Крилата (Любов Пікас)

ВЧИТЕЛЬКА ІДЕ

Ідуть  до  магазину    дід  з  онуком.
В  думках  у  них  –    незчисленно      ідей.  
І  тут  слова  у  вухо  Гени  круком:
-  Ховайся,  внучку,  вчителька  іде.  
Сказав  я  їй,  що  хворий  ти,  в  постелі,
Коли  дзвонила  вранці  у  наш  дім.
Що  весь  сніданок  ти    лишив  в  тарелі,  
Що  тілом  вірус  бігає    твоїм.
- Ну,  ти  даєш,  дідусю  любий-милий.
Мені  також  дзвонила  класна  мем.
Сказав,  що    ти  ледь  вирвався  з  могили,  
Що  серце  твоє  дихає  вогнем.
Що  ліки  підносив  тобі  й    харчі.
Отож  ховайся,  діду,  ти  мерщій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811533
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 27.10.2018

Після бурі

Ось  було  небо  чорно-сизе,
Ось  вітер  лист  останній  рвав,
Встеляв  долівку  чорним  хмизом
І  штурмом  кожну  шпарку  брав.

Гонив  людей  і  всяку  живність  
З  дворів  і  вулиць  в  укриття.
Та  полудень  убрався  в  милість
Вніс  корективи  у  життя.

Розсвітлив  небо.  Втихомирив
Бурливі  голови  вітрам.
Забрав  із  їхніх  рук  сокири
І  мир  вернув  в  довкілля  храм.

Зі  сховку  вилетів  горобчик.
Розправив  пір’ячко  густе.
З  будинку  радо  вибіг  хлопчик,  
Посіяв  сміх.  Нехай  росте!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811188
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.10.2018

УРАГАН

Росте  жура  в  очах  берези,  
Прийшла  пора  руйнівних  дій.  
Останній  лист  їй  гострим  лезом
Стинає  вітер-лиходій.

Взяли  в  облогу  небо  хмари.
Завив  садок,  поникнув  лан.
Світило-сонце  у  радари
Піймав  розбійник-ураган.

Спустіли  вулиці  та  сквери.
Втягнули  в  груди  спів  птахи.
Справляють  бал  вітри-химери,  
Зірвало  нині  їм  дахи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811185
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.10.2018

КАЗКА "ЛИСИЧКА ТА ВОВЧИК"

Якось  лисичка  збирала  гриби  в  лісі.  Як  набрала  більше,  ніж  пів  торби,  сіла  на  пеньок,  щоб  трішки  перепочити  й  пиріжок  спожити  –  з  халвою,    взяла  його  зі  собою.  Не  встигла  й    до  рота  піднести,  як  вовк  нарисувався.
- Привіт,  лисичко!
- Привіт,  вовче.
- А  чого  сидиш?
- Стомилася.
- А  що  тримаєш  в  лапі?
- Пиріжок.
- А  дай  мені.
- У  мене  лиш  один.
- Дай  половину,  ми  ж  друзі.
Не  хотіла  лисиця  ділитися  з  вовком  пиріжком,  але  що  тут  вдієш,  стоїть  над  душею,  як  над  падаллю  зграя  круків,  в  очах  його  вогонь  грає.  Дала  йому  пів  пиріжка.  З’їв  сіроманець,  подякував  і  каже:
- Смачний!  А  де  ти  його  взяла?
- В  місті  купила.
- А  гроші  вкрала  чи  заробила?
- Заробила.  Гриби  продала.
- А  гриби  звідки  взяла?
- Як  звідки?  В  лісі  назбирала.  Піду  я,  вовче.  Як  хочеш  смачну  їжу  споживати,  то  треба  працювати.  
- Може,    б  і  я  грибів  назбирав,  їх  продав  та  й    купив  собі  такого  ж  смачного  пиріжка?
- Та  збирай.
- А  які  треба?
- Які  знаєш.  Ну,  успіху  тобі!
- І  тобі.
Лисичка  побігла.  Набрала  грибів  повну  торбу  й  понесла  їх  до  міста.  Там  продала  першій  ліпшій  перекупниці,  купила  три  пиріжки  з  м’ясом,  три  –  з  квасолею  та  й  почвалала  додому.
Вовк  теж  назбирав  грибів,  правда,  не  цілу  торбу,  трохи  менше,  й  поніс  їх  до  міста.
- Купіть,  -  каже  перекупці,  що  стояла  при  вході  до  ринку,  -    у  мене  гриби.
- А  які  маєш?
- Та  отакі  (показав).    
- Мухомори?  Ти  з  глузду  з’їхав,  насміхаєшся  наді  мною,  вовче?  
Та  й  почала  сірого  палицею  бити  по  хребті.  Ледве  втік  бідолаха.
Зустрів  лисицю  на  другий  день    на  тому  ж  місці,  де  вона  вчора  сиділа,    та  й  каже:
- Що  ж  ти  мене,  лиско,  обдурила?  Грибів  у  мене  не  купили,  ще  й  добре  мене  за  них  набили.
- А  яких  ти  грибів  назбирав?    
- Мухоморів.
- Так  це  ж  отруйні  гриби.
- Ти  казала  брати  ті,  які  я  знаю.  А  я  знаю  лише  мухомори.  Їм  їх,  коли  живіт  болить.
- Люди  цих  грибів  не  їдять.  Від  них  вони  можуть  померти.
- Я  не  знав  цього.  Може,  сьогодні  разом  збиратимемо  гриби?
- Мало  нині  їх  у  лісі.  Дощ  не  падав,  то  й  не  виросли.  Я  ягоди  буду  збирати,  їх  теж    люди  купують.  Ну,  бувай,  вовчику.
- Бувай.  То,  може,  і  я  теж  ягід  назбираю?
- А  чого  б  і  ні?
- А  які  треба?
- Ті,  які  ти  знаєш.
Пішла  лисичка.    Нарвала  повний  кошик  малини,  віднесла  до  міста,  продала,  знову  накупила  пиріжків  –  з  куркою  і  печінкою.  Радесенька!
Вовк  теж  нарвав  ягід  –  вовчих.  На  цей  раз  повну  торбу.  «Мабуть,  багато  грошей  зароблю!  Накупую  пиріжків  -  усіляких!»  -  думав  собі.  Прийшов  на  ринок.  Перекупка  до  нього:
- А  що  приніс,  вовче?
- Ягоди.
- Продаси  їх  мені?
- Так.  
- А  покажи  їх.    Свіжі?
- Дивіться.
Глянула  перекупка,  а  в  торбі  вовчі  ягоди.
- Ах  ти  ж  такий-сякий!  Що  це  ти  мені  пропонуєш  купити?!  
Та  й  палицею  вовка  –  по  ребрах,  по  лапах,  по  голові.  Ледве  втік  сіроманець.  Наступного  дня  пішов  лисицю  шукати.  Як  зустрів,  мовив:
- Знову,  лисичко,  ти  мене  обдурила.  Ягід  у  мене  не  купили,  другий  раз  побили.
- А  які  ти  ягоди  збирав?
- Та  свої,  вовчі,  звісно.
- Та  хто  ж  вовчі  ягоди  людям  продає?    Вони  ж  для  них  отруйні.  
- А  які  треба?
- Малину  чи  ожину,  наприклад.
- То,  може,  разом  підемо,  і  ти  покажеш  мені  ці  ягоди?
- Не  підемо,  вовчику,  малина  вже  відходить.  А  ожина  ще    зелена.  Я  нині  буду  трави  лікувальні  збирати.  Їх  теж  люди  купують.
- То,  може,  і  мене  візьмеш  зі  собою?
- Ходи.    
Пішли  вони.  Лисичка  вирішила  показати  вовку  якусь  отруйну  рослину,  а  потім  відірватися  від  нього  й  нарвати  м’яти  та  звіробою.  Завела  вона  сірого  вглиб  лісу.  А  там  папороть  цвіте.  Каже  вовкові:
- Рви.  То  лікувальна  трава.    Матимеш  за  неї  файні  гроші.  А  я  далі  піду,    в  іншому  місці  ще  щось  знайду.
Зірвав  вовк    квітку.  Сів,  зачудувався  нею.  
- Так  хочу  пиріжків!  –  каже.  –  Може,  врешті  збудеться  моє  бажання,  як  продам    цю  квітку.  
- Не  продавай  мене,  -  мовила  рослина.  –  Я  не  проста,  а  чарівна.  Ось  тобі  пиріжки.    
Сіро-шерстий    аж  охнув  з  несподіванки.  Перед  ним  на  тарелі  зявилось  п’ять  пиріжків  із  м’ясом.    З’їв  він  три,  пішов  додому.  І  квітку  зі  собою  взяв.  Як  прибув  у  дім,  запхав  квітку  у  вазу  з  водою,  поставив  на  столі.
- Живи  тепер  тут,  -  мовив.  –  Я  за  тобою  доглядатиму.
- Гаразд,  –  сказала  квітка.
 З  того  часу  вовк  щодня  мав  пиріжки.  Поправився,  на  морді  посвіжів.  По  лісі  нечасто  бродив,  не  мав  потреби,  то  ж  не  зустрічав  лисиці.  Та  якось  вона  сама  приперлася  до  нього.    Сіроманець  сидів  під  вікном  свого  дому    на  лаві  і  співав.  
- Здоров  був,  вовчику-братчику!
- Привіт,  лисице.
- Ну,  що,  продав  квітку,  яку  я  тобі  показала?
- Ні.
- Не  купили  ще  й  набили?
Та  й  сміється,  прикривши  морду  лапою.
- Не  так.  Квітка  та  виявилася  чарівною,  лиско.
- Брешеш.
- Не  брешу.  Вона  в  моєму  домі  зараз.  Щоранку  підходжу  до  неї  й  кажу:  «Хочу  пиріжків».  І  вони  одразу    з’являються.
- А  продай  мені  ту  квітку.  Я  тобі  за  неї  свій  старий  лисячий  хвіст  віддам.  Обмотаєш  ним  взимку  шию,  буде  тобі  тепло.
- Ні,  лиско.    Пиріжки  мені  миліші.
Розізлилася  руда,  пішла  додому.      Дорогою  думала  над  тим,  як  викрасти  у  вовка  чарівну  квітку.  Та  й  надумала.  Прийшла    наступного  дня  до  вовка  й    каже  йому:
- Сьогодні  на  головній  поляні  лісу    концерт  має  бути  крутезний.
- А  хто  виступатиме?
- Ведмідь  і  двоє  зайців  із  сусіднього  лісу.    Ведмідь  співатиме,  а  зайці  гратимуть  –  один  ні  гітарі,  другий  на  барабані.  
- А  коли  концерт  починається?
- О  чотирнадцятій  годині.
- Мабуть,  піду  подивлюся.
- Я  теж  піду.
- О  пів  на  другу  вовк  гарно  вбрався  й  пішов  туди,  де  мав,  за  словами  лисиці,  відбутися  концерт.  Руда  в  той  час  стояла  за  деревом,  що  росло  біля    хати  власника  чарівної  квітки,  й  спостерігала  за  ним.  Як  тільки  спина  вовка  сховалася  за  деревами,  влізла  до  його  хати  через    прочинену  кватирку,  підійшла  до  квітки  та  й  каже:
- Хочу  пиріжків.
- Я  слухаю  тільки  свого  господаря,  -  відповіла  їй  вона  й  стулила  свій  цвіт  докупи.
Розізлилася  рудошерста,  витягла  квітку  з  вази,  кинула  її  на  діл,  а  тоді  почала  лізти  надвір  через  кватирку,  а  не  може.  То  голову  пхала,  то  лапи,  то  хвіст,  не  пускає  щось  її  з  хати.  Аж  тут  вовк  відчиняє  двері.
- А  що  ти  тут,  лиско,  робиш?  –  каже.  –  Квітку  хотіла  викрасти?
- Хотіла,  -  озвалася  квітка  з  підлоги.
Вовк  підняв  її,  запхав  до  вази,  а  тоді  взяв  віника  і  почав  ним  лисицю  бити.
- Не  карай,  пробач.  Я  більше  не  буду.  
- І  я  не  буду…  з  тобою  дружити,  бо  ти  брехлива  та  хитра.    Не  підходь  більше  до  мого  дому  і  як  на  шляху  побачиш  мене  –  тікай,  якщо    хочеш  цілою  зостатися.  
Викинув  вовк  руду  з  хати.    Побігла  чимдуж.  Відтоді  сіроманець  не  бачив  її  в  лісі.  Мо’,  до  другого  перебралась?  Або  добре  ховається.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810954
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2018

КАЗКА "ЯКБИНЕЗЛАМАНА НОГА"

