| Сторінки (20/1961): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Нині кажуть - я стара
Та нехай тріпочуть!
Як осіння, ця пора
Образити хочуть?
Свіжим оком подивлюсь
Багряно- червоні
Барви сяють, звеселюсь
Подякую долі
До дзеркала - ти скажи
Ледь почервонію
Моє личко освіжи
Хай помолодію
Літо бабине мина
Цвіркунчик співає
Хоч у косах сивина
Душу зігріває
Радість стелиться до ніг
Дозріва малина
Мабуть скоро впаде сніг
Рум`яна калина
Скоро зиму, стріну я
Літа проминають
Он лелек, бачу здаля
Уже відлітають
Та в душі квітучі сни
Й злата осінь вабить
Запах теплої весни
До цих пір голубить
Онучатам рада я
В мене їх… багато
Як збереться вся сім*я
У будинку свято!
От і думаю собі
В небі мрія зорить
Сміло дам, відпір журбі
Нехай хтось позаздрить
Нині кажуть, я стара
Язиком стрекочуть
Миють кості - задарма
Та нехай тріпочуть!
15.10.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2021
Ой моя, берізко, чому зажурилась?
Певно осінь нині… навіяла смутку
До водиці низько, нащо нахилилась?
Його мабуть хочеш… утопити хутко?
Полум`яне сонце…. розсіва проміння
Уплітає злато в зелені листочки
По них глянці скачуть, краса неймовірна
Віддзеркалюються сріблені зірочки…
Поспіша водиця, хоч безвітря повне
Несе її смуток і рве на частини
Я присяду поруч, думок цілий човен
Прихилюсь до неї, ніби до дівчини
Ой моя, берізко, час не зупинити
Хай потішить осінь! У сукні строкатій
Ти подібна феї. Чаруючі миті
Посміхнутись ваблять, підіймають настрій.
01.10.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2021
Ой, як важко стало жити
Шматок м`яса не купити
Платіжки - зашморг на шиї
Мов тонеш у чорториї..
В душі туга…. Недостатки
Не дають ночами спатки
Вклонився жінці і Богу
Відправився у дорогу…
За кордоном заробітки
Щоби й вам, достатньо дітки
А дружина, як вдовиця
Дуже гарна молодиця
У подушку сум ховала
Часто ( мужа) виглядала….
Його серденько чекало
А грошей, увесь час мало
Без інтиму кепське діло
І не раз страждало тіло
В повний місяць, аж волає
Та не зрадить, бо кохає…
Минав час… роки збігали
Чи жили, чи існували
Засяяла зірка рання
Виглядала до світання
Ну нарешті… тепла зустріч
Голубки… всілись пліч - о –пліч
Та чому ж тут веселиться
На висках сніжок сріблиться..
Темна нічка… скрип перина
Тож чека, мліє дружина.
Проснулись ніжні почуття
За мить, вже згасли, як свіча
Ніби згар… стиснуло горло
Гіркі сльози, то не порох
Іх подушка приховала
А дружина… вже дрімала
В душі розпач, де ж та сила?
Чужина занапастила….
Втекли мрії.... небесами
Що ж ти доле, твориш з нами…
( чорторий - великий вир)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2021
В небесній тиші мерехтять зорі
Ніхто... і ні чим їм не завадить
А місяць, ніби маяк у морі
В окрузі, мінливим сяйвом гладить…
Зірок мигтіння придає краси
І вже світанок, покида нішу
Часом із лісу чути голоси
Птахи й листва - порушують тишу
Збирає нічка, в кошик зірочки
Та ваблять очі, фарби світанку
Хоча б на час лишилась залюбки
І посміхнулась ясному ранку
Та не ведеться, все так у житті
Лиш вечір манить і сонце в ліжку
Й світанок – красень, збере фарби всі
Зчарує - розстелить їй доріжку
Господар - ранок, всівсь на ослінчик
Землю пробуджує, шле цілунки
І золотий, тепленький промінчик
Пригріва ніжно, придає трунку…
09.10.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2021
Один за одним з дерев летять листочки
В танці кружляють, припадають до землі
Моя ж троянда, пелюстки втрача, мовчки
А я думками, гублюсь в ранковій імлі
О, осінь, знаю і з цим треба змиритись
І повтішатись барвистим падолистом
Час мала, я квітами насолодитись
І чарувало, тепле, сонячне літо
Ранкові роси блищать коштовним сяйвом
Виграють… помалу до землі стікають
Перемішалися з багряним покровом
Всю красу і сум осінній, мій сховають…
08.10.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2021
Втішає душу світанок веселковий
Гілки колише, вітер легкий, ранковий
Наче в колисці загойдує поспати
Щоб було легше прохолоду приймати.
Осінній подих - ряснить намистом роси
Злегка куйовдить берізці віти- коси
Ледь – ледь тремтить, одяглася в нове плаття
Жовті листочки - прикраса верховіття.
І задивляється, в небесну синяву
Дні сонні й тиша, скоро стануть наяву
Все ж огорнула хвиля милих почуттів
В зимові дні, надивиться весняних снів.
Курли прощальне, хоч й навіяло нудьгу
Та світлі мрії з вітерцем зняли напругу
Він заколисував, як малу дитину
Ніжно запрошував у осінню днину…
І я світанком й буденним днем любуюсь
Вітаю осінь, відчуваю, що живу…
05.10 2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927099
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2021
По обрію місяць… Ніч розсіває зорі
Світлані не спиться… Смуток сховає в морі
Вона під вечір, знову залишиться одна
Та все ж її… зігріє вірність лебедина
У дальній рейс, відправиться її коханий
Ніби морськими хвилями він увінчаний
З дитинства мрія бачити світ, мандрувати
Хоч дуже важко - не хоче розчарувати….
Корабль відчалював, не стримати й сльозини
З ним відпливали світлі, щасливі хвилини
У душі в кожного надія й сподівання
Оберігатиме… в дорозі зірка рання
Хоч підкрадалась думка - нині світ жорстокий
Та він повернеться, коханий, кароокий.
***
З часом не чути звуку мотора й вдалині
Розпочиналися буденні, моряцькі дні
Під сплеск і муркіт хвиль, море ховало думки
Та календар, як втіха, лічив дні розлуки.
І борознило судно, моря й океани
Сонячний зайчик на воді... Очі Світлани
Йому ввижалися, добрі, світлі, привітні
Море у штилі… Мав повернутися в квітні
Та не судилося, як мріялось, гадалось
І не чекав ніхто, але воно так сталось.
Уповні місяць зрадливий і ненаситний
Йому б творити злодіяння, непохитний
Неначе в змові з вітром, розгулялось море
Могутні хвилі, раз -у- раз … жага покори
Ніби розгнівався всемогутній Пасейдон
Корабль хилився, за мить потрапив у полон
На жаль далеко, землі не видно й маяків
Мов кінець світу, вода зносила моряків
Й вантаж топився під гугіт сиренних звуків
Наче непотріб, який заважав розгулятись
Та від напасті, чи зможе хтось віддалятись?
Коли глибини, здатні в себе втягнути все
В штормовій трясці, лиш Бог удачу принесе…
А море, так гнівно й безжально вирувало
Свист вітру … надихав, поводилось зухвало
Тріскіт судна, уламки вниз наче до пекла
Нічне відлуння…. гучний скрегіт здіймавсь до неба.
На його щастя, рятувальний круг на хвилях
Відчуття радості, стремління, як вітрила
Плавун умілий, хоч виснажений, але смілий
На якийсь час здавалось зовсім оп’янілий
Перед очима Світлана, той ніжний погляд
Знову ввижалось - дотягнутись… й вона поряд
Та віддалялась, чомусь кожної хвилини
Як ніч ховалася….. напередодні днини…
***
Бринів світанок, нарешті вгамувався шторм
Його надія грала барвами над морем
Переливалася веселка кольорами
Вселяла віру - кохана спасла чарами!
Хоч так далеко, все ж між нас є нить єднання
Дитям радів, що виживе - мав сподівання…
Вітрець лінивий… здаля доносив гул судна
Невже я виживу? О доле милосердна
Даруєш щастя й один шанс на виживання
Але уздрівши на мачті прапор … Вагання
Стиснуло душу. Скам`яніло младе тіло
Свідомість втратив, за мить, водою укрило…
Три дні й три ночі, обкурені пірати п`ють
Артур лежачий, маряться хвилі, в лице б`ють
Гарячий, мов з велетенської печі йде дух
Він відчував, що інколи, зовсім втрачав слух.
Та час лікує рани і душевні кризи
І поступово … відійшли життю загрози
То вже не сон і не кошмари, а наяву
На душі весело стало. Дививсь у синяву
Чистого неба. Повітря придавало сил
Йому б злетіти, втекти, але немає крил…
***
Поспіль п`ять років… навіть і кроку по землі
У морських хвилях, мрії - розбиті об скелі
Життя піратське, сьогодні повезе чи ні?
Та, як позбутись? Душа палає, у вогні
Ув`язнений, на шлюпці не втечеш далеко
Змиритись? Зі злодіями жити нелегко….
В неволі, в самоті, - відчаю не позбутись
Озлоблений та перед ними мусив гнутись
І підкорявся, в надії , що скоро втече
Від нерішучості, в грудях тисне, аж пече.
Сонливий місяць, морська гладь вкрита туманом
Пирати п`яні, в дрімоті разом з атаманом
Розчарування… Пропливли майже пів кулі
Втекти уплав?Так то ж на вечерю акулі…
Жага життя на волі, з болем серце крає
Думка про втечу, неначе свічка згасає
Та неумисно, почув розмову піратів
Скоро земля. Втечу - мав кілька варіантів…
Напевно доля… знову дала шанс у житті
Він веслувальник, тож не зрадить своїй меті.
***
У темноті нерозібрати що за люди
Скрізь метушня… мо» не помітять, втекти! Куди?
Він уже втретє, до човна ніс якісь пляшки
Тремтіло тіло, розвернувся, біг навпружки
Здалось чи й насправді, ніхто і не помітив
Такий засмаглий, як усі, цим себе захистив
Ще борода й волосся майже нижче плечей
Тікав у ніч, подалі від неприємностей.
Так довго біг і все вперед, куди не знати
Далі від моря, щоби уникнути страти
Пірати вміли безжалісно убивати
Зухвалу честь і свою гордість захищати
Одне втішало… позаду зникала мова
Зовсім не чути гулу судна і шуму моря.
***
Літневий ранок… сонце промінням виграє
Пестить обличчя, ніби з новим днем вітає
По тілу біль, кров на роздертих руках й ногах
У душі страх, сум`яття, сльозини на очах
Погляд зневіреного, вмить усмішка, - Що втік?
Посеред хащів, з цікавістю поглянув у бік
Здається пагорб… Як побачити місцевість?
Де я знаходжусь? За мить охопила радість
Тільки тепер, дійшло, за ним немає погоні
Сльози рікою, на колінах у поклоні….
Здригались плечі, лунали слова молитви
В розчаруванні, що зовсім немає грошви…
В голові гул і слова втіхи, ніби поряд
-Не падай духом! Поспіши в напрямку моря!
Шукав очами, здалося голос жіночий
Ніби Світлани, такий же ніжний, співочий…
-Моя кохана,ти мій ангел охоронець
Придай же сили - не втратити мені терпець.
Три дні по хащах, безсилий, в харчах потреба
В крові підошви, пам`ятав - до моря треба
Вузенька річка змійкою спускалася униз
Поміж дерев, жінка- індіанка несла хмиз
Зрозумів, що це один з індійських островів
Молив Бога, щоб не потрапить до ворогів.
***
За шматок хліба, три роки робота в порту
І цим втішався, ладен служити і чорту
В надії, потай на судно потрапить вдасться
Та знав, у житті на все, треба мати щастя.
Темна нічка… Судно рибальське відпливало
Так тісно в бочці, тримавсь. Й гірше бувало
Кричали чайки, навіювали печалі
Думки роїлися клубком, летіли вдалі
Згадав роки, як у дитячому притулку
Дуже хворів, відмовився випить пігулку
Тоді в каструлі, в доволі малій, сховався
Зате вже потім перед дітьми хизувався
Ото був спритний! Та думки кудись тікали
Втрачав свідомість, ведіння - величні скали…
***
Не знати скільки він пролежав, тиждень чи два
В білих халатах люди, чув англійські слова
За мить біля нього нахилився чоловік,
-Мені здається, тебе бачив позаторік
Чи помиляюсь, можливо в порту Гаїтті
Ото, дружище , бувають дива на світі
То ти англійську розумієш? Чому мовчиш?
Чи може здалеку, але бачу не плачеш..
Це був не сон, він розумів англійську мову
За бесідою, стрічали пору ранкову
Все розповів, чи пан,чи пропав - сам не знає
А що втрачати? В серці надію плекає….
Хто ця людина не відав,з часом зрозумів
Зжалилась доля – він один із дипломатів
***
Без документів, всім бідам на противагу
Добра людина, йому вділила увагу
Не стала осторонь, не часто так буває
Мрія вернутись, вкотре серце зігріває
Босоніж йти, відчути свою рідну землю
Бачить красу, вкотре вирватися на волю
І повернутись у рай - в обійми Світлани
Вже досить вигнанцем, бороздить океани.
Військовий госпіталь – притулок на півроку
На Батьківщині осінь, стріли жовтооку
А днів зимових скільки? І чи в сподіванні
Що я живий? Чи вдвох зустрінем зірки ранні?
Тікає сон, думки ятрять. Лягає смуток
На душу знову. Зібрати б оце все в жмуток
Навік позбутися, втопить у морскім царстві
Й не жити тут, у темряві, хоч вже й не в рабстві
Немов вигнанець, жаль, але по своїй волі
Час згоїть рани, вкотре подякую долі
Чекаю вироку… Хто зна, як карта ляже..
У гріхах каявсь - може якраз Бог поможе.
Відстань між нас, Світланко, уже невелика
Знаю з тобою, ніколи не пізнав лиха
Мені би крила та й під твоє тепле крило
Навіть готовий, з тобою їхати в село
А море,чайки, поклик завжди мандрувати
Лишив би я, щоб нам храм любові збудувати.
***
Весняний ранок, як вісник його удачі
Напередодні вирішені всі задачі
На причалі … дуже гучно й доволі людно
У спецодязі моряка, спішив на судно
У портмоне, подароване дипломатом
Декілька доларів та папери з білетом
Порт Сан- Хуана залишався за плечима
Яка вона, стала тепер моя Вітчизна?
Чи дочекалась мене? Чи ще коханий Світлані?
Далекий шлях… у надії і в сподіванні…
Як пасажир на судні, то справжній відпочинок
Тепла каюта, мрії до білих хмаринок
Смачні закуски, вино і теплі спогади
Про першу зустріч - приваба ніжним поглядом.
І вісім років уже сувмісного життя
Вона диспетчер у порту. Ніжні почуття
І світлі мрії й плани на майбуття
Давно було б замати собі рідне дитя
Та все відтягували час. - Бо хати нема
Вона так часто казала, напевно жартома
Щоб його не засмутити. Адже мала шанс
У лікарні утішали - На все треба час.
Він розумів, мабуть тому й не наполягав
Кохав всім серцем й душею, берегтись благав.
***
Дорога дальня… позаду страх і тривоги
Думки… думки, як приймуть, зустрінуть колеги?
Змінявся настрій,то бурхливий у мажорі
За мить сумління і спокій, уже в мінорі
Вкотре до дзеркала підійде, втішається
Модна зачіска -»канадка», посміхається
Дякувать Богу, ваги набрав , доглянутий
А то сухий був, зчорнілий, як з хреста знятий.
Хоча давненько на висках сріблиться іній
Лишив сліди, йому цей круїз незабутній
Та все ж, ті самі очі не втрачали блиску
При згадці про кохану, мов відчував ласку.
З судна на судно три пересадки, без проблем
Та за роки втрачені, згадував з болем
Як змити з пам*яті, те що переніс на плечах
У душі й в серці… раптово сльози на очах.
Стамбул привітний… сяяв під ранковим сонцем
Напередодні … вмитий теплим літнім дощем
Йому не раз доводилось тут побувати
Нині ж із трепетом у душі став сприймати
Знайомий порт і близько судно з Батьківщини
Здалось не було на затримання причини
Та лиш по трапу зійшов, як один чоловік,
Ну, що Артуре, помандрував, побачив світ?
***
Червоний обрій раз у- раз топивсь у морі
Гучна молитва у Софіївському соборі
Слова розносилися, далеко по окрузі
Він на балконі з дипломатом, ніби друзі
В готелі одна ніч, а до Одеси ранком
Повернення, коханій буде подарунком.
Сонячний ранок, передвіщав чудовий день
О,скільки лишиться у свідомості вражень
Від пережитого і пройденого в житті
Артур стояв схиливши голову в сум*ятті
Не міг повірити,що скоро буде вдома
Літак здіймався ввись, у блакитні небеса
Милує очі, приваблює земна краса
Від хвилювання весь аж тремтів , яке щастя
Кілька годин й вже точно повернутись вдастя
Чи дочекалася, чи ні, люба Світланко
Де зараз ти, моя кохана веселунко?
А може.. не моя, ранила думка- стріла
Чи всупереч коханню між нас тьмяна імла
Як геть прогнати всі сумління й вірить
Невже комусь, своє серце змогла довірить
Душить неспокій, криштальні сльози на очах
Думки нав`язливі, вже здавалось знесе дах
Але ж любились і цінували кохання
Духмяні квіти…в полі збирали до рання…
***
Довга розмова в адміністрації порта
На столі рапорт і звіт на чотири листа
Одне втішало,що спасли двох побратимів
Що були з ним на судні. Розповісти він вмів
Але маринували його до вечора
На завтра запрошувала прокуратура
Смеркалось… В диспетчерській Світлани не було
Розпука… На очах сльози, змокріле чоло
Звільнилась- це слово для нього наче вирок
Чому?Що заставило зробити такий крок?
Він ніби п`яний йшов по знайомій вулиці
Від ліхтарів добре виднілися таблиці
Ну от, здається, я знайшов, тут незаблукав
Вже й третій поверх, хвилюючись, дзвонив, гукав.
***
Уже в готелі…. В руках номер телефона
Чому й навіщо, змінила квартиру вона?
Туга в погляді, на серці глибока рана
Чи надія і сподівання все омана?
За вікном темінь, похолодало, крапав дощ
Десь зникли зорі,чом цьому не завадить хтось?
Хоча б не змокла, може назустріч вийти їй
Він намагався, непозбутись усіх надій.
Чекання…Як перетерпіти пів години?
Так важко!Чому занадто довгі хвилини?
Він відчував, хвилювалась, все ж мала прийти
Може й немає мені приводу радіти?
Пригадував… За день до відплиття в море
Яєчню на кухні смажили й помідори
З одної вилки смакували, посміхались
Як парубійко залицявся, вже й кохались….
Перед очима та усмішка на обличчі
Сама чарівність. За мить сміялась у вічі
Так тепло, весело, душевно, щиросердо
В обіймах шепіт,- Світлано - моя трояндо!
Невже тоді, з нами доля пожартувала
Була негода, морські хвилі шматувала
Хустинка синя, ледь- ледь трималась на плечах
Передчуття… раз – у - раз погляд відчаю, страх
І все ж весною, мені дихала у спину
Ти знала, все життя кохав тебе, єдину
Та кілька чайок, нібито попереджали
Літали низько й занадто гучно кричали…
***
Тихий стук у двері… На місці не встояти
Надто важко в душі хвилювання сховати
Думки – блискавиці серед хмарного неба
Можливо й не моя та нам зустрітись треба
Це не сон… вона з хлопчиком, років дев`яти
Тепла зустріч…. не буде його докоряти
Блиски в очах…На віях бриніли сльозини
У обіймах, на устах полинні краплини
-Ну от діждалась, - слова сина, хитренький погляд
-Ти так нічого… маєш непоганий вигляд…
Я йду й думаю, ніяк не усвідомлюю
Де ти був, що так довго добиравсь додому?
Чуєш, не плач,- за мить притулився до мами
Не відпускай! Нехай постійно буде з нами!
Вересень 2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2021
Краса…сама осінь у строкатій одежі
Упевнено крокує й малює пейзажі
Торкнулась пензлем… Багряним, жовтим, золотим
Наводить штрихи….підкреслить темно зеленим
Ніби замріялась…. Позирнувши догори
Вже й з небесами, завела переговори
Хмари підвласні, напливли наче примари
Величні, чорні, між собою ведуть чвари
І небо, вмить замерехтіло… блискавиця
Блиск близько й далі, як розгнівана цариця
Вогняні стріли відчайдушно розсипала
Від несподіванки, землиця застогнала
Оце сюрприз! Той стогін линув у далину
Тремтіли хмари. Землі встеляли сивину
Дощем холодним. Й не спинялись, й на хвилину
Прощальну пісню, заспівали журавлину
Вже й відгриміло… І оновилася земля
Сяюче сонечко слало цілунки здаля
Богиня осінь, чарувала шовком, блиском…
Знов посміхнувшись, за мить, фарб бризки помазком
І пішла далі… позаду диво - картини
Десь олівцем, майстерно ляжуть павутини…
Красуня осінь... додасть впевненості мені
Яке це щастя, бачити, жити на землі!
15.09. 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2021
Дарує осінь різнобарвні гами
І мрія рветься, увись,у небеса
Де- інде листя, шурхіт під ногами
Відволікає - поглянь, всюди краса…
Щедрі дарунки, з радістю приймаю
У буйноцвіті чорнобривці, айстри
Тріпоче серце, метеликом злітаю
Сприйму їх запах, загадкові чари…
О осінь … чарівнице кольорова
Умієш, сонячним проміннячком всміхатись
Як день… ясніша, пора ж вечорова
Похмура - не завада любуватись
Майстерністю твоєю утішатись…
Із чорнобривців віночок - оберіг
У рідний край думками відлітаю
Зігріва спогад про духмяний пиріг
Любов матусі - завжди відчуваю…
Багата осінь… яблука, грушки… й сливи
Гілки вклонилися, аж до землиці
Сонце всміхнулось… осені цнотливій
Сонячні зайчик скаче по травиці….
О, осінь … чарівнице кольорова
Умієш, сонячним промінчиком всміхатись
Як день… ясніша, пора ж вечорова
Похмура - не завада любуватись
Майстерністю твоєю утішатись…..
Безмежність злата, маєш у запасі
На виноград, сипни не одну жменю
І сонце солоду додасть. На часі
Вино рікою, в догоду бажанню…
Даруєш осінь удачу й натхнення
Багрові фарби з червоним відтінком
Приносиш радість, віру в сьогодення
Й свою любов, із ніжним поцілунком….
О, осінь … чарівнице кольорова
Умієш, сонячним проміннячком всміхатись
Як день… ясніша, пора ж вечорова
Похмура - не завада любуватись
Майстерністю твоєю утішатись…
22.09.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926358
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2021
Колише вітер гілля та й колише
Листки зрива й кидає попід ноги
Чому мене тривога неполише
Чому нема, їм іншої дороги…
Життя коротке, весна, літо, осінь
Подих весни і сонячне проміння
Серед суцвіття зваба - ніжна просинь
Зрадливий вітер, холод, вже тремтіння…
Хлюпоче дощ, відчай, осінь ридає
Сльозини - краплі стікають до землі
Певно природа себе так втішає
Але на серці,чомусь важко мені…
Три пори року, мрії до блакиті
Жаль час минає , так занадто швидко
У ваших скринях поховались миті
Щасливі, радісні, доволі прудко….
Не зупинить - час, вітер, осінній дощ
Сприйму дари, напевно за потрібне
Бо зупинить все це не спроможній хтось
Що дано Богом для нас воно рідне
Нам залишається лиш привітати…
Як доживу- буду зиму стрічати...
26.09.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926228
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2021
Ой,чому ж життя, ніби в річці вода,
Дуже стрімко і швидко спливає,
Озирнуся назад - була молода,
Ніби вихір все тіло проймає.
Все пережито, що доленька дала,
Трохи мудрості і впевненості,
Запал глушила та й загартувала,
Я печалі пізнала й радості.
Цвіт бузку, натхнення дарував й любов,
Ясні зорі - давали надію,
Почуття… закипала в судинах кров,
Суть життя… не згубила… ще мрію.
Хоч сього́дні, вже кермо й здало літо,
У піднебессі зникає просинь,
Ми обра́зи, упевнено зали́шмо,
Їх золотиста, сховає осінь.
Тож живи! І не забувай,мій друже,
Життя рікою, часті пороги,
Все цінуй! З роками ти став мудріше,
Даються долею, нам дороги.
Кажуть Бог, нам всього дає іспити,
У сподіванні, пройти спроможні,
Своє тіло й душу спраглу зміцнити,
І далі гордо йти, щоби не впасти!
29.08.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926034
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2021
Ой,ти Олю, Олю
Не ходи по полю
Моя синьоока
Ти ж не одинока…
Квітка молоденька
До того ж гарненька
Лиш махни рукою
Я піду з тобою….
Запала тривога
Не йди босонога
Як ніжки пораниш
Серденько покраєш
Покидай ці звички
Куплю черевички
Нехай підем разом
Повтішаймось садом
Ой, ти Олю, Олю
Забери, в неволю
Чи підеш за мене?
Не зможу без тебе!
Буду ніжки мити
Все життя цінити
Солод з уст - збирати
Все життя кохати
Пора жнив настала
Пташка заспівала
Підем разом Олю
По рясному полю
Ти ж найкраща в світі
Подарую квіти
Й колосків повненьких
Щоб дітей миленьких
Замала зі мною
Щоб щастя рікою!
16.08.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2021
Напрочуд теплий серпневий ранок…. Легкий туман ледь- ледь припав до землі…Здаля виднілися квітучі, пишні чуби лопухів і де-не де, мов загубилася трава, кілька стеблинок ніби підглядали за всім, що навкруги.
Так і Він вкотре озирав довкола і закидав вудочку в ставок. За звичкою, озираючись потирав руки. За мить догнала думка - Щось так клює паршиво - і чи здалося, чи й справді сприйняв легкий плескіт води.
-Тю, - сам собі, -цікаві звуки і хто б тут, нині мав бути? Здається звечора , один я був на дачах. І знову насторожений погляд на червоний поплавок. А він гойдався на тихеньких, веселкових хвилях, подібний загубленому кораблику. Вода рябила, переливалась і перший відблиск сонця відбивався в його очах.
Зникав туман, топився в воді. А чагарник, пробуджувався від сну, листочки скидали росу, ледь помітно підіймалися, тягнулися до сонця. Десь здалеку крикнула качка, вмить, неподалік якась їй відповіла і знову сплеск води…
Та що це тут, хіба так близько може бути качка? І не боїться, ото дива! Він пригинаючись, тихо піднявся. За метрів десять, ближче до берега, біля зілля, спиною до нього, по пояс у воді стояла молода жінка. Довге, солом`яного кольору волосся, розпливлося по воді. Вона, раз- по - раз руками, бризкала воду на плечі.
Він вмить руками став протирати очі, там, поміж зіллям і чагарником туман іще не зник. То ніби русалка - підкралась думка… Та ні, здається ж я вчора не пив, якась мура в голову лізе… Що за чортівня! Поглянув на поплавок , той- все гойдався, здавалось з вітром сперечався, ніби проявляв свою непохитність. Лиш пару кроків зробив вперед, присів, роздвинув листя чагарника. Оголена жінка долонями торкалася води, повільно поверталася до нього.
Немов злякався та все ж тихо,
- О ні!- рукою прикрив очі. Та вмить роздвинув пальці – А груди! Мабуть уста дитини, ще не торкалися цієї краси! Напевно очі світлі, якби ж то ближче підійти, але ж злякаю. О, Боже, що за думки, чому так бешкетують…
Раптово, поспішаючи, вона зібрала волосся в гумку й піднявши руки догори, кинулася у воду. За мить, подібна рибі, розвернулася, лягла на спину. Той сплеск води і її стан манив до себе, в душі бажання - іще, хоч раз, подивитися. Закляк на місті, не відвести очей. Звісно не русалка – врешті, подумки зробив висновок, але ж красуня…
Вона ж, розставила руки в сторони, злегка дріботіла ногами, упевнено трималася на воді. І майже непомітно пливла в сторону білого латаття. Від хвиль квіти злегка підіймалися і опускалися, одночасно мінливо виблискували на сонці.
Таку картину, чи й колись побачиш… Його чоло змокріло від поту, по жилах розтеклась гаряча кров.
- Та, що це,- пальцем струсив краплину з носа. Враз по спині пробігли мурашки. Ні-ні, в такі роки, на таких красунь задивлятися не варто.
Геть від напруження, відчув, що тіло заніміло. Ніби той робот, повільно повернувся до вудочки.
- Мабуть я голову втрачаю, - сам до себе.
Згадалось… Колись з дружиною доволі накупався. Насолодився її устами. Та, чоловіча ненаситність, бентежила все тіло. Були часи…сама природа шепотіла про кохання. Але ж наситився…
Чорт забирай, що за дитячі роздуми… Але ж красива, витончений став і молода. Я ж шостий рік, як одинак. Й мені вже скоро сімдесят, а хай би, ще хоча би на якусь мить торкнувся я, того рідного плеча, з яким прожив своє життя. І, як колись, притулився до щоки.
Почув сильніший сплеск води, чув качки крик і прислухався в тишу. Цікавість все ж перемогла, різко піднявся, подивився в її сторону. Вона на березі, в чому мати народила, рушником витирала волосся. Він все ж не спромігся відразу присісти. Жінка, чи дівчина й не розібрати, напевно помітила його. Різко розвернулася і зникла за кущами глоду.
Кілька секунд… вже безнадійний погляд на поплавок. Той несподівано різко затремтів і раз- у - раз, то топився, то виринав.. Сполоханий, від здивування вирячив очі, поспіхом потягнув вудочку. На гачкові тріпалася щука.
-Ого! Пролунало над водою, здійнялось ввись і поступово, вже тихіше зникло вдалині.
Щука, розміром не менше сантиметрів сорок, вигиналася, намагалася зірватися з гачка. Де й сила взялася, різко потягнув до себе.
Щука виверталася, розбризкуючи з себе воду, тріпалася на траві. На його обличчі розплевлася усмішка, в захваті дивився на неї,
-Оце так улов! Як одну рибку вже не в змозі спіймати, то нехай хоч ця, нарешті потішить мою душу.
30.08.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2021
В його словах нема любові,
У них є біль й часті докори,
Судин стискання, потік крові,
Примушує до непокори.
Протистояння… тільки в злобі,
А хай би, вирішити мирно,
Бо підкоряєшся жадобі,
Нема любові в твоїм серці.
Тепла бракує і доброти,
І, як ти, із цим жити маєш?
Як не позбудешся мерзлоти,
Не навчишся вірити в краще!
Душа, точнісінько, як айсберг,
І не вдається розтопити,
А погляд - на шиї, ніби зашморг,
Ковток повітря- не вхопити.
Ти не досягнеш щастя й миті,
Якщо не навчишся світ лю́бить,
Сприймати радість, диво- квіти,
Безкрає небо і сюжети.
Які б ти просто зумів прийнять,
Красу помітить, чародійство,
Як ранні роси в полі бринять,
Їх пестить сонце - це ж блаженство.
Відчуй те, що Бог подарував,
Підстав долоні, душу розкрий,
Щоб любов й ласку примножував,
Ти будеш мати багато мрій,
Я точно знаю - станеш добрим!
Почуй шум трав, як вітер віє,
Як соловей, виводить соло,
Твоя душа сприйнять зуміє,
Люби життя і Боже слово!
Як квітка, в квітучім суцвітті,
Як спів пташиний, по діброві,
Щоб завжди, мир й щастя на світі,
В собі неси слово любові!
13.09.2021р.
Вірш до картини
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925185
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2021
Вони удвох, йшли взявшись за руки
Обрій у мареві… гучні звуки
Здаля доносивсь барабанний бій
В обличчя віяв терпкий суховій…
Крок вліво, вправо, на роздоріжжя
Вже й підіймалися на узгір`я
Ближче до хмар, впіймати вологи
В багні втопити, усі тривоги…
Печаль й сумління лишить позаду
Й навік забути, почуттів зраду
Що так зненацька ввірвалась до них
Та, як позбутись, помилок земних?
І вже позаду блиск блискавиці
Здригалось небо від громовиці
Й земля вмивалась холодним дощем
А вони йшли під надійним плащем…
Серця вистукували - ти прости
Ще не зруйновані між нас мости…
Ясні думки ринули у вирій
У світ кохання, у світ фантазій
І кожен з них, беріг сподівання
Бажання збудуться й зірка рання
Освітить шлях, до щастя й майбуття.
07.09.2021р.
Вірш до картини
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2021
Ой дівчино, моє серце
Тепле, ніжнеє озерце
Тебе люблю, моя пташко
Принесу букет ромашок...
Ой, дівчино, моя люба
Тож зустрінь, поблизу дуба
Будем пелюстки зривати
Вітерець музики грати...
Ой дівчино- чарівнице
Моя радість, лебедице
Чи треба, нам ворожити
Без тебе, мені не жити...
Ой дівчино, цвіт калини
Ми ж такі, щасливі нині
Пелюстки, в твоїй долоні
Поєднались наші долі….
Ой, дівчино, моя люба…
Не цурайсь, торкнися чуба
Поглянь сонечком у очі
Цілуватиму щоночі…
Ой дівчино, моє серце…
Ти життя, чисте джерельце
Святу воду буду пити…
І тебе завжди цінити
Ой дівчино, зірка рання
Поміж нас, давно кохання
Життя - повноводні ріки
З тобою, разом навіки…
11.09.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924770
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2021
Уповні місяць… зваблива ніч…
Як синьоока діва мила
Разом навіки, ми пліч- о - пліч
В дарунок доля, дала крила
Тут нам так добре й місяченько
Як свідок щирого кохання
Й зяблик заводить веселенько
Украла ніч, усі вагання…
У небі, дві осяйні зірки
І стежка, одна на все життя
Хай щастя – повноводні ріки
З коханням підем у майбуття.
08.09.2021р.
Вірш до картини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2021
Шановні! Дорогі мої друзі! Я щиросердечно, кожному дякую за вітання з нагоди мого Дня народження. З хвилюванням прийняла Ваші вітання. Вдячна долі і Вам, Клубу поезії, що я тут знайшла скільки друзів. Дуже приємно читати Ваші твори і щирі, душевні поздоровлення. То ніби сонячне сяйво освітило небо й подарували душі й серцю насолоду, прекрасні миті. Так хочеться Вам сказати багато добрих й теплих слів. І побажати миру і здоров`я! Достатку і поваги! Любові і натхнення Вам! Нехай душа поета завжди на взлеті і досягає бажаних вершин! Хай по життєвому шляху, Бог, завжди дає щирих, вірних друзів! І щастя запанує в кожній Вашій світлині!
07.09.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924324
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2021
Я цим живу, напевно так, коли слова лягають на папері
Коли душа втішається і мені Муза відкриває двері
То ніби серця стук, чи її азбука, дасть впевненість й натхнення
Відкриє світ у майбуття, думки- птахи, засяє зірка рання
Сприйму дари навколишнього світу, вже освячені Всевишнім
Йому подякую і щиро втішуся оцим теплом прийдешнім.
Як промінь сонця ляже до землі, я вкотре вклонюся до Бога
Моє єство, нехай підтвердить і пелюстками встелиться дорога
Якою я, йду з надією, що іще довго й сміливо буду йти!
06.09.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924203
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2021
Ой летять хмаринки… пливуть, поспішають…
Це вони погоду, нам передвіщають
Ой летять хмаринки… сіренькі перинки
Стрімко- стрімко й низько, крапають краплинки
Ой летять хмаринки і про щось вуркочуть
Це мене, хитренькі, налякати хочуть
Ой летять хмаринки, ніби в круговерті
Крапотіти досить! Чому такі вперті?!
Ой летять хмаринки, я їх не боюся
Маю парасольку, тому й не журюся….
Мовчазні хмаринки, більше не сваряться
Ледь приліг промінчик, з вітром веселяться.
Попливли хмаринки, хутко та й до річки
Під сонячним світлом, рожевії щічки
Тож летіть хмаринки, хай ясніє небо
Хай нам тепла осінь, дощику не треба.
03.09.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924081
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2021
Любов - натхнення до життя
І буде добрим майбуття
Коли в душі, вона живе
Людина, зло переживе!
Любов - натхнення до життя
Коли в оселі є пуття
Сім*я у злагоді й мирі
Непропаде вона й в вирі
Ради любові зробить все
Бо лиш тепло в душі несе
І чисте небо звеселить
Подарувавши щастя мить
Любов і мудрість назавжди
То ніби річки береги
Оберігають від незгод
І цим втішається народ
Любов солодка, наче мед
Нею ділися, йди вперед
Коханому даруй й другу
Батькам й дітям - насамперед
Любов й натхнення - є життя
Всі найщиріші почуття
Й ласкавий сонця промінець
Як стук закоханих сердець
Всім цим Господь нас наділив
Цінить й любити, усіх вчив
Земну красу й радісні дні
Подарував тобі й мені.
02.09.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2021
Уже сьогодні дзвоник задзвенить,
І підуть діти у країну знань,
Жовто- блакитний стяг замайорить
В країні миру й кращих сподівань.
І перша вчителька, ніби мати,
Прийме дитину і буде сім'я,
Бо ж вона здатна всіх об'єднати,
Запам*ятає кожного ім'я.
З любов'ю вчитиме добрим справам,
Із щирим серцем навчить поваги,
Відпір давати - всім образам,
І як змогти уникнуть зневаги.
***
В перших рядах крокують першачки,
Взявшись за руки, холод проймає,
Кожен школяр, йде радо, залюбки,
Але очами неньку шукає .
Сяючі очі, іншим бачать світ,
Де без підтримки не обійтися,
Запам'ятається цей час навік,
І допоможе їм відкритися
Щасливої дороги малюки!
Нехай легким і світлим буде шлях
Єднайтеся, досягайте вершин,
Цінуйте працю вчительки щодня!
01.09.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2021
Янош полегшено перевів подих, на обличчі мелькнула тінь усмішки, підстерегла думка - Які заручини і з ким? Здається, тут все само собою вирішиться. Він зацікавлено подивився в сторону Марини й Артура. Вони в розмові навіть не помітили, як усміхнені, щасливі Віола з Баро зникли з поля зору.
Старий спішив назустріч Дмитрові, хотів з ним поговорити. Той нічого не зрозумівши в поведінці Віоли, здвигнув плечима, щось бурмотів собі під ніс.Чорні очі блищали, у них світилася невтішна думка, він різко розвернувся, поспішив до Анжели.
За кілька секунд, Янош грав на скрипці, співав циганську пісню. Марина, ніби всім тілом обперлася на Артура,
- Гарно грає дядько, ще й співає! Хай би дожив до нашого весілля, я би з тобою радо станцювала весільний танець.А ти? Я тобі подобаюся?
Артур пригадав розмову з батьком, що можливо домовляться про весілля і тут же перед очима тупий погляд Віоли. Ніби джмелі гуділи в голові - чи я не так зрозумів, чи переплутав. Але ж мати купила кольє для Віоли, казала їдемо на заручини. Вмить пригадав, що в авто, для Марини лежить червоне намисто. В метушні, він про це, чомусь просто забув. Замість відповіді, ледь посміхнувшись до неї, прошепотів,
- Пішли, я для тебе маю подарунок.
Арсен помітив, як син з Мариною пішов до автівки. Цікавість ятрила душу, потай підглядав їз- за бузку. Артур одяг на неї намисто. Вона, зразу схиливши голову, ніби замислилася та це лише на якісь кілька секунд. Вже розчервоніла, обійняла його, він припав у поцілунку. Такий розклад подій Арсена вибив з колії - Що ж це коїться? Змарніло обличчя, очі налились кров`ю - Як же домовленість? Він знову, вирячивши очі, дивився на молодих. Артур обіймав, притискав її до себе. Закривши очі, вона підкорялася йому, як роса танула на сонці. Підкрався відчай - Чорт забирай, вона ж менша за Віолу, ніби тихеньке янгеля, а тут - на тобі! Йти проти домовленості? Сказати, що засватаємо Марину, але ж не годиться меншу доньку першою віддавати заміж. Це ж Дмитро знає та, як сказати йому, як розпочати розмову?
