| Сторінки (35/3448): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Бібліотека – це місце, де слово живе –
В книзі, брошурі, журналі і мовлене вголос –
Те, що туман розсікає, апатію рве,
Те, що виводить на сцені буденності соло.
Вічності, мудрості дух тут витає всякчас,
Світу тут слід і сердечне биття Батьківщини.
Має тут місце своє і Шевченко Тарас,
І той, хто нині виводить слова на вершини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2023
Не хились, прошу, додолу, калинове гронце.
Виженемо ворогів ми. Українське сонце
Високо зійде, проміння кине на пів світу,
Зиму вижене, відчинить навстіж двері літу.
Буде радість! Буде свято! Буде мир у шані!
У яскравій вишиванці, із вінком, в жупані
Вийде гордо Україна – з наддержав - держава
Світ їй вклониться у пояс, крикне: «Слава! Слава!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2023
Семирічна Іринка жила з татом Василем, мамою Катрею та бабусею Олесею в селі Зірне. Біля їхнього дому був сад і город. У саду росли яблука, груші, сливи, черешні та вишні. На городі – картопля, квасоля, буряк, цибуля, часник, огірки. Частину зораної землі бабуся обов’язково щороку засівала соняшником. Іринка змалку любила дивитися, як він росте, розкриває свій цвіт, повертає голівку до сонця. Іноді, в теплий і ясний день, дівчинка брала аркуш паперу, олівці чи фарби і на дерев’яному столику, який спеціально для неї змайстрував тато, малювала соняшники. Якщо Іринці вдавався малюнок, то вона дарувала його комусь із рідних.
Коли приходив такий час, що квіти, сонечком ціловані, засихали, то батько їх зрізав і під хатою складав, а мама й бабуся зі серединок квітів насіння витягали й до миски клали. Всі в родині соняшникове насіння з радістю жували. Їли його й сирим, і пророщеним. Смачне ж бо воно й корисне – містить антиоксиданти, вітаміни В3, В6 та Є, і ще має протизапальні властивості. Мама іноді додавала насіння соняшника до тіста, з якого випікала печиво. Всі ним радо ласували, Богові та мамі подяку посилали.
Якось, коли Іринці минуло 8, вона, саме в час цвітіння соняхів, потрапила до районної лікарні. Чому? Бо купалася у хмурний день в холодній ставковій воді. Галина, яка жила через одну хату від Ірини і була старшою від неї на три роки, підмовила дівчинку піти з нею на став, похлюпатись хотіла у воді. У Галини купання закінчилось нежитем, Іринка ж захворіла на запалення легенів. На третій день свого перебування в лікарні вона спитала у мами, яка приїхала до неї: «Як там наші соняшники?» «Все гаразд, доню, з ними. Цвітуть». «Мені здається, - сказала Іринка, - що якщо б я їх бачила наживо, то швидше б одужувала». Переказала ненька бажання Іринки її татові. Привіз він доні букет соняшників наступного дня зраночку, а ще яблук та груш з їхнього саду торбину й альбом із фарбами. Зраділа дівчинка. Дивилась на сонячні квіти з їхньої грядки, на дари саду й усміхалася. А коли тато поїхав додому, почала квіти та фрукти малювати. Здоров'я Іринки різко пішло на поправку.
Минув час. Дівчинці виповнилось чотирнадцять. День її народження святкували гучно. В сільському кафе зібрались рідні та друзі Іри – їли різні смаколики, співали українські пісні, танцювали під музику гуртів «KOZAK SYSTEM», «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ» та інших.
А рівно через три місяці в Україні почалася російсько-українська віна – повномасштабна. Росіяни почали атакувати Україну з півдня, півночі, зі сходу. Й на Київ посунули – думали, що візьмуть столицю України за три дні й пануватимуть на землі козаків, січових стрільців та упівців. Але так не сталося, як це їм гадалося, хоч наші війська до війни й не готувалися, хоч наші люди й не сподівалися на те, що країна, яка з нею межує, наважиться на такі ганебні кроки. Багато людей, коли повномасштабна війна почалася, в основному, це були чоловіки, стали на захист рідного краю. Пішов до війська й тато Іринки. Спочатку він обороняв Київ, потім вступив до батальйону, який взявся захищати місто Миколаїв. Ще пізніше пана Василя у складі окремого військового розділу, відправили в Запорізьку область. Там він отримав поранення – в руку, груди та голову. Медики надали йому першу допомогу на місці. А у Дніпрі пану Василю зробили три операції. Весь цей час члени його родини і знайомі неустанно молилися, просили в Бога допомоги. Операції були успішними.
Пані Катерина – мама Іринки, вирішила поїхати до Дніпра, щоб провідати свого чоловіка.
- Я теж хочу тата побачити, - мовила Іринка. - Соняшників йму нарву на нашому городі і привезу. Він буде радіти.
- Гаразд. Візьму тебе зі собою.
Мама наварила голубців із м'ясом, курочку стушкувала з овочами, пиріжків з капустою та яблуками напекла, донька їй допомагала все це готувати. А ще Іринка соняшників нарвали перед самим від’їздом і запхали їх до відерка з водою. Їжу, щоб не зіпсувалась, мама до дорожнього холодильника вклала (позичила у власника магазину, в якому працювала продавчинею). Коли тато побачив доню й дружину на порозі своєї палати, то був на сьомому небі від щастя. «Люблять мене мої рідні, - подумав, - скільки кілометрів подолали заради мене!» Пан Василь їв те, що рідні йому привезли (страви підігріли на кухоньці), дивився на соняхи, і його дух і тіло зодягалися в крицю. Весь день Іринка з мамою провели з татком. Надвір його вивозили на колясці, годували, цілували, гладили, словами втішали. До Львова Іринка та її мама їхали нічним потягом, а звідти автобусом добралися до свого села – за пів години. Односельці пані Катрю і доньку її, як вони ішли дорогою до дому, зупиняли, як пан Василь у лікарні почувається, питали, добра йому і швидкого одужання бажали. Привіт їм усім від чоловіка передавала.
Через три тижні після операції панові Василю дали відпустку, і він приїхав додому. Ходив повільно, з паличкою, нога ще боліла й інші рани нили, але чоловік усміхався, радів, що живим лишився, що вдома, де не тільки рідні та друзі теплом душу й тіло зігрівають, а і сад, і стіни будинку.
Через десять днів Іриного тата на передову всім селом проводжали, не було тільки тих, хто в цей день був на службі. Всі бажали панові Василю сили, міцного здоров’я і щоб якнайшвидше повернувся додому – живим і з перемогою.
- Моліться за мене та всіх воїнів ЗСУ, дорогі люди!
- Будемо! – відповіли.
Іринка останньою з усіх охочих обіймала татуся. Вона витягнула з торбини картину, яку потайки від усіх малювала фарбами, поки її тато був удома. На ній були зображені…, так, соняхи.
- Це тобі, татусю, на пам'ять про мене, про наш дім, город, про наше село. Хай ця картина буде тобі оберегом.
Пан Василь заплакав. І всі, хто побачив і почув це, теж. А мама сказала:
- Хай так і буде, Васильку»
- Хай буде так! – підхопили люди.
Пан Василь їхав автівкою на передову веселим та бадьорим. Жодної краплина страху не потривожила його серце. Натомість в ньому поселилась тверда, як залізо, впевненість у те, що і він вистоїть, і Україна теж, і що цвістимуть щороку на нашій землі соняхи, дозріватимуть в садах яблука та груші, а на полі колоситимуться жито та пшениця. А все, що було розбомблене сусідом-ворогом, спалене, розвалене, відбудується.
Ми ж, українці, любимо і вміємо працювати. І світ нам допоможе,. А Бог благословить! Бо за нами – правда.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994694
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2023
Хто з Радехова, та Львів полюбив без мір?
Композитор і співак Ігор Білозір.
Хто підняв ансамбль «Ватра» на вершину гір?
Композитор і співак Ігор Білозір.
Хто творив і ніс у люди свій музичний твір?
Композитор і співак Ігор Білозір.
Хто брав зали велелюдні та телеефір?
Композитор і співак Ігор Білозір.
Хто підносив мову роду і свій край до зір?
Композитор і співак Ігор Білозір.
Хто помер, та слів рідненьких не запхав до нір?
Композитор і співак Ігор Білозір.
В пам’яті свого народу й світу буде, вір,
Композитор і співак Ігор Білозір!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2023
Сама собі Бог і сама собі – право,
Сама собі слава – російська держава.
В День миру по ВОЛІ пускає ракети,
На крові, руїні справляє бенкети.
П’є жовч і глядить так упевнено, злісно.
Гадає, під нею не зрушиться крісло.
Планує біду, сіє морок, облуду.
Удавиться злом своїм. Буде так! Буде!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994379
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2023
Мій татко стоїть під Бахму́том.
Там день, наче іній – крихкий.
Хтось скаже: «Воює? Це круто!»
Так! Славно! Та ризик який!
Вогонь не з мультфільму, а справжній
Летить на бійців – ляк не п’ють.
Своє ж захищають! Відважні!
Нападнику відсіч дають,
Хоч знають, їх можуть убити.
І це не балачка пуста!
Та волю... не можна губити!
У неї – солодкі уста.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2023
Хто ви, росіяни! Чого ви, скажіть, хотіли добитися, коли 24.02.2022 послали бойові літаки й танки на Україну? Дружби? Братерства? Любові?
Так цього за допомогою зброї не добиваються. Тому ми, українці, й не вручили вам хліб і сіль на рушникові. Більше того, ми не склали руки за три дні, як ви собі це планували, хоч ваш військовий потенціал в рази перевищував наш. Не склали й за півтори року.
То чого ж ви і далі посилаєте ракети й дрони на наші міста і села, навіщо ви спалюєте їх?
Навіщо руйнуєте нашу інфраструктуру, порушуєте наш звиклий режим життя, наш спокій?
Вам приносить це задоволення? Те, що від міст і сіл, де були будинки, в яких жили родини, від шкіл і дитсадків, де лився дитячий сміх, залишилися сіра пустка?
За кого ви, взагалі, себе маєте? За підданців наддержави? В Європі й Америці, з якими ми хочемо дружити, за вашим визначенням, живуть безбожні люди, а ви, значить, сама святість?
Якому Богові ви служите? Тому, що дав 10 заповідей вірним, які є записані в Пятикнижжі? Давайте пройдемось по них.
Перша Божа заповідь звучить так: «Нехай не буде в тебе інших богів, окрім мене».
Не дотримуєтеся її. Вигадали собі інших богів: деспотизм у владі, манію величі російської нації. Молитися їм.
Друга заповідь Божа: «Не взивай намарно імені Господа Бога твого».
Взиваєте. «Благослови, Боже»»,- кажете, коли кропите свяченою водою ракети та бомби для того, щоб їх кинути на чужу територію. «З Богом у бій!» - мовите військовим, які їдуть до України вбивати її дітей.
Розглянемо третю заповідь: «Пам’ятай день святий святкувати».
Святкувати ви любите. З танцями, з горілкою, з матами святкуєте в будень, поки гроші є.
У свята ж – біснуєтесь. У час війни, ще дужче, як до. І не хліб насущний з подякою Богові їсте, а кров людську п’єте – до одуріння.
Що там каже четверта заповідь ? Шануй батька твого і матір твою.
Шануєте? Ні! Скількох матерів і батьків в Україні ви обікрали? Не рахували? А скількох закатували, вигнали зі свого дому, зі своєї країни?
П’ята заповідь: «Не вбий!»
Ну, тут повне невиконання. Вбиваєте, чим і як можете. Масово! Більше як 150 тисячам військових в Україні уже вкоротили життя – славу собі так на чужій крові в чужій країні здобуваєте! А ще ж до 10 тисяч цивільних на той світ відправили і понад пів тисячі дітей. Плюс такий ще таке: 15442 людини зазнали поранень. Це зараз під час повномасштабної війни. А скількох вбили раніше – за бажання жити в незалежній країні,за право зватися українцем, працювати на рідній землі, мати приватну власність, власну думку?
В шостій Божій заповіді сказано: «Не чужолож!»
Чужоложите, солдати-росіяни! Ґвалтуєте жінок в Україні, і не тільки молодих, а й літніх і навіть дітей.
Що каже сьома заповідь? Не кради? Дотримуєтесь? Та аж ніяк!
Крадете – давно і постійно – і нашу історію, і територію, і земні ресурси, а тепер, під час війни, ще й побутові речі. Крадете українських дітей і вивозите їх до росії. Крадете зерно, яке українці виростили для себе та для бідних країн Африки.
Восьма заповідь звучить так: «Не свідчи неправдиво на ближнього твого».
Ви свідчите. Величезні гроші витрачаєте на різні мас-медіа у своїй країні та в країнах цілого світу для того, щоб задурити голови людям своїми вигаданими теоріями.
Дев’ята заповідь : «Не пожадай жінки ближнього твого». Вона схожа до шостої. Порушуєте. І не тільки в думці. Берете силою чужу жінку.
Десята: «Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого». Жадаєте. Бо якби не так, то не лізли б на українську землю, не заходили б до покинутих українцями жител, не виносили б із них все, що заманулося.
То хто ви, росіяни? Не християни! Ваше ім’я – нелюди!
Тому не надійтесь, що ми з вами колись будемо братами. Не будемо!
Ну, хіба ваше наступне покоління зі сльозам на очах прощення буде у нас просити за сподіяне і ноги нам цілувати…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993857
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2023
Кроком бадьорим ранок іде у гості.
Каву йому на таці підносить ліс.
Голуби танцем стрясають довкружній простір.
Гурт «Гороб’ята» пісню веде на біс.
Став у півсні. Та будять його качата.
Лапками ніжно глядять йому лице.
Сміх розсипаючи, йдуть хлоп’ята й дівчата –
В школі на них чекає знань джерельце.
Дід у картузі вигулює думи й собаку.
Нить золоту впихає сонце в іглу.
Наші бійці відбили чергову атаку.
Шлемо за це Богу та їм хвалу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993601
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2023
Оповідання
Степанко жив у Маріуполі. Він був учнем 4 класу. Хлопець гарно вчився, активно займався спортом – ходив на заняття з боксу до спортивної школи, бігав щодня на шкільному стадіоні. Батько Степана – Петро, був корінним маріупольцем, мама – Ліда, приїхала до міста Марії зі Львова. Жили всі в родині дружно. Одне одного поважали. Одне одному допомагали. Батько працював інженером-металургом на заводі «Азовсталь», мама – у школі, вчителькою української мови. В суботу всією родиною збиралися на кухні, слухали або співали українські пісні, ліпили вареники, варили борщ, потім мама прала, прасувала, тато – пил порохотягом із підлоги збирав, син – меблі протирав, сміття виносив надвір. В неділю всі дружно відпочивали: відвідували Божий храм, гуляли в дитячому міському парку культури та відпочинку або плавали в морі (в теплу пору). Сусіди їхню родину подивляли, за приклад усім ставили.
Коли росіяни розпочали повномасштабну війну з Україною, мама і тато Степана дуже хвилювались, вони не знали, що їм робити – втікати чи залишатись у Маріуполі. Лише пів року тому вони придбали квартиру в новому домі, купили все, що було потрібне для проживання у ній і дуже раділи цьому. А тут – війна! Завод, на якому працював батько, припинив свою роботу. Школа, у якій давала уроки мама, теж. Усі освітні заклади в місті були закриті. Степан вчився, коли міг і як міг, бо боявся відстати в навчанні, мама йому допомагала. Спочатку члени хлопчикової родини, коли чули вибухи, постріли, брали їжу зі собою й ховалися в підвалі свого дому, а як припинявся гул надворі – поверталися до квартири. Вікна в ній позатикали, чим лиш могли. Потім, коли у крані не стало води, в газопровідній трубі – газу, в електромережі – електрики, і стрілянина рідко коли припинялася, члени родини Степана постійно перебували в підвалі, виходили з нього тільки на короткий час, переважно, вночі: набрали воду до каструль з калюж – і назад до підвалу. Та хіба на одній воді довго протримаєшся? Коли два дні членам родини не було вже що покласти до рота, батько сказав: «Піду пошукаю їжу. Може хтось щось продасть, гроші маю в кишені, а може й сам щось десь знайду». До підвалу пан Петро не повернувся. Його вбила ворожа куля. Зате прийшов поліцейський, який жив у їхньому домі, але в підвалі зі своїми співмешканцями не сидів. Він приніс торбину з печенням і вафлями і розділив їх між тими, яких ще не було вбито надворі (таких було троє), і які ще не вмерли з голоду (таких було двоє). Тіло Степанового тата і ще двох убитих людей знайшли волонтери через тиждень. Вони вклали загиблих у клейончасті пакети і поховали їх в одній ямі у дворі будинку, попередньо сфотографувавши потерпілих. Світлини із загиблими показали людям, які сиділи в підвалі. Пані Ліда впізнала на одній з них свого чоловіка. Заплакала гірко. Степанко, обійнявши маму, теж. Волонтери - двоє молодих чоловіків із пришитими на куртці емблемами "волонтер", принесли зі собою трохи їжі й роздали її потребуючим. Через два дні ці самі хлопці знову навідались до підвалу, й запропонували людям, які тут перебували, евакуацію. Мати Степана, слухаючи їх, то плакала, то усміхалась. Плакала, бо мусила покидати дім, де була їхня нова квартира, місто, в якому пропрацювала 12 років у школі, те місто, в землі якого лежить її вбитий чоловік, в якому вона з ним познайомилась, перебуваючи біля моря. Усміхалась, бо у неї від убитого чоловіка залишився син, і з’явилась надія його та себе врятувати від смерті чи від життя в окупації. Жінка помолилась над горбиком землі, де був похований Петро, сказала йому: «Прощавай, любий! Дякую тобі за все те добре, що ти робив для мене і нашого сина. Сподіваюсь, ми зі Степанком колись повернемося до Маріуполя, і я поховаю тебе за християнським звичаєм на кладовищі!» Потім пані Ліда вхопила сина за руку, і вони побігли до автівки. З Маріуполя їм вдалося вибратись. Дорога до Запоріжжя, куди їх і ще одну родину – бабцю, її доньку й онука, віз водій-волонтер, була важкою. Двічі їхню автівку обстрілювали росіянці. Одна куля застрягла в Степановій руці, друга – прошила мамину ногу, третя – в голову бабусі залетіла й не лишила старенькій шансу на життя. На щастя, Степан та його мама зосталися живими й не робилися через поранення каліками. Обом їм були зроблені операції у міській запорізькій лікарні. Коли старша сестра пані Ліди Ірина, яка проживала у Львові, дізналася про біду, яка сталася з її племінником Степанком та його мамою, то приїхала зі своїм чоловіком Григорієм до Запоріжжя, щоб відвідати родичів, підтримати їх. Зупинились львів’яни у далекої Григорієвої родички, яка жила на околиці Запоріжжя. «Що вам завтра принести з їжі?» - спитала Ірина в сестри та племінника, коли їй дозволили зайти до палати. «Борщ», - попросила Ліда. «Вареників з картоплею зі сметаною», - благально вимовив Степанко. Усміхнулася. «Українці ви мої любі! – сказала. - Буде вам завтра борщ, будуть і вареники. А коли одужаєте, заберу вас до Львова. Поїдете?» «Без сумніву», - мовила Ліда. "З радістю", - запаливши свічу в очах, сказав племінник Ірини.
Через півтора місяця мама зі сином наминали борщ і вареники вже на кухні пані Ірини у Львові. А як трохи степліло, вони оселилися в Карпатах, у будиночку, який лишили у спадок панові Григорію його батьки. Раділи цьому! Давно хотіли поїхати в гори, напитися їхньої краси. Та якось не виходило. А тепер, під час страшної війни, вийшло... Невдовзі мама почала займатись волонтерством - плела сітки в сусідньому селі, син ходив на заняття до місцевої школи, займався спортом, читав книжки про різні винаходи, брав їх у бібліотеці. Степан хотів стати інженером (в пам'ять про батька), хотів бути розумним, сильним, щоб, коли виросте, міг послужити Україні.
Йшов 2022 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993455
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2023
Ти мені рідний, як лісу дуби і ялини.
Бачу тебе – і собі вже тоді не належу.
Ти мені – крила, які виростають зі спини
В час, коли чую твій подих п’янкий крізь мережу .
Тіло моє розминаєш, неначе мартіні.
Чую твій голос – тремчу, як колосся у полі.
Ти – моє небо високе без сірої тіні.
Ти – моє сонце, що гріє і спалює болі .
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023
Вивішуємо прапори на ґанки,
Співаєм «Ще не вмерла…». Ми – такі!
Купуємо красиві вишиванки.
Промови виголошуєм палкі.
Йдемо до церкви у неділі й свята.
Б’ємо поклони, ставимо хрести.
Долоні вичищаємо і п’яти.
А зло із душ… не хочемо змести.
Воно росте від слів, думок негідних
І діл, з якими Бога не знайти.
Воно не любить тих, хто з ним не згідний,
Ламає їм (і без вагань!) хребти,
Як чує моготу в собі та силу.
А ні - то вкусить й відповзе, як вуж.
У нас війна! Щоб хід вона спинила,
Добро потрібно сіяти до душ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2023
Інколи я думаю собі:
все,
ти, врешті, вийшов із моєї крові,
випарувався,
неначе вода при кип’ятінні з каструлі.
До ємності твоєї душі
перекриті крани моєї любові.
Чарам, що скачуть з твоїх очей,
моє серце наставило свої дулі.
Але так буває недовго.
Сила мого опору згинається, маліє.
В нутро моє непомітно
вповзають важкі чорні хмари.
Душа здригається, як земля після вибуху міни,
лице марніє.
Серце просить налаштувати на світлий лад
струни її гітари.
І я беруся до діла.
Відчиняю двері душі і тіла нарозтвір.
Починаю кликати тебе.
Якщо відразу не чуєш, як сова, вию.
Чекаю на твій корабель.
Готую до зустрічі з тобою острів.
Пиріжки печу вірі, кладу їх на тацю.
Надії ноги у руті-м’яті мию.
Й ось ти приходиш –
гарний такий, осяйний, немов дукати.
Душу мою заціловуєш до дір,
губи гречаним медом мажеш.
А потім розвертаєшся, збираєш манатки
й тихо виходиш з хати
Й ані «до побачення», ні «до зустрічі»
мені не кажеш.
Та я все-одно щаслива.
Струни моєї душі налаштовані
на гімн кохання.
Ти розігнав кров у судинах,
щоби з клітин мого тіла вигнати розпуку.
Я не знаю, коли щось до цього подібне
відбудеться востаннє,
Але поки що не можу зі шкіри своїх чуттів
відпустити твою руку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2023
Сто шістдесят і сім тобі минає,
Франку Іване. День знаменний цей
ми святкуватимемо. Та дозволь
тебе спитати, як тобі там в небі?
Чи відпочив ти від земних трудів,
шляхів горбистих, непорозумінь,
хвороб тілесних і людських льодів?
- Так.. Мій супутник тут – супокій вічний.
Добірний харч – любов високих сфер.
З напоїв – тиша, нею розкошую,
П’ю її, наче цільне молоко
Дитя з грудей матусі. В сад ходжу
Й до озерця, там риби – не злічити,
Сріблиться в хвилях. Та ніхто не їсть
Її, не ловить, навіть я – рибалка
Затятий, гожий. Гомонять птахи
В саду розкішнім, янголи літають
І час од часу Бога чути глас.
- О, як приємно чути це від тебе!
І що там каже Бог? Є в нього план
Щодо країни нашої і світу?
- Господь все бачить.
Він воздасть по вірі,
По совісті усім і по трудах
Важливі є для нього люди, звірі.
Річечка кожна, квіточка і птах.
Усе свою вагу має і смак.
- Однак…
У нас війна давно триває.
І гинуть люди, землі у вогні.
Чому Господь усе це допускає?
Не любить край калини й солов’їв,
Не знає, що його сусід плюндрує?
- Вкраїну любить, знаю, бачив це:
Сидить і серцем в Книзі книг малює
Її майбутнє – тепле та ясне.
- Це тішить. Ну, а ти що робиш, друже?
- Радію тим, що бачу Бога я.
- За працею письменника не тужиш,
за віршами, дослідженням наук?
- Ні. Написав я усього доволі.
Хоч під кінець уже й не чув я рук –
Хвороба їх в свої лещата брала,
Та Муза до кінця не відпускала.
Синок Андрій мені допомагав,
Складав докупки твори, те писав,
Що я йому крізь болі диктував.
Та помирав я в повній самотині…
- Скажи, при тобі діти твої нині?
- Їх можу бачити, як забажаю.
Ними пишаюсь щиро, бо вони,
Як я, а, може, й більше во сто крат
Любили землю, де свої сліди
Лишили їхні славнії діди.
- А як у небі чується героям,
Які за волю краю полягли?
- У шані. І збираються юрбою,
Як чують, що Господь поблизу десь.
Підходять до Всевишнього і просять,
Щоби наблизив миру час, добра
Для України, а байдужість ситу,
Пиху, продажність і брехню масну
Щоб вигубив, як кукіль з-поміж жита,
Що колос поневолює, зерну
Налитись соком сили не дає.
- То кажеш, з нами Бог? Надія є?
- Господь за тих, кому у світі гірко.
На п’єдесталі правда у Творця.
Він тішиться, як бачить віри зірку,
Яка не гасне у людських серцях.
- Чекати поміч?
- Брати в руки молот,
Лупати скелю змов і безнадій!
І менше сліз пекучих, менше слова,
А більше планів і рішучих дій!
Хто у півсні, той успіху не має.
Пора між себе виплекать того,
Хто здатний, як Мойсей, вести до краю,
Що медом пахне, ллється молоком.
- А як же світ - Європа та Росія,
Америка?
- У них життя своє.
Ніхто вам щастя в ниву не засіє.
Рубайте слово зрадницьке лихе.
Не бійтесь кулі. Бог із вами буде,
Віллє снаги, сміливості у груди,
Як в душах честь знесете на флагшток,
Закон натрете правдою до блиску.
Лупайте скелю, стане вам терпцю.
- Вклоняємось тобі, Іване, низько,
За мудрість і розмову щиру цю.
Хай думка наша сонечком ясниться,
Міцніє м’яз і дух, мов сталь, гостриться.
Призначено розбити скелю нам?
То розіб’ємо на дрібні уламки.
Збудуємо нові в країні замки,
Що будуть вищі (ти за нас молись!)
Над ті, що в світі зведені колись.
17.08.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991578
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2023
українському поету, прозаїку, есеїсту, літературознавцю, історику, члену НСПУ з 1985 року присвячено
Йому набив дзвін
Вісім десятків.
Хай не нажив він
Мільйонних статків,
Та в праці чесній
Діставсь Говерли –
Ростив словесні
Сапфіри й перли.
Спинився? В лаврах
Відпочиває?
Б’є по литаврах!
Гірке змиває!
Ще ж тіло – гірка,
І дух, як криця,
Око, як зірка,
Душа, як киця!
А думка – сокіл.
І слово – вміле.
Лице зі соком,
Як ябко спіле.
Хай йому в доби
Щастя лягає,
І на добро Бог
Благословляє!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2023
Вона сьогодні довго спала. І міцно.
Учора ж замирилася із ним –
провідником свого життя.
Не очно, правда, і без слів,
А як? Потерлася душею об його душу,
Мов треться кішка віддана об ноги
своєї власниці.
Струм виник, тілом зразу розійшовся
і лампу запалив в її очах.
Прокинулась, поглянула в віконце. Сонце
уже стояло на ногах і проривало горизонт руками. Небо,
лице своє очистивши від хмар, всміхалося йому й моргало
очима синіми. Дерева
стояли, наче морква в ґрунті –
незрушно. Думали, напевно,
про те, що ще два тижні й літо
скаже: «Па-па!»
Став колихав качок на срібних грудях,
купав будинки в прибережній смузі.
Бусли, чуття збудивши шосте,
і зрозумівши що підходить час
прощатися їм з рідним краєм,
зібрались в зграю, почали польоти – тренувальні.
Що їм до того, що надворі + 26?
Чуття – ось що їм вказівник!
Літали голуби поміж дахів будинків.
І діти – на орелях вгору-вниз,
тепло з самого ранку набираючи
в пригорщі часу. Знають бо,
що трохи днів ще – і покличе їх
до себе школа.
Вона, побачивши усе це із вікна,
зробивши кілька вправ фізичних,
випивши кави філіжанку
з канапками і куснем шоколаду,
пішла орати оком мережу – фейсбучну.
Його – свого провідника,
на полі цифри серед люду не зустріла.
Спить, може, снідає, чи їде у авто?
Купає тіло в річці? У проміннях слави? Співає?
Навряд чи, горло береже – йому ним шир Землі орати ще й орати!
Недовго мережею йшла вона.
Звалилась їй під ноги брила.
Мало не впала жінка. Глянула на брилу.
А там – і рани, й смерть – цивільних українців і військових.
А ще руїни чисельні й таблички
Із напрямами: південь, північ, схід і захід України.
Налилось серце жінки гнівом лютим,
кров закипіла у її судинах.
Ще доки брили отакі кидати буде в наш город
сусід зловісний?
Літо… і не літо… Пташині співи, сонце, трави, квіти,
а радості нема.
Вкрав її ворог ненажерливий. Натомість
насіяв болю, горя, сліз без жалю й міри у душі наші.
Захисники Неньки-Вкраїни не сплять,
тримають небо, як лиш можуть,
над Матір’ю і над її дітьми.
Та прориває їх заслін ракета із рф,
яку вони не в силі стримати,
бо засобів не мають усіх,
які потрібні їй для цього.
Світе любий! Не спи! Не будь байдужим у той час,
Як у гроби лягають українці – вільні ЛЮДИ,
коли у сіті серця ловлять страх
жінки тендітні, діти їх та старці.
Зроби усе для того і як швидше,
щоб спокій повернувся знов до душ
тих, для яких є воля – над усе,
тих, для яких верба й калина,
Й сонце над ними – Україна.
Злу обірви ходу.
Ти можеш це зробити. Як?
Подумай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2023
Абетку рідну треба вчити.
В ній перша «а». Це знати варт.
Цієї букви в слові «жито»
Нема. Та є у слові «старт».
Бандура – інструмент музичний.
Здивує гра на ній тебе.
Дзвінкий звук родить, фантастичний.
В слові «бандура» – перша «бе».
Вінок із квіток виплітають
Варвари, Віри, Віталіни.
На голови їх одягають,
Вони ж бо – діти України.
Гарбуз – це ягода, не овоч,
Хоч і великим виростає.
А ще гарбуз – це є те слово,
Що букву «ге» у собі має.
Ґава – це ворона сіра.
Пір’ям вкрита її шкіра.
В теплий край не відлітає.
Ґав не ловить, корм шукає.
Дівчатко звуть оце Іванка.
У неї гарна вишиванка,
Червоні чоботи нові
А ще вінок на голові.
Едельвейсом звуть цю квітку.
Розцвітає вона влітку.
Біла й трішки волохата.
Її хата у Карпатах.
Єдність – те, що треба нам усім,
Щоб ніхто не вклав нас на коліна,
Щоби був у силі, у красі
Край, що зветься словом Україна.
Жито в полі женчик жав.
Працелюбністю вражав.
Нині жито жне комбайн.
І нема у цьому тайн.
Зірка в небі, значить ніч,
Скине втому всяк із пліч.
Злата, Зеник і Зорянка
В ліжку спатимуть до ранку.
Ич, яка синичка,
Птичка невеличка!
Має жовті груди.
Подивіться, люди!
Чи сніжок, чи мжичка
Не ховає личка,
Корм собі шукає,
Весело співає.
Індик – це домашня птиця.
Годувать його годиться.
Злиться – шию надуває,
Хвіст складає й розпускає.
Їжачок їсть груші спілі.
В нього голочки на тілі.
Любить яблуко та м'ясо.
Має? Споживає ласо.
Йорж плавці колючі має.
Став і річку полюбляє.
Хоч на зріст такий, як грушка,
Та смачна із нього юшка.
Калина – ягода червона.
Росте у гроні на кущі.
Її узимку з’їсть ворона,
Коли заснуть в землі хрущі.
Лелека – птах не свійський, дикий.
Він чорно-білий і великий.
Навчився людям довіряти.
Гніздо будує біля хати.
Мак є дикий і культурний,
Чималий й мініатюрний.
Є червоний, рожевенький,
Жовтий є, а ще біленький.
Ніжна, щира і рідненька.
Хто вона? Ну, звісно, ненька.
Напоїть і нагодує,
Обійме і поцілує.
Олія є у кожнім домі.
Олегу, Олі, Соні, Ромі
На ній печуть млинці, оладки –
З’їдають, наче шоколадки.
Писанка – таке яйце.
Глянеш – світиться лице.
Візерунками покрита.
В храм її несуть святити.
Рушник матуся вишиває
На щастя-долю доні.
Сяйво душі в узор вкладає
І теплоту долоні.
Соняшники – гарні квіти,
Сонечка рідненькі діти.
Наставляють тіням спини.
Родять людям насінини.
Тризуб – це символ України.
Знай це, Тарасе, Тоню, Тіно.
Зі світла просить ткати долю
І боронити краю волю.
Узвар із сухофруктів – чудо!
Смачний, корисний він, узвар.
Пий його, Улю, Стефо, Людо.
І легко вивчиш весь Буквар.
Файно це, Фросі та Ірини,
Йти до театру на балет,
Дивитися, як балерини
Йдуть феєрично в танець-лет.
Христина – юнка білолиця.
Є в неї хата, красень-сад,
В якому яблуня, як птиця,
Грушки, які тримають ряд.
Цап – це козел, самець із кіз.
У нього довгі роги, хвіст.
Коли біжить, страшний, як лев.
Що любить? Листя із дерев.
Шаблюка, шабля – це козацька зброя.
В ній лезо довге, гостре, для боїв!
Була вона у кожного героя.
Гнав нею він із краю ворогів.
Щедрівку буде дівча співати,
Присутнім в хаті добра бажати
У Щедрий вечір, як за столом
Сім’я збереться чоло в чоло.
Янгола поруч кожен має.
Він ходить тихо, наче кіт.