П’ять  років  кінь  Сиве  Яблуко  жив  у  свого  господаря  Михайла.  Робив  усе,  що  наказував  йому  чоловік.  Той  за  те  давав  йому  житло  та  їжу  в  холодну  пору  року,  а  в  теплу  –    виводив  на  луг,  щоб  він  міг  там  пастися.        Якось  кінь  віз  господаря    до  лісу,  їхав  швидко,  незчув,  як  зачепив    правим  копитом  корінь  дерева,  що  виліз  на  поверхню,  впав  і      зламав  ногу  в  коліні.    Стати  на  неї  не  зміг.    Тож  мусив  пан  Михайло  думати  про  те,  як  йому  коня  додому  доправити.  Добре,  що  телефон  мав  зі  собою.  Вийшов  на  узгірок,  де  був  зв'язок,  задзвонив  сусідові  Павлу,  син  якого,  Ростислав,  їздив  вантажівкою,  попросив  у  нього  допомоги.  Ростик,  дяка  Небу,    був  удома,  тож  погодивс  допомогти,  приїхав  за  пів  години.    Коли  ветеринар,  якого  привів  господар  під  вечір  додому,    оглянув  коня,  то  сказав,  що  перелом    у  тварини  серйозний,  зі  зміщенням,    і  що,    можливо,  кінь  уже  не  зможе  працювати  так,  як  працював  раніше,  навіть,  якщо  кістка  й  зростеться.  Він  порадив  панові  Михайлу  здати  тварину  на  м’ясо.
Кінь  підслухав  розмову  ветеринара  й  господаря  й  вирішив  рятуватися.  Коли  люди  вийшли  з  хліва,  він  покликав  пса,  що  під  хлівом  лежав  біля  буди.  Той  прибіг,  відхилив  мордою  двері.  
- Що  таке?  –  спитав.
- Рексе!  Допоможи  мені.
- А  хіба    лікар  тобі  не  допоміг?
- Ні.  Сказав,  щоб  господар  мене  зарізав,  бо  я  інвалідом  буду.  А  я…  жити  хочу.  Знайди  мені  кусок  шмати,  перев’яжи  нею  ногу,  і  я  втечу  від  господаря.  
- Не  зможеж  із  поламаною  ногою  піти.
- Спробую.
- Гаразд,  -  сказав  пес.
Рекс  побігав  довкруж  хати,  знайшов  якусь    стару  сорочку,  що  висіла  на  плоті    біля  городу,  приніс  її  коневі.  Спершу  своїм  мокрим  язиком  вилизав  рану  на  його  нозі,    а  тоді  обмотав  коліно  сорочкою.  Та  та  так  міцно  стиснув  кістку  наприкінці,  що  вона  на  місце  стала.  
- Це  все,  що  я  можу  для  тебе  зробити,  -  мовив.  
- Дякую,  Рексе.  Ніколи  не  забуду  твоєї  доброти.
Коли  у  всіх  вікнах    хати  господаря  згасло  світло,  кінь  почекав  ще  пів  години,  а  тоді  тихо  вийшов  зі  стайні.  Пес  провів  його  до  брами.  Відчинив  йому  її  й  зачинив  за  ним.
- Бувай,  Сиве  Яблуко!  Хай  щастить  тобі!
- Бувай,  Рексе!  І  в  тебе  хай  буде  все  добре!
Кінь  пошкандибав  вулицею.  Нога  боліла,  але  вже  не  так  гостро,  як  до  вправлення  кістки.    Сиве  Яблуко  йшов  і  плакав.  Він  мовчки  прощався  зі  своїм  господарем  і  з  селом.  Що  його  далі  чекає?  Де  знайде  свій  притулок?  Минув,  отак  плачучи  й  роздумуючи,  три  села,  відчув  утому.  Зійшов  зі  шосе,  ліг  у  траві  на  лузі.  Глянув  у  небо,  аж  тут  зірка  впала.  «Може,  на  щастя?»  –  подумав  і  підхопився.  Часу  на  лежання  немає,  треба  йти  вперед,  бо  вдосвіта,  як  господар  помітить  його  відсутність  у  хліві,  то  почне  шукати,  пуститься  гостинцем  навздогін.  При  цій  думці  повернув  кінь  направо,  стежку  серед  трави  помітив.  Ішов  нею  зо  пів    години,  а  тоді    побачив  якусь  будову.  Це  була  стара  покинута  колгоспна  стайня  –    без  вікон,  та  зі  стінами  й  дахом.    Зайшов  кінь  до  середини,  впав  на  долівку,  мов  мертвий  і  заснув.  А  коли  збудився,  то  побачив  біля  себе  кота.  
- Що  ти  тут  робиш?  -    спитав  його  кінь.
- Живу.  Миші  лапаю  в  полі.  Господар  мене  прогнав,  бо  я  кільце  весільної  ковбаси  зі  столу  потягнув,  украв,  тобто.  Запашна  була!
- Тепер,  мабуть,  і  я  тут  буду  жити.
- А  в  тебе  яка  історія?
- Ногу  зламав,  то  господар  вирішив  із  мене  ковбасу  зробити.
- А-а-а!    А  як  ти  з  поламаною  ногою  добрів  сюди?
- Та    пес  мені  кість  вправив,  коліно  перев’язав,  то  я  якось  помаленьку  дошкутильгав.    
- Покажи,  де  перелом.  
Кінь  показав.  Крізь  сорочку,  якою  була  обв’язана  нога,    виступала  кров.
- Треба  промити    рану  і  чимось  чистим  перев’язати  коліно.
- Де  ж  узяти  щось  чисте?  
- Зараз  я  пошукаю.
Побіг  котисько  до  села,  побачив  на  шнурку  в  саду  лляний  рушник.  Він  був  старий,  але  чистий.  Стягнув  його  кіт  лапою,  приніс  до  стайні.  Вилизав  рану  на  коліні  коня  язиком,  як  це  робив  пес,  обмотав  ногу  рушником.  А  ту  сорочку,  що  була  з  кров’ю,  поправ  у  рівчаку  з  водою  й  кинув  на  підвіконня,  щоб  висохла.
З  того  часу  кіт  з  конем  стали  жити  на  фермі  разом.  Три    дні  кіт  носив  Сірому  Яблучку  траву  в  сорочці.  А  на  четвертий  почув  кінь  силу  в  тілі,  встав.  Нога  в  ного  майже  не  боліла.  Сиве  Яблучко  аж  заспівав  з  радості.
-    Огогого!  Отого-огого-огого-огого!  Огогого!
- О,  та  ти  файно  співаєш,  -  мовив  кіт.  –    А  я  вмію  грати  на  сопілці.  
- Не  вірю.
- Зараз  доведу.  
Вибіг  кіт  надвір,  за  хвилину  вернувся  з  інструментом.  Заграв  українську  народну  пісню  «Ой  чий  то  кінь  стоїть».
- Ти  і  справді  вмієш  грати.  І  пречудово.    А  може  ми  трохи  потренуємось,  тай  підемо  вдвох  як  мандрівні  артисти    гроші  заробляти?
- А      де  ми  змогли  б  грати?
- Як  де?  На  весіллях,  на  день  народженнях,  на  святкуваннях  Дня  села,  фестах  різних.
- Гм…  Непогана  ідея.  Що  ж.  Будемо  тренуватися.
Кіт,  як  згодом  виявилось,  не  тільки  грав  на  сопілці,  він  умів  ще  й  читати,  син  господаря  його  цьому  навчив.  
Знайшов  він,  як  жив  уже  на  покинутій  фермі,  старого  співаника  з  нотами  та  текстами  до  пісень  на  смітнику  під  містом,  і  притягнув  його  до  помешкання.    Місяць  стратили  друзі  на  те,  щоб  вивчити  пісні.  А  коли,  як  їм  здавалося,  були  готові  до  того,  щоби  презентувати  себе  іншим,  кіт  і  каже:
- Пора  їхати  до  міста.  Через  три  дні  там  буде  ярмарок.  Можемо  виступити  перед  пулікою.  Може,  хтось  нам  яку  копійку  кине  або  творчу  роботу  запропонує.
Так  і  зробили.    Прибули  вранці  до  міста,  сіли  при  вході  на  ринок  та  й  розпочали  свій  виступ.  Кіт  грав  на  сопілці,  а  кінь  співав.  Люди  кидали  їм  гроші  на  стару  сорочку,  яку  кинув  кіт  біля  своїх  ніг.  До  обіду  виступали.  А  по  обіді  встали,  гроші  порахували  й  пішли  на  закупи.    Набрали    всілякої  їжі  в  торбу,  гігієнічні  засоби  купили  –      мило,  зубні  щітки,  пасту,  й  подалися  додому.  
Наступної  суботи  знову  пішли  до  міста.  Один  чоловік,  почувши,  як  файно  кінь  із  котом  виступають,  сказав  їм:
- Чи  не  хотіли  б  ви  виступити  у  четвер  на  дні  народження  у  мого  внука?
- А  заплатите?
- Звісно.  Двісті  гривень  за  дві  години  вас  влаштує?
- Так.  
З  того  часу  кіт  з  конем  не  тільки  біля  ринку  виступали,  а  й  на  днях  народження,  весіллях  та  інших  урочистостях.  Якось  пан  Михайло  прибув  на  ринок  у  той  час,  як  його  колишній  підопічний  стояв  при  вході  й  співав.  Господар  спитав:
- Це  ти,  Сиве  Яблуко?  
- Так.
- Я  тебе  заберу  додому.
- Не  піду  я  до  тебе.  Ти  хотів  мене  зарізати.  А  я  вижив  і  став  артистом.
- Але  ти  –  моя  власність.  Якби  я  тебе  продав,  то  мав  би  гроші.  
- Скільки  б  ти  за  мене  взяв?
- Тисячу  гривень.
- Я  тобі  їх  дам.
- Даси?  –  здивувався  колишній  господар.  
- Так.  
Кінь  витягнув  зі  сумки  гроші  і  дав  їх  панові  Михайлу.
- Тепер  у  тебе  до  мене  нема  претензій?
- Тепер  ні,  -  відповів  пан  Михайло.
Вдома  чоловік  розповів  своїй  родині  про  те,  що  бачив  свого  коня  в  місті,  і  що  той  навчився  співати  і  тепер  цим  заробляє  гроші.  «Дав  мені  тисячу    гривень,  як  компенсацію  за  втечу»,  -  мовив  дід.  Вчув  пес  цю  новину  (кіт  хатній  йому  її  приніс)  і  вирішив  податися  до  міста,  щоб  на  власні  очі  побачити  колишнього  друга.  Як  задумав,  так  і  зробив.  Заскочив  першого  суботнього  ранку  до  рейсового  автобуса,    поки  водій  смалив  цигарку  надворі  біля  кабіни,  сховався  під  незайнятим  сидінням  і  так  прибув  до  міста.  Біля  ринку  і  справді  зустрів  коня  Сиве  Яблуко.
Обійнялися  друзі.  Поцілувалися  навіть.  Кінь  познайомив  пса  із  котом  і  запросив  його  до  себе  в  гості.  По  обіді  артисти  накупили  всякої  їжі  за  гроші,  які  їм  накидали  перехожі,  і  разом  із  псом  пішли  на  ферму.  Коли  добре  наїлися,    полягали  спати.
- Гарно  ви  тут  влаштувалися,  -  мовив  пес.
- Якщо  тобі  подобається,  то  залишайся  в  нас  жити,  -  запропонував  Рексові  кінь.
- А  що  я  буду  у  вас  робити?
- Охоронятимеш  дім.  
- Я  не  проти.
- А  хочеш,  -    сказав  кіт,  -  я  тебе  навчу  відбивати  ритм  пісень  на  ящику?  Навчишся,  зможеш  з  нами  виступати.
- Хочу.
- Кіт  навчив  пса  цьому.  За  тиждень  до  міста  подались  уже  втрьох.
Через  годину  підійшов  до  них  якийсь  поважний    чоловік,  кинув  десять  гривень  у  шапку  котову  й  спитав:
- Скільки  пісень  маєте  в  репертуарі?
- Дванадцять,  -  відповів  кінь.  
- Похвально.  А  хочете  в  цирку  виступати,  по  різних  містах  їздити?
- Треба  подумати,  -  мовив  кіт.
- Та  що  там  думати,  -  запалився  кінь,  -    підходить  зима,  а  в  нашому  житлі  вікон  нема.
- То  як,  згідні  до  цирку  піти?  –  спитав  чоловік.
- А  ви  нас  там  не  будете  зобиджати?
- Ні.  Ми  укладемо  угоду,  в  якій  запишемо  ваші  і  наші  обов’язки  на  рік  співпраці,  наприклад.  Якщо  вам  не  сподобається,  підете  через  рік,  а  як  сподобається,  укладемо  нову    угоду.
- Ну,  якщо  так,  то  ми  згідні.
Коневі,  котові  та  псові  сподобалось  виступати  в  цирку.  Директор  пілувався  про  них,  добре  годував,  в  холодну  пору  року  в  теплі  тримав.  А  як  коня,  кота  та  пса  тішили  оплески  глядачів,  особливо  діток,  усмішки  яких  сяяли,  як  зорі  в  небесах!    А  ще  всім  членам  тваринноного  музичного  гурту  подобалося  те,  що  всяк  хотів  після  висупу  з  ними  сфотографуватися.  Коня,  пса  і  кота  навіть  за  кордон  почали  запрошувати  на  гастролі.  На  стовпах  перед  їх  виступами  розклеювали  афіші,  на  яких  містилася    світлина  з  артистами  і  такі  слова:  «Зустрічайте    гурт  «Якбинезламананога».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810827
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2018

КАЗКА ПРО КОРОВУ, ПСА, КОТА ТА ГУСАКА

                                                                       Жила  в  одному  селі  баба  Параска.  На  літо  до  неї  приїжджав  з  міста  онук  Миколка,  щоб  відпочити  в  селі,  зустрітися  з  друзями,    з  якими  ріс,  поки  не  виїхав  з  батьками  до  міста,  й  бабцю  потішити.  Тримала  вона  корову    Товстуню,  гусака  Шипуна,  кицю  Нявкотуню  та  пса  Буркуна.    Товстуня  бабці    молоко  давала,  Шипун    пір’я,  з  якого  бабця  зривала  пух,  Нявкотуня  миші  лапала,  а  Буркотун  охороняв  подвір’я  та  дім.  Господиня  тварин  годувала,  тепле  житло  їм  давала.  Й  вони    були  вдячні  їй  за  це,  слухали  бабцю,  завжди  трималися  купи  –    вчотирьох  гуляли,  пісні  співали,  в  «Лови»  чи  у  футбол  грали  старим  подряпаним  м’ячем,  який  віддав  їм  Миколка  минулого  року,  коли  йому  мама  купила  новий.    Дружбі,  яка  була  між  тваринами  в  цьому    дворі,  заздрили  всі  довкола:  і  корови,  й  кози,  і  пси,    і    коти,  і  гуси,  й  качки,  й  індики,  і  навіть  миші  та  голуби.    
 Хтось  іншим  цю  дружну  четвірку  в  приклад  ставив,  а  хтось  і  заздрив  їй,  як  от  бик  Ревун,  кіт  Дряпун,  собака  Хруня  й  індик  Стрибун.  Зібрались  вони  яось  у  тітки  Васелини,  що  жили  по  ліву  сторону  від  Миколкової  бабці,      та  й  стали  думати  над  тим,  як  розвалити  дружбу  мешканців  її.  Думали,  думали  та  й  придумали.  Кожен  з  тих,  що  зібралися  на  пасовиську,  мав  виманити  одного  із  підданих  Параски.    Бик  мав  принести  корові  букет  квітів  і  запросити  її  на  вечірню  прогулянку  до  річки  Березниці,  що  текла  за  три  кілометри  від  її  дому.  Кіт  мав  купити  два  квитки  в  касі  лугового  театру  й  повести  кицю  на  концерт  цвіркунів.  Хруня  мала  запросити  Буркуна  на  вечерю  при  свічках  до  єдиного  в  селі  кафе  «Ластівка»,  замовити  йому  бульйон    із  м’ясом.  Індик  Стрибун  –    завести  Шипуна  до  магазину  «Секондхенд»  по  обіді.  Саме  тоді  туди  мали  завезти  новий  товар.  Якщо  б  Гусак  вибрав  собі  щось  гарненьке,    Стрибун  заплатив  би  за  це.    Як  домовились  злодуми,  так  і  вчинили.  Зробили  пропозиції  підданим  баби  Параски,  й  ті  погодився    провести  вечірній  час  у  їхньому  товаристві.  Коли  надворі  почало  темніти,  пішла  господиня  до  хліва  й  узялася  за  голову  –  ні  корови,  яку  треба  було  доїти,  ні  пса,  який  мав  охороняти  дім,  ні  кота,  який  повинен  був  миші  ловити  на  подвір’ї,  ні  гусака  не  було.  Гукала,  ходила  довкола  дому,  поза  ним,  не  знайшла  тварин,  як  у  воду  канули.
Під  ранок,  правда,  знайшлися.  Вишикувалися  перед  ворітьми  й  стали  бабу  з  хати  викликати.
«Хочу  їсти,  пити!»  -  ричала  корова.  «Хочу  молока»,  -  стогнала  киця.  «Хочу  борщу  і  кістку  з  м’ясом»,  -  скавулів  пес.  «А  мені  б  зерняток  хоч  із  кулак»,  -  шипів  гусак.
Вискочила  господиня.  «А…,  їсти  хочете?  –  спитала.  –  Де  ж  ви  були  всю  ніч?»
«Ми…  ми…  ,  -    промичала  корова.  «Не  раби!»  –  закінчила  думку  киця.    «Маємо  право    на  власне  життя»,  -    додав    пес.  «Так!  Так!»  –  підтвердив  гусак.
«Ага!  Маєте  право!  Ну,  то  йдіть  від  мене  і  живіть,  як  хочете,  за  своїм  правом»,  -  мовила  пані  Параска  й  зачинила  за  собою  спершу  ворота,  а  потім    і  двері  дому.
«Що  будемо  робити?»  -  спитав  Шипун.  «Та  підемо  на  луг,  там  щось  конче    знайдемо  собі»  -  мовила  корова.    
До  перших  холодів  перебивалась  четвірка,  як  могла.  Корова  та  гусак  жували  траву,  якої  ставало  все  менше  й  менше.  Кіт  миші  лапав,  кількість  яких  теж  зменшувалась.    Найгірше  було  псові,  той    не  міг  собі  нічого  путнього    знайти.  Тож  став  вислужуватися  перед  пастухами,  поки  ті  пасли  корів,  навертав  парнокопитних  до  гурту,  й  за  це  вони  давали  йому  кусень  хліба  чи  миску  молока  під  вечір.  Буркотун  помітно  схуд.  Решта  тварин  теж    мали  не  приваливий  вигляд.    А  тут  ще  й  позастуджувались,    почали  кашляти,  не  звикли    жспати  надворі,  де  було  холодно  вночі.  Якусь    лікувальну  траву  їм  приносила,  коли  знаходила,    корова,  та  вона  мало  допомагала.  
Коли  вдарив  перший  мороз,  випав  сніг,  друзям  стало  ще  гірше.  
- Як  ми  тепер  будемо?  В  баби  так  тепло  було  в  хаті  біля  печі,  –  сказала  киця  й  заплакала.
- Та  і  я  в  неї  мав  буду  з  килимом.  Треба  вертатися  до  господині,  -  мовив  пес.
- Чи  схоче  вона  нас  прийняти?  –  засумнівався  гусак.
- Не  відомо,  але  проба  грошей  не  коштує,  -  вставила  своє  слово  корова.
- Згода!  –  мовили  всі  в  один  голос.  
- Тільки  ж  до  господині  треба  йти  не  з  порожніми  лапами,  а  з  подарунками,  щоби  хоч    якось  задобрити  її,  -  зауважив  гусак.
- Так,  -  погодилися  всі.
Корова  мала  трохи  насушної  трави,  яку  сховала  на  чорний  день  в  ямці  під  горобиною.  Друзі  зв’язали  її  знайденим  на  пасовиську  шнуром  й  закинули  утворений  тюк  подрузі  на  спину.    Гусак  нащипав  з  кущів  ягід  глоду  й  калини,  кинув  їх  до  торби,  яку  знайшов  біля  загаслого  вогнища.  Буде  бабі  на  ліки!  Пес  витягнув  зі  сховку  підкову,  яку  знайшов  влітку  біля  річки,  подарує  господині  на  щастя.    Киця  –    руту-м’яту  з  дупла  верби,  нарвала  її  ще  до  перших  приморозків,  дасть  бабці,  щоб  чай  із  неї  варила.    Взяли  друзі  дари  й  рушили  до  села.  Підійшли  до  брами  бабусиної  хати,  стали  гукати  господиню.  
- Чого  прийшли?  –  спитала,  коли  вийшла.
Опустили  голови.
- Та  говоріть  вже,  слухаю.  
- Хочемо  повернутися  до  вас,  наша  найкраща  в  світі  господине,  -  мовила  корова.  –  Недобре  нам  надворі,  застудилися  ми.
- Ми  зрозуміли,  що  вчинили  не  правильно,  -    проскавучав  пес.  
- Дурними  й  невдячними  були,  -  прошипів  гусак.  
- Пробачте  нас,  -  на  сам  кінець  пропищала  киця.
- Ну,  якщо  ви  усвідомили  свою  провину,  розкаялись,  то  так  цьому  й  бути,  пробачаю  вас.  Повертайтеся  додому.
Бабця  Параска  відчинила  браму.  Всі    тварини  радо  зайшли  на  подвір’я,  поклали  перед  нею  свої  дари.  Господиня  блудників  нагодувала,  напоїла  і  спати  вклала.  Й  зажили  всі  так,  як  і  раніше  –    дружньо  та  весело.  Корова  молоко  давала.  Пес  дім  сторожив.  Киця  миші  ловила,  бабі  спину  гріла.  Гусак  пір’я  нарощував.    Баба  їх  любила.  Коли  до  села  приїхав  Миколка  з  батьками,  то  бабці  привіз  картину,  яку  намалював  власноруч,  а  тваринам  шайбу  й  чотири  хокейні  ключки  (гроші  на  них  відкладав).  За  два  тижні,  поки  мав  канікули  й  гостював  у  бабусі,  навчив  тварин  на  ставку,  який  колись  його  дід  викопав  у  кінці  городу,  грати  в  хокей.    Мали  вони,  чим  розважитись  аж  до  весни.  Не  слухали  більше  корова,  пес,  кіт  і  гусак  нікого,  окрім  бабці  та  її  родини.  І  добре  їм  жилося.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810734
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2018

ЩО ЦЕ?

Це  не  взяти  до  рук,  не  покласти  у  банк,  
Не  украсти  і  не  відібрати.  
Це  не  змиють  дощі,  не  розплющить  і  танк,
Не  закриє  це  присуд  за  ґрати.  

Це  приходить  нізвідки  і  йде  в  нікуди,
Це  солодкий  плід  серця  і  неба.
Як  в  пустелі  дорожньому  кухоль  води,
Так  усьому  живому  це  треба.