В цей самий момент з будинку вийшла Надія. Помітивши, що її чоловік ніби за ким підглядує, ледь пригнувшись, непоміченою, підкралася до нього. Що ж там такого цікавого, що він так, потай позирає? Від хвилювання, здавалося і не дихала. Стала навшпиньки, подивилася поверх чоловічого плеча. Побачивши сина в обіймах з Мариною, зблідла, закам`яніла, не змогла й слова сказати. Сердитий Арсен, від відчаю зіжав кулаки й різко розвертаючись, зробив крок вперед, збив Надію з ніг. Обоє очутилися на траві. Похапцем здіймалися на ноги, мовчки позирали в різні боки. Мабуть на їх щастя, на обійсті нікого не було. Надія товкла чоловіка в плечі, сварилася циганською мовою. За будинком, витерши спітніле обличчя, запитала,
- І куди ти дивився? Що тепер робитимеш?
Розчервонілий, спересердя різко махнув обома руками, ніби між ними поставив залізну загорожу.
- Помовч жінко! Хай подумаю,-.. поспіхом попрямував до садка.
Паморочилась голова, знервовано потирав руки – але ж з цієї катавасії треба якийсь вихід знаходити!
У садку, погойдуючись на кріслі – качалці, сидів Янош. Задумливий, раз – у - раз випускав кільця диму. Почувши чиїсь кроки, озирнувся,
- О, це ти Арсене! Чому розчервонівся, щось бентежить?
Той, з розмаху, гепнувся у крісло навпроти,
- Це добре, що ти тут!Хочу порадитися… Коли ми , ще всі були разом, домовилися з Дмитром, що одружимо своїх дітей, ну Артура і Віолу. А тепер і не знаю, що йому сказати, розумієш, проти сина не хочу йти. А він вже з Мариною цілується, ти собі це уявляєш…
- То, що ж тут поганого? Молоді, кров грає… Себе згадай…
- Так ми ж домовлялися про Віолу. За невістку, я її хотів.
- Хотів! Знаєш хотіти не шкідливо! Але, як так дуже хотів, чому було заручини не зробити?
- Ну, ти ж розумієш, хотілося впевнено стати на ноги, тоді вирішити це питання, Думав сьогодні поговоримо, оголосимо про заручини.
- Ну і в чому справа? Поговоріть… думаю в присутності Артура це буде краще зробити.
- Що та молодь дуже знає! Він матиме таку освіту, йому треба мати видну дружину.
- А ти знаєш, Марина саме й буде йому парою, гарно вчиться, мріє й після школи вчитися. Якщо не помиляюсь, я кілька раз в неї на столі бачив Конституцію України. Що худенька,то нічого, рік - два, вбереться в тіло, тоді й відгуляєте весілля.
-Чи зрозуміє Дмитро? От в чому запитання.
-Ти Арсене, не гарячкуй! Знаєш, коли дріжджове тісто зо два, чи три рази добре підійметься, тоді й хліб буде вдалий. Тож час покаже синку, а зараз наберись терпіння.
***
Щасливий подією, Баро вже проїхав кількома вулицями містечка. Мав бажання поспілкуватися з дівчиною, хотів дещо запитати.
Віола ж ніби пташка, що вирвалася з клітки, осяяна усмішкою, раз – у - раз, то визирала у вікно, то з легкою іронією і з гордо піднятою головою позирала на нього.
Окинувши поглядом салон авто, на задньому сидінні помітила гітару. Як було витримати, не запитати, тут цікавість перемогла гордість, легка усмішка покрила її лице, кілька раз кліпнула очима, здивовано запитала,
- О! Незрозуміла… А ти що, може на гітарі граєш?
- А що? Хіба я не циганської крові? Не тільки граю, я для тебе іще й нашої заспіваю. Пам`ятаєш, як вечорами збирався весь табір і жінки співали різних пісень. Починали з сумних, а закінчували веселими, завзятими, потім танці до упаду… .Ото було життя.
- Ні, я той час смутно пам`ятаю, так лише декілька моментів.То ми ще довго будемо гаяти час по вулицях, тобі це цікаво?
- Я, мріяв про нашу зустріч, хотів з тобою побути наодинці. Тут є якась річка,чи став?
Вона розмахувала рукою,
- Ні, це в іншій стороні, це далеченько, он туди за пагорб, там парк, за ним і став. Давай… їдь трохи далі, тоді вліво, бачиш стежку, я покажу де збираються всі роми.Це дядько Янош тут править, він же барон. До нього люди часто приходять за порадами. Але він завжди радиться з батьком, каже вже старий, життя змінилося, інші погляди. Знаєш іноді нас з Мариною називає онучками та то нічого, він добрий, ми до нього звикли.…
Запала тиша… Він замислився, шукав слова з чого почати, як донести їй своє бажання, бути навіки разом. Чи зрозуміє, ще ж молоденька, як не злякати, а часом я не був у її планах? Як підійти з своєю пропозицією?
В душі енергія бурлить, шматує серце раз - у -раз, шукає щастя. Настигла думка й вголос,
- Можливо серед цих ромів ти вже нареченого маєш?
- Ні- ні, де ти бачив, вони якісь трохи інші… Можна сказати бідніші та і не такі працьовиті, як батько. Бачу, ти теж молодець, круте авто, значить десь працюєш, не думаю, щоб маком займався.
- Мислиш в правильному напрямку, я собі не ворог, щоби загриміти у в’язницю. Сучасні менти не ті, що були раніше. …Та й хочеться жити спокійніше, не відрізнятися від інших людей, які мене оточують.
Баро закінчив розповідати про своє життя. Віола з захопленням слухала його, інколи скоса позирала й морщила кирпатого носа, посміхалася. Вони їхали повз посадку за нею виднілось кукурудзяне поле, ближче на пагорбку, в густій траві губилася вузенька стежка.
За кілька хвилин, вона вийшла з авто. Усміхнений, прикував до неї свій погляд. Вона ж, ніби навмисто, зробила кілька стрибків, озирнулася й стала в граціозній позі. Він різко відкрив двері авто, на ходу у кишеню ховав каблучку, поспішив за нею.
Раз - у - раз вітер здіймав її волосся… Сонячні промені торкалися її усміхненого обличчя… Від глибоких вдихів і видихів, здіймалися і опускалися груди, вона з захопленням роздивлялася навкруги, розводила руками,
- Ось… подивися, яка краса! Наше містечко, як на долоні! Мені тут подобається. Знаєш, коли дядько Янош грає на скрипці, в мене серце завмирає. Мені здається його всі чують, замовкають птахи, навіть гавкіт собак вщухає. На свята тут доволі весело; пісні, танці, традиційне вогнище.
Продовжувала розповідати де знаходиться залізничний вокзал, невеличкий завод, центр міста, храм, лікарні. Він все пропускав повз вуха, любуючись нею, підійшов так близько, що вона почула його гучне, прискорене серцебиття.Забракло сил боротись зі своїми почуттями, став безпорадний проти її чарів - так, наче його п`янив якийсь її запах. Довгий поцілунок…. По її тілу теплий струм, як пробудження природи навесні. Вмить почервоніла, довкола озирнулася.
Його очі заграли,сипнули іскорками, раптово вирвалося з вуст,
- В яких стосунках ти з Артуром?
За мить її очі миттєво округлилися, посерйознішала,
-Ой, не мели дурниць, - сухо скривилася, наче з`їла кислицю. Що в мене з ним може бути?! Яка я, а який він, ніби молодий гороховий стручок. Він же батькової статури, змужніє, теж буде з животиком, ніби на шостому місяці вагітності.
Баро так розсміявся, аж присів,
- Ну й порівняння зробила! Ми з роками теж змінемося, ти про це не подумала?
- Не думала і не хочу думати. Хочу бути вільною, хочу за кордон поїхати, побачити світу та думаю батько не відпустить.
І пригладивши ногою траву, присіла на неї,
- Коліна не болять? Сядь поруч, хай полюбуємося природою. Люблю коли довкола буяє зелень, коли тепло - люблю ходити босоніж. Це я так взулася в ці капці, для годиться, тож гостей зустрічала.
За мить присів поруч, однією рукою обійняв за плече,
-Я думаю, ще рік і тобі, як і всім дівчатам в такому віці, треба буде заміж вийти. Знаючи твого батька, він це не відкладе в далеку шухляду. Ти ж, ще не заручена, наскільки я знаю. От якби перед тобою стояв вибір – я, чи Артур, за кого би пішла?! Кому б віддала своє серце, довірилася?
- Ото запитання! Зараз погадаю….
Повільно закривши очі, вона крутила вказівними пальцями, потім розвела руки і намагалася зіткнути пальці один до одного. Ну, як дитина – подумав він і схопив її за руки, повалив на траву, ледь не торкаючись уст,
-Що за вигадки?! Віоло тут життя вирішується, а в тебе жарти, якісь дитячі забави…
Трохи обурено, кліпаючи очима,
- Ха! Що не можна й пожартувати.
Вмить, з привітною усмішкою, подалася до нього пишним тілом, знову повільно закрила очі, ніби подала знак - цілуй мене, цілуй. Його теплі долоні торкнулися її обличчя, пристрастно поцілував. Коли ж його губи відпустили її, запитав,
- Віоло, мій сонячний зайчик, ти підеш за мене? Ти тут сувора,а тут вже й ніжна, якою ж насправді ти стала? А я тебе єдину, ще з дитинства кохаю. Скажи чи я потрібен тобі? Ти мені віриш?
Її несмілі кінчики пальців торкнулися його чола, посміхаючись, куйовдила густу чорну чуприну,
- О, за дешево ти мене хочеш, думаєш, як браслет подарував, поцілував і я тобі вже про все розповім, кинуся на шию.
- Не спокушай до гріха,- приліг поруч, - Браслети, намиста, це не основне, що ти відчуваєш до мене? Ти в Молдавію поїдеш зі мною? За мене заміж підеш?
-В Молдавію? А ти, що на постійно там влаштувався?
- Так, зроблю ще пару ходок за кордон, придбаю квартиру. Будеш господинею. А пізніше я планую перейти на туристичні автобуси. Поїхала би зі мною, побачила Європу. Ось уже і збулася би твоя одна із мрій!
Запала тиша… Але вона хотіла, щоб він більше поспілкувався з нею, на грудях поправила локони волосся, підняла руки догори,
- Баро, подивись на небо! Яка краса! Білі хмаринки мов пір`їнки, ніби підморгують мені. Яскраве сонце щиро посміхається, пестить моє рум`яне личко, дарує яскраві теплі промінчики. Ти знаєш, я люблю дивитися на небо, ось так лежачи. Мені здається я лечу разом з тими хмарами, чую своє гучне серцебиття, ловлю повітря, насолоджуюся життям. О! Подивися туди, - показала рукою, - Бачиш, з заходу чорна хмара насувається, ще й може бути дощ.
Спершись на лікоть,
- Вона далеко від нас та й ми ж на авто.
І прихилився до неї,
- Ото розмріялася… Лечу… Ти ж не дитина, а дівиця! Ось виходь за мене, будеш моя цариця, озолочу… Кохатиму, як лебідь лебідку!
- Та ти що! Це жарти, чи справді просиш моєї руки? То де ж каблучка на заручини?
Ніби тільки раз кліпнула очима, перед нею тримав каблучку,
- Даєш руку, чи ні?! Підеш за мене?
Так несподівано - мелькнула думка в її голові - а чи й не сниться все це мені? Пристально дивилася в його чаклунські очі, легке зітхання вирвалося з уст,
- Піду… Піду Баро!- трохи замислившись, продовжила,- Та напевно ж не зараз, коли школу закінчу.
Від хвилювання ледь тремтіли руки, він одяг їй каблучку, пригортаючи до себе, поцілував довгим, ніжним, тремтячим поцілунком.
- Сонце моє, мій дорогоцінний діамант, ми заручилися з тобою! Тепер нас ніщо і ніхто не посміє розлучити!
Звільнившись від його обіймів, прошепотіла,
- Ти так цілуєш, що я хмелію, ніби випила вина.
Розкинувши руки, дивилася на небо. Він різко встав, попрямував до авто,
- Я зараз, зачекай!
Повертаючись, Баро кілька раз доторкнувся до струн гітари і поставив перед нею коробку цукерок Рафаело,
- Пригощайся! На жаль вина не можна, думаю сама не будеш, а я ж за кермом…
- Ой, такі цукерки я бачила по телевізору, це ти звідки їх привіз?
Сяючими очима дивилася на нього, ласувала цукерку, прицмокувала та вмить нагадала,
-Ой, ти що будеш грати, але ж нам треба повертатися.
- Думаю встигнемо…
Лунала пісня про кохання і їй здалося, що не тільки вона її слухає, а й все містечко. Легенький вітер куйовдив її кучеряве волосся. В очах зоринки, на душі тепло, серцю хочеться радіти, не відпускати цю щасливу мить.
***
Непомітно підкрадався вечір… В садку чоловіки грали в доміно…Дмитро вкорте позирав на годинник – не раз настигала думка -Вже й пора повернутися, ох Віоло - Віоло, що ж ти коїш. Поки вас повіддаю заміж, зовсім посивію.
Янош спостерігав за ним, вирішив втрутитися, прошепотів,
-Ти би Марину з Артуром послав за ними, думаю вона знає, де вони так довго можуть бути.
Закінчивши ігру, Дмитро спішив знайти Марину.
В будинку, час від часу, чути розмови… Жінки знову готували салати, накривали стіл пахучими стравами. Але ті розмови майже ні про що, трохи про моди, про погляди на життя. Надія чекала розмову про дітей, думки, як оси, в голові гуділо… що ж буде далі? Анжела ж, жінка мудра, виважена, наспівувала циганську пісню. В усьому довіряла чоловікові, тому й про дітей ні слова..
В одній із кімнат, Марина розповідала Артуру про навчання. Хлопець, побачивши на столі Конституцію України, здивовано запитав
- А це тобі навіщо?
- Ну ти ж вивчаєш «Право», а хіба мені не можна? Якщо чесно, хочу все життя бути поруч з тобою.
Він ніби й не чув цих слів, позирнув у вікно,
- Десь Баро з Віолою пропали?
- Вона тобі така важлива?
- Та ні, я би вже дещо перекусив.
Кілька секунд і Марина перед ним тримала бутерброд з копченою ковбасою і сиром, припрошувала,
- Ану, давай скуштуй!
Вони по черзі, відкусювали маленькі шматочки і посміхалися. Коли з бутербродом було покінчено, обняла його за шию,
- А тепер дякуй!
- Ти така проста, як дрова. Але ж приваблива!
Він тільки торкнувся її губ, як в кімнату зайшов Дмитро. Де стояв, там і якусь мить і закляк, очі мало не вилізли на лоб, важко перевів подих,
- Артур! Що ти собі дозволяєш! Це тобі не іграшки!
Марина притулилася до Артура,
- Тату, а може ми заручимося з Артуром, що скажеш?
- Це з яких пір дівчата перші про це говорять? Це він має вирішити, а не ти!
Донька ледь зблідла, зніяковіла, косо позирнула на хлопця. В одну мить, ніби спалахнуло багаття й полум`я торкнулося його обличчя.
Та Дмитро не звертаючи уваги різко звернувся,
- Ти хлопче краще сядь за кермо авто та поїдь з Мариною, знайдіть мені ту пару голубів, де вони можуть так довго вештатися. Ви всі, як діти, тож треба навчитися поважати і інших, а не думати тільки про себе.
Артур, як слухняне телятко, не проронивши ні слова, опустивши плечі, попрямував до авто. Дмитро гнівно подивися в очі доньки,
- Давай,одна нога там - друга тут, щоб швидко мені. Що теж заміж не терпиться?! Ох, дівота- дівота, ранні пташки!
***
Слухаючи пісню, Віола від задоволення примружувала очі. Раптом звідкись, наче здалеку до них донісся грім. Водночас привернула до себе увагу Волга, яка неподалік зупинилася навпроти них. Дівчина різко піднялася на ноги, торкнулася плеча,
- Вставай ! Чуєш вже гримить і здається до нас гості.
З авто вийшло троє молодиків. Не поспішаючи, перший високий, як жердина, білявий, зсутулившись потирав руки,
- Ану- ану… і що це за краля тут відпочиває?
Побачивши чужинця, її наскрізь пронизав страх, холодні мурахи пробігли по тілу, спиною притулилася до Баро,
- Це не з наших…
Слідом за білявим, йшов нижчий за зростом хлопець ромської національності. Дівчина уважно придивлялася на нього, але зрозуміла, що він не з містечка. За мить почула знайомий голос, полегшено перевела подих. Останнім за ними йшов Яник Ворон, саме той хлопець, що вподобав Марину. Він розвів руками,
- Віоло! Тобі, що наших хлопців замало, що ти сюди чужинця привезла? Е- е – е дівчино, так не годиться….
Віола встигла прошепотіти,
- Цього я знаю, він залицяється до Марини.
Баро віддав їй гітару,
- Знаєш роме, життя така штука, воно постійно змінюється, обертається навколо своєї осі, ми з тобою можливо й за весільним столом зустрінемося, породичаємося,- протягнув руку і продовжив, - Будемо знайомі, я Баро - наречений Віоли.
Білявий різко розвернувся, відхилив руку. Баро, став поміж них,
-Ша-ша, що за розклад… Яник, що за дівка й чия вона, що я не знаю.
- Так тебе ж тут два роки не було. Це онучка нашого барона, старша донька Дмитра, бачиш, як виросла.
На лиці білявого розпливлася єхидна усмішка, погляд голодного вовка пронизав Віолу з ніг до голови, став навпроти неї,
-А може він зіграє, а ти нам заспіваєш і потанцюєш. Може я першим буду в твоєму ліжку.
Після цих слів Баро весь напружився, стиснув кулаки,
- Ти ж хоч і пофарбувався, правда не знаю для чого, але ж маєш знати наші звичаї.
- Та досить про звичаї, не той час… Гарненька, пишненька, даси цицьки посмоктати?
Баро миттєво різко викрутив йому праву руку назад, той, хитаючись, впав на коліно. Намагаючись піднятись, вуха різонула гучна лайка, потім хрипло сказав,
- Що може позмагаємося, хто виграє, того й дівка.
Яник підійшов до другого хлопця,
- Так не годиться, ми ж з одного містечка.
У відповідь той здвигнув плечима,
-Та, що я та й хто я проти нього, якась мурашка.Сьогодні тут, завтра десь. Я з кочівників, устрягати не буду.
Баро вирішив, що краще домовитися, розійтися по – мирному, злегка відпустив руку білявого. Той, як півень скакав перед ним, вже в руці крутив доволі товстий залізний ланцюг,
- Ну що давай,чи боїшся?!
Яник знервовано закрутив головою, крикнув,
-Ні- ні! Хлопці не треба!
***
Об`їхавши вулицями і побувавши в парку, Марина з Артуром не знайшли авто Баро. Дівчина нервувалася, показувала дорогу і розповідала, де ще вони можуть бути.
Авто підіймалось на пагорб, де ввечері збираються роми, вона помітила два авто,
- Дивися наші там, давай швидше, піддай газу!
В ці хвилини, від хвилювання обличчя Віоли зблідніло, вся тремтіла, серце ледь не вискакувало. Білявий прийняв образ нападаючого ведмедя, махнув ланцюгом перед обличчям Баро, той ухилився. Артур вчасно засигналив і різко направив на них авто. Хлопці розбіглися в різні сторони. За мить Артур вискочив з авто, на білявого націлив травматичний пістолет,
- Тобі прочитати статтю, за якою підеш за грати, чи підеш з миром?
Біля Яника вже стояла Марина, кулаками товкла його в груди,
- А ти, що стоїш дивишся?! Це ти такий боягуз, а іще хочеш, щоб я з тобою дружила?!
Ніхто й не помітив, як надійшла чорна хмара. Майже над ними, небо навпіл розрізала ясночола стріла, сліпучо і біло усе освітила, Від гучного грому все здригнулося. Неподалік від Волги, блискавиця влучила у старий граб, який миттєво зайнявся полум`ям. На якусь мить всі заклякли, страх стис їм горла, перехопивши подих у легенях. Сім пар очей округлилися, дивилися на вогонь, як на примару.
Великі краплі дощу приводили до тями, білявий крикнув
-Ой, це ж не моє авто!
І кинувся до автівки….
Знову загриміло… Марина заволала,
-Гайда - гайда! Автівки, як приманка для блискавки, хутко тікаймо звідси!
Віола, все ще здригалася від страху, намагалася опанувати себе,
-Можна сказати, це нам пощастило, адже блискавиця могла вцілити в любе авто.
Баро висловив свою думку,
-Нам повезло, що обійшлося без бійки, не люблю коли так намагаються вирішити питання. Молоде, зелене, до того ж і не виховане, а корчить із себе господаря… Ох чому деякі наші роми такі задирикуваті, шукають собі пригод, чи то така вада….
- А що ж ти хочеш, он, через три будинки від нас живе сім`я. Мають дев`ятеро дітей і ні один з них не ходить до школи. Як думаєш, хто з них виросте?! За які статки живуть не знати. Он батько, вже два роки поспіль взяв у аренду невеличке господарство, вирошує поросят. І людям дає роботу і ми, можна сказати, не бідуємо.
Марина в захваті від Артура. Вона дивилася на нього з широко розкритими очима, любувалася. Дівчина не на стільки злякалася блискавиці, її більше втішала реакція і сміливість, вона поцілувала його в щоку,
- А ти молодчина! Я з дитинства мрію про такого чоловіка. Ти такий запальний, рішучий, сміливий!
Змахнувши краплі дощу з чола, хлопець зауважив,
-Ой, не перехвали! Краще не відволікай, бачиш дорога мокра.
***
Баро натиснув на гальма... на обійсті нікого.
- Ну от , тепер можна й розслабитися, ми на місці.
- Дивися й дощ майже вщух, маленький січе,- підтримала Віола.
Він обома руками обійняв її, притиснув до себе.
- Що сонечко, дуже злякалася?
- За тебе злякалася!.
Зненацька засигналив Артур, підігнав авто майже впритул.
За мить з будинку вийшли батьки. Нерозбірливо доносилися гучні слова циганською мовою. Посеред них став Янош,
- Так, припиніть базар! Чи свою молодість забули?!
Марина з Артуром зупинилися біля дверей авто. Чекали доки Віола, невпоспіх, вилазила з авто.
Баро, вже підхопив її за руку,
-Давай допоможу.
- Та я заплуталася в цих волана… зачекай!
Янош підняв руку, сердито,
-Діти і де ваша повага до батьків?!Чи незадовго ви десь розважалися?
Віола вирячила очі, думка – стріла - як зняти цю напругу? Вона зробила крок вперед, показуючи каблучку, підняла руку догори,
-Ви всі можете нас привітати! Баро попросив моєї руки і я піду за нього. Ось, він одяг мені каблучку. Тату! Тож ми заручилися, а через рік, забере мене в Молдавію.
Баро ж міцно тримав її за другу руку, хоча про це, сам мав бажання поговорити з Дмитром. За їх, так званими законами, жінки мають більше мовчати, ніж говорити.Особливо у вирішенні серйозних справ. Хоча Баро розумів, що Віола поквапилася, все ж не наважився її зупинити. Арсен і Дмитро ніби домовилися, одночасно нахилилися до Яноша,
- А як же домовленість?
Янош підвів брови, озирнув всіх довкола,
-Що за розмови Віоло?! Тобі хтось давав слово?
Всі переглянулися… Барон поглянув на небо,
-Здається дощу не буде, ану хлопці, всі за мною. А ви цокотухи, всі сидіть у будинку, чекайте на наше рішення.
Неподалік від будинку, Янош, Арсен і Дмитро розсілися в альтанці, хлопці ж, для себе принесли лавку, розмістилися під яблунею.
З дерев спадали краплі, навіювали думки, за якийсь час проганяли їх. Артур, сам по собі мовчкуватий хлопець, майже не хвилювався, він зрозумів, що Віола не для нього, як батьки не проти, то й батьків попросить за Марину. При спілкуванні з нею, зрозумів, що дівчина, хоч і багато говорить та розумна. Саме така, що все життя піклуватиметься про нього, кохатиме й цінуватиме, втішало, що не гордячка й до того ж симпатична. Що худенька, то не біда, розцвівша квітка - не зразу пишна.
Розчервонілий Баро, сидячи на лавці, раз – по - раз- потирав руки, розумів, що йому дістанеться найбільше.
Минуло з пів години... Янош з чоловіками говорив тихо, часто подивлявся в сторону хлопців. Занепокоєний Баро, прислухався до слів, але так і не міг зрозуміти, про кого більше мова. В голові ніби молотом гупало- Віола буде моя! Вона моя - нікому не віддам!
Янош ще раз уважно поглянув на чоловіків, переводив погляд до хлопців,
- Ви думаєте буду молодих сварити. Ні! Це ви так виховали своїх дітей. Раніше старші вирішували кого з ким одружити. І сім`ї були міцніші і поважали наші звичаї. Щож тепер?! Пожинайте те, що зростили. І не ображайтеся один на одного, що порушили домовленість. Бачу всеодно породичаєтеся… Чи хтось з вас проти?
Дмитро і Арсен знали, що замало приділяли уваги вихованню дітям. Але ж і час змінився, кожен в душі ніби себе оправдовував. Та наважитися, заперечити барону не посміли.
Арсен піднявся з лавки,
-Оскільки я маю синів і тоді була моя пропозиція,тож напевно я першим маю право на слово. Не хочу йти наперекір бажанню синам, їм жити, хай самі вирішують свої долі. Ми чого прагнули –добились, тож хай і їм повезе в житті.
Він до Дмитра протягнув руку, той у відповідь подав руку,
-Я радий, що ми порозумілися.
Янош кожному на плече поклав руку,
-Тоді гуляймо заручини!
Нарешті- майнула думка, коли Баро помітив рукостискання.
Арсен йшов першим - як важко зробити цей крок!Адже це на все життя і хочеться, щоби діти були щасливі. Баро, стиснувши кулаки, ледь тупотів ногами – терпіння й спокою - вселяв собі. Хай рідному сину скаже рішення.
Артур, побачивши батька, в недоумінні поглянув на Баро, піднявся з крісла.,
-Артуре, синку! З Баро все зрозуміло, він Віолі подарував каблучку, що ти на це скажеш?
Ніби шукаючи підтримки, здвигнув плечима, несміливо,
-Якби я зараз мав каблучку, подарував би Марині.Чи ти скажеш зарано?
-Та ні, як кажуть - » Куй залізо поки гаряче», думаю краще зразу зробити заручини, а то дивися, ще й викрадуть твою дівчину.
То ніби сонце засліпило очі, Баро від щастя їх на мить закрив і уявив сяючі очі Віоли.
За столом всі весело гомоніли… жінки припрошували скуштувати страви, чоловіки вкотре підіймали келихи. Заручені пари, як голуби вуркотіли один до одного. А на обійсті, згадуючи успіхи і падіння, все прожите життя, Янош з натхненням грав на скрипці…
Літо 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923554
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2021
Йшов 1998 рік…. Пора осіння… З кожним днем частіше згущались темні хмари. Зі сходу повівав вітер, на морі здіймав все більші й більші хвилі. Море сердилося, штормило, було якесь непривітне, сіре, нагадувало про холодні, моторошні ночі. Ніби підштовхувало до думок -, треба наважитися, уладнати сімейне життя… скільки можна кочувати?! Чи вже й табором можна назвати ?!.Залишилося лише вісім сімей та пару старих чоловіків - одинаків. Неподалік від Одеси, в декількох селах вже жили осілі цигани, інколи й спілкувалися з кочівниками, запрошували в гості, пригощали чим мали.
Цього разу, табір зупинився на узліссі, біля старого крислатого дуба. Лише чуприна, ще ледь зеленіла, а інше ж, жовто- зелене листя тріпотіло, сперечалося з вітром, намагалося втриматися на гілках.
Вечоріло… До заходу пливли сірі хмари, по обрію збивалися до купи, край неба прикрасився в червоно - оранжевий колір.
Босонога юрба дітлахів, від трьох до дванадцяти років, задоволено бігала по опалому, багровому листі, підкидала його високо догори, насолоджувалася свободою. Діти грали в жмурки, деякі старші хлопці лазили по деревах, сперечаючися, хто з них залізе найвище.
Біля щойно розпалиного багаття розсілися чоловіки. Гучні розмови… слова, підхоплені вітром, здіймалися і за миті пропадали в лісі. Час від часу, всі прислухалися,чи хтось з чужинців не навідається до них, чи часом не чути підводи, якою з Одеси мали приїхати дружини. Журився кожен чоловік, чи й буде вдача? Ворожіння така справа, сьогодні гарні заробітки, а завтра зовсім інакше, ніхто й гривні не дасть, ще й скандал вчинить. Набридло кочувати - це давно кожен тримав у своїй душі, але першим почати розмову, з них ніхто ненаважувався. Лише позирали, то на вожака Яноша, то на старого цигана Марка. Дід чатував онука ( Баро), який бігав з дітворою. Всіх, дивувала його винахідливість, сміливість й хитрість. Хлопчикові було лише вісім років, але кмітливість і розум, можна сказати, на всі років дванадцять. Втішався старий маленькою Маринкою. Він рік назад привіз її з Молдавії.Сказав, що їй два роки, журився за її матір, що померла при пологах, а батько десь повіявся. Можливо й кочує, чи вже має своє житло, про це ніхто не знав. Дід часто палив трубку, замислювався- що ж їх далі чекає? Дивлячись на кожного, примружував очі, ніби заглядав у душу, раз – по - раз зітхав, потім відвертався від усіх, засинав. Дівчинка тулилася до нього, прихиляла голівку до грудей, намагалася зануритися в обійми, відчути тепло його тіла, врешті зігрівалася і теж засинала.
Неподалік заржали коні…. Чоловіки притихли, галаслива юрба дітей побігла назустріч, всі зрозуміли - це поверталися жінки.
На траві розстелене велике рядно, по ньому розкладені овочі, фрукти, ковбаса, сир, яйця. Майже біля кожного, лежав нарізаний великими шматками хліб. Та ніхто першим не брав, всі чекали на вожака.
Після вечері, жінки заспівали журливу пісню, згодом притихли, кожна у роздумах. Діти, доволі наситившись, ніби пташенята, горнулися в обійми матерів, з бажанням зігрітися, ховали ноги під старі простирадла. Лише Янош спілкувався з старим циганом, той розмахував руками, щось шепотів йому на вухо. Згодом Янош підняв руку і голосно сказав,
- Роми, увага! Хоча я являюся вожаком, але даю слово старшому за віком, нашому поважному діду Маркові. Як він скаже так і буде.
Найближче до них, сиділи дві молоді пари з дітьми. Дмитро і Анжела, весь час намагалися втихомирити чотирьохрічну доньку. Віола вертілася, виривалася з рук, хотіла залізти на батькові плечі. Одночасно показувала язик шестирічному Артуру, який лежав на руках у свого батька. Поруч, прилігши на бік, його мати Надія, годувала грудьми двомісячну доньку Любу. Ці дві пари були дружніші між собою. Адже під час пологів Анжела ледь не померла, втратила багато крові. Арсен і Надія тоді й здали для неї кров. Їм дуже подобалася ця весела, кмітлива, красива дівчинка. Анжела і Надія разом шили для неї одяг, тішилися, називали її принцесою.
Коли Віолі виповнилося три роки, Арсен запропонував Дмитрові домовитися, що їх діти одружаться за циганськими звичаями.
- А де наші нерозлий вода?- часом так казали батьки, коли діти десь зникали з очей, тихенько, дружно гралися.
А було й таке, що не мирилися. Тоді Артур залазив на одну з гілок якогось дерева, сідав й гойдав ногами, лише позирав на Віолу. Вона не йшла скаржитися, часто відкопилить губу, махне рукою і тут же ляже на траву, дивиться в небесну далечінь, вдає, що не бачить його. А коли в таборі з`явився Баро, став її охоронцем - нікому не дозволяв ображати. Артур часто отримував стусани, бо інколи і навмисно зачіпав дівчинку. То щіпне, то ніжку підставить, а потім зробить вигляд, що це не він. Звичайно й Віола в боргу не залишалася. Але ж дівчинка - так її виправдовував Баро.
Старий циган, постукав трубкою по пальцях, дивився вдалину і ніби, щось згадуючи почав говорити,
- Схоже прийдеться нам прощатися. У кожного з нас вже є документи, тепер, все частіше, всі нас називають ромами. Тож маємо не відрізнятися від інших людей, вести культурний образ життя. Знаю, кожна сім`я має невеличкий спадок, чи золотом, чи грошима від батьків. Думаю всі поступали мудро, не тринькали гроші на пусті забаганки. Тепер настав час вирішити свою долю, осісти в якомусь селі чи містечку, придбати житло. Я повернуся у Молдову, знайду до кого пристати, а ви, хто зі мною не розділяє цю думку, хочете кочуйте й далі, а ні, то осідайте де забажаєте. Ми з вами були у Чернівцях, Одесі, в Могилів Подільському, на Вінниччині, у Молдові. Не всі люди кочевників, приймають дружелюбно. Але ці роми що осіли мають хати, зібралися в общини, тож думаю і вас приймуть до себе. Прошу - не ославте наш табір, не йдіть красти, поводьтеся обережніше з словом, вливайтеся в товариство. Сенсу кочувати й далі, я не бачу. Думайте роми… думайте…ранком я покину вас.
На узліссі, ще довго горіло багаття… Кожна сім`я вирішувала, як бути далі, куди та в якому напрямку їхати в пошуках щастя. Поміж хмар вирячився місяць, ніби придав впевненості ромам. Марко заграв на скрипці, зазвучали прощальні пісні…..
***
Сіріло небо, мжичив мілкий дощ… Янош вийшов з палатки… ще всі спали. Повернувся назад, подивився на старого цигана, йому здалося він не дихає. Від шарудіння Маринка відкрила оченята, відразу рукою торкнула старого,
-Малку-Малку!Вже ланок, вставай! Чуєш,вставай!
Від слів проснувся й Баро, але лежав тихо, добряче набігавшись за день, очі знову злипалися, хотілося спати.
Дід ледь відкрив очі, з уст виривалися незрозумілі слова, став часто дихати, захлинався. За мить до нього нахилився Янош. Старий ніби прощаючись, тремтячими руками схопився за його шию.
- Маринку… Маринку віддай Анжелі, вона за нею добре пригляне… Вона…вона не чистокровна циганка, по материнській лінії гагаузка, її батько колись кочував з нами. .. А Баро…хай, хай…Ар…
Тремтячі губи стулилися навічно…З повік скотилося кілька сльозин. Більше ні слова не сказав Марко… Від почутого, Баро вирячив оченята, майнула думка - Оце так новина!Та вмить хлопець здригнувся від шуму, здійнявся сильний вітер. Здалося відлітала душа Марка, прощалась, плакала за світом - захлюпотів сильніший дощ.
В обідню пору дощ вщух, тут же , під дубом і поховали старого .
Янош, давно поховав дружину, вирішив поїхати до знайомих в Могилів Подільський. Він мав розмову з Дмитром і Анжелою, знав, що після перших пологів, вона більше не народить дитину. Подружжя втішалося рішенням діда, дівчинку прийняли, як рідну. Щодо Баро, радився з усіма, ті букви, що вимовив дідй, стосувалися двох імен - Арсен і Артур, адже серед них більше не було інших імен на букву А. Все ж запропонував малому поїхати з ним. Але хлопчик підійшов до Арсена,
- Дядьку, я буду слухняним, називатиму татом…
Всі переглянулися, загомоніли, Надія просльозилася,
-Ну… тоді… тоді … тобі, я буду мамою.
Після поминального обіду прощалися, розуміли, що іншого виходу немає. В багатті догоріли непотрібні речі. З напруженим до болю обличчям залишки золи й попіл засипали землею, ніби ховали все минуле, прожите за роки. В очах розгубленість і відчай, кожен умовляв себе - Треба тільки наважитися!
Непомітно підкрадався вечір…. Летіли сірі хмари, загравали з вітром. Часом холодні краплі падали на плечі, підганяли йти якнайшвидше. Час від часу чутно торохтіння підводи й тихий гул від розмов, ховався вдалині. Нарешті почули тихий плескіт води… Стомлені, але усмішка скрасила їх обличчя, в очах блиск і надія на краще.
Осяяне місяцем море, переливалося, виблискувало, манило до себе. Інколи місяць ніби топився в ньому та за мить виринав. Море здіймало помірні хвилі, по них, то ясніше, то тьмяніше мерехтіли зорі.
Після холодного купеля, всі переодяглися в чисте вбрання й в нещодавно придбане взуття, адже серед людей намагалися виглядами більш- менш пристойно. Попереду, на них чекала дорога до залізничного полотна. Одна сім`я, з шести чоловік, іхала підводою вздовж залізничного полотна. Інші ж по шпалах поспішали в парк відстою електропоїздів, сподівалися переночувати у вагоні і ранком поїхати в напрямку Одесса - Київ.
Доля розкидала їх, на них чекали нові випробування. При прощанні домовилися, при нагоді, зустрітися в умовний час та в умовному місті на залізничному вокзалі у Хмельницьку. Янош в розмові з Дмитром, змінив свою думку, вирішив поїхати з ними. Вони зійшли на одній з зупинок, неподалік від Вінниці. Арсен же з сім`єю мав намір зійти в Жмеринці, персісти на потяг до Могилів Подільського.
***
Минуло одинадцять років…. Роки в надії, в клопотах, метушні і сподіваннях. Янош і Дмитро з сім`єю, на одній із вулиць на краю містечка, придбали невеличкий, занедбаний будинок. Познайомившись з сусідом, Дмитро допомагав ремонтувати машини. На цій вулиці та іще на одній, паралельній їй, в основному жили роми. За вулицями, на пагорбку тягнулася довга, густа посадка, ніби охороняла містечко. А далі, виднілися безмежні поля. Сусіди й більшість ромів, років три – чотири, як осіли в цих краях. Кожен жив своїм життям, виживав, як міг. Деякі жінки їздили у Вінницю, займалися ворожінням, дехто їздив у Хмельницький на речовий ринок, просто купував речі, а згодом возив по селах, перепродавав за більшою ціною.
Одного травневого вечора, неподалік від посадки сім`я розпалила багаття. Янош заграв на скрипці, яка дісталася йому в спадок від Марка. Залунала сумна, а потім і весела циганська мелодія. Частина її, легким вітром розносилася над містечком, частина губилася в посадці і вже зовсім тихо зникала в полі. Ось так, завдяки музиці, він зміг зібрати усіх ромів. Згодом згуртувалися в велику общину, бароном вибрали Яноша. Де багато вірних друзів там і живеться ліпше.
Дмитро закінчив курси водія, став таксистом, спочатку працював на орендованій машині, згодом придбав свою. За ці роки, сім`я окріпла, побудували просторий будинок. Анжела стала справною господинею, навчилася готувати смачні страви, займалася дітьми. Віола, розцвіла, як квітка. Пишна дівчина з красивою формою очей, дуже схожа на батька, закінчувала восьмий клас. Маринка ж худенька, струнка, як берізка, хоч і мала темне волосся й карі очі та все ж колір шкіри був трохи світлішим. Хоч дорослі й знали, що донька не рідна та дівчаток не розрізняли, все це тримали в таємниці. Одного разу Віола запитала Анжелу,
- Мамо,чому вона така худорлява, адже між нами різниця немає й двох років. Бачиш яка я, вже як доросла, все при мені, а вона, ніби їй їсти не дають.І зростом майже на цілу голову нижча.
У відповідь, та посміхаючись,
- Ти багато спиш, а вона он, яка непосидюча.А, якщо ж серйозно, ти більше схожа до батькової родини.Але й помічу, Марина гризе науки, а ти уроки пропускаєш, не належно відносишся до навчання.
- Ой мамо, кому потрібне це навчання, основне вдало вийти заміж. Ти ж бачиш, як одружуються, багатші йдуть за багатших.
- Доню - доню! На все треба мати щастя!