Яну, Ярка охороняє
І всіх, хто йде з добром у світ.
Відредагувала те, що написала у 2021 році.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991306
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2023
Юрію Напорі присвячено
Йому лиш дев’ять виповнилось. Дев’ять!
А він уже відомий волонтер.
До блиску честь і відданість натер
І служить Україні й Господеві.
Сумну й веселу пісню заспіває –
Про силу краю і про біль від втрат.
Малий, щоби тримати автомат,
Та співом лід у душах пробиває.
Зібрав над три мільйони цей хлопчина,
Над сто концертів дав, не склавши крил –
Для волі краю все, для Збройних Сил!
З такими... переможе Україна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2023
ВІРШИКИ ТА ЗАГАДКИ
АКУЛА
Живу я в морі, любий друже.
У мене зуби гострі дуже.
Я радо інших риб ковтаю.
Бо корму іншого не знаю.
БАРАН
Люблю гористість, небом вкриту,
І травку їсти соковиту.
Хоч невеликого я росту.
Ріг маю кручений і гострий.
ВОРОНА
За кольором, немов смола я.
Житло в селі і в місті маю.
Горіх кладу до дзьоба-рота.
Співати «Кар» - моя робота.
ГОЛУБ
Літаю попід небесами.
Гніздо будую під дахами.
Кручусь у парку цілу днину,
Шукаю крихту чи зернину.
Я сірий, білий, наче зайчик,
Даси мені хлібини крайчик
В зимовий сніжний день холодний,
Як буду дуже я голодний?
ҐЕДЗЬ
Із комашиного я роду.
Люблю в ґрунти сирі і воду.
Мене не дуже люблять люди,
Кусаю їх у плечі, груди,
Свій хобот їм під шкіру пхаю
І кров, мов упир, висисаю.
Та п’ю я і нектар із квітки.
Не бійтесь надто мене, дітки.
ДЕРЕВОЛАЗ
Жабка я, мала за зростом,
Дволапкова і безхвоста.
Я люблю вологу, страх!
Скачу по землі й кущах.
Але треба знати , друже,
Небезпечною є дуже.
Можу, трунком пригостити,
Десятьох одна убити.
ЕРДЕЛЬТЕР’ЄР
Ердельтер’єр – собака це.
Він заробляє на м’ясце.
Поранених несе з полів,
Шукає міни у землі.
ЄХИДНА
Думаєш, це їжачок,
Бо свитина з колючок?
Ні, це інший хтось, повір.
Їсть комах, мурах цей звір.
Носить яйця на собі
В сумочці на черевці.
Вилізе з яйця мале –
Попіклується незле.
ЖУК-ОЛЕНЬ
Хоч має крила ця тварина комаха,
Але не муха. І не птах.
Не олень, хоч і роги має.
Ними кору дерев згризає.
ЗУБР
Раритетна ця тварина.
Схожа на бика, дитино.
Тільки важча та міцніша,
Аніж бик, і ще страшніша.
Більш масивні має плечі,
Травку йде скубти під вечір.
ІНДИК
Свійський птах. Є в нього сила,
Довгі ноги, дзьоб і крила.
Віялом хвіст розпускає,
«Пуль-пуль» з горла випускає.
Коли злиться, скаженіє,
Шия в нього червоніє.
ІПАТКА
Є такий, Софіє, Златко,
Птах, що зветься він іпатка.
Чорно-бурий носить міх.
Щоки білі, наче сніг.
Під очима жовте пір’я.
Любить море під узгір’ям.
Рибу вправно птах лапає,
Нею дзьобик напихає
І несе в нору-печеру
Любим діткам–ненажерам.
ЙОРА
Йора – пташечка в’юнка.
Гусінь з’їсть чи павука
І сидить собі на гілок.
Жовтим світить її тіло.
Крила в самки чорно-білі.
Спинка – як оливки спілі,
А в самця, мов стигле жито.
На узліссі любить жити.
КРОКОДИЛ
Довгий і масивний дуже.
Слід його боятись, друже.
Зуби він гострющі має,
Ними все живе кусає.
Любить воду і болото.
Полювать – його робота.
ЛЕВ
Жовтий, наче сік цитрин.
Лідер він серед тварин.
Шевелюру пишну має.
Зебру з’їсть, коли піймає.
МАВПА
Ця тварина по гілках
Скаче, наче білка, птах
Шерсть брунатну вона має.
Рве банани, в морду пхає.
НОСОРІГ
Хто собі в болоті ліг
І задер угору ріг?
Хто зело їсть (і охоче!),
Вмне пів міха – й знову хоче?
Носить ріг малий, та гожий,
Ним живе пробити може.
ОЦЕЛОТ
Оцелот з родини кішки,
Сонячно-брунастий.
Спина – в смугах, в цятках – ніжки,
Черевце – білясте.
У дуплі він має хату.
Уночі полює.
Радо птицю з’їсть крилату,
Змієм поласує.
ПЕГУЗА
Вона широка, круглорота.
Плавати – ось її робота.
Не спить, як люди, на дивані,
Живе пегуза в океані.
За довжиною – невеличка,
За кольором, немов гірчичка.
Плавці – парканчиком по спинці.
А хвіст, мов ніготь на мізинці.
РАЙДУЖНИЦЯ
Чорно-бурі крила має.
У лісах вона літає,
Біля річки – бережком,
Вздовж доріг – бочком-лужком.
Білі смужки в неї є,
Сік берези, клена п’є.
Гусінь радо їсть, малята.
Очі в неї на крилятах.
Райдужниця – так ось зветься.
То сидить, а то знесеться.
Це метелик, любить цвіт.
Підійдеш – піде у зліт.
СИЧИК-ГОРОБЕЦЬ
Хто цей сірий молодець?
А це сичик-горобець –
Птах такий, це треба знати,
Має крила, щоб літати,
І належить він до сов.
У Карпатах має схов.
У дуплі гніздечко в’є.
У роду найменшим є.
Їсть цей сичик гризунів,
Велетів-комах зі пнів.
Корм готує восени,
Щоб дожити до весни.
ТУШКАНЧИК
Це не мишка і не зайчик,
Це гризун-ссавець тушканчик.
Наче зайчик, він вухатий.
У землі будує хату.
Наче мишка, має хвіст.
Тільки більший в нього ріст.
Очі круглі та великі.
Їсть цибульки лілій диких.
Закриває в нірку вхід,
Щоб не вліз лихий сусід.
УМБРА
Умбра – є така рибина.
Щуки – це її родина.
Плаває в Дністрі, в Дунаю.
Три плавці вздовж низу має.
А вгорі – лише одненький.
Тіло – буро-червоненьке.
Низ жовтавий, смужка збоку.
Хвіст округлий і широкий.
Зуби хоч дрібні, та гострі.
Рачків їсть, комах, що рослі.
Повизбирує й личинки.
В ямки кидає ікринки.
ФЛАМІНГО
Фламінго – птах великий і красивий.
Коли маленький, то пухкий і сивий.
А виросте – рожевий він, дитино,
Або такий, як ягоди калини.
Стоїть він на одній нозі частенько,
А другу гріє пір’ячком густеньким.
Живе у зграї, а не наодинці.
Молюски, раки – череву гостинці.
Міряє землю, по воді ступає.
І дуже рідко плаває, літає.
ХОМ’ЯК
Хоч малий він – цей ссавець,
Але справжній молодець.
Під землею риє хід.
Там сидить, як річку лід
Покриває, їсть харчі,
Що наніс їх уночі
Влітку. Як їх діставав?
З поля крав, за щоки пхав,
Приносив до нірки все,
Їв, як прагло черевце.
ЦЕСАРКА
Звуся гарно я – цесарка.
Кошу травку, мов косарка.
Лободу з’їм, конюшину,
Кропиву і реп’яшину.
Їсти часто – моя праця.
У хвості пір’їн шістнадцять -
Куций та униз спадає.
Спинку тлусту, круглу маю.
Як виходжу я на стежку,
Всім показую сережки.
Отака я пташка дивна –
Синьо-чорна, світло-димна.
ЧАПЛЯ
Зростом більша я за метр,
Свита в мене – сірий фетр.
Під грудьми – рядком торочки –
Білі, мов яєчка в квочки.
Ноги довгі, довгий дзьобик.
Не боюся я хвороби.
По болоті чап-чалаплю.
Звуть мене, зазвичай, чапля.
Корм мій – жаба, навіть змійка.
Їх шукаю – шия – двійка.
ШКІРОЇД
Шкіроїд – це жук, малята.
Ним харчуються пташата.
Він – пилок з’їсть із ромашки,
М'ясо вмерлої мурашки,
Миші, білки чи тхора ,
Та не зразу, дітвора.
Хоч дрібної жук породи,
Любить він робити шкоду:
В сушку впхається, в какао,
В рибу в’ялену і каву,
В хутро, шкіру влізе нишком,
В шерсть, у льон і навіть в книжку.
Він хвороби не приносить,
Але те, що вхопить, косить.
ЩИГЛИК
А хто це в нас такий строкатий?
Це щиглик – птах такий, малята.
За розміром цей молодець,
Немов середній горобець.
Та більш стрункий й талановитий.
Одягнений у барвну свиту.
Співає, аж беруть мурашки.
Пісень зо двадцять знає пташка.
Веселих повно в нім емоцій.
Дітей виводить двічі в році.
Для них гніздо пушком вкриває.
Насіння бур’янів з’їдає.
Ь
Знак м’якшення тут підоспів…
Шукать на нього слово – всує.
Вкінці, в середині є слів,
Промовиш їх і м’якість вчуєш:
Лось, журавель, рись, горобець,
Форель, сьомга, ведмідь, рибець.
ЮРУМІ
Тварина є така у світі.
Мурашок їсть вона, термітів.
У неї тіло довгувате.
Повільна дуже, вайлувата.
В брунатній свиті, чорноока.
Ніс довгий та і хвіст – нівроку,
Блистить до сонця, мов копійка.
Язик в юрумі, наче змійка.
Ним вона зловить харч - ковтає,
Бо в морді зубчиків немає.
На лапах кігті, наче море.
Мурашник ними добре оре.
ЯСТРУБ
Яструб – птах лісної зони.
Трохи більший від ворони.
Хижу він натуру має,
Інших птахів поїдає.
Часом вивірку чи зайця
Вхопить, щоб набрати сальця.
Має він зігнутий дзьобик,
Буре пір’я, хмурий лобик.
Високо гніздо будує.
Діток виведе – годує.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2023
Хто вона? Жінка, яка у Донецьку жила.
Мала двох діток малих, чоловіка й котяру.
Та як до міста московська орда увійшла,
Налаштувала на хижі мотиви гітару,
Мусила з нього втікати, співати про те,
Що їй росія – родима сестра, не хотіла.
Бачила, що вона в серці й валізі несе –
Манію величі, ржу для душі та для тіла.
В Бучі осіла. Тут дім з чоловіком звела.
Сад засадила, городик скопала під овоч.
Кіт відійшов в потойбіч – пса собі завела,
Кізку гірську. Загорожу зробила вербову.
Йшли день за днем зі сім’єю з добром у руках –
Мали на хліб і до хліба, у будень і в свято.
Діти до школи ходили, займались в гуртках,
Пса випускали, з ним бігали лугом завзято.
Але тут знову біда – в край московські кати
Вдерлися підло вночі, лютий тер свої перли.
В цей раз, уже не ховаючи знаків, мети,
У бетеерах і танках на Київ поперли.
І на той дім, де жила пара з Дону з дітьми,
Кинули фосфорну бомбу – згоріла на попіл.
Добре, що діток завчасно накрила грудьми
Мати, як з мужем сиділа в підвальнім окопі.
Руку спекла, але діти лишились живі.
А чоловіка догнала злоба московіта.
Бляха, що впала, йому розпорола живіт.
Вмер, не доживши до тридцять дев’ятого літа.
Кізка і пес з ним пішли – таки в перший ще день -
Лапи спекли, дим шкідливий у жили набрали.
Хлопчик і дівчинка плакали, брали до жмень
Лють й у рашистів її ув уяві жбурляли.
Жінка ховалась з дітьми по вцілілих хатах,
Доки не вийшла із міста, де танки ворожі.
Фану побачила жовто-блакитну, як птах
Кинулась з дітьми до місця її загорожі.
Там обігріли прибулу й потомків її.
Довго від радості й болю всі троє ридали!
Львів став їм рідним, у ньому не було боїв.
Тільки ракети літали, але їх збивали.
Син ліз під стіл, як тривоги лунала сурма.
В доні були час від часу судоми нервові.
Вільна вже Буча. Та в ній у них дому нема…
Молиться й жде перемоги родина у Львові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990750
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2023
Вони такі ж земляни, як і інші.
Ну, може, трішки більше в них терпінь.
Гартують дух! Читають! Пишуть вірші,
Вивчають слова, істини глибінь.
Збираються в гурти для спілкування.
До справ нових заводять двигуни.
До конкурсу якогось чи змагання
Є інтерес, і чималий, у них.
Дистанції долають, в шахи грають,
Кидають в кільця з сітями м’ячі.
Малюють квіти і пісні співають.
Передають для воїв калачі.
Хтось на візку з них, милиці хтось має
Чи апарат у вусі. Різне є!
Війна, що йде, свої плоди збирає:
Мітить тіла людей, їх душі б'є.
Долають біль, свідомі - жити треба,
Вести до мрій крізь бурі кораблі.
Вони не просять жалості до себе.
Служити хочуть вічності й землі.
Їм, владо, лиш таку можливість дай!
І ти, народе, їх не забувай,
Світла долий, як їхнє гасне бра.
Шлях їм склади з любові та добра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990575
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2023
Правда – хлібина з плісенню.
Честь – із піною мед.
Щирість – вітри підвішені,
Вдяка – дірявий плед.
Дихає небо гли́боко.
Буря цілує став.
Стогне земля від вибухів,
Темних чуттів і справ.
20.08.2022 ( знайшла цей вірш сьогодні в себе, у клубі його чомусь немає)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2023
У центрі Моршина, на майданчику, що знаходиться з протилежного боку від пам’ятника Шевченку, в голубій клейончастій хатці жив Див. Чому він так називався? Бо був і справді дивним. Міг і ходити, і літати. А ще звичну для людей їжу він не вживав, харчувався виключно людськими емоціями. Бачив радість в очах людей, чув їхнє добре слово, сміх, отримував силу для життя. А коли поряд з ним хтось журився , плакав, Див слабнув. Недалеко від його мешкання стояв батут під білим клейончастим накриттям. У теплу пору року діти стрибали по ньому й отримували від цього неабияке задоволення. Див радів цьому. Від дитячого сміху, слів «клас», «супер», «чудово» сила в його тілі росла – так, як росте капуста, коли вбирає сонячне тепло і дощ із неба. Інколи до Моршина цирк приїжджав. Свої вистави його артисти показували у наметі, що стояв на тому самому майданчику, де жив Див. Багато дітей у той час приходило, приїжджало для того, щоб подивитися на акробатів, еквілібристів, канатохідців, клоунів, ілюзіоністів. Діти отримували задоволення від їхніх виступів, їхні позитивні емоції ширилася майданчиком. Див ловив її і наповнював свої жили силою. А ще він любив просто спостерігати за перехожими, дивитися на те, як вони усміхаються, обіймаються, кажуть щось на кшталт цього: «Який чудовий Моршин! Які ростуть в ньому красиві дерева, кущі, квіти! Які прекрасні в Моршині озера! Як гарно співають тут птахи! А повітря яке! Чистий бальзам!» У Дива від таких слів крила здіймалися вгору. Він злітав увись і кружляв над містом, як птах. Правда, цього ніхто не бачив, Див був невидимим для людей.
Та якось у край, до якого належав Моршин, прийшла війна. Див дізнався про її прихід уже в перший день – від чоловіка, який уранці йшов містом і голосно говорив про це з кимось по телефоні. Зажурився Дивко... Та за мить втамував смуток. Бо побачив сонце, яке зійшло. Світило ніжно глянуло на Дива, всміхнулося йому. Набрався сили Див від його погляду й узявся за діло: три дні та три ночі не випускав Моршин зі своїх молитов ні на секунду. Вночі над курортом літав, крила над ним тримав, удень – у своєму домі чи десь під деревом на вулиці на колінах стояв, у Всевишнього ласки для міста, в якому жив, і для усієї країни прохав, захисту від злих сил. До Моршина в той час ворожа нога не ступила. Та й Київ - столицю країни, за ці три дні вороги не взяли, як собі це думали-гадали. Дивко радів, але на силі ослаб. Багато енергії витратив, коли чував, Україні, й, зокрема, Моршину добро з душі посилав, а набрати її не було звідки. На вулицях людей було мало, сміх пропав, лише собаки, кішки бігали, і смуток гуляв. А ще повітряні тривоги часто вулицями лунали, страх на всіх наганяли.
Та це тривало недовго. Тобто, війна не закінчилася, але до міста Моршина почали прибувати люди - з тих кутків України, які ворог часто обстрілював, на які ракети і бомби кидав, яким кулі свої посилав. Серед приїжджих було багато молодих мам і дітей. Вони прогулювалися містом, проходили часто й повз будинок,у якому жив Див. Діти щось під ніс собі лепетали, інколи й сміх розсипали. Див все це ловив і в себе лив. І так жив. А ще дуже радів, коли чув, як хтось співав Гімн України – офіційний «Ще не вмерла…» та неофіційний «Ой, у лузі». Він вивчив обидва. Підспівував виконавцям, правда, вони не чули цього. Ще через якийсь час до міста почали приїжджати різні вуличні музиканти, які пісні співали, на музичних інструментах грали, гроші для ЗСУ збирали. І людям було веселіше від того, і Див не слабнув на силі. Над містом літав. Крила над ним свої тримав, молився за воїнів, поранених, за перемогу України у війні.
До Моршина вороги не зайшли. Але біду, яку принесли, і воно відчуло. Через якийсь час від початку війни по всій Україні почалися блекаути. Ворог бив не тільки по військових об'єктах, а й по об'єктах інфраструктури, і йому вдалося вивести з ладу роботу деяких електростанцій. Прийшла темрява до кожного міста в Україні і до Моршина теж. Без електрики важко жити людям. Бо ж як її немає, то й вода не поступає, не працюють електроплити та інші електричні побутові прилади. А генератор не кожен мешканець має змогу собі дозволити купити. Почали приїжджі та й деякі місцеві мешканці покидати курорт, багато хто з них подався за кордон. Засумував Див.. Вдень місто майже порожнє, ввечері – темне. Ні світла, ні пісні, ні сміху…
Від смертельної недуги в той період Дива врятувала одна жіночка-моршанка, яка щодня – чиє було місто освітлене, чи ні, чи звучала в ньому Повітряна тривога, чи було без неї, їздила містом на велосипеді. До керма її двоколісного друга був прикріплений жовто-блакитний прапорець. Жінка не просто їздила, вона ще й пісні українські співала. І про Гімн України - національний і народний, не забувала, щоденно їх виконувала, кружляючи біля пам'ятника Шевченку. Цим сили не тільки Диву, а й собі та перехожим підіймала.
Війна тривала. Воїни ЗСУ боролися, як леви, хоч ворог їх числом свого війська значно переважав та й зброї мав набагато більше. Нелегко українським захисникам було відстоювати свободу рідного краю. Багато солдатів, офіцерів,військових медиків і волонтерів у час боротьби загинуло, покалічилось, попадало до ворогів у полон. Але й ворожа армія маліла і її техніка горіла. Вона, російська армія, втрачала більше, ніж українська.
Минуло півтори року, завоювати Україну Росії за цей час вдалося. Хоч ракетами її, дронами атакувала, бомбами, кулями засипала, але не взяла. Тримається край верби та калини, стоїть, працює, співає, землю рідну захищає, ворогів з тієї, яку вони захопили проганяє. Світ України дух подивляє, чим може, їй допомагає, хоча міг би й швидше і більше всього давати. Не рішуче НАТО. Боїться у Третю світову вступати. А Див і далі до неба руки простягає, у Всевишнього ласки благає - для України. Живе там, де й жив – у Моршині, у тій самій синій хатині. Радий кожній добрій чутці, сміхові дитини, поруху гіллини. Вже друге літо проводить він у місті. На головній вулиці Моршина, в парку в цей час багато літніх людей і діток з мамами гуляє, концерти в місті під відкритим небом і в ПК проводяться. Маслом по грудях це Дивові Живе! Надію на краще в голові гойдає, віру в серці тримає.
Але літо закінчується. Багато людей повертається до своїх сіл та міст, дітям - до школи йти, дорослим – працювати, на хліб заробляти. Місто стає менш людним. Дива це засмучує. Від хвороби рятує його хіба та жінка, що й далі їздить містом на велосипеді, і так, як він, молитви до небес у думках посилає, а ще довколишній обшир піснею звеселяє.
Минає два роки від початку війни. Україна є, Україна стоїть, в покорі не згинається. Тримається! Багато людей працює на її перемогу – військові, волонтери, жертводавці, лікарі, інженери, християни, які вимолюють у Творця Всесвіту, у святих українського народу їй силу та свободу. Країни НАТО, Євросоюзу допомагають Україні – фінансово і зброєю. Але не в такій мірі, щоб вона сьогодні перемогла, а так. щоб сьогодні не вмерла. Коли ж коли ці країни надають Україні достатню кількість потрібної зброї, літаків, вона, прикладаючи неабиякі запал та зусилля, виганяє нападників зі свої території і підписує мирну угоду з ворогами на своїх умовах.
Коли Див це чує, його нутро вібрує. До тіла пришельця з невідь-звідки входить така сила, що йому здається, він гори може перевернути. Але в Дива інше бажання – побувати у столиці України на параді Перемоги. Він наважується на політ. І прибуває до Києва в той день, коли в ньому має відбуватися парад. Зранку залітає на Майдан Незалежності, кружляє над ним, а коли розпочинається святкове дійство, Див сідає на дерево, яке стоїть найближче до місця знаходження Головнокомандувача ЗСУ, і починає спостерігати за всім, що відбуваються на Майдані. Від пострілів слави, які пускають військові, від гучності салютів і неймовірних почуттів з тіла Дива спадає покров, який робив його невидимим. Головнокомандувач і військові починають бачити пришельця. Вони дивуються його виглядом і тому, як він опинився тут, на Майдані. Дехто зі військових береться за зброю, дехто починає сміятися. «Може це Путін перевтілений?» - каже один із офіцерів служби безпеки й гигоче. «Ні, - мовить другий, - у нього ж крила є – білі. Це якась добра істота. Все ж треба розібратися з нею». Він витягає телефон і дзвонить до поліції. Поліцейські миттю під’їжджають, Дива з дерева знімають. Коли він стоїть на землі в повний ріст, всі його пильно оглядають. Схожа особа ця, помічають, на людину, але на руках і ногах у неї не по п'ять, а по вісім пальців. Волосся, вуса й борода теж незвичні – блакитні. З-за спини стирчать два крила, Див їх розпустив, коли його гурт поліцейських оточив. Головнокомандувач підходить до дивного чоловіка разом зі своїми заступниками, питає в них:
- Хтось із вас чув щось про цю особу раніше?
Стискають плечі, крутять головами.
- Я – Див, - відповідає. – Пришелець із Космосу. Я люблю землян.
- А звідки ти прийшов чи прилетів до Києва?
- Із міста Моршина. Живу там уже три роки, хоч його жителі й не здогадувалися про моє існування, бо до сьогодні я був невидимим для всіх.
- А де ти жив ще до того, як оселився в Моршині?
- За рік до повномасштабного вторгнення росіян в Україну, я спустився на хмарці з небес. був тоді таким малим, як дощова краплина. Лежав на майданчику в центрі міста і не знав, що маю робити. Але до вечора підріс і став уже таким, як листок на дубі. Першу ніч я провів, лежачи на лаві. Та вранці мене мало не роздавив дідусь, який сідав на неї. Тоді я зрозумів, що треба селитися десь там, де не сідають люди. Оглянувся довкола й побачив велику будову. Це був Палац культури. Хотів до нього залетіти, але не міг, він був зачинений. Через дорогу від палацу на майданчику стояла синя хатинка. Я підлетів до неї, заглянув у віконце. Нікого всередині не побачив. Тож заліз до хатини крізь шпарину знизу. Це була надувна хатина, не будована, я в ній оселився. Згодом двері відчиняти в хатці навчився.
- А що ти їв у Моршині?
- Я харчувався добрими емоціями - радістю, добром. Вони для мене, як для вас, землян, хліб із маслом чи з ковбасою.
- А ким були твої батьки?
- Не пам’ятаю їх. Я був дуже маленьким, коли покинув рідний дім. Але за рік життя на Землі став майже таким, як виглядаю зараз. За цей час я також навчився добре говорити людською мовою, вміло в повітрі кружляти, молитися, добро посилати. В Моршині мені добре жилося. Але коли на Україну напав ворог, я злякався, хвилювався за долю міста, яке стало мені рідним, і за весь край. Про різні міста й села України і про те, що в них робиться, дізнавався від людей, які ходили Моршином. Змарнів я в той час, ослаб. Думав, кінець моєму життю тут, на землі. Але якось глянув на небо, а воно так мило мені всміхнулося, а потім ще й моргнуло і мовило: «Літати над містом часто мусиш, крила над ним тримати». Я прислухався до поради неба. Почав вранці, в обід та ввечері над Моршином літати, вищі сили про допомогу Україні благати.
Головнокомандувач ЗСУ посміхнувся. Він сказав щось на вухо своєму підлеглому, після чого той віддалився. Дива головний армієць України попросив не хвилюватись і постояти трішки поряд з ним. Через десять хвилин військовий, який відходив, приніс Головнокомандувачу малу червону коробочку й поклав її йому в руки. Головнокомандувач відкрив коробку, витягнув з неї велику блискучу річ, схожу на монету, підійшов до Дива і сказав йому:
- Дозволь присвоїти тобі звання Українодив і вручити орден Перемоги.
У Дива очі округлились, над головою сяйво з’явилося. Головнокомандувач підійшов до нього, віддав йому орден. Див схилив свою голову донизу в пошані й випалив:
- Радий служити Україні та ЗСУ!
Прослухавши Гімн на завершення свята Перемоги, Українодив полетів до Моршина.
Про пригоду, яка відбулася із ним у Києві на Майдані, дізналися мешканці Моршина та його керівники. Українодива тепер міг побачити в місті кожен, хто цього хотів, він і надалі залишався видимим. Мер Моршина, зустрівши дивного, але позитивного орденоносця, пообіцяв йому вручити ключі від нового теплого будиночка через місяць. Він стримав свою обіцянку. Українодив поселився через місяць в будиночку, який для нього звели на території міського парку, і який знаходився цілодобово під охороною. До Українодива почали приходити люди. Особливо радів він зустрічам із дітьми. Коли вони навідувалися до Українодива, то співали йому пісень, розповідали смішні історії, дарували маленькі жовто-блакитні стрічки та прапорці. Українодив дякував і бажав їм і всій Україні добра. Рік жив у парку, а тоді відлетів. Батьки приснилися йому й у сні покликали до рідного дому. В хатині Див лишив свій плащ, орден, жмут блакитного волосся і записку із таким змістом: «Хай живе Моршин! Хай живе Україна! Хай живе світ! Люди! Живіть, у добрі, у любові, у вірі! Дякую вам за те, що прийняли мене в себе, на землі». З хатинки, де жив Див, зробили музей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990097
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2023
Її уста – калини плід.
В її очах – небес бездоння.
Вона свій специфічний цвіт
Кладе Землі на підвіконня.
У цьому цвіті – рій думок
Про те, для чого варто жити,
Носити у свята́ вінок
Із маків, соняхів та жита,
Карпати брати і Дніпро,
Вдягати барвну вишиванку,
З твердою вірою в добро
Стрічати сонце на світанку.
Вона, мов писане яйце!
Ніщо їй вроду не ламає.
Вогонь війни їй дме в лице,
Але вона фасон тримає.
Іде до праці, хліб пече,
Дитя тримає на колінках,
Із арти ворога січе.
Така вона, вкраїнська жінка!
23.07.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2023
Я з дощиком у парку говорила!
Очима просвітив моє нутро.
Сказав мені, щоб я тримала крила
І вірила у світло та добро.
.
Йому відповіла:"Ну, звісно, босе.
Як же без віри жити в час гіркий?"
Воложити почав устами коси .
У небі зашарілися зірки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989810
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2023
Я складала йому букети з найкращих слів.
Я йому викладала під ноги з чуттів бруківку.
Посилала в порти, де був, за ним кораблі,
У міста Захист, Успіх, Міць виписувала путівку.
Але так і не оновила у ньому кров,
Не прискорила пульс биття на його зап’ясті.
Бо якби в його серці жила до мене любов,
Він знайшов би можливість мене напоїти щастям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2023
українському військовику, саперу інженерно-саперного відділення 137-го ОБМП, Герою України присвячено
Прожив так мало – лиш від сотні чверть,
Хоч не хворів, у силі був і цвіті.
Прийняв свідомо він від долі смерть
Щоби могли пожити інші в світі.
Замінував і підірвав він міст
У місті Генічеську і… – до неба.
Який у цьому, скажете ви, зміст?
Глибокий! Терміновою потреба!
Потоком танки сунули з РФ.
Ще мить - крізь міст дісталися б до міста.
Віталій розумів, це яв, не блеф,
Тому й сказав вогню якшвидше: «Віста!»
Хід військ ворожих він спинив на час.
Його підрозділ місце встиг змінити.
А потім – знову пекло. Плакав Спас.
Не чули зайди, зло ішли чинити.
Морпіх загинув... Маму біль бере –
Утік той сміх, що жив колись у хаті.
Героя орден і морський берет
Днесь на виду у синовій кімнаті.
Вчинок Віталія зі схвальним почуттям
Прийняла неня – думав про державу!
Віддав за неї без торгів життя!
Здобув родині й Україні славу.
25.07.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2023
В окупованій Миронівці Запорізької обл. місцеві сепари здали росіянам 19-річну дівчину, яка порвала російський прапор, що висів на одній з адміністративних будівель. Про це в неділю, 23 липня, повідомив міський голова Мелітополя Іван Федоров.
Вона проста дівчина.
Їй дев’ятнадцять всього.
В Миронівці зріла
Її індивіду бандура.
Що хочу про неї сказати я світу?
Цього
Без сліз не сприйняти,
Рве душу, як дерево – буря.
Сміливість і гідність дівчати
Підносить село -
Хліб-сіль не вручила отим,
Що несли попелище.
Зламала флагшток
Із російським двоглавим орлом,
Порвала на шмаття
Чужої землі полотнище.
Рік дівчині ворог
Зламати бажає за стяг.
Місцеві сепари
Вказали на неї забродам.
Та ім’я її
Буде вписане в книгу звитяг.
Учинок її
Подивлятимуть час і народи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989622
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2023
Вона відпускає сон, тільки день – на крила.
Бере телефон і думає: «Як там ніч?
Нікому років, кінцівок не вкоротила?
Нікого з дому не вигнала навсібіч?»
Вона читає новини і тихо плаче –
У Києві дім горів, гаражі довкруг.
Але ті стоять, довідується, одначе,
В яких живе її родичка й любий друг.
А що Миколаїв? На нього ішли ракети!
Будинки знесли, як листя вітер несе,
Вручили людям із диму й вуглин букети.
Піднесли до уст із смаком сльози глясе.
На дім, де днесь мешкає подруга юних років,
Не впали – це дрібку радості влило в день.
Але Запоріжжя погризли із різних боків –
Без усмішки місто нині і без пісень.
Ще щось про Одесу. Є вбитий один, поранені,
В уразах архітектурні пам’ятки теж.
Радіє народ російський, бо одурманений
Кирилом і Володимиром до безмеж.
Вона прочитала про те, що зробив лукавий
До ванни пішла, з очей змила сіль і щік.
До Бога знесла молитву, випила кави,
Писати вірш почала – це для серця лік.
Лила свої болі й загальні в рядки історії.
Стинала вірою в краще корінь журбі.
Любов посилала людям і території,
Які Україні рідні, милі - свої!
Вікно відчинила: птах дневі співає «осанна!»,
В блакитних долонях неба сонце лежить –
Тризу́б на чолі, у руках синьо-жовта фана.
Зробила глибокий видих. Будемо жить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2023
Був Святослав українцем від мозку до ніг.
У вісімнадцять Широкине йшов боронити.
Повномасштабна ввірвалася, з Польщі прибіг,
Ворога прагнув під Києвом він зупинити.
Харків, Херсон і Донбас брав під власний покров.
Бив супостатів, що сунули, мов одержимі.
В наступ на півдні з «Карпатською Січчю» пішов.
Впав у час бою, коли прикривав побратимів,
Гірко це чути: так мало прожив – двадцять п’ять…
Але був світлим у них він і теплим, як літо.
Скільки ж, о, Боже, ще має відбутись розп’ять,
Щоб Україна воскресла, наповнилась цвітом?
Міг штурмовик одружитись, лишити дітей,
З радості, вірності, гідності дні свої шити,
В гості ходити, у себе приймати гостей,
Рідному місту, країні своїй послужити.
Але можливість цю ворог у нього украв.
В дим і вогні його плани та мрії укутав.
До Пантеону нескорених Кондрат пристав.
В пам’яті роду і краю повік йому бути.
22.07.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989430
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2023
Скільки б ти Україні не слав ракет,
Скільки б не кидав бомб на її оселі,
Скільки б не лютував, не зігне хребет
Мати, в якої діти - високі скелі.
Краще звільни людей, що в РФ, з кайдан,
Правді, добру та честі постав намети.
Ні? То склади все зло своє в чемодан,
Вистрибни з ним у тлін із вікна планети.
21.07.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2023
Сонце твоєї душі мене гріло вночі,
Тілом ходило і кроки в нутро прокладало.
Чула його теплу руку й удень на плечі,
Чудо вчинило - прогнало зі серця кинджали.
Ніч – на поріг. Твоє сонце не йде із грудей.
Світить так ніжно і гріє, як руки дитини.
Промінь лишає на лицях рудих орхідей,
Що проросли із очей крізь сердечні клітини.
