залишати  батьківщину  не  захотіла.  Розповіла,  що  батько  Оксани  розбився  на  мотоциклі,    що  вона  після  цього,  аж    через    рік    повернулася    жити  в  село.  Що  має  сина,  хвалилася    її  мати,  що  все  в  неї  добре  і  онук,  дуже    розумний  хлопчик.  Так  боляче  і  водночас  ніяково,  він  пригадував    ніч  після  випускного,    сльози  наверталися    на  очі,  адже  обіцяла.    Було  бажання  поїхати  в  село,  хоч  перед  від`їздом  до  Німеччини  та  мати    порадила  краще  поїхати,  як  приїде,    через    рік.  Нагадувала  сину,  що  треба  берегти  кожну  копійку  і  запевняла,  що  бабуся  не  образиться,  все  зрозуміє.
     Доля  йому  дала  шанс  побачити  світ.  Ніколи  і  не  уявляв,  що  буде  нагода    працювати  в  великому  портовому  місті  Гамбург.    Син  вітчима  Вадим,  дуже    схожий  на  батька  і  розмовою,    і  привітливістю,    радів    знайомству.    Він  винаймав  житло  і  працював  в    Гамбурському    університеті,  займався    дослідженнями  в  області  хімії.  Микола  жадібно  слухав  розповіді    від  Вадима  про  роботу,  йому  було  дуже  цікаво,  адже  він  любив  і  хімію,    і  фізику.  
     Вони  тепер    жили  разом,  не  палили  цигарок    і  не  пили  спиртних  напоїв.  Зарплата  дозволяла    добре  жити  й  одночасно  робити  заощадження.  Микола  з  задоволенням  влився  в  колектив  і  через  місяць    випробувального  терміну,  підписав    трудовий  договір  на  три    роки.  Звичайно,    цьому  сприяв  Вадим,  адже  він  вже  рік,  як  працював  тут  і  в  нього  договір  був  на  три  роки.  Після  закінчення  договору  мав  намір  продовжити,  ще    на  три  роки.  Як  тільки  вечір,  Микола    думав  про  Оксану,  про  село.До  болю  тиснуло  у  грудях  та  розумів,її  не  повернути.  В  розпачі,все  ж  заспокоював  себе,  мабуть  пожартувала  доля,  подавши  колись  надію  на  чисте  і  вірне    кохання.    
       Ось  так  хвилина  за  хвилиною  нестримно  плив  час…    Хлопці  задоволені  життям,  листи  від  рідних  і  часом  міжнародні  телефонні  переговори,  щоб  хоч  на  якісь  хвилини  почути  рідні  голоси.  Але,  щоб  більше  заощадити  грошей,  вирішили  працювати  без  відпусток.
     Після  закінчення    трудових  договорів,  швидкий  потяг  віз  хлопців  додому.    Роки  пробігли,  пролетіли,  мабуть  пора  подумати    й  про  сімейне  життя.    
       Два  дні  поспіль  радісна  зустріч  в  Дніпропетровську.  Вадим  відразу  зайнявся  купівлею  житла  для  себе,  мав  намір  влаштовувати  особисте  життя,  щоб  не  жити    разом  з  батьком.  Миколі    ж  було  трохи  простіше,  в  вінниці    мама  не  продала  квартиру,  здавала  в  оренду,  мав  намір  поїхати  ближче  до  рідного  села.  Поїхати  до  своєї,  вже  зовсім  старенької    бабусі,  про  яку  розповідала  мама,  що  ледь  ходить  і  скаржиться  на  проблеми  з  зором.  Можливо  операції  потребує,  задумувався,  гроші  є,    заробив,    то  чому  ж    не  допомогти.  
                 На  мить  зупинився,  несподівано  перед  ним,  під  світло  ліхтаря,  потрапив  заєць.  
- Оце  так  -  так!  -  сказав  голосно.
Довговухий    тікав  скільки  було  сили,  а  він,  всміхаючись,  намагався    світити  йому  навздогін.
     Вдалині  виднілися  вогники,  це  вже  село  просинається  -  подумав  Микола.  Ось,  рідне,    моє  село….  Дорогою,  немов  перегорнув  сторінки  свого  життя.
     Небо  ледь    -  ледь  ховало  в  себе  зорі,  на  сході  світліла  синява.
       Дружок  навіть  не  загавкав,  коли  Микола  підійшов  до  паркану.  Дзвін  ланцюга    і  одночасний  спів  півня  почулися  на  обійсті.  Тихо  підійшовши  до  вікна  ,  постукав  у  шибку,  голосно  позвав,
-    Бабусю,  це  я…  Микола,  відчиняй!