А  без  цього  все  суще,  мов  мертве  стає,  
Мовби  виклював  хто  йому  очі.
З  цим  танцює  душа,  сонце  вранці  встає,
І  палає  зоря  серед  ночі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810574
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2018

Казка "Котик Біла Лапка"

                                             
Котик  Біла  Лапка    з’явився  у  дворі    дому,  де  жив  Ромчик,  під  кінець  літа.  
- Дай  мені  хлібця,  будь  ласка,  -  попросив  рудошерстий,  коли  хлопчик  вертався  зі  школи.
- Не  маю  біля  себе.  
- То  винеси  з  квартири.  Я  дуже  голодний.  Від  учора  нічого  не  їв.
- Гаразд.  Подивлюся,  що  в  нас  є,      щось  тобі  винесу.
Зайшов  до  помешкання,  мами-тата  немає  –  на  роботі,  тільки  бабуся    на  кухні  порається.
- Мий  руки,  переодягайся  і  сідай  до  столу,  -  мовила  вона      внукові.  
Зробив  хлопець  те,  що  бабуся  наказала  й  мовив  їй:
- Багато  борщу  налий,  щось  я  дуже  зголоднів.
Налила  бабця  повну  тарілку  ще  й  сметани  ложку  вкинула.  
- Смачного,  Ромчику!
- Дякую.  Ти  відпочинь,  бабусю.  Я  миску  сам  помию,  коли  справлюся  з  обідом.
- І  справді,  йду  приляжу,  притомилась  я.
Як  тільки  бабуся  вийшла,  Роман  взяв  півлітрову  банку  з  полиці,  налив  туди  борщу  (брав  зверху,  де  сметанка  була),  вклав  банку  до  сміттєвого  відра,  прикрив  її  зверху    старою  газетою.  Решту  борщу    доїв,  помив  тарілку,  ложку,  витер  стіл,  за  яким  сидів,  взяв  відро  і  пустився  надвір.
- Куди  ти?  –  спитала  бабуся.
- Сміття  винесу.
«Якось  не  так,  як  завжди,  поводиться  сьогодні  мій  онук.  І  посуд  за  собою  помив,  і  сміття  поніс.  Що  з  ним  сталося?»  -  здивувалася    бабця.  
Поки  вона  перетирала  думки  в  голові,  хлопець  вже  біля  сходів,  надворі,  годував  кота  Білу  Лапку.  Поїв  рудошерстий,  подякував  своєму  годувальнику,  ліг  на  лаві,  зажмурив  очі.  Ромчик  виніс  сміття  й  побіг  до  хати.  
З  того  часу  Ромчик  щоразу,  коли  повертався  зі  школи,  виносив  котові  то  супу,  то  борщу,  то  пів  котлети  чи  сердельки.  Зранку  міг  йому  й  канапку  зі  сиром  чи  ковбасою  кинути.  Бабуся    зауважила,  що  її  внук  став  більше  їсти  й  більше  допомагати  –  виносив  сміття,  мив  посуд.    Вона  сказала  про  це  мамі.  Неньку  зацікавив  цей  факт.    «Гм…Їсть  більше,  а  не  поправляється.  Може,  виливає  в  туалет  чи  в  раковину  на  кухні?»  –  подумала  вона    й  вирішила  прослідкувати  за  сином.  Сховалася  за  дверми  кухні  й  побачила,  що  він  половину  накладеного  в  тарілку  переливає  в  банку,  яку  ховає  до  відра  зі  сміттям.      Нічого  не  мовила  на  те.  Коли  син  поніс  сміття,  щоб  викинути  його  до  баку,  підійшла  до  вікна  на  кухні  й  побачила,  що  Ромчик  їжу  з  банки  скидає  у  бляшанку,  яка  лежить  з  боку  сходів.  До  бляшанки  підбігає  рудошерстий  кіт  із  білими  лапками  і  їсть  те,  що  приніс  йому    її  син.
- Так  ось  чому  він  просить  великі  порції!  –  скрикнула.  –  Він  котові  віддає  половину!
Коли  Роман  повернувся  зі  двору,  мама  сказала,  що  викрила  його  секрет,  бачила  з  вікна,  як  він  наливав  суп  котові.
- Не  свари    на  мене,  прошу  тебе.  Три  місяці  тому  я  зустрів  цього  кота  під  будинком,  він  ледве  дихав,  попросив  мене,  щоб  я  його  нагодував.    Як  я  міг  відмовити?
- А  чому  ти  нам  з  бабусею  нічого  не  сказав?
- Боявся,  що  будете  лаяти  мене  й  не  дозволите  виносити  їжу  котові-безхатьку.  Думав,  день-два  погодую  руденького,  він  оклигає  й  піде  туди,  звідки  прийшов.  А  він  залишився  в  нашому  дворі  і    щодня  –  рано  й  по  обіді,  чекає  від  мене  милості.  Мамо,  ти  більше  не  дозволиш  мені  його  годувати?
- Ну,  раз  ти  вже  взявся  за  цю  справу,  то  продовжуй  її  робити.  Тільки  питай,  що  можна  брати  з  дому.
- Гаразд.  Дякую.  Ти  в  мене  найкраща  матуся  у  світі!
Ромчик  обійняв  неньку  і  поклав    їй  на  щоку  свого  малого  теплого  цьомчика.  
Цілий  рік  годував  хлопець  кота.  Біла  Лапка  зажди  радо  зустрічав  свого  друга,  мурчав,  терся  об  ногу  Ромчика,    коли  він  повертався  зі  школи.  За  рік  кіт  підріс,  помудрів.  Він  часто  сидів  на  клумбі  й  слухав  пісні,  що  долітали  із  прочиненого  вікна  квартири,  що  знаходилася    на  першому  поверсі.  Їх  співав  п’ятнадцятирічний  Ігор,  який  хотів  стати  артистом.  Кіт  іноді  підспівував  йому,  тихенько,  щоб  ніхто  не  чув.  
Якось  до    Ромчикової  родини  припхалася  біда,    захворів  татко  хлопця.  Йому  необхідно  було  терміново  робити  операцію  на  серце.  Потрібної  суми  грошей  в  родини    не  було.  Зажурилася  всі  –  бабуся,  мама,  Ромчик.  Кіт  побачив  зажуру  в  очах  свого  годувальника,  спитав:
- Що  сталося,  друже?
-  Тато  захворів.
-    То  хай  лікується.
-  Він  потребує  операції,  а  вона  дуже  коштовна.  У  нас  немає  таких  грошей.  
- Я  щось  придумаю.
- Що  ти  можеш  придумати,  Білолапченку?  –  сказав  хлопчик  й  усміхнувся.
Наступного  дня  кіт,  побачивши  Романа,  підбіг  до  нього  й    каже:
- Я  придумав,  як  зможу  допомогти.  Співатиму  в  переході  у  метро.  Коли  ти  мене  одного  разу  брав  зі  собою  на  озеро,  і  ми  заходили  в  метро,  я  бачив  там  деяких  людей,  що  стояли,  співали,  і  їм  за  це    кидали  гроші.
- Так  то  ж  люди!
- Я  теж  вмію  співати.  Маю  слух.  Чесно!    Якби  ти  мені  гітару  дістав,  я  б  і  заграв,  мені  здається.  
- Є  в  мене  гітара.  Татко  колись  в  молодості  грав  на  ній.  Правда,  вона  стара,  подряпана.
- Це  навіть  краще,  що  така.  Дуй  за  нею,  часу  на  роздуми  немає.
Хлопець  метнувся  в  дім,  виніс  інструмент.
- Бери.  Тільки  потім  поверни  її  мені,  щоб  татко  не  розсердився  на  мене.
- Поверну.  Але  ти  мені  ще  картку  дай,  напиши  на  ній  таке:  «Збираю  гроші  для  доброї  людини,  яка  мене,  безхатька,  прийняла  й  цілий  рік  годувала,    на  операцію».
Приніс  хлопець  інструмент,  картку  із  записом,  мовив:
- Я  допоможу  тобі  занести  гітару,  хоч  маю  сумнів,  що  щось  із  твоєї  затії  вийде.
- Допоможи.
Підніс  хлопець  інструмент  котові  до  станції  метро.  Сів  кіт  у  проході,  став  грати  та  співати  українські  народні  пісні  –  ті,  що  чув    з  вікна  від  парубка,  який  жив  на  першому  поверсі  в  тому  ж  під’їзді,  що  й  Ромчик.  Його  в  момент  обступили  перехожі.  Вони  почали  кидати  незвичному  музикантові  у  відкритий  футляр  від  гітари  гроші.  Ну,    бо  вже  дуже  пронизливо  співав  він  і  дуже  старанно    перебирав  своїми  білими  лапками  струни  гітари.    Хлопець  постояв  трохи  поодалік  від  кота,  послухав  його  гру,  а  тоді  усміхнувся  й  сказав,  що  йде  робити  уроки  і  години  через  три  повернеться,  щоб    допомогти  Білолапкові  занести  інструмент  додому.
- Чекатиму  тебе,  -  мовив  кіт.
Коли  Ромчик  повернувся  до  метра,  у  кота  футляр  майже  доверху  був  наповнений  паперовими  купюрами.  Лежало  там  і  п’ять  гривень,    і  десять,  і  двадцять,  і  п’ятдесят,  і  сто.  А  якийсь  пан  навіть    кинув  10  доларів.    Цілий  тиждень  співав  кіт  під  бій  гітари  і  щоразу  на  іншій  станції  метро.  Люди  радо  кидали  вусаню  гроші.  Бо  ж  такого  дива  ще  ніколи  в  своєму  житті  не  бачили,  щоб  кіт  умів  грати  на  музичному  інструменті  й  співати  українські  народні  пісні.  А  коли  Біла  Лапка  співав  пісню  Володимира  Івасюка  «Червона  рута»,    Скрябіна  «Люди,  як  кораблі»,  «У  осені  очі  твої»  від  гурту  «КОЗАК  СИСТЕМ»,  то  перехожі  просто  шаленіли.  Вони  гучно  плескали,  кричали  «браво»  і  спішили  вкинути  у  футляр  якусь  солідну  купюру.    Та    не  все  відбувалося  гладко.  Сьомого  дня  з  рудошерстим  артистом  стався  неприємний  випадок  –  один  підпилий  молодик,  побачивши  гроші  у  футлярі    кота,  вирішив  їх  забрати  собі.  Це  йому  не  вдалося.  Кіт  розізлився  на  нахабу,  вкусив  його  за  руку,  коли  той  хапав  гроші,  ще  й  подряпав  лапою      обличчя.    Треба  було  бачити,  як  втікав  підпилий  хуліган  від  рудошерстого!  Все  ж  стояти  котові  в  метро  стало  небезпечно,  бо  хоч  молодик  і  відступився,  та  обіцяв,  утікаючи,  що  повернеться  зі  своїми  дружками,  і  вони  розірвуть  новоз’явленого  артиста  на  шматки.
- Обійду  усі  станції,  чуєш,  -  кричав,  біжучи,    -  знайду  тебе  і  ро-зір-ву!!!
Кіт  розповів  про  інцидент,  який  стався,  Ромчику,  коли  той  прийшов  його  забирати  по  обіді.  Хлопець  сказав:
- Більше,  Біла  Лапко,  ти  не  підеш  співати.  Мама  сказала,  що  грошей  уже  зібрано  достатньо  для  того,  щоб  татові  зробили  операцію.  Трохи  зібрав  ти,  трохи  передали  татові  співробітники,  трохи  мамині,  якусь  лепту  внесли  й    сусіди  по  під’їзду.  
- Радий  це  чути.
І  справді,  на  другий  день  після  цієї  розмови  хворому  зробили  операцію.  Вона  пройшла  успішно.  Коли  тато  прокинувся    після  наркозу  й  побачив  біля  себе  жінку,  то  спитав  у  неї:
- Як  тобі  вдалося  зібрати  потрібну  суму?
Мама  розповіла  йому,  в  т.  ч.  й  про  те,    як  рудошерстий  співав  у  метро,  і  що  йому  погрожував  розправою  якийсь  розбійник.
- Спочатку  тато  сміявся,  а  потім  заплакав  і    сказав:
- Цьому  котові  місце  в  нашій  квартирі,  а  не  надворі.  
- Я  теж  подумала  про  те,  щоб  його  забрати  з  вулиці.
- А  співати  від  тепер  буде  тільки    для  нас  і  для  наших  гостей,  але  тоді  лише,  коли  сам  захоче.  
- Чудова  ідея!  Запропонуємо  йому  це.
Того  ж  таки  дня  кота  забрали  з  двору  до  квартири.  Ромчик  був  на  сьомому  небі  від  щастя,  відтепер  Біла  Лапка  жив  з  ним  в  одній  кімнаті,  спав  з  ним      в  одному  ліжку  і  в  туалет  навчився  ходити    на  лоток,  коли  не  було  кому  його  вивести  надвір.  Хлопчик  гуляв  з  рудим,  коли  повертався  зі  школи.  Інколи,  сусіди  збиралися  біля  під’їзду  і  просили    Білолапенка  щось  заграти  їм  на  гітарі  й  заспівати.  Коли  кіт  погоджувався,    хлопець  виносив  музичний  інструмент  і  Біла  лапка  давав  концерт.  Коли  закінчував  його,  слухачі  плескали  йому,  часом  і  дари  приносили  коту:  хто  кусник  ковбаски,  хто  шматок  сиру  чи  сала,  хто    яйце.  Старші  на  біс  просили  виконати  пісні  «Червону  руту»,  «Ніч  така  місячна»,  молодші  -    «У  осені  очі  твої»  з  репертуару  «КОЗАК  СИСТЕМ»,  «Поцілуй,  обійми»  -  від  «БЕЗ  ОБМЕЖЕНЬ»  або    «Не  йди»  -  від  гурту      «Океан  Ельзи».  
Ось  така  історія.                                                

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810424
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2018

ДО ДНЯ ЗАХИСНИКА ВІТЧИЗНИ

І  коли  ти  п’єш  каву  зі  струдлем  в  каварні  чи  вдома.
І  коли  дивовижу  із  вулиць  безмірами  п’єш.    
І  коли  тебе  в  ліжко  вкладає  бажання  і  втома,  
І  коли    ти,  збудившись,  до  праці,  навчання    встаєш,

І  коли,  мов    метелик,  летиш  на  привабливе  світло
Все-можливих  тусовок  чи  просто  в  театр  на  балет,
І  коли,  обцілований  сонця  устами  і  вітру,
Одягаєш  на  душу  блаженного  стану    браслет,

І  коли  ти,  занурившись    в  книгу,  вишукуєш    скарби,
І  коли  сієш  жито  чи  вариш  гурманам  обід,  
І  коли  позичаєш  у  літа  чи  осені  фарби  
І  у  книзі  життя  розмальовуєш  завтрашній  слід.

І  коли  несмертельна  недуга    тебе  атакує,  
Щось  не  так,  як  хотілось,  не  смій  докоряти    судьбі,
Пам’ятай,  що  на  сході  стоїть  і    життям  ризикує
Захисник    України,  щоб  вільно  жилося  тобі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809925
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.10.2018

ІВАН ПАВЛО II

Іоан  Павло  Другий.  Хто  він?
Папа  Римський,    слуга    Господній.
В  ньому  зріли  слова  Христові,  
Мов  улітку  плоди  городні.

В  нім  добро  дзвеніло,    мов  ліра,
Ніс  його  людям  різних  націй.
Паленіла    зорею  віра
В  силу  мрії,  не  тільки    рацій.

В  світ  ішов  він  –  і  всяк  всміхався,
Бо  радів  його  світлій    з’яві,  
В  слово,  мовлене  ним,  вслухався,
Зашивав  ним    стежки  діряві.

Все  любив    він,  що  душу  тішить  –  
Добру  книгу,  виставу,  лижі.
Віднайшов  словотвору  ніші,  
Правд  лишив  у  них    дивовижі.

Вчив  прощати  минуле  вірних,
Шанувати  людину  й        Бога.
Перл  –  один  із  його  добірних:
«Вір  в  любов.  У  ній  -    перемога».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2018