Дякую сонцю твоєму за ніжність, тепло.
Скільки ще грітиме дух мій, достоту не знаю.
Але воно для човна мого руху – весло,
Сила – для крил моїх, чую – у небо пірнаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989299
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2023
Київ хотів взяти ворог-сусід за три дні
Й корінь московщини в землю столичну впустити.
Бив по землі із усюд, з неба кидав вогні,
Та не зумів цьому містові шию скрутити.
Стали у стрій вірні доні країни й сини.
Сили не рівні, та вперто із ворогом бились.
Смерть або воля – одвічні борців двигуни,
В них ожили, повели їх, і чудо зробилось.
Київ стоїть. І стоятиме вічні віки.
День п’ятисотий минає від повномасштабки.
І нехай ворог свої вогняні язики
Краю показує, ми не складатимем лапки.
Силу гартуємо. З вірою йдемо у день.
Рано чи пізно відбудуться правди пологи.
Ми переможемо ворога. Бог нас веде.
В Києві буде лунати салют Перемоги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2023
Жили тут прадавні люди,
Лишили слід козаки –
Сміливці та правдолюби.
Пустили греки гаки́
На землю цю з теплим змістом,
Із Криму пришли сюди.
Вони й заселили місто,
Звели тут доми й сади.
Російська імперія лапи
Тримала на місті цім.
Але її змило з мапи
Земель, в яких воля – ціль.
Примкнуло до України,
Міцніло у ній, росло.
Відчуло суттєві зміни,
Розвинуло ремесло.
Купалось в Азовськім морі
Варило у печі сталь.
Повнило зерном комори,
Везло у далеку даль.
Ремонтом суден займалось
І виробленням олій.
Туризм на всю розвивало.
Йшло вгору крізь мозолі.
А зараз місто безлюдне.
Його спалила війна.
Будинки – чорні, як вугіль.
Така вона – волі ціна.
Сусіду потрібні руди!
І щоб без оплат і черг!
Сусіду потрібні люди,
Ґрунти у яких за верх.
Та Бог вже готує купель
Для нього – смоли безмеж.
Підніметься Маріуполь!
І вся Україна - теж!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989162
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2023
учаснику російсько-української війни
присвячено
У царині інформаційних технологій
Він будувати б тихо міг земний свій рай.
Доріг у сферу цю багато – всі розлогі .
Та вибрав цю він: боронити рідний край.
У чотирнадцятому став бійцем «Донбасу».
Від ворогів схід України захищав.
Та його пал було зачинено на засув,
Під Іловайськом у полон Максим попав.
Там дух бійця в ярмо запхати прагли – всує.
Коли наказ почув від ворога: «Ей, ти!
Взуття об синьо-жовтий ноги витри. Чуєш?»
Не витер – й ранами за стійкість заплатив.
В підкладку куртки прапор з підписами друзів
Зашив, з полону привезти у дім зумів.
Знов воювати взявся. Тіло ж – у кольчузі!
Успадкував таке від роду Богунів.
Стрільця зробив з Максима Ґалва- підполковник.
Згадка про вчителя цього супокій рве -
На дно пустив сепар його життєвий човник,
Але наука Ґалви в воїнах живе.
Прапор, привезений з полону, у музеї -
До серця липне, як до ока водограй.
Готують ґрунт воїнів подвиги, ідеї!
На ньому цвіт зросте, прославить рідно-край!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989092
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2023
в день народження
Із цвіту й сонця жінка ця зішита.
У неї біле і легке крило.
Цій жінці віриш - на всі сто відкрита.
З душі її б’є чисте джерело.
Акторка знана у кіно й театрі –
Міцні її в культурі корінці.
Матуся Кості і матуся Катрі
Матуся волонтерів і бійців.
Багатогранна – Роговцева Ада.
Співець життя людського і борець.
Їй нагород не жалувала влада.
Найвища ж та – що йде з людських сердець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988895
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2023
Присвята
Бог цьому Мужу світив ліхтарем на літа,
Музою бавив, снагою наповнював кроки.
Адже була в чоловіка шляхетна мета:
Рідній країні віддати усі свої роки.
Довго прожив він у світі, багато зробив.
Вірші лишив нам свої – в них любові по вінця.
Перекладав із чужої на рідну, щоби
Світу перлини доступні були українцям.
В Польщі й Словаччині місію мав як посол.
Там і «Псальми покаянні» складав - мав потребу.
З помилок, що учинив їх, зривав ореол
Серце своє відкривав: і народу, і небу.
Мову любив свою рідну, не зраджував їй.
Піснею «Два кольори́» назбирав собі слави.
Право на волю виборював рідній землі,
Дбав про добро і про честь України-держави.
З ним говорила. Мене він побла́гословив
На шлях тонкий – і письменниці, і громадянки.
Сяйво очей по обличчі моєму пустив.
Миттю зібрала й налила до пам'яті склянки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2023
на псевдо ДА ВІНЧІ
(доброволець, молодший лейтенант, командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі» ЗСУ, учасник російсько-української війни,Герой України, член Проводу національно-визвольного руху «Правий сектор»)
Активний учасник Майдану він, воїн АТО,
Якому байдужість до рота було не запхати,
Який малювати би міг чи зніматись в кіно,
Та вибрав інакше – свій край від заброд захищати.
Взяв зброю до рук, коли мав вісімнадцять лише,
Не маючи вмінь, не чекаючи жодної плати.
Гудів дух УПА в ньому дідів у грудях хрущем
І кликав до бою з ворожим московським солдатом.
Поранений був, але довго у ліжку не кис.
Бо як побратимам без нього справлятись на фронті?
З пластиною в кістці пішов, біль зубами затис.
Сік млу на муку, як з’являлася на горизонті.
Був ротним, тримав під розлогим крилом батальйон.
Знав техніку бою і з книг, і з щоденної праці.
Підлеглих життя ставив вище за гривень мільйон,
Мав безліч успішних (о,так!) бойових операцій.
Кохана просила: «Попереду інших не йди.
Життя бережи, нам родину з тобою творити».
«Ні. Прикладом будуть для них мої власні сліди,
Триматимуть дух, коли сам буду ворога бити!
Не я? І не зараз? А хто в час, коли у біді
Мій край, як до серця впихають йому гострі спиці?»
Прожив двадцять сім усього… Дев’ять з них – на війні.
Лиш раз в Новий рік із коханою був у столиці.
Віддав ріднокраю роки і себе – така роль.
Очей його щирих, глибоких, палких не забути.
Герой України, легенда, Народний герой.
У пам’яті роду й народу віки йому бути!
Кохана просила: «Попереду інших не йди.
Життя бережи, нам родину з тобою творити».
«Ні. Приклад ом будуть для них мої власні сліди,
Триматимуть дух, коли сам буду ворога бити!
Не я? І не зараз? А хто в час, коли у біді
Мій край, як до серця впихають йому гострі спиці?»
Прожив двадцять сім усього… Дев’ять з них – на війні.
Лиш раз в Новий рік із коханою був у столиці.
Віддав ріднокраю свій час і себе – така роль.
Очей його щирих, глибоких, палких не забути.
Герой України, легенда, Народний герой.
У пам’яті роду й народу віки йому бути!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2023
Навіть якщо б не озвався, мене забув,
Я би не перестала тебе кохати.
Бо не готова іще сказати «був»,
Вимести із душі почуттів дукати.
Адже вони вагомі і так блищать –
Без ліхтаря в пітьмі побачити можна.
Жилами котяться – трусяться ті, тріщать .
Сила ніяка їх змести неспроможна.
Хоч не лишив на тілі моїм сліди –
Надто багато очей світило довкола.
В морі самотності, болю війни, біди
Ти – мій маяк, моє рятувальне коло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988359
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2023
Покидаюся вранці. Вмиваюсь, читаю новини.
В них таке: знов ракетний оркестр грав, з РФ – диригент.
Жаль і злість пружать нерви, Дім щастя ж я для України
Хочу бачити. «Дай на це цеглу, мій Боже, - прошу, - і цемент!
Ми вкладемось на повну. Розчистимо наслідки злому
Та безчесть, будувати почнемо – рука до руки.
Розмалюємо стіни любов’ю у Домі новому.
Обгородимо світлом і славою двір навкруги!»
Бог киває мені з високості. «Я дам ,що потрібно,
Щоб країна твоя не злетіла в бою із сідла.
Ви ж високе ростіть і несіть. Не тримайтесь осібно.
Ця війна – для очищення духу і світу від зла.
Злом – іменник, від слова зломити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2023
Культурному і громадському діячеві
Тихий і вві́чливий, до фо́тографува́ння
У нього хист є і до віршів – рій думок.
Він любить зустрічі культурні, спілкування
У колі друзів, однодумців і зірок.
Він пише тексти до пісень, це його тішить.
І в журналістиці тямущий чоловік.
Переглядає із концертами афіші.
Іде на ті, які несуть душевний лік.
Із «Львівським двориком книжковим на колесах»
Він Україною мандрує залюбки.
Хоч енергетик, але різні інтереси
Кличуть його, змістом наповнюють роки.
Бажаю Юрію здоров’я, сил і віри,
Носити радість у душі і на чолі,
З людьми і з Господом проводити ефіри,
Лишити слід свій неповторний на землі.
7.07.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988198
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2023
Була… Як гірко це
казати й слухати.
Бо молода пішла -
у тридцять сім.
Їй трави міряти б
і квіти нюхати,
ловити надихи б,
як карасів,
із почуттів і слів
плести книжки-тини,
з коханим в день іти,
стрічати сни,
вивчати людяність,
а не сліди війни,
стрибати в щастя чан
і грітись ним.
Їй би своїм плечем
кріпити сину дух,
із віри й істини
сшивать майбуть.
Та обірвав рашист
її земну ходу.
Зорею в пам’яті ж...
повік їй буть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2023
Пані Оксані Зелінській
у день народження
Пані Оксана - християнка, освітянка.
І вишукана жінка ця, й проста.
Душа її, немов коштовна склянка,
В яку по вінця влита доброта.
В очах пані Оксани сяють зорі,
В руках її – до ладу все стає.
Її слова - наповнені й прозорі.
Любов – свята, до неба дістає.
Цій славній хочу побажати
Здоров’я, сил – негаснучий запас.
Нехай її Ісус і Божа Мати
Тримають у опіці повсякчас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2023
Кіт Білий і справді був білим. Він жив на вулиці Мирній і був дуже вихованим: зі всіма вітався, хто йому на шляху стрічався, ні на кого не нападав, нікого не дряпав, не кусав. А ще він працював – садив на городі навесні картоплю, моркву, квасолю, восени збирав усе це. Тримав у стайні козу Меку. Її годував. Косив для неї траву, сушив її, в копиці складав. Садив також квіти, підмітав двір і стежку, що тяглася від воріт до стайні і до вхідних дверей дому. Коза коту підмітати допомагала, хвостом махала. А ще ж і молоко йому давала. Смачне! Поживне! Жили вдвох, не тужили. У вихідні дні до лісу ходили, гриби збирали, ягоди рвали, трави на зиму заготовляли.
А на вулиці Хижацькій жив пес Чорний. Він був повною протилежністю коту Білому. Працювати не хотів, їжу просив. А як не давали, то відбирав у тих, хто ї мав. Хату собі не збудував. Мешкав у старій дерев’яній буді. На всіх, кого зустрічав, гарчав. Декого навіть кусав, як доганяв.
Кіт Білий обходив його десятою дорогою. Боявся Чорного та й не хотів, щоби пес знав, де він проживав. Але якось пес таки прослідкував шлях кота додому і вдерся до його двору. Ледве встиг відчинити Білий вхідні двері і заскочити до хати. Почав Чорний довкруж дому його ходити, скавчати, у вікна заглядати. «Винеси, - голосно прогарчав, - мені м’яса. А як не винесеш, то вікна у твоїй хаті чи у твоїй стайні повибиваю, тебе чи твою козу зловлю і з’їм». Кіт підійшов до вікна, під яким стояв пес, й каже: «А ти не пробував, Чорний, сам собі заробляти на їду?» «Ще чого? Щоб я та й працював? Я, пес Чорний, створений для іншого – маю своїм горлом гавкіт випускати, лякати тих, кого бачу, кусати тих, хто за мене слабший, хто мені противиться чи з повагою на мене не дивиться. Мене повинні боятися, мені повинні підкорятися". «Але я не маю в домі м’яса. Тому не можу тобі його дати». «А що маєш?» «Суп з квасолею». «Не дуже люблю супи їсти. Але так, як я сьогодні дуже голодний, то з’їм його».
Налив суп до миски кіт та й каже псові: «Ти до воріт відійди, тоді я тобі їжу винесу». Послухав пес. Відійшов. Кіт відчинив двері. Поклав миску зі супом, і швидко до хати втік, до вікна припав. І побачив. що пес почав їсти суп. Як з’їв усе, вилизав миску, то мовив котові: «Завтра знову прийду до тебе. Але приготуй тепер щось інше». «М’яса не маю». «Сир зі сметаною підійде. Тобі ж коза молоко дає?» «Дає». «Ну то збери з нього вершки, а зі сироватки сир зроби». «Гаразд».
Тиждень так приходив пес на обід до кота. Білий був добрим. Ділився з Чорним тим, що мав. «Але усякому добру є межі, - подумав він. - Цей Чорний не хоче працювати, а тільки споживати те, що інші надбали. Неправильно це. Треба якось віднадити його від свого дому».
Пішов кіт до кози Меки. Став радитися з нею. Мека довго думала, а потім сказала: «Я не знаю, що робити. Але знаю, хто може нам щось порадити». «Хто?» «Миша Гостроока. Вона до мене щовечора забігає. Я її краплями молока пригощаю, а вона мені різні рослини, корисні для організму, приносить. Гостроока дуже мудра! Як вона завітає до мене сьогодні, я з нею порозмовляю». «Гаразд», - мовив кіт Білий.
Прийшла Гостроока ввечері до кози. Принесла їй гілочку сосни. Мека подякувала миші за гостинець, вцідила їй із дійки сім крапель молока до миски, яку миша підставила, а тоді розповіла Гостроокій про пса Чорного, який щодня приходить до її господаря кота і вимагає обіду. Гострозубу не здивувала та інформація, якою поділилася з нею коза. Вона неодноразово чула, як на пса Чорного тварини нарікали. Меці вона ось що сказала: «Завтра зранку я принесу тобі траву, яку треба буде подрібнити і підмішати до їжі для пса. Як він її з’їсть, то його спаралізує на добу. За цей час Чорний має покаятись і в майбутньому більше нікому зла не робити». «Добре було б, щоби так сталося!» - мовила коза. Вона погладила мишу своїм хвостиком і почала співати пісеньку про літо і про квіти. Поки співала, мишка танцювала. А як обидві стомились, то розійшлися.
Удосвіта миша розбудила Меку. «Доброго ранку!» - пропищала вона . «Доброго!» - відповіла їй, мекаючи коза. «Принесла тобі траву. Тільки сама її не їж , і коту накажи, щоб не їв. Тільки псові можна її давати». «Дякую, подруго!» «Побіжу вже додому. Спати хочу. Вночі блукала, траву шукала», - сказала Гостроока. «Біжи! Ще раз дякую тобі!» «Дай, Боже, щоби ваша проблема вирішилася». «Дай, Боже».
Незабаром до стайні прийшов Білий. Він привітався з Мекою, налив їй води до миски. Коза розповіла Білому про траву, яку принесла їй миша Гостроока. Зрадів кіт. «Добром мала відплатила за добро!» - мовив. «За яке добро?» - незрозуміла коза. «Хотів я якось цю Гострооку з’їсти. Як вона нашим подвір’ям пробігала, я її вже й й зловив. Але миша так жалібно запищала. Так сердечно почала просити мене, щоб я її не їв, що моє серце в грудях зм'якло і я відпустив її». «Бо ти добрий!» «Радий, що ти так думаєш! Сподіваюся, що трава, яку твоя подруга принесла, допоможе назавжди віднадити від нашого двору пса Чорного», - мовив він і усміхнувся. «Вірю, що так і буде!»- сказала Мека.
Білий приготував суп, налив трохи його до миски, яку давав Чорному. До неї підмішав подрібнену траву, принесену мишкою. А щоб не було чути її смаку, додав до супу сметани. Виніс приготовлене надвір, поклав на порозі, як зазвичай. Пес не забарився. Прибіг, виїв суп до дна. Ще й похвалив кота: «Смачненька нині. Сметани багато. Отаку завжди подавай мені!» Тільки сказав, як язик стерп йому, і лапи, й голова. Ліг на землю пес, здер лапи догори. «Що з тобою? Переїв?» - спитав Білий. Сказав Чорний щось невиразне. «Думаю, це кара до тебе прийшла за те, що лякаєш усіх, кусаєш, їжу вимагаєш». Пес знову заскавчав. «Не будеш так робити? Каєшся?» Нічого не відповів. тільки лежав сльози пускав. Отак добу лежав. Кіт йому воду до рота вливав. А пес плакав і так, що ледве можна було розібрати, «пробач» казав. А потім почав відходити. Як уже твердо на лапи встав, підійшов до дверей кота, постукав хвостом. Білий почув, підійшов, спитав: «Що хочеш? Їсти?» «Ні. Хочу попросити в тебе пробачення». «Слухаю». «Я неправильно поводився з тобою і з багатьма іншими тваринами. Не буду більше так робити. Побудую собі хатину, скопаю город. Буду так, як ти на ньому бульбу, моркву, квасолю садити. Може, й козу заведу, як сил мені вистачить. Піклуватимусь про неї». «Приємно це чути. А знаєш, що? Я тобі допоможу на перших порах». «Чудово!» «Ну, то мир?» «Мир!» «Від нині і до віку!» «Від нині і до віку».
З того часу кіт і пес мирно зажили. Чорний вирішив змінити свою кличку. Він попросив усіх звати його Кучерявком. Шерсть у нього і справді вилася. Кучерявко зібрав усіх тварин, що жили на його вулиці, розповів про історію, яка з ним трапилась. Сказав, що він зробив висновок з неї, і тепер намагатиметься бути добрим зі всіма. Попросив й інших так зробити. Послухали його, погодились змінити свої злі звички. Також Кучерявко запропонував дати нову назву їхній вулиці – Мудрецька. І на це сусіди-тварини погодились. Зрадів. Побудував на Мудрецькій хатину, город скопав, засадив. Білий йому в усьому допомагав. З того часу пес Кучерявко мирно з усіма жив, поживав, добра наживав, нікого не ображав, з котом Білим приятелював. Сходилися! Гостилися! Співали! Веселилися. В неділю! А в будні – працювали і у всьому міру знали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987111
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2023
П- рийде (я твердо вірю в це!) той час –
Е- рефії Бог кари назбирає.
Р- акетами не страшитиме нас,
Е- кскрети її вийдуть з тіла краю.
М-и покладемо зло під батоги.
О – крилить світла нас свята величність .
Г- ромадитимем радість у стоги.
А - ворог... сором пити буде вічність!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2023
Крок твій бачу – крила догори.
Говори зі мною, говори.
Говори у сні та наяву
І цілуй мене, як дощ траву.
Грій, неначе сонце влітку луг.
Витягай з імлистих хмар та хуг.
Наливай надію в мій фужер,
Поки сум і біль мене не зжер.
Не гаси те, що в душі, гори.
Говори зі мною, говори.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986648
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2023
І коли я дивлюся на те, як зникає земля –
Із дворами, садами, будинками, з киснем в легенях,
Коли чую, як люди голосять, як стогнуть поля,
Як дерева ревуть, затискаючи листя у жменях,
І коли я дивлюсь на сполоханих псів і котів,
І на рибу, що дохне від мору від змін у розлозі,
Як читаю про наслідки дій (у Каховці!) катів –
Про «Казкову діброву», людей, що спочили у Бозі,
Коли бачу в етері на водах звитяжців в човнах –
Тих, які подались рятувати людей і тваринок
В час, як ворог, стріляє по тих, хто не хоче до дна,
З серця сльози пускаю, як небо дощі із хмаринок,
Богу ноги цілую, прошу його лиш про одне:
- Поможи Україні!!! Влий мужність їй в жили і силу!
Й вірю в те, що Бог свічку страждань України задме,
План ворожий зімне, спопелить, укладе - до землі, у могилу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985926
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2023
Народ цей зву московською ордою.
Впихає літо він в уста зимі,
Харчується сторонньою бідою.
На ній росте, немов на м’ясі змій.
Йому за радість це – отруту влити
У тіло – не таке, як в нього є,
Розбити те, що не його, спалити,
Неправдою покрити зло своє.
Та карма, в якій гостра є потреба,
Уже печеться в Божому суді.
Зійде, як грім, як блискавка із неба,
Поперек горла стане злій орді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2023
І коли я уранці розплющую очі,
І коли близько ночі вкладаюся спати,
І коли проживаю години робочі,
Йду до парку міського чи їду в Карпати,
Каву п’ю з круасаном, прогулююсь містом,
Ліс вивчаю на форми, забарвлення, запах,
Мішу тісто у мозку із римою, змістом,
Натрапляю на слід твій на фото і мапах,
І як оком дощі гладжу, сонячні перли,
Загортаюсь у червень, рву січень холодний,
Я думками підношу тебе на Говерлу,
Риф тобі у душі відкриваю підводний.
Спів вкладаю до вух – голосний, безконечний.
Мій хребет ти, мій кисень, мій клапан сердечний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2023
Вночі
жінка з міста Лева
зірвалась
на рівні ноги.
Її
розбудили реви
повітряної
тривоги.
За мить
Вухо вчуло вибух
І те,
як хтось шиби оре.
Гойднуло жінку, як рибу
У шторм п’ятибальний море.
Втекла в коридор, матрацик
Між стін на паркет поклала.
Кривлялись вогні-паяци –
Накрилася одіялом.
- Рятуй Україну, Боже,
Й мене, та усіх із роду.
Здурів остаточно, схоже,
Близький наш сусід зі сходу, -
Кинджали туги пускала,
Будила ними ковчеги.
Хрести, склавши пальці, клала –
Від зла й біди обереги.
А потім заснула – міцно.
Збудив телефон – калатав.
Злетіла у день космічно.
Згадала: «Сьогодні свято –
Духовне, день вишиванки.
Вбрання це, як і бандури, -
Це наші духовні танки
На полі боїв культури".
Сорочку, яку розшила,
Вдягла, губи вкрила блиском
І гордо у день ступила.
Їй небо вклонилось низько.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983691
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2023
Чи я люблю тебе? О, так, люблю,
Твій кожен м’яз і кожен нігтик навіть.
Ти наддвигун моєму кораблю,
Кориця й перець у щоденній каві.
Без зір в очах твоїх не йшла б у лет.
Не простягала б сонцю навстріч руки.
Ти Всесвіт мій із безміром планет,
Його шаленство і чарівні звуки.
Так. Ти не поруч. Мій – лише між мрій.
Крізь кілометри кажеш, може: «Досить!»
Та я не в силі зупинити рій,
Що у душі гуде і плодоносить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983320
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2023
Земля-планета – всьому людству мама.
Для українців – Україна ще,
Її звитяжна жовто-синя фана
Собі повсюди нині славу тче.
Діти країни сонця, хліба, моря
Днесь честь боронять й кожну п’ядь землі.
Майбутнє прагнуть бачити без горя:
Молочні ріки поміж киселі.
Є мами в них ще ті, які родили,
Які їм віддали усю турбу,
Які їм всім, чим лиш могли годили,
Благословили їх на боротьбу.
Ці мами й зараз, ставши на колінця,
За донь, синів мольби Пречистій шлють.
Чотири мами мають українці,
Їм щиру шану нині віддають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983243
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2023
У ніч з 8 на 9 травня 2000 р Ігор Білозір був жорстоко
побитий росіянами за спів українських пісень
в кав’ярні «Цісарська кава».
Народився Ігор Білозір на Львівщині, в році тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому.
Смерть, яку в сорок п’ять він прийняв , не побажав би й ворогу проклятому:
Кулаками чоловіка по голові били, матами крили, копали у груди та спину ногами.
За що? За те, що славив Україну своїми піснями, любив і беріг слово батька і мами.
Хто посмів світоча української культури, творця й виконавця української пісні вбити у центрі Львова?
Два пихаті москалики, які мали плечі в совітських органах міліції і яким різала вуха Шевченкова й Франкова мова.
Зате гладили груди укази руского царя Михайла, Катерини першої , другої, Олександра третього та інших українофобів,
Які забороняли розвивати українське слово в Україні й у тридцять третьому останнє зерно забрали в її хліборобів.
Що сталось з українським словом? Воно терпіло, плакало, помирало навіть, але воскресало.
І хоч як не старались, не могли його з’їсти нелюди московитські, ну, бо слово ж не огірок чи сало –
Не вирвати з горла його щипцями, не затоптати в мозку, у душі, як кран на воду, не перекрити.
Щоби слово не запліднювалось, не росло, не виходило в світ, її носія хіба що треба вбити.
Й українців вбивали. Це робили колись і зараз роблять, на очах Америки, Азії та Європи.
Хто? Та все ті ж москалі, які сплять і бачать, як ми скидаємо зі себе волелюбність, ідентичність й одягаємо рабські роби.
Але нічого в них не вийде. За нами правда. З нами Бог. Тому житиме завжди українське слово й українська держава.
А Ігорю Білозіру – композитору, пісняру, співакові, охоронцю рідного слова – вічна пам'ять і вічна слава!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982606
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2023
Яблуня, з роду Лади,
В Моршині воду п'є.
Сонце їй руки гладить,
Простір дороги в'є.
Вітер їй дух гартує.
Травень - цвісти велить.
Люд похвалу дарує,
Небо - ясну блакить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982373
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2023
Андрію Зіверу (13.06.1978 – 19.04.2023),
військовослужбовцю Нацгвардії,
який загинув на Донеччині, присвячено
Він народився в Жулині – селі,
Що міститься у Стрийському районі.
Там дім його, луг, річка, журавлі,
Школа, де вчився, і красуні-доні.
Свій рідний край любив понад усе.
Хоч за кордон поїхав працювати,
Вернув додому, наче Одіссей,
Коли війна постукала до Хати.
Хоч в Падуї не тільки гріш складав,
І в інший бік крутив він долі весла:
Культуру українську розвивав,
Був у фольклорній групі «Перевесло».
Та як почув, що ворог край струсив,
Склав шаровари, вишиту сорочку,
Прапор, який на акції носив,
Й подавсь без вАги на військову точку.
Як міг, він Україну захищав:
Стояв на варті, вирушав до бою.
За неї він життя своє віддав.
Вклонімося ж Андрієві – Герою!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981169
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2023
Знаєш, я вже казала тобі, і не раз, оці два слова:
«До побачення».
Чому? Тому, що моя любов для тебе не має
ніякого значення.
Казала і ножем волі
різала вузли, якими сама прив’язала себе до тебе.
А тоді йшла рішуче, міцно стиснувши кулаки,
знісши очі й чолодо неба.
Казала собі: «Жила ж якось до зустрічі з тобою, проживу і після,
Народиться, прийде ще така пора,
в моєму переболілому серці радісна пісня.
Будуть ще в ньому ранки розплющувати очі, танцювати тюльпани,
Гратимуть морські хвилі,
виростатимуть цікаві романи».
Але оте «прийде ще» –
за короткий час якось само по собі м’якло і витиралось.
І серце знову тебе шукало,
знову до тебе рвалось.
Я вимивала свою любов у найближчому потоці і швидко прив’язувала її до твого ребра,
як човен прив’язують до причалу.
Все негативне відразу щезало, забувалось,
я знову підносила тебе до п’єдесталу.
Занурювалася з головою у твою душу,
терлася, як курка до плоту, до твого тіла.
То сміялась, то плакала,
видихала з нутра дурні образи і знову тебе хотіла.
Напевно, це все-таки кохання, бо що ж інакше
мене тримає вже кілька років біля тебе без варти?
І що з тобою, з мною, з нами буде далі?
Ти наважишся колись розкрити мені всі свої карти?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2023
Бажаю, Земле, тобі вічно жити,
Людей на собі і тварин носити,
Для вод, рослин тримати охоронця,
Купатись в сяйві місяця і сонця.
Не знати ран від вибухів воєнних,
Не пити кров невинно убієнних,
Для світу бути прихистком надійним,
Довкруж осі крутитися постійно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2023
У місяць квітень , дев’ятнадцятої днини,
Налило сонце квітам-проліскам вина.
П’ють! І до дна! Святкують нині іменини.
Радіють, навіть попри те, що йде війна.
Накрили луг і парк лазу́ровим мундиром,
Взяли надію й віру під своє крило.
І ми ідімо сміло в день і вірмо щиро,
Що світло й правда подолають тьму і зло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2023
КАЗКА
У мами і тата з родини мишей було семеро діток. Коли воно трішки підросли, батьки почали брати їх зі собою на пошуки корму. Інколи всі члени сімї, напхавши животи різноманітною рослинною їжею, щасливо поверталися додому, мили лапки, сідали на дивани і співали пісні – про сад та ліс, про калину та вербу, про сонце й небо, про дружбу. Інколи під час сімейних походів за пошуками їжі наштовхувалися на небезпеку, зустрічали на своєму шляху ворогів – лисиць, куниць, собак-приблуд чи сов. «Чому вони хочуть нас з’їсти?» - запитав син Пік своїх батьків після того, як мало не попався одній лисиці в зуби. «Бо люблять м'ясо і, мабуть, голодні». «Але ж і ми голодні, однак не нападаємо на інших тварин!» - мовило мишеня. «Так. Ми їмо рослинну їжу, але, часом, кидаємо до своїх шлунків і павуків, цвіркунів чи хробаків, коли не можемо дістати зернят чи зелених рослин. А вони ж теж тварини, хоч і маленькі! Лисиці поїдають нас - мишей, вовки – лисиць, а леви чи тигри – вовків. Такі в природі ланцюги живлення». «Але це якось неправильно. Кожна тварина має страх, бо може бути кимось з’їдена», - сказав Пік. «А що вдієш? Такий світ!» «Добре було б змінити його. Кожен, я так вважаю, має право на довге і щасливе життя». «Я з тобою згідна. Але не знаю, як можна світ змінити. У ньому завжди було так, як є зараз. Мені мама про це казала, а їй її мама». «Але я не вірю в те, що нічого не можна зробити. Думаю, можна, треба тільки дуже-дуже захотіти». Мама розвела руки в боки, мовляв, не знаю, що тобі ще сказати.
І що ви думаєте – що малюк Пік здався після розмови з матір’ю? Дзуськи! Він і далі вважав, що світ потрібно змінити, хоч. Можливо, і не кардинально. Бо в ньому є і зараз багато всього чудового – це статне небо в сірій чи блакитній сукні, це сонце з ясним сяєвом в очах, це місяць - золотом налитий, схожий на м’яч, чи на банан, це зорі – срібно-лобі квіти нічного неба, це річки – хвилясті й бистрі, наче дикі молоді коні, це озера й ставки замріяні чи лідні, дерева голі – в зимну пору, а в теплу - з шевелюрою густою, фарбованою назелено, це з ягодами і без них кущі, це трави густо-чубі, це квіти милі різнобарвні й багато чого іншого. Але…
Якось мишеня ходило-ходило, думало-думало, а тоді сіло під березою – стомилося від руху та думок. За мить воно побачило черв’яка, який виліз з-під землі після дощу. Підбігло мишеня до червоного шнуроподібного довгуня. «Хочеш мене з’їсти?» - запитав черв. «Ні. Тільки поговорити з тобою хочу». «На яку тему?» «Про світ. Ось скажи, ти вважаєш, що він справедливий?» «А що тебе в ньому не влаштовує?» «Те, що одні тварини їдять інших». «Гм… Я б, звісно, не хотів, щоб мене хтось з’їв. Але чому так у світі є, не знаю, я над цим ніколи не замислювався». «А мені ця несправедливість жити спокійно не дає». «Нічим тобі допомогти не можу. Я просто повзаю, шукаю їжу і сплю. Але я знаю (чув, як один змій іншому говорив), що якщо хтось з’їсть гриб мудрості, то йому багато що може прояснитися». «А де цей гриб мудрості можна знайти?» «І це чув я. Він росте на горі Карпатських гір – на Говерлі. Але його охороняють». «Хто?» «Не знаю. Що знав, те сказав». «Ну, що ж дякую. Для мене важливою є та інформація, яку я почув, вона дає шанс наблизитись до того, що мене цікавить. Бувай, черв’яче. Хай щастить тобі!» «Бувай, мишко! І тобі хай щастить!» На цьому й розійшлися.
Довго в ту добу Пік не міг заснути, думав про те, як буде добиратися до вершини Карпатської гори, чи упізнає гриб мудрості. А ще думав про його охоронця і про те, що йому відкриється, як воно знайде чарівний гриб і з’їсть його.