За  ці  роки,  старенька  наче  висохла  -  зробив  висновки.    Яка  ж  вона    маленька  стала  і  худенька,  обіймав  і  цілував  її.    Скільки  ж  років,  я  не  бачив  її  ?!  Але  ж  молодець,  тримається!
       У  пічці  полум`я  облизувало  дрова,    в  хаті  пахло  димом  і    м`ятою.    Склавши    жилаві,  худенькі  руки  одну  до  одної,  Бабуся  мовчки  сиділа  на  ліжку,  він  біля  неї  присів  на  стільчику,  це  вона  попросила,    ближче  присісти,  жалілася,  що  на  очі  зовсім  погано  бачить.  Нині,  він  для  неї    був  слухняним  хлопчиком  ,  як  і  колись,  вона  витирала  непрохані  сльози,  сльози  радості,  сльози  щастя,  тішилася,  що  дочекалася  побачити  онука.
   За  чаєм,    він  задоволено  розповідав  про  життя  в  Німеччині,  про    роботу,  про  Дніпропетровськ.  Пообіцяв  повезти    в  Вінницю,  показати  лікарям,  як  треба,  то    й  зробити  операцію,  якщо  вона  звичайно  дасть  на  це  згоду.
       Старенька,  послала  його  в  сарай,  випустити  курей  та  кинути  їм  пару  жмень    пшениці.  Півень  вискочив  першим,    топтався  на  місці,  розмахував  крилами,    відразу  заспівав.  Дружок  стояв  на  двох  задніх  лапах,  спиною  притулившись  до  буди,  махав    передніми  лапами.  Микола    з  усмішкою  на  обличчі,
 -А…  Що  чекаєш  окраєць    хліба?  Хоч  вже  і  старий  та  годен  на  двох  лапах  стояти,  молодець!  
 Той,  наче  розуміючи  його  мову,  став  на  чотири  лапи,  завиляв  хвостом.  Отримавши  шматок    хліба,  який  зловив  на  льоту,  пес  позираючи  на  всі  сторони,  не  поспішаючи,  пішов    в  буду.
З  хати  виглянула  бабуся,  поправляючи  хустинку  на  голові,  крикнула,    
-Миколко,  принеси  свіжої  водички!  Відро  чистеньке,  на  штахеті  висить!
У  сусідів,  за  парканом,  вщент  переплетеним  виноградом,    почувся  брязкіт  чогось  залізного,  гучний  дзвін    пролинув  навкруги.  
-  О,  мабуть  хтось    ланцюга  з  відром  впустив  чи,  що.,  -    протяжно    сказала  старенька,    подивилася  в  сторону  сусідів,  продовжила,
-    Хтось  хазяйнує,  чи  Ольга,  чи  Оксана,  а  можливо  і  син,  мабуть  же  допомагає  жінкам.    Важко  тримати  хазяйство  без  чоловічих    рук.  
Від  почутого  опустилися  руки,  відро  вже  гойдалося  в  криниці,  а  він  на  якусь  мить    закляк  на  місці.  Раптом  з  -  за  паркану    гучний    голос    сусідки,
 -Оксано,  це,  що  з  тобою?  Йди  до  хати  та  переодягнися,  всю  воду  на  себе  вилила!    Як  це  ти    примудрилася  впустити  відро.
 Він  почув  голос  Оксани,
 -Та  зашпортнулася,  хотіла  поправили  відро  та  не  втримала.  Не  кричи  ,  не  лякай    нікого.
Він    похапцем  витягнув  відро  з  криниці  і  за  мить  був  у  хаті.  Збентежений,  бабусю    взяв  за  плечі,  вона  вже  присіла  за  столом,  чистила  зварену  в  мундирі    бараболю.      Гучно,  хвилюючим  голосом  запитав,
 -Що  ви  сказали,  бабусю,  як  без  чоловіків.  А  чоловік  Оксани,  що  тут  не  живе?    Вона  давно  тут  з  сином?
 -Так!  Давно.  Я  вже  й  не  пам`ятаю  скільки    років  тут.  Як  батько  розбився,  навіть    була  на  похорони  не  приїхала.  Звичайно  ж  дивно  та  люди  казали,  що  Ольга  не  захотіла,  щоб  повернулася    в  село.  Лише  згодом,  через  рік,  на  поминки    батька  приїхала  так  і  залишилася.    Пізніше  люди  розповідали,  що  малий  лепетав,  що    в  нього  батька  немає.  А  чи,  то  виходила  вона  заміж,  чи  ні,  ніхто  точно    і  не  знав.  Ще  тоді,  влітку  було    приїхало  кілька  гостей,  на  другий  день  вже  й  поїхали.  На  цьому  і  все  весілля,  говорили,  що  в  Києві,  а  хто,  що  за  чоловік,  так  ніхто  не  знає,  жодного  разу  сюди  не  приїжджав.  