КАЗКА ПРО МЕШКАНЦІВ ЛІСУ-ПРАЛІСУ ТА ВЕДМЕДЯ БІЛОШЕРСТОГО

               В  одному  карпатському  лісі  жили  різні  тварини  –    звірі,  птиці,  плазуни,  комахи.    Його  головою  був  тигр  на  ймення  Смугач.  Любив  він  самоту,  рідко  коли  з  ким  сходився,  хіба  часом  ходив  у  гості  до  свого  молодшого  брата  Підсмугача  або  той  його  відвідував.  Але  раз  на  місяць,  так  було  заведено  з  давніх  часів,  голова  лісу  збирав  своїх  підданих  на  галявині  біля  джерела  і    проводив  нараду.  Від  кожного  роду  приходив  один  представник.  Мешканці    карпатського  лісу  жили  між  собою  дружно,    кожен  із  кимось  товаришував.  Лисиця  Рудька,  наприклад,    дружила  з  куницею  Кунькою,  Ведмідь  Буркун  –  з  вовком  Ребриком,  заєць  Сіряк  із  бобром  Зубком,  їжак  Шпичка  з  кабаном  Ікластиком,  лось  Рогач  –    із  косулею  Коською,  а  ворона  Каркуся  з  орлицею  Злетою.  Кожна  тварина  в  лісі  виконувала  обов’язки,  покладені  на  неї  громадою.  Рудька  і  Кунька  підмітали  стежки-доріжки,  скидали    сміття  в  яри  та  присипали  його  глиною.        Буркун  із  Ребриком      будували  хати  для  мешканців  лісу.    Сіряк  із  Зубком    виготовляли  будівельні  матеріали  із  висохлих  дерев,  які  їм  привозили,    й  продавали  їх  у  своєму  магазині,  який  називався  «Тепла  оселя».  Їжак  Шпичка  з  кабаном  Ікластиком    робили  меблі  на  продаж  й  возили    до  меблевого  магазину,  яким  завідував  молодший  брат  Тигра  Смугача  –  Підсмугач.  Рогач  із  Коською  в  теплу  пору  косили  газони  у  місцях,  де  гралися  діти  лісових  мешканців,  збирали  лікарські  рослини,    в  холодну  –    виготовляли  на  замовлення  бажаючих  матраци,  подушки,  ковдри  і  теж  їх  продавали.    Каркуся    та  Злета  теж  мали    магазин,  на  першому  поверсі  якого    ворона  продавала  продукти  харчування  –  хліб,  печиво,  мед,  молоко,  горіхи,  сушені  гриби,  всілякі  ягоди,    дикі  яблука  й  грушки  та  інше,  а  на  другому,  орлиця,    –  одяг,  взуття,  торбини,    гаманці,  парасолі  та  інші  потрібні  дрібнички.  
Коли  мешканці  збиралися  на  нараду,  то  спочатку  слухали  Смугача.  Той  доповідав  про  те,  що  було  зроблено  за  місяць  для  лісової  громади,  скільки  грошей  і  на  що  витрачено,  скільки  залишилося  в  касі.  Після  цього  помічники  тигра      звітували  про  свою  роботу.    Половину  із  зароблених  грошей  лісові  мешканці  тратили  на  свої  потреби,  половину  віддавали    касирці  –  білці  Пишнохвістці,  під  розпис.  Гроші,  які  вона  приймала,    йшли  на  розвиток  громади,  на  загальні  потреби:  на  охорону  та  відбудову  лісу,  на  підтримування  чистоти  в  ньому,  на  допомогу  хворим  та  немічним.    Такий  порядок  усім  подобався  й  існував  довгі  роки,  до  того  часу,  поки  в  лісі-пралісі  не  з’явився  ведмідь  на  ймення    Білошерстий.  Його  ім’я  йому  підходило,  бо  він  і  справді  мав  білу  густу  шерсть.  Як  Білошерстий  забрів  до  давнього  карпатського  лісу,  ніхто  не  знав.  Може,  прилетів  з  якогось  далекого  краю  на  чарівному  килимі,  може    виліз,  як  джин,    із  якоїсь  пляшки  чи  бочки,  яку  хтось  випадково    відкоркував,  але  з  того  часу,  як  він  з’явився,  сталий  порядок    у  лісі  порушився  й  усе    пішло  шкереберть.    
Новоприбулий  мешканець  відрізнявся  від  усіх  тварин  лісу  тим,    що  не  хотів  працювати.  Він  завжди  мав    у  кишені  своєї  шуби  пляшку  з  якоюсь  наливкою  і  кожному,  до  кого  підходив,    пропонував  відпити    з  неї  ковточок  взамін  на  хліб  і  сіль.    Наливка  мала  непоганий  смак,  зігрівала  в  холод,  у  спеку  холодила.  Тож  звірі  радо  приймали  частування  Білошерстого.  Але  через  якийсь  час,  хтось  за  тиждень,  хтось  за  два,  хтось  за  три  з  тих,  хто  пробував  наливку,  змінили  свою  звичну  поведінку.  Вони  перестали  виконувати  покладені  на  них  обов’язки.  Лисиця  з  куницею  не  підмітали  стежки,  Буркун  із  Ребриком  не  будували  жител.  Сіряк  зі  Зубком  не  виготовляли  будівельні  матеріали,  а  Шпичка  й  Ікластик  меблі.  Рогач  із  Коською  не  стригли  газони,  не  виробляли    тих  речей,  на  які  лягають  і  якими  вкриваються  звірі,  коли  йдуть  до  сну.  Хіба  Каркуся  та  Злета  продовжували  займатися  торгівлею.  Вони  наливки  не  пробували.
         Розізлився  Смугач,  коли  дізнався  про  такі  лихі  зміни.  Він  скликав  тварин  на  позачергове  зібрання.  Зобов’язав  сороку  Білобоку  донести  його  наказ  до  кожного  з  тих,  хто  в  лісі-пралісі  проживає.  Але  Білошерстий  і  Білобоку  спокусив  своєю  наливкою.  Тому  вона  нікому  нічого    не  повідомила,  тільки  Білошерстому  сказала  про  наказ,  і  це  було  ще  до  того,  як  ковтнула  кілька  грамів  запашної  рідини,  яку  він  їй  поспіхом  накрапав  до  дзьобика.  
             В  призначений  головним  тигром  лісу  час  ніхто  зі  звірів  біля  ставка  не  з’явився.  «Що  ж  робити?»  –  думав  Смугач.  Поки  він  думав,  майданчики,  двори  заростали  будяками,  стежки  покривалася  сміттям,  молоді  сім’ї    не  могли  придбати  собі  житло  після  одруження  і  тому    спали  просто  неба  у  траві,  не  мали  ані  ліжка,  ані  крісла,  ні  стола,  ні  одягу  нового  чи  взуття.  Так,  як  майже  ніхто  не  працював,  то  і  грошей  не  отримував.  Запаси  продуктів  у  коморах  звірів  закінчувалися.  «Треба  якось  прогнати  цього  зайшлого  ведмедя  з  нашого  лісу,  -  прийшов  до  висновку  Смугач,  -    бо  страшно  подумати,  чим  все  може  закінчитися,  як  він  ще  трохи  поживе  в  нашому  лісі.  Але  як  прогнати  зайду-ведмедя?  Він  великий,  сильний  і  лютий,  завжди  носить  при  собі  пляшку  зі  чарівною  рідиною  і  кожному  зустрічному  дає  її  спробувати.  Як  ця  пляшка  наповнюється?  Ким?  Не  Божі  чари  у  тій  рідині!  –  роздумував  голова  лісу,  -    ой,  не  Божі!  Від  нечистого,  мабуть,  вони,  раз  усі,  хто  ковтає  напій,  знеохочуються  до  праці,  до  порядку,  перестають    поважати  одне  до  одного.  А!  –  прошила  тигра  ще  одна  думка,  -  треба  якось  відібрати  в  Білошерстого  ту  пляшку.  Розбити  її  –  і  ділу  кінець.  Але  як  це  зробити?...»
Вирішив  Смугач  порадитись  зі  своїм  молодшим  братом  Підсмугачем.  Пішов  до  нього  в  гості.  Знав,  що  він  не  ковтав  рідину  з  пляшки  Білошерстого.
- Здоров  був,  братику!  –  мовив  Голова  лісу,  зайшовши  в  дім    Підсмугача.
- І  ти  будь  здоровий.  Сідай  до  столу.  Супом  пригощу  тебе.  Щойно  зварив.
- Не  до  супу  мені,  брате.  Знаєш,  мабуть,  що  в  нашому  лісі  коїться?
- Як  не  знати?  Не  сліпий  і  не  глухий  я,  дяка  Богу.
- І  що  нам  робити  зі  всім  цим?
- Не  знаю.
- Я  маю  одну  думку  –    треба  якось  викрасти  пляшку  з  кишені  шуби    Білошерстого.
- Добра  ідея.  Але  як  це  зробити?
- Прийшов  ось  з  тобою  порадитися.
- Гм…  Ну,  не  цілу  ж  добу  бродить  лісом  той  ведмедько.  Колись  же  й    засинає?
- Та  мусить.
- Треба  винюхати,  де  він  спить,  коли  сон  його  лапає,  а  як  будемо  це  знати,    то  зможемо  ту  нечисть,  яку  він  носить  у  пляшці,  забрати,  -    мовив  Підсмугач.
- А  як  пробудиться?  Кажуть,  він  шубу  ніколи  не  знімає  зі  свого  тіла,  а  як  розізлиться,  то  найміцніше  дерево  вирве  зі  землі  з  коренем,  переламає  на  друзки.
- Ну,  тоді  треба  його  добре  приспати.
- Точно.  Нарвати  чар-зілля  і  напоїти  його  ним.  Але  як  зробити  так,  щоб  він  захотів  це  зілля  випити?  
- Треба  подумати…  Ага!  Придумав  уже.
- Так  скоро?    Говори.
- Ти  підеш  до  цього  ведмедя  –  лежебоки-невмивайка-наливайка  і  запросиш  його  до  себе  на  обід.  Скажеш,  що  хочеш  з  ним  побалакати,  владу  йому  передати,  вручити    грамоту  з  печаткою,  на  якій  буде  записано,  що  відтепер  він,  Білошерстий,  володар  лісу.  Коли  спитається,  чому  ти  так  хочеш  вчинити,  скажеш,  що  вже  не  можеш  собі  дати  раду  зі  своїм  підданими,  ніхто  з  них  тебе  не  слухає.  І  це  буде  правдою!
- Гіркою  правдою!  А  далі  що  ж?
- Він  прийде  до  тебе,  і  ти  даси  йому  випити  чаю  зі  снодійною  травою.  Коли  Білошерстий  засне,  витягнеш    з  його  одежі  пляшку.
- А  в  тебе,  брате,  мудра  голова!  Через  рік-два-три  передам  тобі    свою  владу,  якщо,  звісно,    мені  вдасться  позбутися  того  клопоту,  що  звалився  на  мою  голову  невідь  звідки.
- Як  накажеш  мені  колись  служити  лісовій  громаді,  і  вона  не  буде  проти,  то  служитиму.  Та  зараз  не  час  про  це  говорити.  Треба  якнайшвидше  рятувати  ліс  від  небезпечного    зайди.  
- Так.  Завтра  зраночку  піду  до  нього.  
Наступного  дня  Смугач,  вставши  вдосвіта,  поклонився  святим  Небесам,  поцілував  землю  лісу-пралісу  й  пішов  до  Білошерстого.  Коли  зустрів  його,    сказав  йому  все  те,  що  порадив  йому  молодший  брат.  Білошерстий  погодився  прийти  до  голови  лісу  в  гості.    Як  тільки  ведмідь  сів  до  столу,  Смугач  налив  йому  чаю  зі  снодійної  трави.  
- Випий!  Цей  чай  підбадьорливий!  Сил  додає  тілу,  радість  вливає  до  крові.
-              У  мене  теж  є  гостинець  для  тебе,  -  сказав  Білошерстий.  -    Давай  чарку,  та  якнайбільшу.
Тигр  дав.  Ведмідь  витягнув  із  кишені  пляшку  (рідина  у  ній  ніколи  не  зникала)  і  налив  господарю  з  неї  наливки.  Смугач  подякував  за  питво,  взяв  чарку  до  лапи.  Ведмідь  почав  пити  чай,  що  його  йому  приготував  Смугач.  Він  був  рожевим  на  колір  і  гарно  пахнув  –    малиною.  Пив  і  хвалив  напій:  «Смачний!  Ароматний!»    А  голова  лісу  тільки  вдав,  що  випив  ведмедеву  наливку,  а  сам  непомітно  для  ведмедя  вилив  його  в  рукав  свого  грубого  смугастого  светра,  який  спеціально  для  цієї  оказії  вдягнув.  Через  кілька  хвилин  Білошерстий  заснув,  та  так  міцно,  що  не  чув,  як  тигр  витягнув  пляшку  з    кишені  його  шуби,  як  до  хати  ввійшов  Підсмугач,  як  тигри-брати  вклали  його  до  великої  тачки,  повезли  і  скинули  за  лісом,  недалеко  від  села.  Коли  Білошерстий  очуняв,  то  почув  якісь  крики.  Підняв  голову  й  побачив  людей,  які    наближалися  до  того  місця,  де  він  лежить.  Хтось  тримав  вили,  хтось  спис,  а  в  когось  і  справжня  мисливська  рушниця  була  в  руках.  Всі  дружно  кричали:  «Смерть  руйнівнику!  Смерть  руйнівнику!»    Ведмідь  злякався  не  на  жарт,    зірвався,  мов  ошпарений,  на  лапи  й  кинувся  навтьоки.    Люди  побігли  за  ним,  але  не  наздогнали.  Зник  лежебока-підпивайко-наливайко,  розчинився,  мов  пара  над  озером.  А  пляшку  з  наливую  Смугач  розбив  об  скелю  й  перехрестив  те  місце  тричі.  
         З  того  часу  більше  ніхто  не  бачив  ведмедя  Білошерстого  у  карпатських  краях.  А  всі  тварини  лісу    по  якомусь  часі  знову  взялися  до  праці,  кожен  до  своєї.  Й  зажили    дружно,  по-честі,  так,  як  це  було  до  того  часу,  поки  до    їхнього  лісу  не  забрів  ведмідь  у  грубій  білій  шубі    з  пляшкою  в  кишені.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809703
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2018

ХОЧ РАЗ

Без  вас  мій  ранок  кожен  і  обід,  
І  вечір  теж  не  висвітлений  вами.
Ви  мій  солодкий  недосяжний    плід,  
Сльозою  вмитий,  витертий  вітрами.

Ви  мій  неспокій,  що  з  душі  проріс,  
Моя  туга,  що  рухається  кров’ю.  
Мій  вічний  голод,  що  росте,  мов  ліс.
Хоч  раз  та    угасіть    його  любов’ю.

Засійте  радість  у  моїм  нутрі.
Спаліть  на  вугіль  всі  свої  вагання.    
Зловіть  для  мене    у  ріці  Дніпрі  
Ту  рибу,  що  виконує  бажання.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2018

КАЗКА "КИЦЯ_РЯТІВНИЦЯ"

Йшов  другий  місяць    літа.  Восьмирічна  Марічка  гуляла  зі  своєю  однокласницею  Зоряною      у  дворі.    Раптом  позад  себе  вона  почула  голосне  гавкання.  Повернулася  й  побачила  біля    дворового  пса.
- Чого  гарчиш?  –  спитала  його.
Той  ніяк  не  відреагував  на  Марійчине  запитання,  продовжував  грізно  гавкати.
Марічка  підійшла  ближче  і  побачила,  на  кого  гавкає  пес  –  на  кошеня,  що  сховалося  під  сходами.  Воно  звилося  в  клубок  і  не  знало,  що  йому  робити.  У  великих  блакитно-сірих  очах  кота  завмер  переляк.    Коли  він    побачив  Марічку,  сказав  їй  пошепки:
- Врятуй  мене,  дівчинко.  Будь  ласка.
Марічка  рішуче  підійшла  до  кривдника:
- Ану  відійди,  псюро,  від  кошеняти,  бо  покличу  тата  і  той  тебе  більше  не  підпустить  до  нашого  двору.
Пес  витріщився  на  Марічку.  
- Гав!  Гав!  –  вишкірив  зуби.    –  Хочеш,  щоб  я  на  тебе  свою  лють  перекинув?
- Не  боюсь  я  тебе!  Відійди,  кажу.  Я  не  одна  у  дворі,  глянь  вліво,  там  подруга  моя  стоїть.    Отримаєш  від  нас  на  горіхи,  як  не  послухаєш.
-            Так!  –  крикнула  Зоряна,  наблизившись.
Пес  кілька  секунд  думав,  а  тоді  потихеньку  став  віддалятися  від  місця,  де  стояв,    ліг  собі  біля  лавки  і  став  спостерігати  за  тим,  що  буде  далі.      Марічка  витягнула    котика  з-під  сходів.  Він  був  легенький,  мов  пір’їнка,  хоч  мав,  певно,  вже  зо  три  місяці,  бо  довгеньким  був,  й  тремтів  від  страху.  
- Не  бійся,  -  мовила  Марічка.  -    Я  тобі  кривди  не  заподію.  Зараз  занесу  тебе    до  своєї  квартири  і  чимось  нагодую.
- Візьмеш  його  до  себе?  –  запитала  Зоряна.
- Так.  Бо  пес  не  залишить  його  в  спокою.  А  він  дивись,  який  –  малий,  худий  і,  мабуть,  дуже    голодний,  тремтить,  як  осикова  гілка.
- М’яв!  –  мовив  кіт.  –  Так,  я  голодний,  і  навіть  дуже.  Забери  мене,  дівчинко,  нагодуй.  Буду  дуже  тобі  вдячний.
- А  мама  не  буде  на  тебе,  Марічко,  сварити  через  цього  безхатька?  –  поцікавилась  подружка.
- Не  знаю.  Зараз  побачу.
Принесла  дівчинка  скарб,  який  знайшла  під  сходами,    додому.
- Де  ти  його  взяла?  –  спитала  ненька,  коли  побачила  котячий  клубок  не  першої  чистоти  в  руках  доньки.
- У  дворі.
- Віднеси  назад.
Марічка  голосно  заплакала.
- Чого  ти?
- Його…  ,  -      проскиглила,  –  його…  пес  дворовий  хотів  загризти.  Якби  я  не  відігнала  того  злого  собацюру,  то  таки  загриз  би.    А  він…  ще  такий  маленький  і  без  мами.  У  дворі  йому  залишатися  небезпечно.  Давай  його  залишимо  в  себе,  матусю.  Прошу  тебе!
Дівчинка  почала  голосно  плакати,  котик  жалісно    й  тонко  нявчати.  Мамі  не  залишалось  нічого  білше,  як  сказати:
- Гаразд.  Хай  залишається.  Я  його  викупаю,  але  ти  будеш  сама  за  ним  доглядати  –  годувати,  виводити  на  прогулянку,  забирати  з  двору,  змінювати  йому  насип  в  туалетному  лотку.
- Звичайно  буду.  Дякую,  мамочко!
Мама  викупала  кота  в  тазі.  Поки  Марічка  сушила  його,  закутавши    в  рушник,  пішла  до  ветаптеки,  купила  в  ній  краплі  від  бліх,  ошийник,  а  в  супермаркеті  –    корм  та  туалет  для  котяти.  Коли  хвостатий    найденник  був  нагодований,  вимитий  і  пролікований,  то,  помурчавши  кілька  хвилин,  заснув  на  старому  маминому  шалику  в  кутку  Марійчиної  кімнати.  Спав  довго,  майже  добу.  Мабуть,  був  втомлений  вулицею  і  страшними  пригодами.  Коли  ж    пробудився,  привітався  з    Марічкою.  Дівчинка    назвала  кота  Максом.    Та  це  був  не  хлопчик,  як  виявилось  згодом,    а  дівчинка.  Тому  прийшлося  тварині  змінити  кличку.  Так  Макс  став  Максою,  а  згодом  Масьою.    Спинка  у  Масі  була  тигрова,  лапки  теж,  хіба  на  кінчиках  білі,    ніби  черевички  взув,  і  грудки    білі,  мовби  жабо  на  них  начепив.  Марічка  одразу  полюбила  кішку,  а  кішка  її  –  стрічала  зі  школи,  проводжала  до  неї,  сиділа  на  колінах  своєї  малої  господарки,  коли  та  вчила  уроки.  Мама  теж  полюбила  Масю,  але  злилась  на  на  неї,  коли  вона  інколи  робила  сюрпризи  їй:  лишала  калюжу  зі  сечі  в  якійсь  частині  хати  –  під  дверима,  наприклад,  чи  під  ліжком.  Неньці  доводилось  довго  вимивати  місце,  де  киця  спорожнила  свій  міхур,  щоб  звільнити  його    від  неприємного    запаху.  
 Марічка  пояснювала  киці,  що  так  не  слід  робити,  але  Мася  все-одно  час  від  часу  робила  шкоду.  Може,  тому,  що  мама  сварила  на  неї?  Хто  зна.  
Коли    киця  прожила  місяць  у  квартирі  Марічки,  підросла  й  збільшила  свою  вагу  вдвічі,  до  них  приїхала  бабуся  зі  села.  Привезла  молоко,  сир,  сметану.  Марічка  найперше  Масі  сиру  накидала  в  мисочку.