Вночі Піку приснився сон. Буцімто він стоїть на високій горі під ялиною. На одній із її гілок сокіл сидить. «Соколе, соколе! А чи не знаєш ти, де гриб мудрості росте?» «Знаю», - каже він. «І де?» «Скажу. Але ти спершу загадку мою відгадай». «Загадуй». «Саме маленьке, як огірок, хвіст має довгий, тонкий, як шнурок, шерстку не пишну, сіреньку, зуби – міцненькі, гостренькі». «Та це ж про мене, про мишеня». «Вірно». Скажеш тепер, де гриб?» «Ні. Ще треба, щоб ти мене нагодувало». «У мене ж, окрім зерна, в наплічнику нічого нема». «Годиться ця їда. Давай її сюди!» Пік висипав зернини з торбини на стежці біля ялини, мовив: «Забирай!» Визбирав сокіл зерно дзьобом. Пік знову питає: «Ну, що, тепер скажеш, де гриб мудрості росте?» «Ще одне треба зробити». «Що ще?» «Пісню заспівати». «Гаразд! З цим я також, думаю, справлюся». Заспівав Пік пісню про дружбу. Вдома її зі сестрами й братами щодня виконував. Сподобався спів мишеняти соколу. «Зворушив ти моє серце, - мовив він, таки покажу тобі, де гриб мудрості росте». «Але я чув, що він під охороною», - мовив Пік. «Так. Під моєю. Але я дозволяю тобі глянути на гриб і навіть з’їсти його». «О! В тебе добре серце!» «І в тебе таке нічогеньке!» - відповів сокіл і розсміявся. Мишеня й собі залилося сміхом. Птах злетів з ялини, сів поряд із грибом мудрості. «Ось він, тут, підходь». Пік прибіг до сокола і побачив чарівний гриб. Зверху він виглядав, як звичайний боровик, тільки ніжку мав золоту. «Ну, пробуй», - мовив сокіл. Мишеня відкусило шматочок гриба. «Смачний!» - мовило й не зупинилося, поки не схрумало увесь. А тоді пробудилося. «То це був тільки сон?!!!» - мовило вголос із жалем. «Який сон?» - спитала мама мишеняти, яка прокинулась швидше за нього і вже поралася на кухні. «Чарівний сон, матусю! Я вже достатньо великий для того, щоб розпочати самостійне життя?» «Так. Саме сьогодні я хотіла про це тобі і всім твоїм братикам та сестрам сказати. Тому й встала зраночку і прощальний сніданок почала готувати. Звісно, ви все ще можете жити в нашому домі, але вже повинні вчитись самостійно здобувати собі їжу і починати будувати собі житло». «Чудесно. До цього я готовий!» - мовив Пік. Коли всі члени родини поснідали, мама з татом поблагословили своїх дітей на самостійне життя. Діти подякували їм за піклування, науку, а тоді розбіглися, хто куди. Пік наклав у наплічник їжі і подався шукати найвищу Карпатську гору – Говерлу. Три доби йшов, але знайшов те, що хотів. І коли, натрудивши ноги, ліг під ялинкою, щоб відпочити, то побачив над собою сокола. Ну, а далі все було, як у сні. Пік з’їв гриб і йому відкрилася мудрість: «Життя має смисл тільки тоді, коли ти любиш - світ, членів своєї родини, тварин з інших родин і себе». Тільки він хотів запитати, що значить любиш, як відповідь в голові сама з’явилася: «Любиш – це значить поважаєш, робиш добро тому, кого любиш, співчуваєш йому, підтримуєш його словом та ділом, не насміхаєшся, не осуджуєш, якщо в нього щось вийшло не так, як треба». «А як це любити себе?» Відповідь на питання знову не забарилася, у голові з’явилася: «Любити себе – це їсти корисну їжу, багато рухатися, щоби бути здоровим, це вчитися, розвиватися, працювати, приносити користь світові та собі». «Я з цим погоджуюся». «А як зробити, щоб інші тварини землі прийняли ці гасла і почали жити за ними?» І на третє питання відповідь народилася в голові мишеняти: «Треба засіяти ліс грибами мудрості. Коли вони виростуть, запропонувати з’їсти їх всім тваринам».
«Ти даси мені спори гриба мудрості, соколе?» - спитав Пік. «Ні. Я пропоную тобі такий варіант – ти пишеш оголошення і вивішуєш його в лісі. Про що? Про те, що на Говерлі ростуть дуже смачні гриби, і що той, хто їх спробує, стане добрим, мудрим, щасливим, зміниться сам і змінить світ. Призначаєш дату сходження на Говерлу, обіцяєш, що вона відбудеться під твоїм керівництвом. І полк мишей збереться в призначеному тобою місці в призначений тобою час, і ти їх поведеш. На горі кожна миша з’їсть шматочок гриба і зміниться на очах. Але це ще не все. Мишка, яка з’їсть хоча б шматочок гриба, втягне у живіт і його спори, які з її послідом вийдуть на якійсь частинці землі. З отих спор наступного року виростуть гриби мудрості». «Але ж на вершині росте тільки один гриб, і я вже його з’їв. Як же цей гриб зможе багато мишей спробувати?» «Зможе. Гриб мудрості має властивість відновлюватися. Його з’їдають, а він просто на очах знову виростає. Але таке чудо відбувається тільки на Говерлі протягом місяця вересня. В інших місцях новий гриб може з’явитися лише раз і через рік». «Зрозуміло. Дякую за роз’яснення. Піду вже додому, буду писати оголошення». «Успіху тобі!»
Пік зробив все так, як радив сокіл. Багато мишей відгукнулося на його заклик і спробувало гриб мудрості . Миші почали дуже дружно жити поміж себе – одна одну виручали, одна одній помагали. Всі тварини дивувалися цьому. А коли дізналися, як їм вдалося досягнути високого стану душі, захотіли теж з’їсти гриб мудрості і змінитися. Правитель лісу Гор (з родини рисей) викликав Піка на розмову. Він спитав його, чи правдою є те, що говорять тварини лісу про чудодійний гриб. Мишеня сказало йому, що це так. «А чи не могли би й інші тварини з’їсти цей гриб?» - спитав правитель. Пік сказав пану Гору, що зараз це зробити не вдасться, бо наступила пізня осінь, гриб мудрості в цю пору не росте. Але на початку осені він знову вилізе з-під землі на карпатській горі. І не тільки на горі, а й у багатьох місцях лісу і за лісом теж. Миші про це попіклувались. «Тоді я напишу оголошення про те, щоб усі тварини їли ці гриби, коли у лісі їх побачать влітку. Як вони виглядають?» «Зверху - як звичайні боровики, тільки ніжки в них золоті». «Дякую за інформацію, Піку». «А я дякую вам за підтримку моєї ідеї. Дуже хочу, щоб світ змінився, щоб усі тварини жили в мирі, в радості та любові». «Думаю, що так і буде».
І так сталося. Сонце допомогло – гріло землю. Дощик допоміг – напував її. Виросли гриби. Їх з’їли тварини і стали добрими. Спочатку вживали тільки рослинні корми. Потім винайшли собі штучні. Ніхто нікого не вбивав, не грабував, не ображав. Дружно працювали, дружно веселились, дякували соколу, мишам і Всесвіту!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980309
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2023
Вона працювала баристою в ресторані.
Ґречна була й охайна, як справжня пані.
А він на гітарі грав і співав у клубах,
Думав, так буде, доки не вріже дуба.
Музою була музика, не молодиці.
Вона ж дивилась на нього очима киці.
Мило завжди всміхалася попри втому.
А він випивав каву і біг додому.
Та тут почалось таке, що обох змінило,
Вилило дню на біле лице чорнило –
Війна, наповнена жахом, смертельним змістом.
Коли ця потвора кубло вже вила під містом,
Хлопець сховав гітару в підвалі хати,
До ЗСУ вступив, щоб свій край тримати.
Дівчина не належала до героїв,
Та маскувальні сітки плести для воїв
Радо взялась у Львові, куди дісталась.
Різним, як волонтерка, вона займалась.
Якось їй доручили везти продукти
На передок – тушонки з м’ясом і фрукти.
Важко повірити в це, але там зустріла
Хлопця отого, що ним колись захворіла.
Єлизавету рокер впізнав одразу:
«Та…, на яку колись не запав ні разу…»
Але тепер щось хлопцю сказало: «Віста!»
- Ти?! Та сама бариста із мого міста?!
- Так. А ти той, у кого душа, як камінь?
- Що?
- А хіба відчув ти моє цунамі!
- Хвилю свою тримав, поспішав на виступ,
Як випивав я лате твоє, баристо.
- Виступ? Який і де?
- В клубах, маленька,
Рок я та фолк співав, на гітарі бренькав.
Зараз із автоматом лиш виступаю.
Лють свою в кожну струну його вливаю.
Голосом помсти кошу убивців миру –
Тих, хто гострив на волю нашу сокиру.
Радий, що ми зустрілись отут…, де важко.
Хочу тебе обійняти. Дозволиш, пташко?
- Так.
Притулив до себе – душа із тіла!
Я же цього вона в мирний час хотіла!
Здав чергування, сиділи удвох на кухні.
Чай йому готувала – втягнув три кухлі.
Вранці провів, лице…, наче каша з рису.
- Номер даси телефону свого?
- Записуй.
Килимом Лізі стелилась назад дорога.
Милий дзвонив тепер їй, як була змога.
Сітки плела, мов грала малою в «Лови»,
Речі з ентузіазмом везла військовим.
А в день закоханих – пі-пі! - дзвінок їй зранку!
- Вийдеш за мене заміж?- спитав Іванко.
- Спершу почути маю твою я пісню.
- А привезеш гітару?
- Гітару?... Звісно.
Як інструмент отримав, співав годину.
Лізі вручив рожеві й білі жоржини.
Став на коліно:
- То вийдеш за мене, люба?
- Так.
Через місяць Бог поєднав їх шлюбом .
Дали Івану відпуск - два тижні волі.
Дякував командиру бригади й долі.
Дякував другу Дубу – прикрив собою,
Як крайній раз з рашистами йшли до бою.
Другу вони плече тоді зрешетили.
Але й Івану в лікті діру лишили.
Добре, що Дуб не вмер, і зрослася кістка.
А то б яке весілля? Яка поїздка?
Час в місті Львові минув, як стріла промчала.
З милою розставався – сльозу ковтала.
- Чуєш, не плач, ти краще молися Богу.
- Буду. За тебе, за край наш, за перемогу!
Якось Івану пустила дзвіночок Ліза.
Мовив їй:
- Я поранений... Ледве лізу.
- Виживи, чуєш?! - його почала благати. -
Татом за вісім місяців маєш стати.
Жінку послухав. Тоді ж їй сказав: «Кохаю!»
Син народився в нього – козак для краю.
Близилась перемога – на крові й болі.
Над Україною сходило сонце Волі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2023
Хтось любить Париж, Лондон, Прагу чи Рим,
А я рідний Моршин – сердечно.
Складаю йому із емоцій і рим.
Подяку й хвалу безконечно.
Бо ж тут перший крок мій і позирк, і спів,
Слова перші, складені з літер,
Тут ряст, що під лісом навесні розцвів,
І дзвоник, що кликав у літо.
Матусі молитва і тата хода,
Тепло в домі, донями влите,
Пречистої Діви стопа і вода.
Як Моршин мені не любити?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979796
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2023
Вона його щодня носила в думах –
Без вихідних і свят в календарі.
Він був у її кавах і парфумах,
В дощі та вітрі, в сонці й ліхтарі.
В сніжинці, що злітала з хмар охоче,
У бруньці, що тримала дух весни,
У зірці, що висвітлювала ночі,
У квітці, що сікла пелюстям сни.
У серці її, наче лебідь в Тисі,
Купався вільно й надихи ловив.
Все б відда́ла йому - і до́ли, й висі,
Лише б і далі в ній і... просто жив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979582
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2023
Квіти у квітні – нормально: на клумбі нарцис,
Пролісок в лузі, калюжниця – в мокрій долині.
І анемона у парку, в ліску - не каприз,
І у садку алича, мов дівча у хустині.
Тільки ось сніг поміж цвіту – не звичний контент.
Ноги холодні, і очі його - непривітні.
Хто йому видав на вихід у квітні патент?
Чи без патенту зайнявся діяльністю в квітні?
Смуток гойдає у жовтому серці нарцис.
І алича - мов їй цвяха запхав хтось у лоно.
Пролісок змерз, опустив свою голову вниз.
Квітню, у міць одягнись, сонце вирви з полону.
ВЕСНА
Просто весна. Розумієте? Просто весна.
Просто граки прилетіли, розбили морози.
Просто добігла до фінішу днина пісна,
Вийшли зі сплячки луги, ожили верболози.
Просто танцює під Скорика вальс первоцвіт.
Вітер на скрипочці грає, і дощ фортеп'янить.
Шпак викидає у простір із дзьобика гіт .
Лапами заєць об стовбур верби барабанить.
Сонце, лице своє вмивши в ранковій росі,
Блузу вдягнувши медову і юбку з рисунком,
Часто виходить на сцену в блакиті ясній,
Роль головну воно грає у п'єсі "Чаклунка".
Все це весна спричинила - пора отака,
Диво розносить, де ступить і оплесків хоче.
Зорі ясні оселяє в очах козака,
Кличе до танцю любовного серце дівоче.
12.04.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2023
У мами курки Квокотушхи і тата Кукурічка було п’ятеро курчаток: дві дівчинки: Піпі та Іпі, та три хлопчика: Куку, Куко та Кукі. Коли діти підросли, то пішли до 1 класу пташиної школи, де вчилися різні свійські птахи – гуси, качки, кури й індики . Вчителькою діток-першокласників була індичка пані Гельгуха. Вона любила своїх вихованців. Вчила їх виразно говорити, читати, писати, рахувати зернята, овочі та фрукти, малювати хатини, небо, сонечко, співати пташині пісні, ліпити з глини різні вироби. На уроці фізкультури виводила пані Гельгуха своїх підопічних надвір, де вони гуляли, робили фізичні вправи, бігали, стрибали та грали в ігри. Розучувала зі своїми учнями вчителька також вірші, п’єски до свят. Діти залюбки виступали в актовій залі школі перед учнями інших класів та перед своїми батьками.
Коли вони були вже у 3 класі, вчителька їм сказала їм:
- Наступного тижня, в четвер, будемо проводити свято «День умінь». Треба, щоб кожен з вас у цей час показав те, що він вміє гарно робити.
- Я вмію гарно виїдати все з тарілки , - сказав індик Дик-Дик.
Всі засміялися.
- Не сумніваюся в цьому, - відповіла вчителька Дик-Дику. - Гарно виглядаєш. Великий і кругленький! Але я хочу, щоб ви, діти, інші вміння показали – пісню заспівали, наприклад, похвалилися своїми досягненнями у спорті, заграли на музичному інструменті, станцювали танок, дослід якийсь провели, щось незвичне виліпили з глини тощо.
- Зрозуміло, - мовив Дик-Дик.
З того дня учні почали готуватися до свята. Непомітно прийшов четвер – день, коли кожна пташка мала б похвалитися своїми вміннями. Вчителька запропонувала провести свято у спортзалі, бо там мати є (спортивні матраци), сітки, ворота і акустика хороша. Всі пристали на це й організовано пішли до спортзалу. Першими зважилися показати свої вміння індики. Поки Чок віджимався 20 разів від лави, його сестричка Ичка у коробці з піском, яку принесла із собою, намалювала квітку. Діти поплескали їм.
- А ти чого, Дик-Дику нічого не показуєш? – спитала пані Гельгуха.
- Я виступлю пізніше. Перед тим, як ми виходили з класу, я пиріжок із горохом з’їв, він ще не перетравився у шлунку.
- Всі розреготалися.
- - Гаразд, - мовила вчителька.
- Після індиків бажання виступити виявили брати-гусаки – Гак та Гек. Вони показали, як уміють передавати м'яч один одному при грі у футбол і забивати його у ворота. Гуска Уска сама станцювала польку. Сподобався її танець дітям. Качка Крячка і качур Кряч, які ходили до спортивної школи на секцію з баскетболу, показали, як вони вміють закидати м’ячі у сітку. А Куку та Куко сіли за столик і в оточенні своїх однокласників зіграли партію в шахи. Куку переміг, але плескали діти обом, бо обоє старалися й уміло робили ходи. Потім всі посідали на матраци, щоб слухати пісню «Сонце встало», яку зголосилася заспівати Іпі. Піпі вийшла з нею. Вона підіграла сестрі на скрипочці, вміла це робити, хоч, може, й не дуже майстерно, бо лише рік відвідувала Школу мистецтв. Все ж школярі були в захваті від виступу сестричок. Гусаки почали кричати: «Браво!» Решта підхопили цей вигук. За гусаками дав згоду виступити Дик-Дик. Індик сказав, що покаже всім, як він вміє високо стрибати. І показав. Перестрибнув не тільки через стілець, а й через сітку волейбольну. Всі заплескали. Залишився один учень, який не виступив. Ним був Кукі. Він сидів з опущеною головою. Пані Гельгуха помітила це, вона підійшла до півника, спитала його:
- Що з тобою?
- Я нічого не підготував.
- Чому?
- Бо нічого такого особливого не вмію робити.
- Але ти гарно вчишся. В тебе відмінні результати з усіх навчальних дисциплін. Знаю, що ти й художні книжки читаєш, шкільна бібліотекарка казала мені, що часто до неї забігаєш.
- Так. Я люблю читати книжки, тому на інше не маю часу.
- То, може, ти розкажеш нам щось з того, що прочитав?
- Це я можу, - відповів Кукі і почав розказувати казку про Котика та Півника.
Та так цікаво! З інтонацією! З рухами! Як справжній артист! Діти дивилися на півня із захопленням, аж дзьоби порозкривали. Коли Кукі закінчив переповідати казку, однокласники подарували йому гучні оплески.
- Пані Гельгухо, - мовила Піпі, - мій братик Кукі ще й віршики якісь пише.
- Це правда, хлопче? - спитала вчителька.
- Пробую займатись віршуванням, - відповів їй півник. - Мені це цікаво робити.
- Ну, хоч один вірш тобі вже вдалося скласти?
- Два вдалося.
- То зачитай якийсь із них, якщо можеш, - сказала пані Гельгуха.
- Гаразд.
І Кукі почав декламувати:
Люблю маму я і тата,
Школу, друзів і родину.
Люблю книжечки читати,
Пізнавати Батьківщину.
Діти знову почали міцно лапками бити, виражаючи таким чином своє захоплення його вміннями. Коли півник сів за парту, вчителька сказала: «Дорогі діти! Кожен з вас показав свій талант, свої вміння. Продовжуйте їх розвивати. На завершення уроку пропоную вам скласти прислів’я, які б підходили до теми нашого свята».
Куку підняв руку першим, він сказав:
- Не хочеш стати на шлях невдахи, грай у шахи.
- Молодець! - похвалила пані Гельгуха.
- Хто співає, у того душа розцвітає, - мовила Іпі.
- Згідна, - сказала вчителька.
- Хочеш спритність розвивати, у футбол навчися грати, - промовили Гак і Гек, вони це удвох склали.
- Чудово! - відреагувала пані Гельгука. Ще хтось придумав прислів’я?
Учні мовчали.
- А ти що скажеш, Кукі?
- Хто багато читає, той вірші складає, - мовив півник.
- Не завжди так. Хоча для того, щоб скласти самому вірш чи якийсь інший літературний твір, треба і справді багато читати.
- Ну, тоді…, - трішки подумавши, випалив Кукі: «Щоб навчитися щось робити, треба лінощі не ловити .
- О, а це в десяточку! - сказала пані Гельгуха, всміхнувшись.
Усім дітям-пташенятам у їхніх щоденниках під кінець уроку вона написала «Молодець!» або «Молодчина!» А Кукі залишила такий запис: «Великий молодець!» Півник був задоволений, як, зрештою, й усі учні класу.
Наступного дня вчителька зустріла в коридорі директора пташиної школи, він кудись поспішав.
- Пане Гольче Барвиновичу, зупиніться на хвилинку, хочу вам щось сказати.
- Кажіть, - мовив директор, спинивши свій хід.
- Вчора я зі своїм класом проводила свято «День умінь» і зайвий раз пересвідчилась, що в мене пречудові учні – талановиті, працьовиті, відповідальні! Я така рада!
- І я радий це чути, - відповів їй пан Голь. – Вітаю вас і ваших вихованців.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978577
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2023
Це було в школі, яка містилася в одному з районних міст Львівщини. Під час великої перерви вчителька географії, Уляна Романівна, класна керівниця семикласників, йшла коридором. Біля дверей їдальні вона побачила свого вихованця Степана. Очі у хлопчини були дуже сумні.
- Що сталося, Степанку? – спитала вчителька в учня.
- Нічого. Все нормально, Уляно Романівно.
- Я ж бачу, що це не так. Хтось образив тебе? Скажи.
- Ні.
- А чому ти такий сумний?
- Розумієте, деякі хлопці з нашого класу насміхаються з мене, стороняться мене, бо я бідний. Вони купують собі в магазині пиріжки з різною начинкою, шоколадні батончики, газовану воду, а я – ні, бо мені мама не дає на це грошей.
- Не має зайвих?
- Віддає борг. Брала кредит на те, щоб встановити у квартирі власне опалення. Тато після того, як попав під колеса автомобіля, рік вже, як не працює. Пенсію має, але вона в нього мала, а ще ліки йому весь час купувати треба.
- Не сумуй, все так не буде. А з хлопцями я поговорю.
- Не треба, бо ще більше насміхатимуться з мене, скажуть, що я шістка, жалівся вам.
- Не хвилюйся. Я нікому не скажу про нашу розмову.
На годині класного керівника, яку Уляна Романівна провела того ж таки дня, вчителька сказала:
- Діти, я хочу вам прочитати одну бувальщину. Послухайте її уважно і зробіть висновки.
Уляна Романівна почала читати.
Якось індійського мультимільярдера зі статками 291 мільярдів доларів Ратана Тату в телефонному інтерв'ю радіоведучий запитав:
- Сер, коли Ви були найщасливіші у своєму житті?
- Я пройшов чотири стадії щастя у своєму житті і нарешті зрозумів значення справжнього щастя. Першим кроком було накопичення багатства та ресурсів. Але в цей момент я не одержав того щастя, якого хотів.
Потім настав другий етап накопичення цінностей та предметів. Але я зрозумів, що ефект від цього теж тимчасовий і блиск коштовностей триває недовго.
Потім настав третій етап великих проєктів. У мене було 95% запасів нафти в Індії та Африці. Я також був власником найбільшого сталеливарного заводу в Індії та Азії. Але й тут я не досяг того щастя, яке собі уявляв.
Четвертий крок настав, коли мій друг попросив мене купити інвалідні візки для дітей-інвалідів, для близько 200 дітей. За рекомендацією друга я одразу купив коляски. Але друг наполіг, щоб я поїхав з ним, і сам подарував коляски дітям. Ми приготувалися і вирушили. Коли я особисто вручав цим дітям інвалідні візки, то бачив дивне сяйво на їхніх обличчях. Вони сідали на візки, їздили на них, усміхалися, раділи, ніби прибули на пікнік, де їх чекав великий приз. Я відчував себе таким щасливим усередині! Коли я зібрався вже йти, одне дитя схопило мене за ноги. Я спробував повільно вивільнити їх, але дитятко глянуло мені в очі і ще міцніше стиснуло мої ноги. Тоді я нахилився і запитав малюка: «Тобі ще щось потрібно?» Реакція дитини не тільки вразила мене, а й повністю змінила мій погляд на життя. Вона сказала:
«Я хочу запам'ятати твоє обличчя, щоб, коли я побачу тебе на Небесах, я зміг впізнати тебе і ще раз подякувати!»
Щастя вимірюється не статками, якими володієш, а тим, що дано тобою в дар нужденному ...
«Я закінчила читати бувальщину»,- сказала вчителька.
У класі на мить запала тиша. Деякі хлопці глянули на Степана. Він опустив голову.
Наступного дня однокласників Степана, як підмінили. Петро пригостив хлопця цукеркою, Ліза поділилася з ним круасаном, Іван – батончиком. Михайло обійняв хлопця, а Денис покликав надвір і запропонував пограти з ним у футбол. З того часу діти залюбки брали Степана до свого кола, ділилися з ним тим, що мали, а він, чим міг, старався допомогти їм. Хлопець дякував однокласникам за їхню доброту, а, подумки, ще й учительці та індійському мільярдеру,про історію якого вона прочитала. Степан старався допомогти Лізі в навчанні, пояснював їй правила з математики. Їй вона важко давалася, а йому – легко. Івану хлопець дав почитати татову енциклопедію про різні автомобілі, хлопець ними цікавився. Денисові запропонував заклеїти футбольний м’яч, коли він у нього пробився. Однокласник радо пристав на його пропозицію, і тато Степана заклеїв його, знав, як це успішно зробити. А коли у саду хлопцевої бабусі, яка жила у селі, вродили яблука, хлопець приніс ціле відро червонобоких плодів до класу, пригостив ними всіх однокласників і класну керівницю. Два роки, поки мама сплачувала кредит, важко жилося Степановій родині. Діти знали це, тому не сміялися з того, що Степан гірше одягався за них, не мав кишенькових грошей, в цілому, хлопець залишав про себе гарне враження: був охайним, вчився добре, був зі всіма щирим і привітним. Тільки Микола сторонився Степана – не спілкувався з ним, не ділився тим, що мав. Він думав собі: «Ніхто нікому нічого не винен. Що заслужила родина Степана – з тим хай живе». Або таке: «Кожному в цьому житті – за його працею. Збирав майно Ратан Тату, думав, крутився, трудився, то й став мультимільярдером. І я стану багатим, як не розкидатимусь наліво й направо тим, що мені приходитиме».
Минуло двадцять п’ять років. Кожен із однокласників Степана знайшов своє місце в житті. Ліза вийшла заміж за львів’янина, переїхала до нього і стала працювати вчителькою української мови в одній із львівських шкіл. Петро працював стоматологом в районній лікарні свого міста. Іван став водієм автобуса міжнародних рейсів, Михайло – інженером-програмістом у приватній фірмі, Денис – тренером дитячої футбольної команди при міській Школі футболу. Степан став, як і мріяв після того, як його батько попав у ДТП, парамедиком, після успішного проходження медпрактики він залишився працювати у відділенні екстреної допомоги при Львівській обласній лікарні. Микола злетів найвище за всіх (якщо брати матеріальні цінності). Він став одним із співвласників заводу по виготовленню шин для машин в одному із обласних центрів України, мав акції і в іншому бізнесі. Батьки дали йому трохи грошей, трохи сам заробив, бо крутився, як білка в колесі – хапався за всіляку працю, йшов на різні політичні та економічні афери.
Лютий 2022 року перевернув звиклий спосіб життя Степан, його однокласників і всіх людей України з ніг на голову. Він приніс країні війну, точніше, росія, безсоромно вдершись на територію незалежної сусідньої держави, її почала, розсікши 22 день другого місяця зими на життя до і після. Київ, як собі думали, росіяни не взяли ні за три дні, ні за рік, але лиха наробили в Україні чимало: спалили багато будинків, вбили, травмували, закатували багато людей, зламали багато доль.
Петро продовжував працювати в лікарні свого міста, він не був військовозобов’язаним, тож піклувався про родину й частину зароблених грошей жертвував на ЗСУ. Ліза начала дітей мови й літератури у школі, працювала, у вільний час, у волонтерському центрі. Михайлу та Денису вручили військові повістки, вони влилися до лав ЗСУ. Михайло працював у тилу, інструктором в одній із військових частин на Закарпатті, Денис, після місячного вишколу, здобувши кваліфікацію кулеметника, захищав південні, а потім і східні кордони України, перебуваючи у складі окремої десантно-штурмової бригади. Микола мав броню, працював на шинному заводі. Степан не був військовозобов’язаним, але пішов на фронт як медик добровольцем. Він виносив ранених з поля бою, надавав їм першу допомогу, відвозив до лікарні. Багатьом врятував життя, хоча й не всім.
Йшов другий рік війни. Денис під час бою отримав осколкові поранення в ногу і груди, але залишився живим. Після лікування у Дніпрі та Львові він повернувся до своєї бригади, на передову. А ось Степану не пощастило вижити. Коли він виносив пораненого товариша із поля бою, то підірвався на ворожій міні. Смерть була миттєвою.
Відспівували парамедика у Львівському Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла, ховали на Личаківському кладовищі. Степан врятував понад 100 життів. Понад сто! А сам поліг, смертю Героя. На похорон до Львова прибули майже всі Степанові однокласники. Приїхав і Микола. Його дуже зворушила історія Степана, якого він колись не розумів. Як же він шкодував тепер про те, що був таким сухим і твердим по відношенню до свого однокласника. Чоловік вирішив відкупити свою вину. Після похорону підійшов до Степанової вдови. Приніс їй свої співчуття, а синові вбитого дав невеличкий пакетик, сказавши: «Візьми. Тут дещо для тебе. Я пишаюся тим, що був однокласником твого батька». Хлопець взяв, подякував, він закінчував того року дев'ятий клас. Коли відкрив пакет, побачив у ньому конверт, на ньому було написано: «Це тобі на навчання», а в ньому лежало п’ять купюр по 1 тисячі доларів. Побіг хлопець за чоловіком, догнав його. «Як вас звуть?» - спитав. «Микола». «Я молитимусь за вас, пане Миколо. Ще раз дякую вам». «А я дякую тобі і твоєму батьку». Микола обійняв хлопця і пішов, з його очей покотилися сльози. Поки не сів до автівки і не взяв кермо до рук, сльози обличчям стікали й стікали. Серце чоловіка позбулося твердості, і з голови вивітрилося бажання шукати щастя лише у збільшенні матеріальних цінностей, благ, доходів, підвищенні статусу. Наступного дня пан Микола відвідав госпіталь для військових. Спитав у лікарів про потреби поранених на війні. Ті сказали пану Миколі, кому потрібні гроші на протези, кому на коляски. Привіз. Вручив. Сам. І нарешті відчув те саме щастя, яке колись відчув мультимільярдер Ратан Тату. Їхав додому, співав «Батько наш Бандера. Україна – мати!», складав плани на майбутнє. «Десяту частину від свого чистого прибутку – шинами, - вирішив, - відправлятиму на фронт. Уже завтра зранку особисто займуся цим питанням».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978485
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2023
Знаєш, я могла б у месенджері сіяти свої світи,
Здаватися тобі в полон чи на тебе у контрнаступ іти,
Пальцями по клавіатурі щодня невтомно гребти,
Ламати своєму закам'янілому графіку хребти,
Минати перестороги і втоми мости.
Але ж ти не читаєш мої листи.
На кожних дверях, за якими твій коридор,
Для мене червоними буквами написано «Ігнор!»
Але якби на них висів із «Ласкаво просимо!» папір,
Я б зайшла, знайшла тебе і зацілувала до дір.
Ну, ну, не хрестися, не кажи лякливо: «Господи спаси!»
На кожній з утворених дір виросли б квіти неземної краси.
Кожна б співала: «Ти для неї і справді – велике цабе.
Навіть не сумнівайся, хлопче. Чуєш? Вона кохає тебе!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978170
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2023
Пан Микола працював у державній службі України з надзвичайних ситуацій у Харкові. Він був рятувальником-пожежником. Це важлива професія, але небезпечна. Буває, що рятувальники при виконанні своїх обов’язків самі травмуються, а то й гинуть. Пану Миколі випадало багато разів гасити пожежу, виносити з палаючих хат людей, які самі не могли вийти, бо боялися чи надихалися диму і втратили силу чи свідомість. Сам чоловік при цьому ні разу серйозно не постраждав.
Коли пану Миколі сповнилось сорок п’ять, його двадцятирічний син подарував йому на день народження щеня – тер’єра. Господар, подумавши трохи, назвав його Снарядом,дуже вже швидко бігав він, тобто, летів, як снаряд. Пан Микола водив Снаряда до навчального центру для собак. Там він вчився різним премудростям: як тягнути людину з вогню, як шукати вибухонебезпечні речовини. Коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, у пана Миколи додалося роботи. Він не тільки разом зі своєю бригадою гасив вогонь, а й очищував двори та дороги в деокупованих містах та селах від мін та інших вибухонебезпечних речовин. Допомагав йому в цьому пес Снаряд, який сам напросився до праці. «Хочу бути корисним, - сказав він господарю, коли побачив, що в його місті час від часу чуються вибухи, горять хати, йде дим. «Ти ще молодий, добре не навчений», - сказав йому пан Микола.. «Навчений. Візьми мене, господарю на завдання і побачиш це», - відповів Снаряд. І пан Микола взяв, потренувавши ще тиждень пса. Домовились, що Снаряд зупинятиметься і підніматиме хвіст догори, коли занюхає щось небезпечне. Уже в перший день роботи пес знайшов місце, де були закопані міни. Їх витягли сапери. Пан Микола похвалив свого пса. «Що хочеш за те, що зробив свою справу добре?» «Сиру голландського». «Гаразд. Куплю», - сказав псові господар. З того часу Снаряд допомагав йому шукати міни й отримував за це свій улюблений сир. Коли за чотири місяці винюхав сто мін, його представили до нагороди. . На День ДСНС пан Микола отримав із рук президента України медаль для свого Снаряда «За віддану службу». Зрадів! Повісив стрічку з медаллю псові на шию, мовив: «Це тобі за службу! Працюй так, як працював і надалі. Кожна міна, яку ти знайшов, - це чиєсь врятоване життя – дорослого чи дитини. Пишаюся тобою, Снаряде!». Собака засоромився похвали, опустив голову на мить, а потім підняв і голосно мовив: «Служу тобі, господарю, й Україні! Для мене ця нагорода – велика честь!».
Після нагородження Снаряд і далі займався тим, що сумлінно шукав вибухонебезпечні речовини, розумів , що це важливо. Він, як справжній нишпорка, обнюхував кожен клаптик землі в місцях, де раніше стояли російські солдати.
За сумлінну службу пана Миколу разом із його псом нагородили тижневою відпусткою. Він вирішив поїхати на захід України, до Львова, в місто, де людям живеться спокійніше, де нога ворога не ступала, хіба що ракета його прилітала. Коли чоловік ходив вулицями культурної столиці України, деякі люди впізнавали його легендарного пса, якого він вів на повідку – ті, які бачили його на світлинах у соціальних мережах. Вони хотіли фотографуватися із псом та його господарем. Пан Микола не відмовляв людям у цьому.
Якось, коли чоловік, гуляючи у Стрийському парку зі своїм псом, зустрів військового, який також ішов із собакою.
- Слава Україні! – мовив незнайомець пану Миколі.
- Героям Слава!
- Вашого пса, часом, не Снарядом кличуть?- мовив військовий, обводячи очима собаку від морди до хвоста.
- Так точно! Снарядом, - відповів пан Микола.
- О! Радий бачити його наживо!
- Дякую. А вашого як величають?
- А у нас дівчинка – Гільза!
- Круте ймення. Служить?
- Поки що ні. Вчиться, як і я.
- Снаряд підскочив угору, глянув у вічі пану Миколі і тихо гавкнув. Це означало, що він хоче у свого господаря щось запитати.
- Що хочеш, друже? – спитав пан Микола, наставивши своє вухо псові.
- Порозмовляти з Гільзою, - прошепотів. – Он на тій полянці (показав лапою) ми могли б з нею побути кілька хвилин наодинці.