Спочатку Анжела не хотіла дівчаток віддавати в школу та Дмитро наполіг, щоб вони отримали освіту. Часто повторював,
- Сонце моє, не той час щоби відрізнятися від інших дітей. Та й майбутній чоловік, щоб не називав неосвідченою.
***
Сім`я Арсена, по приїзду у Могилів Подільський два роки орендувала житло з правом викупу. Дві, доволі невеличкі кімнати в старому бараці, для сім`ї не принесли втіхи. Арсен складав гроші, щоб купити гарний будинок. У людей працював наймитом, кому нарізати дров, чи нарубати, інколи й криницю викопати, чи паркан побудувати. Баро часто прогулював школу, намагався допомогти батькові, прислухався до порад. Арсен вчив хлопця,
- Ти не цурайся любої роботи, це тільки починати важко, згодом всього навчишся, втягнешся - буде легше працювати..
Надія виховувала дітей. Важче стало, коли Артур, а згодом і Люба пішли у школу. Вона вміла читати, але інших наук не знала, адже в школу не ходила. Їм часто допомагав Баро. Завдяки старанню, кмітливості, хлопець навчався майже на відмінно. Але згодом, коли придбали авто, з цікавістю читав книги по ремонту, сам зумів її ремонтувати. Вже пізніше здав екзамени, мав посвідчення водія. В Атаках знайшов роботу, працював водієм хлібовозу, тут же зняв житло. А через рік мав посвідчення водія - міжнародника, влаштувавався водієм – далекобійником. Славний, кучерявий хлопець, дуже схожий на старого Марка, такий же розумний і працьовитий. Хоча й пройшло скільки років та він часто згадував Віолу, згадував останні слова Марка. Таємницю, що Марина гагаузка, тримав при собі. Іще мав одну таємницю – він ненароком підслухав розмову Арсена й Дмитра, коли вони домовлялися, що, як Віола і Артур підростуть, то одружаться.
За ці роки, дорослі декілька раз зустрічалися, то у Вінниці, то у Хмельницькому, розповідали про своє життя, де в чому й радилися.
Хоча розмов про домовленість за дітей і не було та Дмитро мріяв, у надійні руки віддати Віолу. Інколи задумувався, який він став цей хлопчисько? Сам його бачив, років три назад. Хай хоча би раз за скільки років побачилися діти. Артур вже навчався на юриста у Вінницькому коледжі – це втішало його, така професія для ромів - справжній скарб.
***
Цього року вересень видався доволі теплим… Погожий ранок віщував про сонячний день, по небу лише де - не - де розкидані перисті хмари.
Віола, вставши з ліжка, відчинила вікно, усміхнена, позирала довкола, підкралася думка - Це ж так чудово, на моє день народження буде гарний день, ще й гості приїдуть. Батько каже, старі знайомі та я їх майже й не пам`ятаю. Тільки й пригадую, один сюжет - бігла й впала, розбила губу. Кучерявий, чорнявий хлопчик умовляв щоб не плакала. Водою промив губу й приклав подорожник та, як його звати, точно не пам`ятаю, чи Баро,чи Борис? Іще Артуром котрогось хитрого з кирпатим носом звали, пригадую, весь час дражнився зі мною.
В будинку веселі розмови…. Анжела з дівчатами крутили голубці, смажили котлети, чекали гостей. Дмитро радо потирав руки, трохи хвилювався, нарешті приїде Арсен з дітьми. Ну от і побачаться діти. Гризло сумління, домовленість,то така справа, краще було зробити заручини, чомусь тоді про це не подумав і Янош не підказав.
А Янош в цей час налагоджував скрипку, доволі сива шевелюра спадала на чоло, чоловік постарів - роки зробили свою справу.
За клопотами й час минає швидко…. Перед дзеркалом крутилася Віола.На ній строкатий, шовковий костюм з чотирьма воланами. Зачарована ним, ніби потопала в маках, любувалася собою і золотим ланцюжком з омулетом, який подарували батьки.
За мить, поруч стояла Марина,
-Ой, сестро, яка ж ти гарна! Хоч нині заміж віддавай!
-Та зачекай, тож немає за кого…
-Ой, нема – нема… Чекай, ось зберуться гості, будеш вибирати.Тож заручин не було, значить вільна пташка!
-Досить базікати, не мине й року, й ти повністю вберешся в тіло, он вже яка, теж гарненька, ще й хитренька, хлопці теж будуть задивлятися. Хоча я вже помітила, як Яник Ворон, поглядає. Пам`ятаєш, ввечері на Зелені Свята, коли нас батько не відпустив на ставок. Я бачила, який він знервований ходив, дізнавшись, що ми не йдемо, теж не пішов, хоча хлопці його й звали з собою.
- Помітила – помітила… Але він гарячкуватий, видно в судинах тече чиста циганська кров та й не в моєму стилі. Я хочу такого, як батько розповідає про Артура. Розумного, ну і звичайно, щоб не лякалися люди. А то, не дай Боже з такою пикою…
Марина зажала губи, майже впритул наблизилася до дзеркала, вирячила очі, скорчила гримасу. Голосний веселий сміх рознісся по кімнаті. Віола легенько ущипнула сестру за руку,
-Ні- ні, ти ж така гарненька, завжди рум`яні щічки і шкіра світліша за мою. В тебе теж має бути гарний хлопець. Не кривляйся, тобі не личить.
Марина погладила сестру по плечі,
- Ну гаразд, немає часу й подуріти…Пішли нарізку робити.
***
Тим часом… Арсен з сім`єю? вже за пів години? мав приїхати. Баро - теж мав запрошення, передзвонив батькам щоб не чекали, за адресою сам знайде дорогу. Одягнений у білу сорочку, накроплений парфумами, присів за кермо авто, дивлячись у дзеркало, заспокоював себе - і чого хвилюватися? Здається готовий з`явитися перед нею. Скільки ж років ми не бачилися? Мабуть років п`ять…Яка ти зараз, Віоло?
Дорогою пригадував дитинство… Як просльозилися її красиві оченята після невдалого приземлення, як намагався втихомирити й на губі зупиняв кров. У душі сподівався, що в подарунок їй сподобається золотий браслет. Вже більше року, в бардачку його авто, лежить каблучка для заручин, в надії, що колись Віола стане його нареченою. Інколи, все ж доганяла, підкрадалася думка - може вже й заручена, але тут же наполегливо заспокоював себе, напевно би такою новиною Арсен точно би похвалився.
Дмитро був у підвалі, коли Меrcedes-Benz під`їхав до воріт. Марина відразу кинулася надвір відчинити ворота. Але Баро не чекав, усміхнений, веселою ходою йшов назустріч,
-Це напевно Марина? Чи я помилився?
На згоду дівчина кивнула головою, зміряла поглядом із ніг до голови, під ніс прошепотіла,
- Красень! А чуприна, а високий…
Хитро позирнула й голосно,
-Проходь, не соромся. Віола у будинку!
Йому здавалося, що він летить, на згоду кивнув головою. Марина залишилась стояти, як вкопана. Йому кортіло відповісти - яка там сором`язливість, коли на кону життя – але змовчав. Про себе помітив - тримайся Баро, попереду, ще складніше буде, тож не поспішай, на все май терпіння..
По сходах з будинку, непоспішаючи йшла Віола. А куди спішити - сьогодні, я принцеса на коні, тож іменини. Не годиться летіти в обійми, нехай почекають, більше звернуть уваги, нарешті хай помітять мою красу.
Побачивши її, Баро почервонів, гучно забилося серце - ну справжня троянда, а я без квітів, от телепень, ото дав маху. Зачарований, хоч трохи й розгублений, спішив назустріч, не відчував землі під ногами,
-Ну і виросла, що сказати - справжня леді!
Її очі забігали по ньому, кров вдарила в обличчя.
За мить, він доволі вищий за неї, стояв поряд. Їй довелося підняти голову, щоб зазирнути в його карі очі. Погляд очі в очі… вона з легкою усмішкою,
-І хто це завітав до нас?
Від здивування, очі піднялись догори,
-Ану вгадай Чи не Баро тебе в дитинстві захищав?
-Так, очі пам’ятаю, а от ім`я… забула. Але ти перший гість, тож проходь у будинок.
- Е, ні, зачекай… вибач, що без квітів. Дозволь привітати тебе з Днем народження. Щастя тобі, достатку і вірного кохання.
Золотий браслет прикрасив її руку. Їй здавалось, дорогоцінний метал засяяв, заграв відблисками, ніби передав її душевну радість.
-Цей подарунок, не дуже коштовний, але від щирого серця.
Ніжний поцілунок в щоку на мить сполохав її молоде сердечко.
Ледь нахилившись, майже на вухо прошепотів,
- Я готовий тебе викрасти, що скажеш?
Враз зашарілася, сильніше почервоніла. Зажавши пухкенькі губи здвигнула плечима, в очах сонячні промені,
- Дякую, гарний подарунок.
Саме в цей час, з підвалу повертався батько. Трохи здаля, побачивши їх разом, ледь не вирвалося з вуст - Яка чудова пара. Але тут же помітив, що це не Артур, вмить ніби прикусив язика. Цікаво, а де ж останні?
Ті дві пляшки вина, що мав у руках, на ходу віддав Марині, за мить обіймав хлопця,
- Баро, синку, ти став справжній легінь! Я тебе здаля і не впізнав. А де ж батьки?
- Та я прямо з Атак, своєю автівкою. Я з ними спілкувався телефоном, скоро мають бути.
Дмитро, роздивлявся авто, прицмокнув,
- Молодець сам купив,чи батько?
-Ні- ні, сам кручусь… В нього ж іще двоє сидять на шиї. Йому й так скрутно. А де дядько Янош?
- Недавно був тут, скрипкою займався, може пішов відпочити. Ти проходь, не соромся, тут всі свої.
І до Віоли,
- Марина пішла, а ти чого стоїш, йди матері допоможи.
***
Дмитро провів Баро до Яноша, сам повернувся до своїх справ. Той, побачивши хлопця, просльозився,
-Ну ти викопаний дід, ото схожість, треба ж такого.
Після рукостискання, обіймів, Баро трохи хвилюючись,
- Дядьку, я хочу з вами поговорити, тільки наодинці, якщо можна.
Той трохи здивовано,
- Що такий секрет? Якщо так, пішли в садок, під старою яблунею є стіл, крісла, там і поговоримо.
Баро хвилювався, раз – по – раз стискав руки,
- Дядьку, А, що - заручини Артура і Віоли були?
- Та ні, думаю це сьогодні Дмитро з Арсеном мають обговорити. Можливо й повідомлять… . Вона закінчить школу, тоді й відгуляємо весілля. Дівчина, як яблуко наливне, саме бери й смакуй.
Після перших слів Баро зрадів та коли Янош закінчив говорити, зблід.
- Та, я оце… Я іще з дитинства мріяв одружитися з Віолою. Але так сталося, зовсім випадково підслухав розмову, вони домовлялися про неї з Артуром, як підростуть, тоді й зіграють весілля. Я з батьком не хотів сперечатися, вмовляти, щоб передумав. Бачиш, я сам досяг всього, що маю. Скоро й квартиру куплю, все це тільки заради неї, вона з дитинства запала мені в душу. Її очі і мрії про неї, щосекунди зігрівають моє серце. А нині побачив… Та, чи ти зрозумієш мене? Розумієш, я її кохаю. Я так думаю, якщо заручин не було, може та домовленість і не в силі, що скажеш?
Янош дивився вдалину, густі, сиві брови насунулися на очі, хитав головою,
- Так – так… Воно й справді - заручин не було.Ти ж знаєш, Артур вибився в люди, як у нас кажуть. В розмові Дмитро часто згадував, вихваляв хлопця, напевно мріяв про такого зятя. Навіть і не знаю, чи й вдасться його умовити… Тут мабуть треба з Віолою поговорити. Але ця дівка норовлива, гонориста. Ти навіть ладен потрапити під її гостренький каблучок? Я вже мовчу за язичок, ця за словом у кишеню не полізе.
- Заради неї, як не дивно, я і на це згоден. Геть гори переверну! Ощасливлю, а її норовливість приборкаю, от побачиш!
- Тихо… зачекай! Ти не гони коні, хай приїде Артур, побачаться. Ну, якщо не захоче за нього, можливо тільки тоді подіє на батька.
- Дядьку, ти ж знаєш, що в наших сім`ях, в основному все вирішують чоловіки. Хай Артур одружиться на Марині, теж гарна дівчина, саме підросте. Чи можливо Арсен не дасть на це згоду, бо вона по материнській лінії гагаузка.
Янош, як ошпарений окропом, зірвався з крісла, озирнувся довкола,
- Тихо- тихо…ша… ша..… . А ти звідки знаєш?
- Коли дід помирав, я не спав, чув його останні слова.Та мить закарбувалася в пам`яті, згадаю, ніби все це було вчора.
- Ой, прикуси язик! Ти ж знаєш наші закони, всі діти, що потрапляли в табір вважалися ромами. Забудь! Чуєш, забудь, що чув! Окрім нас, цю таємницю ніхто не знає. Навіщо дівчині ятрити серце, хіба вона винна. Ти уявляєш, який для неї буде удар? Вона ж така розумниця, гарно вчиться. І красою Бог не обділив, що худенька, то нічого, одружиться, округлиться, народить дитя - увійде в силу. А непосидюча, що тобі сказати. Віола більше в ліжку вилежиться, а Марина і в городі допоможе, і на кухні, на все знайде час.
Баро хвилювався, обома руками взявся за голову. Янош присів у крісло,
- Невже так в душу запала? Ох кохання… Ти це, за Марину дай мені слово, цю таємницю, забереш з собою на той світ, тоді я докладу зусиль, щоб допомогти тобі.
Хлопець намагався вгамувати замішання, встав з крісла, нахилився до нього, міцно обійняв,
- Дякую! Домовились дядьку! Дякую, я присягаюсь! Даю слово - мовчатиму, як риба!.
Засигналило авто, вони поверталися на обійстя.
***
Дмитро і Віола зустрічали гостей. Першою йшла Надія з донькою. Артур з оберемком квітів поспішав за ними. Побачивши його поряд з матір`ю, Дмитро здвигнув плечима,чи й не нижчий зростом за Віолу? Що ж це він такий хилий. Чи так навчання діє,чи не дай Боже, хворий!?
Янош побачивши, як Артур вітає Віолу, непомітно рукою товкнув Баро,
- Для такої нареченої, мені здається, цей хлопець ростом не вийшов.
Це помітив і Арсен. Незадоволений тим, що побачив, примружив очі, настигла думка, як оса – Чи на дріждях така виросла? Але ж гарна, пишна, як півонія, а ті очі так і манять до себе. Ой, деж та, моя молодість! Буде гарна невісточка….
Він спостерігав за сином, той ніяковів перед дівчиною, ніби чогось боявся. Від думки, кинуло в холод - Чи може паршук не захоче її, скаже висока й пишна. Що тоді Дмитро скаже? Оце так сюрприз, оце задача!
Здаля, воно й неозброєним оком видно - Артур нижчий за Віолу. Він у подарунок їй підніс кольє в футлярі. Раніше, мріяв його одягти, але побачивши, як вона тупо гляділа на нього, передумав. Дівчина відкрила футляр, здивовано подивилася, гучно сказала,
-Дякую!
І ледь нахилившись тихіше,
- Але ж навіщо такий коштовний подарунок? Думаю, що це в наших стосунках не позбавить мене свободи і до ні чого не зобов`яже?
- Ну що ти, звичайно ні. Це в знак нашої дружби!
В цей час Марина стояла неподалік, щоби побачити подарунок, тягнула голову догори, стала навшпиньки. Але не встояла, похитнулася, ледь не впала, вирячивши очі й розставивши руки, різко присіла, водночас голосно випалила,
- От би мені такий на заручини!
На її слова всі озирнулися. Надія замешкалась, ледь зблідла, щоб більше ніхто й нічого не сказав, на Віолу накинула велику квітчасту хустку,
-Дай мені привітати цю красуню!
Вона ніби приготувала промову, набажала їй скільки всього хорошого, що Віола, аж вирячила очі,
-Дякую, дякую, дуже приємно!
Сестра, дивлячись на Віолу, ледь - ледь стримувала сміх. Вона її розуміла, ця довга промова всім добряче набридла. Та й Дмитро, зі сторони подивлявся на цю довгу церемонію, не витримав, усіх запросив у будинок.
Марина ж, поспіхом прийняла образ хитрої лиски - ану, чекай – чекай- озираючись, різко смикнула Віолу за руку, до болі стиснула в лікті,
- Сестричко, благаю, лиш мені Артура. Я відчуваю, це мій суджений!
У відповідь та закліпала очима й здивовано,
- Тю, ти ж його скільки років не бачила, отак відразу закохалася?
- Отакої, ти забула. Я два роки назад була з мамою на базарі в Хмельницькому, бачила його. Я ж тобі розповідала….
- Ой, маю пам`ятати, що було два роки назад, не сміши мене.
- Я тебе прошу! Він, ще тоді зачарував мене. А зараз, як тільки вийшов з авто, зрозуміла, що я закохалась, - сказала і першою прошмигнула в будинок.
Янош чатував чоловіків, за стіл присів між Дмитром і Арсеном. Жінки ж з дітьми сіли трохи осторонь.. Як годиться, перші келихи вина були випиті за зустріч, за дружбу, за здоров`я господарів. Далі повелася розмова про життя, про події в країні, про політику.
Вже ніби й всі напилися, наїлися, Арсен прошепотів до Яноша,
- Дядьку, при всій повазі до вас, підкажіть, з чого мені треба починати, щоб поговорити про весілля?
Старий засіпався,
-Почекай, а чому зразу про весілля, може про заручини? Мені ж здається їх не було,чи я щось пропустив… Куди спішиш? Он вийдемо, перекуримо, втрьох підемо в садок, там і поговоримо.
В цей час молодь вже стояла осторонь. В Арсена від побаченого полізли очі на лоб. Марина ніби повісилася обома руками на шиї Артура. Щось говорила, сміялася, обличчя хлопця розпливлося в широкій усмішці. Він махав головою і за мить гучно засміявся.
Ця поведінка роздмухала в Арсена іскру незгоди, а деж Віола? Очами шукав її. Неподалік, під бузком, вона стояла поруч з Баро.
В цей час Баро попросив її поїхати, показати містечко. Хоч якийсь час вона й вагалася, але його очі підкорили її. Не встиг Арсен підійти до Дмитра, як зненацька майже всі звернули увагу на дзвінкий голос Віоли,
- Ну гаразд, умовив!
За мить, авто від`їхало від паркану.
Далі буде..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2021
Чорний кі́т… пробіг між ними
Шкода лі́жко - одне на двох
А без се́ксу худо ж нині
Вже й не спи́ться, думок ворох
Двадцять ро́ків, то все ладком
Ніби бі́с, шепоче в вуха
-Будь упе́вненим козаком
Не терпи́!Що за житуха?!
Нічка зо́рі розсипає
Як нава́житись сказати
Пристрасть ті́ло обпікає
Мо» не ви́жене із хати?
Не лежи́, ти лежибока
Чолові́к, каже дружині
Стала на́дто заширока
Мало мі́сця на перині
Тю́, - до нього жінка мило
Казав пишних полюбляєш
Ну́, погладь швиденько тіло
Оттепе́р, що відчуваєш?
Хитрий по́гляд на дружину
У оча́х вогонь палає
Вже забу́вся й про перину
Замість не́ї, жінку має…
За вікно́м… співає птаха
Ніби в та́кт - "оха" дружина
Він по ні́й, як та комаха
На підло́зі одежина…
Втретє пі́т з нього стікає
Як рані́ш не здогадався
Й жінка мі́цно обіймає
Ну наре́шті, дочекався…
24.08.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923268
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2021
День Незалежності - нині святкую
Землі вклонюся, щиро подякую
За пишні трави і жита по полю!
За тепло й радість, за щастя й волю!
Що я живу, тут, на цій, святій землі!
***
Вже зазвучали мелодії миру
Всі привітаймо, вільну Україну
З Тридцятиріччям моя Батьківщино!
Ми відсвяткуємо гордо й достойно!
А, якже нам, усім й не поспівати
Квітучі клумби, червоніють маки
Шепочуть з вітром, славлять Україну
Зберуть народ… у єдину родину
І ми з надією, глянем до сходу
Де вояки - тож козацького роду
Вночі і вдень виборюють нам волю
Щоб Україна мала кращу долю
Славімо друзі рідний край, країну
І прославляймо мову солов`їну
Нехай звучить вона по всій планеті
Нам тридцять років – це ж лише на злеті!
Не залишає віра і є мрія
У серцях кожного, живе надія
Що ми спроможні досягти висоти
Бо в наших душах живе дух свободи!
***
Шановні друзі!
Щиро вітаю З ДНЕМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ!
Миру, здоров`я, єдності і любові!
Непохитної віри в майбуття!
Тепла, достатку, добра і щастя!
24.08.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2021
Ти прихили́сь, до мене на плече….
За мить тривога, хай кудись втече
Для нас не стануть довгими ночі
І гірких сліз... не пізнають очі…
Ти прихили́сь, до мене на плече
Відчуй стук серця і душі тепло
Адже ще лі́то, світло навколо
На нас чека́є, сподіваюсь я…
Ти прихили́сь, до мене на плече…
Коли під се́рцем можливо й пече
Я нагада́ю, як зірка рання
Наворожи́ла нам про кохання
Відійде бі́ль, маю сподівання…
Тож прихили́сь, тихенько на плече
Для мене ти́ - за все найдорожче
Теплі розмо́ви - обом, як ліки
Бо ми з тобо́ю разом навіки…
*******
Шановні друзі!
Щиро вітаю З Яблучним Спасом!
Миру, здоров`я і наснаги всім!
Нових творчих успіхів!
19.082021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2021
Якби я мала, ясні чорні очі
Тоді б напевно приходив щоночі
Всміхався місяць, виглядав з- за хмари
Яскраві зорі, посилали б чари…
Якби ж я мала, брови - рівну стрічку
Тебе б кохала, прославляла нічку
Що спромоглася нас обох сп*янити
Лиш вона зна, важко одненькій жити
Не спалось вітру, напевно, як й мені
Шовкові трави прихилив до землі
Ніби нашіптував пісню кохання
Хто ж приголубить - мене до світання
Любий , а я - маю зелені очі
Розповіла б, таємниці жіночі
Хай би мене зморила денна втома
Та я б кохала, раділа б, що вдома
У ліжку тепло, уже не одненька
Блажений спів – слухала б соловейка
Чи й збудеться колись, ця моя мрія?
Ховались зорі, лишалась надія…
Збігли роки, вже давно сиві коси
Стрічаю ранок, ледь срібляться роси
Та не приносить втіхи надвечір*я
Не об*єднались, зіроньки в сузір*я
Якби ж ти Боже та й дав чорні очі
Причарувала б, втішалась щоночі
Щоб по житті, розпач не тиснув серце
Вселяло віру сімейне джерельце
І я б пізнала те, жіноче щастя!
28.07.2921р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2021
Вже надво́рі ранок… пташечка співає,
Золотенький промінь в хату заглядає,
А вчора хмаринки, полили землицю,
І роси сріблясті лягли на травицю.
Піду босонога, спориш, аж лоскоче,
А перед очима все вабить, блискоче,
Цвіте кожна квітка, мені всміхається,
Літо в золоті, плодами пишається.
Он, попі́д парканом ягоди малини,
Виграють на сонці ніби намистини,
Аромат зва́блює, як не скуштувати,
Медовий сма́к, ніжний, як не прославляти.
Під парка́ном вишні й позички червоні,
Ніби то́, рубіни, сяють на долоні,
Засміялись яблука, политі дощами,
Заспівали оси, тішаться грушками.
В силу вбираються грона виногдану,
Я ще не ра́з, поспішатиму до саду,
Осяяні сонцем, в небі плинуть хмари,
Сердечко тішиться, сприйма літні чари.
Дні чудові прибули – краса повсюди!
На душі́, так тепло, тож радіймо, люди!
Поклонюсь за щедрість, трішечки надіп'ю,
Вже любов'ю наповнилось моє єство.
Вітерець… наспівує поміж трав пісні,
За це все, подякую Богу і землі!
25.07.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2021
Припав туман при лісосмузі,
Все ж соловей, співав неспинно,
Косив траву раненько лузі,
ВІН озиравсь і щохвилинно,
Про Музу, мріяв у напрузі.
Літо… краса, трава росиста,
Веселкою, немов намисто,
Переливається сріблиста,
За мить вже сяє золотисто.
Та тож, усе дива природи,
А мені б Музу для кохання,
Тоді б, не втратив я нагоди,
Гуляв би з нею до світання.
Як зорі й місяць нерозлучні,
Вірші б читав, ніжні, душевні,
І дарував сонячні мрії,
Як ті троянди, в щедрім червні.
Злегка крап- крап, ранковий дощик,
Ніби ревнивець, прогнав думки,
Прошепотів, - Вставай романтик,
Наточи косу, бери в руки.
Поки не злива, тож поспіши!
Блищить коса й тихо задзвенить,
То з нею Муза виводить соло,
Подих землі, свіжий, аж п`янить.
Душа сприйма, чарівний солод,
Торкнулась серця, щаслива мить.
29.06.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2021
Тихенький дощик… все крап- крап- крап
Серед городу немов на трап
Може на втіху, чи для душі
Збиравсь горобчик, скік - на кущі.
Скік- скік, скік- скік та знову упав
Ну от халепа! Чом не попав
На гілку сісти, чомусь тремтить
І, як спіймати жадану мить?
Щоб вдало сісти, не звалитись
Мабуть мені, набридло вчитись.
Злетів нарешті... наче вдало
Та враз натхнення - десь пропало
Ох, оцей дощ, це він завада
Вже ятрить душеньку досада.
Як важко взяти рівновагу
Ні - ні не буду мать повагу
Як не навчуся я літати
Як буду неньку захищати?
Он тато каже я дорослий
Та швидше це - такий не вдалий
В житті всього маю навчитись
Так- так, триматись!Не лінитись!
Горобчик сміло підняв крила
І де взялася зразу сила
Скі- скік, злетів на гілку глоду
Із крил струсив дощову воду
Сміло чирикав, - Лечу… лечу
Нарешті я, маю удачу!
***
В житті хто хоче, чогось добитись
На перешкоди не треба злитись
Рішай проблему сміливіше
Тоді і житиметься ліпше!
22.07.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920175
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2021
Я помрію, політаю
Десь думками в небо сині….
Ранком сонце зустрічаю
Наберуся в нього сили
Бо це ж літо, відчуваю
Розсипає, щодня чари
Я ж йогО, радо вітаю
Хоч й буркочуть, часом хмари
Та й нехай… і побуркотять
Нині всіх, діймає спека
Хай краплиночки полетять
Я зрадію і лелека
Тож помрію, політаю
Знов думками в небо сині
Там лелеку привітаю
Сяють щастям, очі нині
Блискавиць… літо й веселок
Вже умилася землиця
Дарить свіжість, ясний ранок
Хочу ним насолодиться.
20.07.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2021
Павучок дріма в соломці…
Приліг промінь на долонці
Пестить шкіру, відчуваю…
Тепле літечко вітаю…
Запах сіна… вже в покосах…
Виграва веселка в росах…
Ніби з сонцем веселиться
Хочу цим, насолодиться…
Літо - літечко яскраве…
Тепле сонечко й лукаве…
Припече та вмить сміється
Ой напевно, то здається
Побіжу, я поміж трави
А по небу, скрізь заграви
По хмаринках й по блакиті
Ой, які ж щасливі миті!
Ясне сонце, насолода…
Дарить чари нам природа!
Куди не глянь, всюди краса!
Це ж літо твОрить чудеса!
18.07.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2021
У вишневих барвах заховавсь світанок
Мов води нап`юся, зустрічаю ранок
Прохолода лягла,, ніби та… з криниці
Зарясніли в росах мої полуниці
Диво, пора літня, заглянуло й сонце
Промінчик мерехтів, у моє віконце
Розлігся й на ганку, ніби зазиває
Щоб ранку раділа - душу звеселяє
По траві́… шовковій, цвіт ледь похилився
Проміне́ць й по ньому, бігав і топився
В веселко́вих барвах вигравали роси
Аромати п`янкі, несуть абрикоси
Копошаться оси… блиск листви на сонці
Певно я хмелію, стою у сторонці
Задивлю́сь, любуюсь, цій красі ранковій
Зігріва́ють душу… мрії лазурові.
18.07 2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2021
Ой, червоні, в мене щічки
Певно йти, пора до річки
По коліна по водиці
А вона ж ніби з криниці
Спалах вогників в зіницях
Вже й не можу зупиниться
Як та жабка, люблю літо
Де не йду немає сліду
Ой, хлюп-хлюп, чиста водиця
Дай мені насолодиться
Теплим, ніжним, світлим літом
Налюбуюсь усім світом!
10.07.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2021
Сутеніло… До неї підбиралася журба….так вдалині вже гучно гомоніли. То молодь збиралася біля вогнища. Нині ж в обід знову дощило і громовиця блискала по небу, а її серце знову тремтіло. Як оте, молоде деревце, шо біля річки похилилось. І вона з небом теж просльозилась та вкотре взяла себе в руки й помолилась, - Прости ти, Боже, може я мала гріхи, тому й кохання ти мене лишив…
Там, біля річки, сміх і пісні, звабливі очі, усмішки, гучне серцебеття. Любов, надії, кохання і обійми, мабуть щасливе майбуття. Вона ж неподалік, присіла в траві густій, мов захисту шукала, тут, наодинці з спогадами, свою безнадію ховала.
А, що вже їй, минуло п*ятдесят, тепер же, самій зустрічати зорепад. В цю ніч, купальську, їй зорі миготіли. Здавалось, ніби знали її печалі, підтримати хотіли. І вітерець розвіював ледь посивілі коси… Сльозини чисті, ніби вранішні роси. Вона ж волала – журбу відпущу і хай вгамую своє серце й душу. Той біль, що кожного дня їй завдає…Та своє щастя, не знайде, знає. Бистра річка - симфонія води лунає… Ні не на втіху, навпіл серце крає. Не прийде милий спогад розділити. І хто б підказав, як далі жити? Як спромогтися, цю журбу втопити?
Вітер приніс вразливий сміх, їй би десь зникнути впоспіх… Пливли вінки, колихались на воді, зірки тонули золоті. А їй пекло в грудях до болю. Чом Боже, ти дав мені таку долю? Враз круговерть,то ніби в урвище вода загомотіна. А, я ж чекала, теж кохання хотіла. Рік чотирнадцятий, Майдан, завбрав її друга – чоловіка. Навіки з ним, на жаль, десь зникла й втіха. Уже й забула, коли й посміхалась. Та рана знову й знову придати болю намагалась.
Тьмяніли зорі від полинових сліз… Десь по воді полискував, ледь шурхотів верболіз. Як при розлуці коханого слова,-Я повернуся, ось тільки пройдуть жнива!
Душа боліла і ридала… А річка спогади ховала. Та вони на мить топились і знову виринали… Про ті дні й ночі, що вони колись веселились, вірили один одному, мали надію на щастя,кохали....
06.07.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2021
Зелений гай... так вабить до себе
Пройдуся по вибуялих травах
Поміж дерев павук гніздо плете
Все й скрізь, тоне в веселкових барвах
Від води відблиск, де сонця промінь
Приліг цілунком, мов у колисці
Вже розплескалась по яру повінь
Що не сховалась у цім озерці
А над обривом молода верба
Купала віти, тихенький шепіт
Лягла зненацька, під корінь журба
Ой, як вціліти, холодний трепіт
Пориви вітру раптово вщухли
Немов почули її сумління
Під сонцем брили злегка підсохли
Ледь - ледь вклонилась та це ж спасіння
Вже й спів пташиний, в гаю лунає
Дзвінкоголосся, щебет навкруги
Нехай же смуток, всіх оминає
Тонуть у квітах млисті береги
29.06. 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2021
Вночі розлився, широко Лиман
Відображавлись у нім зірниці
Легкою димкою, стеливсь туман
Він заважав лісовій куниці
Їй би пробігтись по всій окрузі
Зустріти сонце, всміхнутись ранку
З дупла гайнуть і радо на лузі
Втішатись літу, зробить зарядку
Та під деревами давно вода
Лиман розлився увібрав зливи
Вона ж звірина жвава, молода
Повеселитись, жаль, неможливо
Не зловить жаби, не її біда
Вмить полювати(летить) на птахів
Біля гнізда, вже яйця поїда
Досить хитренька, не має страхів
Вночі розлився широко Лиман
Схопила гілку, що над водою
Гойдається, розганяє туман
Грайливо втішається собою.
11.06.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2021
Велична книга є в Державі- Конституція!
У ній записано для нас право - інструкція
На прожиття на святій, на народженій землі
Де диво – ранки і влітку співають солов`ї
Де крутосхилі береги й повноводні ріки
Й яскраве сонце і блакитне небо навІки
Нас на життя надиха Богом дана природа
В книзі записано, все це - багатство народа
Щоб зберегти, ми маємо жити по закону
Кожному з нас треба завжди бути правдивому
Не відрізнятись,чи незаможний, чи багатий
Сором`язливий, чи бува надто пихатий
У книзі цій, написано про кожного із нас
Ми маєм право жити, який би не був той час
Закон один для всіх - працювати і навчатись…
Та нині бідному, як вижити, лікуватись?
Кажуть землиця наша, на надра забагата
Але чомусь, у старого все холодна хата
Майже обдерта, жаль, не спроможній поладнати
Ніби Держава, для народу, як рідна мати?
То деж наш газ? Чому віддали в приватні руки?
Хіба не знають, що всіх покинули на муки?
Останні гроші похабно здирають з народу
Не один пан, за це має нагороду….
А, як же сім`ям, у кого діти ходять до школи
Вони ж бідують, голодні, як узимку бджоли
Як виживати, коли давно нема роботи?
Он у дитини, знов продирявілись чоботи…
Хтось роз`їжджає на дорогущих Мерседесах
А хтось же їздить у брудних, старих автобусах
У книзі,записано - маємо бути рівні
На жаль, вже майже тридцять років ми ніби в прірві.
Як вибратися й насправді закони поважать
Як вижить олігархів і можновладців рать
Яка збагачується кожного дня й хвилину
Чи й в майбутті, побачимо щасливу людину?
День Конституції відзначає Україна
У сподіванні - жити краще кожна родина
В серцях надія, що стане один закон для всіх
Країна встане з колін і до нас прийде успіх!
Я українка- маю закони поважати
Мене завжди, цього навчали батько й мати
І моя віра в чесність, прекрасне майбуття
Щоби пізнало щастя, знов народжене дитя!
****
Шановні друзі! Вітаю Вас з Днем Конституції!
Миру, здоров`я, достатку, добра!
Хай виконується закон не тільки народом
Тоді й всі здатні будем покінчити з безладом!
Щиро бажаю, щоб кожного мрія, як зірка рання
Яскраво сяє, не згасла - щоб надія й не остання!
28.06.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2021
Ти на зупинці… нині так дощило…
І парасольку вітер раз- у- раз здіймав,
Твій ніжний погляд подарував крила,
Та почуття на якийсь час, все ж я прогнав.
Хоч і спромігся, але ж така мила.
Тільки б тобі, букети квітів дарував.
Ліхтар гойдався…. пора вечорова,
Ховались очі, ніби зорі між хмарин,
Все ж встиг розгледіть личко, чорноброва,
Нам не зустрітись, мабуть не стало причин,
І я б хотів, тебе бачити знову,
Весна буяє, шкода, в пошуках один.
Шукає щастячко, у цей похмурий час,
Забилось серце, так гучно, неспокійно,
Сипала чари, певно весна між нас,
І вітер віяв, здавалось мелодійно,
Якби ж, ми в барі, запросив би на вальс,
І на душі, мабуть би стало спокійно.
Та гул трамваю, пришвидшив серця стук,
Ти поспішала, вже й відчинились двері,
Відчув відразу у скронях перестук,
Як попередження, збудження артерій,
Від хвилювання, на ходу, як павук,
Схопивсь миттєво за чоловіка,- Вперед!
Прошепотів на вухо, торкався рук,
Ледь – ледь пропхався, замість нього наперед.
Вона підняла, волошкові очі,
І в цей момент, легенький дотик до плеча,
Як порятунок, враз взялась охоче,
За його руку, здригнулась, як дівча,
Думка- стріла -І вона цього хоче,
Легкий рум`янець, перевела подих.
Він відчував, нарешті це вже не сон,
З тремтінням слухав її серцебиття,
Душа співала неначе в унісон,
І мила усмішка осяяла обличчя.
У скронях тисло, так пульсувала кров,
Чомусь нестримно, хотілось щось сказать,
І притиснутись та себе поборов,
Ні не дозволить. Краще ім`я спитать,
Може вона, здатна дарити любов,
І, як хлопчисько, врешті закохаюсь,
Зігріва душу втіха – сподіваюсь,
Різко торкнулась,- Ну пішли зі мною,
Прошепотіла і почервоніла,
Заворожила своєю красою,
Як та троянда, навесні розквітла,
Та враз продовжила, - Сто баксів досить,
Якщо ти маєш, гайда сміливіше!
Слова болючі, мов напали оси,
Вмить відсахнувсь. На серці холодніше.
Чи знов обпікся?Що ж ти робиш доле?
Чому обходить щастя стороною….
А, я ж хотів кохання і неволі,
А не інтрижки! Й хитнув головою,
-Не та адреса, люба – помилилась,
Тож прОшу, вибач, нам не по дорозі,
У храм би краще, йшла та й помолилась.
І перед Богом, покайсь за пристрасті
За всі гріхи, а мене ж, зараз відпусти!
Думки, як рій – що не принесли радість,
Обличчя - маска й ті очі – омана?
Чом не розгледів і проявив слабкість?
А я ж гадав, буде моя кохана,
Надія зникла, як вранішня роса,
Лиш гул трамваю заполонив тишу.
Дивився вслід, дякував долі й Богу,
А дощ все лив, спромігся змить афішу,
І притупляв сердечний біль й тривогу,
Так краще – зразу, розійшлись дороги!
Квітень 2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2021
Ой, кувала зозуленька. То комусь кувала
А я свого миленького під бузком чекала
Диво цвіт, як твої очі, зваба в них і ніжність
Гріє серденько і в душу вкладає бентежність
Линуть пахощі повсюди, п`янять ніби чари
Вітер стрімко розгулявся, аж здригались хмари
Відступали лежебокі, золотистий промінь
Лиця ніжно торкнувсь, неначе здаля пломінь
І раптово, так помітно, небо засіяло
Ясне сонце, по обрію жовте жабо пряло
Розстеляє й червону дивовижну мережку
Кольорам, як у водограї, проклада стежку
Я по ній, по між трав, назустріч поспішаю
Милий мій, жаданий, нині скажу, що кохаю
Хай співає зозуленька, обом нам на щастя
Підем разом, ми до храму, там приймем причастя.
24.05.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917630
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2021
Літо... трави шовковисті,
Відблиск золота і срібла,
Потопають у намисті,
Просиналась земля рідна.
Чуєш, пташечка співає,
Той спів радісний, на втіху,
Вона ранок зустрічає,
Розриває сумну тишу.
Досягнувши піднебесся,
Зникав щебет у верхів`ї,
Й ніби тО… водночасся,
Між дерев і в різнотрав`ї.
Ледь дмухне, вітерець літній,
І загубиться в розмові,
Вмить здалось, то птах могутній,
Струсить роси веселкові.
Їх ласкає промінь сонця,
Вони сприймуть тепло, ласку,
І тихенько гойдаються,
Потрапляють, наче в казку.
Теплий червень, насолода,
Пишність трав, думки чарує,
Встановилася погода,
Хай нас літо… подивує!
***
Шановнгі друзі! Щиро вітаю,
З Днем Святої Трійці!
З Зеленою неділею!
Миру, здоров*я, щастя, достатку,
Любові, тепла , добра і натхнення!
20.06.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2021
В журбі черешня, схилила гілочки,
Ховає гнів у зраненому листі,
Іще зелені дарунки - ягідки
Давно в росі, лиш де –не- де сріблисті.
Дорогоцінний дар, нині так мало,
Вона ж хотіла, більший врожай мати,
Холодний вітер заводив сопрано,
Накликав дощ, все спромігся зламати.