- Ще  й  сама  не  спробувала,  -  сказала  бабця,  а  вже  кота  взятого  з  вулиці  годуєш?
- Та  ти,    подивись,  як  він  наминає  сир.  Подобається  йому  він,  бабцю.
- Ще  б  не  подобався!  Натур-продукт!  Тільки  ж  я  тобі  та  твоїм  батькам  привезла  сир,  а  не  котові.  
- Він  теж  член  родини.
- Добрий  член!  Хіба  шкоду  робить.  Мама  вже  все  мені  розповіла.  І  навіщо    кота  тримати  в  квартирі?  Інша  справа,  коли  живеш  у  своєму    домі,  де  є  власне  подвір’я,  де  кіт  увесь  день  може  бігати  та  ще  й  користь  приносити  –  мишей  ловити.
- Я  його  люблю,  бабусю,  а  він  любить    мене.  Хіба  цього  мало?
-  Не  знаю.
-  Так  ото  ж.
Коли  прийшла  ніч  і  всі  пішли  спати,  кіт  заснув  на  ліжку  біля  Марічки.  Вночі  він  пзбудився,    почув,  як  бабця  стогнала  за  стіною.    Просунув  тіло    до  її  кімнати  через  ледь  прочинені  двері,  зрозумів,  що  з  бабцею  щось  не  те.  Виліз  на  неї,  пройшовся  по  грудях,  наче  робив  діагностику,  а  тоді    став  голосити:
- Хто-небудь,  біжіть  сюди!  У  бабці  серце    зупиняється!  М’яв!  М’яв!  М’яв!  
Але  ніхто  не  почув  його  тонкого  писклявого  голосу.  Всі  міцно  спали,  бо  пізно  лягли,    з  бабцею  довго    спілкувалися.  «Що  ж  робити?»  -  думав  кіт.    Ліг  він  на  хвилинку  бабці  на  груди,  зігрів  їх  трохи,  а  тоді  встав  і  лапами  почав  інтенсивно  масувати  м’язи,  під  якими    билося  бабине  серце.  Старенька  розплющила  очі.  Їй  значно  полегшало,  гострий  біль  зник.  Зраділа.  Зрозуміла,  хто  її  рятівник,  погладила  кота,  а  тоді  загукала:
- Доню,  люба,  підійди!
 Марійчина  мама  збудилася,  прибігла  до  бабці.  
- Що  сталося,  мамо?  –  спитала.
- Серце    прихопило,  доню.  Крізь  сон  відчула  в  грудях  гострий  біль.  А  потім  стало  важко  дихати,  думала,  що  вже  помру.  А  кішка  (уявляєш?)  врятувала  мене.  Так  вправно  забила  лапами  по  грудях,  що  смерть  злякалась  і  відступила.
- М’яв!  М’яв!  Так!  Так!  –  сказала  Мася.  
- Я  все-таки  викличу  тобі  швидку  допомогу,  -  мовила  мама  й  набрала  101.  
Коли  лікар  прибув  і  оглянув  бабусю,  сказав,  що  критичний  стан  минув,  але  попросив  медсестру  зробити  якийсь  укол  жінці    й  порадив  їй  пройти  обстеження  ближчим  часом.  Бабця  це  зробила.  З  того  часу  вживала  щодня  пігулки,  які  їй  виписав  лікар,  і  прожила  ще  багато  років.  Щотижня  вона  привозила  зі  села  у  дім  онуки  молоко,  сир  та  сметану  і  просила  якусь  частину  дарів    вділяти  киці.    Вона  щоразу  ніжно  гладила  Масю  й  казала:
- Моя  ж  ти  киця-рятівниця!  Як  добре,  що  тебе  до  свого  мешкання  принесла  моя  онука.  
З  того  часу  Мася  при  поребі  займалася  лікуванням  домочадців.  Як  у  когось  живіт  заболів,  шия  чи  спина,  наприклад,  киця  лягала  на  хворе  місце,  вигрівала  його  своїм  теплим  пухнастим  тільцем  або  масувала  лапками,  і  хвороба  відступала.  Так  віддячувала  за  те,  що  її  не  кинули  тоді,  коли  перебувала  в  біді.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809578
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2018

ІДИ!

Вчора  був  день  і  сьогоднішній  йде  до  кінця.
З  друзями  міг  ти  зійтися,    ковтнути  винця,
Книгу  якусь  почитати  –  серйозну  чи  ні,  
Замок  оглянути  в  Відні  чи  Галичині.

Міг  би  зійти  на  найвищу  в  Європі  гору,  
Оком  моргнути  Верзасці-ріці  чи      Дніпру.
Ліс  засадити  новими  деревами.  Так.
Гарний  концерт  подивитись,  кіно  чи    спектакль.

Винайти  ліки  би  міг  від  смертельних  хвороб,
Стримати  того,  хто  світу  легені  рве  ,  щоб
Дати  життя  всьому  тому,  що  дихає  ще,
Гріється  сонцем  і  сяє,  умите  дощем.

Міг  би  добро  дарувати,  збирати  гриби,  
Квіти  ростити,    шукати  у  морі  скарби.
Стати  на  горло  отруйній  гадюці  війні,
Рани  прибрати  на  тілі  країни  гнійні.

Можеш  багато  чого  ти,  допоки  живеш,
Як  на  шляху  перешкод  не  наставиш  і  меж.
Ну,  то  іди  і  фундамент  під  щось  таки  рий.
Крани  зневірі  та  ліні  скоріш  перекрий.

 Верзаска  –найпрозоріша  річка  Європи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809339
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.10.2018

ЗГАДУЙ ПРО МЕНЕ

Згадуй  про  мене,  коли  після  сну  встаєш,
Каву  на  кухні  із  шоколадом  п’єш,  
Як  випускаєш  кільцем  цигарковий    дим,
Думаєш,  як  повернути  Донбас  чи  Крим.  
Згадуй  про  мене,  коли  їх  до  бісу  шлеш,
Як  свої  сіті  на  рибу  в  Дніпрі  кладеш,
Лущиш  слова,  мов  квасолю,  із  голови,
Кидаєш  сум  чи  радість  із-під  брови.
Хай  не  присутній  у  жодній  з  моїх  ночей,
Згадуй  про  мене,  ну,  хоч  би  згадуй.  О’кей?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809184
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2018

МОВА - КВІТКА НАРОДУ

Мова  –  квітка  народу,  її  не  ламай,  
Хай    викохує  цвіт,  прибавляє  у  рості.
В  дні  посухи  дбайливо  її  підливай  
І  виполюй    бур’ян,  що  краде  її  простір.

Українська  –    твоя?  Хай  з  тобою  встає,
Обшир  довкруж  вкриває  пелюстяним  пледом,
З  року  в  рік  насінини  добірні  дає,
Пахне  сонячним  променем,    полем  і  небом.      
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2018

Вчитель

Хто  любить,  як    небо  вдягає    блакить,
Як  сонце  планету  лоскоче,  
Як  хмарка  пливе,  як  веселка  висить,
Як  дощик  у  шибку  стукоче,

Як  марево  сіре  окутує  ліс,
Як  сад  угинається  плодом,
Як  ніч  накидає  у  зоряний  віз
Сни-мрії    й  везе  небозводом,  

Як  пташка  співа  за  вікном  на  зорі,
Як  вітер  вигойдує  вітку,
Танцює  сніжок  у  зимовій  порі,  
Народжує  пуп’янок  квітку.

Хто  любить  науки  і  знань    дивовиж,
Дитячий  запал  і  знемогу,
Той  вчителем  може  назватися  лиш,  
Наставником,  посланцем  Бога.    

Дивовиж  –  дивовижа.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808863
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 04.10.2018

ПРО МИШКУ

Снідає  малий  Олекса.
Тут  прибігла  мишка.
-  Дай  мені  шматочок  кексу,  
Бо  вкушу  за  ніжку.

Налякався  хлопчик  мишки.
Ласощі  жбурляє.
З’їла  та  усе  до  кришки,  
Але  не  втікає.  

- Ще!  -  пищить  і  нумо  оком
Хлопчика  свердлити.
Кинув  ще  й  узявся  боком
З  хати    виходити.

Не  пуска,  на  ногу  сіла
Та  й  надула  щоки.
Кіт  забігу  дім  –  уздріла,  
Кинулась  навтьоки.  

Але  тіло  не  сховала
Мишка  під  долівку  –  
В  зуби  котику  попала,
Ось  така  кінцівка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808727
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2018

МУЗИКА

О,  музико,  життя  наснаго,  серця!
Ти  слухача  несеш  увись    без  крил.
Маниш  до  себе,  наче  птиць  озерце,
В  ясир  береш  без  хитрості  і  сил.  

О,  музико!  В  душі  гойдаєш  хвилі
Не  згірш  од  вітру,  що  веде  русло.
І  хоч  міняєш  напрямок  і  стилі.
Незрушно  теплим  є  твоє  чоло.

Видзьобуєш,  мов  просо  курка,  болі,  
Мов  кран,  вантаж  знімаєш  із  плечей,  
До  миру  звеш,  до  праці,  до  любові,
Влетиш  до  вуха,    сад  росте  з  очей.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808600
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2018

ЛЮБИ ЦЕЙ ДЕНЬ

Люби  цей  день,  що  ходить  світом
І  зі  собою  сонце  носить,
Порозставляй  за  алфавітом    
Його  добра  у  серці  стоси.

І  сад  люби    зі  плодом-листом,
Що  щиро  дивиться    ув  очі,
І  сяйне  зоряне  намисто
На  темних  грудях  пані  ночі.

Люби  поля,  укриті  потом
(В  них  стільки  праці  і  надії!),
Ліси  –    із  киснем  і  болотом,  
Дороги,  що  ведуть  до  мрії.

Складай  свій  шлях  зі  світлих  літер.
Вклоняйся  Богу  і  хлібині.
Люби  свободу,  наче  вітер,
А  ще…  Людину  у  людині.  
1.10.18

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808510
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.10.2018

ВРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ

Без  віри  як  у  світі  жити?
Без  віри  день  якийсь  гіркий,
Він,  наче  жнець  у  полі  жито,
Стинає  в  погляді  зірки.

А  без  надії…    як  стрічати
Світань,  що  йде  із    темноти,
До  мрії  на    Пегасі  мчати,  
Немов  капусту,  сум,    сікти?

А  що  любов?  Любов  тримає
Надію  й  віру  між  епох.
Нема  її  –    і  нас  немає.
Зав’яла  квітка,  корінь  всох.

Світань  -  світанок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808480
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2018

КАЗКА "ТРИ ЦУКЕРКИ"