Старенька  дивилася  на  онука,  бачила,  як  змінювався  на  обличчі,  то  блід,  то  червонів,  продовжила,  
 -Зараз  працює  в    сільраді,  щось  там  пише,  навіть  не  знаю  ким  її  туди  працевлаштували  та  зарплатню  отримує.    Ще    чула    бабські  розмови,  що  син  –  байстрюк.  Можливо  і  нагуляла  там,  весілля  ж  ніхто  не  бачив,  як  і  чоловіка.  
 Миколі,  наче  хто  голку  в  серце  вгатив,  перехопило  подих,  по  жилах  відчував  гарячу  кров,  аж  впрів.
Він  пригадав,  як  його  тітка  Ольга  називала  байстрюком,  хотів,  щось  сказати  бабусі  та  промовчав.  Старенька,  хіба  може  пам`ятати,  як  він  у  дитинстві,  плакав  їй  в  пелену,  запитував,  чому  його  так  називають?  Мабуть  не  варто  ворушити  минуле.  Запала  тиша…
 За  мить  пригадав  маму.  Уже,  як  подорослішав,  тоді  вона  зізналася,  що  був  гарний  хлопець    Володимир.    Чоловік    сам  був  з  містечка,  працював  на  комбайні  під  час  збору  зернових.    Було  кохання  та  сплило,  як  вода  в  річці,  так  сказала  йому,  обіцяв  приїхати  та  так  і  не  дочекалася.Таке  життя  –  всього  на  світі  є.
 Колотилося  серце,  наче  хотіло  вискочити,  чи  розірватися  на  шматки,схвильовано  запитав,
 -Бабцю,  чекайте  -    чекайте,  а  скільки  років  малому?
 -Та,  який  він  вже  малий,  я  то  далеко  погано  бачу,  але  цупкенький  хлопець,    давненько  корів  пасе,  -    відповіла  протяжно.
Присів  на  стілець,  що  стояв  поруч,  оббирав    бараболю  ,  мочив  у  олію,  яка  стояла  на  столі  в  блюдці  і  притрусивши  зверху  сіллю,  жадібно  смакував,  намагався  приховати  хвилювання,
 -Ні!  Ніде  не  їв  кращої  бараболі,  як  у  нас!  Як  би  ви  знали,  як  хочу  до  ставу!  Я  так  за  всім  сумував.
Запихаючи  в  рот  бараболю    за  бараболею,    вже  посміхнувся  до  бабусі,  
-    Я  тут  побуду  трохи!  Заготую    на  зиму  дров  та    в  лікарню  поїдемо,  очі  покажеш  лікарям,    можливо,  якісь  окуляри  треба…
Бабуся  задумалася,  хитнула  головою,
 -Зрозуміле  діло…    Мене  не  обдуриш,  хочеш  Оксану  побачити.  Поїси…  краще  ляж  поспи,  ти  ж  з  дороги,    виморений…
Кивнувши  рукою,    бабця  вийшла  надвір,  присіла    на  стілець,  що  стояв  неподалік  від  криниці.  Щось  бурмотіла  про  себе,  час  від  часу,  примружуючи  очі,  дивилася  до  сонця.
Микола  взявши  з  шафи    рушник  вийшов  з  хати,
 -Я  піду  до  ставка…    Скупаюся  з  дороги,    як  стане  спекотно,  тоді  відісплюся...
   З  радістю  йшов,    з  легким  хвилюванням.  Роздивлявся  навкруги,  на  дерева,  на  трави,    на  ту  стежку,  якою  бігав  босоногим..  Хотів  знайти,  щось  знайоме  та  лише  дивувався,  що  дерева,  тополі,  берізки,  клени,  тоді  були  молоденькі  ,  а  тепер    стояли  біля  ставу  стрункі  і  високі,  мов  охоронці.  А  тополі,  здавалося,    аж  дістають  синяву  неба.  А  берізки,  з  яких  колись  брали  сік,  виросли  справжніми  крислатими  красунями.  Здивовано  подивився,  на  кущі  шипшини,  адже  тоді    тут    їх    і  не  було.    І  ось  нарешті    невеликий  пагорб  і    широкий    ставок.  Хотів  одним  поглядом  захопити  всю  картину  ставу  та  де  там  -    красень  -  подумав  посміхаючись.  Вода    в  ставку  здалеку  рябила,  переливалася    синім  кольором  з  зеленкуватим,  час  від  часу  виблискувала  на  сонці,  миттєво  сріблилася.  Неподалік      на  воді,  під  обривом,    привернули  увагу  гуси  .  О!  почухав  голову,  як  в  дитинстві,  цікаво,  а  карасики  тут  ще  є,  ще  не  перевилися..  