Мрії й надії…розплескались при землі,
Плинуло з водами руде суцвіття,
Й ранкові роси,немов сльози в імлі,
Стікали вниз, хилилось верховіття.
Скільки змогла, з тремтіння сонця ждала,
Яскравих променів, ніжності й тепла,
І в хмурий день, і нічькою благала,
Щоби її надія не відріклась.
В журбі схилила черешня гілочки,
Та намагається увись підняти,
Проміння пестить, розсипа зірочки,
Нині в турботі - хоче обійняти.
07.06 2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916770
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2021
Рудий світанок відступає,
Лишає слід - сріблясті роси,
Сонна земля ранок стрічає,
І розплітає сонце коси.
Той відблиск золота яскравий,
По квітах, різнокольорових,
Торкнеться промінець ласкавий,
Й загубиться в травах шовкових.
Сонце осяє піднебесся,
Мерехтять роси, земля парує,
Вмить відчує ніжість і ласку.
Ця літня повінь, як і завжди,
Квітів духмяність, здійма вітрець,
Йому сказати хочу - зажди,
Приляж на мить, не вій навпростець.
Нехай послухаю, я пташку,
То зяблик ранок зустрічає,
В долонцях пригублю ромашку,
У мріях з літечком літає.
Я їй, подарую усмішку,
За мить, як сонце зігріває,
Та з нОвим днем мене вітає!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916496
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2021
Вже не пройдуся, рідними стежками,
Батьківська хата припала до землі,
Посеред трав зруйнована дощами,
Ніби кропИва, жалить серце мені.
Колись стежини й не одна до ха́ти,
Поміж квіток стелились рушниками,
Рясно ромашки й п`янкі кущі м`яти
Тепер на жаль, покриті смітниками.
А де ж той луг!? Он, чагарники всюди,
Й висохший став, уздріла далеченько,
Побіля них всякого хламу груди,
Боляче бачить, а де ж лелеченьки?
І дуб старезний, зранений схилився,
То від журби напевно, птахів нема,
А колись чубчик сонцем золотився,
Тепер коріння гниє, сповила тьма.
Від хімікатів. Безвідповідальність,
І людства безжальність, губить природу,
Чому черстві? Сповиває байдужість?
Напевно, все звертають на погоду.
Річка- вонючка ледь- ледь видніється,
Не знати й звідки, в неї течуть во́ди,
Кілька вербичок, скривлені гіллячка,
Руді листочки, з журбою п`ють воду.
У виживанні, жовто- руді трави,
Лиш лопухи здіймаються до неба,
Ці не бояться гидкої отрави,
Все ж чорні плями, деінде на стеблах.
Вкотре погляну, не впізнаю села,
Вже не пройдуся рідними стежками,
Далеко в лісі… зозуля співала,
В душі печаль, я ж пройтись сподівалась.
09.06.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916395
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2021
По небу стрімголов неслися хмари…. білі ребристі раз – у раз здригались… Сірі пишні, від пориву вітру ,час від часу губили мілкі краплини дощу.
Біля станції людей небагато, більшість у масках, позирають на колії, куди має прибути електричка та прислухаються до слів диктора. Михайло озирався, придивлявся до людей, а може якраз когось з знайомих зустріне. Давно в рідному містечку не був, тішився, що нарешті вирвався між люди. Ще й таке свято - День Перемоги, співпало з Поминальною неділею. Провідав могили родини і своєї Галинки, яку поховав три роки назад. Тепер, він живе в Києві, син забрав до себе. Йому минуло сімдесят років, але нелегке дитинство у великій сім`ї, згодом виснажлива праця тракториста,залишили сліди. На вигляд старий - худий, низенький, виснажливий, бліде, морщинисте обличчя, на сіро – сині очі нависали густі сиві брови. Вже тільки й годен прогулятися, при нагоді з ким небуть поспілкуватися та відпочивати біля телевізора.
Сину, хоч і минуло тридцять п`ять років, але не одружений. Дід дивувався - Ото поїхав з якоюсь в Європу ( каже на заробітки), що то така мода настала на цивільні шлюби, не знати чи й доживе він до того дня, щоби побралися, чи й дочекається онуків? Всі дні в тривозі, в очікуванні дзвінка і так вже майже три роки. Але не шкодує, що продав свою хату, адже нема’ здоров`я підтримувати порядок і на городі, і в хаті.
Нарешті диктор попередила про прихід електрички….
Михайло, поспішаючи, підіймався по сходах електрички, коли його хтось ніби товкав у спину. Ледь тримаючись на ногах, все ж спромігся зайти в тамбур, озирнувся. Раптова усмішка на все обличчя( але ж з-за маски не видно, тільки добавилося морщин), повеселіли очі,
- Миколо, це часом не ти?
Той, від несподіванки, закліпав очима,
- Ти ба! Оце так зустріч! Хапайся за ручку сумки, допоможи мені!
Дехто з людей уважно дивився на теплу зустріч.Вітання, усмішки, обійми і по- молодецькому, похлопали один одного по плечі. Людей в вагоні мало, вони присіли один навпроти одного. В цьому купе, біля вікна, дрімала жінка, років п`ятидесяти. Час від часу здригалися вії, на мить схиляла голову, клювала носом.
Микола подивився на жінку і тихо до колишнього сусіда,
-Оце так зустріч, ще й в таке свято. Ти, що напевно приїжджав на цвинтар?
- Так, два роки тут не був, оце надумав. Воно погода некомфортна прохолодна і сира, але вона нас не запитує,чи ми хочемо такої. Цьогоріч пізня весна, хоч я і в курточці та добряче промерз.
-То чому до мене не зайшов, ми б з тобою відсвяткували День Перемоги. Пом`янули би наших дружин. І на електричку б разом йшли. Бачиш до сина їду, зарубав пару гусей, зібрав яєць, хай потішаться домашнім.
-А, що Валічка теж пішла?
-Два роки, як пішла,залишила мене одного, - Микола закліпав очима, витирав непрохані сльози . Злегка затрусилися плечі, худі, жилясті руки закрили обличчя.
Михайло з сумом дивився на нього. Хоч цей чоловік й статурою виглядав трохи міцнішим за нього, але глибокі морщини на обличчі, як відбиток стресів, на все життя.
Микола заспокоївся. Ніби трохи соромлячись, зіжавши дві долоні докупи, поклав на своє коліно і позирнув довкола,
- Вибач, нерви здають, знаєш… Ти краще розкажи, як тобі живеться? Де син, чи одружився, може вже з онуками бавишся?
Михайло присів поруч, поклав руку на плече й ледь нахилившись, розповів про своє буденне життя. Бідкався про одинокість і в той же час тішився, що тепер має інакше життя. Не шкодує, що поїхав до сина, на свою пенсію б так не харчувався. Хвалив ся, що тільки й радості від сина, він для нього тепер справжня опора. Гарна трикімнатна квартира, комфортно, тепло, тільки би онуків дочекатися, більше нічого й не треба. Після розповіді, хитнув головою,
-Ну, а тепер ти повідай, як живеш?
-А може перекусимо, маю сало, яйця. Шкода сто грам не взяв, якби знав, що зустрінемося. Я такий радий, що тебе побачив. Жалкую, що ти хату продав. По- сусідству добре жили,ніби родина.
- Ні- ні, їсти а електричці не варто.Цей короновірус дуже небезпечний, тож краще поберегтися. Тобі до Фастова, ще є час, тож розкажи, що там в наших краях , як нові сусіди господарюють?
Зіжавши кулаки, Микола притиснув до грудей,
- Знаєш, я живу ніби серед вовків у овечій шкурі. Ти розумієш, ще й з двох сторін, Ганька теж хату продала. Купила собі квартиру в центрі містечка, з онучкою живе. Правда мала вчиться в інституті, в Вінниці на педагога. Якось зустрічав її, тішиться, каже , хоч на старості років поживу, як люди. В теплі, з ванною, магазин в цьому ж будинку.
-Ото новини… ну, а ти чому так про сусідів, що п`ють, б`ються, чи дуже сваряться, що спати не дають?
- Не дають спокійно дожити. Може би краще пили, то хоча би віталися. А це, ніби домовилися, з чотирьох сторін паркани по три метри висотою. Ковані, мідні ворота, воно то красиво, але ж не по- людські живуть. Один - спочатку майже пів метра заліз на город, мурував фундамент під паркан. Згодом другий, теж заліз, правда менше. Зробив фундамент під паркан, ніби стінку для ями, загорожу для собаки. Вибач, все з під собаки, водою змиває в яму, смерід, а тут іще й дощі, що тобі сказати. Я якось насмілився сказати, що смердить на всю округу, то він послав мене на три букви, порівняв мене з собакою. Я цілий тиждень лежав слабий, що за людина, як так можна!
-А, що дружина його, діти?
-А, що діти, десь вчаться, не видно. А жінка кацапка… без нього й сапи в руки не візьме. Ніколи й не бачив, щоб воду носила. Оце ж наша з тобою криниця висохла, йти далеко, збираються підключатися до центрального водогону. Я теж вніс гроші, там керує Кучерявий, думаю хай буде, може дітям лишиться.
-Дітям кажеш, чи тільки сину?
-Розумієш, життя чи довге, чи коротке та написав заповіт на двох, хай самі розбираються. Тамара в Тюмені, навряд чи й на похорон приїде, але так Валентина захотіла. Не думаю, що тут хтось захоче жити, швидше за все продадуть. Оті, що в твоїй хаті живуть,то в очі казали,щоби мене швидше Бог забрав, бо їм землі мало. Мають ракушку на базарі, він торгує рибою, видно хтось з ставків йому постачає.На обійсті БУС, «Мерседес», хоче гараж будувати.
-Це він на пів метра заліз в город?
-Ну, а хто ж….
-А , чому не пішов до архітектора, написав би заяву.
-Ой, мовчи заради Бога, чи й хтось добився правди?! Жінка вчителька, ніби має бути шановна пані, а сама з ним, як він трохи заліпе і мать пере мать один на одного. Яке їхало, таке й здибало… Вона вчителька початкових класів, в мене волосся на голові дибом становилося, почувши її слова, уявляю, чого така людина може навчити дітей. В неї рідний брат у міській раді. Правда працює старшим по прибиранню території, керує двірниками. Сам знаєш, якщо там рука є, то мені туди й нічого пхатися. Хата на ній, колись перед людьми вихвалялася, що землю придбати –це не проблема, норовить і мій участок згодом придбати. Тож чекають моєї смерті… Думаю син продасть, не хоче в землі працювати, каже важко та й зараз всі хочуть комфорту.
-То коли це буде, продасть.. Ти зовсім зігнешся від роботи. Може вже прийшов час і себе пожаліти. Що мало наробилися з дружиною, вона ж на п`ять років молодша за тебе, а вже пішла…шкода….
Обоє замовкли… кожен про щось задумався. Електричка,то зупинялася, то знову набирала швидкість… Жінка, що сиділа біля вікна, відкрила очі. Облапувала руками голову, поправила хустину,
- Вибачте, я ненавмисно послухала вас і зовсім не дивуюся. У нас в селі теж дехто так живе…Чи це від жадібності такі люди стали, чи від заздростей. Скільки людині треба, адже з собою не забере. Забули про Бога, не мають до один одного поваги. І молодь дивлячись на таких тікає в світ, де більше справедливості, де окрім Божих заповідей, виконують закони Держави.
Відразу кивнула головою до Миколи,
- А ви й справді влучно порівняли…. Вовки в овечій шкурі… Я розумію, як вам важко жити серед таких людей. Хочете пораду, якщо син гукає до себе, не баріться. Пустіть в хату квартирантів, хоч на старість поживіть для себе. Відчуйте справжнє життя, адже воно одне і безцінне.
Жінка закопошилася… з під ніг забрала сумку,
- Вибачте, зараз моя станція. Щасливої дороги Вам!
Чоловіки одночасно переглянулися, подякували, побажали удачі.
Електричка зрушила з місця…. Михайло по плечі похлопав Миколу,
- Тобі теж скоро виходити. Доречі, що син? Якої думки?
- Каже, щоб приїжджав частіше… Але я відчуваю, що мені іще довго бути одному. Має двох онуків близнюків, жінка бавить. Їм лише по два роки, ти уявляєш, який там гармідер, крик, плач. А я таки собі хоч і нароблюся, але закриюся в хаті, приляжу біля телевізора й відпочину. Бог з ними, з тими вовками, якось доживу свій призначений час.
Раптово Микола закліпав очима, кілька сльозин скотилися по масці,
- Ти, будеш в наших краях, заходь, я завжди радий тебе бачити. Давай обміняємося номерами елефонів, можливо колись і мені доведеться бути в Києві. Може згодом познімаємо маски, не піддамося цьому вірусу, при нагоді й зустрінемося.
В тамбурі електрички, на прощання чоловіки пообіймалися й Михайло подав сумку,
-Ну все тримайся! Не забувай, що є телефон, дзвони, я завжди радий з тобою поспілкуватися. А будеш в Києві, приїжджай, не цурайся!
У відповідь Микола подякував й декілька раз махнув рукою,
- Щасливо!
На очах сльози, трепіт в душі, під серцем щем, враз під язик поклав пігулку. Думки, як оси – Ой, Михайле, чи й побачимося… он , як під серцем пече. Не знаю, чи й витримаю, скільки ще проживу між цими вовками в овечій шкурі….
Михайло довго дивився у вікно… Від думок, смуток роз`їдав душу, його обличчя розбили страждання й розпач. Шкода сусіда, прожили поруч майже все життя. Згадував прожиті роки, сумбурні семидесяті, коли засівалися всі поля, країна набирала розмах в будівництві заводів, фабрик, залізниці. Як лагідно жили по- сусідству, допомагали один одному, на батьківській землі будували будинки. Немов у павутинні копошилися думки - Чому змінилися так люди?
Він дивився у вікно, ніби там хотів знайти відповідь. Миготіли яскраві краєвиди рідної землі, поступово знімали напругу….
Травень 2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2021
Уздовж посадки жовто- зелені полотна,
Його весна, спромоглася вміло зіткати,
Яка краса,в високих травах зореквітно,
Оком окинеш, справді можна й заблукати.
Ранковий подих накинув сріблясті роси,
Кульбаби вмились, вмить розкрили парасольки,
Стрічали сонце, ласкали промінці– коси
І ніби впоспіх,повертали голіво́ньки.
Все завмирало, слухало дзвінкоголосся,
Птахів переспів, дзвенів, плинув у долину,
Веселий щебет, здіймався у піднебесся,
Й раптово губивсь, досяг бажану вершину.
Перші дні літа, так волого і барвисто,
Попід посадку синіють очки барвінку,
Наче розсипалось у спориші намисто,
Схоже світінню небесних тіл у відтінку.
І ця картина, моє серце зігріває,
Радість і ніжність сповиває мов дитину,
Ласкавий промінь за плечі обіймає,
Так несподівано осяяв літню днину.
04.06.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2021
Заглянь у душу, прочитай, як книгу,
І що на серці, так холодить мене,
Воно стискається несучи кригу,
В імлі туманній, не бачу я тебе.
Подібний айсбергу, чом не зігрієш,
В твоїх очах, нема сонячних зорин ,
Адже, я знаю, теж про ніжність мрієш,
То хто ж з нас здатний підкинути жарин.
Нас розлучали дні зимні, морозні,
І завірюхи замітали стежки,
Весни капризи, дощі віртуозні,
Ти побоявся підійти навпружки.
Тож не марнуй часу, настало літо,
Перегорни сторінку цього життя,
З промінням сонячним принеси світло,
Розтопи кригу, щоб мати майбуття.
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915736
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2021
Пора обідня… по стежечці піду,
Сама про себе, поведу розмову,
Яка краса нині в моєму саду,
Як передати чарівну, казкову.
Старенькі яблуні давно зацвіли,
Рясненько, гарно не відвести очей,
Так мелодійно…. скрізь бджілки гуділи,
Ніби співали в танку веселих фей.
Не замовкають і на мить, поспішають,
Тріпочуть крильця, приваблює їх цвіт
Й медовий запах. Нектар випивають,
Усіх втішає розкішний буйноцвіт.
Трудолюбиві, як люди на землі,
І так красу, сприймають, як ми з вами,
Такі ж всього свого буття ковалі,
Бджолинний гул у вулику й ночами.
Розлетілись слова, разом з гудінням,
Від думок, відволік легкий вітерець.
Ще постою, налюбуюсь цвітінням,
Як пушинки, летять бджілки навпростець.
20.05.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021
П`янкі конвалії, вночі розквітли
Золотий ранок побачить прагнули
І він накинув на них срібні роси
Промінь придав веселкової краси
Їх чарували пташинні голоси.
Широке листя , блискуче, лапате
Рушник зелений в мене коло хати
В ньому сховались маленькі дзвіночки
Біленький цвіт, мов рясні сніжиночки
Що опустили літаючі крильця.
Дарунки лісу … й фіалочки вінком
Замайорів синій колір під вікном
Літають пахощі, їх так багато
В душі моїй, це ніби справжнє свято
Дуже хотілось квіти обійняти…
Ні, не зривати, хай краса буяє
Хай моє серце весну відчуває
І обійстя…. І сад квітучий нині
Втішає жити, так радісно мені
Богу подяка за рай й світлу днину!
20.05.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915438
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2021
Проснувся ранок, гляну, любо,
Тче сонечко, вузьку мережку,
Весь обрій усипаний златом,
Окрасі прокладає стежку.
Кольори, як у водограї,
Веселкові, зваблюють очі,
По землі топляться в розмаї,
Я до них.. . доторкнутись хочу.
Та враз тишу, рушать краплини,
Не знати й звідки взялись хмари,
Серед неба, як і щоднини,
Знов між собою ведуть чвари.
Напевно досить сперечатись,
І воду, лити, аж через край,
Дозвольте сонцю посміхатись,
Хай златом, виблискує розмай!
Долини вкриті, аж по вінця,
Дощик… крап- крап, веселі гами,
Коли ж він врешті закінчиться,
Щоб й ми, потішилися з вами.
29.05.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2021
Не королева вона й не імператриця,
А просто жінка- господиня, трудівниця,
Як сонце й місяць, й сяючі зорі на посту,
Дбайлива ненька, що всім дарує доброту,
Створює затишок і вчить усіх любити,
Сімейні цінності зберегти й просто жити.
Дбайливі,теплі руки, від біди захистять,
І на життя, від народження благословлять,
Слова сердечні , в пісні колисковій гріють,
І сновидіння страшні прийти не посміють
Її любов оберіга душу дитини,
Учить робить добро, щоб оминали ві́йни.
Завжди, в кухні уміла, справна господиня,
Котлети, голубці, ліплення пеліменів,
Приносять втіху за столом і насолоду,
Вона донька, славного козацького роду.
Зашити, вишити, майстриня на всі руки,
Робота, дім і в той час пізнає науки,
Щоб передати, нині дітям і онукам ,
Для них , як приклад у повсякденному житті,
Щоби навІки, родини мали світлі дні,
В полі, в городі завжди дбає про урожай,
Й саджає квіти, прикрашає свій рідний край.
Щоби нащадки цінили і пам`ятали,
Землиці щедрість зберегли і прославляли,
Ту ціну хліба, дорогу, щоб усі знали,
І радість й гордість, щоб у душах відчували,
Щоби квітучим, щасливим було майбуття!
***
Не королева вона і не імператриця,
Найголовніша жінка, це мати - трудівниця,
Кожна приносить у серця материнську любов,
Щоб на землі, життя продовжилося знов і знов.
29.05.2021р.
В селі Старе Бориспільського району, недалеко від Києва,
відкрили пам`ятник матері.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915244
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2021
Стара шовковиця вбиралася в листочки,
Чомусь не сміло, їх блиск ніби намистинки,
У циліндричній формі тримає пелюстки,
Ще не розкрилися, іскрять срібні росинки.
Ранкове сонечко здіймається поволі,
За нічку з вітерцем довгенько спочивало,
Тепер проміння золоте розсипа в полі,
Й шовковиці теплі цілунки посилало.
Вона ж біль стримує, ледь гояться всі рани,
Зима з морозом, з вітрами завдали шкоди,
Потрісканий стовбур, вкрились сльозами шрами,
Весни чекала, сонця, тепла, насолоди.
Нині втішалась, тим травам, що бринять поруч,
Квітам кульбаби, що, як сонечка ясніють,
Чистому небу, тягнула гілочки вгору,
В надії цвіт і всі листочки знов змужніють.
Стара шовковиця неподалік від річки,
Ледь- ледь схилилась, мов вітається з водою,
Радо розкрила дивний, духмяний цвіт - сві́чки
І вкотре я, всміхнусь, потішуся тобою.
20.05.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914956
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2021
Маленька гілочка торкається віконця,
Дрижить суцвіття, від частих пестощів вітру,
Воно ж в надії до світла, лине до сонця,
У цім природи хист тягнутися угору.
Часті дощі, кожного дня прохолода,
Геть зажурилась, моя молода калина,
Я разом з нею, ждала, чи буде нагода,
В мережці сонячній зігрітись, як дитина.
Куди не глянь, всюди справжній зелені розмай,
Холодні зливи вволю пестили травичку,
Вона терпляча, хоч час від часу й відчай брав,
Ясніли мрії, тікав сумнів по струмочку.
Бурхливі води, нині землю напоїли,
Придали сили, від нині все хоче тепла,
Як барабани, гучні грози відгриміли,
В блакитне небо, калина квіти простягла.
24.05.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2021
За вікном буяє весна… Раптовий поривчастий вітер, чимдуж несе хмари, підносить, розділює їх на ребристі…. по небу ніби сходи вдалину…
Зненацька, до скла вікна на мить прилипає зірваний з дерев цвіт. І також раптово злітає, крутиться й стрімголов летить далі, деякі з них повільно, парашутиком, припадають до землі….
Весна… В душі Марини подвійне відчуття радості . З сяючими очима, вкотре, змахом руки, прибирала з чола біляве волосся. Час від часу дивилася на скло вікна, на ньому ледь помітно відбивалося її обличчя. Усміхнена сама до себе,з думками – Бач доню, я вчора навіть пофарбувала коси, хоча мій вік, сорок п`ять років, немолодий, як ти кажеш, але ж і не той вік, щоби забитися в якийсь куток, завернутися в плед, як та гусінь у кокон і просто чекати старість. Ні - ні, я так не зможу і не хочу, добре, що за фахом бухгалтер, хоч і робота за ком`пютером та все ж спілкування з людьми надихає до життя -. Прикривши повіки, з легкою усмішкою, схилилася до дверей балкона, веселим голосом,
-Так, здається прибирання завершено, настав час поніжитися у ванні.
Стрілки годинника поспішають до дванадцятої години… Вона вже має справи з мукою, місить тісто на пельмені, тож чекає на Дарину - єдину втіху в своєму житті. Донька , чотири роки в Москві, працює бухгалтером на будівельній фірмі. Два роки, назад приїжджала, на річницю поховання батька. Раптово підкралася печаль… життя Івана було закоротким, після служби на підводному човні, отримав опромінювання. Хоча з Москви, де винаймали квартиру і повернулися в рідну Вінницю та рак, поступово все ж зробив свою справу. Відтоді, три роки Марина сама. Хто знав, що так складеться доля. А нині донька приїде не одна, а з своїм хлопцем - Русланом, ще й з його батьком, каже хоче познайомитися. Звичайно цікаво познайомитися, але ж це так далеко їхати, чи це вже заручини мають бути? Вкотре задавала собі запитання. Думка за доньку бентежила, - Поїде на чужину, але каже буде серед українців, бо вони теж з України, чому не сказала звідки, країна велика. Чи кохання в неї, чи може пожаліла хлопця, що чотири роки назад поховав маму, загинула в автокатастрофі. Трохи дивно, скільки часу пройшло, а його батько приїде сам, чи до цієї пори собі не знайшов жінки… Чоловіки ж загалом не такі, як жінки, в основному відразу знаходять заміну. А можливо, одночасно до когось з рідні їде погостити. Ой, що то думки, їх багато, як нині цвіту на деревах, як приїдуть може тоді про все дізнаюся.-
Вечоріло… Раз – по - раз дивилася у вікно. Від думок , вузенькі брови вкотре підіймалися дугами, то знову вирівнювалися -- Довго добираються, хоча правда і дорога неблизька та вже ж, після розмови по телефону минула година, вже й мали бути. Так, заміжжя справа серйозна, хай би не поспішала… Але ж кажуть, дівку треба віддавати заміж, поки цвіте, як квітка. Мабуть захочуть маленьке весілля, то вже так і буде. Он, Тетяна ( хрещена), тільки зустріне і відразу запитує, коли будемо калиною і барвінком прикрашати коровай. Шкода, Андрій десь зник, після хрещення доньки тільки й бачилися пару раз, як приїжджав до батьків.. Толком і не вдалося поговорити, поспішав на потяг, його,ще відразу після школи, дядько забрав на будівництво в Росію. Напевно вже й дівчина була, бо червонів, коли запитували, чи часом не знайшов якусь росіянку. Буде Тетяна за двох відбувати, і за себе, і за хрещеного. Ото треба буде скільки горілки випити. Хоча в ресторані, це не в селі. Та то все пусте, хай би вже донька стала на рушник, якщо в них справжнє кохання й подарувала онуків, адже сім`я це краще, чим самій, як зозуля кукувати.
В квартирі смачно пахло різними наїдками… Красиво сервірований стіл втішав її, уміє по- святковому накривати, так щоб гостей налаштувати на урочистий лад. На столі стояли тарілки з холодними стравами, Марина, м`яким рушником, старанно, до блиску натирала келихи для шампанського. А в голові знову роїлися думки - Ну, вона влаштує своє життя і все, мені би тільки онуків дочекати, шкода далеко, якийсь час хочуть пожити в Росії. Але ж згодом планують повернутися в Україну. Такі часи, сумбурні, подій забагато, але ж життя триває. Хоч і війна другий рік та ще є можливість поїхати в Росію, може побачу, де вона буде жити. Врешті, колись ж ця війна закінчиться. Саме в цей час, коли витерла останній келих, різкий дзвінок перервав думки. З легким трепетом у душі, подивилася в дзеркало, грайливо підморгнула,
-Ну тримайся тещо, зустрічай зятя.
Здивуванню не було меж… Дарина обійнявши маму, запрошувала гостей до квартири. Руслан – високий на зріст хлопець, першим переступив поріг. Марина, привітно посміхнувшись, прийняла квіти, подякувала. Адже вона його декілька раз бачила по телефону, тож знайомство відбулося ще рік назад. За ним, злегка нахилившись, переступив поріг Андрій ( хрещений доньки). Від несподіванки вона закліпала очима, в недоумінні запитала,
- О! Андрію, а ти тут як? Скільки років, скільки зим не бачилися. Проходь - проходь, будемо разом святувати зустріч. Бачиш донька приїхала з майбутнім зятем, є нагода познайомитися.
Позираючи в двері, ніби когось шукала,
- Здається мав бути, ще один гість.
Його обличчя засяяло сонцем, обійняв, поцілував в щоку. Дарина і Руслан, шоковані такою зустріччю, дивилися один на одного, ледве стримували загострені відчуття, щоби не задати запитання, звідки вони один одного знають? Андрій обома руками охопив молодят ,
- От таке сімейство зібралося! Тобі сину повезло з тещою! Що ж ти ні разу не сказав призвіще Дарини, можливо би я здогадався, що це моя похресниця. Якби була схожа на маму, швидше за все я би здогадався, а так попробуй дізнайся чия вона, з Вінниці та й все.
Марина від зустрічі розхвилювалася, почервоніла, збентежена такою подією, ніяк не змогла сприйняти, що Руслан – син Андрія. Виходить, що коли хрестили Дарину, він вже мав сина, бач, а мовчав. На душі трепітно, але відчувала полегшення, добре, що свій - .українець. Думки двоїлися, адже Андрій хрещений, це виходить два рази поріднилися.
За мить, уже запрошувала до столу, напевно тут немає чого заперечувати, мабуть так має бути - заспокоїла себе. Не бачилися двадцять п`ять років і ось такий сюрприз.Так – так, якось це все треба переварити, Андрій – мій кум, однокласник, тепер майбутній свекор моїй доньки….
За столом, уже вщухали вітання, тости і веселі розмови. Дарина , час від часу позирала на маму і на Андрія Степановича ( так називала його) , помічала їх пристальні погляди один до одного. Він майже весь час усміхався, брав страви і кожну з них пропонував Марині. Смакуючи пельмені з сметаною, пожартував,
- Ой, Руслане ці пельені такі вже смачні, такі смачні, чи й часом не з чарами? Я би такі щодня смакував.
Марина почервоніла, а зять в кишеню за словом не поліз,
- А, що тату, якщо чари на благо, чому не смакувати? Може мені вдасться умовити тещу поїхати до нас, ну принаймні хоча би на якийсь час.
Андрій звів густі брови на переніссі, злегка махнув рукою,
- Та ти ж сину не тягни воза поперед коней, на все сві час. Хай відбудемо весілля, а там, як батьки казали, як карта ляже.
Марині і не снилося, що все так складеться. Ні в якому разі доньку відмовляти не стане, адже Андрія, можна сказати, знала пів життя. Навіть у школі, інколи сиділи за однією партою. Хлопець - мрійник, спортивної статури з запальним характером, симпатичний, русявий з зеленими очима, мав вигляд охоронця, був на цілу голову вищий за неї.
На балконі спілкувалися молодята. Андрій з Мариною - на кухні пили чай. Він розповідав про своє життя, з болем у душі згадував про дружину. По закінченню розповіді, ледь усміхнувшись, сказав,
- Знаєш, оце зустрілися, я за скільки років, на душі відчув полегшення. Можна сказати, просто щасливий, що тебе зустрів, що наша молодь знайшла одне одного. В мене в Москві двокімнатна квартира, правда не в центрі, але для дітей підійде, до роботи недалеко. А я собі, щось підберу, на худий кінець, куплю однокімнатну, маю трохи заощаджень. Ну хіба можливо захочуть велике весілля, прийдеться якусь частину витратити, але за рік, думаю поповню, гадаю молодим треба жити окремо.
Вона, після випитого вина, розпашілася… Раз у - раз, на собі ловив її ніжний погляд. Така ж привітна і мила – думка плуталася, мов у павутинні. І тут, немов проснувся, а може самотня, як і я? Тож нині не запитаю, треба відбути весілля, а далі життя покаже.
Ту чашку, що тримав у руці, ледь не впустив, вона вчасно підхопила,
- Ой, Андрію, ти так замислився, десь літаєш…
- Та напевно й тебе охоплюють думки, бентежать, хіба ні?
- Ну добре, піду готувати ліжка, вже пізно, пора відпочивати.
- Ні- ні, ми з Русланом зупинилися в готелі… Ти пам`ятаєш Ірину з нашого класу? Вона працює в Загсі, тож я з нею домовився за два тижні весілля, думаю ти даси згоду. Якби знав, що ти мама Дарини, ти би приїхала до нас, там би відгуляли весілля. Тут трохи складніше, але я про все домовився.Знаєш, у спадок маю квартиру від батьків, вже чотири роки здаю квартирантам. Оце недавно навідувався, ще на три роки підписали договір. Ця війна колись же закінчиться, тоді й повернемося додому.
- Ти завжди передбачливий, як і в школі, помітила і весело погукала молодят.
А час летів… Після невеличкого весілля минуло пів року. Марині тільки й втіхи, робота, спілкування з донькою. Кожної неділі дзвонив Андрій, цікавився справами на роботі, здоров`ям і кожного разу , як підтримка,
-Ти тримайся, розумію, одній важко, але скоро ми це питання вирішимо.
Вона тільки наважиться його запитати, про яке питання мова та він, лише крізь легенький сміх прмовить,
- Ну все свашко, все, бувай здорова!
А в самого ж кров грає. Чи й не роки - думки літають - Ще ж не старий,он дехто вперше одружується в сорок років. Чи не спроможній витримати погляди молодих, осудять, ні? А вона ж гарна жінка, ще в соку, таку привабливу іще треба цілувати і гладити те ніжне тіло. Напевно заради цього, перед дітьми, можна цей сором пережити.
Минув майже рік…. Марина збиралася їхати в Москву, Дарина народила сина. Оце сюрприз, бачила, що на обличчі донька трохи змінилася, але, що вагітна тримали в таємниці. От молодь - збираючи валізу, думка за думкою літала - Від них всього можна чекати і Андрій теж хороший, мовчав. Та тут же хвалила його, але ж молодець, дітям залишив квартиру і собі придбав, тільки не сказав, однокімнатну, чи двокімнатну та це все вже не так важливо. Може туди приведе собі дружину, шкода славний чоловік, а вже скільки років сам…
Вона спускалася по сходах вагона, коли за руку її підтримав Андрій,
-Ну нарешті. З приїздом!
Трохи соромлячись, прийняла від нього три червоні троянди, подякувала. Але він поводився дуже дивно, ніби чоловік. Прихилив її до себе, обійняв, поцілував у щоку, прошепотів,
- Я так давно чекав цієї зустрічі.
Його сміливість вразила, перехопивши подих, обличчя зашарілось,
-Ой, дивися на нас люди дивляться.
Хоч вересень місяць видався теплим та все ж вітер приносив прохолоду. Від вокзалу, машиною їхали майже дві години. Вона не сіла поруч з ним, гадала так краще, безпечніше. Помітила його погляд, чомусь зрівняла з поглядом голодного кота, який би з насолодою з`їв щось смачненьке. По дорозі майже мовчали, вся увага на рух , автомобілів, як комах.
Він уміло вів машину, в серці плекав надію, що скоро зможуть побути наодинці. За ці, півтора року після весілля, скільки думок і всі тільки про неї- Якби ж погодидася жити разом. Манить до себе, проникла в саме серце, загубив спокій, чи я не вартий її уваги? Чи не помічає, чи не хоче помічати, як я до нею ставлюся? Як підібрати ключ до її серця?
Після спілкування по телефону, інколи по скапу, дивувався своїй поведінці, напевно вдруге закохався. Хоча й минуло скільки років після школи, часто згадував її веселі сині очі, усмішку, виникало сильніше бажання зустрітися, пригорнутися, зігрітися в її обіймах. Вкотре замислювавася,- Колись говорив мудрий Сковорода » Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю». Бач, разом вчилися, до того ж і куми, і ось тепер свати. Чи то доля так керує, хто знає, але я вірю, серце підказує, що я зможу зробити її щасливою. Нехай тільки повірить і довіриться, адже це основне в сімейному житті.
Вони вирішили не чекати ліфт, сходами підійнялися на третій поверх, Андрій, поставив валізи,
- Зачекай, дістану ключі.
-А може краще подзвонити? Чи боїся розбудити онука?
У відповідь хитрий погляд, лукава усмішка,
- Там немає кого будити. Ми приїхали до мене, ти з дороги, тобі треба прийняти душ, відпочити. Не хвилюйся, в них все добре, я попередив, що приїдемо під вечір.
Як сполохана пташка, переступила поріг квартири. Від здивування кліпала очима, розхвилювалася, почервоніла,
- Чому мене не запитав, чи я так хочу?
- Це ми з дітьми так вирішили. Я запропонував, вони підтримали, навіть зраділи. Вважають, що так і їм вільніше, і нам краще.Тим паче син зараз у відпустці, хай самі побавляться, сім`я буде міцнішоюю Руслан дуже хотів сина, тож хай обоє і пізнають плоди кохання.
- Але ж моя присутність може завадити твоїм планам, відпочинку, якось незручно.
- Та перестань, я тільки радий твоїй присутності, хочу тобі дещо запропонувати.
Оцінюючи, роздивлялася квартиру, тут і не скажеш, що живе неодружений чоловік. Чисто, комфортно, зі смаком підібрані оббої. На серванті весільне фото дітей, на столі кришталева ваза з цукерками і тут же на маленькому підносі яблука і білий виноград. Саме той виноград «Дамські пальчики», які вона обожнює. Невже пам`ятає, як колись пригощав мене? На якусь мить ніби завмерла, згадуючи школу і ті грона винограду, які тоді перед нею поклав.
Раптово перервала тишу,
- Таким виноградом ти в восьмому класі мене пригощав, пам`ятаєш?
- Ну, якби забув, мабуть би купив інший, - сказав і, як хлопчисько наважився підійти до неї, пристально дивився в очі, вона відчула, що не спроможна зробити крок назад, щоб відійти. Легкий дотик щока до щоки, хотів поцілувати, але вона, все ж спромоглася відвернутися,
-Андрію, це що?
- Це те, що я хочу тобі запропонувати. Хочеш одружимося, якщо ні, то давай просто жити разом.
Кров підступила до обличчя, руками схопилася за голову,
- Та ми ж з тобою свати,чи як? І як це сприймуть діти? Ти собі це уявляєш? В голові не вкладається, оце бовкнув!
- Ну, а якби не були сватами, якби випадково зустрілися, я б тебе точно не відпустив. Ти ж теж вже декілька років одна. Чи вато втрачати час, коли можно жити повноцінним життям. Марино, ми давно не діти, нам по сорок п`ять років, це чи й не вік, це ще не старість, а лише пів життя. До речі, мені син сказав, що не буде проти, якщо ми поберемося.
Як обухом по голові, вона відразу присіла на стілець…запала тиша. Він мовчки приніс їй рушники,
- Давай, краще іншим разом про це поговоримо.. Вибач, не стримався, прийми ванну, я приготую перекусити. Розслабся…. До дітей поїдемо через години три, не раніше і нам їхати не більше, як з пів години.
За вікном темніло… За святковим столом вщухали гучні розмови. Марина натішилася онуком, який уже солодко спав. Руслан прихилившись до батька, щось шепотів на вухо. Дарина, розрізала торт, пропонувала каву, чай, спостерігала за чоловіком. Що за шипотіння, що за секрети поміж них? Раптом Андрій підвівся,
- Слухайте діти, ми після солодощів поїдемо відпочивати. Даринко, я думаю ти не проти, щоби мама відпочила в мене вдома. А завтра зранку, разом наліпимо пельменів і приїдемо до вас. Вам втрьох буде весело, а я що один буду? Вважаю це просто не чесно, не покидайте мене одинокого. Я після завтра поїду на об`єкти, тоді й з Максом награється і з тобою наговориться. Гадаю, так всім буде зручніше.
Руслан тупо дивився на Дарину, ледь помітно кивав головою, щоби погодилася. Її очі забігали по всіх, здвигнула плечима,
-А, що мамо, я не проти. Тут вночі Макс заплаче, тебе розбудить. У нас режим, це ж не день, щоби гратися, вночі дитина має спати.
Марина розвела руками, трохи здивовано,
-Але ж я скучала за вами, приїхала тобі допомогти.
-Так, мамо, так. Я теж скучила, але ж ти приїхала не на один день. Я підтримую Андрія Степановича, якою би дорога не була, гарний відпочинок не завадить.
Обличчя Руслана, аж розпливлося в усмішці. Потираючи руки, він потягнувся за шматком торта, підморгнув батькові. Марина помітила це, стрілою прилетіла думка, -Він напевно домовився з сином. Але ж і донька підтримала. Збентежено, розгублено поглянула на доньку і ледь прикусивши нижню губу, на згоду кивнула головою й сказала,
- Ну гаразд, якщо ніхто не проти, може так і краще.
Андрій метушився, допомагав прибирати посуд, хотів якнайшвидше повернутися додому. Раптово заплакав Макс, Дарина поспішила до сина,
-О! Проснувся, саме час погодувати. Я пішла, тож завтра ми чекаємо на вас.
Руслан,з усмішкою на обличчі, на собі зав`язував фартух,
- Здається все, всім дякуємо, тепер моя черга попрацювати….
Андрій стояв біля дверей, переминався з ноги на ногу, усміхнений весело заговорив,
- Ну, що свашко, ми свою місію виконали, пора на сідало. Вважаю, на даний момент ми тут зайві.
Марина, знову присіла на заднє сидіння машини. Не очікувала такої гостинності, адже так хотіла поспілкуватися з донькою. Андрій лише позирав у дзеркало, щоби побачити її обличчя.. З однієї сторони він її розумів, але з іншої, не хотів, щоби залишилася з дітьми.
Він закрив двері машини, поклав руку на плече,
- Погода гарна, може прогуляємося? Чи ти вже хочеш відпочивати? Я хотів поговорити про нас.