Софія  не  знала  своїх  батьків.  З  малих  літ  вона  перебувала  в  сиротинці,  потім  її  перевели  до  школи-інтернату.    Ніхто  ніколи  не  відвідував  її  там.  Але  дівчинка  гарно  вчилася  й,  коли  закінчила  одинадцятий  клас  й  успішно  здала  ЗНО,  вступила  до  педагогічного  вузу.  Попрощалась  вона  зі  своїми  вихователями  та  іншими  працівниками  інтернату,  сіла  на  лаву,  що  стояла    в  дворі  навчального  закладу,    замислилась:
- Досі  про  мене  як  не  як,  але  піклувалися  інші.  Тепер  я  маю  піклуватися  про  себе  сама.    Треба  приймати  виклик  долі  й  рухатися  вперед.  Перший  крок  зроблено  –  я  студентка.  Далі  –  треба  наполегливо  вчитися.  І  я  це  буду  робити.    А  тоді  стану  вчителькою,  вийду  заміж,  народжу  дітей,  роботу  пильнуватиму  й  діток  любитиму  –  своїх  і  чужих.    З  цими  думками  Софія  й  вишла  за  ворота  інтернату.  йде  вона  дорогою,  бачить,  бабця  сидить  на  траві,  біля  тротуару  самого,  та  й  так  стогне,  так  трясеться,  що  аж  страшно,  нитки  сухої  на  її  вицвілій  сукні  немає.
- Що  з  вами,  бабцю?  –  спитала.  
- Стара  я,  немічна,  до  того  ж  недобачаю.  Йшла  до  аптеки  по  ліки,  упала  в  баюру,  глибоку.  Замочила  одяг  і  ногу  забила,  не  можу  встати.  
- Ану  покажіть  її.  
Бабця  оголила    ногу.  Глянула  Софія  на  коліно,  а  воно  посиніло,  напухло.  Шкода  дівчині    стало  старенької.  Каже:
- Я  вам  дам,  бабцю,  свою  спідницю  й  кофтину,  щоб  ви  переодягнулися,  щоб  не  застудилися,  й    викличу  карету    швидкої  допомоги.  Гаразд?
- Буду  вдячна  тобі,  дівчино.
Витягнула  Софія  з  торби  речі,  про  які  бабці  сказала,  які  їй  волонтери,  що  приходили  в  інтернат    минулого  року,    дали,  переодягла  стареньку,  викликала  швидку.    Машина  приїхала  через  двадцять  хвилин.  Перед  тим,  як      сідати  до  машини,  бабуся  дістала  зі  своєї  сумки  три  цукерки  –  одну  в  зеленій  обгортці,  другу  в  золотій,  третю  у  фіолетовій,  і  дала  їх  дівчині.
- Навіщо,  бабусю?  З’їжте  самі.
- Ні.  Це  для  тебе.  Як  будеш  дуже  бідувати,    не  матимеш,  де  жити,  з’їж  ту,  що  у  фіолетовій    обгортці.  Як  заслабнеш  і  ліки  не  допомагатимуть,  з’їж  ту,  що  в  зеленій.  А    як  не  зможеш  дитинку  зачати  чи  народити,  то  з’їж  ту,  що  в  золотій.  Запам’ятала?  –  прокричала  вже  зі  швидкої.
- Так!  –  голосно  відповіла  бабці  Софія  і  помахала  їй  рукою.  Тоді  запхала  цукерки  в  сумку  й  рушила  до  автобусної  станції.  Дівчина  мала  їхати  до  Львова,  влаштуватися  в  гуртожиток,  який  належав  вузу,  до  якого  вона  вступила.  Коли  автобус  під’їхав  до  зупинки,  Софія  зайшла,  показала  водію  своє  посвідчення  сироти  й  сіла  в  салоні.    Поселилася,  коли  приїхала,    в    гуртожитку  без  проблем  і  вже    наступного  дня  пішла  на  заняття  до  вузу.  Дівчина  серйозно  відносилася  до  своїх  студентських  обов’язків.    Подружилася  з  дівчатками,  які  були  з  нею  в  групі,  й  з  тими,  що    проживали  з  нею  в  одній  кімнаті.  Вона  не  розкошувала,  проживаючи  у  Львові,  але  й  не  бідувала.  Щомісяця  Софія  отримувала  стипендію,  за  гуртожиток  вона  не  платила,  ще  й  мала  талони  на  безкоштовні  обіди.  Інколи  дівчата  –  подруги  по  кімнаті,  запрошували  Софію  до  себе  додому  на  вихідні,  пригощали  і  в  гуртожитку  її  тими  домашніми  стравами,  які  їм  давали  їхні  батьки.    Разом  ходили  вони    на  заняття,  готувалися  до  пар,  разом  відпочивали.  На  літніх  канікулах  Софія  ніколи  не  сиділа,  склавши  руки,  то  одяг  продавала  на  ринку,  то  газети,  підробляла,  тобто,  як  могла.
Коли  вона  навчалась  на  четвертому  курсі,  її,  як  і  інших  її  однокурсників,    направили  до  школи  відбувати  практику,  тобто  проводити  уроки.  Хтось  зі  студентів  потрапив  до  міської  школи,  хтось,  як  і  Софія,  до  сільської.  Поселили  дівчину  на  час  проходження  практики    в  будинку    одинокої  сімдесяти  трирічної  вчительки,  яка    вже  у  школі  не  працювала.  Господиня  дівчині  не  тільки  окрему  кімнату  виділила,  а    й  підгодовувала  її.  Софія,  чим  могла,  віддячувала  вчительці  –  то      яблука  в  саду  позбирає  та  ще  й  поріже  до  сушіння,  то  на  грядку  з  господинею  піде,  картоплю  допоможе  вибрати,  моркву,  буряк.  Поки  вчительська  донька  навідалася  до  села,  майже  весь  урожай  з  грядок  та  саду  перекочував  до  комори.  І  вона  цьому  фактові  дуже  дуже  рада,  бо    їй  у  той  час  зовсім  не  до  роботи  було,  кепсько  почувалася  через  те,  що  її  п’ятирічне  маля  було  хворе.  У  дівчинки  на  попередньому  тиждні  виявили  саркому.
- Чому  до  такої  такої  малої  дитини  вчепилася  така  недобра  хвороба?  –  думала  Софія.  –  Мабуть,    рідним  дуже  важко  сприйняти  цей  факт.  Єдина  донечка  в  батьків,  єдина  внучка  у  бабусі  і  може  померти.  Так  сказали  лікарі.  
Раптом  Софія  згадала  про  цукерки,  які  дала  їй  колись  стара  жінка.  Дівчина  поклала  їх  у  внутрішню  кишеньку  сумки  і  рідко  витягала.  Вони    були  маленькі,  тверденькі,  не  танули,  не  втрачали  запах.  Потреби  в  тому,  щоб  їх  з’їсти  Софія  поки  що  не  бачила.  Та  тут  такий  випадок…  ,  що,  подумала,  варто  було  б    пригостити  цукеркою  в  зеленій  обгортці  дівчинку.  Може,  вона  врятує  їй  життя?  Так  і  зробила.    І,  о,  Царю  Небесний!  Дівча,  як  тільки,  досмоктало  цукерку,      розцвіло,  мов  маківка  в  навесні  в  полі.  Щічки    її  взялися  рум’янцем,  сині  кола  під  очима  щезли,  як  роса  на  сонці.  Повезла  дитину  мама  після  вихідних  до  лікарні,  обстежили  її  ще  раз  –  все    в  нормі.    Не  могли  зрозуміти  ні  лікарі,  ні  матуся,  ні  сусіди,  ні  бабуся,  що  сталося,  чим  пояснити  такі  швидкі  разючі  зміни  в  стані  дівчинки.  Рідні  Богові  дяку  віддали  й  на  подячну    Службу  в  церкву  дали.    Через  тиждень  в  селі  сталася  ще  така    біда.  Батько,  мати  і  двійко  їх  старших  дітей  пішли  в  поле  (за  три  кілометри  від  хати)  збирати  картоплю.    Найменшого  свого  синка  –  чотирирічного  Іванка,    який  був  трохи  застудженим,  залишили  на    восьмирічну  доньку    Ліну.  «Дивись  за  ним,  -  сказали  їй.  –  Не  залишай  самого».  Ліна  й  дивилась  за  малим.  Але  коли  Іванко    задрімав  у  своєму  ліжку,  дівчинка  лишила  його  й  побігла  до  саду  збирати  груші.  Подруга  Оля,  побачивши  з  дороги  Ліну,  попростла  її  вийти    на  вулицю  й  пограти  з  нею  й    іншими  дітьми  у  «Лови».  Дівчинка    послухала  її.  Іванко  ж  спить,  подумала.  То  чом  їй  трішки  не  погратися  із  дітлахами?  А  брат  тільки  удавав,  що  заснув.  Коли  сестра  закрила  за  собою  браму  й  побігла  вулицею,  він    встав,    витяг    сірники    зі  шухляди,  які  йому  завжди  забороняли  брати,    і,  сидячи  в  ліжечку,  став  їх  палити  –  паличку  за  паличкою,  паличку  за  паличкою.  Один  сірник  упав  на  подушку,  вона  загорілася.  Іванко  злякався,  відійшов,  думав,  подушка  згорить  і  цим  усе  закінчиться.  Але  так  не  сталося.  На  ліжку  почала  горіти  постіль,  матрац.    Іванко  вибіг  надвір,  став  на  порозі  і  почав  голосно  плакати.  Софія  вчула.  Прибігла.  Потягла  його  за  ворота,  стала    кликати  на  допомогу  сусідів.  Хата  була  невеликою,  дерев’яною,  тож    поки  ті  кинулись  гасити  її,  поки  приїхала  пожежна  машина,  яку  вони  викликали,  встигла  добре  обгоріти.  Згоріли  два  деревяні  ліжка  й  шафа  з  дерева.  Коли  Софія  дізналася  про  цю  страшну  подію,  зажурилася.  Але  тут  же  згадала  про  те,  що    у  неї  в  сумці  є  цукерка  у  фіолетовій    обгортці,  яка  може  допомогти.  Треба  її  віддати  комусь  зі  членів  цієї  сім’ї,  вирішила.
Підійшла  Софія  до  чотирирічного  Іванка,  що  сидів  під  парком  на  лаві,  та  й  каже:
- Візьми  цукерочку,  хлопче.  Вона  смачна.  Але  більше  ніколи  не  грайся  сірниками.  Добре?
- Не  буду.  Дякую.  
Тільки  малий  з’їв  цукерку,  як  там,  де  стояла  обгоріла  хата,  нова  піднялася  –  двоповерхова,  а  спереду  хати  молодий  сад  виріс,  а  позаду  –    грядочки,  як  пасочки,  лягли,  справа  хлівець  злетів  угору,  як  горобець.  Зліва  криниця  гарна  й  сіра,  як  киця.  
Зраділа  Софія.  Івасикова  родина  й  люди  в  селі  дивувались,  звідки  все  це  узялося.  В  неділю  всі  зібралися  в  церкві,  подякували  Богові  за  чудо,  родина  погорільців  найдужче  поклони  била,  дяку  голосила..  
Коли    Софія  завершувала  відбувати  навчальну  практику  в  сільській  школі,  вчительський  колектив  запросив  її  на  святковий  обід  до  кафе.  Пішла.  За  столом  педагоги  хвалили  дівчину,  а  директор  школи  запропонував  дівчині  після  закінчення  навчання  у  вузі  повертатись  до  їхнього  села.
- Вчителька  історії  піде  на  пенсію,  Софіє.  Ти  могла  б  зайняти  її  місце.  Тобі  ж  сподобалась  наша  школа,  наше  село?
- Так.  А  де  я  житиму?
- Підселимо  тебе  до  якоїсь  бабусі.  Їх  тут,  самотніх,  вдосталь.  А  там,  дивись,  і  заміж  вискочиш,  перейдеш  до  чоловікової  оселі.
Подякувала  Софія  перед  тим,  як  виїжджала  зі  села,  директору  школи,  її  вчителям,  господині,  в  якої  жила,  учням,  яких  навчала,  й  поїхала    до  міста  –    доучуватись.  
Коли  закінчувала  п’ятий  курс,  з  нею  трапилась  неприємна  пригода.  На  тротуарі  її  збив  п’яний  мотоцикліст.  Дівчині  потрібно  було  терміново  робити  операцію,  рятувати  колінний  суглоб.  Софія    подумала:
- Якби  я  не  віддала  цукерку  у  фіолетовій  обгортці,  то  тепер  би  сама  нею  скористувалась,  а  тепер,  не  знаю,  що  буде  з  моєю  ногою.  Грошей  на  операцію  у  мене  немає.  
Але  потрібні  кошти  знайшлися.  Студенти  і  викладачі  вузу,  в  якому  навчалась  Софія,    дізнавшись  про  біду,  яка  трапилась  зі  студенткою-сиротою,  швидко  зібрали  необхідну  суму,  ногу  дівчині  було  врятовано.  Через  місяць  Софію    виписали  з  лікарні,  і  вона,  спираючись  на  палицю,  вже  могла  ходити.  Дівчина  успішно  здала  випускні  екзамени  й    отримала  диплом.
Задзвонила  директору  школи,  в  якій  проходила  практику.  Він  сказав:
- Моя  пропозиція  залишається  в  силі.  Оксана  Антонівна  таки  звільнилася  зі  школи,  вчора  всім  колективом  провели  її  на  пенсію.  Якщо  маєте  охоту,  приїжджайте,  радо  приймемо  вас  до  свого  колективу.
- А  де  я  житиму?
- Там,  де  й  жили.  Катерина  Василівна    погодилась  вас  прихистити.  Їй  одній  сумно.  Вчителька  ж!  Хоче  спілкування!
- Дякую  за  запрошення.    З  радістю  приймаю  його.  
Софія  приїхала  до  села,  коли  діти  були  на  канікулах.  Її    прийняли  на  роботу.  Вона  щодня  приходила  до  школи,  вивчала  документи,  готувалася  до  роботи  з  учнями.  
Якось  у  вихідний  Софія  і  ще  одна  молода  незаміжня  вчителька  пішли  на  дискотеку  до  сільського  клубу.  Катерина  Василівна  підбила  їх  до  цього.
-    Чого  сидіти    в  хаті  у  молоді  роки?  –  сказала.  –    Вони  збігають,  як  з  горба  вода.  Я  ось,  приміром,  ще,  здається,  й  не  жила,  а  сімдесятку  розміняла.  
В  клубі  в  той  вечір  Софія    познайомилася    з  гарним  молодим  чоловіком  –    Павлом,  який  недавно  повернувся    додому  із  заробітків  з  Чехії.  Молоді  люди  відчули  симпатію  одне  до  одного.    Танцювали,  розмовляли.  Павло  провів  Софію  до  місця  ї  мешкання.  Звідтоді  стали  зустрічатися.  А  через  пів  року  Павло  запропонував  Софії  руку  та  серце.
- А  твої  батьки  не  будуть  проти?  –  спитала  дівчина.  -  Я  ж  сирота.  В  мене  нічого  крім  голови  та  рук  немає.
- В  тебе  є  все,  що  я  ціную  –  краса,  розум,  працелюбність  і,  головне,  людяність.  А  щодо  матеріальних  благ…,  то  це  наживне.    Я  п’ять  років  важко  й  майже  без  вихідних  працював  за  кордоном.  Заробив  і  на  хату,  і  на  автомобіль.  Тобі,  до  речі,  яка  марка  автівки  подобається?  Хочу  придбати  на  днях  легкову  машину.    
- Мені  будь-яка,  аби  їхала.
- Тоді  куплю  мерседеса.  Батьки,  до  речі,  не  проти,  щоб  я  на  тобі  оженився.
- Приємно  це  чути.
Коли  Софія  вперше  переступила  поріг  Павлового  дому,  застала  його  сестру  Галину  в  чорній  хустці.
- Вона  в  жалобі?  –  спитала  хлопця  тихенько.  –  Що  сталося?
-  В  Галі  померла  донька.  Не  народившись,    ще  в  утробі.  Це  вже  третя  дитина,  яку  вона  втратила.  Не  може  виносити  маля.  Куди  тілки  не  їздила,  до  яких  лікарів  не  зверталася,  ніхто  їй  не  може  допомогти.
- Я  спробую.
- Ти?  Але  як?
- Не  питай.  Не  скажу.
Софію  Галина  приязно  зустріла  в  домі  батьків.  Обійняла  її,  посадила  за  стіл.  І  через  тиждень  зачала  дитя.  Софія  пригостила  її  цукеркою  в  золотій  обгортці,  коли  пили  чай  зас  столом.  Через  два  місяці    вона  вийшла  заміж  за  Павла.  А  невдовзі  обидві  жінки  народили  чудових  і  здорових  хлоп’ят  –  продовжувачів  роду  Линевичів.  У  головної  героїні  не  залишилося  жодної  чарівної  цукерки.  Та  вона  вирішила  носити  повсякчас  у  своїй  сумочці  принаймні  три  звичайні.  Пригощала  ними  бабусь,  знайомих  діток  та  усіх  скривджених,  які    стрічались  їй  на  шляху.  Давала  цукерку  людині  й  подумки  бажала  їй  добра.  І  до  неї,  як  не  дивно,  те  добро  (до  кого  мале,  до  кого  велике)  приходило.  
Якось  Павло  спитав  Софію:
- Скажи,  як  ти  це  зробила,  що  моя  сестра  змогла  зачати  й  виносити  дитя?
- Нічого  я  не  робила.  Так  доля  забажала,  -  відповіла,  посміхнувшись.
І  в  цих  словах  майже  не  було  обману.  Чудодійні  цукерки  їй  доля  і  справді  сама  підкинула.  Але  тільки  через  те,  що  вона  чужу  гірку  долю  підсолодила.  Право  долі  –  пропонувати,  право  людинни  –  вибирати.
Щодо  Софії    з    Павлом,  то  у  них  життя  було    довгим,  радісним,  щасливим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808292
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2018

КАЗКА ПРО РІЗДВО

В  одній  родині  жили  п’ятеро  осіб:  тато  Даниїл,  мама  Єфросинія,  син  Маркіян  і  дві  доньки  –  Мар’яна  і  Світлана.  Маркіян  навчався  в  п’ятому  класі,  Мар’яна  –  в  четвертому,  а  Світлана  –  в  третьому.  В  будні  дні,  вечорами,  як  правило,  Марко  любив  грати    в  комп’ютерні  ігри,  в  вихідні  –  у  футбол  на  спортивному  шкільному  майданчику  разом  із  однокласниками.  Взимку  хлопець  катався  на  ковзанах,    на  ставку  за  парком,  коли  він  вкривався  грубим  шаром  льоду.  
Мар’яна  –  старша  донька,  любила  малювати  і  тому  мама  віддала  її  на  навчання  до    Школи  мистецтв,  яку  вона    відвідувала  вже  другий  рік  поспіль.
Світлана  –  наймолодша  з  усіх,    кохалася  в  книжках.  Спершу  їх  їй  читала  мама.  А  коли  дівчинка  освоїла  грамоту,  то  стала  книжки  читати    сама.  Деякі  з  них  їй  купували  батьки,  деякі  вона  брала  у  шкільній  чи  міській    бібліотеці.    Навіть  надвір  не  виходила  без  книжки.  Читала,  сидячи  на  лаві  під  домом  чи  в  парку,  на  березі  ставка  в  теплі  дні.  Взимку  Світлана  рідко  виходила  з  дому,  хіба  як  була  якась    важлива  потреби.
Добігав  до  фінішу  якраз  перший  місяць  зими  –грудень.  Мороз  що  раз,  то  дужче  набирав  сили.  Сніг  вдягнув  ліси,  сади  й  луги  у  пухкі  білі  шуби  та  шапки.    Всі  члени  сімейства  Хорошенків  з    нетерпінням  чекали  приходу  Різдва.  В  це  свято  родина  збиралися  за  святковим  столом,  поїдала  різні  смаколики,  колядувала.    А  за  тиждень  до  нього  кожна  дитина  писала    на  аркуші  паперу,  який  подарунок  бажає    отримати  на  Різдво.    Записки  вкладали  в  конверти  й  лишали  їх  під  святково  вбраною  ялинкою,  яку  традиційно  приносив    із  лісу  тато.        
Цього  року    батько  теж  пішов  до  лісу,  щоб  вибрати  й  зрубати  в  ньому  одне  з  невеликих    вічнозелених  деревець.  Він  зарання  придбав  дозвіл  на  його    зруб  (заплатив  гроші  за  дерево  й  отримав  квитанцію)  і    тому  ходив  лісом  без  остраху.  
Довго  блукав,  придивлявся  до  кожної  ялинки  і  нарешті    натрапив  на  таку,  якої  бажав  –  середнього  розміру,  з    пропорційно  розміщеними  довкруж  стовбура  гілками.  «Красуня!  -  вигукнув  тато.  Тільки  скинув  наплічник  з  плеча  й  розкрив  його,  щоб  витягти  сокиру,  як  ялинка  заговорила  людським  голосом:
- Не  рубай  мене,  чоловіче!
- Ти  говориш?  Свят!  Свят!  Свят!
- Так.  Я  говорю.  Я  жива  і  хочу  жити.    
- Я  думав,  дереву  все-рівно,  жити  чи  ні.
- Не  все-рівно.  Я  можу,  якщо  ти  мене  не  зрубаєш,  ще  двісті  або  й  триста    років  прожити  в  цьому  лісі.  
- Так  довго?
- Так.  Окрім  того,  що  мені  приємно  жити  в  цьому  лісі,  бачити  своїх  співмешканців,  небо,  відчувати  тепло  сонця,  вітатися  з  вітрами,  ловити  дощі,  я  приношу  ще  й  користь  оточенню.  
- Яку?
- Даю  людям  кисень.  За  моїм  стовбуром    ховається  заєць  від  вовка  та  мисливця.  На  моїх  гілках  пташки  сидять,  від  сонечка  палючого  ховаються,  білка  й  шишкар  знаходять  свій  корм  –  шишки  з  насінням.  Коли  ж  я  постарію  і  мені  вже  важко  буде  втягати  із  землі  вологу,  виробляти  кисень,  то  з  мене  можна  буде  зробити  скрипки,  гітари,  мандоліни,  віолончелі,  фортепіано  та  арфи.  Музичні  інструменти,  виготовлені  з  мого  стовбура,    видають  дуже  чисті  звуки.  
- Ти  скільки  розповіла  мені…  Я  збентежений.  
- То  що?  Як  вчиниш  зі  мною?
- Не  рубатиму  тебе,  звісно.  Куплю  штучну  ялинку.  
- Рада,  що  ми  порозумілися.
- І  я  радий,  що  поспілкувався  з  тобою.    Бувай,  ялинко.  Якщо  комусь  розповім  про  нашу  розмову,  не  повірять.  
- А  ти  не  розповідай  чужим,  тільки  своїм.  І  ще  одне...  Знаю,  що  твої  діти    чекають  подарунків  до  Різдва,  та  й  ви  з  жінкою  бажаєте  їх  отримати.  Цьогоріч  можете  попросити  і  справді  те,  що  хочете,  його  отримаєте,    але  це  має  бути  таке  бажання,  яке  принесе  радість  вам  і,  одночасно,    іншим  людям.  
- Ти  не  жартуєш?
- З  якого  б  це  дива  я  жартувала?
- Ну,  не  знаю…,  бувай,  ялинко!
- Бувай,  чоловіче!
Коли  батько  родини  прийшов  додому  в  порожні,  жінка  спитала  його:
- А  де  ж  ялинка?  
- Немає.  Я  більше  не  рубатиму  дерева.  Ніколи.  Завтра  поїду  до  райцентру  і  куплю  штучне  дерево.    
Чоловік    розповів  жінці  й  дітям  про  свою  пригоду    в  лісі.  Ті  з  недовірою  слухали.  Але  про  всяк  випадок  кожен  з  них    вирішив  задумати  таке  бажання,  яке  б  порадувало  їх,  та  й  іншим  приємність  принесло.
Маркіян  хотів  новий  телефон  або  планшет.  Але  як  цими  предметами  він    міг  потішить  інших?  Тож    на  аркуші  написав,  що  хоче  новий    футбольний  м’яч,  яким  можна  буде  грати  у  футбол  зі  своїми    друзями  в  дворі.
Мар’яна  хотіла,  щоб  їй  купили    спортивний  костюм,  подібний  до  того,  який  носить  її  улюблена  співачка  Христини  Соловій.    Але  яку  радість  цим  подарунком    вона    принесе  іншим?  Швидше,  навпаки  –  неприязнь  викличе  до  себе,  заздрити  будуть  їй  дівчатка  в  класі  й  у  дворі.  Треба  попросити  щось  таке,  що  б  їх  потішило.  Фарби!  Так.  Вона  попросить  хороші    фарби.    Ними  малюватиме  квіти.  Жоржини,  маки,  волошки  їй  вдається  дуже  гарно  відтворити!    Як  живі  виглядають  вони  на  її  малюнку!  Готові  роботи  даруватиме  своїм  друзям  і  рідним.
Світлана  –  наймолодша,  недовго  думала.  Вона  відразу  написала,  що  хоче  отримати  книги,  всі  книги,  які  вийшли  за  останні  пів  року  у  видавництвах  України  для  дітей  молодшого  та  середнього  шкільного  віку.  Вона  їх  сама  прочитає,  потім  дасть  подругам,  дітям  сусідським,  учням  свого  класу,  щоб    вони  прочитали.  Після  цього  книги  можна  буде  завезти    до  бібліотеки,    до  сирітського  будинку.  
Мама  не  знала,  що  їй  побажати.  Вона  любила  їсти  пиріжки,  як  і  всі  в  домі,  але  не  любила  їх  робити.  Тож  замовила  собі  (а  раптом  і  справді  отримає!)  чудо-піч,  таку,  що  може  сама  приготувати    і  спекти  за  годину  сто      пиріжків.  Записуєш  програму,  наприклад,  «пиріжки  з  яблуками»,  і  вона  їх  пече.  Якщо  спекти  більше,  то  можна  й  родину  нагодувати,  й  обездолених  ними  пригостити,  залишати  їх,  наприклад,  при    церкві  в  пакеті,  додавши  оголошення:  «Для  тих,  хто  потребує».      
Тато  довго  думав  над  тим,  що  попросити.  Він  найбільше  вірив  у  те,  що  бажання  може  здійснитися,  бо  особисто  сам  говорив  із  деревцем.  Що  ж  йому  попросити?  Хотів  би    нову  машину  чи  дім  новий.  Але  ж  це  надто  мілко.  Треба  щось  дуже  важливе  попросити.  Може,  таке:  щоб  в  Україні  настав  мир,  щоб    справедливість  перемогла?
 Мабуть,  цього  й  попрошу.  Тим  паче,  що  зараз  на  сході,  під  лінією  розмежування  України  з  так  званою  ДНР,  стоїть  його  племінник  Михайло.  Сестра  Ірина,  його  мама,  дуже  хвилюється  за  сина,  плаче,  щодня  просить  Бога,  щоб    живим  і  здоровим  повернувся  додому.    Про  це  й  попросив.  
Якою  ж  була  радість  батька,  коли  вранці  він,  увімкнувши  телевізор,  почув  новину  про  те,  що  війна  в  Україні  закінчилася,  що  так  званих  ДНР  і    ЛНР  більше  не  існує,  території,  які  вони  займали,  належать,  як  це  було  й  раніше,  Україні.  Крим  також  вернувся  в  лоно  своєї  Неньки,  знову  став  частиною  країни  синіх  небес,  жовтих  хлібів,  співучих  солов’їв,  червоної  калини  та  зеленої  верби.  Російські  та  проросійські  сили    втекли  з  територій,  що  колись  відкололися.  Всі  члени  родини  щиро  раділи  таким  звісткам,  а  заодно  й  подарункам,  які    просили  й  отримали.  Марко  зателефонував  хлопцям,  привітав  їх  зі  святом,  похвалився  перед  ними  новим  м’ячем,  запросив  по  обіді  на  критий  майданчик,  щоб  вони  разом  з  ним  випробували  його  різдвяний  дарунок  на  міцність,  тобто,  покопали  м’яч,  позабивати  ним  голи  у  ворота.  Мар’яна  намалювала  за  день  чотири  малюнки,  подарувала  по  малюнку  кожному  члену  сім’ї.  Світлана.  Поки  лягала  спати,  прочитала  дві  книжечки  й  запропонувала  їх  прочитати  подругам  зі  свого  класу.  Дуже  цікавими  були  і  з  яскравими  малюнками.        Мама  в  той  день,  вставши  зраненька  і  не  випивши  навіть  кави,    почала  читати  інструкцію,  яка  додавалася  до  чудо-печі.  Коли  все  зрозуміла,  наставила  програму  так,  щоб  піч  спекла  пиріжки  з  яблуками.  За  годину  машина  видала  100  рум’яних  пахучих    пиріжків.  Коли  члени  родини  йшли  на  святкове  Богослужіння  до  церкви,  то  взяли  зі  собою  п'ятдесят.  Вони  їх  роздали  біля  церкви  безхатькам.  А  як  повернулися  додому,  сіли  за  стіл  –  їли,  пили,  колядували,  Бога  прославляли.  Такого,  як  ви  вже,  мабуть,  зрозуміли,  щасливого  Різдва  вони  ще  ніколи  не  знали.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808075
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2018