Пан Микола підвівся і мовив військовому:
- Мій Снаряд хотів би посидіти з вашою Гільзою на галявині, поспілкуватися з нею. Дозволите?
- Так. Звісно.
Господарі відвели псів на галявину, зняли ремінці з їхніх ший, наказали собакам сидіти в траві доти, доки вони їх не покличуть.
- Буде виконано! – відповів Снаряд, а Гільза у знак згоди махнула головою.
Чоловіки сіли на лаву і почали говорити. Про що? Про те, що найбільше тривожило всіх українців. Собаки вляглися на траві, яка тільки недавно пробилася з-під землі, і теж завели між собою розмову.
- У тебе, бачу, Снаряде, медаль на грудях. За що її отримав?
- За службу, шукав і знаходив вибухонебезпечні речовини на наших, звільнених від ворогів, територіях, їх витягнули і вивезли сапери.
- А не боявся, що сам можеш підірватися?
- Вовка боятися – в ліс не ходити.
- Ти сміливий воїн! Я теж хочу служити в армії. Проходжу зараз навчання разом зі своїм господарем.
- Будеш шукати міни?
- Ні. Виносити з поля бою поранених.
- Це теж важлива робота і небезпечна. Ти дуже гарна, Гільзо! Може, не варто тобі йти на війну?
- Варто! Хочу служити Україні, як ти.
- Песики! Закінчуйте розмову. Будемо вже виходити з парку! – загукав господар Гільзи.
- Гаразд! – відповіли собаки, піднялися з трави і поволі рушили до лавки. Йдучи, Снаряд мовив Гільзі:
- Шкода, що ми з паном Миколою завтра покинемо Львів. А то б ще якось зустрілись, поспілкувались.
- А коли від’їжджаєте?
- О 6:15, потягом.
- Значить, не побачимося більше…
- А знаєш, у мене є своя сторінка у Фейсбуці та в Інстаграмі. Ти користуєшся соціальними мережами? – спитав Снаряд у Гільзі.
- До Фейсбуку заходжу, але зрідка.
- Знайдеш мене там, якщо захочеш, за іменем СНАРЯД (всі букви у слові написані великими українськими літерами), попросишся у друзі, я додам тебе, і ми будемо спілкуватися.
- Гаразд.
- Гільза приязно усміхнулася своєму новому другові, погладила лапкою його по спині. Снаряд поклав лапу на шию Гільзі і цьомкнув її в чоло.
- О, бачу, ви подружилися! – сказав пан Микола псам, коли вони наблизились. – Ну, бо ж одного поля ягоди – захисники України.
- Снаряд – так. А я тільки через три тижні стану захисницею, - мовила Гільза. – Може, й війна до того часу закінчиться…
- Хай би так і сталося. Але, думаю, не закінчиться ще. І ти зможеш послужити ще, дівчинко.
- А можна, я Гільзі свою медаль віддам, щоб мала стимул вчитись, виконувати із запалом свій обов’язок, як поїде на передок, і згадувала мене? – спитав у пана Миколи Снаряд.
- Ні, ні, що ти? – мовила Гільза. Ти заслужив свою нагороду.
- Роботи в мене ще,думаю, буде багато, навіть після війни. Ліси, степи розміновувати треба буде, береги річок. Може, другу медаль дадуть. Я старатимусь робити свою роботу добре!
- Бери, Гільзо, нагороду Снаряда, як дає. Я не проти, - сказав пан Микола. Він відщепив медаль від камуфляжки свого пса і пристебнув її до Гільзиної безрукавки захисного кольору. Дівчинка-собака пустила сльозу від хвилювання й радості. Снаряд підбіг до неї миттю, злизав сльозину з морди. Потерся об її бочок, вона об його, і вони вийшли разом зі своїми господарями з парку.
- Хай щастить тобі, Снаряде! – мовила Гільза, сідаючи до авта свого господаря.
- І тобі. Красуне, також! – відповів їй пес і заскавулів – тихо, але протяжно. Чому? Бо сумно йому зробилося від думки, яка проткнула його мозок: «А чи зустрінемось ми з нею ще коли-небудь?» Та Снаряд швидко опанував свої емоції, усміхнувся й махнув лапою Гільзі, яка дивилась на нього крізь шибку проїжджаючої автівки.
- Що, сподобалась тобі дівчинка? Хвилюєшся, що більше не побачиш її?
- Різне може бути. Це ж війна. Я можу не вижити, Гільза може. Але Україна – вистоїть. Україна переможе!
- Це точно! – мовив пан Микола. Він міцно обійняв свого пса і сказав йому:
- Ходімо до магазину. Куплю тобі той сир, який ти найбільше любиш.
Пес усміхнувся, крикнув своєму господарю:
- Слава вам!
- І тобі слава! – відповів пан Микола. - Й Україні!
- І нашим героям слава!
- Вічна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978052
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2023
Ліс падає, вбитий
смертельним цілунком.
Джерела міліють
у товщах підземних.
Повітря насичене
пилом і трунком,
І річок легені
у цятинах темних.
Ще трохи і небо
не втримає втому,
Завалить вогненними
стрілами сушу.
Закрутимо думи
у танці стрімкому.
Відчинимо двері
сумлінню у душах.
Потугу вдягнемо
в сорочку залізну.
Змінитись захочемо.
Буде не пізно?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977376
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2023
Це було ранньою весною , в той рік, коли українці захищали свою землю від російських загарбників. Бабу Ганну, яка жила у селі й доглядала за корівкою, курми, гусьми та собакою, розбудив звук повітряної тривоги. Жінка піднялась, помолилась – за себе, родину й Україну, і знову лягла, бо не дуже вірила, що до її села може щось прилетіти – бойові дії відбувалися далеко від області, в якій вона проживала, об’єктів критичної інфраструктури ні в її селі, ні поблизу нього не було.
Встала, як почало світати. Напоїла корівку, дала корм гусям, курям та собаці й почала собі готувати снідання. Як попоїла, погнала на загороджену пашу корову, випустила на подвір’я з курника курей та гусей, а тоді сіла у вітальні, ввімкнула телевізор і почала слухати останні новини – хвилювалася за долю України.
Тим часом курка Квокотуля забралася до саду. Там вона дзьобом рила землю, шукала черв’яків, любила ними ласувати. Коли підійшла до груші, почула якесь пікання, що доносилося з-під сухого листка, що лежав на землі. «Хто це там, під землею пікає?» - подумала курка. Вона трохи злякалася, але не втекла, цікавість перемогла її страх. За мить Квокотуля побачила власницю пискливого голосу. Це була невелика подовгаста особа, яка мала сіру шубку, очі, як зерна пшениці, гострі вушка та довгий тонкий хвіст.
- Хто ти? – спитала курка в незнайомки.
- Миша Сірячка. А ти хто?
- Я – курка Квокотуля.
- А що ж ти, Квокотуле, робиш у моєму саду?
- Сад – не твій. Він – власність баби Ганни, моєї господині, тому я маю право по ньому ходити. А ось чи ти тут на законних правах, не знаю.
- Я бабі не належу. Але живу тут, у саду, з народження, мама мене тут, під землею, минулого року народила.
- А що ти їси?
- Зерно, в основному, яке збираю в полі.
- Але зараз поле голе, і всю зиму голим було.
- Я надбала собі зерна, коли поле було з колоссям, сховала його в коморі під землею, тому мала що їсти і восени, і взимку. Але зерно вже закінчилося, тому я й вилізла з хати.
- Значить ти користі бабі ніякої не приносиш, тільки обкрадаєш її?
- А ти хіба приносиш? Розриваєш землю в саду, жуків і черв’яків витягаєш з неї.
- Баба не проти того, щоб я їх витягала й поїдала. Жуки й черв’яки шкодять фруктовим деревам. А ще я яйці несу їй і м’ясом служу.
При останніх словах курка схилила голову донизу і впустила у суху торішню траву сльозу.
- Тобто, баба тебе їсть?
Курка знову опустила голову і пустила сльозу.
- Ну, ну, не сумуй. У цьому світі кожен когось чи щось з’їдає. Білка їсть горіх, лисиця – білку. Вовк, як дуже голодний – лисицю. Таке життя. Але поки ми живемо і ніхто нас не з’їв, треба веселитись.
- А як це?
- Співати, танцювати, дивитись на небо, на сонце, на трави, на квіти і радіти тому, що ти все це бачиш.
Курка задерла голову догори.
- А в небі зараз немає сонце, хмарка його закрила. Треба радіти цьому?
- Так. Хмарка – це також добре. З неї випаде дощ, а значить земля зволожиться, і будуть рости різні трав’янисті рослини, а в дерев з’являться листочки.
- Мишко! З тобою так цікаво спілкуватися!
- Звісно. Я багато чого знаю, бігаю ж не тільки по саду, й по полю, до річки наближаюся, до лісу заходжу.
- А що таке річка?
- Це такий довгий рів, по якому безперервно тече вода. На ній твої родичі, до речі, які живуть на волі, плавають – дикі гуси, дикі качки, лебеді.
- Так? Бачила я цих птахів якось у небі. А ліс – це що?
- Це місце, де росте багато різних дерев – листяних (з листками) та хвойних (з голками), тільки вони не родять фрукти, як ці дерева (показала хвостом), що тут, у саду. В лісі живуть ще й дикі тварини – лисиці, вовки, зайці, лосі, наприклад. Є в ньому також кущі з кислою ягодою – калиною, і солодкою – малиною та ожиною.
- І в нашому саду є три малинові кущики (курка показала лапою, де).
- Бачу. А в лісі є ще гриби. Вони ростуть в теплу пору. Люди люблять їх їсти.
- А які ці гриби?
- Невеликі, як ось цей (мишка підбігла до черешні, підняла хвостик догори і показала, де на її стовбурі гриб росте). Тільки цей, що на вишні, не їстівний, він – паразит, він з деревця соки витягає.
- А в лісі їстівні ростуть?
- Є і такі, які не можна їсти, але набагато більше добрих грибів – боровиків, опеньок, підберезників, підосичників, голубінок, лисичок. Деякі я з цих, які перелічила, минулого року їла в час, коли ще пшениця в полі не зродила. Мама навчила мене розрізняти їстівні й неїстівні гриби. А ще вона мені сказала, що у нашому мишиному посліді накопичуються спори грибів (і деяких рослин також, до речі). І коли ми свій послід із цими спорами залишаємо десь на землі, то там виростають і гриби, і рослини.
- А ти в нашому садку залишала свій послід зі спорами грибів?
- Так. Тож, думаю, гриби тут цьогоріч виростуть.
- Баба зрадіє! Що ж, значить, і ти користь приносиш людині?
- Ну так. Хоч і шкоду теж.
- А давай, мишко, будемо дружити з тобою.
- Та давай! Потанцюємо?
- Так.
Вітер наче підслухав їхню розмову, прилетів, завальсував у саду. Зворушились дерева, затріпотіли гілками. А мишка з куркою взялися до танцю . Вони бігали поміж яблунь, груш та слив, скакали, галасували. Курка – квокала, мишка – пікала. Так було до часу, поки баба, вчувши їхній галас, не прибігла до саду. А як прибігла, розвела Квокотулю й Сірячку в різні боки: мишка чкурнула до нірки, курка побігла до курника. Розлучила друзів баба, та не назовсім. Наступного дня Квокотуля та Сірячка знову зустрілись. Тільки вже не співали – спілкувались тихенько, стоячи під кущиком малини, ходили довкруж грушки, скакали під яблунькою. Добре їм було удвох. З того часу майже щодня друзі бачились. Квокотуля пригощала Сірячку кашею, яку несла їй у своєму горлечку, Сірячка – черв’яками та жуками, яких знайшла під землею.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977288
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2023
Оленка ходила до четвертого класу. Вчилася вона старанно, але не дуже мирно жила зі своїми братами – п’ятикласником Олесем та семикласником Іваном. Дівчинка хотіла, щоб їй діставалось всього найбільше - цукерків, пиріжків, фруктів, які вона любила їсти, бо вона наймолодша. Іван був незгідний із сестрою. Хлопець вважав, що найстарша дитина в сім'ї, тобто, він має мати найбільше прав. Олесь не погоджувався ні з Іваном, ні з Оленкою. «Чого це хтось має мати чогось більше? Ми всі діти одного тата, однієї мами, тому у всіх нас мають бути рівні права», - говорив він. Але сам так не робив, як заявляв. Інколи, коли ніхто не бачив, міг, забігши до кухні, з'їсти зайву котлетку, цукерку, печенинку чи якийсь фруктик. Міг взяти ручку чи олівець в сестри чи брата, якщо його списувались чи ламались, і не сказати їм про це. Іван теж не пас дурнів, хапав зі столу, що подобалося, і не питав, чи іншим вистачить. Оленка, як приходила зі школи швидше від братів, забирала їхні деталі Лего і клала їх до свого ящика. Коли ж якась несправедливість виявлялася, діти сварилися між собою, а часом і штурхали одне одного в груди та плечі. "Так не можна робити!" - кричав тато. "Діти! Живіть дружно", - просила мама. День, два втримаються від сварок, а потім знову беруться за своє.
Якось у суботу батьки Оленки, Олеся й Івана вирішили поїхати до міста, щоб купити дещо з того, що було потрібно на господарстві. Тато сказав дітям: «Ведіть себе добре. Не сваріться. Матимете за це нагороду». Мама додала: «Куплю вам щось солоденьке в магазині. Але дам тільки тоді, як будете чемні». «Гаразд!" - відповіли хором діти. "Ми постараємось", - запевнила батьків Оленка.
Але так не сталось, як вони казали. Не встигли батьки за ворота виїхати, як Оленка почала заводити: «Де моя гумка? Де гумка поділась?! Я хочу малювати листівку для воїна ЗСУ. Ти забрав її, Іване?» «Ні. У мене своя є. «Значить, ти, Олесю?» «З якого б це дива?» «Але її немає в пеналі, а вчора ввечері вона там була». «Шукай, десь посіяла, а до нас пристаєш», - мовив Олесь і пішов на кухню. Звідти за хвилину прокричав: «Хто з’їв мою частинку сирника, яку я залишив у холодильнику». «Не я», - мовила Оленка. «Та й не я», - ствердно відповів Іван. «Хто ж тоді? Може, це зробив пан Невидимка?» - сказав із болем в голосі Олесь. Іван пирснув зі сміху й мовив: «Піду надвір, пошукаю там цього пана, заодно й на велосипеді трохи покатаюся». Хвилин через сорок хлопець повернувся з рум’янцем на щоках, зі свіжістю в жилах, зайшов до своєї кімнати й вирішив виконати домашнє завдання з математики. Витягнув пенал з наплічника, взяв ручку, почав писати нею число, а воно не пишеться, паста скінчилася». «Хто підмінив мені ручку?! - закричав. – Вчора вона писала нормально». «Мабуть той самий пан Невидимка, який доїв Олесин шматок сирника», - сказала Оленка. – До речі, ти його зустрів на дворі?» «Ні. Як же його побачиш, коли він невидимий?» «Це він у хаті невидимий, а надворі - зовсім навпаки. Мабуть, поки ти, Іване, взував мешти, той пан Крадійко полетів у космос», - сказав, заливаючись сміхом Олесь. «Зараз ви в мене обоє полетите в космос, як я вам надаю тлумаків», - пригрозив Іван і кинувся на брата й сестру з кулаками. Олесь вилетів надвір босий, Оленка – в тапках. Іван, взувши шльопки, побіг за ними. Поки він літав по подвір’ї за братом і сестрою, в хаті почало чинитися щось неймовірне: шкільні предмети й предмети побуту ожили і почали між собою гризтися. Стіл затіяв сварку із кріслами. Ліжко Олеся – з ліжком Івана. Табуретка буцяла етажерку, етажерка - її. З наплічників Олеся, Івана та Оленки повискакували підручники, олівці, ручки і теж почали між собою сваритися. Почули гуркіт, що нісся з хати, діти. Зупинилися, підійшли до вікон, глянули крізь них. Як побачили, що речі, які не мали ніг, рук, голови з ротом, бігають, б’ються між собою кричать, оторопіли. «Що нам робити?» - запитала Оленка. «Не знаю» - сказав Олесь. «Може батькам зателефонувати?» - мовив Іван. «А вони повірять, що ми кажемо правду?» - виявила сумнів Оленка. «Навіть, як і повірять, то поки приїдуть, все в домі може вже бути поламане і порване», - виголосив свою думку Іван. «Треба нам іти до хати, речі вмовляти, щоб перестали між собою ворогувати», - сказала своїм братам сестра . «Слушна твоя думка», - погодились Олесь та Іван.
Зайшли діти. Оленка відразу побігла до своєї кімнати і побачила таку картину: підручник математики бився з підручником української мови, підручник з ЯДС драпав своїм кутиком підручник з інформатики, зошити літали попід стелею, як лелеки в небі, і листками хльостали один одного.
«Що ви робите? Перестаньте!» - закричала Оленка. «І не подумаємо!» - сказали їй підручники. «Вам можна сваритись, а нам ні?», - мовили зошити. «Якщо ви, підручники, порвете один одного, мене буде сварити у школі вчителька,скаже, щоб я купила нові книжки. Якщо ви, зошити, порвете один одного, мене будуть сварити батьки». «Але ж ти ж б’єшся з братами і не думаєш про наслідки?», - мовив підручник української мови. «Обіцяю, що більше не буду цього робити. Помирюся таки зараз з ними». «Даєш чесне слово?» - спитав підручник з математики, пильно дивлячись Оленці у вічі. «Так. Даю». «Гаразд. Даємо тобі шанс. Припиняємо бійку» - відповіли підручники і смирно вляглися на столі. Зошити погодились із їхнім рішенням і прилягли поруч. «Дякую вам», - мовила Оленка і побігла до кімнати братів.
А там… Ліжка зсунені докупи. Ковдри літають. Подушки б’ються так, що, аж пір’я летить. Стільчик скаче по столі. Стіл його б'є по ногах. Ручки проганяють зі стола олівців. Олівці гумку копають, мов м’яч. А Іван з Олесем сидять на підлозі і голови чухають. «Дорогі братики! - закричала Оленка. – Нам терміново треба змінити свою поведінку. Речі, які знаходяться в наших кімнатах, сваряться і б’ються тому, що ми їм подали поганий приклад!» «Ти так думаєш?» - запитав Олесь. «Я це знаю. Про це мені сказали мої книжки та зошити». «Вони правду мовили!» - погодилася шафа. Вона підскочила вгору і мало не звалилася на дітей. Добре, що Іван стояв спиною до неї і притримав її. «Хлопці, пообіцяйте те меблям, що будете добрі, що не брехатимете мені та один одному, не сваритиметеся зі мною і поміж себе», - попросила Оленка. «Та я за тим!» - сказав Олесь. «І я теж Давайте жити в мирі!» - мовив Іван. – Чуєте, речі? Обіцяємо вам, що ми один з одним будемо жити в мирі!» - сказали хлопці. «Чесно-чесно?» - перепитав стілець. «Чесніше не буває», - запевнив його Олесь і приклав руку до серця». «Ну, тоді ми припиняємо бійку», - сказали ліжка і стали на місця. Ковдри з подушками, зітхнувши полегшено, лягли рівненько на них. Крісло перепросило стіл, стіл – крісло. «Речі! Ми вас любимо», - мовив Іван. «Це добре. Але ще любіть одне одного», – пробубоніли ковдри. «Та ми любимось , просто інколи хитруємо, виявляємо свій егоїзм. Але більше так чинити не будемо». «Обіцяєте?» - перепитали подушки, надувши щоки. «Обіцяємо,», - відповіли діти. Всі речі, які були в кімнаті хлопців, стали на свої місця, дружно всміхнулися й завмерли, наче ніколи і не зрушувалися зі своїх місць, не сварились і не билися.
Тоді діти зійшлися докупки, обійнялись, поцілували одне одного. «Відтепер між нами тільки мир і згода!» - сказав Іван. «Так! Тільки мир і згода», - відповіли Оленка та Олесь, і всі троє попрямували до кухні, бо після всіх несподіваних перепитій захотіли пити. А як напилися досхочу компоту, який їм залишили батьки, то вирішили приготувати спільно вечерю. Поки тато з мамою приїхали, картопля вже була зварена і пом'ята, салат з капусти, моркви та буряків приготовлений, сосиски відварені. Батьки були здивовані тим, що побачили. Сіли разом із дітьми за стіл, поблагословили їжу, спожили її. Подякували дітям. Ну, а потім всі пили чай і їли торт «Наполеон», який мама купила у супермаркеті. Раділи не тільки члени родини, а навіть речі, які, як здавалося дітям, підморгували їм своїми сяючими очима.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977046
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2023
Вогнями накрили нас кляті рашисти
За те, що під них не прогнули хребти.
«Калина в журбі» заспівали артисти
Й закликали в бій за країну іти.
До війська примкнули одні із принуки,
Повістку вручили – служити пішли.
Одні утекли і не гризли їх муки
За те, що на фронті себе не знайшли.
Не їхнє – зі зброєю край захищати,
Місити болото в окопі чи сніг,
Під шквалом вогню денно й нічно стояти
І спокою вежу згинати у ріг.
Були і такі – добровільно вступили
До лав ЗСУ від початку війни.
Зібравши в кулак зерна волі та сили,
Тілами сплели охоронні тини.
Сьогодні таким я вклонюся доземно –
І тим, що у небі, і тим, що в строю,
Із ворогом бились вони недаремно –
Прославили рід свій, країну свою.
За правду, за волю стояли і будуть
Стояти, допоки війна на коні.
Країні своїй перемогу здобудуть,
Всміхнеться, розквітне, як луг навесні.
А він вже потрохи вступає до раю,
Звільнився від хижих зимових копит.
Зі святом усіх добровольців вітаю.
Тримай, любий Боже, над ними свій щит!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2023
Ти моя вісь обертання.
Ти – моя точка опори,
Оклику знак і питання,
Духу мажори й мінори,
Небо – без цятки й у хмарах,
Сонце – пекуче і ніжне,
Долі дарунок і кара,
Поле - і з маком, і сніжне,
Вітер, який не зловити,
Дім, на якому колодка.
Хочу з тобою у літо!
Ти – моя мрія солодка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976651
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023
Присвячено Мацієвському Олександру, воїну ЗСУ
Взяли в облогу сніжні хмари парки,
ЗСУ воїна - рашистські поторочі.
Не спішачи, він допалив цигарку,
Зневагою облив ворожі очі.
Промовив твердо: «Слава Україні!»
Бо вірив, край калини жити буде!
І що з того, що кулі в карабіні
Нападників були? Прошили груди.
До честі ж не наблизилася зброя.
Не підкорити їй її вершини.
Навіки впишем ми ім’я героя
В історію своєї Батьківщини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976120
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2023
КАЗКА
Довго в жінки Сонцесяйної та чоловіка Блакитноокого не було дітей. Що тільки вони не робили, до кого тільки не звертались за допомогою – до лікарів, знахарів, мудреців, ніхто не міг допомогти вирішити їхню проблему.
Якось Блакитноокий ішов лісом і побачив, як до малої пташки, яка на землі лежала, крильцями махала, але злетіти не могла, підбирається лисиця. Шкода чоловікові стало маляти, крикнув він рудохвостій: «Геть утікай! Пташа не чіпай! Бо як я тебе зловлю, палицею поб’ю!» Злякалася лисиця. Втекла. Коли Блакитноокий наблизився до пташеняти, то помітив, що в нього лапка поранена. Витягнув чоловік з наплічника настоянку, яку його дружина сама робила з лікувальних трав, і яку він завжди зі собою брав, коли у мандри вирушав, та й помастив нею рану пташці тричі. Запищало вороненя (а це було саме воно), та за мить стихло, біль вийшов з його тіла. Почало з довірою дивитися на чоловіка, який його полікував. «Хочеш до гнізда?» - спитав Блакитноокий у вороненяти. «Так», - кліпнуло очима. Тільки чоловік ногу підняв, щоб на дерево лізти й пташку в гніздо покласти, як прилетів батько пташки – Ворон. «Геть звідсіля! Бо заклюю!» - мовив і почав грізно крильми махати, Блакитноокого лякати, думав, що він має лихі наміри щодо його дітей у гнізді. Та тут маля Ворона, яке в глибокій кишені куртки Блакитноокого лежало, запищало: «Не чіпай цього чоловіка, батьку! Він мій рятівник!» Сів тато пташеняти на гілку, заспокоївся . Витягнув тоді чоловік вороненя, поклав на траву, мовив: «Забирай своє дитя. Не нашкодити хотів йому, а допомогти». «Це правда, татку, цей чоловік від мене лисицю відігнав і рану мені полікував», - сказав. «Тоді вибач мене, людино, дякую тобі за твоє добре серце!» «Та що там? Як Бог мені своїх дітей не дав, то хоч чужим допоможу. «Не маєш, кажеш, дітей? А скільки ти у шлюбі з дружиною прожив?» «Дванадцять років». «Ніхто не зміг вирішити вашу проблему?» «Ні» «Гм… Маю я одного друга, який багато що може. Можу тебе з ним познайомити. Але він не тварина і не людина». «А хто ж тоді?» «Робот ДОБРЯК-123! Я з ним тиждень як товаришую». «Він щось для тебе зробив?» «Ні. Я нічого в нього не просив. Не було потреби. Ми з ним просто ходимо по лісі або літаємо над полями, розмовляємо. Я йому розповідаю про світ тварин, людей, рослин, а він мені про світ роботів. Йому цікаво слухати мене, мені – його. Так ось, позавчора він сказав, що не існує проблеми, яку не можна вирішити. Я можу тебе з ним познайомити, якщо хочеш. Сьогодні, до речі, ми з ним маємо зустрітися біля мосту, що з’єднує береги річки Лісової. ДОБРЯК-123 обіцяв стати корабликом і покатати мене на собі річкою». «А о котрій годині ви домовились зустрітись?» «О 16:00, після того, як дітей своїх нагодую, спати вкладу, посуд помию. Підходь, чоловіче, до мосту в цей час. Вірю, він зможе допомогти тобі». «Гаразд».
Блакитноокий підійшов до мосту о 16:00. Ворон і Добряк-123 уже стояли на ньому, вони розмовляли, красувались довколишніми краєвидами. «Добридень вам, шановне товариство!» - мовив чоловік. «Добридень!» - відповів робот. «О, ви вмієте говорити людською мовою?» «Так. І вже знаю про вашу проблему. Ворон встиг розповіси мені про неї». «Що скажете?» «Є в мене одна ідея». «Яка?» «Можу зателефонувати керівнику центру народження роботів і попросити його, щоб наказав своїм працівникам скласти такого робота, який би зовнішнім виглядом нагадував людину, міг збільшуватися в розмірах (по-вашому – рости) і був схожий або на вас, або на вашу дружину». «Цікава ідея. Хотів би я, щоб вона стала дійсністю». «Тоді скажу вам, що для цього потрібно: світлини – ваша та жінчина, й листок, на якому мають бути написані ті якості, якими має володіти ваша дитина. Вас я можу і сам сфотографувати. А жінку – ні, бо її з нами немає, ну, і згода її ще потрібна буде письмова і ваша, письмова, до речі теж». «Гаразд. Піду додому. Поговорю з дружиною. Якщо вона буде не проти дитини-робота, вишлю вам її світлину, дві заяви і напишу, якою ми хочемо бачити свою майбутню дитину. Дасте номер свого телефону?» «Звісно. Записуйте». Добряк-123 продиктував номер, чоловік його записав. Тоді всі троє покинули міст. Робот заліз у воду, натиснув на якусь кнопочку на животі і перетворився на кораблик. Ворон залетів у нього, і вони поплили річкою. Блакитноокий їм помахав рукою і пішов додому.
Коли розповів жінці про свою зустріч із Добряком-123, вона спочатку не повірила йому. Та коли чоловік запевнив її в тому, що не жартує, зраділа. Сіли вони вдвох за стіл і записали те, що б хотіли бачити у своїй дитині. Вирішили, що у них має бути син і склали таку програму якостей для нього: добрий, мудрий, веселий, сильний, мужній, справедливий, успішний, такий, що крізь стіну, крізь землю пройде, якщо треба буде, послужить родині та рідному краю. Тоді сфотографував жінку на телефон і задзвонив Добряку-123. Сказав йому, що дружина погоджується на те, щоб мати дитину-робота – сина. Чоловік вислав заяву свою з підписом та жінчину разом зі світлиною на ту адресу, яку продиктував йому робот. Той написав Блакитноокому: «Через три місяці матимете сина і програму, в якій буде написано, як з ним поводитись. До мене більше не телефонуй. Цей номер через три хвилини буде не дійсний. Триматимемо зв'язок тепер через Ворона». «Зрозумів. Дякую», - мовив чоловік і їхня розмова завершилась.
Три місяці Блакитноокий і Сонцесяйна були в тривозі та очікуванні. А як цей час минув, у шибку вікна дому Блакитноокого зраночку постукав Ворон. Коли чоловік підійшов до нього, чорноперий сказав йому: «Під’їжджай автівкою під ліс близько того мосту, де ми з тобою говорили, о 12:00, дитина твоя вже народилася, тобто, син-робот для тебе складений, забереш його». «Гаразд, - відповів. - Дякую». Під’їхав Блакитноокий з дружиною в назначене місце в назначений час. Робот з Вороном уже чекали їх. Дав чоловік букет квітів роботу, птаху пакет із їжею, а Добряк-123 Блакитноокому книжечку з інструкцією вручив, а його дружині поклав на руки сина – такого, що ще й ходити ще не міг. Але він почав, не харчуючись, не п’ючи, рости у них просто на очах. За три години, які Блакитноокий, Сонцесяйна, ворон, робот провели на узліссі біля річки з роботеням разом, він навчився ходити, говорити і робити все, що має робити людина, і виріс до розмірів майже вісімнадцятирічного юнака. Ярослав, так назвали його батьки, дуже швидко звик до людей – своїх мами і тати, а вони – до нього. Робот мав паспорт і документи про те, що його батьки загинули в автокатастрофі (про це постарався Добряк-123). Блакитноокий та Сонцесяйна повинні були всиновити Ярослава, що вони і зробили по приїзді додому. Невдовзі їхній син відсвяткував своє вісімнадцятиріччя і влаштувався на роботу. Почав працювати в одній із айтішних компаній – он-лайн. Праця його була успішною, за рік часу Ярослав заробив стільки, що його батьки змогли купити собі невеликий, але красивий будиночок біля моря, двокімнатну квартиру в новому районі столиці та круту автівку. Блакитноокий та Сонцесяйна не могли натішитися сином. Окрім того, що Ярослав значно покращив їхнє матеріальне становище, він був з ними ще й дуже люб’язним, плюс – їсти – не їв, пити – не пив, не смітив, тільки електроенергію тихенько тягнув уночі, під заряджався, тобто. Прийшло літо, батьки взяли відпустки – щорічні і за свій рахунок на кілька днів, і поїхали зі своїм сином на море. Поки вони купалися, засмагали, алеями міста гуляли, піцею в піцерії смакували , син он-лайн працював, гроші їм заробляв, людям допомагав – різні програми складав, їх коригував. Натішились батьки вдосталь морем соленим, сонцем гарячим, а тоді подалися зі сином до столиці. Там Блакитноокий та Сонцесяйна до музеїв, театрів ходили, на виставки мистецькі, до парків, на фестиваль пісні під відкритим небом навіть пішли і сина туди зі собою потягли, танцював під музику так, що всі, хто це бачив, йому аплодували.
А коли родина повернулася додому – з барвним, пахучим букетом вражень, зі силою в тілі, світлом в душі, в країні, де вона проживала, щастя своє гаптувала, війна вогненну пащу відкрила, кров’ю, де йшла, землю вкрила. Зажурилися батьки Ярослава, у вільний від роботи час безперестанку слухали новини, молилися і плакали, коли чули, що на фронті захисники їхнього краю гинули, а в містах – цивільне населення. Вороги ж, як примари, сунули безперервними колонами – зі сходу, з півночі та півдня, стріляли, з чого тільки мали. Воїни краю стояли, як титани, відбивали атаки, як тільки могли, але сили ворогів і захисників були нерівними. Тому нападникам вдалося прорватися на деяких напрямках. І де вони ступили, там біди наробили. Над людьми збиткувалися, грабували їх, ламали, вбивали.
Блакитноокий, Сонцесяйна та Ярослав жили не там, де велися активні військові дії, тобто, не на півдні, півночі та сході, а на заході країни, в невеликому, красивому, тихому містечку – з парком та лісом, з озерцем та річечкою. Але й до них долітали звуки війни – лунали час від часу Повітряні тривоги, пролітали ворожі літаки та ракети. «Не віддамо їм своєї землі!» - мовив батько сімейства і пішов на війну – захищати Вітчизну. Сонцесяйна не хотіла, щоб він ішов, але не могла втримати чоловіка та й, зрозуміла, не має права не пускати його.
Блакитноокий чесно боровся, виконував усі покладені на нього завдання, боронив села та міста та через пів року загинув, підірвався на ворожій міні, коли ішов у розвідку. Ярослав хоч і не мав людської душі, плакав за батьком (вперше відколи народився) та і мами йому було шкода, журилася вона дуже через смерть чоловіка. Як батька поховали, син-робот за день виріс на два роки і вирішив, що все, що тільки буде в його силах, зробить для країни, в якій йому випало жити. І дотримав свого слова. За місяць часу розробив моделі роботів-воїнів, накреслив для них деталі, написав програми - такі, щоб вони могли воювати. Запропонував міністерству оборони свої ноу-хау. Зацікавились там його роботами. Погодились їх виготовляти. Призначили Ярослава керуючим у цій справі. Через три місяці завод видав сотню роботів-воїнів. За цей час Ярослав вивчив, як стріляє різна зброя, тактику боїв і сказав міністру оборони: «Я хочу сам вести своїх роботів у бій». «Ні, ти в нас цінний працівник. А як щось непоправне з тобою станеться під час бою?» «Буду продумувати кожен свій крок, діяти строго за програмою. А якщо все ж станеться зі мною щось зле, мене зможе замінити пан Луговий, я встиг навчити вже його всім основним премудростям». «Поговорю із Головнокомандувачем щодо цього, як, коли і де краще використати бригаду роботів на чолі з тобою», - сказав міністр оборони.