- Вона різко повернула голову, кліпаючи очима запитала,
- Хіба між нами щось є окрім дітей?
- Марино,ти ж мене знаєш, я на вітер слова не кидаю. Переїжджай до мене, Через два – три місяці Дарині треба готувати річний звіт по матеріалах.Ти ж в цьому знаєшся, допоможеш їй.
- Який звіт, вона ж у декретній відпустці?
- Ти вже забула, на яких правах ми тут працюємо? Подумай і про нас, чому ти там одна, я тут один. Чи я тобі зовсім байдужий?
Опустила голову, зробила вигляд ніби, не почула запитання. Рукою, ніжно взяв за підборіддя,
-Зараз нічого не говори, подумай. Я довго думав, чекав цього дня, щоби приїхала. Ми не діти і нам соромитися того,чого хочемо не потрібно. Я буду тебе шанувати, як зіницю ока. Ну, а який я ,ти сама знаєш. Дарина з Русланом знають мої наміри, підтримують. І я радий, що твоя донька розумниця і мене розуміє.
-Дарина знає? Чому ж нічого не сказала?
-Напевно не встигла…
В квартирі тихо… Андрій стояв на балкон. Вона вийшла з ванної кімнати,
-Андрію, я звільнила ванну, можеш йти митися,
Поспішив до неї, розставивши руки обійняв, поцілував у щоку,
-Ось так би завжди!
Зашарілася, звільнилася від обіймів,
-Не тисни на мене, дай час подумати.
Наступний день, пролетів швидко. Вдвох ліпили пельмені… Андрій розповідав про роботу, згадував анекдоти, ділився думками, як би хотів жити далі. То лунав сміх, то раптово обоє задумувалися. Він намагався позалицятися до неї, нащо вона кидала суворий погляд, хитала головою, але ніяких слів. Адже вночі довго не могла заснути, а може й справді погодитися. Симпатичний, вміє обійти й діти не проти. Нав`язувалася думка -А який він у ліжку?- та відразу відганяла її. Боже, що скажуть знайомі, засудять? Їй здавлось ніби чула шепіт, чи ток переслідувала думка,- Будеш знову одна, самотність - не подружка, в душі хочеш спокою, а буде пустота, яка згодом принесе біль.
Сімейний обід, веселі розмови… згодом з Дариною та з онуком прогулянка. Вона тішилася хлопчиком, а він немов відчував її ласкавий погляд, солодко спав у візочку. Донька перша почала розмову про Андрія. Пояснювала мамі, що він, відразу після весілля, їм повідомив про своє рішення. Тому й поспішив придбати квартиру, готувався до її приїзду.
-Дарино, а якби я відмовила, щоби ти тоді сказала?
-А ти, що вже відмовила? Я думала ви вже спали разом…
-Тю на тебе, от молодь! Як у вас все просто?! Так, він вартий уваги, але я навіть не уявляю, що мені скаже кума, коли дізнається. Чи сусіди, скажуть на старості років баба з розуму з`їхала.
-А ти подумай про себе, навіщо тобі думати про когось. Якщо ти про тітку Тетяну, я думаю, якби вона була одна, не упустила б такий шанс. Тим паче вчилися разом та й жених завидний, не з бідних. Подумай, заробимо гроші, закінчиться війна, повернемося в свою Вінницю. Я би й зараз пташкою полетіла, хоча би одним оком побачити рідне місто.Знаєш мамо, сумую за Бугом, за квітучими вишнями, каштанами, а ще за фонтанами в парку й клумбами з різнобарвними квітами.
-Я подумаю, можливо ти й права. Але прошу, Руслану про нашу розмову не говори. Кілька днів побуду, роздивлюся, з часом виріщу,чи довго погостюю, як ні, то поїду звільнятися. Та тільки ти не підганяй мене, на це дуже важко зважитися.
-Ой мамо, будь простіша, чого боятися?
Минуло три дні… Андрій повернувся з будівельних об`єктів,
під обід, але не поїхав до дітей, вирішив прийняти ванну та відпочити. Хоч і вимотаний за ці дні та заснути так і не вдалося. З боку на бік перевертаючись, думки про Марину не давали спокою. Що скаже? І коли скаже? І, як втриматися від спокуси, коли вона в іншій кімнаті і така жадана? Діти владнали своє життя, на кілька років принаймні, а ми?
Хоча по приїзду передзвонив, що вже вдома, але приїхав до дітей коли стемніло.Ще з порогу попередив, що не голодний, вечеряти не буде.
Руслам, трохи здивований батьком, усміхаючись, тихо запитав,
-Ти, що відсипався? Чи пельмені для Марини Василівни ліпив?
- Думаю ми завтра вдвох наліпимо!- великим пальцем руки, товкнув сина в бік і голосно продовжив,- Василівно, поїхали додому! Напевно пристала за ці дні! Чи, ще не наговорилися з донькою. Що там Макс, давав спати?
За неї відповіла донька,
- Все нормально, але звичайно мама просиналася, коли пхикав.
І продовжила,
-Мамо, візьми до чаю шматок торта, що ми спекли. Хай Андрій Степанович оцінить наші здібності.
Андрій стояв поруч з Мариною,
-О! Солодощі це моя головна слабкість, обожнюю торти! Не відмовляйся, берем і поїхали.
Андрій під руку підвів Марину до машини, відкрив передню дверцю,
- Прошу, пані! Сидайте поруч, зігрійте сердечко водієві.
Кров прилинула до обличчя,
-Андрію Ва….
Вмить, вказівним пальцем торкнувся її уст, заперечив головою,
- Нас тільки двоє, може досить так офіційно.
- Гаразд! Ти часом не випив?
- Ну де ти і хіба колись, за кермом мене бачила на підпитку? О, до речі, добре, що нагадала сідай, поїхали.
Їхали мовчки, вона намагалася дивитися на дорогу та все ж час від часу, крадькома позирала до нього.
За пів години, були біля будинку, він з пакета дістав пляшку вина, ледь усміхнувшись до неї,
- Добре що про вино нагадала. Дивися, мої хлопці подарували, бачиш французьке, є нагода розслабитися, як вважаєш?
Роздивляючись етикетку, посміхнулася,
- Мені здається я такого ніколи й не смакувала, як хочеш, спробуємо.
Ну от, нарешті потепліло – помітив про себе і вони мовчки вийшли з машини.
Закриваючи машину, Андрій позирнув довкола, не міг не помітити повний місяць,
-Маринко подивися, як світить місяць, напевно досяг піку зростання.
Вона поглянула й непоспішаючи пішла вперед, він йшов повільно, ніби капцями вимірював відстань, продовжив,
-А знаєш, повний місяць між людьми розпалює вогонь, кажуть інколи приводить до неприємних наслідків.А хтось каже, що цією місячною фазою можна скористатися так, що вона принесе удачу. Колись сам читав, що до кожного повного місяця треба обов`язково готувати початок чогось дуже важливого, щоб ця справа мала величезний успіх у майбутньому. Найголовніше - не кидати це на півдорозі.
Вона озирнувшись,
-Не відставай! Одне знаю, в таку фазу мені погано спиться, він ніби забирає енергію, часто навіює сум, буває бентежить. Іще інколи сняться всякі жахіття, що, аж мороз проймає.
- Значить нам повезло, будемо вином зігріватися.
На столі солодощі, фрукти, пуста пляшка з під вина і два келихи, в яких вина залишилося лише по декілька крапель. Вони сиділи на дивані, з екрану телевізора линула пісня »Эти глаза напротив».Чи то, так пісня подіяла, чи випите вино, притулилася до нього, немов шукала захисту. Розпашіла, слухала його серцебиття, хотіла рахувати та де там… Ото лупить - зробила висновок, чи це так вино мене розібрало. Заворушилася, хотіла вислизнути з - під руки, наче та пташка з- під крила. Його благаючий, ніжний погляд зупинив її,
-Не тікай!
Довгий, пристрасний поцілунок в уста, пробудив її жіночість, прошепотіла
-Андрію, що ти робиш зі мною….
- А що, щось не так, то скажи,- прошепотів у відповідь.
Відчув, як вона сильніше притулилася до нього. Поцілунки в шию, як пробудження весни, в її очах помітив блискавки. Не в силах зупинити бажання двох… . ЇЇ тіло тремтіло… підхопив, на руках заніс у спальню кімнату…
Надворі сіріло… в квартирі тихо. Вона боялася відкрити очі, в паніці прошепотіла,
-Ой, що ж я накоїла…
Він вже давно не спав, лежав з заплющеними очима, почув шепіт, посміхнувся. Злегка провів долонею по її оголеній спині, пригорнув до себе,
-Що пташечко попала в клітку? Тож знай, тепер я тебе нікуди не відпущу. Маринко, люба, от і все вирішилося, адже нам так добре було. Навіщо втрачати час, стримувати солодкі бажання, ми вже давно не діти.
Травень 2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914653
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2021
[youtube]https://youtu.be/KnsE9mBSp-U[/youtube)
В ранкових сутінках… сокіл злітає,
Стрічає сонечко в вологій імлі,
Чую в діброві, пташечка співає,
Мені нагадує про щасливі дні.
Думки хмар торкнулися в піднебессі,
Чому не сокіл, чому я не літаю?
В душі молодість, чи не на часі,
У крилах силоньку, ще відчуваю.
Хоча й давненько зозуленька кує,
Сади уквітчані, прибрали вбрання,
Та жаль чомусь, вітер мене не чує,
Не спонукає до випробування….
-Ні - ні мій друже, відкинь сподівання,
Здаля шепоче,-Ти, вже старий, відлітав.
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914458
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2021
Відспівала ніч колискову,
З молодим місяцем тихенько,
Зустрічали окрасу ранкову,
Заяснився обрій синенько.
Та за мить засіяло златом,
І до верху палахкотіли,
Кольори нібито букетом,
Стрімголов до неба летіли.
Фаолетово, то рожево,
Відбивалось, переливалось,
Скраізь оранжето, то мінливо,
Та зненацька з сонцем зливалось.
В хороводі зникали зорі,
Синява розляглась довкола,
Білі хмари в небеснім морі,
Малювали хвилясті кола.
Відспівала ніч колискову,
Відпочила земля доволі,
Співав зяблик пісню ранкову,
Прославляв весну веселкову.
16.05.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914260
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2021
Життя … життя… що коїться на цьому світі,
А чи ми маємо хист до кращого життя,
Коли червота давно гризе у суцвітті,
Землі квітучість, як поранені серця.
Жадоба, заздрість, збагачення, мов хвороба,
Що роз`ідає іще з самого дитинства,
Родини приклад, якою керує злоба,
До всіх зневага, нерівність ознака хамства.
Бо при союзі накрали досить легенько,
За копійки придбали фабрики, заводи,
І надто довго сиділи, ждали тихенько,
І все заради вигоди, статки в офшори.
Що їх життя, то наче в казковому світі,
Машини, яхти, дачі з виходом до Дніпра,
Й одяг шокує, бо весь народ у лахмітті,
Із секон-хенду, серце від болей завмира.
О де ж та правда? Та за чиї ж то податки,
Розбагатіли? Здирають з людей три шкури,
За газ і світло. Самі ж купують «малі кімнатки»,
У центрі Києва і живуть без зажури.
Шуби з тварин, коштовності і діаманти,
У банках гроші, щоби миші не поїли,
Для цього справді треба замати таланти,
Навчили предки, з часом дуже знахабніли.
Вмілі артисти, поводяться перед лю́́дьми,
Чи роль виконують, неначе в серіалі?
Чи ми вже стали, для них давно холуями?
О, Боже – Боже, як позбутися печалі?
Кому довірить? Як забрать у олігархів?
Народом надбане, не шкодуючи сили,
Скажіть позбутись, як ненажерливих духів?
Щоб люди в статках жили і не тужили?
Війна на сході…І страшний короно вірус,
Які іще, нам іспити принесе цей час?
Чи олігарх придбає собі наступний парус?
Грошей віджавши на вакцині, ніби для нас.
На жаль мовчить, народ зневірений втомився,
Хоч веснянЕ сонце обіцяє гарний день,
Туга в душі, так ятрить, знову похилився,
Бо безнадія, до життя не несе натхнень.
13.05.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2021
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=rNtjyE65ROQ[/youtube]
Пір`їнами… ледь землю притрусило… Алича, абрикоса, черешня, вишня - скидає білосніжний цвіт... Схилились небеса… Весна холодна… в бузку не стало сили, на День Перемоги розпуститись нині. Щоб, як завжди, кожен з нас зміг прийти на цвинтар з букетом пахучого бузку, тюльпанів, нарцисів.
. В цей Великий день - День Перемоги пом`янути тих, хто віддав своє життя за нашу волю. Велика Вітчмзняна війна… Сьогодні, як і в цей день кожного року - ці слова на вустах. Війна ХХ століття… Ця біда… прийшла майже в кожну родину. І рана, ще ятрить, і часом, як хто нисипить солі, згадавши про тих, кого немає поряд з нами. А скільки їх, відчайдушних, сміливих, непереможних полягло за нас з вами, щоби ми народилися й мали спокій. Кожен другий нині в могилах, а кожен другий із живих був поранений. А скільки сиріт, скільки жінок стали вдовами, залишилося без підтримки?! Їх не злічити, як і не виміряти той біль, що зазнав наш народ. Вони герої, за кожен крок рідної землі билися до останньої краплі крові. Цей подвиг залишиться у віках і кожного разу зі сльозами на очах, згадаємо в поклоні перед обелісками, могилами тих, хто пішов у інший світ. Вічна слава загиблим! Хай не згасає пам`ять про героїв! Ми привітаємо з цим Великим святом - Днем Перемоги і схилим голови перед живими, що є серед нас. На жаль, їх залишилось зовсім мало. Для них і нас цей день назавжди у серцях. Їм би пожити в спокої, на жаль, знову в тривозі за країну. Адже вже сьомий рік Україна виборює свою незалежність. Полинно… гірко на душі і серце спокою немає. Бо знову діти й онуки йдуть на передову, на кордоні, захищаючи нас з вами. Страшні, часті звістки, про смерть воїнів ( синів і доньок), рвуть серця й душі матерів, дружин. І з острахом у майбуття, дивиться підліток. Та Україна, як квітуча калина, в мороз й холод вистоїть, як завжди. І залунає пісня солов`їна, прикрасять квіти Дніпровські береги! Бо ми народ нездоланний, непереможний! І гідні дати відсіч ворогу! Вчора - 8 травня, в День пам`яті примирення, йшов дощ. Зронилася не одна сльоза, за загиблими плакали небеса. Цей пам`ятний день - річниця капітуляції нацистської Німеччини, як символ перемоги над нацизмом.
Як хочеться в це вірити, що і в подальшому житті, нам вдасться це зберегти. Нині сонячний ранок… І чисте небо, вітає кожного з добрим ранком. Хай не згасає мрія, що прийде мир на Україну. Що втихомириться холодний, нестерпний вітер. Напевно, зірвані, розсипані пелюстки по землі, то, як сльози за загиблими на війні. В душах надія, розквітнуть яблуні і груші, бузок придасть білій окрасі відтінок спокою і віри в майбуття краще й мирне.
***
Шановні друзі, читачі!
Щиро вітаю з Днем Перемоги!
В кожну оселю, в кожну світлину, зичу миру, щастя, здоров`я, спокою і достатку!
Єднання нам! І процвітання рідній Україні!
Я разом з Вами хочу сказати - ГЕРОЯМ СЛАВА! Вони завжди в наших серцях!
09.05 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913257
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2021
Моя черешня, подружка мила,
Скажи мені чому зажурилась,
Старенька та в весільному вбранні,
Втішаєш, грієш серденько мені.
Розумію, ти сумуєш, як я,
Нині сонце в гостях надвечір’я
Наче й світить, але на жаль не гріє,
Сильний вітер фату знов розвіє.
Пелюстки ніжні, чекають тепла,
Її надія - вечірня імла,
Згодом розвіється в день травневий,
Й вона позбудеться злих приречень.
Погляну, я за вікно раненько,
Вітається… гілками ніжненько,
Легенький шелест, шепіт- не журись,
Іди до мене й ніжно пригорнись.
І ми з тобою, подружки удвох
Журбу розвієм,хоч й не без пригод,
Зіжмем у жмуток. Віра воскресне,
І нас сповиє сонечко ясне.
06.05.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913023
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2021
На землю опускався вечір…. До обрію котилось сонце, поміж хмар проникали промені, прилягали до землі. Деінде промінь смужкою приліг і тут, як тут веселі горобці. Вони жадали тепла і сонця, хотіли ніжності і любові, як кожен із нас на цій святій землі.
Якби ще спокою в душі…Та де той спокій? Коли в душі й не залишилось сліз. Весняний поривчастий вітер, немов підштовхував її , а то на якусь мить затихав, здавалося ніжно обіймав за плечі. Люба спішила на автобусну зупинку. Щоб , як завжди, завчасно прийти на роботу. Пішком не піде, бо до лікарні не менше, як кілометра три. Вона в лікарні працює з дев`ятнадцяти років, можна сказати все життя. Династія, вкотре немов шурхіт у голові, перед очима сім`я… І все заради того, щоби досягти мети, себе віддати улюбленій професії і знову допомагати людям.
За плечима прожите життя….Вона славна молода дівчина , заради мрії покинула рідне село. Навчалася в медучилищі - на сестринську справу. Дівчата частенько заздрили її витонченій красі обличчя. Карі очі, як магніт привертали увагу. Її грація, витончена постать дивувала оточуючих. Завжди уважна, хоч і інколи суворий погляд, але в душі доброзичлива. Завжди прийде на допомогу, якщо хтось у цьому має потребу. І хоч було тих кавалерів, на двох руках пальців не достатньо, але вона зустріла своє кохання з сільським хлопцем. Василь працював водієм швидкої допомоги. Їх кохання, як весняні квіти, цвіло й тішило батьків. Але в містечку є робота, тож і вирішили тут придбати житло. Важкі часи, грошей замало, але збудували будинок, хоч і не вцентрі містечка, але тішилися, адже своє. Люба працювала в хірургічному відділенні, спочатку медсестрою, згодом операційною медсестрою.
Чи хтось та й колись рахував ті години, вистояні поруч з лікарем, біля операційного стола?!. Чи день, чи ніч, чи відпочила, чи ні, але завжди віддана своїй улюбленій справі. Її ціль - допомогти пацієнту зберегти та покращити здоров`я. Та іще й про батьків подбати, в силі життя важке,без допомоги старим ніяк не обійтись.
А час летів… У будинку галасно, дві кароокі донечки, гралися з татом. Колір очей і уста дівчатка успадкували від мами, а характер, більш спокійніший, то до батька. Їм обом притаманна сором`язливість скромність. І часом замкнутість - це більше, вже помічалося в школі. Хоч і різниця між дівчатками майже чотири роки та завжди гралися разом. Часом і якісь дрібні суперечки, але ж таким і є життя.
Дівчатка підростали… Змінювались пори року… Вже Віка закінчує школу. Хтось з однокласників пропонує розважитися, сходити на дискотеку, але її туди зовсім не тягне. Більше часу проводить вдома, хоч інколи і надокучала Оля, але вона її любила. Віка для Олі взірець, часто спостерігала, як сестра робить уроки, інколи до неї зверталася за допомогою та порадою.
Сім`я медиків – так на них казали люди. Хоча Василь і водій, але часто біля лікаря права рука,допоможе хворого занести в машину, якнайшвидше привезти до лікарні . Адже життя людини - найвища цінність. І Віка, дивлячись на батьків, теж закінчила медичне училище. Після закінчення училища, поряд з батьком, працювала медсестрою швидкої допомоги.
Одного разу, батько пішов у відпустку, за кермом сидів Денис. Він вже декілька раз бачив Віку, вона йому давно подобалася. І ось, доля звела їх, дала шанс, вони знайшли своє кохання.
«Трудова династія»- часто повторював Василь. Тішився, що старша донька невдовзі стане на весільний рушник. Денис закохався, відчував підтримку від цієї сім`ї, тягнувся до неї. Йому було лише двадцять років, коли мама пішла в інший світ, він жив з дідусем.
Згодом відгуляли весілля. Як все добре,тішилися батьки. Віка пішла жити до Дениса. А Оля, напевно теж за покликом серця, вже навчалася в медичному училищі.
На жаль, в житті чорна і біла смуга йде паралельно і і ншим разом ми потрапляємо на одну з них. Бажання весь час йти білою смугою, але це не завжди вдається зробити. Зимовий день швидко збігає. За кермом швидкої допомоги сидів Василь. За викликом, машина під`їхала до залізничного вокзалу. Він разом з лікарем поспішав забрати хворого з електрички. Підіймаючись по сходах підслизнувся. Біда вірвалася в їх дім. Яка несправедливість є на світі, тож поспішав допомогти.
В чорних хустинках дружина, діти… Не спромоглася доля його зберегти, захистити. Журба і відчай, їй же тільки минуло сорок шість років, а вже вдова. Аж затісно від сірих хмар, які її взяли в полон. Смуток переростав у душевний біль, що ятрив серце .
Сонце сходило і заходило… Минали дні, життя продовжилося. Люба, як завжди поспішала в операційну, душевний поклик - рятувати людей. І в той же час, в якомусь розумінні спасати себе, роботу сприйняти, як ліки, забутися, відволіктися від негативних думок.
Пройшло декілька років… .Оля після закінчення медучилища, теж працювала медсестрою швидкої допомоги. Зустріла русявого хлопця, Олександра, через рік вони побралися і вже рік живуть з Любою. Вона ж, як одинока голубка, була опорою обом донькам. Пригортала їх до себе, дарувала любов, допомагала в повсякденному житті, давала мудрі поради.
Згодом, дві доньки майже одночасно подарували їй онуків. Нарешті в сім` ю прийшла радість. Щирі посмішки та сльози щастя і надії на краще життя. Денис продав свій старий будинок і з Вікою придбали набагато новіший. Забрали й дідуся з собою, старий тішився, був задоволений онуком.
Минало літо… Тікали теплі дні ,ставали коротшими. Ранкова прохолода віщала про осінь. І ось вже два онуки йдуть до школи… Перший дзвоник, сльози радості і надії. Люба дивилася на онуків, як добре, що все йде так, як має бути. Ой, які ж вони гарненькі! Шкода, що Василь всього цього не бачить. Але хто знає, а можливо й бачить, перепліталися думки.
Закінчувався дві тисячі дев`ятнадцятий рік…. Весь світ заполонила страшна звістка. Ковід - 19 - пандемія короно вірусної хвороби поширилася і по Україні. В зимові місяці дві тисячі двадцятого року, перші випадки хвороби шокували не тільки медиків, але і все населення. Але ні Віка, ні Оля не злякалися пандемії, продовжували працювати. Страх і жах, переслідував на кожному кроці.
Вже за вікном втішали первоцвіти, нагадували про весну. Але корона вірус поширювався.немов той вітер. Ніс прохолоду і все більше людей хворіли на запалення легенів. Не оминула пандемія і їх сім*ю. Першою захворіла Віка,майже місяць на лікарняному, лікувалася антибіотиками і дякувати Богу,згодом вийшла на роботу. Хвороба не зламала її,вона знову працювала медсестрою швидкої допомоги. А влітку,перехаоріли Оля і Люба. Оля,більш - менш, в легшій формі. А Люба лежала в лікарні, потрібен був кисень. Страшні думки про смерть підстерігали кожної миті. Та доля дала шанс, у боротьбі за життя, проминуло літо. І вся сім`я готувалася до школи,онуки йшли в другий клас. В надії, що все буде добре Люба вийшла на роботу. Життєві клопоти, біля своєї хати завжди є робота, ще й огород… Уже зібрали весь урожай. Непокидали думки за короновірус, адже в інших країнах почалася друга хвиля пандемії.
Напередодні Нового року в хаті весело. Онуки, як горобчики скакали один перед одним, подавали Любі іграшки, з нею наряджали ялинку. А молодь рехтувала святкову вечерю. Як добре, коли дружно, любувалася Люба і дякувала Богу, що все добре.
Зима примхлива, лише після Різдва більш- менш засніжило, згодом і підступив мороз. На Водохреще так дощило, здавалося наче земля попала в полон осені. А вдома тільки й розмов про Ковід 19, про кількість померлих. Але всі працювали, допомагали хворим.
Хоч і зима набрала обертів, достатньо насипало снігу і мороз лютував, але всі сподівання,що пандемія відступить розвіялися вітром, вона поширилася, ще з більшими ускладненнями.
У будинку тихо… Ходило лихо, шукало до кого пристати. В душі тривога, всі відчували недомагання. Зяті перенесли пандемію в легкій формі. Люба цього разу перенесла легше, але не обійшлося без антибіотиків. Віку і Олю,після тестування, відразу госпіталізували. Через пару днів, Олі стало трохи краще, а Віку перевели до палати інтенсивної терапії. Вже кілька днів Люба сама не своя, пекли думки, як вберегти дитину ? Всі старання лікарів проходили безрезультатно, ліки, не давали ефекту.
Весняний ранок… Та де ж те сонце? Чорна хмара закрила пів неба… Біда не оминула її сім` ю. Перед очима , ясноока , люба доня. Вікуся - вона так часто називала її. Пишненькі щічки і рідний, теплий погляд, раз - у раз ввижався їй. Крики і плач, гірки сльози і відчай… Яке то горе хоронити своє дитя. Онучок дивиться бабуся в очі, - А мама де?
Хлопчик не міг зрозуміти, чому закритий гроб. Олі, хоч і було трохи краще,але їй не дозволили покинути лікарню, провести сестру в останню путь…
О, доле- доле, що ж ти робиш?! Їй же лишень минуло тридцять сім! Навіщо, ти біди приносиш…. А люди… Їх прийшло попрощатись так багато….душа кричить, ридає…Чому такий жорстокий світ? Але ж вона скільком допомагала, скількох спасла від смерті… Де ж справедливість Боже? Думки джмелині рояться в голові і вкотре Люба шепоче про себе,
-« То краще би було мені піти».
І обома руками пригорта онука, думки - О Боже збережи хоч їх! І вкотре згадує слова чоловіка -« Династія- це поклик душі». А, що хорошого вона принесла мені?
Від всіх думок і спогадів, Люба немов пробудилася від важкого сну. Людей в автобусі небагато. Правда нині всі в масках. Можливо люди вже зрозуміли, що їх треба носити, як захист, а не тримати в кишені. Та чи й зрозуміли? Вже скоро сорок днів, як Віка покинула цей світ…та материнньке серце, до кінця своїх днів триматиме при собі цей біль….
*****
На жаль про таких людей, які в житті допомагають нам з вами, пишуть мало. А вони ж віддані своїй професії, за покликом душі – допомогати людям. У важкий час, ризикуючи своїм здоров`ям, цілодобово на варті здоров`я та людського життя. Лікують не тільки тіло, а й душу. Приносять радість, вселяють віру, надію та упевненість здолати всі хвороби. Низький уклін медпрацівникам. Про них, думаю - іще не раз напишуть. Кожне місто, містечко, має знати своїх героїв, тих хто не поїхав за кордон, а відданий своїй Батьківщині, своєму народу.
28.04.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912381
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2021
У піднебессі зірка засіяла,
І народилось маленьке дитятко,
То немов квітка весни забуяла,
Втішалась ненька і щасливий татко.
Змінялась нічка на день, а день на ніч,
Вставало сонце омріяне сяйвом,
О, як же добре, як йдеш піч – о – пліч,
Коли підтримуєшься добрим словом.
У вишиванці з золотом світанки,
Де тиша, спокій і порозуміння,
Там босоногим зустрічаєш ранки,
Себе втішаєш, росте покоління.
Уже позаду недоспані ночі,
Ясніший місяць увібрав тривоги,
Біля колиски голоси співочі,
Вже відлунали, вийшли за пороги.
Хата мов вулик, розмови, поради,
В очах зоринки, дитя йде до школи,
І ти в нащадка помічаєш вади,
Від хвилювань не раз руки хололи.
Вдосталь освідченості, шляхетності,
У сім`ї кожній, доволі турботи,
Неначе й гени, в них зовсім не ті,
І не той настрій до навчань, до роботи.
Та відлік часу сплив занадто швидко,
І самостійність вершить сподівання,
Й не раз почуєш, докірно- Ну мамко,
Твоє життя мені розчарування.
На кавовій гущі, ні, не ворожу,
Коли іду по життєвому шляху,
Знайти потрібно, лиш добро для душі.
Тож основне, щоб прожити в розкоші.
А, що попереду буде,побачим,
Принаймні тут - не першорядні гроші,
Та й не назву своє життя собачим,
Хоча так шкода, таким ваше бачу.
Роки минають, весільні рушники,
А по них маки і волошки сині,
Веселі в ліжку, неначе голубки,
Батьки хатину придбали дитині.
Надмірно тягнуться весь час, як воли,
А їм, знов кажуть,часи важкуваті,
Як це прожить - не купить «Кока- коли»,
Хоча, старі зовсім не в захваті,
Та що ж поробиш треба помогати,
Щоби навчились самі виживати.
Так пори року змінялись кілька літ,
Є малі діти, ото справжня радість,
-Життя невдале, то сусіда пристріт,
Їх розпинає всіх за нас заздрість,-
Тільки й почуєш ті слова по хаті,
Старі сумненькі, що в руках планшети,
Гризе сумління, думки волохаті,
За що живуть, влаштовують бенкети!?
А погуляти діти вміють добре,
Хай онучата в старих поночують,
Ну, а звичайно, коли їм, зле зовсім,
То вже тим паче, тож краще нас лікують.
Холодні зими, газ забира грошву,
О, як настачиш? Пахать неохота,
-Адже я раз на цьому світі живу,
А за комп`ютером, що не робота?-
Якусь рекламу, комусь скинуть вранці,
Уже копійка, дитині в школу є,
А, як пусті два гаманці, так зразу,
За гроші докір, на що дід складає?!
Чи часто бабця спішить до базару,
Їм скільки треба? Могли би й помогти,
За день чи два несуть повненьку тару,
Чи й дали вдосталь?!допомога! Все би забрати.
Їм жилось легше. Хату будували,
Хоч самотужки, те давно минуло,
Але такої,в банку позики не мали,
А, що якби… із заначки відбуло.
Чи можна, подумати всі на ліки,
Спустили й не мають грошей прожити!
Тож хочуть, щоб приходили онуки,
За, що ж, мають діда й бабу любити?
Як на городі старенькі, все( окей),
Гарний врожай, весь поспіхом збирають,
Як відірватись? На планшеті ж хокей,
Ще ж місяць жовтень куди поспішають?
Гостей приймають - онуків до старих,
Тож нехай тішаться, трохи гуляють,
Ні, не відмовлять,знають матимуть гріх,
Нехай хоч трішечки позабавляють.
Роки минули підросли онуки,
Стежки далекі, стали до всіх батьків,
Вже й повивчали основні науки,
Нема давненько зорин у малюків.
В тих оченятах яснооких на жаль,
Не поспішають провідать, як колись,
По старій хаті розвіялась печаль,
Та слава Богу, що уже піднялись.
Як спадок - відношення до роботи,
Щоб гарував за три штуки, що дурень?!
Ото скоти, горбатитись на когось,
Тож тільки мова - уже взявся мігрень.
Знов планшет, друзі, розваги, стрілялки,
Довгі розмови про життя сумбурне,
Як від ліні, то найкращі пігулки,
Не переймаються й так життя гарне.
Он дід є.. й баба, батьків потормошу,
Допомагать? Хай осилюють самі,
Невелику замороку приношу,
Ще нароблюсь, дайте відпочить мені.
.>
За вікном зима, кучугури снігу,
Мов забута хата та світло в ній є,
Мабуть пес, ще спить, ніякого сліду,
Кого ждать?! Дідусь сам- сніг відкидає.
>
Ой, в родинах так, частенько буває,
Скільки їм не дай, то завжди замало,
Аж під серцем щем, розпач душу крає,
Все чомусь дитя - позира зухвало.
Кажуть світ змінився - ми відстаємо,
У людських помислах любити працю,
Занадто дотошними… всі стаємо
Чи й зрозуміють, колись діда й бабцю?!
>
Я трішки тішуся, тож не всі такі,
Може так, буяє іхня молодість,
Може колись й зникнуть почуття терпкі,
А чи згодом, в них пробудеться совість.
10.03.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912262
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2021
Зробити крок занадто важко в житті,
Коли знаходишся, ти ще в суцвітті,
Де забагато квітів уже рудих,
І заважають тобі зробить подих.
А чи спаплюжені вони вже вітром,
А чи занадто зігрівались теплом,
Й самі, невідомо тому сусідству,
Зненацька, мов линуть у гнилу паству.
Й напевно здатні відкрити пелюстки,
Швидше зробили би все це залюбки,
Вже зруйнували, ті свої надії,
І непомітно загубились мрії.
Бо поєднався з рудою шушваллю,
І згодом сам, ти стаєш з нею гниллю,
О, цвіт жіночий ти, чи чоловічий,
Щоби не став, такий же злий, їдючий.
Не грайся з вітром, не принесе добра,
Не обіймайся з рудим, бо він тепла,
Тобі подарить занадто багато,
Що тоді згодом, це не стане святом.
Ти вже, на жаль поступово рудієш,
І з часом дуже про це пожалієш,
Та тобі важко вирватись з обіймів,
На певний час, ти мов занімів зовсім.
Доки не пізно, піднатуж всі сили,
Хоч і здається світ уже не милий,
Назло всім тим, хто загине в спокусі,
Втекти, спроможнім будь у цьому русі.
Ти пелюстки ніжні розправ сміливо,
І заживи, як всі квіти щасливо,
Ми на землі, мов посаджені квіти,
Щоб всього в міру, мати і радіти.
Змогли навчитися по стежці життя,
Щоб геть позбутись гнилого сповиття,
Продовжить рід батьківського суцвіття,
Щоби зростало мужнім покоління!
22.04.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2021
Чи я втомилась від плакучої весни,
Але і холод сповива кожну днину,
Сприймати не хочу, ніяких провин,
Вона ж нагадує маленьку дитину.
Яка зробила перші кроки по землі,
Порозсипала довкола первоцвіти,
І я втішалась, на серці добре мені,
Чарують очі, зваблюють дивоцвіти.
Та час спішить…Тож розквітай дівицею,
У берізку,бузок вдихни, обвий теплом,
І для трави, стань теплою водицею,
Злети пташкою, впевнено накрий крилом.
Святу землицю, захисти від мороку,
Із сонцем всесвіт прикрась вінком й златом,
Розвій сміливо пелену, без сорому,
Угоду з вітром підпиши ненароком.
Ти ж господиня, сумніви переборюй,
Вдягай черешням, вишням біленькі сукні,
Мов наречені, хай квітнуть, все підкорюй,
Бо ти ж уже, стала весняною пані.
Мабуть втомилась від плакучої весни,
Маю бажання, хай всіх торкнеться промінь,
Й в людей не буде непорозумінь, війни,
Хай зазвучить, веселий пташиний гомін.
*
Тож пробудися весно, принеси радість,
І хоча б трішки, звесели нашу старість.
17.04.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911471
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2021
Спадали сутінки … сіра імла ховалася між гір… Перші сонячні промені торкалися хребтів Карпатських гір і де – не – де проникали до дерев й торкалися шовковистих трав. Здавалося дерева іще дрімали й птахів близько не чути, лише здаля пісню заводив зяблик. А вітер теж сховався поміж гір, чи задрімав з теплом у літній спокусі, чи заховався в глибоку шпарину, чекав нагоди розгулятися…
Стефан крутився з боку на бік… десь сон пропав. Все тіло огортала прохолода - Тож здається літо - вкотре крутилися думки - Чому трясе, неначе маю лихоманку.
За кілька хвилин, запаривши гірські трави, він насолоджувався чаєм. У роздумах - Може поїхати та грибів назбирати, але ж, ще так рано , краще якби роса спала. Уже зігрівшись, відчинив вікно. Свіжість повітря збадьорила, але помітив з-за гори темніло. Збігло лише декілька секунд , здалеку почув легкий барабанний бій грому. Та вмить, очі засліпила блискавиця й загриміло гарматним боєм. Тож, що це, але ж хотів сісти на коня, зібрати ягід й грибів прихопити. Запаси закінчилися не гріх було б посмажити з цибулею, як часто готувала дружина. О,Софійко – Софійко, ще за тобою млію,але ж я живий…
Він лежав на ліжку, звісивши ноги і вкотре згадував дружину. Шкода, пішла так рано, адже йому лише тридцять шість і діточок не мали. Хоча б одне, нехай би й дівчинка, то заплітав би їй коси і тішився. Хай би успадкувала твої очі, в яких, так часто, я при зустрічах топився. Що ж нині ? Тож не поїду кудись та й чого їхати? Он роботи достатньо, вже з дерева скільки всього зробив. Хоча й на руки важко, але мені Бог дав талант, маю виконувати. Та й жити, треба ж за щось, тут скаржитися гріх, адже попит на вироби є, за кордоном взахваті від них ,беруть на сувеніри й знову замовляють.
Так, він любив свою справу. Ще змалку, різьба по дереву його втішала. Різьблені скриньки, фігурки, настінні декоративні тарілки, намисто. Софійці подобалося фарбувати намисто, але ж тепер йому не хотілося його робити, бо часто, згадавши її погляд, до болю щемило в серці..
Дощ, наче відчував його настрій, обійшов стороною. Через пару годин, Стефан їхав на коні, тримав напрямок до річки Лімниці. Любив скупатися, а згодом можна гайнути в ліс, чи в гарному настрої взятися до роботи. Марс йшов спокійно, час від часу, повертав голову до господаря, чекав команди. Та чомусь настрій зіпсувався. Чи це вітер так війнув, що важко перевів подих. Лише поглянув на дерева, явір і ясен бадьоро шелестіли листям. А поруч висока сосна, неначе дістала до неба. Стояла нерухомо, немов замріяна. Неподалік, трохи в бік, полотном розстелилися квіти червона рути. Приваблювали до себе, манили зірвати , але його відразу сповив гіркий смуток… немає кому принести ці чудові квіти. І тихо звернувся до коня,
- Ану Марсе, давай трохи швидше. Той, різко змахнувши головою, розвіюючи гриву, помчав по стежці. Йому здавалося, що він летить, від задоволення примружував очі, вітер куйовдив його чорне, як смола волосся. Чуприна раз - у - раз здіймалася й припадала до чола. Порив душі, забути про все й кинутися у вир з головою.
Здаля, виднілася широка річка… Під сонячним сяйвом сріблилась, переливалась веселкою.
- Спокійніше Марсе ,- звернувся до коня, скерував віжками.
Кінь ледь підняв передні ноги, крутнув головою й зупинився. За мить, від несподіванки, Стефан вирячив очі. На березі річки побачив силует голої жінки, смуглява шкіра кинулася в очі.Цікаво, така, як я , як моя Софійка. Сонячне проміння світило на неї, мерехтіло по ній, вабило підійти ближче.Чорне волосся, майже прикривало талію, вітер злегка куйовдив його, підкреслюючи її стрункий, витончений стан. Щось стиснуло в голові - Це ж треба, здаля так схожа на дружину, ой, чи це мені ввижається. Похапцем, до дерева прив`язував коня,
-Тихо – тихо, ні звуку. Дай насолодитись цією русалкою. Чи й справді видіння?
Лише за кілька секунд, машинально знявши з себе весь одяг, потай йшов до неї. Навіть не помітив, як його наготу пестив вітер. Босоніж ледь торкався камінців, боявся зашарудіти, налякати те видіння. Підходив ззаду, закипіла кров, тремтіло тіло. Бажання спокуси … та, як його здолати? Кинуло в піт… думка - Ні – ні , здається це не видіння-. Втрачав розум, йому б остудитися, але вже не спроможній скерувати своїм бажанням. Немов потрапив в кайдани пристрасті, миттєво рукою затиснув їй вуста, над вухом благаючим голосом майже кричав,
-Не кричи, чуєш, прошу не кричи. Я тільки налюбуюся тобою і відпущу. Не знаю хто ти, чи примара, чи й справді переді мною така красуня, що я неспроможний відвести очей.