ЗАГРАЙ-НО, ВІТРЕ

Яке  сьогодні  небо  чисте!  
Яка  у  нім  лазур  п’янка!
Заграй-но,  вітре-бандуристе,
На  струнах  сонця  гопака

Журавликам,  що  збились  в    зграї,
Відчувши    літа  мілину.
Хай  в  ріднім  краю  покружляють  
Перед  відльотом  в  чужину,

Хай  скинуть  в  танці  смутку  гирі,  
Котрі  вчепилися    до  крил.
Хай  легко  їм  летиться  в  ирій  –  
У  далеч-край,  за  небосхил.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807963
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2018

ДІВЧИНКА ТА ЖАБА

-  Жабо,  ти  чого  в  обід
На  город  мій  прискакала?
-  Я  беззуба,  наче  дід,
І  нема  у  мене  жала.  
Вдень  між  грудочок    посплю,
А  вночі  візьмусь  до  праці.
Людям  лиш  добро  роблю,
Та  нема  від  них  овацій.
-  Робиш  що?
-  Ловлю  комах,  
Що  городину  з’їдають.
-  Дієш  ти,  неначе  птах?
-  Так,  та  гірше  виглядаю.  
Знаю  тільки  слово  «ква».  
Не  виводжу  гам  у  лузі.
-  Чуєш,  не  сумуй  мала.
Запишу  тебе  у  друзі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807923
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2018

Розмова з нічкою

День  сонце  викотив  за  пруг,  мов  капустину,
Очима  хати  засвітили,  мов  кроти.  
Стелила  ніч  у  небі  темну  скатертину.
На  неї  клала  круглий  таріль  золотий.  

Звала  мене  до  столу,  щось  там  шепотіла.
-  Я  не  прийду,  не  жди,  -  їй  кинула  слівце,  –  
Чолом  торкнутися  бажає  сон  до  тіла,
Ще  зовсім  трішки  й  попаду  в  його  сильце.  

Сердилась  ніч:  
-  Дарма  не  йдеш  до  мене  в  гості.
Чарівні  яблука  в  саду  моїм  ростуть.  
З’їси  одне  –  помолодіють  твої  кості.
Заграють  очі,  щоки  маком  розцвітуть.

Всміхнулась  я:  
-  Куди  мені  вже  молодіти?
На  моїх  скронях  дикі  птахи  гнізда  в’ють.  
У  вільне  плавання  пішли    дорослі  діти.
Є  онучата,  що  їх  учнями    вже  звуть.


-  Покличу  іншого  когось  на  частування,
Того,  хто  згідний  віддалитись  за  межу.
-  Давай!  
Лягла.  Сну  віддалася  без  вагання,
В  його  обіймах  до  світанку  пролежу.  
25.09.18                                                  Любов  Пікас

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2018

ЛЮБИ ЦЕЙ СВІТ

Люби  цей  світ,  дитино  мила,
І  хмар  воложисте  есе,
І  сонце,  що  на  дужих  крилах
Своє  тепло  Землі  несе,

І  дерево  в  зеленій  хустці
І  з  барвних  квітів  килимок,
Рибину  у  сріблястій  лусці
І  сад,  що  від  дощу  намок.

Люби  сніжисте  покривало,
Що  взимку  гріє  комиші,
І    слово  –      те,  яке  постало
Із  розуму  й  чуттів  душі.

Люби  солений  запах  моря  
І  ночі  вогники  –    зірки,
Люби  людину  –  ту,  що    поряд,
І  ту,  що  йде  через  віки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2018

КАЗКА ПРО ТРИ КАМІНЦІ

В  одному  українському  місті  жили  собі  Зореслав  та  Соломія.  Мали  вони    трійко  доньок-дівчат.    Старшу  доньку  звали  Діаною,  середульшу  –  Оляною,  а  наймолодшу  –  Квітаною.    Старша  була,  як  жирафа,  висока,  як  лисиця,  руда,  обличчя  її  вкривали    веснянки,  в  очах  грала  соком  трава.  Середульша  була  трішки  сутулувата,  волосся  мала  русяве,  ніс  –    товстий  і  кирпатий,  лице  –  овальне,  смугляве,  губи  –  як  маки  на  рушникові,  очі  –    як  ягоди  спілі  тернові.  Обличчя  ж  наймолодшої  нагадувало  яблуко  білий  налив  після  сонця  і  злив,    кожна  її  брівка    була  чорна  й  тонка,  як  шнурівка,  ніс  мала  невеличкий,  рівний  як  атлет  губи  пухкі,  як  омлет,  волосся  світло-русе,  пряме.  Зіниці  в  очах,  як  шоколадне  драже.  Старша  любила  все  рахувати.  Середульша  –  книжки  читати.    А  наймолодша  –  за  природою  спостерігати.  Гай  і  поле,  сонце-пічка,  ліс  і  небо,  річка-стрічка  були  її  найкращими  друзями.  А  ще  пташки  й  усілякі  комашки  –    ластівки,  голуби,  лелеки,  метелики,  бабки,  мурашки.  А  як  квіти  вона  любила!  Ті,  що  в  лузі  –  дзвоники,  ромашки,  маки  та  волошки,  і  ті,  що  на  клумбі  –  ружі  й  усілякі  потрошки  –  флокси,  хризантеми,  айстри  та  тюльпани,  лілії,  нарциси,  мальви-отамани.  
Якось  старша  дочка  Діана,  коли  їй  сповнилося    14  літ,  пішла  до  магазину  по  хліб  та  масло.  Раптом  на  рівній  дорозі  вона  спіткнулася,  впала  й  побачила  на  обочині  три  камінчики  –  зелений,  жовтий  та  червоний.  Тільки  хотіла  підняти  їх,    щоб  узяти  собі,  як  почула    голос:
- Можна  брати  лише  один.  Зелений  візьмеш  –  багатство  знайдеш.  Жовтий  вибереш  –  мудрість  здобудеш.  Червоний  піднімеш  –  любов  і  милість  у  серці  носитимеш.
- Візьму  зелений,  -  мовила.  –    Багатому  легко  в  світі  жити  –  що  хоче,  те  має,  хоче  працює,  хоче,  відпочиває.  
І  підняла  Діана  зелений  камінь.  Два  інших  одразу  відповзли,  наче  вужі,  і  зникли.
Коли  двчина  повернулася  з  магазину  додому,  то  надійно    сховала  знайдений  камінь  і  нікому  про  нього  не  розповіла.
Три  камені  побачила  на  дорозі  в  той  день  і  дванадцятирічна  Оляна,  середульша  донька,  коли  поверталася    зі  школи  додому.  Вона    вибрала  собі  жовтий  камінь,  її  цікавила  наука,  тайни  Всесвіту.  Оляна  також  сховала  камінь,  не  похвалившись  знахідкою  ні  перед  ким.
І  молодшій,  десятирічній  Квітані,    випала  нагода  побачити  три  різнобарвні  камінчики.  Це  сталося  тоді,    коли  вона  годувала  голубів  у  парку.  Кинула  шматочки  хліба  птахам  –  визбирали  дзьобами  до  крихти,  розлетілись.  А  тоді  на  брук  невідь-звідки  впали  три  камінці.  Вибрала  з-поміж  них  червоний.  
Минув  час.  Сестри  виросли.  Старша  першою    продала  камінь,  який  знайшла.  Отримала  за  нього  мільйон  гривень,  побудувала  завод  по  переробці  сміття  за  містом,    вийшла  заміж  і  стала  найбагатшою  особою  у  своєму  районі.  Середульша  теж  продала  свій  камінь.  За  гроші,  які  виручила,  здобула  освіту  в  столиці  України  та  за  кордоном,  згодом  зробила  якийсь  винахід  у  космічній  галузі,  стала  завідувачкою  дослідної    лабораторії  при  столичному  університеті  й  відомою  не  тільки  в  Україні,  а  й  у  світі    науковицею.  Молодша  свого  каменя  вирішила  не  продавати.  Вона  закінчила  школу,  педагогічний  коледж  і  стала  працювати  вчителькою  початкових  класів  у  місті  своєї  області  (змалку  мріяла  обрати  цю  професію).  Квітана  вчила  свої  учнів  здобувати  знання  та  вміння,  закликала  не  здаватися,  коли  щось  одразу  не  виходить,  йти  вперед,  працювати  наполегливо  і,  головне,  бути  людиною.  Молодші  школярі  любили  свою  вчительку,  вони  часто  приносили  їй  квіти  –  городні,  польові,  цукерками  пригощали.  Як  тільки  Квітана  Зореславівна  (так  її  звали  діти)  чула,  що  хтось  із  її  знайомих  має  горе  чи  важку  недугу,  то  зачинялася  у  своїй  кімнаті,  витягала  червоний  камінь  зі  шкатулки,  яку  тримала  під  матрацом,  і  просила:
- Камінець-знахідець,  милий  Божий  посланець,  поможи  (називала  ім’я)  вийти  з  біди.  
І  ставалося  чудо.  Але  воно  –  це  чудо,  могло  ставатися  тільки  один  раз  на  місяць.  Тож  Квітана  мусила  думати,  за  кого  просити,  кого  вибирати.  Її  камінчик  допоміг  дівчинці,  яка  мала  складну    операцію,  хлопчику,  що  попав  під  автівку,  жінці,  в  якої  згоріла  хата,  чоловікові,  якого  обікрали  злодії.  Він  допоміг  врятуватись  дитині,  яка  мало  не  потонула  в  озері,  дідусеві,  який  заблукав  у  лісі,  діткам,  які,  втратили  батьків  (знайшли  невдовзі  нову  хорошу  сім’ю),  парубку  з  бідної  сільської  родини,  який    писав  гарні  повісті,  проте  жодне  видавництво  не  хотіло  видати  книгу  з  його  творами  за  свій  кошт.  Це  стало  можливим  тільки  тоді,  коли  Квітана  попросила  за  хлопця  в  камінця.    
Минуло    дванадцять  років  з  того  часу,  як  кожна  зі  сестер  вибрала    собі  камінець.  Дві  старші  сестри  на  той  час  мали  сім’ї,  молодша  жила  одна.    Вона  доглядала  за  батьками,  працювала  в  школі,  читала  книжки,  займалася  з  учнями  після  уроків.  
   Одного  до  воріт  сміттєпереробного  заводу  підійшла  літня    жіночка.      
- Що  ви  хочете?    -  спитав  її  охоронець.
- Хочу  попросити    грошей  у  вашої  директорки  на  лікування  онуки.
Охоронець  задзвонив  секретарці  директорки.  Та  сказала,  що  директорки  немає  і  не  буде  сьогодні.  Він  переказав  це  бабці.
Підійшла  старенька    другого  дня  до  віріт,  їй  сказали  те  саме,  що  й  попереднього.  Зробила  ще  й  третю  спробу.  На  цей  раз  директорка,  як  їй  повідомили,  була  на  роботі,  але  не  могла  бабцю  прийняти,  бо  на  завод  прибули  поважні    гості,  якими  мусила  опікуватися  до  кінця  робочого    дня.  
- Задзвоніть  їй,  -  попросила  бабуся,  -  й  спитайте,  коли  вона  матиме  час  для  мене.
Охоронець  зателефонував.  Він  розповів  секретарці  про  те,  що  бабця  прийшла    вже  втретє,  просить  грошей  на  ліки  для  хворої  онуки,  має  виписки  з  лікарні  і  паспорт  матері  дитини.  
- Скільки  вона  хоче,  спитай?
- Скільки  гривень,  бабцю,  ви  збираєтесь  просите  в  Павліни  Теодорівни,  в  директорки  заводу?
- Хотіла  б  десять  тисяч,  але  вже  скільки  дасть.
Диреторка,  дізнавшись  про  бабусину  біду,  сказала  секретарці  взяти  в  касі  двісті  гривень  і  дати  їх    бабці,  бо  вона  не  має  часу  на  особисті  зустрічі  з  нею.  Працівниця  так  і  зробила,  дала  бабці  двісті  гривень.  Та  подякувала  і  пішла,  голову  опустивши,  додому.  Біля  універмагу  зустріла    Оляну,  яка  приїхала  до  рідного  міста  на  запрошення  мерії.  Жінці    мали  вручати  грамоту  про  присвоєння  звання  його    почесної  громадянки.  Не  посоромилась  бабця  звернутися  й  до  Оляни,  знала  її  в  лице,  прибирала  колись  в  тій  школі,  де  вчилась  вона  разом  зі  своїми  сестрами:
- Добрий  день,  вельмишановна  пані!  –  мовила.  -    Чи  не  могли  б  ви  мене  вислухати?
- Якщо  недовго  говоритимете,  то  вислухаю.
- Недовго.  В  мене  онука  хвора.  Їй  можуть  допомогти  коштовні  ліки,  але  грошей  на  те,  щоб  їх  купити,  родина  немає.  Мати  дівчинки  виплачує  кредит,  який  взяла    в  банку  на  операцію.  Зарплатні  батька  ледве  вистачає  на  прожиття  сім’ї.  Окрім  хворої  дівчинки,  в  ній  є  ще  двійко  дітей  шкільного  віку.  Я  даю,  що  можу,  з  пенсії.  Але  вона  в  мене  невеличка.  Є  шанс,  що  дитина  житиме,  як  прийматиме  коштовні  ліки  ще  хоч    зо  два  місяці.  
- А  скільки  грошей  треба?
- Двадцять  тисяч  за  весь  курс.  
- Візьміть  триста  гривень.  Хоч  щось.  І  хай  Бог  помагає  вашій  онуці.  
Взяла  бабця  гроші,  подякувала  Оляні.    Йде,  сльозами  вмиваться.  Де  ж  їй  решту  взяти?  Аж  тут  Квітана  простує  гостинцем  з  квітами,  сестрі  купила,  хотіла  її  привітати  з  почесним  званням.  Побачивши  вона  заплакану  бабцю,  спинила  її:
- Що  з  вами?  –  спитала.
- Онука  моя  хвора.  Грошей  немає  на  ліки.  Як  не  даватимемо  їх  їй,  може  померти.  
Квітана  не  могла  попросити  камінь  допомогти  хворій  дівчинці,  бо  цього  місяця  вже  просила  за  сусідського  хлопчика,  який  упав  з  вишні  і  зламав  ногу.  Кістки  у  хлопця  швидко  і  правильно  зрослися,  камінь  допоміг  йому.  «Що  ж  робити?  –  думала  Квітана.  –  Як  зарадити  біді?»  
- А  знаєте,  бабцю,  ходімо  до  мене.  Я  вас  чаєм  пригощу  з  пиріжками.  Щось  придумаємо.  
Повела  Квітана  Зореславівна  бабцю  додому  –  нагодувала,  напоїла.  А  коли  прощалися,    витягла  книжку  зі  шафи,  вийняла  з  неї  конверт  і  дала  його  бабусі.
- Тут  якраз  двадцять    тисяч.  Три  роки  я  відкладала  гроші  на  те,  щоб  поїхати  за  кордон,  побачити    Францію,  Париж.  Це  була  моя  заповітна  мрія,  ще  з  років  юності.  Але  який  там  Париж,  коли  дитина  потрібні  ліки  для  того,  щоб  жити?  Візьміть  конверт  і  хай  все  буде  добре  з  вашою  онукою.
Бабуся  розплакаась,    взяла  гроші.  Поцілувала  руку  вчительці,  вклонилася,  подякувала  і  пішла.  
Наступного  дня  Злата  дізналася  про  те,  що  її  старша  сестра  Діана,  власниця  заводу  по  переробці  сміття,  збанкрутіла,  вийшло  з  ладу  дороговартісне  обладнання,  яке  не  можна  було  відремонтувати.    Науковий  співробітник  Оляна,  середуща  сестра,  була  понижена    в  посаді,  яку  займала,  через  вибух  в  лабораторії  з  її  вини.  А  ось  конверт,  з  якого  Квітана  витягала  гроші  і  який      ще    не  встигла  прибрати  зі  столу,  під  ранок  наповнився  грошима.  Вчителька    витягнула  їх,  перерахувала  –  рівно  сто  тисяч  гривень.  
- Чудо  Боже,  не  інакше!  –  мовила.    –  За  ці  гроші  я  зможу  поїхати  не  тільки  до  Франції,  а  й  куди-інде,  до  Туреччини,  наприклад,  на  море.  Можливо,  так  і  зроблю.  А  ось,  що  точно  я  зроблю,  так  це  відвідаю  дітей-сиріт  в  сиротинці,  накупую  їм  книг  і  солодощів  та  й  відвезу.  Неспроста,  мабуть,  зустріла  я  вчора  бабусю.  Те,  що  їй  дала,  мені  вп’ятеро  вернулося.  Витягла  Діана  камінець,  спитала  в  нього:  
- Гроші  –  це  дяка  Всесвіту  чи  чари  бабусі?  Як  не  дивно,  але  камінь  заговорив,  вперше.  Він  сказав  Діані:
-  Ця  бабуся  –  добра  чародійка,  це  та  сама  жінка,  яка  підкинула  олись  тобі  й  твоїм  сестрам  камінці  трьох  кольорів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807580
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2018

Думка

Як  мило  це,  коли  театр  стає  життям,  
Як  гірко  це,  коли  життя  стає  театром.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807182
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2018

КОЛИСЬ

Хай  світ  виригує  пітьму
І  честь  заточує  у  мури,  
Шляхи  складає  з  чорних  смуг,  
Вбира  вовків  в  овечі  шкури,
Котрі  ховають  свій  оскал
Допоки  ситі  та  в  безпеці,  
Колись  добро  очолить  бал,  
До  прісного  добавить  спецій,  
Зорею  вистрілить  у  тьмі
Чи  езотерою  розквітне.
Почне  свій  спів  із  до,  ре,  мі
Й  загусне,  мов  вино  елітне.