І поговорив. І дав добро Головнокомандувач на те, щоб роботи воювали. І поїхали вони на фронт. Воювали обережно, майстерно, ефективно. Вміли вони ходити, літати, плавати і навіть крізь землю провалюватися. Вміли стріляти з різної зброї. Знищили силу-силенну ворогів, розбили силу-силенну їхньої військової техніки, і ніхто з них, роботів, не загинув. Почав президент ворожої країни говорити з лідерами різних держав про те, що хоче мирну угоду підписати з воюючою країною. Злякався дуже роботів. Казав: «Якщо роботів наші сусіди на частини розберуть і ці частини розплавлять, тоді ми перестанемо воювати». Але ніхто не вірив в те, що президент країни-агресорки дотримає слова. Бо його справи більшу мали вагу, ніж слова. Тож роботи продовжували своїй країні служити і доти воювали, поки всіх ворогів з краю, де на світ народились, не прогнали. А як прогнали, Ярослав до бункера, в якому ховався президент країни-нападниці, підібрався. Крізь землю ліз, під фундамент бункера мін наклав, у ті міни програму заклав, щоб вибухнули тоді, коли він буде на безпечній відстані. Про те, що бункер із президентом країни-нападниці згорів, ЗМІ всіх країн говорили. А в державі, яка втратила свого президента разом із військом охорони, почався бунт і переполох. Деякі народи, які її заселяли, про самостійність заговорили, деяким вдалося її навіть отримати. А ті, які не вийшли з її складу, до керівництва нових людей обрали. А як обрали, то більше не воювали, бо народ був проти воєн. Угоду про закінчення війни нові керівники підписали, свого носа до країни, де жив Ярослав і його роботи, більше не пхали, вказівок, як їм жити, що роботи, більше не давали.
Перемогу у війні Ярослав зі своїми друзями-роботами гучно святкували: танцювали, пісні складали, співали. Ярослава нагородили Орденом Слави. Сонцесяйна дуже пишалася своїм сином,і вся країна ним пишалася Люди раділи і плакали. Раділи тому, що закінчилися бої, перестали ракети на міста та села летіти. Сумували тому, що багато воїнів загинуло. «Вічна їм пам'ять!» - люди казали. Письменники невдовзі про них книжки написали. У всьому світі їх читали, мужність воїнів-людей і вмілість воїнів-роботів подивляли. Кошти на відбудову країни, яка у війні постраждала, багато іноземних lдержав давали. Невдовзі вона розквітла, як черешневий сад. Настав у ній спокій жаданий і лад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975753
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2023
Здається, що там може слово?
Не дощ, що землю напуває,
Не сіть у морі для улову.
А вчуєш, серце завмирає,
Як воно має теплу шкіру
І душу – чисту, невсипущу.
Як в ньому сила, правда, віра,
Жага і Мудрість невмируща.
Таке у світ летить на крилах!
А й інше є, що душу крає.
Розносить біль, журбу по жилах.
Як кат, мордує і вбиває.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2023
Ярославу Борису присвячено.
Загинув 24.02.2023 біля населеного пункту Майорськ Донецької обл.
Був оптимістом козак Ярослав.
Де він ступав – світло зразу з’являлося.
Жарти свої, мов крупу, розсипав.
За животи ті, хто чули, хапалися.
Край свій любив , що терпів із віків,
Церкву на пагорбі, в полі пшениченьку,
Хату, садок у селі та батьків,
Шати калинові, соняха личенько.
Духом не падав, хоч ранений був ,
Підлікувався – і в бій з побратимами.
З ворогом вів до кінця боротьбу.
Чесно служив, не ховався за спинами.
Не дочекався приходу весни -
Другої, в році війни з московітами.
Сіли життєві його двигуни,
Ворог зламав їх своїми «привітами».
Очі стулив, як Ісус, - в тридцять три.
Жінки не мав, так схотілося долі.
Шитиме в Небі тепер прапори –
Жовто-блакитні, із тризубом Волі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975488
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2023
Зайчик Зузя з дитинства був милим і добрим. Він завжди слухав батьків, допомагав їм по господарству: город поливав, посуд зі столу збирав і мив. Батьки спочатку годували його лише молоком, а потім почали й до рослинної їжі привчати. Зузя їв усе з великим задоволенням і завжди казав мамі й тату: «Дякую!»
Коли зайцю минув місяць, батьки сказали йому:
- Ти, сину, вже дорослий. Отож іди у світ і дбай тепер сам про себе. Зайчик подякував батькам за все, що для нього робили, обійняв їх і віддалився. Ішов він лісом, ішов та й зголоднів. Дивиться, верба стоїть, попросив у неї трохи кори. Дала. Згриз заєць кору. Верба йому тоді дозволила ще й кілька сухих гілочок з неї зламати. Зламав найсухіші, подякував дереву і сів на пеньок, бо стомився. Аж тут жінка якась іде – красива, в довгій зеленій сукні, з червоними чобітками на ногах, з віночком на голові.
Куцохвостий одразу встав на лапи, як наблизилась до нього, й мовив їй:
- Добридень, чарівна пані!
- Добридень, зайче!
- А можна вас про щось запитати?
- Питай.
- Ви живете в лісі?
- І так, і ні.
- Як це?
- А так: якийсь час я в лісі мешкаю, якийсь – в полі, іноді біля річки поживу, іноді – в садку собі побуду.
- Зрозуміло. А як вас звати?
- Фея Добрунка.
- Як гарно! Добрункою звуть, мабуть, вас, тому що ви добра?
- Так кажуть про мене. А як тебе звуть?
- Мама з татком звали Зузя.
- Чому звали, а не звуть?
- Бо тепер ми не разом.
- Чому?
- Бо я виріс і мусив покинути дім, це сталося саме сьогодні. Тепер я дбатиму про себе сам. Та я уже почав це робити – нарвав трішки капусти – нашої, заячої, зламав кілька тонких галузок з верби – дозволила. Можу і вас пригостити. Вживаєте таке?
Зайчик спішно почав знімати із плечей наплічник, до якого поклав їжу.
- Ні, я такого не їм.
- А гриби їсте? Бачив їх під ялиною, тією, що стоїть онде (показав лапкою). Собі їх не брав, бо байдужий до грибів.
Фея підійшла до ялини, на яку вказав заєць, знайшла гриби, про які він говорив, а тоді мовила:
- Та це ж боровики! Смачний із них суп виходить. Візьму до торби.
Зрізала ножичком п’ять грибків, а тоді підійшла до косоокого й мовила:
- Добрий ти, бачу, Зузя. Тому хочу тобі залишити напам’ять про себе одну річ – браслет. Ти натягнеш його на лапу. Якщо побачиш, що хтось у біді і захочеш йому допомогти, потреш браслетик і скажеш: «Іди геть, зло, приходи, добро!» І добро прийде.
Фея наблизилась до зайця й поклала перед його мордою браслет.
- Дякую, дорога Добрунко! - мовив Зюзя. Мені завжди подобалося робити щось приємне іншим, тепер, мабуть, у мене буде більше можливостей для цього.
- Впевнена, що це так.
Поки зайчик, зігнувши голову, натягав браслет на лапку, фея зникла. Глянув куцохвостий направо, наліво, позад себе – нема. «А чи вона взагалі була?» - подумав і зирнув на свою праву лапку. Браслет на ній красувався. «Значить таки була», - сам собі відповів і поскакав до свого нового мешкання – до нірки, в якій жив колись ховрах, спати захотів.
Тим часом зі свого лігва вийшов вовк. Він був сердитим, бо від ранку нічого не їв. Ішов, розглядався довкола, але нічого поживного не бачив. Сів, завив зі злості. Аж тут, побачив, що стежкою малий сірий згорблений дід суне. «Я тебе з’їм», - каже йому вовк. «Не їж мене, я тобі браслет дам». «Що за браслет?» - питає старця вовк. «Як потреш його лапою і скажеш: «Геть, добро! Дій, зло», то зло переможе добро і ти цим скористаєшся. Вовк узяв браслет, тільки натягнув його на руку, як дід пропав. Зубатий зробив три кроки й побачив сліди зайця. Зрадів. Ішов по тих слідах, поки не опинився біля нори, яку зайняв Зюзя. Сидіти й чекати, поки вухатий сам вилізе з нори у плани вовка не входило, він хотів їсти вже, тому почав лапами розгрібати вхід до хатини під землею. Але не міг просунутися далі, як на чверть метра. Згадав тоді про браслет. Потер його і мовив: «Геть, добро! Дій, зло, щоб воно мене до хати зайця привело». Як тільки промовив це, вхід розширився, і вовк зі свистом влетів до зайцевої хати. Вухань дуже злякався, коли побачив сіроманця в середині свого житла. Він заліз під ліжко й затремтів, а тоді згадав, що має браслет на правій лапі. Потер його лівою й мовив: «Іди геть, зло, приходи, добро». Як тільки сказав це, в хаті почувся шум, однак за мить стихнув. Вухань виставив око з-під ліжка – не побачив вовка у хаті. Виліз тоді з-під ложа й пішов надвір. Глянув уперед, наліво, направо – ніде вовка не видно було, хіба сорока сиділа на дереві, що росло навпроти його нової хати. Вона сказала зайцю: «Вовк так летів із твоєї хати задом, що аж головою об дуб ударився. «Не вмер?» «Ні. Полежав хвилину, а тоді потер потилицю і пішов». «Куди?» «А туди!» - сказала і показала. «Будемо товаришувати, сороко?» «Будемо. Ми ж тепер сусіди». «То приходь увечері до мене в гості. Чимось пригощу тебе». «Гаразд».
Зайчик занюхав сліди вовка і пішов по них. Дійшов до річки. Бачить, рибалка сидить на березі й рибу ловить. А вовк ззаду за кущем сидить. Та за мить різко до рибалки підбігає й за ногу його кусає. Рибалка падає з вудкою в руках. А сіроманець тим часом хапає відро з рибою і біжить до лісу. «Мабуть, не наздоганятиме вовка людина, ногу ж має прокушену та й побоїться із зубатим у двобій вступати», - подумав Зюзя. Він підійшов до рибалки, глянув на нього жалісливо й мовив: «Забрав вовк рибу і вкусив тебе?»
- Так. Рана болить, кров сичить. Риби – немає. А мене в хаті донька і внуки чекають. Вдома їжі – катма, бо у нас війна. Напали фашисти, тепер не маємо, що їсти.
- Не плач, чоловіче. Допоможу я тобі.
- Та як?
- Як, не скажу, але допоможу.
Обернувся заєць спиною до рибалки, потер браслет лапкою й мовив пошепки: «Іди геть, зло. Приходи, добро. Рано, загоїсь. Рибо, повернись». І сталося так, як він наказав.
- Ти диви! – здивувався рибалка. – Рана пропала, а риба вернулась. Ти і справді допоміг мені. Дякую тобі, зайче. Може, кілька рибин за це візьмеш?
- Ні. Я рибу не їм. Бувай.
- Ну, бувай!
Пішов Зюзя додому, згриз кілька листочків капусти і ліг спати, бо вовк йому вдень не дав виспатись.
Наступного дня на світанні пішов заєць знову їжу шукати . Йде, радіє – пташки співають, сонечко сходить, молода травка зеленіє – гарно. Стрибає, співає вуханько. Незчувся, як опинився біля ставка, на якому качка-мама, качур-тато і багато качечок – їхніх діточок плавало. І знову вовка побачив – сидів собі за кущем калини, за птахами спостерігав і знову щось сам до себе промовляв. А говорив він ось що: «Геть, добро! Дій. зло! Хай висохне ставок, матиму багато качок». І ставок висок просто на очах у зайця. Вовк кинувся до птахів. Батьки-качки злетіли вгору і почали голосно крякати, кликати до неба дітей, але вони не змогли злетіти – не навчилися ще цього. Зубастий почав їх по крилах бити, ловити. Зайчик шкода стало каченят, він швидко потер лапкою браслет, мовив: «Іди геть зі ставка, зло, приходи, добро!» І під каченятами вмить з’явилася вода. Вовк пустив тих качок, яких тримав у лапах, бо мусив гребти, щоб не втопитися, став був досить глибоким. А як виліз сіроманець з води, сів на березі й завив: «Хто це мій наказ відмінив і свій запровадив?» Їжачок, який спав під кущем, біля якого сів вовк, від крику зубастого збудився й хотів, було, втекти. Та сіроманець побачив його, вхопив лапою за ніс і спитав: «Кажи, хто воду до ставка вернув? Ти тут, на березі, сидів, мусив щось бачити». Злякався їжак вовка й мовив: «Це зробив заєць Зюзя, він, як і ти, розбудив мене своїм вигуком». «А що Зюзя казав?» «Щоб добро перемогло зло». «Ну, я йому покажу добро! І тобі покажу теж, з’їм тебе, бо голодний я». Не встиг їжак і слова сказати, як опинився в зубах вовка. Трохи морду поколов, але лягав спати ситим.
Наступного дня встав він і, навіть не вмившись, пішов гуляти лісом. Аж тут раптом вітер здійнявся – сильний. Він звалив перед зубастим осику і кілька сухих, але важких гілок, які відламав від старого дуба, скинув на нього. Вовк різко відскочив убік, але одна з гілок, та, що була найбільша, впала сіроманцю на голову й приморочила його. Розізлився вовк, як до свідомості прийшов, мовив зопалу: «Геть з лісу, добро. Щоб дерев у ньому не було. Дій, зло!» І ліс оголився. Вовк відразу побачив тварин, які по ньому ходили – двох лисиць, оленя, козулю, жаб, змій. Тільки хотів зловити козулю, яка була найближче з усіх тварин до нього, як десь позаду заревів бурий: «Що це таке? Де кущі та дерева?! Змійка, яка нездалік ведмедя на камені лежала, почула його крик, витягнула голову, зашипіла: «Я знаю, хто дерева з лісу прибрав». «Хто?» - спитав зубатий. «Вовк Гострозубець. Чула, як він просив, щоби прийшло зло, і дерев у лісі не було». «Зараз я його знайду і заставлю вернути все так, як було досі». «Знайди і застав, бо і нам, зміям, у лісі без дерев – ніяк». «Гей, Гострозубець! Виходи і дерева поверни. Не послухаєш, тебе знайду і на шмаття порву». Почув вовк слова ведмедя, скочив з розбігу в першу ліпшу калабаню, яку побачив в яру, і пролежав у ній доти, поки в лісі не стихло. А як голосу бурого вже не було чути, виліз тихенько і побіг додому. В лігві почало його трусити, застудився вовк, довго у воді пролежав. «І навіщо я той браслет від сірого чоловіка взяв? – подумав. – З ним тільки одні клопоти. Може, його викинути?» Спробував зняти – не зміг, приріс до лапи. «Що ж мені робити?» - затривожився вовк. Думав, думав, нічого путнього не зміг придумати. «Е, хай буде, що буде!» - вирішив. Випив чаю, який запарив на сухих гілках малини, й заснув.
А зайчик збудився в той час. Вийшов із хатки – дерев катма в лісі. «Куди вони поділися? Як тепер лісом переміщатися? Як шукати їжу? Це ж мене може будь-хто побачити, навіть здалеку», - подумав. І тут чує, сорока плаче. Підійшов до неї. «Чого ревеш, сусідко?» «Як же мені не ревіти, була у мене хатка на дереві, а тепер ні дерева, ні хатки». «Розумію. І мені зле без дерев. А куди вони поділися, не знаєш, птахо?» «Чула, що ведмідь вовка Гострозубця звинувачував у тому, що дерева пропали». «Злий він якийсь, цей Гострозубець». «Так!» «Піду я до хати, сороко, а то ще хтось із хижаків мене побачить, зловить і з’їсть» . «Іди». Заліз косоокий до нірки, потер браслет і мовив: «Іди геть, зло. Приходи, добро. Вовкові чари, забирайтесь. Дерева, до лісу повертайтесь». Виліз заєць, це мовивши, надвір, дивиться – дерева там, де й були стоять, і сорочаче є з гніздом. Зрадів, їсти захотів. Пішов до видолинка, нарвав там капусти – своєї, заячої, трохи, сівши на пеньок, відразу з’їв, трохи додому поніс.
Коли Зюзя вже у своїй хаті сидів, вовк зі сну пробудився. Чувся слабим. Але вийшов з хати. Дивиться – дерева, кущі знову стоять у лісі. «Як? Чи не зайця Зюзі це робота? - подумав. – Як дізнаюсь, що його, то розірву цього куцохвостого і з’їм». Але не мав сили довго ходити, зайця шукати. Знайшов дохлу мишу біля пня і кілька жуків, з’їв це, з куща малини, що різ за два метри від пня, ще й гілку зломив, щоб чай з неї зварити, і пішов додому.
А в місті тим часом було таке. Рибалка, в якого вовк відро з рибою вкрав, розповів своєму другові про зайця, який йому допоміг. Друг розповів про це своєму другові, і пішла новина гуляти містом. Дізнався про доброго зайця і його колишній мер, який проживав на той час іншому місті, не окупованому. Не дуже вірив він у те, що куцохвостий має чарівну силу, але на всяк випадок послав до рибалки своїх людей, щоб ті попросили його знайти зайця-добряка. «Та я не знаю, де він живе, - сказав чоловік людям, які прийшли. - Тільки можу показати те місце, де його побачив». «То покажи». Повів рибалка друзів мера до річки, шукали вони зайчика на березі і в приліску, не знайшли. Уже думали до міста вертати, аж тут сорока, що над ними летіла, застрекотіла: «Чула я, що ви зайця Зюзю шукаєте. З доброю метою чи зі злою?» «З доброю, звісно», - відповів рибалка. «Тоді дайте мені щось смачненьке, і я вам за покажу, де він живе». «Гаразд. А що хочеш ?» «Бачила, ви печиво гризли, коли сиділи на лаві. Дайте його». Рибалка поклав на пеньок три печення, мовив: «Ось тобі, сороко, бери і швидко нас до зайця веди». Сховала птиця печиво під кущем калини, потім мовила людям: «Я летітиму, а ви біжіть за мною». Недовго бігли. Коли добралися до зайцевої хатки, рибалка погукав його. Вийшов косоокий, упізнав голос чоловіка. «Що хочеш?» - спитав. «Чи пам’ятаєш ти про те, що я тобі казав, як ти відро з рибою від вовка відібрав і біля мене поклав?» «Казав, що твоє місто вороги взяли». «Так». «А чи не міг би ти так зробити, щоб воно стало вільним від зайд?» «Думаю, зміг би». «То зроби це. Важко не тільки мені, а й усім людям, які в місті залишилися, і їхнім домашнім тваринам». «Почекайте хвилинку, - мовив заєць. Він заліз до своєї нори, потер браслет лапою і мовив: «Іди геть з міста рибалки, зло, приходи туди, добро». Після цього Зюзя виліз зі своєї хати і сказав людям, що вони можуть повертатися до міста, він вирішив їхню проблему. Подякували зайцю люди, лишили йому великий пакет з овочами, фруктами та печивом. Зрадів косоокий, вклонився їм, помахав лапою.
Через тиждень вовк дізнався про те, що до зайця приходили люди з міста, просили в нього допомоги, і він допоміг їм. Ох, і розсердився ж сіроманець через це. «За кого себе має цей куцохвостий недоросток! – подумав. - Воду вернув до ставка, дерева й кущі – до лісу. Але більше не буде по його, а буде по-моєму!» «Геть з міста рибалки, добро! Дій у місті, зло!» - мовив уголос сіроманець й зуби вишкірив. І зло повернулося. На місто, яке вже співало і танцювало від радості, посипалися ракети, до його меж наблизилось вороже військо, воїни якого безперестанку стріляли з різних видів зброї й до вечора взяли його. Зажурилися мешканці міста, мер разом зі своїми помічниками знову покинув його. «Гм… Недовго діяли чари зайця, а, може, й зовсім не діяли, може, визволення міста – це просто вмілі дії війська і нічого більше?» - думав рибалка. Але коли в будинок, який стояв поруч з його, влучила бомба, і з вікон квартири рибалки шибки повилітали, пішов удруге до зайця, знав уже, де живе Зюзя. Як підійшов упритул до дому, крикнув:
- Зайчику, Зюзику, це я, рибалка, прийшов. Вийди, будь ласка, надвір.
Куцохвостий не обізвався. На щастя, крик рибалки почула сорока – сусідка зайчикова.
- Немає його вдома, - мовила. - До праці пішов.
- А куди?
- Звідки я знаю. Та за дві години, думаю, він повернеться, так, як правило, завжди буває.
- Почекаю, - сказав рибалка.
За дві години заєць і справді повернувся. Побачив рибалку, привітався з ним.
- Знову щось сталося?- спитав його заєць.
- Так.
- Що на цей раз?
- Ворог знову напав на моє місто і взяв його. Ще важче стало тепер нам, його мешканцям.
- Знову, мабуть, вовк чаклує.
- Підкажи, що нам робити?
- Треба вовка зловити, але не вбивати, а до клітки загнати і тоді мене покликати.
- Зберу друзів-мисливців, підемо в ліс. Може, злапаємо сіроманця.
Наступного дня прийшли мисливці до лісу й клітку зі собою взяли, пів дня вовка шукали і таки знайшли, злапали, у кліть запхали, а тоді зайця позвали. Прибіг він швидко й мовив людям:
- Ви відійдіть, а я з вовком порозмовляю сам на сам.
- Гаразд, - мовили.
Відійшли люди на таку відстань, що не могли слів почути. Сіли на траву. А заєць каже вовкові:
- Бачу, є в тебе на лапі браслет.
- І в тебе є, бачу.
- Так. Мій мені добро помагає робити. А твій, я так розумію, зло.
- Ти правий.
- Мусиш зняти свій браслет і мені віддати. Я його у вогні спалю.
- Не можу цього я зробити, приріс браслет до лапи.
- То що ж з тобою робити? Убити?
- Хочу жити.
- Але ж ти любиш зло чинити.
- Відгризу лапу, і ти забереш її разом з браслетом. Сам не радий, що його взяв і ним користувався.
- Каєшся за сподіяне?
- Так.
Вовк взявся за роботу. Коли відгриз лапу, зімлів – від болю.
Заєць скривився, але хутко відкрив клітку, витягнув з неї відгризену вовчу лапу. Браслет з неї сам зсунувся . Куцохвостий заховав його до наплічника, а тоді сів і почав думати над тим, щоб таке попросити, щоб добро назавжди перемогло зло. І придумав. Потер свій браслетик і мовив: «Геть з нашої планети Земля, зло, хай переможе на ньому добро. Назавжди!» Після цього Зюзя покликав людей. Коли вони йшли, вовк оклигав. Став плакати, каятися за свої гріхи. Сказав йому тоді заєць:
- Знай, скільки б зло біди не робило, останнє слово за добром.
- Значить його немає сенсу робити?
- Саме так. Той, хто чинить зло, може якийсь час похизуватись своєю силою. Але вкінці кінців його сила пропадає й кара злочинця наздоганяє.
- Жаль, що я цього не знав раніше.
- Тепер знатимеш.
- Так. Ще раз каюся за сподіяне зло. Тепер хочу робити тільки добро.
Покликав заєць рибалку з мисливцями. Прийшли.
- Перев’яжіть вовку лапу, - мовив людям, - і відпустіть його. Він уже більше нікому зла не вчинить. І не тільки він, ніхто нікому вже зла не вчинить. Ідіть додому. Війна закінчилась.
Пішли люди. Зайшли до свого міста, а в ньому і справді немає нападників. Посиділи на лаві в центральній частині міста з годину. Ніхто за цей час не стріляв, не кидав ракет. Дорослі стоять, усміхаються, діти скачуть біля них. Витягнув рибалка телефон із кишені, зайшов у GOOGL, щоб почитати новини, а вони всі на одну тему – про те, що по всьому світі війни закінчились і світлин повно виставлено, на яких люди зі щасливими обличчями. Подякував подумки зайцю. А заєць Добрунці дякував, як ішов до своєї хатини. І з’явилась вона перед ним. Ще краща стала, як була.
- Це ти, Добруне? – спитав куцохвостий.
- Я, Зюзьо.
- Дякую тобі за браслет.
- А я тобі – за службу добру. Ти виконав свою місію Добро перемогло!
Добрунка взяла зайця на руки і, співаючи веселу пісеньку, закружляла з ним у танку. Звірі почули спів, поприходили. Почали бити в лапи, притупувати. Сорока птахів поскликала – підспівували феї. Ліс засяяв світлом, наповнився радістю і добром. А коли пробила дванадцята ночі, Добрунка зникла, і зник браслет із зайцевої лапи. Але він уже був не потрібний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975024
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2023
ОПОВІДАННЯ ДЛЯ ДІТЕЙ
Вадим жив у місті районного значення, в місті, де народилося багато славних людей: борці за волю України, художники, композитори, співаки, спортсмени, успішні підприємці, в місті, де завжди витав дух українства, волелюбства, бажання зробити цей світ змістовнішим, добрішим, щасливішим. Хлопець мав світлу голову, відкриту душу і вловив цей дух.
Вчився у школі від 1 класу старанно, був відповідальним і толерантним з усіма. Любив проявляти ініціативу. Запропонує вчителька, наприклад, щось зробити в класі, провести,організувати, він першим свої пропозиції подасть щодо виконання її задумів.
Дотримувався хлопець завжди і правил поведінки – у школі, вдома, на вулиці. Хотів бути корисним. Мама давала йому свої доручення – прибрати в кімнаті, посуд помити. Вчителька свої – зібрати підручники, зошити чи якісь предмети на благодійні акції тощо. Влад радів, коли йому вдавалося все зробити гарно і швидко. І мама його раділа, пишалася тим, що її син слухняний, добрий, і вчительці було приємно, що має в класі гарного помічника.
Якось, коли Вадим повертався зі школи додому і співав пісеньку про кота ( весело йому було, отримав схвальні відгуки про свою роботу на уроці від учительки), з-за рогу сусіднього із його будинку вибігло два великих пса, вони почали наближатися до нього. Чи то їм не сподобалося, що Вадим співав, чи не сподобалось те, що він співав про кота, а не про них, псів, але вони почали гавкати на нього – грізно і голосно. Хлопець не знав, що йому робити – йти далі, стояти чи на допомогу когось звати. На всяк випадок зупинився і крикнув: «Допоможіть хто-небудь! Собаки на мене хочуть напасти!» Гавкотуни почули його крик, ще більшої злості набрали, почали очима світити, зуби шкірити, підходити ближче. Але тут прибігло три інших пси – ті, що жили на подвір’ї дому, в якому мешкав Вадим. Вони почали відганяти чужих собак від хлопця. І хоч були менші за розміром, справилися із поставленою задачею. Так настирливо гавкали на них, що злі пси відступили, сховалися за будинком, ззаду якого вибігли. Вадим видихнув з полегшенням. В оточенні добрих собак дійшов він до свого будинку. «Дякую, - мовив хлопець їм, коли відчиняв двері до свого під’їзду. – Сидіть тут, зараз я вам винесу щось смачне». За п’ять хвилин Вадим виконав свою обіцянку, приніс своїм рятівникам кістки із залишками м’яса та кашу з підливою. З їдою впоралися швидко. А тоді закрутили хвостами, потерлися до хлопчикової ноги.
Коли мама прийшла з роботи, Вадим розповів їй про свою пригоду із собаками. «Бачиш, мамо, - мовив, - я носив псам-безхатькам недоїдки, і вони не забули цього, захистили мене сьогодні". «Ти – молодець, а я ще інколи злилася, думала, ти навмисне не доїдаєш страву, яку я тобі даю, щоб їм винести. Тепер розумію, що ти все правильно робив. Навіть боюсь подумати, що могло б бути, якби пси з нашого двору не відігнали від тебе чужих і злих».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974551
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2023
Шість тисяч мов існує в світі.
Щорічно з них якісь зникають,
В безжальні мововбивчі сіті
Безповоротно попадають.
А українська - не дрімає.
Тенета сплетені обходить.
Вона безсмертне тіло має.
Над нею завше сонце сходить.
Так, їй ножа не раз встромляли
У теплі і відкриті груди,
Прокльони у лице жбурляли,
Вливали в жили зимний грудень.
Та вона витримала все це.
Зуміла слів нових наткати.
Дзвенить, мов навесні джерельце,
Блищить, як золоті дукати.
Не піддається чорній тліні,
Цвіте, як соняшник у літі.
І її «Слава Україні!»
Луна сьогодні по всім світі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974519
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2023
І коли ти мовчиш, наче трави в лузі,
І цілунки іншим кладеш на щоки,
Піді мною ламається лід ілюзій,
З мого тіла виходять живильні соки.
Я тоді, наче камінь – без руху й мови,
Пеклом робиться те, що здавалось раєм.
Мовиш слово - опадають із ніг окови,
Ввись злітаю я стрімко, мов птах над краєм.
Можу гори розбити і хвилі в морі,
Сонця кулю втримати на долоні.
Усміхнешся - і в душу вповзають зорі.
Доторкнешся - і кров гарцює, як коні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2023
Оповідання для дітей
Ліля проживала у сільській місцевості. Вона вчилася у місцевій школі, в четвертому класі. Дівчина мала непогані знання з усіх навчальних предметів, та найбільше любила уроки музики, малювання, трудового навчання. Малюнки, аплікації, витвори з різних матеріалів їй вдавалося робити краще, ніж іншим. А ще Ліля, як і її мама, дуже любила тварин. У них жив доберман Палкан, старий пес-приблуда Бровко, трійко котів: дві кішечки – Муся, Куся й кіт Гризь, яких їм хтось на подвір’я маленькими підкинув – не викинули. В родини був хлів, в одній частині якого мешкали три кізочки й козлик – усі породисті, в другій – свинка в кучі та курочки. Тато Вадим, окрім того, що працював водієм на заводі, щоліта косив траву, складав її, як висохла, в копички. Мама Надія працювала на пів окладу бухгалтеркою на тому ж заводі, що й тато, а ще доїла кіз, готувала тваринам корм. Ліля допомагала їй.
Коли в Україну прийшла війна, й на сході, півдні та півночі країни почалися військові дії, Лілин тато вступив до ЗСУ. Він пройшов необхідну військову підготовку й почав захищати свою Батьківщину. Ліля хвилювалася за тата, але не зневірювалась. Коли батько дзвонив їй, казала, що любить його, чекає на закінчення війни і його повернення. Дівчинка на очах подорослішала, вона стала серйознішою, почала краще вчитися і поводитися у школі.
Після поранення і подвійної контузії, при якій тато Лілі частково втратив слух, його демобілізували з армії, тобто, відпустили додому.
І хоч у пана Івана були певні проблеми зі здоров’ям, його дочка дуже раділа, бо ж татусь повернувся живим, цілим і тепер вона його могла бачити щодня.
Якось Ліля із двома своїми однокласниками поверталася зі школи. На півдорозі до дому почула тихенький пискіт, який доносився з протилежного боку. Дівчинка кинулась до місця, звідки ішов звук. У траві, між дорогою та тротуаром, вона побачила маленьке, мохнате і кругле, як м’яч, цуценя. Воно кинуло на Лілю благальний погляд і знову запискотіло. Дівчинці стало шкода песика. Вона взяла його на руки – не пручався, не дряпався, смирно лежав на руках, наче все, хоч і мале, своє життя знав дівчинку. Ліля притулила щеня до грудей і враз відчула, як щось ніжне і тепле залізло в її душу. Стрепенулася. Ще дужче притиснула собаченя до грудей. Переходила дорогу, як на ній не було транспорту, питала у пса:
- Як ти опинився на вулиці? Викинули з автівки? Хочеш, щоб я тебе забрала до себе?
Песик кліпав очима і піднімав мордочку вгору.
- Куди ти його віднесеш? Додому? – запитав однокласник Андрійко.
- Так.
- А мама з батьком не сваритимуть тебе, у вас же є пес? – мовив Артем.
- Не знаю, що скажуть. Але я не можу його залишити одного біля дороги. Він маленький і боїться самоти. Тремтить весь
Погладити діти щеня, і Ліля понесла його додому.
- Мамо! – мовила, як зайшла на своє подвір’я й побачила біля дверей неньку. - Давай залишимо цього цуцика в нас, - мовила. - Він – безхатько. Розумієш? – і в сльози.
Що мала мама робити? Лишила. Викупала, висушила, на покривальце поклала, кашкою нагодувала. Пів ночі песик спав, а тоді збудився і скавуліти став.
- Мабуть, хворе твоє цуценя, доню, - мовила вранці Лілі мама. – Спало неспокійно вночі, стогнало.
Зажурилась Ліля.
- Ви ж його не викинете? – спитала. І знову у сльози.
- Не плач. Не викинемо. Батько поїде до лікарні на процедури і цуцика візьме зі собою, покаже його ветеринару.
Заспокоїлась дівчинка. Поки прийшла зі школи, тато уже був удома, і песик теж. Лікар, повідомила Лілі мама, назначив йому лікування. Казав, що в цуценяти застуда, мабуть, цілу ніч провело на морозі. Почали лікувати. Тато пив свої пігулки, Бім – так назвали пса, свої.
- Прорвемось. Ми сильні! – запевняв пан Іван свою дружину та доньку. А й справді, за якийсь час їм обом полегшало. Всі в родині раділи.
Минув час. Бім виріс. Виросла й Ліля. Якось вона йшла з магазину, несла в одній руці сітку з продуктами, в іншій – сумочку, в якій лежали не тільки ті гроші, які мама їй дала, щоби вона купила хліб, сир та ковбасу, а й ті, які дав тато для того, щоб вона оплатила навчання за пів року у вузі. Це було взимку, коли сутінки швидко спадають на землю. До хати, в якій Ліля жила з батьками, їй залишалося пройти ще метрів із тридцять. Але раптом сталося непередбачуване. З-за дерева на тротуар вибіг чоловік, лиця якого не було видно, бо він натягнув на всю голову шапку з вирізами для очей. Він вдарив Лілю по голові, а тоді по руці, вихопив з рук її сумку й побіг, розсікаючи темряву. Ліля не впала від удару, але від страху й болю голосно закричала. Крик дівчини почув Бім, він миттю прибіг до неї. Ліля пальцем показала йому, куди побіг злочинець. Пес наздогнав його, вкусив за руку. Злодій кинув сумку на землю й намірився тікати, та пес не відпускав його, стояв і гарчав на нього доти, поки не збіглися сусіди з вулиці. А коли збіглися, то викликали поліцію. Злочинця забрали. Ним виявився один молодий чоловік із сусіднього села, який взяв у банку велику суму грошей нібито на будівництво будинку, а сам програв її у карти. Його засудили.