Роза завмерла від несподіванки. Стрілою думка - Голос знайомий, тю чи дядько Стефан, хтоб з чужих тут може бути? Чи згадаєш в таку мить, з переляку можна й переплутати. Відчувши дотик його гарячого тіла, вмить пронизало її тіло струмом. Той дотик, їй здався ніжним, за мить тепло розбіглося по судинах. Не закричала, зашепотіла,
-А ви відпустите мене?
Вкотре кинуло в піт… то лише на мить. Завмер, знайомий голос, хто це?. Трусився, зуб на зуб не попадав, лагідно заговорив,
- Давай удвох скупаємося і все.
У відповідь тихо прошепотіла,
-Добре дядьку Стефане, добре.
Чи від бажання, чи від хвилювання, в голові гуділо, він не почув, як вона назвала його дядьком. Почув лиш останнє слово –«Добре».
Підхопив на руки, поніс у воду, разом із нею занурився по груди. Вона ж спокійно подивилася у очі, ледь усміхнувшись,
-Ой, та, я ж гола, відпустіть мене.
Та саме в цей же час, руками обвила його голову, він нахилився і устами торкнувся її шиї, лише тепер на ній помітив бурштинове намисто. Вмить відсторонився, немов після похмілля, дивився на неї,
- Розочко це ти?
Вона все ще не помітила, що він без нижньої білизни,
- Пустіть, хай я хоч купальник одягну. Мені трохи не зручно… Але тут я часто купаюся і не раз тебе бачила, як кажуть у чому ненька породила.
Здивований погляд до неї, поставив на ноги, задивився в її красиві балухаті очі. В них сонячне проміння, тепло торкнулося його душі. Вона розвернулася, хотіли йти до берега. Гаряча рука ніжно торкнулася її талії, лише тепер вона подивилася на нього з голови до ніг, помітила його наготу. До нього ж тільки тепер дійшло, що він, за звичаєм зняв з себе весь одяг. Почервонів, як той варений рак, трохи засоромився, поглянув у бік, мав намір кинутися у воду і попливти. Але вона, хоч і почервоніла, миттєво до нього зробила крок.
- Чого соромитися, що природно, то не бридко.
- Ой, пробач та ти напевно так близько чоловіків не бачила.
- Тю чому не бачила, навіть відчула у собі, правда, це було тільки один раз. Живу я нині, як зів`яла квітка, додай кохання, як води з криниці. І розбуди в мені жіночу пристрасть.
Засміялася і закинувши руки догори, повисла на його шиї, ніжний поцілунок його плеча… Її волосся пахло лавандою, зводило з розуму. Гарячі, як вогонь уста припали до її пишних губ. Відчув той солод, якого вже два роки не мав і те, спокусливе бажання, яке ночами не давало спати.
Єдиний поцілунок і вона миттєво, розкинувши руки, кинулася у воду й попливла. А він не зміг отямитися від поцілунку, декілька раз занурився у воду, тушив полум`я, що ятрило душу й врешті вийшов на берег.
Побачивши господаря, кінь декілька раз копитом вдарив по траві, немов привітав його з поверненням. Стефан, похапцем одягнув плавки й впав на траву,задивився у небо.
Пливли білі невеличкі хмаринки і в нього немов політ роздумів.Сам себе сварив і що за звичка, роздягнутися догола, коли йдеш купатися. А , що вона? Що за мова? Напевно вже мала стосунки з чоловіком, а їй же здається лише двадцять. Він пригадав її бабцю Розалію. Її красиву доньку Ангеліну, яка народила Розу, а сама пішла в інший світ. Красуня… адже йому тоді було лише шістнадцять років. Добре запам`ятав, про цей випадок, все cело гуділо. Хоч і розкидане, хата від хати далеченько та люди в той час були дружнішими, ніж нині. А ,що ж Роза тепер? Здається від бабусі ні на крок, але хтось таки насмілився, зірвав квітку. Казали люди, що в ті часи, ми молоді були безвідповідальні, що вже тепер говорити. Мабуть треба їхати від гріха подалі. Зненацька заржав кінь, він почув плескіт води. Роза підбігла до своїх речей, одягла топік, підв`язалася махровим рушником,
-Зараз трохи зігріюся та ще раз скупнуся. Вода здається теплою та все ж ноги зводить. А ти, що більше не будеш купатися?Чого їхав сюди?
- Мабуть відчував, що ти тут та й приїхав подивитися на молоденьку красуню. Правда трохи зхибив перед тобою, осоромився.
Вона другим рушником витирала коси, усміхалася, позирала на всі боки. За кілька хвилин, рушник повісила на дерево й на шиї поправила намисто.
Він побачивши, як вже тріпала волоссям запитав,
- Ти купаєшся з намистом? Чого не знімаєш?
- Це мамине намисто, мені, як оберіг. Так бабця сказала. Воно у мене на шиї, ще з дитинства.
- І, що оберігає?
- Так. Принаймні , мені так здається.
Роза не соромлячись, прилягла біля нього,
- Ти не їдь, побудь іще трохи, адже тут так гарно і ніхто не заважає. Ну хіба, що твій кінь. Он,як позирає на мене, напевно ревнує.
Не дочекавшись відповіді, ніжно торкнулася його волосся на голові,
-Ти вже два роки без дружини, чому не одружишся? Я знаю, як це важко… Адже теж два роки поспіль, не маю чоловічої ласки. А воно ж так хочеться, немов того меду, чи нектару, що навесні чи влітку збирають бджоли.
Невже такі слова може говорити ця дівчина? Здивований та все сказав,
- Та де ж тут знайдеш, всі повтікали за кордон, а молоденька чи й захоче піти за такого, як я. Дивуюся, як це ти, ще кудись не поїхала . Тож на бабусину пенсію мабуть ледь кінці з кінцями зводите.
-Та нічого, я вишиваю рушники, серветки, передаю за кордон, копійка є, іще й непогана, тож плакати не буду. Та й не хочу покидати бабцю, рідний край, цю красу. Он поглянь туди, бачиш, яка сосна висока, струнка. А гори, що одягли на себе шапки з хмар, ніби підпирають небо, хіба десь побачиш таку красу.
Він повернувся до неї, рукою торкнувся волосся,
-Я теж люблю свій край. Навіть ніколи й не мріяв, щоб поїхати світ за очі та все покинути, хоча й залишився сам.
Її прямий погляд збуджував його, час від часу, увагу привертало намисто, яке вона часто мацала рукою. Немов спеціально привертала увагу до своєї красивої шиї, молодого пружнього тіла. За мить він копошився, хотів встати, але вона різко наставила руки, хотіла завадити. Несподівано для самої себе, великим пальцем правої руки зачепила намисто, воно миттєво розсіялося по траві.
- Ой, - вирвалося з її уст.
Від здивування, брови, як шнурочки, піднялися догори і ледь усміхнувшись подивилася на нього. Стоячи на колінах, кинулася визбирувати намистини,
- За все життя, скільки себе пам`ятаю, це намисто вдруге розсипалося, щось має відбутися.
- Вибач, це моя провина. Треба було попередити, що буду вставати.
Бажання піднятися відразу зникло, прямим поглядом дивився на неї,
- А що тоді, такого особливого, сталося? Удача, чи навпаки?
Роза, задумуючись, збирала намистини. За мить, різко поклала їх у свій капелюх, в якому завжди приходила на річку,
- Мені бабуся розповідала, що раніше, якщо жінка вийде на вулицю не одягнувши намисто, то немов гола. Це наче оберіг, захист від злих духів і недобрих людей. Не хочу вірити в якісь прикмети. Чого вставати, краще зробити так, як бажає душа, чого терпіти…
Впевненим рухом з себе зняла топік, її перси торкнулися його тіла.
В ній вибухнув вулкан емоцій, якими уже не можливо скерувати.
Зашуміла листва на деревах, неподалік заспівав зяблик… Кінь приліг на траву, немов соромлячись, підглядав за молодими людьми, які в собі гасили вогонь кохання, опинилися у владі солодкої спокуси.
По воді мерехтіло сонячне проміння. Часом топилося в ній, за мить золотом і сріблом відбивалося по воді. Стефан на руках ніс її у річку,
- Ось так,тепер можна й розслабитися. Ти не шкодуєш про те,що сталося? Така солодка, зваблива, пристрасна і водночас ніжна.
Чи можна передати стан душі … Тріпотіло серце. Всього не скажеш, думка за думкою хвилями напливала на нього - Але ж для мене молода, що скаже тітка Розалія, якщо дізнається? А, якщо щось… та ні. Вмить відігнав нав`язливу думку. За один раз нічого не станеться. І тут же, немов язика прикусив, ой мовчи дурню, в житті всього буває.
Минуло три години….. Стефан у руках тримав віжки, йшов майже поруч конем, час від часу позирав на Розу. Вона, одягнена у літній білий сарафан з рожевим відтінком, осяяна сонцем , йому нагадувала латаття. Адже темне волосся сховала під капелюх світло рожевого кольору. Він порівняв її з ніжними пелюстками цвіту, що можна не раз побачити край берега річки. Сидячи у сідлі на коні, вона інколи на собі ловила його погляд у відповідь усміхалася. Та інколи на нього дивилася якось особливо, а іншим разом наче задумливо.Підкрадалась думка, а може це і є, те справжнє кохання, коли обом так добре. Адже вперше в житті зрозуміла, що таке бути справжньою жінкою, відчути шаленне бажання близкості, той поштовх всередині себе, насолоду, яку іще ніколи в житті не відчувала.
Неподалік від села, дівчина, сидячи у сідлі, ледь прихилилася до коня, рукою торкнулася його шиї й голосно,
-Стефане зупиняйся. Далі піду сама, краще,хай не бачать нас разом. Не хочу, щоб бабуся дізналася про наші стосунки, боюсь зовсім сон втратить і так мало спить. Ти не шукай зі мною зустрічі. Хоча я тебе давно обожнюю, але ж не одружишся, на жаль, різниця у роках.
Вона закопошилася, зашарілась, а він ледь збліднілий, зняв її з коня й поцілував в щоку,
- Вважаю, що шістнадцять років, це не завада для кохання. Я би хотів тебе бачити у своєму ліжку.
Не дала йому договорити, долонею прикрила уста,
- Мовчи!Життя покаже.
Роза мала гарний настрій, з думками поверталася додому. – Як я здуру назвала його дядьком, добре що не почув, ото мабуть би сміявся. Але ж він такий класний, сильний, а запах його тіла, як наркотик. За мить ледь скривилася, пригадала Антона, з яким провела єдину ніч. Хоч він теж угорець, але ж паскудник , як той кіт, після всього, що було навіть не прийшов, а згодом з батьками виїхав до Мукачева. І тут же, в душі покаялася, сама винна, хіба можна людину розкусити за три тижні, дурепа повірила. І тоді теж розсипалося намисто, це ж треба , чи справді прикмета і діє, як попередження. А можливо цей раз навпаки і все буде добре. І я теж фарбуватиму намисто, як Софія.
На обійсті, біля старого дубового столу, Розалія через марлю проціджувала молоко. Помітивши онучку, крехтячи, запитала,
- І де тебе так довго носило? Ще не накупалася, чи щось тебе туди манить? Майже щодня туди йдеш, чи там з ким зустрічаєшся, що я не знаю. Лише одне мене заспокоює, що вмієш добре плавати.
І помітивши, що на ній немає намиста, важко перевела подих, посерйознішала, кивнула рукою,
-Ану присядь на лавку, розповідай! І не ховай очі, зізнайся, де поділося намисто? Думаю не втопила. То цінна річ - твій оберіг, тебе з ним хрестили. Чи таки щось сталося?
Дівчина ледь усміхнувшись, співочим голосом,
-Тю, бабусю, он все зібрала ,випадково зачепила рукою й розсипалося.
-Та там же шовкова нитка, це яку силу треба мати, щоб розірвати…
-Та тій нитці, напевно прийшов час розв`язатися й розсипалося на траву .
- На траву? То зібрала його, чи не дай Боже покинула?
-Воно в мене тут, в пакеті. Піду занесу до хати.
- Поклади на столі, я за молитвами зберу його, щоб і надалі мало силу тебе оберігати.
Роза добре знала бабусю, ще та стара угорка, що й молитви знає і навіть інколи, щось шепочучи про себе, на столі розкидає карти. Та лише помітить,що онучка побачить, відразу збирає їх і ховає собі за пазуху. Вкотре скаже,
- Це я так собі, від нудьги, все хочу пригадати, як карта лягає,колись моя бабуся ворожила, але я смутно все пам`ятаю. Хочу пригадати та не виходить, постаріла, роки свою справу роблять.
З самого вечора до пізньої ночі Розалія збирала намисто і читала молитви. А Роза, лежачи в ліжку, слухала їх, як колискову. Ніяких думок, сон заволодів нею, немов немовлям.
Стефан повертався додому, весь час згадував молоде тіло Рози. Смілива така, що то жінка, а нині мабуть вся молодь така, що хочуть того й досягають. Ой, непереливки мені будуть, коли дізнається тітка Розалія. Залишивши коня на обійсті, пішов у свою майстерню. Двері, як завжди, навстіж відчинені, почув шарудіння. На столі сиділа його маленька подруга. Це він так називав пишнохвосту білку. Вона два роки поспіль стала до нього навідуватися. І він кожного разу пригощав її горіхами. Руденька красуня швидко стала ручною, довірливою. Немов розуміючи його одинокість, часто просто загляне у вікно, що він у майстерні і десь зникне. Дивувався, що навіть Марс, сприймав її без обурень. Інколи ловив себе на думці, а може це посланниця від Софії, адже білка й справді з`явилася, через сорок днів після її смерті. Сам того не помічаючи так звик до неї, що інколи при ній роздумував вголос. А вона мов завмирала на місці, слухала його. Та лише помітить на собі прямий погляд, хутко надвір і немов її тут й не було.
Пройшло кілька днів…. Стефан їздив до річки, але Рози не заставав. І вже думки- стріли, чи й не трапилося щось? Але ж не хлопчисько, щоб за пів кілометра йти пішки й підглядати за її обійстям, що там відбувається.
Роза ж,щоб не нервувати бабусю, пару днів не ходила до річки, а згодом йшла ввечері і швидко поверталася. Шкодувала, що не обмінялися номерами телефонів. Хоча придбала собі телефон тільки заради господарів, друзів з-за кордону. Адже вела з ними, як каже комерційну справу. Навіть пару раз по декілька днів була в Словаччині, їздила здавати своє рукоділля та за грішми. Але втратила нагоду записати номер телефона Стефана, адже на річку завжди йшла без телефона.
Розалія подивлялася на онучку й з думками хитала головою- Ой, що на тебе чекає? І чому ж така безвідповідальна?- Напевно, про неї щось таки дізналася. Одного ранку, Роза, ще спала, стара дістала карти, розкидала по столі, довго їх роздивлялася… Згодом обома руками взялася за голову, сиділа, як опущена у воду.
Буквально через два дні до Рози подзвонили з Словаччини, запросили на ярмарок, який мав відбутися за тиждень. Дівчина, весело повідомила бабусі, про цю новину. У відповідь, Розалія на кілька секунд затримала на ній погляд, похитала головою, тільки тоді сказала.
- Звичайно їдь, в тебе, ще є час, бо вже скоро навряд чи поїдеш.
Роза, не звернула уваги на останні слова, від радості підскочила й метеликом полетіла в свою кімнату.
Уже прощаючись, Розалія одягла на неї намисто й з сльозами на очах,
-Запам`ятай, якби там не було та намисто з себе не скидай. Ще раз повторюю, це твій оберіг, воно вже четверте покоління оберігає від злих духів, недобрих людей та від неприємностей.
А час летів… Роза дізнавшись що носить дитину, залишилася на кілька місяців у Словаччині. Після ярмарки торгувала у одному з магазинів господаря, якому здавала свої вишиті речі. Розалія сприйняла це спокійно. Хоча онучка мовчала про вагітність, але стара тільки й поглядала до ікони, вкотре читала молитви. В душі ж хвилювалася, але вирішила - проти долі ніхто і ніколи не втік. Он ріка котить у руслі своїм тихі хвилі, так все відбувається і в житті людини.
Одного разу, Стефан біля річки зустрів тітку Камелію, сусідку Розалії. В розмові про життя в селі почув новину, хто приїхав з-за кордону та хто поїхав. Адже тут роботи не було, тому тільки такі новини, чим живе країна в умовах війни та, як виживають люди. Дізнавшись, що Роза поїхала, вгамовував розчарування… Бач не прийшла… Чи розчарувалася в мені, чи не доля бути разом, але ж така приваблива, жадана. Й за телефон мови не було, справді дивно, чи не сподобався, як чоловік, чи в той час не до нього було…. хто знає…
Минуло чотири місяці… Дивовижна пора осені приваблювала яскравістю кольорів. Хоча й вже опадало листя з клена, але те, що залишалося на ньому , чарувало своєю окрасою. Особливо поруч з вільхою, яка своє листя, як і бузок, до землі скине зеленим.. Верхівки дубів, ще стояли зеленими, а от берези немов одягли на себе плямисті сарафани, після дощу на сонці жовтий колір листя виблискував золотом. Натомість сосни, ялинки, смереки посвіжіли, нарешті дочекалися жаданої прохолоди.
Хоча Роза й любила спостерігати, як листя опадає з дерев та нині не той настрій.Вона, одягнена в плащ бежевого кольору й сині джинси, йшла не поспішаючи, кросівки злегка ковзали по мокрій траві, боялася впасти. Незадоволена, тихо бурчала,
- Ото дорога, що значить осінь. Коли ми будемо жити так, як за бугром. Там і маєтки, як маєтки і дороги нормальні. А тут, чи й дочекається моє дитя кращого життя.
І знову думки про бабаусю… - Що мене чекає, крик, чи сприйме спокійно, але ж думаю, з хати не вижене. А якщо Стефан за цей час собі іншу знайшов? А можливо в нього хтось і був та я не знала… Але тут же відразу, немов за вітромом прогнала цю думку. Згадала його пристрастне бажання близькості. І вже, повеселіли очі, усміхнулася, може цього разу , не набила лоба, хто знає...
В хаті тепло, затишно, пахло травами й пиріжками. Вона ж по телефону спілкувалася з бабусею, тож стара чекала онучку, готувалася до зустрічі. В цей час, з духовки витягнула деко з пиріжками. Побачивши Розу, затремтіли повіки,
-Ну дякувати Богу!
Після поцілунків, обіймів, витирала непрохані сльози. Намагалася подивитися в її очі, пристальним поглядом дивилася на онучку,
- Чи здається, чи й справді схудла?
- Бабусю, ти присядь. Я сама роздягнуся.
- Такий гарний плащик собі придбала, ґудзики, аж переливаються перламутром, але трохи широченький.
Роза розстебнула всі ґудзики, знімала плащ,
-Та це так треба. Бабусю, я не одна приїхала, а з правнучком.
Розалія зблідла…. За мить, по щоках, як горошини покотилися сльози. В горлі тиснуло, хриплим голосом, ледь видавила з себе,
-Я відчувала, що буде якийсь сюрприз. Але ж важко тобі буде, він що чех,чи угорець? Коли приїде?
Онучка, повісивши плащ, на поясі поправила джинси з широкою резинкою. Розалія, помітила її вагітність,закривши обома руками обличчя, заплакала. Дівчина присіла біля неї, обійняла,
- Бабусю, я тебе дуже люблю. Ти не хвилюйся, нас двоє, а стане троє, буде продовження роду, на УЗІ сказали хлопчик.
З годину Роза тулилася до старої. Тішилася, що без крику,без сварки. Тому намагалася сказати їй більше теплих слів. Згадувала своє дитинство, переконувала, що з дитям справиться, що все буде добре.
В кінці розмови, Розалія, поправивши на голові білу хустинку, вже суворіше запитала,
-То хто ж батько? І коли приїде?
І позирнувши на онучку, наче полегшено перевела подих,
- Намисто на тобі, це добре.
Але ж за мить нагадала,
-Чекай, чекай, ти влітку розсипала намисто… Чи не в той час це сталося? Це хтось з наших? То хто він?
- Я скажу згодом, добре… давай заспокойся. Я така голодна, як вовк.
Пізнім вечором вкладалися спати… За вікном мжичив дощ. Розалія в ліжку, вкотре витирала сльози. Тихо повторювала слова,
-Ох молодь… молодь… Як у них все так просто…
А Роза, задоволена зустріччю, вже давно сопіла у своєму ліжку.
Пройшло зо два тижні... Роза боялася кудись йти. Мокро, слизько та й Розалія наполягала, щоби далі обійстя нікуди не ходила. Онука погодилася при одній умові, що більше не буде запитувати хто батько.
Одного разу, Стефан виправши свої речі в річці, повертався додому. Несподівано фиркнув кінь, із-за повороту вийшла тітка Камелія. Він різко зупинив коня, привітався й запитав,
- А, що тітко, теж пральний день. Теж чекали закінчення дощів, як і я.
Що то осінь, мало бачимося. А вже й заморозки обіцяють.
-Так синку, так.Трохи далеченько, але так звикла прати в річці. Хочеться поменше купувати хімії, вона ж до того іще подорожчала.
- Як поживаєте в тих краях, нікого не бачу, які новини в селі?
- А, що нового… Ти ж онучку Розалії знаєш… Недавно приїхала, кажуть була,чи в Словенії, чи то в Словаччині,точно й не знаю. Одні так кажуть, а хтось інакше. І Роман, ну тих Гафичів, повернувся до дружини, ходили чутки покинув, але ні, приїхав. Ну діда Афанасія поховали, ще у вересні,ти ж здається був на похороні. Більше ніяких новин і не знаю. Добре піду, поки погода гарна.
Гарні новини…. втішали душу Стефану. Попрощавшись, повертався додому. По всьому тілу відчував тепло, мов попав під сонячне проміння. В той же час, відчув деяку розгубленість і нерішучість. Поїхати, помчати до неї. Та раптом відчув себе, мов птах безкрилий, зупинив коня, хоча той і так ледве переставляв ноги.
Для Стефана закінчилися більш- менш спокійні ночі. І руки не лежали до роботи. Час від часу, дурманило голову, немов чорною хмарою насувалася тривога, як грім відбивалася у висках . Та все ж він перемагав те відчуття, вгамовувався. Але ранком, коли голився, помічав червоні білки очей. Джмелині думки роїлися в голові – Приїхала, то добре. Але ж, як хочеться побачити її. Знав, що в цю пору прати до річки не піде. Адже одного разу восени, Розалія була сама біля річки, в розмові проговорилася, що дівчина вдома, за життя іще встигне наталяпатись в холодній воді.
Вечоріло… Стефан сидів у своїй майстерні, в пічку підкидав дрова. Під ящиком помітив намисто з дерева. О, коли ж це я таке робив і не пам`ятаю, залишилось трохи відшліфувати і можна фарбувати. Може Розі на Новий рік зробити подарунок. Хоча в неї є оберіг, як вона каже, а це хай би колись на свята одягала. От завтра цим і займуся. З такими думками,ледь заспокоївшись,поспішив у хату,з надією, що цієї ночі буде спати спокійніше.
В хаті Розалії, цього вечора була метушня. Роза бігала біля бабусі,то крапала настойку валеріани, то давала ліки від серця. Але в бабусі піднявся тиск, а ліків в хаті не знайшлося. Жінка ледве заговорила,
- Розочко, як я не помітила,що вже закінчилися ті ліки. Сходи до тітки Камелії, в неї завжди є запаси. Та хай замовить і мені, як буде собі замовляти, з села хтось же буде їхати в містечко. О, нагадала, хвалилася буде борошно замовляти, щоб Стефан у фермера купив, та конем привіз, нехай і для нас один мішок замовить. Тільки ж дивися взуйся в мої чоботи,в них впевненіше йти,щоб не підслизнулася… А ліхтар, на веранді візьми, побачиш, на цвяхові висить.
Тільки Роза вийшла з хати, як Розалія пошкодувала, що послала онучку, -- - Ой, Боже,тепер же все село знатиме ,що моя Роза має народити.
Скропила обличчя водою з склянки, що стояла біля неї, тихо прошепотіла,
-Та шила в мішку не сховаєш. Рано чи пізно, всеодно би дізналися.
Камелія, аж рота роздявила, коли перед собою побачила вагітну Розу. Цікавість ятрила душу, але ж не буде в такий час, ще про щось запитувати. Пспііхом взяла ліки, йшла спасати сусідку.
Не світ не зоря, Камелія поспішала до Стефана. Добре, що не дощить, по дорозі заспокоїла себе. Їй кортіло якнайшвидше розповісти всі новини.
Гучно загавкав пес і одразу заржав кінь. Камелія підійшла до обістя. Стефан ще лежав в ліжку, здивувався. І кого це так рано принесло, чи щось у когось сталося?
Камелія усміхалася і кліпала очима,
- Я до тебе, давай зайдемо до хати,такі речі на дорозі не вирішують.
Тільки переступила поріг хати, зиркнула по всіх кутках,
-О, що таке холостякуєш… Я тобі гроші на борошно принесла і новин цілий мішок.
Стефан проводжав гостю до хвіртки, раз – по – раз потирав руки. Після почутого, Камелія помітила, буквально за мить він зблід на обличчі. Ой, щось тут не так,треба повертатися, навіщо чоловікові надокучати, ятрити душу.
Він дивився їй вслід, за спину підкрадався холод,врешті затремтів, поспішив до хати й бурмочачи під ніс,
- Оце так новин, була надія і та зникла, хто ж той, кому віддался після мене?Думав, що в житті чорна полоса закінчилася та напевно ні, коли ж буде біла ,з ким розділю холодне ліжко.
Від новин не в захваті, але тепло зігріло душу, радів,що тітка спасла Розалію. Думав за Розу, адже їй буде важко без неї, хто б не був той чоловік, а бабуся, є бабуся.
Біля обійстя Розалії заіржав кінь. Саме в цей час, Роза вийшла з сараю, перед собою несла оберемок дров.
Він пулею, опинився біля неї. Розчервонілий, поспіхом, з її рук забрав дрова,
- Ти що з глузду з`їхала, це ж так небезпечно. То де той батько дитини, куди він дивиться,тож можеш втратити, що тоді скаже.
Роза миттєво розпашіла, як троянда під сонцем, в очах засяяли зоринки,
- Його батько і спасає. Рівно скільки часу пройшло від тієї нашої зустрічі, такий срок і нашій дитині.
Йому відняло мову, в хату заходив позаду неї. Переступивши поріг, привітався. Розалія лежала в ліжку, побачивши Стефана, закрила обличчя руками,
- Ой,та сказала би чи що, гість є, а я лежу, як дровина, який сором.
Стефан поклав дрова, підійшов до неї,
- Ви тітко Розаліє тепер звикайте,буду частим гостем, поки не відпустите до мене Розу. Наше дитя нам його і на ноги ставити. Хоча йі молоденька та зате гарненька, хай люди позаздрять. Присягаюся берегтиму її, як зіницю ока.
І підійшов до Рози,поцілував в щоку,помітивши на ній бурштинове намисто, прошепотів,
-Тоді розсипалося намисто, то напевно був знак для нас. Колись твій оберіг передаси у спадок нашим дітям.
Минуло чотири роки…. Теплий літній день… Роза підходила до майстерні чоловіка. Почула сміх сина й і пескання у долонці. За мить голос чоловіка,
- Артурчику, синку, подивися який у неї гарний пухнастий хвостик, не бійся, це білочка, вона ручна. Скільки раз тобі говорив,не бійся.
Роза, рукою притримуючи живіт, ледь пролізла у двері,
-Ну, що мої соколи, нагодували білочку, тепер пішли до хати і нам пора, бо ми теж хочемо підкріпитися.
Стефан ,як щасливе дитя, усміхнений, підійшов, гладив її живіт,
- Що наша Емілія теж хоче обідати.
Артур, з такою ж милою усмішкою на обличчі, як і батько, зліз зі стільця,
-Я теж хочу обідати, тільки борщик зі сметанкою.
16.04.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911179
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2021
Присіло сонце, наче на ослінчик,
Останні промені лягли до землі,
Радо впіймала, я один промінчик,
І на душі, стало так тепло мені.
Златавий відблиск приліг до берізки,
І вона теж, жада ніжних цілунків,
Ледь колихала вичесані кіски,
Адже чекала весняних дарунків.
Мене вітрець, обіймає за плечі,
І прохолода освіжа обличчя,
Як не помітиш, підкрадався вечір,
Хай би Бог дав, усім благополуччя.
І так раптово, ніби мене почув,
Заспівав шпак, витьохкує на вишні,
Чарівний спів, стрімких, далеких відлунь,
Усі сумління, розвіяв нарешті.
Яка всім радість, бачити земну красу,
Золотий обрій- вінок при землиці,
І я втішаюсь, з собою понесу,
По цій дорозі, іще йтиму нині.
Надії, мрії, як скарби всуцвітті,
Я приховаю у теплих долонях,
Ще пізнаватиму щасливі миті,
Хоч сивина, уже давно на скронях,
Зберу ромашок і волошок в житі,
Поклонюсь Богу, за життя на світі.
10.04.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2021
Березневий ранок… небо ледь сіріло
Молода берізка, холодом сповита
Затремтіли віти… знову побіліло
Вночі завітала зимонька - цариця
Снігу ледь сипнула та іще в короні
Бач й пухкенькі хмари підносять сніжинки
Хоча і патлата, поруділі скроні
Все ж скувала ріки, до весни стежинки.
Гляне в піднебесся, в надії берізка
Розійдуться хмари і сонце ласкаве
Поглядом зігріє… Що змерзла лебідка?
Проміння направить, до неї ласкаве
Затріпоче серце і немов та птаха
Віти - легкі крила, іній спаде низом
А на поміч вітер, під музику Баха
Вже ледь заспокоїть, втихомирить співом.
14.03.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908339
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2021
Раптовий дошик, міленький мжичить зранку,
Легенький шурхіт... чуть по останках снігу,
По склу краплини стікають й на фіранку,
Хоч в хмарах небо, та все ж несе він втіху,
Весна надворі, пробудяться фіалки.
Зима змирилась,тихенько відступає,
Хоч на останок завіяла снігами,
Та все ж в надії підсніжник виглядає,
Де не поглянь проталини й під ногами,
Мов усміхаються крокуси рядами.
Синенькі, білі й жовті подібні сонцю,
Приносять радість й натхнення всім поетам,
На серцы тепло,з мрією у віконце.
Погляну в небо - « Гей, привіт» скажу хмарам.
Води вже вилили не одне відерце.
Тож досить, уйміться, підтримайте ве́сну!
Хай сонячний, промінь приляже до землі,
А вітер, вмить рознесе радісну звістку,
Й відразу, на душі - стане добре мені,
Я всім, щиро бажаю -Доброго ранку!
15.03.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2021
Знов засріблились, білосніжні замети
Я поміж них, напевно могла б замерзти
Твій погляд й моя рука в твоїй руці
Тепло і ніжність назло зимі - розлуці
Вогонь в каміні здіймається доверху
Поміж дровин тонких , не наганя страху
Лиш загадковість в нім та до очей іскрить
В раптовім спалаху стріляє і тремтить
Як почуття, що між нас завмерли на мить
Вже від самотності, сердечко не щемить
Мов промінь сонця , душі освітив сяйвом
Коханий, любий, тож нам так добре разом
Хоча сповитий березень в сніжній імлі
Цьому промінню порадіймо і весні.
13.03.2021р
Вірш до
картини з інтернета
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2021
А чи чекала, ти бабцю? Певно ні
Бо під замком « таємно» - всі тримали
І ненаснилося тобі уві сні
Онук з дружиною сина замали
Немов промінчик потрапив в її очі
Вже так раптово скотилась сльозина
На мить згадались недоспані ночі
Як старша доня народила сина
Яка то втіха і не тільки бабці
І в діда, день народження сьогодні
Тож хай, все добре по життєвій нивці
І в правнучка будуть щасливі будні
А місяць березень - це ж вісник весни
Хай промінь сонця придасть йому сили
Нехай малюк, не знає жахів війни
Щоб тихі ночі, зірочки світили...
Подумать тільки, вже вдруге прабабця
Родина вся - бажає йому щастя!
Нехай нам на радість, хлоп`ятко підроста
Міцного здоров`я! Щастя!! Многії літа!
12.03.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907840
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2021
На якийсь час хлопці розслабились,схилившись один на одного, дрімали. В проході між купе, проходила жінка, років сорока, пропонувала купити газети і журнали. Михайло позирнув у вікно,згадав про село - добре, що погода сонячна, здається, тут теж давно не було дощів. Напевно зустрінуть мене якоюсь автівкою. І вже посміхнувся, пригадавши очі коханої дружини і усмішку своєї кирпатенької доньки. Як добре, коли тебе чекають і позирнувши на Максима, поклав руку на його плече,
-Ну досить дрихнуть, я скоро схожу, будемо прощатися. Але це лише на якийсь час, я тебе чекатиму в гості. Максим, потираючи руки, здвигнув плечима, позирнув навкруги,
-От добре, за пів години і мій вихід.
Електричка збавила швидкість,під`їжджала до станції. Кілька чоловік уже стояли біля дверей. Рукостискання, обійми, прощання…
Михайло спускався по сходах, на нього чекала усміхнена дружина з донькою.Сяючі очі, в них радість і трепіт сліз на віях. Максим спостерігав з вікна вагона, в душі за друга відчував радість. Щасливий і вона така гарненька, сонячний погляд, дочекалася, ото почуття, видно.що кохає….
Двері зачинилися, електричка рушила з місця. Він повернувся на своє місце. Буквально за хвилини дві – три, в купе навпроти, різко піднялася літня жінка, двома руками підтримувала тіло чоловіка, яке хилилося на неї. Раптово гучно скрикнула,
-Миколо тобі зле?
Майже всі пасажири звернули на них увагу. Максим відразу зірвався з місця, за мить підтримував чоловіка, голосно запитав,
-Може у вагоні є лікар, чи попросити машиніста, щоб зробив об`яву, можливо є в іншому вагоні…..
Його увагу привернула дівчина, на яку він дивився з Михайлом. Різко піднялася з місця, на плечах поправила футболку, на поясі підв’язала легку хустину, клемового кольору, на шпильку зібрала волосся. З тонометром у руці підійшла до них. Макс здивовано дивився на неї, не встиг нічого й подумати, як вона сміливо до жінки,
-Треба під язик покласти валідол. Маєте при собі ? Тут душно, можливо в нього проблеми з серцем.
Жінка, знервовано кивала головою, у руці уже тримала пігулку, щось говорила до чоловіка, намагалася покласти її в рот.
-Ну, давайте, ось так його підтримайте, я тиск зміряю, - поспішаючи, сказала дівчина і уміло одягла тонометр на зап`ястя руки.
-Нітрогліцерин він переносить?.- знову звернулася до жінки
- Так інколи приймає.
- Якщо є - не гайте часу.
Чоловік ледь відкрив очі, щось пробурчав, рукою доторкнувся до кишені на сорочці.
-В нього тиск сто шістдесят на сто десять - трохи підвищений і прискорене серцебиття.Не хвилюйтеся так, все буде добре. думаю, це з-за духоти в вагоні. Я закінчила ініверситет імені Пирогова, тож на цьому трохи знаюся.
Чоловікові стало краще, жінка обіймала його і слухала дівчину. Вона тихо, поспішаючи, давала їй поради, як діяти далі. І вже голосніше сказала,
-Зараз ще раз зміряємо тиск, ви мене вибачте, але я на цій зупинці виходжу. Хочете визвіть швидку, а ні, то додому чоловіка везіть на таксі, так буде краще.
Максим, аж жахнувся, але ж йому теж зараз виходити. Трохи знервований,з пляшки випив води і позирнув на телефон. Адже мав передзвонити батькам, в який час буде на місці та щось зупинило його. Майнула думка – хай краще надворі передзвоню, чи маленький, сам доберуся додому.
Дівчина з валізою, уже поспішала до вихідних дверей. Побачивши її, здвигнув плечима - бач, яка швидка - поспішив за нею. Пасажирів сходило небагато, Максим взявся за ручку її валізи,
-Я вам допоможу, думаю чоловік не ревнивий.
Її сині очі ледь засяяли, щоки зарум`янилися. Вона різким рухом голови змахнула з чола неслухняне волосся, привітно посміхнулася,
-Хто знає який буде, до ворожки не ходила.
Аж дух перехопило після її слів, йому здалося в нього ростуть крила. Він першим зійшов по сходах і тут же подав їй руку,
Давайте,ось так краще,- раптом обома руками підхопив її за талію, ледь підняв і тут же поставив на ноги. А легенька, немов пір`їнка - ледь не вирвалося з уст.
-Я так зрозумів ви місцева,мабуть їдете з відпочинку,бачу засмагли, вам так личить.
Про таких люди кажуть - в кишеню за словом не полізе. Вона ледь вирячивши очі,з усмішкою на обличчі,
-Ні, не місцева, я з Ніжина. Дякую за комплімент та ні, швидше за все, так вирішили, бо я в такому одязі. Знаєте, відпочивала на морі, як кажуть - відірвалася від світу. Трохи, можна сказати на прощання захотілося побути модною. Ось і в дорогу так одяглася, все рівно ці штани викину. Адже в мене починається зовсім нове життя. Я тут, від університету в районній лікарні проходила практику. Тепер треба два роки відпрацювати, за фахом лікар –терапевт. Він тихо засміявся,
-Ви сказали попрощатися з молодістю… Ой,щось я не бачу тут жінки середнього віку.
Обоє засміялися. Направилися до виходу в містечко.
Думки ледь не розривали голову на частини. Ото бач, а я її по одязі охарактерезував, не дарма кажуть, зустрічають по одязі, а проводжають по розуму. А може в мене є шанс познайомитися поближче. А раптом пощастить, може й кавалера немає,але ж така гарненька, природна, чим чорт не жартує, можливо якраз на удачу. Ой, таке відчуття, що в мене щось прорвало й несе за покликом душі й серця. Впіймав себе на думці, що повторив слово Михайла – прорвало.
Наподалік від вокзалу запитав,
-То ви де вирішили зупинитися?
За мить, її хитрий погляд зупинив його,
-Ой та годі викати! Здається говорив, що тут не бачиш жінки середнього віку.
Раптово відчув прилив крові до обличчя, почервонів. Трохи ніяково заговорив,
-Та я що, я тільки –за. Надіюся ми, ще зустрінемося.
Вони стояли біля широкої дороги, що проходила від щебеневого заводу.
-А ти, що до когось в гості, так одягнений, зараз багато так одягаються в дорогу, чи десь тут працюєш охоронцем?
-Та ні, я місцевий лев, а чому лев,бо працював охоронником в магазині. А зараз з далекої дороги добираюся додому.
-І де це та далека дорога? - запитала, взявшись за ручку валізи.
- Та ми з другом Михайлом, він вийшов на одній із зупинок, приїхали з АТО. Правда два тижні були в реабілітаційному центрі, закінчився контракт, добираюся додому. Думаю продовжити службу охоронником, на мене там чекають.
-А, хто? - не витримала вона, запитала і тут же стиснула пишненькі губи, хоча очі бігали по ньому, чекала відповіді.
-Колектив чекає, а вдома батьки. Ой, я ж с тобою забарився, треба передзвонити, вони ж чекають мого дзвінка. Вибач, постій хвилинку, я швидко.
За кілька хвилин, поговоривши з мамою, запитав,
-То куди ти направляєшся? Вдома все гаразд, я тобі допоможу, не така вже й легка твоя валіза.
-Тут недалеко, я зупинюся в гуртожитку для працівників заводу. В ньому мешкала під час практики. Напередодні передзвонила, на якийсь час мені виділять кімнату. А завтра піду в лікарню, здам всі папери, вирішу питання з житлом. Можливо запропонують щось краще, як ні, то винайматиму квартиру. Здається, тут з цим проблем немає.
Збігали хвилини… Максим лише тепер помітив, що повітря зовсім інакше, чим в Києві, що вже говорити про схід України. Коли чув гучний гул грузового автомобіля, поневолі дивився в ту сторону, немов чекав чогось непередбачуваного. Як добре, що у нас тихо…Думки втішали його…
Коли вони вже стояли біля парадного входу гуртожитку, ледь схиливши до неї голову, запитав,
-То я маю надію на зустріч?