       За  кущем  шипшини  над  обривом    сидів    чорнявий    хлопчина,    в  руці  тримав  невеличкого  прута.  Побачивши  Миколу  швидко  піднявся  на  ноги    й  здивовано  запитав,
- Дядьку,  ти  когось  шукаєш?
Від  несподіванки,  аж  обличчя    перекосило,  немов  струм  вдарив  в  голову,  це  кругленьке  обличчя  десь  бачив?    Де?  Думка  за  думкою,  картинки  за  картинками  миготіли  перед  очима.  А  потім  несподівано  для  хлопця,    різко  розвернувся  й  швидкою  ходою  попрямував  назад,  до  хати.  Бабуся,  побачивши  його,  піднялася,  
 -Що  вода    холодна,  чому    так  швидко  повернувся?
Він  не  слухав  її  .У  хаті,    з  старої  шафи  дістав  фотоальбом,знервовано,  всі  фото  висипав  на  стіл,  за  мить    виглянув  до  бабусі,
 -Я  попрошу…  бабусю,  підійдіть  сюди!
 За  мить    старенька,  розмахуючи  руками,  присіла  біля  столу,
 -О,  що  це  ти?!  Вирішив  дитинство  пригадати?  Він    знервовано  передивлявся  старі,  ледь  рижі  фото  й    різко  відкладав  у  сторону.  
Старенька  кліпала  очима,  не  могла  зрозуміти  для  чого  онук  погукав  її.  Нарешті    він  знайшов  своє  фото,  внизу  надпис  –  «мені  дванадцять  років».
Очі  вігали,  немов  шукали  розраду,зирив,    то  по  фото,  то  до  бабусі.  Почервонів,  холодний  піт  покрив  чоло.  Він  тремтячим,  радісним,  громовим    криком  заговорив,
 -Бабусю,  це  мій  син!  Бабусю  він  не  байстрюк!  Чуєте,  не  байстрюк!  
Сльози  радості  затьмарили  очі,  він  підніс    їй  фото  під  самий  ніс.
-  Уважно  подивіться,  це  ж    я  !  І  він  зараз  майже  такий  самий,  невже  ви  не  бачили?  І  чому  Оксана  нічого  вам  не  сказала?!
-  Заспокойся,  -  витираючи  тремтячою  рукою  сльози,  ледь  чутно  промовила    старенька.
     -Я  ж      погано  бачу…    майже  нікуди  не  ходжу,  навіть  на  цвинтар,  а  тут  паркан  такий  високий,  ще  й  виноград.  А  Оксану  може  раз  в  місяць  побачу,  привітається  і  швидко  в  хаті  зникає.  А  Ольга  від  смерті  Петра,  вірніше,  після    поминок  ні  разу  навіть  не  привіталася.
-  А  мама,  що  теж  ні  разу  не  бачила  хлопчика,  хоч  скажіть,як  його  звати?
 -  Не  було  з  мамою  мови  про  це,  ти  ж  знаєш,  як  приїде  вся  в  роботі,  і  білизну  треба  попрати  і  в  хаті  прибирає,  а  на  другий  день    вже  й  їде.  Нічого  не  говорила,  мабуть  й  не  подумала,що  може  таке  бути.  А  звати  Сашком    знаю,  знаю  вже  кілька  років  ходить  у  школу,  гарно  навчається.  Це  мені  тітка  Кладія  розповідала,  вона  мені  часом  молоко  приносить,  ось  і  все,як  на  сповіді,що  знаю,те  й  розповіла.-    старенька    приклала  руки    до  грудей.
Запала  мовчанка…  Микола  сидів  з  опущеною  головою,в  руці    тримав  фото.
Вона  продовжила,
 -А  ти    ж  таки  порушив    моє  прохання,  пам`ятаєш!  Що  ж  це  ти…  бісова  твоя  душенька!  Якби  ж  я  знала…  Що  ж  ти  накоїв?Ой-  йой..  І,  як  тепер  це  все    розгрібатимеш?
Підійнявши  голову,  задумливо,  з  сумом  дивився  на  неї,
 -Будемо  розгрібати,  як  ви    сказали.  Ввечері    разом  підемо  до  них.  Що  скажете?  Адже  я  не  знав,  думаю  пробачить  Оксана,    клялася  ж,  що  кохає  і  чого  мовчала?  Не  розумію…    Мабуть  розмова    важка  буде  та  я  не  відступлюся!  Ніколи  і  нікому  не  дозволю,  щоб  мого  сина  називали  байстрюком.
                                                                                                                                                                   Травень  2019р
         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2019