Ліля продовжила своє навчання у вузі. Вона, як і раніше, любила всіх своїх тварин, але Біма – найдужче. Коли приїжджала зі Львова на вихідні, завжди чимось смачненьким його пригощала. І Бім любив її. Коли бачив дівчину, стрибав довкола неї, лизав їй руки. Мама з татом усміхалися. «Гарна в нас доня, добра, - казали. - І пес, якого вона принесла додому, добрий. Відпрацював за те, що взяли його!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974114
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2023
У мами курки Квокотушхи і тата Кукурічка було п’ятеро курчаток: дві дівчинки – Піпі та Іпі та три хлопчика - Куку, Куко та Кукі. Коли діти підросли, то пішли до 1 класу пташиної школи, де вчилися різні свійські птахи – гуси, качки, кури й індики . Вчителькою діток-першокласників була індичка пані Гельгуха. Вона любила своїх вихованців. Вчила їх виразно говорити, читати, писати, рахувати зернята, овочі та фрукти, малювати хатини, небо, сонечко, співати пташині пісні, ліпити з глини різні вироби. На уроці фізкультури виводила своїх підопічних надвір, де вони гуляли, робили фізичні вправи, бігали, стрибали, грали в ігри. Розучувала з ними вірші, п’єски, до свят. Діти залюбки виступали в актовій залі школі перед учнями інших класів та перед своїми батьками.
Якось, коли діти навчалися вже у 3 класі, пані Гельгуха сказала їм:
- Наступного тижня я запланувала провести свято – День умінь. Бажано, щоб у цей день кожен з вас показав, що він вміє гарно робити. Можна пісню заспівати, показати свої досягнення у спорті, заграти на музичному інструменті, станцювати танок, дослід провести, щось незвичне виліпити з глини тощо.
Діти почали готуватись. І ось настав той день, коли кожен мав вийти перед іншими й похвалитись своїм вміннями. Вирішили проводити свято у спортзалі, там – мати є, сітки, ворота і акустика хороша. Першими зважилися показати свої вміння індики. Поки Чок віджимався 20 разів від лави, його сестричка Ичка у коробці з піском, яку принесла із собою, намалювала квітку. Діти поплескали їм. Тоді на арену вийшли брати гусаки Гак та Гек. Вони показали, як уміють передавати лапою м'яч один одному при грі у футбол і забивати його у ворота. Гуска Уска сама станцювала польку. Сподобався її танець дітям. Качка Крячка і качур Кряч, які ходили до спортивної школи на секцію з баскетболу, показали, як вони вміють закидати в сітку м’ячі. А Куку та Куко сіли за столик і в оточенні своїх однокласників зіграли партію в шахи. Куку переміг, але плескали діти обом, бо обоє вміло робили ходи. Потім всі посідали на матраци, щоб слухати пісню «Сонце встало», яку зголосилася заспівати Іпі. Піпі вийшла зі сестрою. Вона підіграла їй на скрипочці, вміла це робити, хоч, може, й не дуже майстерно, бо лише рік відвідувала Школу мистецтв. Все ж школярі були в захваті від виступу сестричок. Гусаки почали кричати: «Браво!» Всі решта підхопили. І тільки Кукі нічого не показав. Сидів на лаві з опущеною головою, коли вчителька запрошувала учнів до виступу. Пані Гельгуха помітила це, вона спитала в півника: «Що з тобою?»
«Я нічого не підготував». «Чому?» «Бо нічого такого особливого не вмію робити». «Але ти гарно вчишся. У тебе відмінні результати з усіх навчальних дисциплін. Знаю, що ти й художні книжки читаєш, шкільна бібліотекарка казала мені, що часто до неї забігаєш». «Так. Я люблю читати книжки, тому на інше не маю часу». «То, може, ти розкажеш нам щось із того, що прочитав?» «Це я можу», - відповів Кукі і почав розказувати казку про Котика та Півника. Та так цікаво! З інтонацією! З рухами! Як справжній артист! Діти дивилися на півня із захопленням, аж дзьоби порозкривали. Коли Кукі закінчив переповідати казку, однокласники подарували йому гучні оплески. «Пані Гельгухо, - мовала Піпі, - а мій братик Кукі ще й віршики якісь пише». «Це правда, хлопче?» - спитала вчителька. «Пробую займатись віршуванням, - відповів півник. Мені це цікаво робити». «Ну, хоч один вірш тобі вже вдалося скласти?» «Два вдалося». «Ну, зачитай котрийсь із них, якщо можеш», - сказала пані Гельгуха. «Гаразд». І Кукі почав декламувати:
Люблю маму я і тата,
Школу, друзів і родину.
Люблю книжечки читати,
Пізнавати Батьківщину.
Діти знову почали міцно лапками бити, виражаючи таким чином своє захоплення його вміннями. Коли півник сів за парту, вчителька сказала: «Дорогі діти! Кожен з вас показав свій талант, свої вміння. Продовжуйте їх розвивати. На завершення уроку пропоную вам скласти прислів’я, які б підходили до теми нашого свята.
Куку підняв руку першим, він сказав: «Не хочеш стати на шлях невдахи, грай у шахи». «Молодець!» - похвалила пані Гельгуха. «Хто співає, у того душа розцвітає», - мовила Іпі. «Згідна», - сказала вчителька. «Хочеш спритність розвивати, у футбол навчися грати», - промовили Гак і Гек, вони це удвох склали. «Молодці! - відреагувала вчителька. - Ще хтось придумав прислів’я?» Учні мовчали. «А ти що скажеш, Кукі?» «Хто багато читає, той вірші складає», - мовив півник. «Не завжди так. Хоча для того, щоб скласти самому вірш чи якийсь інший літературний твір, треба і справді багато читати». «Ну, тоді..., - трішки подумавши, випалив Кукі: «Щоб навчитись щось робити, треба ліньки не ловити». «О, а це в десяточку!» - сказала пані Гельгуха, всміхнувшись. Усім діткам у їхніх щоденника під кінець уроку вона написала: «Молодець!» або «Молодчина!» А Кукі лишила такий запис: «Великий молодець!» Півник був задоволений, як, зрештою, і всі учні класу. «А знаєте мої учні-пташенята – чудові! Вони багато що вміють робити», - сказала пані Гельгуха директору-індику пану Гельгеновичу, коли побачила його в той день у коридорі школи. «Радий це чути», - відповів їй директор.
А ви що, діти скажете?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973920
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2023
В одному з міст України, що знаходилось на північному сході, був зоопарк. У ньому жили різні тварини. Кожна з них мала свій кут, свій вольєр. Лев жив поряд з тигром та єнотом. Козуля – біля осла та лами. Вовк - між совами та їжаками. Зайчик – по сусідстві з ховрахом та диким кабаном . А лисичка-сестричка поряд з білками-стрибунами та папугами-говорунами. Через їжу тварини не сварилися, кожній до вольєру приносили свою. Зайчику Бону, наприклад, у теплу пору клали у миску траву, гілки, листя дерев, ягоди, в холодну - фрукти й овочі. Козулі – зелене листя, бруньки, молоду хвою, лишайники, інколи гриби, в невеликій кількості, ягоди, а також каштани, жолуді, фрукти. Все це їм, як і іншим тваринам, приносив доглядач за тваринами – кіпер, який мав багато різних обов’язків. Зранку він оглядав вольєри, дивився, чи всі тварини на місці й у гарному стані. Потім годував своїх підопічних, напував, прибирав у їхніх мешканнях, а ще спостерігав за їхньою поведінкою і записував, що бачив, до журналу спостережень. Кіпер звертав увагу на те, як тварини виглядають, чи не з’явилося у їхній поведінці щось незвичне, чи з’їли вони всю порцію корму чи ні, чи звичайний у тварин послід, коли саме вони активні, а коли відпочивають, чи не змінюють свої улюблені місця відпочинку. У диких тварин дуже важко помітити перші ознаки поганого самопочуття. Тому зміна повсякденних звичок може бути тривожним сигналом і приводом звернутися до ветеринарів. Тварини, які мешкають у зоопарку, швидко звикають до умов життя в ньому. Та коли довго нічого не змінюється, тваринам, як це буває і в людей, стає нудно. Життя ж у природі не є одноманітним і спокійним, тому від нудьги тварини можуть навіть захворіти. Так трапилось із зайчиком. Він перестав їсти корм, який йому приносили, перестав бігати, стрибати, лежав на бочку і дивився байдужими очима на світ, який бачив. Спочатку ветеринар приписав косоокому вітаміни. Давали йому їх – не допомогли вирішити проблему. Тоді кіпер перемістив зайця до іншого вольєра, поблизу якого росла розлога калина, а в сусідніх із його вольєрах жили тварини-веселуни: барвисті папуги та пишно-хвості білки. Боник відразу ожив. Почав світити очима, ставати на лапи, крутити хвостом, махати вушками.
З козулею було те саме. Прийшов час, коли їй набридло дивитись щодня на білих сов, які жили по лівий бік від неї, на голчастих їжаків, що мали вольєр справа. До того ж сови вночі крилами лопотіли, їжаки пищали, шурхотіли, спати козулі не давали. Лягла вона в кутику, очі заплющила, до їди, до пиття не вставала. Ветеринар взяв кров на аналіз в козулі – не показав відхилень від норми. Почав тоді пильніше приглядатися кіпер до тварини, вночі навідався до неї, посидів трохи біля вольєра і зрозумів, що козулі не до вподоби. Перемістив її в інше місце, де стояла красуня верба з довгими косами, де вранці чути було спів птахів, а вночі стояла тиша. Ожила козуля. Почала їсти, пити, бігати по вольєрі. Зрадів кіпер!
Та якось сталося таке, до чого жодна тварина, жоден ветеринар і кіпер зоопарку не був готовий. До України прийшла війна. У місті, де стояв зоопарк, час почали від часу лунати вибухи, завивала сирена. Тварини переполохалися не на жарт. Деякі ревли, деякі вили, деякі шипіли, деякі забивалися у глухі кутки, тремтіли і мовчали. Керівники зоопарку вирішили відвезти тварин до більш безпечного міста – до столичного зоопарку, наприклад. Поки узгоджували питання, шукали транспорт, ворог підійшов до передмістя. Левові, тигрові, лисиці, вовку, зебрі, мавпі, ламі, совам, їжакам пощастило. Їх вивезли із зоопарку. А ослу, оленю, дикому кабану, ховраху, єноту, козулі, білкам, папугам та зайцю – ні. Бо коли дійшла черга вантажити їх на машину, місто почали сильно обстрілювати, водій не зміг виїхати, не хотів наражати себе та тварин на небезпеку. А потім до міста ввірвалися вороги. До зоопарку теж ступили. Тварин не вбивали, але й не дозволяли вивозити. А їм було лячно, вони чули, як гуділи, коли летіли, ракети, як вибухали бомби та міни. А ще їм не вистачало корму. Кіпер, як міг заспокоював своїх підопічних, підбадьорював їх, казав «Слава Україні!», як підходив до них, «Україна – понад усе!», «Є верба, є калина, і є Україна». Тварини раділи, коли чули ці слова. Зайчик з гордістю дивився на калину, козуля з ніжністю – на вербу. Три місяці місто було у ворожій облозі. А тоді наші війська пішли в наступ і визволили його. Та коли нападники відступали, то тварин із зоопарку зі собою забрали. Зайчик та козуля день перед цим ввечері чули розмову, яка відбувалася між чужинцями. Вони говорили про те, що хочуть тварин із зоопарку вивезти вранці до чужинської країни. Зажурилися тварини. А що втекти із закритих вольєрів не могли, то вирішили щось собі з рідного краю напам’ять узяти. Зайчик відгриз від калини одне невеличке гроно і запхав до свого вуха вдосвіта, а козуля гілочку верби зламала й під ошийник її засунула. Всю дорогу тварини плакали, бо не знали, що з ними буде. Усміхалися тільки тоді, коли зайчик час від часу витягав зі свого вушка гронце калини, а козуля з-під свого ошийника гілочку верби, притуляли рослинки до купки й казали: «Є верба, є калина, і є Україна». Це прислів’я вони запам’ятали. Перевезли тварин з рідного краю до Криму. Поселили їх там в одному із зоопарків. Голодом не морили, правда, трохи годували і пити давали, але тваринам хотілося до свого міста. Зайчик Бон калинку заховав у піску, козуля гілочку вербички в глину зарила. Тварини боялися, що від них заберуть те, що нагадувало їм про рідний край. Але якось один із тамтешніх кіперів зоопарку знайшов і вербу в зайчиковому мешканні, і калину – в козулинім, побачив якось, як вони їх витягали вночі і нюхали. Викопав їх, поклав біля тварин, яким вони належали, наказав їм не рухатись. Заєць та козуля трішки наполохалися, почали мордами сіпати, очима завертати. Але кіпер заспокоїв їх. «Все буде добре, - мовив. – Я постараюся вам допомогти». Для цього треба сфотографувати вас. Кіпер зробив кілька світлин і віддалився. «Він знає українську?» - здивувався куцохвостий, коли доглядач був від них далеко. «А хіба ти не чув, як він говорив?» - відповіла козуля зайцю, вольєр якої був поряд з його.
А кримський доглядач і справді був українцем. І в цьому дивини не було. Адже Крим колись належав Україні. Його сусідня держава – та, яка напала на Україну, незаконно собі привласнила. Пан Степан – так звали кіпера-українця, - виставив світлини із зайцем, козулею та їхніми рослинами в різних соціальних мережах, написав про те, що і гронце калини, й гілочку верби вони привезли до окупованого Криму з України. Про історію зайця й козулі з зоопарку дізналося багато людей, в тому числі, й різні міжнародні товариства із захисту тварин. Їхні представники звернулися з вимогою до представників влади Криму повернути вивезених тварин до України. І їх відвезли додому – але не вороги, а працівники міжнародної організації. Кіпер Степан у той час вже не працював у зоопарку, розрахувався з роботи і виїхав із Криму. Давно хотів це зробити, а тут уже й мусив, боявся помсти з боку російської влади через те, що про вивезених з України тварин написав.
Як же зраділи зайчик, козуля, єнот, осел, олень, ховрах, єнот, білочки-стрибуни й папуги-говоруни, коли опинилися знову у своєму місті. На той час воно було вже визволене від нападників. Тварини зайняли свої вольєри, як прибули до зоопарку. Бон обійняв калину. Вона була вже не в червоній сукні, а в білій, наче наречена. Козуля морду притулила до вербички. На ній з'явились молоді листки й бруньки-сережки де-не-де висіли. Повечеряли тварини й полягали спати.
А наступного дня працівники зоопарку влаштували їм свято. Тварини їли, пили, співали, танцювали. Багато гостинців для них передали фонди з різних країн. Коли ж почало смеркати, зайчик заспівав: «Я люблю Україну, і вербу, і калину. Ослик підтягнув: «І-у-а! І-у-а! І-у-а! І-у-а!
Козуля продовжила: «Це – матусі земля. Тут родилася я». І всі разом сказали: «Слава Україні!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973730
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2023
Не знаю, як довго триватиме біг мій любовною стежкою.
То радість,то смуток лягають у душу в час руху мережкою.
То сонце ласкаве , то хмари , як мари, мене супроводжують.
То літо та квіти, то сніг і мороз дні за днями народжують.
В калюжу байдужості іноді падаю, та вибираюся.
Об камінь великий, твердий, без говірний думками вдаряюся.
Болить, я постогну - і знову у біг йду, бо серце – зірницею.
Тебе не зловити, летиш журавлем. Можеш стати синицею?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973691
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2023
Оповідання для дітей
Денис жив в одному зі сіл Харківщини. Він був звичайним хлопчиком: вчився у загальноосвітній школі, в четвертому класі, грав у вільний час у футбол з друзями на шкільному майданчику чи в хокей на замерзлому ставку, а ще… любив співати. Коли Денис навчався у другому класі, класна керівниця, помітивши інтерес хлопця до співу, запропонувала йому стати учасником шкільного хору «Боривітер». Денис погодився. Через пів року занять він уже виконував деякі сольні партії на виступах. Батьки пишалися сином.
Але тут у двері України постукала війна. Навіть не так, вона зайшла у Дім, що звався Батьківщиною Дениса, без стуку. І почала небажані дарунки роздавати – направо і наліво, у вигляді мін, бомб та інших засобів, які мають властивість своїми гучними звуками будити й піднімати із постелі пані смерть. І розбудили кістляву, набрала вона злості в очі та й пішла з косою поміж людей. Косила всіх, хто попадався їй під руку, не вибирала,чи це старець, чи дитя.
Люди зі села, де жив Денис, почали виїжджати.
- Може, і ми поїдемо? – спитав батько Андрій, зібравши свою родину на раду.
- Не хочеться покидати дім, в який скільки праці було вкладено, - мовила бабуся Тетяна й заплакала.
- Лишити зібрані власними руками овочі, зроблені власними руками закрутки, все, що є в домі, на поталу і їхати невідь-куди? А кізку куди подінемо? - спитала мама Ліда.
- І я проти того, щоб виїжджати, - мовив Денис. – Євген, мій друг, лишається. Ми з ним на ковзанах катаємось, коли немає повітряної тривоги, граємо в шахи, співаємо різні патріотичні пісні, правда, тихенько, в підвалі Євгена, щоб ворог, який міг би підібратися зненацька, не почув.
- Гаразд, - мовив батько. – Ще трохи поживемо в рідному селі. Але готуймо дух до того, що рано чи пізно нам прийдеться евакуюватись із Херсонщини.
Цей день незабаром настав. Коли російська ракета вдарила по школі, в якій вчився хлопчик (добре, що у ній тоді нікого не було, окрім сторожа, який постраждав), родина Дениса почала збиратися в дорогу.
Їм пощастило, на власній усі члени родини вибралися з пекла війни неушкодженими. Взяли в дорогу зі собою тільки найнеобхідніше – трохи продуктів, одягу і кота Васька. Козу віддали сімдесяти шестирічній тітці Наталі, яка навідріз відмовилася залишати свою хату. У її хліві жили гуси та кури, у буді - собака, в домі - два коти. Довго їхали тато, мама і їх син Денис автівкою, поки врешті решт не опинилися у відносно безпечному місці – в одному із районних містечок на Львівщині. Родині запропонували мешкання в гуртожитку від училища. Погодились. Денис почав навчатися в школі, яка була розміщена найближче до їхнього нового місця проживання. А тато Андрій на третій день по приїзді пішов до військкомату і став на військовий облік. Колись він служив в армії, тож мав певні навички поводження зі зброєю. Через тиждень батько хлопчика отримав повістку і пішов на війну. Всі члени родини були дуже схвильовані й зажурені, коли тато прощався з ними, але старались не показувати йому своїх почуттів.
Денис щодня згадував батька, він боявся, щоб його на війні не поранили, не вбили. «Боже, бережи мого татуся!»- говорив рано, в обід і ввечері. Але й пишався тим, що його батько - захисник. Хлопець теж хотів щось корисне робити для рідного краю. Але що учень 4 класу може? Ну так, він брав участь в акціях, що відбувалися у їхній школі. Малював малюнки для воїнів, продавав печиво, яке пік з мамою і бабусею, в їхньому навчальному закладі. За реалізовані кошти школа придбала воїнам медичні препарати й передала на передову через волонтерів. Але це мізер. Денис думав про своє місце у війні і придумав. Вирішив, що буде заробляти гроші для ЗСУ своїм співом. Став якось у центрі міста, до якого перебрався зі свого села, і завів «Ой, у лузі червона калина…», а потім «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…», «Подай зброю, мені, брате» й інші відомі українські пісні. Спочатку люди з недовірою дивилися на малого, слухали спів, але не поспішали нести гроші до скриньки, на якій було написано «Для ЗСУ». Та як дізналися про те, що дитина, яка співає, із числа внутрішньо переміщених осіб, і що батько малого воює в лавах ЗСУ, почали кидати гривеники навперебій. Однак містечко, в якому представники влади запропонували на період війни оселитися Денисовій родині, було невеликим. Майже всі, хто прогулювався в ньому центром, почули спів хлопчика. Тому він якось сказав мамі: «А давай поїдемо до Львова. І я спробую там заспівати. Може, більше зароблю і віддам для ЗСУ». «Гаразд, - відповіла мама. – Тільки треба купити колонку, хоча б найменшу, і мікрофон, щоб тебе далеко було чути».
Коли мама придбала потрібні речі, то повезла вже в перший вихідний, суботу, сина до Львова. Денис співав сім годин підряд, зробивши собі хіба що півгодинну перерву на обід. З того часу хлопець систематично, в суботу чи в неділю їздив з мамою до Львова і співав там на вулиці українські пісні.
Денис був вдячний людям за те, що вони кидали гроші до скриньки з написом "Для ЗСУ", яку він ставив перед собою, за те, що слухали його спів та підбадьорювали його. Вдячний хлопець і всім воїнам, які захищали й захищають рідний край від ворогів, й, зокрема своєму батькові – телефонує йому з передової час, коли має можливість. Дякує й мамі, без підтримки і допомоги якої він волонтером би не став. З вересня 2022 року хлопець з ненею ходить ще й до міської бібліотеки, де разом з іншими небайдужими до долі країни людьми робить окопні свічки для ЗСУ, плете маскувальні сітки. Все ж головним напрямком діяльності Дениса залишається навчання в школі та спів. Керівниця 4 класу хвалить хлопця, каже, що він старанний і відповідальний. І однокласники люблять Дениса за його щирість, працелюбність і жертовність. Хлопець передав до міського волонтерського центру «Промінь надії», який купує й відправляє на передову те, що потребують воїни ЗСУ, вже 207 тисяч гривень. Мріє зібрати 300 тисяч, але, каже, як вийде.
На День волонтера Денису вручили почесну грамоту від МО та подарунковий пакет із цукерками.
- Ти радий, що отримав за свою волонтерську роботу нагороду? - спитали хлопця в школі вчителі та учні.
- Так. Та найбільшою радістю для мене буде перемога України над Росією, і коли мій батько та інші воїни ЗСУ повернуться додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973490
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2023
Присвята
Красивий, сильний був юнак,
Здається, втримав би й лавину.
Мав різні задуми, однак
Не втілив з них і половину.
Закінчив заклад (ним він снив!) -
Героїв Крут ліцей військовий.
І став із перших днів війни
На захист ріднокраю, мови.
Батьки підтримали його,
Не тільки словом, але й ділом –
Пішли туди, де був вогонь,
Де бахкало все і гуділо.
Вони лишилися живі.
А син.. подався в високості.
У сонця навіть сльози з вій
Побігли, як загинув Костя.
Неповних двадцять він прожив!
Лягає біль на серце роєм…
Але ж він край наш боронив!
За це ми дякуєм Герою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972387
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2023
Ти присутній незримо
в кожній моїй добі.
Коли чую твій голос,
йти готова у бій,
витинати думками зло,
що кусає світ,
і саджати дерева правди,
любові цвіт.
Повербанк ти моєму серцю,
моїм очам.
Коли бачу бадьорий крок твій,
стаю дівчам.
Сиплю сміх, неначе сніг небо,
баланс гублю.
Бо, як соняшник в полі сонце,
тебе люблю.
Я не знаю, що доля впише
у мій роман.
Поки що сонце рідко сходить,
стоїть туман.
То надія, то безнадія
іде в екстаз.
Заведеш мене у дім щастя
ну, хоч би раз?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2023
Якось на язику в худого рудого пса-безхатька поселився вірус Гоцак. Мучив він собаку. По піднебінню лазив, горло лоскотав, дихати не давав. Пес на нього гарчав, але вигнати з морди не міг. Вибився за якийсь час зі сил собака, схуд, захрип, бо хворів, а ще ж їжу не завжди мав. Часто її на смітнику шукав, але не знаходив, спритніші собаки, забирали. Та іноді його особисто добрі люди годували – під морду корм йому клали.
Побачив цього собаку і четвертокласник Олег, коли зі школи додому повертався. Пес сидів у цей час біля контейнерів зі сміттям і трусився. Шкода стало хлопцеві його. Згадав він про те, що в наплічнику має булку зі сиром, вирішив віддати її собаці. Скинув наплічника із плечей, почав булку витягати. Пес одразу звівся на ноги, наче відчув, що йому від хлопця щось перепаде. Наблизився до хлопця, очима засвітив, заскавулів. Кинув Олег їду собаці, змолов її рудошерстий до крихти і знову почав благальними очима дивитися на хлопця.
- Ще хочеш? Не маю більше.
Пес підійшов ближче, потерся до руки Олега мордою.
- Дякуєш? Ввічливий?
Пес не відповів хлопцю, тільки ще раз потерся до його руки, лизнув Олегову долоню. Гоцак, відчувши тепло шкіри хлопця аж підстрибнув з радості. Довго не роздумуючи, виповз він із морди пса-безхатька і прилип до Олегового мізинця. «В цього хлопчака, здається, мені краще буде жити! - подумав. - У нього є харчі, одяг. Тіло його велике, м’язисте і тепле. Треба тільки, щоби людське дитя мене якнайшвидше до рота чи до носа свого впустило, чи хоч би до очей». Зайшов Олег до свого дому, зсунув чоботи з ніг. «Як мило й тепло тут! – усміхнувся Гоцак - А таки добре, що я не розгубився і до хлопчикового пальця вчепився! Сподіваюся, що ще трішки, і я опинюся в середині людського сина, оселюся в якійсь великій гарній його клітині, витягуватиму з неї поживні речовини, які поступатимуть через кров, коли хлопчак їстиме-питиме, киснем дихатиме, та й заживу собі веселенько. Діток народжу. Багато діток! Нароблять вони будинків у хлопчиковім нутрі! Добре буде усім нам жити, а хлопцеві – ні. Але він сам винен. Навіщо до хворого пса підходив?»
Та зарано ділив шкіру невбитого ведмедя Гоцак. Олег був добрим хлопцем, але не дурним. Він старанно вчився у школі, уважно слухав пояснення і розповіді вчительки на різник уроках. З уроку курсу «Я досліджую світ» запам’ятав, що коли приходиш зі двору додому, найперше, що треба зробити – це вимити руки з милом. Адже на дверних ручках, перилах можуть сидіти мікроби, віруси. А на тваринах-безхатьках вони точно є. Кинувся хлопець до ванни, намилив руки милом. «Ой-ой-ой! – закричав Гоцак. – Навіщо ти, хлопче, це зробив? Мило – мій ворог!» Олег не чув слів віруса, бо він був людиною, а в людей своя мова і свої звуки. Потримав хлопець мило на шкірі хвилину і змив його. Полетів разом із водою в раковину і скручений вчетверо Гоцак. Нікому в домі він вже не міг нашкодити, мило обірвало йому життя. Вимив Олег взуття, в якому прийшов, протер дверну ручку, до якої торкався, як заходив до ванни, антисептиком, ще раз сполоснув руки і аж тоді зняв із плечей наплічник. З кухні долетів мамин голос: «Взуття і руки чисті, сину?» «Так!» - відповів. «Тоді сідай за стіл у кухні. Я щойно борщ смачний зварила». З’їв миску борщику Олег, подякував неньці». Спитала вона в нього: «Як успіхи твої у школі?» Син мовчки витягнув щоденник, розкрив його на записах розкладу й домашніх завдань за останній тиждень. Навпроти предмета ЯДС вчителькою було написано: «Молодець!» «Так! Ти в мене такий!» - зраділа мама. «Мабуть, це правда, - подумав хлопець. – Навіть пес полизав мені сьогодні руку. Треба буде завтра його знову чимось підгодувати. Ну, а зараз, хлопче, до роботи – домашні завдання виконувати», - сам дав собі наказ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971976
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2023
Загинув під Бахмутом, поховали у рідному селі.
Ридають рідні, однокласники,
Сусіди, воїни і друзі.
В зажурі хмари - снігу власники.
Дім, де жив Орест Соляк, в тузі.
Лице його вогнем посічене.
Був там, де смерть дарують міни…
Загинув за хвилини лічені.
За що? За волю України.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971853
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2023
Там, під Бахму́том, тьма-тьмуща нападників,
Долями грають - на рани і смерть.
Злісні кремлівці – батьки їхні й радники,
Ті, що ламають законності твердь.
Воїнів наших вогнями напоюють.
Нищать усе, що лежить на шляху.
Струни на злочини в добах настроюють -
Чорні мотиви їм гріють пиху.
Землю, осколками й мінами стрижену,
Топчуть. Але справедливість гряде.
Наші війська із Бахмута їх виженуть.
Кара Господня злочинців знайде!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2023
До тебе липнуть жінки, як до меду мухи.
З якою сьогодні ділиш свою добу?
«Кохаю тебе» шепочеш якій у вухо?
Проміння душі якій кладеш на губу?
Хто борщ тобі варить чи, може, із риби юшку,
У темряві світить блиском своїх очей,
Вивчає на шкірі кожну твою татушку,
Смачні вихвалянки зранку тобі пече?
Здається, я знаю, хто робить всі ці дії,
Щоб в серці своїм лишити твоє лице.
А як же моє кохання, мої надії?
Мені поховати їх у землі живцем?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971618
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2023
Дивлюся з вікна на дитячий майданчик – там діти
На гойдалках виснуть, дню шиють зі сміху корсет.
Канікули в них. Хоч війна шле їм також привіти –
Сигнали тривоги і злети ворожих ракет.
Та все ж є в них дім, а у ньому – матуся і тато.
Хоч в деяких татки – військовими у ЗСУ.
Та нені – досяжні, їх можуть вони обіймати
І навпіл ділити із ними і радощі, й сум.
А як бути тим діточкам, в яких горе – горою,
Бо дім їх в руїнах, батьків знищив рашофашист?
Хто їм тепер нерви відкриті покриє корою,
Поможе освіту здобути, розвинути хист?
О, світе, рішучість до дій влий, рятуй Україну,
Будь братом їй вірним, додай сили їй до ходи.
Верба засльозилась. Схилилась додолу калина.
В дітей сіль на віях від страху, безсоння, біди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971304
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2023
ХЕРСОНСЬКІ ПРОТЕСТИ
Це не марення, казка чи сон –
На протести виходить Херсон.
Прапори жовто-сині несе,
«Україна, - кричить, - над усе!
Росіяни! Ми – вільний народ!
Волелюбність і гідність – наш код.
Не крутіть тут свою карусель!
Забирайтесь із наших земель!
З нами - світло, поможе нам Спас.
ЗСУ проженуть вас від нас.
Ну, а поки ж – рука до руки.
Бо Херсон – Україна таки!
20.03.22
ПРИЙДЕ ПЕРЕМОГА!
Святі веселіше глядять із ікон –
Від рашофашистів звільнили Херсон.
Додому вертаються доні й сини,
Які тут жили до початку війни.
Приводять до ладу будинки свої,
Хоч десь там за містом гримлять ще бої.
Але у надії на волю і мир
Вже крила ростуть, зорі – орієнтир.
Хай з Раші снаряди й ракети летять.
Їм духу херсонців повік не зламать.
Прийде перемога, біль змиє і бруд.
Нападницю ж сором чекає і суд.
15.01. 23
Хай будуть ці 2 вірші тут разом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2023
Мій Боже, вдягни у сталевий кептар
Міста України – Бахм́ут, Соледар.
Та й іншим, які під вогнем, поможи!
А ворогу руки і ноги зв’яжи.
Із воїном нашим будь в кожній добі,
Тримай із ним зброю, іди з ним у бій,
У розвідку і у спочинок також.
Все добре, що має, що може, примнож.
Бо воїн наш край захищає від бід,
Він любить свій дім, свою землю і рід,
Плете Україні вінок зі звитяг,
До волі, до слави трамбує їй шлях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970571
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2023
22 січня 2023 року в хатині, що стояла на березі річки Хай у Китаї в мами крільчихи і тата кроля народилося маленьке чорне кроленя. Батьки дуже раділи цій події, вони давно чекали на з’яву малюка в родині. Як тільки викупали кроленя в теплій річковій воді й витерли його, воно стало на лапки і забарабанило ними по столі! «Ти диви! З перших хвилин виявляє характер!» - мовила мама, дивлячись в очі щасливому татку кроленяти, а тоді перевела погляд на малюка й лагідно всміхнулася йому. Кроленя теж усміхнулося мамі. «Сильний і добрий синок наш!» - мовив татко. «Таким і має бути». «Ну, так!» Мама нагодувала малого, міцно притулила до себе, а тоді сказала йому: «Рости здоровим, синку, і мудрим. На твоє народження не лише ми з батьком чекали, а й увесь світ». Малюк закліпав очима, затріпотів вушками, задриґав ногами. Він ще не знав своєї місії, але погоджувався з маминими словами .
Назвали чорного кролика Миролюбцем. Ріс він дуже швидко. За місяць його ріст і вага збільшилися в сім разів, і кроленя вже було готове до самостійного життя. Йому пасувало його ім’я – Миролюбець. Кролик був справді тихим і мирним. У місяць він не тільки мав вигляд дорослого представника свого роду, але й неабияку мудрість і вправність. Миролюбко (так його кликала мама) сам здобував собі їжу, навчився читати, писати, рахувати, користуватися телефоном. Вивчив не тільки рідну китайську мову, а й англійську. Дізнався про те, що окрім кроликів на землі живуть різні істоти – люди, дикі та свійські тварини, і що люди – не такі, як кролики, вони можуть бути дуже жорстокими і непередбачуваними. Миролюбець вивчив назви континентів, морів, океанів, річок, озер і країн, які є на планеті Земля. Вразило кролика те, що росія – велика за територією та за кількістю населення країна, напала минулого року на значно меншу від неї країну Україну, з якою межувала, і натворила там великої біди – поруйнувала будинки, мости, дороги, повбивала людей – військових, цивільних і навіть діток малих, що вона знищує інфраструктуру України і їй приносить задоволення те, що українці часто залишаються у своїх домівках без світла, тепла, води, а деякі й без можливості приготувати собі гарячі страви чи напої. Засмутився Миролюбець. Боляче йому було від того, що хтось терпить таку біду. Він хотів, щоби на планеті Земля панував мир.