-Ну, якщо дуже хочеш, то чому ні? Правда мені ж треба все вирішити, знаєш, яку б кімнату де не знайшла, напевно в ній треба буде навести лад. Ну, ти ж розумієш, побілити, чи замінити шпалери, врешті повісити фіранки, щоб було комфортно.
Він слухав і весь час намагався дивитися в її очі, дізнатися, чи щиро говорить,чи може лукавить. А раптом хоче з ним пофліртувати та й на цьому кінець. Не думає про сімейне життя, а чи захоче піти зі мною під вінець, ну звичайно, якщо я їй сподобаюся.А чи захоче, ще й далеченько від родини. Ой,захопила вона мене в свої сіті.Та раптово пригадав,
-Ой, ми ж не познайомилися!
Гучний сміх привернув увагу охоронника, що стояв за скляними дверима,
-Ви, що до нас?
Вона озирнулась і тут же, ласкаво дивилася на Максима, немов огортала теплим поглядом,
-Так- так,через пару хвилин.
Уже усміхаючись один до одно, знайомились. Легке рукостискання, він на якусь мить затримав її руку. Почувши ім`я - Надія, відразу подумав- мабуть моя надія, яку я завжди тримаю в серці, що все має бути добре.
Минуло три дні… Максим відсипався після теплої зустрічі з батьками , з тіткою Марією (по батьковій лінії) та з друзями. Вчора побував на роботі, попередив, що за тиждень, буде готовий приступити до своїх обов`язків. Позмінна робота його влаштовувала та й чому не тішитись, адже зараз не всім повезе влаштуватися відразу.
Михайлові написав СМС, що вже вдома. Але йому дуже кортіло розповісти про знайомство з Надією. А поки ж, сам собі зізнавався, розповідати майже не було про що. Він подзвонив їй в той же вечір та вона відповіла, що ще все не вирішено, щоб поздвонив через три дні.
Хай йому грець, потягуючись в ліжку, з телефоном в руці, немов розмовляв сам з собою. За вікном сонячний день, а його наче лінь звалила з ніг. Проміння досягало обличчя, приємно пестило, відчував тепло. Від задоволення примружував очі і уже рахував - один, два, три… й голосно на всю кімнату,- Рота підйом!
Зірвавшись, прямував у ванну кімнату.
В квартирі пахло м`ятою… Сім`я пила чай, насолоджувалася запахом м`яти. Батьки переглядались між собою, але мовчали. Помічали, що в душі сина, щось відбувається. Але не хотіли турбувати запитаннями. Адже й так, два дні, як на допиті, що і як. Але всього не розповісти, багато чого під знаком »таємно».
Пізно ввечері, Максим стояв на балконі, декілька раз набирав її номер телефона… До душі підповзало розчарування, а може, просто розіграла мене… Так, як іноді поступають дівчата, щоб більше до себе привернути увагу. Та тут же відігнав цю думку – за фахом лікар, ой навряд чи фліртуватиме. Професія відповідальна та й після закінчення університету не така вже й молоденька, саме час звити гніздо.
Він так задумався, що коли на телефоні заграла мелодія, злегка здригнувся. Так, це дзвонила вона. Мов та пташка щебетала,
розповідала про роботу, про те, що вже наклеїла шпалери і на вікно повісила нові фіранки. Їй на пів року дали дозвіл на проживання, а згодом вирішать, як бути далі.На жаль, в містечку в цей час нових будинків не будували.Приватні квартири, люди здавали в аренду під офіси, тільки там виконувались ремонтні роботи. Йому здавалося він би слухав і слухав її, тому й не наважився перебити і .запитати, чому не подзвонила раніше.Адже вже й справді була пізня година,чекав поки закінчить емоційно розповідати про себе. Нарешті вона, немов підбила підсумки,
-Ну от, здається я тобі про все розповіла.Ало, ти мене слухаєш?
-Звичайно, не хотів перебивати. Я зранку чекав твого дзвінка, сама наклеїла шпалери, хай би прийшов допоміг..
-Вибач, просто незручно, адже ми зовсім мало знаємо один одного.
-Давай зустрінемося завтра, ти роботу закінчуєш о котрій годині?
- Гадаю, десь о шістнадцятій звільнюся, не раніше.
- То я підійду до лікарні.
Вони, ще перекинулися декількома фразами і побажавши один одному доброї ночі, попрощалися. Зоряна ніч… ніч роздумів і сподівань, ніч спогадів і світлих мрій, а зорі немов заколихували їх, заводячи в таємність ночі.
Наступного дня він зустрічав її біля лікарні. Вона вразила своєю чарівністю. Одягнена в сукню блакитного кольору, яка підкреслювала фігуру, дуже пасувала їй. На обличчі, ні гриму, ні помади, волосся спадало не плечі. Він перед нею стояв бадьорий, усміхнений, чорне волосся злегка пристало на чоло, деінде виднілись краплі поту. Напевно так поспішав - зробила висновки й легкою ходою пішла вперед,
-Що думав, що поспішаєш на потяг і він тебе не почекає..
-Все може бути,- рукою торкнувся її плеча. Вона розвернулася до нього,ти щось хочеш сказати?
-Хочу ще раз подивитися в твої чаруючі очі. І запропонувати прогулятися до річки, у нас прекрасні місця, є нащо подивитися. А потім сходимо в кав`ярню чи ресторан,
-Та ні, краще в кав`ярню, там публіка інакша, музика різна і весела, і тиха. Он у нас в Ніжені, можна навіть в кав`ярні послухати музику Бетховена і Баха « к Элизе»
-Ух! –вирвалося в нього, відразу взяв її під руку,
-Я десь читав, що лікарі люблять слухати музику цих композиторів.
-О, я обожнюю цю плавну музику, закривши очі, немов літаєш до піднебесся і наче чуєш, як вона підіймається і поступово десь далеко –далеко зникає.Та все ж залишає на серці тепло, приємне відчуття спокою і задоволення.
Його очі бігали по її обличчю.Вона коли говорила,злегка почервоніла і час від часу повільно закривала очі і также повільно їх відкривала.
То де ж було втриматися…. Він притиснув її до себе, .припав у поцілунку. Відчув, як вона на якусь мить завмерла, руками ніжно торкнулася його обличчя. Який то солод ті уста…він ледве відпустив її й немов соромлячись опустив очі. Вона ж, поправила волосся, усміхнулася, крутнулася на одній нозі. Добре, що туфлі не на підборах - відразу подумав - напевно б так рівновагу втратила. Та лише мить, попрямувала навпростець, через дорогу, до річки.
В цей вечір, він майже о півночі повернувся додому.Хоч і подзвонив,що буде пізно та батьки всеодно не спали. Коли вже вийшов з ванни,батько на кухні пив воду, запитав,
-Сину в тебе, що є дівчина?
-Так тату… є… І думаю, що скоро вас познайомлю.
Максим, вклавшись в ліжко, телефон поставив на зарядку і немов сонна думка закопошилась в голові- тепер мені буде що розповісти Михайлу.
Уже минали серпневі дні…І вечорами до землі припадала прохолода…Люди збирали урожай і надіялися, що закінчиться війна,а її на жаль, наче й ніхто не думав закінчувати. На мирній частині країни життя продовжувалось за своїми звичаями
Надія й Максим зустрічалися два , а то й три рази на тиждень. Вона розповідала про свою роботу, а він про свій магазин і покупців, які інколи намагалися, щось поцупити. В суботу йшли в кав`ярню. До себе в кімнату, вона запросила його лише один раз, вважала, що непристойно залишатися один на один. Адже гуртожиток, є гуртожиток, тим паче тут жили і сім`ї. Навіщо їй якісь плітки, розмови. Містечко невеличке, а люди не завжди без заздрощів. Вважала, що професія лікар, не має бути спаплюжена своєю поведінкою.Нівякому разі не можна до себе привернути увагу необдуманою поведінкою.
Максим же ділився з Михайлом.Звичайно чоловік,як дізнався,що вони зустрічаються, аж засвистів в телефон,
-Ой,.то ти напевно точно по вуха закохався, ти немов в карти виграв, тобі повезло, де зараз ті дівчата, без макіяжу. Така гарненька, ще й лікар, велику пташку спіймав. Ой дивися, щоб ніхто не вкрав.
Після спілкування, Максим мав бажання зблизитися з нею, напрошувався в гості, але вона категорично відмовила. Він давно думав над тим, щоб познайомити її з батьками та не знав, вірніше сказати, боявся, що відмовить.
Минуло більше двох місяців… Одного вечора, Максим перед побаченням поговорив з Михайлом.Той, напевно щось святкував,був дуже веселий, його добряче висварив за нерішучість.
І він, як завжди після роботи, зустрівся з нею, в душі відчував порив, готовий був звернути гори.
Доволі сиро й прохолодно, вже майже голі дерева, під ногами шурхотіло листя. Вона взута в чобітки на підборах і в осінньому, коричневого кольору пальто, тулилася до нього,
-А знаєш я замерзаю, аж холод по спині, може підемо в кав`ярню, вип`ємо кави,зігріємося, послухаємо музику.
Мабуть саме нагода відкритися… Рішуче підійшов до неї,
-Надійко, я вже давно хочу зігрітися, зігрітися в обіймах твоїх, пізнати трепіт твого тіла, твою ласку.
Вона позадкувала до дерева, очі полізли на лоб, це що з ним?
А він немов завівся і не знати від чого,чи пригадав слова Михайла, чи може теж проймав холод, розмахував руками. Несподівано пригадав вірш Юрка Ізрика - » Я жив би з тобою на дикому острові», закінчивши читати,
-І твої очі сині,мені вже давно не дають спати.
Поспіхом підійшла … рукою торкнулася чола,
-Ти часом не захворів?
- О, ні кохана що ти- гучно сказав і поцілував її.
Легенько звільнилася від обіймів,
-Ти знаєш такі вірші?
-А що? Ти лікар, любиш музику, а я люблю читати і художню літературу, і вірші про кохання. Ось послухай » Мені ти приснилась давно» Володимира Сосюри.
Вона, задивившись, як емоційно він читав вірш, кожне слово, немов пропускав через себе, трохи позаздрила йому. Як добре, має час, а тут вся література тільки про хвороби, про ліки.
Чи пожаліла, чи за покликом серця підійшла до нього, той погляд в очі, як промінь сонця, застигли в поцілунку.
А чи то кров по жилах так закипіла, він легко підхопив її на руки,
-Надійко, я тебе кохаю! Скажи для чого нам ці муки. Адже не діти, нам би радіти, що ми зустрілися. Для мене ти, як світла зірка на захмареному життєвому небі.
Кипіла кров, розходилась по жилах… поставив її на ноги. За мить припав перед нею на коліна, поцілував їй руку,
-Скажи ти підеш за мене?
Вона, не сподівалась на такі події, наче трохи злякалась, зненацька рукою прикрила йому уста і гучно,
-Ні не треба зараз обручки! Почекай! Хай потім!
І вже тихіше,
-Давай трохи почекаємо, адже я не знаю твоїх батьків. Як вони мене приймуть ? Напевно й мої батьки захочуть тебе побачити перед таким відповідальним рішенням.
Як сніг на голову - її слова про обручку. І тут немов зрадів. От телепень, я ж її навіть не купив. В солодкому поцілунку злегка затремтіло тіло… відійшов в сторону,
-Ти права… я давно думав це зробити,чомусь не наважувався… Давай в неділлю, я заберу тебе з гуртожитку,і познайомлю з ними, не бійся - вони в мене добрі. Тим паче нам з ними не жити. Бабуся живе в двокімнатній квартирі. Давно батьки її звуть до себе.Вона ж не хоче покидати квартиру, мені у спадок залишає.
-Гаразд, ось так краще. Гадаю поспішати нам не варто.
Немов сонячне тепло її підстерегла думка - а я журюся, де через три місяці буду жити.
Він провів її до гуртожитку, поспішав додому. Хода напрочуд швидка. В душі себе сварив, адже давно треба було купити обручку. Що я, як той індюк белькочу,розповідаю про тих покупців, а про основне забув. Михайло правду казав, відстаю від життя . А тут вже й посміхнувся, згадав його слова - це після його слів за нерішучись, мене так прорвало. Сам собі дивуюсь, навіть вірші пригадав. Але ж так давно їх читав, коли уже й не пам`ятаю.
На наступний же день, купив каблучку для заручин, в душі, за свою безпорадність, недолугість, знову картав, соромив себе.
В неділлю моросив дощ….Максим зайшов до неї в кімнату,
- Привіт,- поцілував в щоку
Уже одягнена в пальто, перед дзеркалом, вона на шиї поправляла білий шарфик,
- Привіт! Щось така погода… і мені мій вигляд не подобається. Може гігієнічною помадою придати блиску губам? Що скажеш?
-О, ні-ні! Що ти люба! Ти маєш природну красу, саме нею мене приворожила. Я не вважаю, що накласти макіяж - це добре.Людина має бути такою, як є.
Від здивування піднялися брови,закліпала очима,
-Що справді?! Ну гаразд, тоді пішли.Он, бери торт, квіти,я вранці купила.
-Та це ж я мав по дорозі заскочити в магазин, купити.
Уже зоринки в очах, хитрий погляд, підморгнула йому,
-Маю свекрусі догодити, чи ти щось маєш проти? Це ж я до вас йду в гості, а перший раз йти в квартиру пусто не можна. Кажуть звичай такий…
Осінній вечір…телий і привітний, хоч за вікном все ще моросив дощ…Його батьки її зустріли привітно. Довелося розповісти про своїх батьків, похвалилася, що має, ще брата,який навчається в одинадцятому класі Тільки тепер Максим почув, що її мама в поліклінніці працює медсестрою, а батько в Києві перевозить пасажирів на своїй маршрутці. Злегка хвилювався і червонів, чому не запитав про її батьків. А Надія вся розпашіла, позирала на нього, наче чекала підтримки.
Вони вже одягалися, Наталя Петрівна сказала,
-А, як же це ми познайомимося з батьками, так далеко.
Надія навіть усміхнулася,
-Думаю, ми до Києва потягом поїдемо, а там тато зустріне, маршруткою завезе в Ніжин.
Максим навіть поцілував маму в щоку,
-Дякую,а я вже думав, як це вмовити вас поїхати.
Надія задоволена гостинністю, мило усміхнулася,
-Дуже дякую. Приємно було познайомитися, поспілкуватися.
Вони йшли під однією парасолею і їм не було тісно…. Він був на сьомому небі від щастя. Бачив, що вона всім задоволена, хотів залишитися на ніч в неї.
В нагрудній кишені його курточки лежала обручка,він відчував її і притискав до себе Надію. Надіявся, що цього вечора він одягне їй обручку і вкотре скаже ,що кохає її, не зможе без неї жити.
Минули зимові свята… Через тиждень після Водохреща в ресторані гучно грали музики. Надія і Максим,усміхнені,щасливі, танцювали перший танець.Родина й друзі задоволено спостерігали за ними. А Михайло – боярин на весіллі, вкотре припрошував гостей випити за здоров`я молодих і часто кричав гірко.
12.03.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2021
Це наш Тарас- творець, мислитель,
Для нас герой, борець, учитель,
Рядки, римовані в куплети,
Писав, як ще спали поети.
Уболівав за Україну,
Немов за неньку, свою рідну,
Його топтали, катували,
І у кайдани закували.
Писав в натхненні із любов’ю,
Не раз у застінках стік кров’ю,
Та сила духу, та незламна,
І часто воленька стражденна.
Немов той птах злітав на крилах,
Зміг побороти всі насилля,
Без довгих снів, часто в безсонні,
Клаптик паперу на підвіконні.
Слова закладені від серця,
Мов малював свої озерця,
Що надихали до боротьби,
Мрії й надії в душі завжди,
Щоби дійти людям до правди.
Недопустити, лише зради,
Єднати людство кожним словом,
Немов покрити землю сяйвом!
Щоб Мир прийшов й пшениці в полі,
Заколосилися доволі,
Й безсмертнеє слово Кобзаря,
Не знало ліку календаря!
Це наш Тарас, це наш учитель
Це наш пророк і наш мислитесь
Вклонімося перед його талантом!
09.03.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2021
Спекотне літо … Людей на залізничному вокзалі, як комах. При спілкуванні шум, то гучніший, то тихіший. На якусь хвилину, чи на декілька секунд, коли диктор оголошує про прибуття потяга, чи відправлення, той шум перетворюється на гудіння й його відлуння підіймається вверх й раптово десь губиться.
Широкий перехід для переміщення пасажирів, весь осяяний сонячним промінням, що потрапляє через доволі широкі й високі вікна. Воно проникає між рядами тунелів для виходу на платформи і на іншу сторону, де в ряд стоять крісла для сидіння.
Вокзальне життя кипить… В переході … пасажири, то проходять спокійно, то поспішають. Іноді у штовханині почуєш чиїсь суперечки. Хтось, оминаючи інших, на колесах везе валізу. А хтось вже й з ким небуть стикаюється, здивовано позирнувши один на одного, люто бурмочачи, поспішає. Але можна й помітити усмішки на обличчях.
Два хлопці, присівши на крісла, прислухалися до інформації диктора, звертали увагу на пасажирів, що рухалися по переходу. Хлопці одягнені у форму охоронця, хоча насправді іхали з АТО. Вони, два роки поспіль, за контрактом захищали кордон України.
Максим - чорнявий, худорлявий хлопець, з містечка, ще не одружений. Хоча й має красиві карі очі та чорні брови, але ніяка, з знайомих дівчат, не змогла причарувати, сподобатися. Він виховувався в сім`ї педагогів. Хоча й працював охоронником, в одному з магазинів міста, але чомусь кохання обходило стороною. Не розумів дівчат, які фарбували волосся та на обличчя наносили макіяж. Саме таких, що сидять на касах, тільки й подивитися, ніби на змаганні, хто з них більш яскравіші фарби нанесе на обличчя. Що до покупців, тут тим паче, очі розбігаються й кожна з дівчат посміхнеться, намагається до себе привернути увагу. Але він би був щасливим, якби мила дівчина підкорила його серце своєю природною красою. Мала довге волосся, ну і звичайно без шкідливих звичок. Біля себе не уявляв дівчини в кричущому, яскравому одязі, але в той же час мріяв, щоб вона одягалася модно, вишукано. Друзі дивувалися, але при розмовах, щоб змінити свою думку, він завжди непохитний. Інколи над цим замислювався, чому так? Та відразу ж себе заспокоював, я правий, як і мама.
Вона вчителька української мови, при спілкуванні, завжди підкреслювала, що одяг багато говорить про характер людини. І сама завжди одягалася зі смаком. Мабуть це йому й передалося, разом з материнським молоком. Його навчили бачити красу природи. Тож він і сподівався, що все має бути відповідним.
Михайло ж - молодий чоловік міцної статури, на обличчі виглядав симпатичним хлопчиськом з сірими очима та русявим волоссям. Одружився, ще до служби в армії, має 3- річну доньку. Коли показував фото дружини й доньки, очі світилися щастям. Вже закривав їх і мріяв живим і здоровим повернутися додому. Дуже любить своє село, працелюбний, тому й не подався у місто, як багато його однокласників. З батьком, ще хлопцем , зібрав власний трактор, який дуже потрібний у господарстві, чи, щось перевезти, чи зорати город. Михайло з дружиною й донькою мешкав у бабусиній хаті, яка залишилася на спадок. Складав гроші, хотів придбати автівку, саме в цей час у військоматі й запропонували скласти контракт.
Нарешті хлопці почули голос диктора, повідомила про відправлення швидкісної електрички з першої колії приміського вокзалу. З рюкзаками за плечима, стрункі, підтягнуті, швидкою ходою, наче в строю, загубилися серед пасажирів .
Біля вагона вже стояло багато пасажирів. Молоденька, білява провідниця, до всіх привітно посміхалася, перевіряла квитки, запрошувала у вагон.
-Ну нарешті , ось наші місця, падай,- звернувся Михайло до друга, хустинкою витирав чоло.
Як кажуть, усі місця відповідно до придбаних квитків зайняті. Електричка набирала швидкість… За вікном миготять стовпи, потяги, згодом будинки. А далі квітучі пагорби й зелені посадки. Інколи й виднілися поля з буряком та соняхом. Електричка злегка погойдувалася, наче запрошувала розслабитися, подрімати. Але інколи, через скло, прямо в очі світили сонячні промені, заважали це зробити.
Їх місця майже серед вагона. Максим присів на середнє місце, крайнє дісталося Михайлу. Трохи уговтавшись, знявши з себе напругу, роздивлялися пасажирів. В їхньому купе три жінки бальзаківського віку й худенький дід. Старий весь час обіймав свій кошик, який тримав на колінах. Кошик накритий чорною рядниною, що він віз в ньому не знати. Але часто кліпав очима, з осторогою позирав на кожного, можна було подумати, що везе щось дуже цінне.
В одному з купе сиділа компанія молодиків, про щось весело розмовляли, вигукували якісь слова, за мить лунав сміх. За годину в вагоні, хоча й вікна відчинені, але стало доволі душно. Михайло нахилився до Максима,
-Ти подивися, он там, через два купе вперед , бачиш яка дівчина славна, трохи засмагла. І все при ній, як кажуть люди. Як тобі така? Здається одна з накращих варіантів. Ну …. та з навушниками, в чорній футболці, білявка, губи такі пишні, як в моєї Надійки. Цікаво, що вона слухає? Помітив, то зведе брови, наче трохи сердита, то вже так мило усміхнеться, немов до сонячного проміння, що раптово потрапить в очі. Шкода, здаля не дуже видно який їх колір. Та напевно світлоока, якби чорні, то відразу б помітив. Здається й без макіяжу, як ти любиш. Але ж мене ти дивуєш,зовсім без макіяжу та одягатися не модно, нині чи й знайдеш таку дівчину!
Максим ліктем, його легенько штовхнув в бік, шепотів,
-Ото, їдеш додому, згадуєш свою кохану дружину, а задивляєшся на інших. Себе накручуєш й мене.
У відповідь тихо,
-Тю,… диви! Що меню не можна прочитати? Це ж я заради тебе друже придивляюся до дівчат. Хоча не близько, але ж сидить обличчям до нас. Може з її купе хтось вийде, підемо присядемо біля неї, слово за слово та й познайомишся.
--Ну ти, як кіт на сметану позираєш, наче шукаєш для себе, чи хочеш пофліртувати? Думаю- тобі пора вгамуватися.
- Та ну тебе, ти подивися в чому зараз одягнені, в топиках, в шортиках, що тебе не приваблюють оголені плечики дівчат?
Максим розсердився, почервонів,
-Ну досить шепотіти!
Ледь задерши голову, схилився на спинку сидіння, вдавав, що хоче задрімати. Сам же тишком – нишком привідкривав очі, позирав на оточуючих. І сам здивувався, коли його погляд зупинився на тій самій дівчині. І чому надмірно зацікавився нею? Очі бігали довкола і знову поверталися до неї.
Правда, в дівчини не коса, як йому хотілося б, але волосся торкалося пишних грудей. Відразу догнала думка; справді нічого личко й футболка гарно прилягає на тілі, добре, що виріз невеликий. Боявся, що вона помітить його погляд, намагався задрімати, але марно.
По станції Козятин вийшло багатенько пасажирів. В купе - з ними залишилася одна жінка, яка майже всю дорогу дрімала, час від часу клювала носом. Хлопці з пляшок пили мінеральну воду, тож справді в вагоні було дуже жарко. Звичайно коли за вікном температура плюс тридцять два градуса, за яку вже температуру можна говорити у вагоні. Але сидіти вже було зручніше. Михайло присів біля вікна, обома руками, ззаду за плечі, обійняв друга, прихилив до себе,
-Приляж на мене. Бачиш вже пів дороги проїхали.
І знову зашепотів над самим вухом,
- Подивися, з її купе двоє вийшли. Може пересядемо?
- Ну, як це ти уявляєш? Ні ! Я хочу побачити її стан, сидячи ж не зрозуміти який має зріст, чи куца, як та Фенька в гуморесці Павла Глазового. Чи не злякає нас? Можливо, як жердина, чого доброго виша на цілу голову. А в чому одягнена окрім футболки - в шортах, чи бріджах? А можливо й справді в в спідниці, як годиться дівчині.
- Ну ти даєш! В якому віці живеш? Он моя Надійка, майже все літо вдома в шортах. А чого й ні? Коли так спекотно та й мені любо подивитися на її ніжки.
- Я бачу, ти ніяк не дочекаєся , коли вже будеш вдома. Ото кров грає!
- Тю! - Михайло, аж зайорзався на місці, продовжив,
- Може ти ще хлопчик ніким нецілований, чи прикидаєшся?
Максим звільнився від його рук, віддинувся на край сидіння. В проході, біля тієї дівчини стояла велика валіза. Не помітив оголених ніг, перевів подих, це вже добре. З - за пасажирки, що сиділа перед нею, було погано видно саме в що; в спідницю, чи в штани одягнена. Але в очі кинувся клаптик тканини синього кольору. Напевно десь відпочивала, зробив висновки. Цікаво… їде сама. Це рідкість, щоб красуня й сама, а може відшила кавалера, чи хтось буде зустрічати. В голові рій думок; що взяти й ризикнути? Гарна панночка, може мене не відшиє, їдемо в одному напрямку, значить їде кудись недалеко. Ото було б добре, якби до Гнівані. Ну гаразд, немов умовляв себе, як ще раз Михайло запропонує, то так і буде - або пан, або пропав, ризикну.
Раптово, у вагон зайшов чоловік кремезної статури. Його їдючий, дзвінкий голос сполохав пасажирів. Він озвучував назву товару і його ціну, придивлявся до пасажирів, пропонував придбати. В руках тримав ліхтар, батарейки, набір голок, серветки, ще дещо.
-Ой, нічого в нас не змінилося,- дивлячись на чоловіка- продавця, сказав Михайло й продовжив, - Коли буде порядок і не знати.
-Виживають люди, а що робити, не всі ж підуть на передову, більшість хочуть миру, спокою.
- То що, цей крикун пройде в кінець вагона, пересядемо до неї? Знаєш, як у нас кажуть; попит не вдарить в ніс. Та й ми ж з тобою тепер, як брати, країну від ворога разом захищали, я поганого не пораджу.
- Ну гаразд. Тільки відразу не гони коні. Не тисни на мене. Я сам поближче придивлюся , там і вирішу знайомитися чи ні.
-Ну добре – добре, буду мовчати, як риба.
Хлопці, в руках тримали рюкзаки, хотіли підійматися з місць. Слідили за чоловіком з товаром, як несподівано йому назустріч й вже за мить оминувши його, поспішала повна жінка, років сорока п`яти. В руках несла велику клітчасту сумку, посміхалася, привітним, лагідним голосом пропонувала морозиво. Вона стояла біля другого купе з початку вагона, пасажири закопошилися, передавали гроші і вже за кілька секунд, взявши в руки морозиво, дякували. Максим помітив, як та білявка, діставши з сумочки гроші привстала з місця, направилася до жінки з морозивом. Від здивування, ледь щелепа не відвалилася, скривився наче жував цілий лимон. Зхрестивши руки, приклав до плечей,
-Оце так облом.
Михайло відразу не зміг зрозуміти в чому справа. Дівчина - в жінки брала морозиво й саме розвернулася намірилася йти, присісти на своє місце. Вона була одягнена в розірвані джинси. Михайло не стримався, долонею закрив нижню частину обличчя, щоб не привернути уваги, ледь стримував сміх,
-Оце прорвало, так прорвало. Джинси ніби пожовані конем. Оце так мода, хай йому грець! О, біс в ребро, ну хай би там трохи, а це ж…
Максим різко взявся за плече друга, відпихнув його від вікна, пересів на його місце,
-О ні, вибач, це не мій варіант! Ну хай би вдома так колись одяглася, а це ж між людей, ні - ні. На жаль, що модно, то не завжди красиво!
За вікном мерехтіли дерева… . В його в очах розчарування, на обличчі скули ходили ходором, чоло покрилося потом. Але ж така славна! І навіщо себе так паплюжити?!
Михайло, хоч і почервонів, але принишк, як миша. Джмелина думка- звичайно моя б дружина так не одяглася, тож нині краще промовчати.
По відношенню один до одного, через розбіжності у поглядах, вони уже давно так поводилися. Навіщо ятрити душі. Адже служба у війську далася взнаки, за ці два роки, багато чого навчилися.
Електричка - вкотре зупинилася та через пару хвилин знову набирала швидкість. Їх серця втішала думка про зустріч з рідними. Утомлені, але щасливі поверталися додому.
13.07.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907429
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2021
Одна із квітів у суцвітті,
Ти наймиліша всіх на світі,
З дитинства привита умілість,
В ходІ й в роботі упевненість,
Ти господиня в сім`ї своїй,
Подібна білій – орхідеї.
Їй притаманна чесність, вірність,
Земна любов, очей чарівність,
Мов промінь сонця чоловіку,
Йому усміхнена довіку,
Тож є підтримка на все життя,
Приносить щастя на майбуття!.
Жадана, люба, на планеті,
Подібна пташці, що на злеті,
Здійнялася, у піднебесся,
В душі, підносить і до серця,
Натхнення! Цей подих жаданий,
Й духмяний вітерець, весняний!
Вам нашепоче про кохання,
Вона ж неначе зірка рання,
Вже подарує ласку, уста,
Й вночі дитя… ніжно пригорта.
Хоч ніч недоспана, в тривозі,
Та вона вистояти в змозі,
Усі хвороби переборить,
І приголубить й заговорить,
І захистить, сімейне гніздо,
Несучи в серці тепло й добро.
Не дозволить землю топтати,
Піде сміло обороняти,
Від жадних, ворогів пихатих,
Помститься за дітей убитих!
Та хто ж вона така всесильна?
Це проста жінка - щира, вільна
А ненька її - Україна!
07.03.2021р
Зі Святом Вас, шановні друзі!
Всіх благ земних!
Миру, здоров`я, щастя!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2021
Ночью весна сменила свой наряд
Белой вуалью украсила сад
Накрыла землю снежным пледом
А полный месяц, торопясь следом
Пленил оттенком чуть - чуть синеватым
Всюду искрилось серебром, златом.
Но о весне шептались берёзы
Хотя и дремлют под снегом розы
И уж подснежники цветут давно
Я погляжу на крокусы в окно
Слегка в росе хрустальной искристой
Словно слезинкой зеркально чистой
Под лучом солнечным задребезжит
И веселее ручей зазвучит...
Уж ранним утром… пробуждение
Ведь не унять мне восхищения
Как ясно солнце, звенят капели
И снова птицы, заводят трели….
06.03.2021г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907039
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.03.2021
Вже й відлетів останній день зими,
Листочком білим із календаря,
Вітаю щиро- з першим Днем весни!
Хай заясніє кожного зоря!
В мішок, лютий зібрав біле пір`я,
Хоча лишив, деінде легкий пух,
В квітучість, вбирається подвір`я,
Відчувається, вже весняний дух.
До піднебесся злетів немов птах,
Приліг мелодією… на душу,
Ніби на крилах,подолала страх,
Сльозинку я, від радості струшу.
Це березень у змові з вітерцем,
Зігрів, всю землю сонячним теплом,
Й вночі, малює небо олівцем,
Щоб ранки, нас втішали за вікном.
Вже синій пролісок і підсніжник,
І крокус звабить Вас до нових мрій,
Добро в малюнки клав цей художник,
В серця і душі вклав купу надій.
Знов спів пташиний, риму, натхнення,
Несе поету у сподіванні,
В нових віршах про сьогодення,
На аркуш ляжуть слова приємні.
Що всесвіт наш – на краще змінився,
Людина, всміхнена, хоч й старенька,
І сон дитині гарний наснився,
З війни, діждалась синочка ненька.
Мої бажання всім зичу щастя!
Щоб не втрачати надії на МИР!
Весни чарівність немов причастя,
Придасть здоров`я й сили для життя!
Щоби, в достатку, в порозумінні,
На столі хліб - сіль завжди в родині!
Нехай, земля буянням зелен –трав,
І пишних квітів, приносить радість!
Всіх благ земних, бажаю щиро Вам!
Благословіння Божого, добра!
Сонце приносить, хай більше тепла,
Щоб всі в дружбі многії літа!
01.03.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2021
Життя її, як стрімка течія річки,
Де забагато порогів, перепонів,
На жаль, де в вирії, часто рвалися стрічки,
Стрічки надій, мрій, жаданої любові.
В хворобах, муках та все ж вивчала мови,
Слова плекала… з материнським молоком,
І перед нею схилялися діброви,
Рядки писемності спліталися вінком.
Велика праця - написати підручник,
У спадок залишила, для нас з вами,
Щоб прочитав, її кожен шанувальник,
Уміння, майстерність, передать словами.
Про історію давніх народів сходу,
Вона - навчала любити Батьківщину,
І завжди прославляла землю,рідний край,
Та пісня, про сорочечку білу- білу,
Де нИтки переливались, як водограй,
У ній настанови, як прожити життя.
Тепер й навІки, буде жити серед нас,
Те кожне слово, її патріотичне
Що з цвітом, весняним залягло у серцях.
І шанування до людей святе, вічне
Що в творах, мелодійних возвеличує,
Навчає - мудрості, любові, як нам жити.
25.02.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906244
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2021
Не ховайся Місяцю,не ховайся..
Нині ж ти казав мені – закохався
Вихваляв, що зіронька ясноока
Тож на небі виплила одинока
Я тобі довірилась, заіскрилась
З золотим відтінком засвітилась
Заспівало пташкою надвечір*я
Розплескалось по небу біле пір*я
І збиралось сонечко вже на спокій
Я ж однолюб - присягавсь кароокій
Зарожевів обрій і хмар чарівність
Прикрашала Місячну щиру вірність
Вмить, за Місяцем... знову зазорилось
Серце... кароокої зажурилось
Він й забув про зіроньку одиноку
Посвітлів, залицявся в жовтооку…
09.02.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2021
(Жартівлива розповідь)
А я знала, що пройдисвіт та його кохала
Готувала йому їсти, завжди одяг прала
А він бачу, сяють очі, пішов до діброви
Там дівчатка молоденькі,мають чорні брови
За обрій сонце сіда, кольори веселкові
Яскраві лягли до землі, ну а я Миколі
Он півник наш, все з курьми, а ти, тікаєш з хати
А я? Як же я миленький, перестав кохати…
Немов хмари гострі брови - Діти є, що треба
І чого ти причіпилась, тож погода тепла
Тоді ж зимонька була, з тобою зігрівався
Забула, як у сараї в ніжностях кохався.
А у мого Миколоньки, чорнява чуприна
Мені казав на весіллі - що славна дівчина
Але чом, ото скурвився, їй Богу не знати
Вечорами кудись зника - попробуй вгадати
Ніч сиза… не сяють зорі, от задачку маю
Всі очі прогледіла - але ж його кохаю
Нині місяць уповні, ну, а думки, як оси
Ми зірниці зустрічали, розчісував коси
Все ж… в минулому спливло, повиростали дітки
Хоч.. і волосся сивеньке, біжить до сусідки
Що ж… Придумала, взяла зашила шіріньку
Тож.. хай бісова душа - мене має за жінку
Поки той патик на стрьомі, потрусяться руки
Чи й сусідка не почує матюкові звуки
Та на раз та мить гаряча,упаде гачечком
Ото й будуть удвох, тихо втіішатись гаєчком
Еге ж, якби ж ті думки почув хтось, серед ночі
Та я… напевно скупа, від сліз витерла очі
Ясний ранок, до віконця, лип, аж виджу Раю
Миколу свого, геть голий - вийшов із сараю.
В плечі слідом викидала, напевно труси й штани
-Слухай, ти не трави душу, порушив, всі плани!
Кричала на все подвір`я, аж заспівав кугут
Навіщо звав,щоб дізналась, що ти давно( банкрут)!
Бач, а ходив немов півень, хотів покохати
От, халера, вихвалявсь, ото навчивсь брехати
Гнівом горю і бажанням, піду до ставочку
Німфою - прикинусь,когось стріну на горбочку
Ну, як ні ,то так і буде,не повезло з сусідом
І навіщо я зв’язалась,ти ж давно став дідом
Як не маєш пороху, в своїй порохівниці
Тоді йди під три чорти, не приваблюй дівиці.
А у мого Миколая вуса,чорні брови
Та вже вийшов їз сараю, ходив до корови
ШкодА, хоч й бісова душа, минуло скільки літ
Простила, кохання тліло… лиш подивилась вслід.
23.02.2021р.
Дякую Валентині Ярошенко –
Надихнуло написати, після прочитаного вірша
«Такий у мене він один».
.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2021
Хоч за вікном і погода мінлива,
Зима й весна нині в суперечці,
Та мабуть я, щохвилини щаслива,
Душевно рада Музі – панночці.
Хоча і рідко, до мене заходить,
Веде… до сходу сонця, до зірниці,
На шлях барвистий, сміливо виводить,
До рим. Та до слів - святої скарбниці.
Дякую Богу й цій чуткій дівиці,
Слово українське- в серці плекає,
Прославля мову. Ця мудрість правиці,
Історії скарб - потомкам зберігає.
І я пишу, допоки Божа воля,
Доношу думку, свою до Вас друзі,
Яскраво світить моя зірка- доля,
Знов вкаже шлях по білосніжній смузі.
Дай Боже, зустріть, ще не одну весну,
В поклоні я - перед Вашим талантом,
Втішаюсь , дружбу крізь імлу пронесу,
Дорога наша - засіється житом.
Поети прославляймо землю рідну,
Хай Клуб поезії квітне в суцвітті,
Славімо мову - ніжну, солов’їну
Щоб весь народ, її пізнав на світі!
>>
Шановні друзі - поети!
Щиро дякую за привітання!
Всім бажаю миру і здоров*я!
Натхнення, любові і щастя!
22.02.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2021
Завтра - 22.02. 2021 р-
мій невеличкий ювілей.
Хто зна п`ять років… це багато, чи мало?
Але тут, я знайшла найщиріших друзів
Цього в житті напевно так бракувало
Як води, інколи в полі для квітів.
Збігло дитинство… босоноге серед трав
Й білих ромашок і волошок синіх
Як піднебесся світанок обіймав
Перші рядочки від думок прийдешніх
Аркуш приймав написаних так поспіх.
Весни чарівність і перше кохання,
Бузку цвітіння і сонячне тепло,
Звабливий вечір і зіронька рання,
До творчості натхнення, щодень несло.
Блукала в римах, наче по павутинні,
І намагалась вибратися з нього,
Скажу не завжди ,вдається й до нині,
Так помилки, є та не судіть строго,
Адже пишу,з любов`ю і від душі.
Я миті щастя, ловлю, як метелик,
Сонячний промінчик, як посланець рим,
Коли є на небі, диво акварелі,
Як зваба проникнуть,до нових картин,
Життя відобразить в оді, поемі.
Вже щедра осінь… Разом з падолистом,
З листям бурштиновим писала прози,
Весняним ранком, інколи намистом,
Земля приймала веселкові роси.
Зима ворожка - чарівна дівиця,
Вже розмальовує, морозцем шибки,
Мене окрилить красуня білолиця,
Взяти перо й написати залюбки.
Про землю та людські життєві кроки,
Цей клуб, як ковток, свіжого повітря,
Мене жити надихає й творити,
Завжди, вказує дорогу до світла,
І навчить, як жити й дружбу цінити.
*
Хочу подякувати панові Юхниці Євгену
за створення сайту.
І Вам шановні поети, друзі, читачі !
Я щиро вдячна за підтримку
За радість і поради, що даруєте мені.
Й попрошу вибачення за якусь помилку
Що часом є в віршах, прозі, чи в поемі.
Я всім – всім бажаю здоров`я, добра!
Мирного неба і людського тепла!
Щастя земного, як весняні дні
Достатку і поваги в родині!
Щирих друзів Вам! Натхнення і любові!
Пишіть! Читайте! Мрійте і кохайте!
Знаходьте віддушину в слові!
Щоб іще кращим стало Ваше майбуття!
21.02.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2021
Ворожила зима... ворожила
С ветерком в тихом танце кружила
Как посметь отказать, нынче в вальсе?
Ведь хотел побывать, он с ней в сказке.