Кролик захотів допомогти Україні. Але як?
- Мамо, - мовив якось неньці, - ти казала колись мені, що я незвичайне кроленя, а особливе. В чому моя особливість?
- Ну, ти розумний, доброзичливий, сильний.
- А чи міг би я якось допомогти країні Україні? Ти ж знаєш, як вона настраждалася. Ми разом з тобою дивилися про це у програмі новин. І в Інтернеті про російсько-українську війну я багато новин прочитав. А ще чув розповідь однієї дівчинки, яка приїхала до Китаю з України з мамою. В її будинок влетіла російська ракета і зруйнувала його, вона вбила також її тата і молодшого братика.
- Якщо ти захочеш допомогти Україні, то зробиш це.
- Звідки в тебе така впевненість?
- Королева річки сказала мені про це.
- Якої річки?
- Тієї, в якій я плавала, коли тебе у своєму животі носила.
- Річки Хай?
- Саме так.
- При яких умовах це сталося?
- Я королеві на її день народження мішок капусти подарувала і відро моркви. Вона дуже зраділа цьому, адже була вегетаріанкою. Королева подякувала мені за дарунки, а тоді доторкнулася до мого живота й мовила: «Дитя, яке ти носиш у собі, буде особливим. Воно зможе, якщо захоче, зробити одне, але дуже велике і важливе діло».
- Зрозуміло. Радий це чути. Тепер треба тільки подумати над тим, яким чином я зміг би допомогти Україні.
- Подумай. Успіху тобі, сину!
- Дякую.
Три дні і три ночі думав Миротворець над тим, як допомогти Україні, і придумав. Вирішив стати блогером, заробити грошей, які мав витратити на виконання тих планів, які склав. Блогерство йому вдалося. За тиждень підписників у кроля Миротворця набралось не менше, як у всесвітньо знаного політика чи артиста. За два – й грошенят чимало зібрав, виставив номер своєї платіжної картки, на який скидали кошти всі, хто довіряв чорному кролику і хотів допомогти Україні. Вчив щодня Миролюбець також російську й українську мови, які, як вважав, мав знати. Як вивчив, купив мішок овочів, мішок фруктів, кілька пакетів з горіхами і подався з цим до королеви річки Хай. Мама задзвонила їй, коли синок прийшов до ріки, і королева вийшла на берег. Подарунки вона радо прийняла й уважно вислухала Миротворця (говорив про війну в Україні). А коли він договорив, королева торкнулася своєю золотою ручкою до голови кроля і сказала: «Правитель росії – амбітна і жорстока людина, все його оточення таке. А народ – одурений пропагандою, брехливою історією, яку складали московіти (так цей народ раніше називали) протягом не однієї сотні літ». «А звідки ти все це знаєш, королево?» «Мені моя мама розповідала, а їй – її мама, тобто, моя бабуся. Ми – королеви річок, живемо по 100 років і спілкуємось з королями й королевами річок усієї землі. Після смерті моєї мами, влада перейшла до мене, а після того, як я помру, влада перейде до моєї доньки. Вона в мене одна, як я була одною у своєї мами, як ти один, Миротворце, у своїх батьків». «То що ж мені робити? Як допомогти Україні?» «Думала я вже над цим питанням і навіть радилася з королями і королевами російських річок. Вони сказали, що могли б затопити бункер, в якому ховається володар їхньої країни. Але чи це вирішить конфлікт, чи не прийде на місце одного диктатора інший? Варто було б спробувати мирним шляхом домовитися з володарем росії, знайти щось таке, щоб його спонукало припинити війну. Візьмеш цю місію на себе?» «Відчуваю, що мушу взяти». «Тоді спробую допомогти тобі добратися до росії». «Як?» «Хмарка, яку я випущу завтра вранці зі своєї річки і на яку ти сядеш, закутавшись в біле рядно, понесе тебе в той чужинський край й опустить на землю близько до бункера – того, в якому переховується той, хто дав наказ російському військовому керівництву розпочати війну з Україною. Ну, а як доберешся, то далі вже дій так, як тобі твоя інтуїція підкаже. Прогризи хід вночі до бункера чи домовся з охороною, щоб тебе до середини впустили». «Дякую за пораду, королево. Гроші в мене на картці є, зможу перекинути певну суму тому, хто погодиться мене до бункеру впустити, або прогризатиму ходи». «Чудово! Тоді приходь завтра о сьомій годині ранку до місця, де зараз стоїш. Я тебе посаджу на хмарину і ти полетиш». «Гаразд».
Наступного дня королева посадила Миротворця, закутаного в біле полотно, на хмарку, і вона понесла його до росії. Цілий день хмарка летіла. Добре, що кролик трохи їжі поклав до свого наплічника, то ж не голодував під час подорожі, гриз собі то морквину, то печенину.
Коли хмарина, яка вийшла з річки Хай, була вже над тим місцем, про яке їй сказала королева річки, то розкрила над Миротворцем дощовий парашут, який сама ж і зі своїх крапель змайструвала. Кролик вхопився за нього і спустився на ньому на землю.
Надворі різко стемніло. Настав вечір. Миротворець бігав довкруж бункера, але залізти до нього не міг. Пробував гризти землю, не вдавалося хід зробити, під землею був товстий шар цементу й металу. «Значить, треба з кимось домовлятися», - подумав. Так і зробив. Підійшов до охоронця, який відійшов від бункера метрів на тринадцять, і мовив: «Привіт!» Охоронець оторопів: «Ти, кролик, вмієш говорити людською мовою?» «Так. Я не простий кролик, я вчений і приношу удачу тому, хто зі мною добре поводиться». «Може, й так. Ти гарний, пухнастий і з милими очима. А ще чорний, а зараз саме рік чорного кролика». «Пустиш мене до бункеру? Хочу побачити, як живе володар великої країни – скільки в нього кімнат, які в них меблі. А я тобі за це гроші дам». «Нам не велено нікого до бункера пускати, навіть кроликів». «Але я зла не роблю, я приношу всім тільки добро». «Скільки грошей готовий дати?» «А скільки ти хочеш?» «Ну, хоч би 500 тисяч рублів за екскурсію в бункері протягом години!» «Скажи номер своєї картки. Я перечислю тобі цю суму». Охоронець відкрив рота, округлив очі, але продиктував кролику номер своєї картки. Миролюбець перечислив йому те, що він просив, але в доларах. «Все гаразд, - мовив охоронець. – Гроші прийшли. Я тебе впущу о 22:00 до середини, але о 23:00 ти маєш вийти надвір». «Добре».
Кролик заліз під найближчу ялинку, витягнув із наплічника останнє печенько, похрумав його, запив водою і приліг. Рівно о 22:00 він підбіг до охоронця. Той взяв кролика на руки і пішов з ним до бункера. Інші охоронці, які стрічали його, питали: «Що це за кролик? Твій домашній чи на кухню його несеш?» «Мій. Домашній». «А навіщо ти взяв його до бункера?» «Попросився. Зможе всім вам удачу принести. Адже 2023 рік за східним календарем – рік Чорного кроля». «Ну, так, - мовив один із охоронців. – А можна його погладити?» «Можна, тільки швидко». Погладили всі десятеро охоронців, які ходили коридором верхнього поверху. Сили набрали, бадьорості. Так само зробили й ті охоронці, які ходили нижніми поверхами.
«Ти посидь, кролику, трохи сам під столиком у коридорі, а я схожу до туалету». «Гаразд». Як тільки охоронець пішов,. в одній із кімнат відчинилися двері і на коридор вийшов правитель росії, однак не сам, а в оточенні чотирьох військових чоловіків. «Що робити? – подумав кролик. – Хотів би з правителем порозмовляти, але як, коли він не сам?» Поки Миролюбко думав, що робити, один із військових його помітив. Він кинувся до кролика. Миролюбець не втікав, легко дався в руки військовому. «Що тут робить цей кріль? – крикнув військовий, поглядаючи в бік охоронців, що ходили туди-сюди. «Це домашній кролик охоронця Івана», - мовив один із них. - Він узяв його зі собою на чергування, щоб удачу до кожного з нас привернути. Адже він чорний». «А, ну, так, цей рік – рік чорного кролика. Але без погодження з вищим командуванням навіть кролика в бункер пускати не можна». «А ви погладьте мене, - мовив Миролюбко, - і удача не забариться заглянути в ваше життя» «Цей кролик говорить?» «Так, - мовив Іван, який вибіг із туалету, почувши розмову в коридорі. – Вибачте, я хотів, як краще, щоб усім, хто побачить мого кроля, пощастило у цьому році, а, головне, щоб пощастило нашому правителю». «Піднеси-но його до мене, - наказав володар Росії військовому. – Я погладжу його. Хворий я трохи й розгублений. Не все йде так, як задумав». Військовий виконав наказ правителя. Той погладив кролика по спинці й усміхнувся, вперше за час війни. Відчув приплив сили в тілі, піднесення на дусі. «Хай залишається чорний кролик в бункері, - проказав. - Буду його щодня гладити. Охороно! Подбайте про куток для тварини та їжу!» «Буде зроблено!» - мовив старший охоронець.
Протягом трьох наступних днів зранку та ввечері Миролюбця приносили в кошику на п'ятнадцять хвилин до правителя росії, щоб він гладив його. Кролик лежав смирно і мовчав. Та на четвертий день не витримав, заговорив, сказав володарю: «Я не простий кролик. Я покращую здоров’я тому, хто мне гладить, ти вже це, мабуть, відчув. А ще я можу успіх притягнути і пораду добру дати». «Ти говориш людською мовою?» - здивовано спитав правитель росії. «Так. Ти ж почув. А ще я вмію читати, писати і рахувати». «Нічого собі! А яку б пораду ти мені дав, щоб я міг сусідню державу Україну впокорити і завоювати?» «Я не раджу такого, що може принести біду. Я можу порадити тільки, як досягнути добра». «Але з Україною вирішити конфлікт по-доброму не можна досягнути. Там живуть горді, непокірні люди, які нас, росіян, не хочуть чути, які не готові йти нам на жодні поступки. Вони люблять тільки себе, свою хохлятську мову, свої вишиванки, шаровари, своїх Шевченка, Франка і Лесю Українку, а людей інших націй – росіян, наприклад, зневажають та обмежують у правах. Тому я їх називаю нацистами. А ще до Євросоюзу хочуть вступити й до НАТО. А раніше ж з нами жили в союзі. Ц це було правильно. Бо вони ж, як і ми, слов’яни». «Ну, це не зовсім так. Вірніше, далеко не так. Вивчав я це питання походження українців та росіян недавно. Зрештою, Україна – суверенна держава. Тож вона має право жити, як хоче, і дружити, з ким хоче. Якщо з вами, росіянами, не хоче єднатись, значить є на це причина. Тобі вона відома». «Та її Америка під’юджує, бо хоче першість у світі тримати, хоче разом зі своїм НАТО до наших кордонів наблизитись, нас завоювати і наші природні ресурси забрати». «Америка багата країна, з розвиненою демократією. Якщо ви підете з України, припините війну, вона не буде з вами воювати, третьої світової, ядерної війни не хоче ніхто. Треба просто визнати війну помилкою і закінчити її». «Україна захоче забрати Донбас і Крим, а ще компенсацій вимагатиме, надто багато всього поруйновано в часі війни». «Звісно, а ви б не хотіли забрати вкрадене? І на компенсації вона має право за існуючим міжнародним законом. Зі всім цим можна якось впоратись, тільки б захотіти. А ось людей, які загинули під час війни, вже не повернути». «Не знаю, як правильно поступити. Визнати війну помилкою – це те саме, що визнати себе дурнем. Як же тоді далі жити – мені, країні?» «Треба було раніше думати про це». «Я був упевнений, що за три дні моє військо візьме Київ, і Україна капітулює. Не думав, що вона та триматиметься, опиратиметься, що їй більша частина світу плечі підставлятиме». «Що сталося – того не змінити. Треба думати, що далі робити. А треба, вважаю, миритися. Бо це краще, ніж на смерть битися. Українці ж можуть не тільки вигнати твоє військо зі своєї землі, а й по вашій бабахнути з далекобійної зброї. І мають право. Не вони ж почали війну». «Знаєш, кролику, я більше не хочу тебе слухати. Живеш у мене, а підспівуєш моєму ворогу. А, може, тебе з України до мене прислали?» «Ні. Я прибув до вас із Китаю, народився там в день, коли і мав народитися чорний кролик, тобто, 22 січня». «Звідки мені знати, що ти говориш правду?» «В мене документ є. Показати?» «Покажи». Він у наплічнику, а наплічник - в підсобці, де я сплю». Правитель задзвонив старшому охоронцю і сказав, щоби він приніс йому наплічник кролика. Коли той приніс його, мовив: «Заглянь, що там є». «Папка». «Що в ній». « Паспорт якийсь, неросійський». «Дай мені його». Охоронець подав. Правитель відкрив паспорт, на одному з його листків побачив світлину кролика, на інших – написи, зроблені китайською мовою. «Виклич до мене перекладача», - сказав правитель росії охоронцю. «Гаразд». Через 5 хвилин перекладач був уже в кабінеті свого боса. Він переклав на російську все, що було написано китайською. Потім паспорт перевірив спеціаліст по документах. Він сказав правителю росії, що документ дійсний. Коли сторонні вийшли і правитель залишився наодинці з Миролюбцем, то сказав йому: «Я твоєї поради прийняти не можу і тримати тебе в себе чи випустити теж не можу, ризиковано це. Залишається одне – вбити тебе». «Ти, звісно, можеш це зробити, але коли вб’єш мене, то вб’єш і себе, і свою родину, і всю планету в кінці кінців. Я не блефую». «Гм… Гаразд. Не вбиватиму тебе, триматиму у в’язниці, але не в бункері». «Дякую й за це».
Минув місяць. Зима закінчилася. Сили у правителя росії почали слабнути, успіхів на фронті не було. Українці отримали від країн Заходу та Америки багато нової зброї, навчилися гарно відбивати атаки і погнали росіян зі своїх земель. Деякі миротворці закликали правителя росії сісти за стіл переговорів, віддати Крим, який до 2014 року був українським, і Донецьк, вимагає Україна, і закінчити війну. Але він не погоджувався.
В кінці березня в москві на красній площі сталася велика пожежа, у кремль влучила ракета з України. Відбулися прильоти і в інших місцях, ЗСУ вдарили і по військових об’єктах, і по об’єктах інфраструктури. В росії почалася паніка. Згадав її правитель тоді про чорного кролика. Велів доставити його у свій бункер. Коли наказ був виконаний, кролика в клітці занесли до кабінету володаря, він сказав усім, хто зайшов до кабінету, вийти. Вони й вийшли. «Кролику! Ти був правий, коли радив мені закінчити війну перемир’ям. Шкода, що я тебе не послухав. Тепер українці гатять по моїй країні». «Чорний кролик поганого не порадить. Його призначення – нести щастя, добро і мир». «Що ж мені робити?» «Відмовитися від влади. Щоб це не виглядало печально, сказати, що робите цей крок через погіршення здоров’я. Призначити когось такого, щоб його сприймав світ. І хай цей новий володар підпише мирну угоду, в якій буде вказано, що всі території, які належали Україні на час здобуття нею незалежності у 1991 році, й далі належатимуть їй. А Україна має перестати стріляти». «Важко мені на це погоджуватись». «Як не погодишся, вб’ють тебе – свої, швидше за все, чи помреш від хвороби, а країна твоя – росія, розірветься на шматочки, як колись СРСР». «Ти впевнений?» «Більше, ніж…».У правителя росії затремтіли руки, ослабли ноги, він зсунувся з крісла на долівку, зімлів. Кролик підбіг до нього, зробив йому непрямий масаж серця. Правитель розплющив очі, видихнув, а тоді натиснув на кнопочку, що була на ручці крісла й у кімнату влетів охоронець. Правитель сказав, щоби він негайно викликав бригаду лікарів швидкої допомоги. Через 5 хвилин бригада вже була в його кабінеті. Лікарі обстежили правителя. Зробили йому якийсь укол. Потім поклали на медичні ноші. «Повеземо вас до вашої лікарні, пане володарю! Там проведемо ще деякі обстеження і призначимо лікування», - мовила старша лікарка. «Гаразд, але кролик поїде зі мною». Лікарі переглянулись, але нічого не мовили, повезли правителя і кролика з ним.
Через п’ять днів хворий став на ноги – ліки приймав, кролика гладив. Лікарі дивувались такому швидкому покращенню стану правителя росії. Але було те, що було. На шостий день правитель скликав все вище керівництво держави і заявив, що йде з поста володаря країни, бо за станом здоров’я не може більше керувати нею. Порадив обрати на своє місце людину, яка була не заплямована війною з Україною, і яку поважали в Європі та Америці.
Це було зроблено. Невдовзі росія з Україною підписали мирний договір на тих умовах, про які говорив чорний кролик. Мироносець радів. Недарма прийшов у світ. Свою функцію він виконав. Принаймні до 2024 року ні росія, ні Україна військових дій не проводили – відбудовували те, що було зруйноване. Колишній правитель Росії щез, ніхто не знав, де він. Чорного кролика він, перед тим, як покидав бункер, випустив на волю. Миролюбно одразу перебрався жити в Україну. Хмарка його туди занесла, річкова королева прислала її після того, як кролик їй задзвонив і про це попросив. Коли правитель України дізнався про роль Миротворця, нагородив його орденом за відвагу. У кролика було багато роботи в Україні – душі й тіла травмованих лікувати, їхній дух підіймати. До 23 лютого пробув він у країні верби та калини. Гімн український навчився співати, гопак танцювати, блогерством займався вечорами. А 24 лютого прибув Миротворець до своїх батьків. Добирався до Китаю уже не на хмарці, а літаком. Рік його активності закінчився. Тепер він міг жити, як звичайний кролик. Але не міг. Надто багато пережив. Тому взявся за написання книги, в якій описав всі пригоди, які відбувалися з ним в росії та Україні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970251
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2023
Так. Йде війна. Жорстока. Щодня хтось гине.
Села й міста – в руїнах, димах, вогнях.
Та я прошу тебе (чуєш?), знайди хвилину,
Висвітли хоч би кубик у темних днях
І запроси мене в цю осяйну ємність
Так, щоб там серце в серці, щока в щоці,
Щоби в очах палала, як свіч, взаємність,
Щоб розійшлися сумнівів злі рубці.
Знаю, війна закриє колись повіки.
Зможеш тоді ти бути, хто знає з ким.
Те ж, що даси мені, збережу навіки,
Як найцінніший дар за усі роки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970227
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2023
Хотіла б щокою торкнутись твоєї щоки,
В твою шевелюру свою п'ятірню запустити.
Відчути і ніжність,і силу твоєї руки,
Кохання із уст твоїх пристрасних жадібно пити.
Хотіла б з'єднатись з тобою у тіло одне,
Як каша із маслом, як хліб із цибулею й салом,
Забути про вік свій, про час, і, звичайно, про те,
Що було до того, коли я тебе ще не знала.
Хотіла б з тобою у казку, де райдужний цвіт,
Де голосно пташки співають під бій водограю,
Де в сонця від подиву очі виходять з орбіт,
Коли воно чує, як ти мені кажеш: "Кохаю".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969606
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2022
Жила була дівчина з чорними й тонкими, як шнурівки, бровами, глибокими й темними, як ніч, очима, з довгими, світлими й пишними, як стигла пшениця, косами. Щоки її палали, як восени калина, а душа була світла і тепла, як літня погожа днина. Звали дівчину Україна. Любила вона працювати - хліб ростити, садок садити, сік-вино з ягід-фруктів робити, кізку, корову, курей доглядати, шити, прясти, вишивати, голубці крутити, вареники ліпити, борщ варити та ще й співати і танцювати. А недалеко від неї жила інша дівиця, яка часто поводила себе, наче хижа птиця. Звали її Московія. Була вона зимна й непривітна, як завія, та ще й непутяща і не роботяща. Дивилась Московія на Україну і тихо заздрила їй, бо ж вона не була така, як її сусідка, круглолиця, у неї так пишно не родила пшениця, не таким вдвтним був її крок і не таким розлогим садок. Не така, як в України, в неї була хата – тепла й багата, не такого бистрого мала вона коня, не таким гарним було її вбрання, не таким славним був її рід і не таким ситним і смачним обід. Довго точила заздрість душу Московії, так довго, аж поки від неї, тієї душі, майже сліду не залишилося. І тоді така думка прошила її мозок: "Треба щось із сусідкою Україною робити. Несила вже дивитись на неї й мовчки терпіти її переваги. Працює - гори перевертає. Та ще й за собою доглядає! У неділю та свята на голову квітчастий вінок одягає або красиву хустку, має й чоботи і кожуха з шерсті вівці, а ще шовкові спідниці та сорочки-вишиванки, дякує завжди Богові за вечори та ранки і усміхається. Усміхається! Це якесь неподобство! Я злюсь, не намотавши у праці кіл, а вона усміхається, напрацювавшись за день, як віл». Почала Московія думати над тим, як би Україні нашкодити. І надумала. Вирішила піти до злої відьми, щоб та допомогла підірвати дух її сусідці. Тай пішла. Принесла відьмі козу, яку вкрала в України, поки та пиріжки пекла, а ще кокошник, який мама їй колись подарувала, як з хати випроводжала, та зайця, якого спеціально для цієї оказії спіймала і за яким три дні по лісі ганяла. "Зроби щось, - каже відьмі, - з тією Україною, бо несила вже мені дивитись на її вроду, достаток і славу". "А ти не пробувала сама стати такою ж?" "Пробувала. Але в мене не виходить. Як здобуду якийсь гріш, то скоро пропущу його. Погуляю у шинку три-чотири днини, а потім хоч плач - знову не маю що кинути до черевини. Спідниця та сорочка протерті, кожух у дірах, про чоботи уже й не кажу́, у лаптях круглий рік ходжу́ а то й боса.
- Спробую щось зробити.
- Спробуй.
- За три дні прийдеш, розкажеш про результат.
- Гаразд.
Три дні відьма не спала, чаклувала. І таки подіяла її ворожба. Занедужала Україна, гарячку дістала. Її пшеницю в полі град побив. В її розлогу грушу блискавка влучила - стовбур спалила, дерево повалила. Дізналася про це Московія, зраділа. Співала весь день, танцювала, аж лапті порвала. Але до відьми не пішла. Подумала: "Чого буду йти до неї? Схоче, щоб я їй ще щось принесла, а в мене ж нічого нема, окрім груш, які я зірвала з того дерева України, в яке блискавка вдарила. Груші ці великі й соковиті! Сама з радістю їх з'їм".
Тиждень груші Московія їла, майже цілий міх їх принесла додому в той день, коли Україна злягла. За цей тиждень хвора одужала. Бо гарячий чай із цілющих трав кілька разів на день пила, мед їла і пріла. Але й роботу свою потрохи робила - корівку, кізку й курей годувала і пшениченьку вже на третій день хвороби підіймала - добрим словом і теплими руками. До лісу навіть сходила, як під кінець тижня силу відчула, грибів назбирала, джерельце, яке забилося, прочистила.
Як дізналася Московія, що Україна одужала, знову до злої відьми подалася, курку, яку їй вдалося впіймати у дворі України, поки вона у лісі була, в дарунок відьмі понесла й мішечок огірків, які також зірвала в городі сусідки. Може була б ще щось в України вкрала, але її живність на чужий дух у дворі відреагувала: в стайні голосно замичала корова, замекала коза, півень загорланив. Злякалася Московія і з тим, що в руках мала, швидко побігла до відьми злої. Та, радо прийнявши дари, знову зло Україні послала: хату підпалила. Але Україна справилася з пожежею. Кінь, корова, пес, кіт, кури й голуби їй помагали - воду носили, пожежу гасили. Потім разом хату відновляли. Ще краща стала! Кіт хвостиком на підгорілій стіні соняхи розмалював, а голуби - небо та сонце.
Але якось захотілось Україні змінити своє життя – надто одноманітним воно було. Поїхала вона до феї доброї, розказала про те, що бажала. Фея її перепитала: "Хочеш кардинальних змін?" "Так" "Лишила б хату і поїхала б, куди очі глядять?" " Поїхала б. Інший світ би пізнала, чогось нового б навчилася". "А живність куди дінеш?" " Тобі віддам - хочеш продавай, хочеш доглядай". Усміхнулася добра фея, плеснула тричі в долоні й Україна опинилася в іншому краю. З тієї хвилини почала вона їздити по планеті Земля, з різними жінками і чоловіками познайомилась, вивчила їхні мови та звичаї. А потім записалася до міжнародної школи мудреця Арона. Вивчала там різні науки, а як вмінь і досвіду достатньо набрала, їх у повсякденному житті застосувала. Добре свою роботу робила, грошенят достатньо заробила, а тоді в рідний дім потягнула її якась вища сила. Коли вернулась до свого обійстя, дім новий побудувала, автівку купила, різну техніку до хати придбала, а ноутбук і айфон уже мала, в іншому краю ж айтішницею працювала.
Як дізналася про все це Московія, скипіла. Лице їй від злості перекосило. «То в мене навіть туалету в хаті немає, а в неї і опалення, і водонагрівач, і пральна машина, і холодильник, і кондиціонер, і смарт телевізор, а ще відеокамери – в хаті та надворі. Не поткнешся тепер у двір, не вкрадеш нічого. Що ж робити? Вихід хіба один - вбити Україну. Сама цього вона, Московія, не зможе зробити, а ось відьма зла – зможе. Пошкандибала до неї. Сказала їй, що як уб’є Україну, то зможе забрати собі її їжу з холодильника й комори, телевізор, ноутбук і одяг, який підійде. Все решта Московія собі забере. "Непогана ідея! - мовила відьма. - Тільки б добра фея про неї не дізналася. Бо як дізнається, то лихо буде нам обом". "Чому?" "Добра фея любить Україну, вона всі її добрі діла записує у свій зошит. Поки Україна жива, та ті добрі діла можуть стати на її захист, це означає, що Україна житиме, а з нами може бути різне". "А ми Україні нічого не скажемо і нікому не скажемо про свій задум». «Так. Вночі я наворожу їй смерть». «Гаразд». На тому й розійшлися.
Пішла Московія додому. Іде лісом, радіє, співає: «Згине Україна в сні. Хата лишиться мені, нові меблі, холодильник, модний одяг і світильник, пралка, шоколадки «Мілка», чудо-пічка і автівка, купа всяких ще дрібниць, що прийшли із заграниць». «А звідки ти знаєш, що Україна згине в сні?»- спитав у Московії дятел. «Та я просто співаю собі». А це був той дятел, якому Україна маля, яке випало з гнізда, врятувала від змії. Розхвилювався він, полетів до феї доброї, розказав їй про почуте від Московії. А вона, Московія, в той час уже біля річки була, хотіла піймати собі на обід карася. Хапала сіткою його, хапала і знову те ж саме співала: «Згине Україна в сні. Хата лишиться мені, нові меблі, холодильник, модний одяг і світильник, пралка, шоколадки «Мілка», чудо-пічка і автівка, купа всяких ще дрібниць, що прийшли із заграниць». Почув цю співанку лебідь, який в очереті сидів. Зажурився він дуже, бо любив Україну. Вона йому ніжку вилікувала, коли він її місяць тому поранив. Полетів лебідь до феї доброї, розповів їй про те, що почув від Московії. Знав, що вона любить Україну і може їй допомогти. Московія ж у той час вже у своїй хаті карася на дрова, які в печі горіли, поклала і втретє заспівала: «Згине Україна в сні. Хата лишиться мені, нові меблі, холодильник, модний одяг і світильник, пралка, шоколадки «Мілка», чудо-пічка і автівка, купа всяких ще дрібниць, що прийшли із заграниць». Карась мало на вугіль не згорів, поки Московія стояла перед дзеркалом, сміялася, втішалася тим, що ще не сталося. Дим густо розійшовся по її курнику (хатою це житло важко було назвати). Московія відчинила двері, карася з вогню зняла, їла підпаленого і продовжувала співати: «Згине Україна в сні. Хата лишиться мені, нові меблі, холодильник, модний одяг і світильник, пралка, шоколадки «Мілка», чудо-пічка і автівка, купа всяких ще дрібниць, що прийшли із заграниць. Ще зовсім трішки. Ще зовсім трішки". Почув цю пісню їжачок, який сидів у кущі під хатою Московії, побіг він щодуху до феї доброї і розповів їй про пісню, яку Московія співала. Той їжачок теж любив Україну. Бо вона йому фрукти зі свого саду давала, а інколи і свіжим молочком пригощала. "Ти третій, хто сказав мені про цю дивну пісню Московії. Не хвилюйся. Не згине Україна. Всі її добрі справи вже до Неба руки звели. І воно, Небо, щойно відкрило мені інформацію про те, що знищити Україну хоче Московія через заздрість, яка їй вже давно душу з'їла. Але тьма ніколи не поборе світло Візьми ось це яблуко (поклала його на колючки їжаку), віднеси Московії до хати і скажи їй, щоб з'їла його. Їжачок так і зробив. «Гаразд», - мовив їжак і побіг до Московії. Постукав у двері її хати, ще видно було надворі, вона відчинила. "Московійко, може ти голодна? –каже. - Візьми, собі ось яблуко, я знайшов щойно два в саду України. Одне сам з'їв, друге тобі приніс. Бо живу тепер у твоєму дворі". "Давай та втікай. Бо ще трохи часу мине і стемніє, тоді я вже буду шинку і сир їсти". Взяла яблуко Московія, їжак чкурнув у кущі. Вона ж фруктик швидко з'їла - соковитий і солоденький був. «Ох і щастить мені сьогодні!»- сказала. І тут Московію почало розпирати, стала вона, як бочка від пива, потім, як дві, а тоді луснула, як м’яч надувний. А відьма зла в той час по лісі брела, та й в лігво ведмеже провалилася, ногами вдарилася об колоду, кості поламала. Зрозуміла вона, що щось пішло не так, що, мабуть, Московія про їхній спільний задум комусь до настання ночі розповіла. "І навіщо я з нею, непутящою дівкою, зв'язалася? Краще б без призів зосталася, зате з цілими ногами. А тепер ходити довго не зможу". "Зло, як і добро рано чи пізно отримує свою нагороду ", - прошепотів відьмі на вухо дятел, який пролітав над її головою. "Як не прикро це чути, але не погодитися з цим важко", - відповіла відьма.
А що Україна? Живе. Працює. Відпочиває. Богу дяку складає. Пісні співає. Має гарну родину, друзів багато. Ніхто їй більше в рота не заглядає, зла не бажає. Все їй вдається, все вона вміє. Радіє!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969367
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2022
Тобі боліла незалежність Нені.
Злий намір раші спати не давав.
Тому лишив свій мікрофон на сцені,
Взяв автомат, на захист краю став.
Вважав, що голос - надто мирна зброя.
Бо ворогу не дихає в лице.
Загинув смертю воїна-героя.
Ніколи не забудемо про це.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2022
Чули вже це, європейці та американці?
Нам посилає росія ракети "добра"!
Ні, не вночі, коли ми ловим сни, а уранці.
В неї ж гуманність, неначе уральська гора.
Ні, не не для того ракети до нас посилає,
Щоб в Україні з'являлися жертви нові,
А лиш тому, що нам щастя без ліку бажає,
Хоче, щоб ми впокоролись, лягли їй до ніг.
Щоби забули, що ми є свобідним народом,
Що в нас історія давня і мова своя.
Їй лиш, росії, робили усе на догоду,
Бо лиш у ній світить правди і честі маяк.
Світе, ти чув це? На тебе рівнятись не треба!
Може, і так, та росія нам точно - не шлях.
Бо, де вона, там безодня, там падає Небо,
Там волю в'яжуть, неначе снопи на полях.
Скільки цьогоріч лиш лиха у нас наробила!
Скільки домів рознесла, роз'єднала сердець!
Скільки людей зґвалтувала, поранила, вбила!
Та ще й по вольтах ракетами б'є. Хай їй грець!
Діти без світла сидять, наче загнані коні.
Мерзнуть старі, без опалення часто в добі.
Ні мережі у зв'язку, ні води в водогоні.
Ну, а Росія уперто нав'язує бій.
Так. Ми тримаємось. Здатись злочинцю - не наше.
Так, ЗСУ наші - кращі із кращих - боги.
Так. Ми наповнені холодом, мороком чаші
Вип'єм до дна, щоби волі сплатити борги.
Так. Ми за наше бажання природне, глибоке -
Бути вкраїнцями з правом на власне життя
Здатні ціну заплатити - і досить високу.
Ми не здамося. В минуле - нема вороття.
Ми переможем! Відплачемо болі та муки.
Богу подякуєм. Честь ЗСУ віддамо.
Потім сплетемо до купи серця наші й руки,
Край відбудуєм і житимем краще, ніж до!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2022
Як же ж це можна, сестро чи брате,
Мову державну ігнорувати?
В ній - корінь роду, в ній - корінь краю,
Гір дивовижа, дзвін водограю,
Шелест пшениці, соняха очі,
Радість світанку, магія ночі.
Саду цвітіння, голос пташини,
Бджілки гудіння, ніжність калини.
В мові - душа віковічна народу,
Труд його щирий, бої за свободу.
Саме тому її злісні к@цапи
Стерти хотіли із мовної мапи.
Як в укрокрай із мечем заходили,
Мову його, наче човен, топили.
А вона, бачте, не втратила весла -
Там, де й не дихала наче, воскресла.
В школі живе і у церкві Христовій,
В домі, в театрі, в художньому слові.
Бо, як і нива пшенична, важлива!
Є солов'їна - є Україна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968415
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2022