Эта ночь восторгов, забвенья
Ночь чудес и затей, наслажденья
Где снежинки - кристаллы искрили
Под луной, о любви говорили.
Ворожила зима... ворожила
Ах красотка, всем взгляды дарила
Прилегла… у леса на опушке
Неспеша.. уж подкралась к речушке.
Серебро… повсюду расплескалось
Слегка с пухом лебяжьим смешалось
Снег от ветра кружился в округе
Придал блеска зимушке – подруге.
Ворожила зима... ворожила
Покрывалом всю землю накрыла
Пусть наберётся силушки во сне
Ведь подбирается время к весне…
Ну, а пока пускай с ветром покружит
Землю украсит, умело завьюжит
Пусть заискриться всё среди ночи
А лучик солнца украсит денёчек…
18. 02.2021г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905306
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.02.2021
Зимовий день… В світлому залі ресторана, то стихав галас, то раптово гучнішим виринав. Під стелею крутилась дзеркальна диско - куля, виблискувала, переливалася магічним світлом. Велика зала поринала в веселкових кольорах, то раптово, немов потрапляла під дощові краплини золота й срібла. Інколи - на якусь мить, присутнім засліплювала очі. Місцева молодь, любить погуляти, завжди в піднесеному настрої, усміхнені, веселі. Офіціантки в основному із України. Молоді привітні, уважні жінки, в однаковій формі одягу, з скромними зачісками,на обличчі усмішки. Обслуговування клієнтів завжди на вищому рівні. Дружня команда, один одного підтримують, а якщо й треба виручають.
За барною стійкою, стрункий, молодий чорнявий чоловік – Вадим, готував коктейлі. Інколи, від блиску кулі, морщився, примружував очі, але за мить усміхався до присутніх. Зі сторони й не подумаєш, що в нього є якісь проблеми, що тривожать душу. Насправді ж, настрій такий же, як і погода за вікном. Завивав вітер, приносив пасма снігу на скло великих вікон, по яких мерехтіли розвішані різнокольорові гірлянди. Від думки про Маргариту, стискалося в грудях, як вона там? Десь через місяць має сина народити. Вкотре погляд до зали, на столах в вазах червоні троянди, на якийсь час відволікали від тривоги, втішали душу. Йому здавалося, що Маргарита десь тут, поряд, адже вона в цьому ресторані працювала дизайнером. Вона обожнює червоні троянди. Тому кожного ранку приносила великий букет, у вази розставляла квіти, прикрашала, освіжала залу, придавала чарівності та комфортності. Господар ресторана був задоволений дезайном. В основному тут тусувалась молодь, а червоні троянди - символ кохання і пристрасті. Магія квітів викликає тільки позитивні емоції.
Вадим і Маргарита – познайомилися, коли навчалися у Львівській національній академії мистецтв на факультеті «Дизайн середовища». Але з такою професією важко знайти роботу в Україні, тому й вирішили працювати за кордоном. Зупинилися в Польщі, хоч і винаймали квартиру й нелегко на роботі, бо було й по вісімнадцять годин працювали, але воно того варте. Вони одружені вже три роки і майже весь час були поряд. Від батьків допомоги не мали, а жити разом з ними в однокімнатній квартирі, чи в невеличкому будинку на околиці міста, не надихало для сімейного життя. Бажання жити окремо, мати свій улюблений куточок, придавало сили й віру, що їм вдасться це зробити.
На жаль пандемія порушила плани, навесні карантин на ковід- 19, вибив їз колії. Повернулися додому, але це не втішало, гроші попливли не за призначенням. Чекали нагоди знову повернутися на роботу. Але після карантину він мав їхати один. Адже вже чекали на дитя. За тиждень до від`їзду, все ж обоє здали тест на короновірус. Він поїхав сам, хоча тест не показав вірусу, але за дружину турбувався, ходе в лікарню, хоча б незахворіла. В другій половині вагітності в основному жінки мають кращий апетит і дитя набирає вагу й самі повніють. А вона ж дитя носила, немов приклавши кульку до себе, худенька, як берізка. Інколи він так і називав її, коли вона журилася, що схудла. Підбадьорював, що народить гарненького карапузика, а вагу набере й згодом. На столі у вазі завжди стояли червоні троянди, як і колись, він не переставав їх дарувати. А вечорами в теплих обіймах втішав, як маленьку дитину, розповідав смішні історії.
В ресторані звучала тиха, спокійна мелодія. Вадиму навіювала спогади про кохану. Він витирав келихи, час від часу відволікався до клієнтів, але перед очами бачив її. Під зоряним небом в шифоновому, святковому платті, в якому вона була після закінчення навчання. Зелені очі з блиском оксамиту, в яких готовий був утопитись. І на обличчі чарівну усмішку й привабливі уста, кольору стиглої вишні. Від поцілунків обоє п`яніли, втішалися, що залишилися сам на сам. А ті червоні троянди, що він того вечора їй подарував, нектаром збуджували обох. Пора весняна, квіти, які обожнювала, спонукали на гарячі почуття.
Минуло кілька днів… Уранці Вадиму зателефонувала мама, повідомила, що Маргариту забрала швидка допомога. Розхвилювався, адже за підрахунками, народжувати зарано. Та по телефону довго не будеш говорити, що і як…. Вирішив - треба поговорити з господарем ресторана та їхати додому. Але буквально через годину передзвонила Маргарита, запевнила,що нічого страшного не сталося, побуде під наглядом лікарів, швидше за все підхопила звичайний грип.
Три дні в напруженні, хоч і коротке спілкування з коханою та вона змогла його заспокоїти. І він домовився з господарем, що додому поїде через два тижні.
Минуло десять днів… Ранок видася сніжним, холодним. Мороз градусів десять, під ногами поскрипував сніг. Зривався вітер, здіймався мілкий сніг, потрапляв на обличчя, все тіло проймав холодом. Вадим поспішав в ресторан. На пів дорозі, його зупинив дзвінок від тещі. Плакала, просила, щоб терміново приїхав. Хоча Рита й просила її, щоб не дзвонила йому, але теща наполягла на приїзді. В цей день йому довелося відпрацювати.
На ранок, зібравши потрібні папери, він поспішав додому. На потяг квитків не було, вирішив іхати автобусом. Та з квитками на автобус теж проблема, мав виїхати тільки на наступний день. І то треба їхати з пересадкою, на прямі сполучення квитків не було. Адже добиратися майже через всю Польщу, треба немало часу. Дзвонив додому, але йшов збій зв*язку. Дружині послав СМС, що виїхав, але їде з пересадкою. На жаль відповіді не отримав. Смута, відчай, паніка охопили його.
Змарнілий, пригнічений, схиливши голову сидів в автобусі. Він майже не чув голосів, в голові гуділо, не звертав уваги на оточуючих. Весь час позирав на телефон, можливо хоч Маргарита щось напише, чи передзвонить.
За вікном - погода зовсім зіпсувалася, завивав вітер, сипав густий сніг. Підкрадались неприємні думки, на душі гірко, безпорадність ятрила серце. По дорогах затори, транспорт ледь передвигався.
Вже вечоріло… він пересів у автобус прямого сполучення. Для коханої, в руках тримав п`ять червоних троян, їх кількість означала побажання удачі, благополуччя і щастя. І дивлячись на них, відхиляв усі сумління, навішо хвилюватись, тож вона під наглядом лікарів, все має бути добре.
Автобус вирушив до кордону з Україною. За кілька хвилин, від батька отримав СМС - » Ти де синку? Коли будеш?». Ну от, хоч якась звістка й то добре. Відразу набрав його номер, але телефон був в зоні недосяжності. Йому послав СМС, передбачав на ранок бути вдома. Думки снувались павутинно - хоч СМС і то добре, мабуть таки зв`язок поганий, що не дзвонять. Поклав квіти на багажну полицю і зручно всівшись, провалився в сон.
Але проспав недовго, гучні розмови розбудили його. Їхати до кордону залишалося кілометра три, не більше.
Але попереду, один за одним, щільно стояв транспорт. Водій попередив, що снігоприбиральні машини розчищають трасу, автомобілі, автобуси погрузли в снігу.
Надворі ніч…. сніг не вщухав. Автобус немов черепаха наближався до кордону. Погода нічого доброго не віщала. Вадим навіть не хотів уявити, якщо і надалі такою буде траса, то коли ж він добереться додому?
Кажуть одна біда не ходить, двигун автобуса почав гарчати. Добре, що два водії, кажуть одна голова добре, а дві краще. Хоч і витратили близько години часу на усунення пошкодження, але пасажири все ж були задоволені, що знову безпечно вирушили в дорогу.
Світало … На кордоні простояли чотири години. Пасажири виснажені поїздкою, вже майже не спілкувалися. Більшість намагалася вгамувати своє незадоволення уві сні, або просто закривши очі.
Вадим позирав у вікно… Полегшено перевів подих, сніг втратив свою силу, як пух, пролітали поодинокі сніжинки. Позирнувши на мобілку, намагався додзвонитися до Рити, але телефон був недосяжний. Чи там світла немає, чи що? Може мобілка розрядилася? Але почувши гудки, що вже йшли до батькового телефона, заспокоївся. Він не встиг й слова сказати, як батько закричав,
- Ну нарешті, а я вже не знаю, що й думати, на кордоні застряг, чи що? Чи так завіяло, як і в нас?
- Так тату, привіт!Скрізь навіяло й по трасі бачу, ще не скрізь розчищена дорога, тож не знаю коли доберуся»
В телефоні зарипіло, зв`язок перервався. Ну, це ж треба! Від злоби стискав кулаки, адже не встиг запитати про дружину.
Раптово, автобус зупинив даїшник, попередив водія, щоб з пів години не їхав, грейдер розчищає дорогу.
- Оце так поїздка,- шепотіли пасажири,- Ну й повезло нам.
В салоні автобуса запахло апельсина. Думки роїлись, як оси- ну це ж треба, як комусь їдло лізе в рота? Чи це так нерви собі заспокоюють? Тут ні істи, ні пити немає бажання.
Втішали троянди, що лежали на полиці. Як добре, що додумався в поліетиленовий пакет покласти вологий папір. Риточко, кохана моя, може не зів`януть, поки я доїду до тебе. Зіронько моя ясна, я так шкодую, що поїхав один. Якби ти була поруч, то б все було інакше. Здається й ми ж хотіли, щоб було краще. Але ж нині, тобі дуже потрібна моя підтримка. Якби ти знала, як болить душа. Я хоча б на мить став птахом, то вже б давно був біля тебе, моя ясноока берізко.
Думки злегка зняли напругу, відчай. Він тупо зирив у вікно. Світліло небо, навіть деінде виднілись маленькі шматки блакиті. Світлий промінь надії проник до душі, здавалося небо віщало щось добре. І так поступово, ближче до полудня, в небі розступились сірі хмари й нарешті виринуло яскраве сонце. Довкола все, іскрилось, сріблилось й раз-по-раз миттєві золотисті іскринки засліплювали очі.
Попереду автобуса, вже майже не було автомобілів. Погода дала водіям зелене світло. Автобус мчав на дозволеній швидкості, за вікном, по обіч дороги, в снігових заметах, траплялися вантажівки – фури.
Вадим додзвонився до батька, перше, що запитав, то це -де зараз знаходиться його дружина? Батько заспокоїв, щоб не хвилювався, сказав, що вона в лікарні. В якій лікарні не сказав, попередив, що його зустріне на автовокзалі. Що за секрети? Можливо народила? Та, якби так, то б вже вітали. Але ж мовчать!
Він вкотре набирав телефон тещі, дружини, мами, але вони були в зоні недосяжності. Міркував- чи через погоду зв`язку немає? Де подіти, як заспокоїти муки свого сумління, як вгамувати нестерпне хвилювання?
Автобус під`їжджав до міста. Всі замитушилися, готувалися до виходу. Вадим знервовано здійнявся з місця… щосили стиснув два кулаки й тихо про себе,
-Це на удачу! Дай,Боже, щоб було все добре.
З полиці зняв букет троянд і вже за мить навіть усміхнувся. На душі потепліло, адже це для коханої.
За кілька хвилин, біля таксі помітив батька, за мить обійняв його,
- Привіт тату? Що з Ритою, з дитиною? До неї не можу додзвонитися.
- Привіт, сину. Все гаразд, в мене її телефон, впустила на підлогу, перестав працювати. Оце тільки з ремонту забрав. Досить розмов, таксі лічить гроші, поїхали.
Батько всівся біля водія. Вадим, обережно тримаючи квіти, присів на заднє сидіння. Наче вдихнув ковток свіжого повітря, коли батько сказав, що все гаразд. Це ж треба, впустила телефон! Чому на якийсь час ніхто свій не дав? Адже я так хвилювався.
Батько не став синові ятрити душу, щоб охопив його страх, коротко не скажеш, як все пережили. А довго, навіщо передавати ті хвилювання, які їм прийшлося пережити за три тижні. Адже три тижні назад, Маргарита захворіла на ковід - 19. Від нього всі і все тримали в таємниці. Дякувати Богу, це було в більш - менш легкій формі. Тому вона й попросила всіх, щоб мовчали. Але ж в такому стані, що без допомоги лікарів не обійтися. Добре, що знаходилася в окремій палаті. що не дійшло до зараження легенів, але інколи було дуже важко дихати, підключали кисень.
Батько озирався назад - до сина, полегшего переводив подихи. Добре, що приїхав, саме вчасно, сьогодні Риту мають виписати з лікарні, вдома буде не сама, тож на душі спокійніше.
Біля лікарні на них чекала теща й батьки Маргарити.
Він привітався, відразу запитав,
-То в якому відділенні вона?
- Ну, от і добре! - вперед вийшла теща,- Вже Риту виписали, одягається… Зараз вийде.
- А я вже думав, що народила.
- Та ні! Пологове відділене в іншій будівлі.
До них під`їхав Бус, за кермом сидів дядько Олександр, сусід Маргарити,
-Ну, що там? Де Рита… я готовий везти, тільки скажіть куди….
Черех хвилин двадцять Маргарита виходила з будівлі, позаду неї медсестра несла пакет з речами. Побачивши Вадима здивувалася,
-О! Ти приїхав?!
Він кинувся їй назустріч,
- Риточко, берізко моя!- Ніжно обійняв, поцілував у щоку.
- Ой, це ж тобі кохана!Такі, як ти любиш, - вручив квіти.
Ніжна усмішка, сонячний блиск в очах, відчуття радості й щастя переповнили її душу. Гучно забилося серце. Вона обійняла червоні троянди, від задоволення закрила очі. Але за мить, як в сполоханої пташки, по всіх забігали очі. Скривилася й ледь присіла, розгублено до нього,
- Ой, напевно я буду народжувати.
Від такої несподіванки, батьки запанікували, загомоніли.
Вадим не слухав їх, холодний піт покрив чоло, зблід,
-Як, прямо зараз?
- Так! Здається так,- ледь стримуючи біль видавила з себе.
Він ніс її до пологового відділення. А вона, щоб вгамувати біль, притискала до себе червоні троянди. Позаду доганяв батько,
- Рито, доню візьми ж телефон.
Минув тиждень… Біля пологового будинку на Маргариту чекала вся родина. Вадим тримав два букети червоних троянд. Один - віддав медсестрі, яка вручила йому сина. А інший букет, з солодким поцілунком, з словами подяки, подарував дружині. Вона з відчуттям задоволення, радості, з сяючими очима прийняла червоні троянди. Усмішка щастя розіллялась по обличчю,
- Дякую, коханий… Троянди – це ж мої улюблені квіти....
14.02.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904876
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2021
У сподіванні, я поруч з тобою,
Що ти, зігрієш, хоч надворі мороз,
Твій погляд теплий, як сонце весною,
Притягуючий, як цей букет мімоз.
Що дарував, як предвісник кохання,
Так несподівано сполохав серце,
Віщала щастя, нам зіронька рання,
Ти ж намагався стримать хвилювання.
Я пам`ятаю, білосніжну зиму,
Що залишили, давно за плечима,
Ти витирав непрохану сльозину,
Одній побути,знав була причина.
Ясні зірки, скрип снігу під ногами,
Уповні місяць… шепіт про кохання,
Та час летів, відстань лягла між нами,
В душі таїла сум і сподівання.
В морозний вечір - вітер ятрив душу,
Ти обіймав жадав мене зігріти,
Втішав,- Пробач та я їхати мушу,
Адже дав слово, його не порушу.
Я почекаю, як ота калина,
Нині під снігом, у білій вуалі,
І також вкрита вузенька стежина,
Вітер здіймався… порошив печалі.
У метушні, позирну, що за вікном?
Лапатий сніг - підкрався, як цей спогад,
Земля прикрашена сріблястим вінком,
І мій коханий - ти зі мною поряд.
13.02.2021р
Фото з інтернета.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904577
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2021
Я хочу, потрапити в літо,
Між хмар, скрізь блакить й сонця світло,
І теплий промінь пестить землю,
Мов розсіва ситом по полю,
Ледь злата й срібла, має вволю.
Серед зими я хочу в літо,
Широке поле дивно квітне,
Вражає очі кольорами,
Мов розмовляє з небесами,
Свої шукає монограми.
Під лісом чую, спів джерельця,
Їх кілька - річка, як веселка,
Шляхи показують їй зорі,
Загубляться води у морі,
Воно ж так ніжно ласка обрій,
Позве до мрій, дарує спокій.
Хочу потрапити я в літо,
Де достига пшениця, жито.
Вже тут звучать пісні пташині,
І хлібом пахне по хатині,
То справжнє щастя господині,
Що врожаї… зібрані гарні.
І, як в дитинстві в букет квітів,
Візьму додому-краще ліків,
Оті ясноокі волошки,
І сонячні білі ромашки,
Краса природи- справжнє диво.
Я хочу потрапити в літо…
Де кожну квіточку зігріту,
Вже обійму і приголублю,
Цей світ яскравий, дуже люблю,
Мені здається, що я в раю.
Люблю блукати разом з літом,
Тут став- красунчик,стрімкість світла,
І стражник – очерет, як вінком,
Сповив. А жабки, у облозі,
Втішаються теплій погоді,
І рясці, що вітрець гойдає,
А поруч верба звеселяє,
Тож захищає в спекотні дні.
Я хочу потрапити в літо,
Де пахощами цвіт налито,
В саду рідному, а бджілочки,
Нектар збирають любуючись,
І я радію, буду з медом.
Закрию очі, поговію,
І знову я, про літо мрію,
Де павучок плете мережку,
Ясний барвінок вкриє стежку,
Синенькі очі - ніжить блакить,
Душа співає, щаслива мить.
Я хочу, потрапити в літо,
Втішатись дивовижним світом,
У ліс пройдусь де шелест листя,
Й повітря свіже, як причастя,
Сили придасть, утішить душу,
Натхнення прийде,вірш напишу,
Життя земне, в ньому опишу.
Я хочу, потрапити в літо,
Щоб птахою, мені злетіти,
У піднебесся де веселка,
До річки гляне, як в люстерко,
Й земля засяє, вся барвисто,
Прикрашена срібним намистом.
Пройдусь по росах босонога,
А далі в соняхах дорога,
Я, як завжди, звернусь до Бога,
Медовим запахом уп`юся,
Знов із вірою, помолюся,
Щиро подякую, за цю красу.
О думи….думи… моя втіха,
Серед зими, я хочу літа.
15.01.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904376
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2021
Наповню музикою хмари, що летять,
Вдалечену, понесуть мій біль, печалі,
Туди де ти, коханий, де бомби гатять,
Розбиті мрії, всі в дріб`язок дзеркальні.
Де білий сніг окровавлений зненацька,
Зранений воїн шукав просвіт між хмар,
Хоч на хвилину ,його погляд до сонця,
За допомогою звернутись до Творця.
Хай він почує та побачить нині,
Як клятий ворог, сусіда хоче знищить,
Як ллються сльози материнські полинні,
І жахів скільки і бід землі приносить.
Тож розійдіться, хмари, я вас благаю,
Смичок здригається, як серце дівчини,
Хай він повернеться до рідного краю
Мій любий, милий, що живий - відчуваю!
09.02.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2021
( віршована розповідь
Я одинокий в залі ресторана,
Хоча довкола веселощі й гомін,
Тебе чекав, щовечора кохана,
Може засяєш, як сонячний промінь.
Хоч і зима замела всі стежини,
І вже дерева в пухових вуалях,
Й мороз сріблив всі дзеркала- крижини,
Я розтопить, здатен той сніг на віях.
Що припорошить з вітром тобі нині,
Як зустрічались,мабуть з тиждень, колись,
Запав у душу, на роки нестримні,
Як навіжений, за тебе я моливсь.
Щоб знов - таки почути твої кроки,
Оторопівший, від несподіванки,
Присіла, ти вже за столом навпроти,
Адже не знав, я кращої блондинки,
Розчарування, як мені збороти?
Усміхнена, сиділа впівоберта,
А я ж жадав подивитись у очі,
Чомусь, зненацька сумнів огорта,
З тіла душа, так вирватися хоче.
І закричати на весь світ- Ти моя!
А чи впізнала, запросив до танцю,
Слова зірвались з уст,- Ти пам`ятаєш?
Немов із неба, я забрав зірницю,
У відповідь вона,- Гарно кружляєш.
О, твої очі, як фіалки сині,
Ти що, не згадала, наші світанки,
Адже здавалося були щасливі,
В травах шовкових зустрічали ранки.
Раптом обручку, помітив на руці,
І опустила, очі так невинно,
Впала, скотилась сльозина по щоці,
Пробач так сталось та я маю сина.
Тремтіння рук і стук сердець ритмічно,
Печаль підкралась у голову хмільну,
А, я ж кохати, цінить мріяв вічно,
Пізнав життя, тебе, як жінку одну.
У танці… немов птаха сизокрила,
Ласкавий погляд, ніжне торкання рук,
Обручка - є обман, пробач схитрила,
А за столом, то зі мною шкільний друг.
Холодним потом пройняло до кісток,
То що, мій син, чому не дала знати?
Життя, не завжди, як сплетений вінок,
Тож інший раз приходилось страждати.
Батьки, як засторога, «То ж він чужий,
Та дочекалась, давно поховала,
Хто тато, часто запитував малий,
А я ковтала сльози і мовчала.
На благо сину поєднались долі,
Удвох сприйняли пору вечорову,
Взялись за руки, як колись у полі,
А тиха музика звучала знову,
В собі сховала пережиті болі.
09.02.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2021
Стежки, доріжки, змиті дощем
Блукала довго, під серцем щем
О скільки маків, як сліз гірких
Серед червоних, милих, п`янких
Вволю наплачюсь - як розрада
Мов стріла в серце… твоя зрада
Та їх чарівність придасть сили
Пелюсток трепіт ощасливить
І тихий шепіт,-Не марнуй час
Ти, ще станцюєш з коханим вальс
Не вартий сліз,тож викинь,як хлам
Обачна будь, не вір брехунам…
Вірш до картини 08.02.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2021
Вже перший промінь виглядав з-за хмари, ранкове сонце в блакитному полотні. Проснувсь горобчик й говорить до мами,- Чик- чирик- чомусь сумно мені. Я хочу самостійності нині, он бачиш там за сараєм вдалині, теж є горобчики сміливі й не ліниві. Я теж гадаю, туди пора й мені.
- Ну, що ж хитро поглянула горобчиха. Хоча б не сталося нам з тобою лиха.Ти ще занадто молодий, від гнізда літати далеко. І я гадаю, мабуть це не схвалить твій тато. Але тобі дозволю полетіти недалечко, лиш до сараю. Хоча й повсюди на деревах листячко та я тебе застерігаю. Будь же уважним та обережним. Щоб часом тебе не спіймав кіт хитрющий. Ой, буває він такий голодний й занадто злющий. Що не помітиш, як підкрадеться ненароком. Що ти не встигнеш і моргнути оком.
- Чик- чирик, ну добре… добре мамцю, -крильця раз - у- раз підіймав.Ой, ну нарешті полечу сам, дозвалила –подумав.
І ось горобчик з гілочки на гілочку, ну справді, як ота спритна білочка. Все ж сміливо долетів до сараю.Втішавсь, подумав; Ой,як добре, я вже свободу відчуваю. Але зізнатись трішки він пристав. Присів на дах й донизу за всім спостерігав. Гусей, качок та курей, він знав давненько, про них матуся розповідала багатенько. І про людей, на них часто позирав скоса. Та на обійсті їх не було. Лише на траві виблискувала роса. І ні крихтинки хліба,ні зернинки нічого не побачив. Ну от шкода, даремно відпросився,багато часу втратив. Ану ; подумав- Злечу до землі! Кота не видно,так принаймні здається мені. Й сміливо присів під самими дверима, зненацька, від здивування закліпав очима. За розміром, майже такий як він, за ним спостерігав маленький звір. Два чорні очки пристально спостерігали, здавалось часом, як зірочки мигали. На голові, щось подібне тирчало, як у кота та не побачив він такого ж хвоста. А якийсь мов патичок тоненький, двигався туди - сюди. Ой- ой, сполохався, якби не було би біди! Але його крильця немов прилипли до спини, певно від здивування, лед не упав, прихилився до стіни. Завмер, злетіти не мав сили. Раптово горобці поряд присіли,
-Чик – чирик! Чого сам тут літаєш, чи може, щось знайшов,чи ще шукаєш?
Він відволікся й сам не помітив, де взялась сила, зненацька злетів. Й за мить присів на дах . Вже й здивувався, де ж подівся страх? І що за звір, на нього пристально дивився? Та вже зрадів, з горобчиками веселився. І зрозумів,що краще друзів мати ,чим десь далеко самому літати. Й подумав; принаймні мамі – горобчисі, що я злякався, не розповім та й про звіра. Буду хитренький, щоб була довіра. Як буду спати вкладатись, її запитаю, що звіра, бачив якогось, біля того сараю. Нехай мені про нього повідає все, чи він загрозу для мене несе.
І полетів горобчик, озираючись навкруги, як добре, що не сталося біди. А вітерець немов летіти допомагав, що в дружбі сила, тепер горобчик точно знав.
серпень 2020р
Картинка з інтернета
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2021
Ночь ворожила… Шептались звезды
Все говорят, что нет плохой погоды
Нас удивляют зимы капризы
В который раз, уж дарит сюрпризы
Но как бы, не было всем досадно
Теперь, кажется, уж всё как надо-
>
Зима в пушистой белой вуали
Сумела спрятать земли печали
Словно невеста в белых сапожках
Морозу шепчет,- Погодь немножко
Не уходи, я с тобою краше
Зачем же нам поступать иначе
Уж с тучками подписан договор
Не уж не понял меня до сих пор
Они пушисты, снегу подсыпят
Весною влагой, сполна насытят
Договорилась с ветром - удальцом
Пообещал слегка взмахнуть крылом
Потрусит тучки, взобьёт снежинки
В пуху деревья, в них паутинки
И уж тогда наступит твой черёд
Ану дружок, ты удиви народ
Прибавь силёнок, крепчай маленько
По стёклам окон придай оттенка
А сможешь, слегка нарисуй цветы
Ведь ты умеешь придать красоты
Поведи взглядом по всей округе
Да посмелее, в помощь подруге
И мы с тобою под руку пойдём
Пусть заискрится златом, серебром
Ведь нынче время, наше торопись
Придай мне блеска, ну ка улыбнись
Месяц всё слышал, ревновал слегка
Ох, и хитра, уж зимушка - зима
Но не судил, он красотку строго
Придал оттенка, ей голубого…
Она сияла, шептались звёзды
Прибавив нежности её блескам
Пускай красивей будет наша гостья!
05.02.2021г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903712
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.02.2021
Під ясним сонцем все цінуй,
Під чистим небом завжди мрій,
Даремно часу не марнуй,
В душі не кидай, ти надій.
Умій прощати на землі,
Умій сприймати все, як є,
Бо то життя - бути в борні,
Й відстоять місце ти своє.
Ти Богом, посланий сюди,
Тож вчення, не зганьби його,
Правдиво, оцінить сліди,
Що лишиш, для світу цього.
По житті ангел поруч йде,
Охороняє від незгод,
Крилом обійме й поведе,
По тій стежині, де народ.
Вже дім свій має й достатки,
Удачу, завдяки Богу,
Бо вже проріс, як паростки,
І вОзвеличує Бога.
Тож нас він навчає любові,
Дарує щедроти земні,
Несе благовість у слові,
Повчає прожить - дні сумні.
Як сонце, освітить думки,
Обучить сприймать тривоги,
Й природи чари залюбки,
Тож шлях, пройти маєш довгий.
Навчися - життя цінити,
Другу не відмов у бідах,
Зумій недругу простити,
В очі подивись правді.
Читай заповіді Божі,
Про здоров`я дбай й про життя,
Нехай повік дні погожі,
Ти любов, неси в майбуття!
28.01.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903500
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2021
Ой люблю, таку погоду
Прикрашає зимі вроду
Снігом землю звеселяє
Душу й серденько втішає.
Ой, віє - віє вітерець
Здійма сніжинки й навпростець
Чари, розсипа довкола
Кине, жмут срібла додолу.
Пройшла зима по стежинці
З неба зірки на долонці
Всюди златом заіскрилось
З білим пір`ям розстелилось.
Поля у коцах пухових
Дерева в шалях шовкових
Річка дріма, спить долина
Сяйвом покрита калина.
День з сонцем витворять казку
Одягнуть корону царську
Заблистить зима красою
Вмита срібною росою
Ой, люблю, таку погоду!
Люблю зимонькину вроду!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2021
Час летить…Зима мчить на конях,
З ним неначе на перегонах,
Бо забарилась, нині ж спішить,
Змарнілу землю запорошить.
І пада, кружля біленький сніг,
Рядном, ковдрами до неї ліг,
Щоб врешті не замерзла вона,
Любові подарує сповна.
На деревах заіскрить вуаль,
Приховає перлами печаль,
Про дні, що лишились у думках,
Мороз…лякав, наводив на них страх.
Час летить, зима мчить на коні,
І на серці так тепло мені,
В полі вітер сніжинки здійма,
Зберем щедрий врожай в закрома.
27.01.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2021
В квартирі тихо… Лише інколи вітер, кинувши на скло вікна жмуток снігу, порушить тишу. І то так тихо, але Вона тупо дивиться на скло, хоч й час від часу чує, те тихе торкання. Для неї мов пробудження від думок.
В кімнаті, навпроти вікна, святковими стравами накритий стіл. Два кришталеві бокали, в них на дні залишилося по декілька крапель недопитого вина. Ті залишки, їй здавалися недомовленими словами, на які Вона чекала роками. Вогонь і запах пахучої свічки, часом хитався від її подиху, торкався душі, намагався втішити, зігріти. Бо ж стан душі такий, як надворі зимовий, холодний, а так хотілося тепла. Немов шукала десь розради, щоб не розплакатись. На склі вікна, купки сніжинок трималися його, деінде на лисинах стікали маленькі краплинки. Цим придали жалю, Вона тихо заплакала. Напевно від своєї недолугості, було бажання все висказати, що лежало на душі, щоби врешті почув.Та не посміла, адже в такий вечір не мала бажання сваритися. Декілька років поспіль такого не було, щоб він пішов і не всміхнувся, чи не залишивши на ній ніжний погляд, чи на якусь мить затримався в солодкого поцілунку.
В душі, спогад, мов написав книгу про її життя.Чи плач є в ньому, напевно так, коли не приходив вчасно, як обіцяв. В тій книзі викарбувані золотом слова про щасливі миті; в спокусі, в теплих обіймах. Ніжні дотики, ласкаві погляди, як нагорода за її ласку. А Вона мліла, вміла дарувати, адже кохала. І не жадала знати, що він одружений і є дитя . Та мала сподівання, що буде майбуття, нехай не зараз, а колись. Та поки кров у жилах кипить, прийде до неї, вгамує полум`я, той жар потушить, що палить її тіло. Віддасть йому частину тепла, порине в річку прохолоди, з тремтінням впаде на його мужні груди. Він так жадав її. Таким солодким було їх кохання. Не сміла відмовити і Він руками, немов птах крилами, пригортав її. І обіцяв все життя кохати. Хоча і знала, що це гріх, але погодилась його пронести через все життя. Бо Він один, як розділити на двох? Коли топилась в його зелених очах, намов ковток цілющої води шукала там для спасіння. Тож серце тріпотіло, немов у пташки, що тікала від ястуба, в обіймах знаходила захист. Він цілував її груди, стан, ховався під простирадло, відчував її бажання, виконував їх і сам з блиском в очах, від задоволення стогнав.
Сльози котились…. Деж молодість? Чому покидає? Адже не бажає з нею прощатись. Хай би, як раніше…. під лісом широке поле. Почути дзвінкоголосого солов`я, спів про кохання, збирати в букет квіти; маки, волошки, ромашки і стиглі колоски жита, пшениці. І бігати по травах, квітах, як колись, немов діти. Чи на долоню покласти декілька зерен і пригостити, вустами доторкнутись долоні. І, як вдячність - відчути поцілунок, що стрілою проникне через все тіло. Як же відмовитись від цього? Не знати. Підкралась думка - »Хіба, як сорок років, то вже все не так сприймаєш? Можливо хтось та тільки це не для нас… В такі роки здається магія притягує до того, кого по - справжньому кохаєш. Відмовитись? Де сили взяти?
Думки літали -» Ну ось,провели Старий Новий рік. Невже з ним моя молодість відлітає. Перше і останнє кохання мене покине? Що це було? Ніяких слів, лише зітхання. Між нас, як прірва в небуття. Холодний став, як айсберг в океані. На жаль не доторкнувся до мого тепла. А, як же я? А може, ще прийде? Чи може - це моя помилка в житті? Ой, від думок, аж голова стала свинцева «.
Вона встаючи з-за столу, на ходу налила в бокал вина і залпом випила до дна. Кілька раз сердито труснула головою, кліпала очима, з вій на тарілку впали останні сльози. Віддвинувши її, підійшла до люстерка, криво усміхнувшись, обома руками взялася за голову. На скронях помітила кілька сивих волосин. Так, Вона білявка, їх важко розгледіти, але ж раніше не було. В розчаруванні пригадала »- Пішов, але ключі від квартири не залишив,значить прийде! В душі мов буря бушувала, розставивши руки, повсюди роздивлялась, що справді не залишив? На мить надія, мов промінь сонця зігріла серце. Але, підійшовши до телевізора, на підвіконні балкону, на коробці цукерок помітила ключі. Схиливши голову, мов підстрелена пташка припала до холодного скла вікна, в ньому хотіла знайти розраду. П`ятнадцять років надій і сподівань забрав з собою Старий рік...
Крізь сльози шепіт,
- Так це була моя помилка.
А за вікном жбурляла заметіль, сховала всі стежини, по яких він приходив до неї. Вітер по склі, немов би в такт із сердечним частим ритмом, відбивав,- «Так,це помилка … Помилка… Помилка…
28.01.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2021
Чом дні зимові схожі на осінні?
Хлюпоче дощик у протистоянні,
Несе загрозу сніговим наметам,
Даючи вволю наридатись хмарам.
Під дійством крапель засніжена земля,
Втрача чарівність, ніщо не звеселя,
Сніжинок врода, розлилась у імлі,
Що за зневага, зима мов у ярмі.
Бунтівний вітер, за обрій хмари гнав,
І день похмурий, новизни не віщав,
Взялась виправить, все нічка січнева,
Тож господарка, справжня королева.
І полетіли з хмарин метелики,
Маленькі й більші, снігу кристалики,
І вже земля, білим пухом покрилась,
Вітер жадав, щоб ніч повеселилась,
Підіймав, кружляв, вволю годив зимі,
Тож відмовити, нічній дамі не зміг.
26.01.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902670
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2021
Лежав туман хизувався
Зимі в коханні зізнався
Втішав рідкісний, білявий
А під сонцем кучерявий
Та чи думала, гадала
Нащо зустрічі жадала?
Прилетів, роправив крила
Смута зимоньку сповила
Стікав сніг, струмки дзвеніли
Та й бурульки помарніли
Води краплі по землиці
Не втішали молодиці
Так оце й в житті буває
Від омани серце крає
Ой, туман - розчарування
Та відкине всі вагання
З морозом у сподіванні
Зустріне зірниці ранні
Адже - довіку з ним доля
На це, кажуть - Божа воля.
25.01.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2021
В ранкову пору, тиша навкруги
Все піднебесся в сірій пелюшці
В зимовій сплячці ставу береги
З ними туманні клуби – зухвальці
Як охоронці, вони звисають
Вбирають в себе, смуту зимову
Сонливий промінь сонця - вплітають
Гамму відсвічують, кольорову
Білий сніг, ще відображав світло
По березі , в сухих травах, що снять
Хоча й днями, розплакавсь помітно
Не хтів, став інші кольори сприйнять
Ще не на часі весну стрічати
Хоч день й підкрався з теплим вітерцем
Туман срібливсь, став силу втрачати
В воді ховався… дрібненьким дощем
Тепла надмірність - дива погоди
Частіш свої правила диктує
Ні, не спитає вона в природи
Чи добре їй? Лиш наносить шкоди…
24.01.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Зимонька... у білому кожушку,
Лиш на два тижні, до нас завітала,
Гарна, дівиця в капелюшку,
Зізнаюсь, вміло,сніг розсипала.
Гляне направо сипле сніжинки,
Прямо ж, в білих вуалях поле й ліс,
Зирить на ліво сяють стежинки,
Річка... виблискує, по ній вже міст.
Іній бринить - на стальних перилах,
З блакитно - лазуровим відтінком,
Відблиск вздовж річки на покривалах,
Ще й місяць, мов ліхтариком світить.
Річка люстерком, з сніжних кристалів,
Диво картини мороз малював,
Вирізав квіти , сипнув коралів,
Справжня чарівність, мене здивував.
Вечірня тиша… Вабить мій погляд,
Кущик калини, грона під пухом,
Мороз тріскоче, якась тривога,
Вітер підкрався, ледь теплом дмухав.
Похмурий ранок, сонливій пані,
У жмуток взяв й відніс блиск до річки,
Що ж ти красуня нині в омані,
В розчаруванні, збліднілі щічки.
Тож тримайсь люба, відкинь спокусу,
Не грайся з вітром, нині збережи,
Білосніжність, казкову окрасу,
Краще з морозом землю освіжи.
Хай я потішусь, то ж січень не спить,
Ще почаруй і хугу запроси,
Сяй мов веселка, всміхнись до зірниць,
Перлами знов, землю ороси.
19.01.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2021
Це під вечір сталось, край неба палало
Так не передбачено, що воно віщало?
Розгулявся вітер, мов дух навіжений
На підмогу, йому мороз злий, скажений
Завмерла природа - зима закувала
Озера, водойми, мов зачарувала
В задзеркаллі місяць - водевіль гуляє
А чарівність красуні,аж звеселяє
Перламутром сірим, переливавсь нині
Посилав цілунки, сонливій калині
Яскраві зірниці - ревнощі принади
Їм вітер тужливо…. співав серенади
Снігова панянка вихрем закружляла
Простирадла білі в полі розстеляла
Пагорби під лісом, осяяні сріблом
А стежки- мережки покриті кристалом
Вечір у сповитку … шепотів вітриську
Друзі не показуйте - велич гетьманську
Землю не морозьте - поведіть у казку
Природа у сяйві, хай пізнає ласку.
17.01.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2021
Зима укрила поля снігами
Іскрить, сріблиться, мов розмовля
Як сонце ясне, ну а ночами
Ледь- ледь в дрімоті, як немовля.
То сон побачить, а то з морозом
По вікнах пензлем сріблить шибки
Водойми вкриє всі мимоходом
Люстерком сяють ті залюбки.
Бува з зірками веде розмову,
Позичить блиску, гне до землі
І ранком злата сипне росою
По полю срібла бринить наліт.
Вітрець до танцю запросить зиму
Як пташка крила та розправля
Раптово в небо зрине незримо
Кристалом сіє світ навмання.
А згодом б’ється в зимові хмари
- Просніться сонні, струсніть поля!
На радість людям розсипте чари,
Потішусь радо і я й земля.
Сприймаю зиму, як чарівницю,
Про цю панянку пишу вірші,
Мов з нею п`ю, я святу водицю
Її казковість – в моїй душі.
20.01.2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901876
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2021