Примітка.  Езотера  -  квітка,  що  розкриває  сої  пелюстки  вночі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807176
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2018

УРОК ПРИРОДОЗНАВСТВА (оповідання)

         - Тема  нашого  сьогоднішнього  уроку  «Мішані  ліси»,  -  повідомила  учням  четвертого    класу  на  уроці  природознавства  вчителька  Олена  Володимирівна  й  одразу  спитала:  
- А  що    це  таке,  ліс?
- Пхе!  Хто  цього  не  знає?  -  здивувався  Івась.  –  Ліс  —  це  територія,  де  ростуть  дерева,  кущі,  різні  трав’янисті  рослини  і  гриби.
- Хто  може  доповнити  відповідь?
- Ліс  –  це  місце,  де  живуть  тварини  –  звірі,  птахи,  плазуни,  комахи  та  мікроорганізми,  -  мовила  Євгенія.  
- Так.  А  яку  користь  приносить  ліс  людині?
Учні  одне  за  одним  підіймали  руки  вгору  і  висловлювали  свої  думки:
- Він  дає  кисень,    а  поглинає  вуглекислий  газ.
- З  деревини  роблять  папір.
- Ліс  випиває  багато  води,  оберігає  прилеглу  місцевість  від  повені  і  водночас  наповнює  вологою  повітря  у  посуху.
- Ліс  наповнює  села  і  міста,  які  знаходяться  поруч  з  ним,  прохолодою.
- Добре.  Хтось  ще  щось  може  сказати?
Учні  продовжували  відповідати:
- Лісові  смуги  вздовж  нив  не  дають  вивітрюватися  ґрунтам,  запобігають  їх  руйнуванню.
- Ліс  –  це  чудове  місце  для  відпочинку,  для  прогулянок.  
- У  лісі  можна  знайти  не  тільки  гриби,  а  й  нарвати  ожини,  малини,  чорниць,  зібрати  лікарські  рослини.
- Там  живуть  зайці,  дикі  кабани,  на  яких  полюють  мисливці.  Але  я  б  ніколи  не  вбив  тварину,  -    мовив  Юліан.
- Я  теж,  -  сказала  вчителька.  –  Ви  гарно  розкрили  тему  «Ліс».  А  чи  знаєте  ви,  який  із  лісів  називають    мішаним?
- Це  ліс,  у  якому  ростуть  різні  дерева  –  хвойні  та  листяні,  -  мовила  Ліза.
- Правильно.  Назвіть  хвойні  дерева.
- Ялина,  ялиця,  модрина,  туя,  сосна,  -  почали  казати  діти  одне  за  одним.
- А  чому  їх  називають  хвойними?
- Бо  у  них  є  хвоїнки  –  голки,  -  мовив  Гриць.
- Так.  А  які  листяні  дерева  ростуть  у  лісі?
- Дуб,  липа,  клен,  береза,  вільха.
-      А  яблуня  чи  грушка  росте?-  спитала  вчителька.
-                Ні!  –  замотали  всі  головами.
- Так.    Ці  дерева  ростуть  в  садах.  
- Добре.  А  чи  знаєте  ви,  які  ліси    переважають  в  нашій  місцевості?
- Листяні,  -  мовила  Настя.
- Правильно.  Чому  їх  називають  листяними?
-                Бо  на  них  листя  виростає,  -  мовв  Юрчик.  
-              А  тепер  скажіть,  чи  все  гаразд  у  наш  час    із  лісами?
- Не  все!  –  закричали  діти.
- Що  ж  не  так?  Тільки  говоріть  по  одному.  
Учні    знову  стали  підіймати  руки  і  відповідати:  
- Ліси  бездумно  вирубують.  Навіть  для  того,  щоби  робити  папір,  треба  рубати  дерева  вибірково,  а  не  скошувати  всі  підряд.  
- Інколи  ліси  спалюють,  бо  за  собою  не  гасять  вогонь,  який  розвели  або  кидають  не  загашену  цигарку  в  суху  траву.
- А  ще?  
- Гриби  в  лісі  виривають  з  коренем.  Через  це  їх  кількість  зменшується.  Треба  зрізати  ніжку  гриба  ножем,  щоб  не  шкодити  грибницю.
- Дехто  топче  мурашники  або  вбиває  змій.  Цього  теж  робити  не  можна.
- У  ліс  звозять  сміття,  або  просто  залишають  пластикові  та  скляні  пляшки,  пакети,  обгортки  від  цукерок  та  печива  після  того,  як  з’їдять  взяті  зі  собою  харчі.
- Ви  багато  знаєте,  -  сказала  вчителька.  –  Дуже  погано,  що  ліс,  який  дає  нам  так  багато,  отримує  від  нас  не  подяку,  а    руйнування.  А  зараз  прочитайте  самостійно  в  підручнику  статтю  «Мішані  ліси»  і  скажіть,  що  там  ще  написано  такого,    про  що  ми  з  вами  ще    не  говорили  на  уроці.
Діти  прочитали  і  знайшли  те,  про  що  сказати  забули.  «Про  роботу  лісників  ми  не  говорили,  -  мовила  Оленка.  -  Вони  виконують  важливу  роботу:  охороняють  ліси,  зрізують  засохлі  дерева,  насаджують  нові».  
- Чудово.  Вдома  ще  раз  прочитаєте  статтю  з  підручника  про  ліс  і  напишете  в  робочих  зошитах  кілька  речень  про  те,  як  слід  поводитися  з  лісом.  
- А  скільки  речень  треба?  –  спитав  Олег.
- Скільки  вам  захочеться,  -  відповіла  Олена  Володимирівна.
Через  три  дні,  на  уроці  природознавства,  діти  прочитали  те,  що  написали  вдома.    Аліна  написала  дванадцять  речень,  Андрій  –  десять,  Назар  –  сім,  Олеся  –  п’ять.  Тільки  Максим  та  Ростислав  написали  по  одному.  Всі  діти  в  класі  почали  з  них  сміятися.    
- Не  треба  цього  робити,  -    мовила  вчителька.  -    Я  ж  казала,  щоб  кожен  написав  стільки,  скільки  забажає.  І  все  ж,  скажіть,    хлопці,  -  звернулася  вчителька  до  Максима  та  Ростислава,  -  чому  ви  так  мало  написали?
- Бо  ми  …,  -  сказав  Максим,  -    вчора  обидва  ходили  до  лісу.  
-  Самі?
-  Ні.  З  нами  був  Ростика  тато.  Він  ніс  мішок.  А  ми  кидали  до  нього  пляшки  й  бляшанки,  які  траплялися  нам  на  шляху.  Найбільше  їх  лежало  на  вході  до  лісу.    А  ще  ми  посадили  на  полянці  два  дубки    й  калину.    Витратили  чимало  часу  на  подорож.  
Діти  зі  здивуванням  подивилися  на  Максима  й  Ростислава  й  опустили    голови  додолу.  
- Від  лісу  й  України,  хлопці,  -  мовила  вчителька,  -    вам  велике  спасибі.  А  від  мене  кожному  з  вас  по  дванадцять  балів.  Ви  зробили  найбільше  за  всіх.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806956
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2018

СКОРО…

Скоро  тебе  я  побачу.  
Гратимеш  знов  у  мовчанку,
В  те,  що  глухий  і  незрячий,  
Наче  сова  на  світанку.

Будеш  на  відстані  слова,
Близько,  рукою  дістати.  
В  серці  мочитиму  дрова,
Щоб  не  могло  запалати.

Волю  твою  не  зламаю.
Буду  твердою,  мов  криця.
Зорі  з  очей  повиймаю.
Холод  оселю  в  зіницях.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2018

КАЗКА ПРО ГОРІШОК

Йшов  місяць  вересень.    Дні  були  ще  по-літньому  теплими.  У  Львові  на  клумбах  цвіли  гладіолуси,  жоржини,  троянди.  А  під  лісом,  за  містом,  живим  килимом  розкинувся    верес.  У  довколишніх    в  цей  час  селах  кипіла  робота.  Люди  викопували  на  городах  картоплю,  моркву,  буряки,  зрізали  капусту.  У  батьків  шестирічної  Єлизавети  і  десятирічного  Ростислава  власного  городу  не  було.  Але  він  був    дідуся  Романа    та    бабусі  Надії,  які  проживали  в  селі,  за  30  км  від  Львова.    Діти  і  внуки  їздили  в  село  по  вихідних.  Ось  і  в  цю  суботу  навідались,  допомогли  зібрати  картоплю  з  городу  після  того,  як  її  сусід  Іван  виорав  плужком.  В  неділю,  вже  у  Львові,  ходили  всією  родиною  до  церкви  на  Богослужіння.  А  в  понеділок  батьки  подалися    на  роботу,  а  діти  –  до  школи.    Не  встигли  Ліза  з  Ярославом  пройти  і  тридцяти  метрів,      як  дівчинці  під  ноги  впав  горіх  з  дерева,  яке    росло  поряд  з  тротуаром.  Дівчинка  підняла  його.  
-  Розіб’єш    і  з’їси?  -  спитав  її  брат.
-  Ні,  не  зараз,  -  відповіла  Ліза.
Вона  засунула  горішок  до  кишені  свого  шкільного  піджачка  і  не  виймала  до  кінця  уроків.  До  обіду  горіх  вчився  разом  із  Єлизаветою.  Він  запам’ятав,  що  перша  буква  в  алфавіт  «а»,  зрозумів,  що  зараз  пора  року  –  осінь,  і  навіть  навчився  рахувати  до  п’яти.  А  ще  він  з  дівчинкою  скакав  та  бігав  на  уроці  фізкультури.  Горішку  сподобалась  школа.  Та  після  четвертого  уроку  Єлизаветі  захотілося  з’їсти  горішок,  бо  вона  зголодніла.  Витягнула  плід  дівчинка  і  мовила  сама  до  себе:
-  Як  мені  тебе,  горіху,  розбити?  
-  Не  їж  мене,  дівчино,-  мовив  він.  -    Я  можу  бути  тобі  другом.  Я  досить  розумний,  за  кілька  годин  навчився  рахувати  до  п’яти,  знаю,  що  перша  буква  в  алфавіті  «а»,  і  що  зараз  пора  року  осінь.    
-  Ти  дивись!  Молодець!  Гаразд.  Будь  мені  другом.  А  голод  я  заморю  ватрушкою  зі  сиром,  яку  куплю  в  їдальні.  Тебе  ж  посаджу  в  горщик,  як  прийду  додому.  Може  таке  бути,  що  тебе  сам  Бог    мені  послав.  А  те,  що  Бог  посилає,  треба  примножувати.  Так  колись  казала  мені  бабуся.  А    вона  все  знає!
Дівчинка  не  могла  дочекатися,  коли  прийде  додому,  витягне  з  комірчини  великий    порожній  горщик,  візьме  трохи  глини  з  клумби,  де  мама  садить  квіти,  накидає  її  в    горщик  і  запхає  в  неї  горіх.  
Коли  прийшла  додому,  спитала  батька,  де  горщик  від  квітки,  що  всохла  минулого  року.  Тато  сказав,  щоб  шукала  його  на  горищі.  
-  А  навіщо  він  тобі?  –  спитав.
-  Хочу  посадити  горішок.  Впав  мені  сьогодні  до  ніг  з  дерева,  коли  я  йшла  до  школи.
-  Ростику,  піди  на  горище  й  знайди  сестрі  порожній  горщик  стоїть,  -    сказала  мама  синові.
Той  приніс.  Єлизавета  накопала  трохи  ґрунту,  насипала  його  до  горщика,  розпушила  землю,  запхала  всередину  горішок.  Підлила  вазон  водою  і  поставила  його  у  своїй  кімнаті  на  підвіконня.  З  того  часу  щодня  поливала  горіх,  говорила  з  ним.  Вранці  йому  казала:
-  Я  йду  до  школи,  бо  мушу  вчитися,  а  ти  тут  не  сумуй,  рахуй  все,  що  бачиш  за  вікном,  до  п’яти,  ти  вмієш  це,  й  рости  собі  потроху.
-  Гаразд.  Успіху  тобі!  –  говорив  їй  горіх.
В  обід,  коли    Ліза  приходила  зі  школи  додому,  підходила  до  друга,  що  жив  у  вазоні,  й  казала:
-  Привіт,  горішку!  Сподіваюся,  ти  не  сумував  за  мною?  Прошу  тебе,  ніколи  не  сумуй.  Рахуй  предмети,  співай  собі  і  пам’ятай,  що  я  тебе  люблю.
-  Приємно  це  чути,  -  промовляв  горіх.
Перед  сном  Єлизавета  бажала  другові  спокійної  ночі  і  щось  на  кшталт  цього:
-.  Хай  тобі  присниться  сонце,  небо  і  твоя  мама-горішниця,    яка  тобі  дала  життя.
-  Дякую,  -  казав  дівчинці  знайда.  –  І  тобі  хай  щось  добре  присниться,  люба.
Горіх  дуже  скоро  пустив  у  ґрунт  корінь,  з  якого  почав  рости  пагінець.    З  кожним  днем  він  ставав  все  більшим  і  більшим.  Горіху  подобалося  жити  в  Єлизаветиній  кімнаті,  говорити  з  дівчинкою,  спостерігати  за  нею  й  за  тим,    що  діється  за  вікном.  Та,  коли  прийшла  у  край  весна,  тато  сказав  доньці:
-  Я  знаю,  що  тобі  подобається  тримати  горіх  в  кімнаті  й  доглядати  за  ним,  але  я  вважаю,  що  йому  вже  пора  йти  в  самостійне  життя,  тобто,  горіх  потрібно  висадити  надворі  в  ґрунт.  Там  йому  буде  краще.
-  Гаразд,  -  мовила  донька.
Тато  викопав  ямку,  Ліза  вклала  туди  корінець,    щільно  прикрила  його  землею  й  полила  водою.  Потім  погладила  стовбурець  долонькою,  притулилася  до  нього  щокою.
-  Рости  тепер  надворі,  –  мовила.  -    Тут  ти  зможеш  побачити  більший  шматок  небесної  блакиті,  ніж  той,  який  бачив  крізь  вікно,  а  ще    схід  і  захід  сонця,  ніч,  що  виводить  на  небозвід  місяць  і  зорі,  та  ще  багато  чого  цікавого.  
-  А  ти  приходитимеш  до  мене?  –  спитав  горіх.
-  Звісно.  
-  Тоді  я  спокійний.
Ліза  і  справді  приходила  до  горіха  щодня.  Гладила  пальцями  його  гілочки.  Розповідала  горіху  про  свої  шкільні  справи.  Навчила  рахувати  деревце  до  ста.    Через  п’ять  років  воно  дало  свої  перші  плоди  –  горішки.  Їх  було  рівно  сто.  Як  дівчинка  раділа!  Першими  трьома,  що  впали,  пригостила  маму,  тата  та  брата.  Вони    з’їли  їх,  подякували  дівчинці.  Казали,  що  дуже  смачні.  Потім  Ліза  пригостила  горіхами,  які  їй  скинуло  деревце,    бабусю,  дідуся,  трьох  сусідів  зі  свого  поверху  та  двох  подружок.  Всі  були  вдячні  Лізі.  Напередодні  свята  Дня  вчителя  дівчинка  спитала  маму,  чи  не  могла  б  вона  спекти  горіховий  торт  для    її  класної  керівниці.    Мама  сказала,  що  зробить  це.  Бо  Андріана  Василівна  заслуговує  на  приємні  сюрпризи.  Торт  готували  всією  родиною.    Ліза  збивала  яйця  з  цукром.    Ростик  з  татусем  лущили  горіхи.  Коли  роботу  майже  завершили,  переклали  торт    кремом  і  покрили  шоколадом,  донька  спитала  матір:
- А  можна  я  горіховою  стружкою  напишу  на  торті  «З  днем  учителя»?
-      Звісно,  можна.  Напиши.  Тільки  акуратно,  не  поспішай.
Наступного  дня  батько  повіз  торт  та  обох  своїх  дітей  до  школи  автомобілем.  Руками  випечене  диво  годі  було  донести.    Коли  Ліза  вручила  торт  вчительці,  та  дуже  зраділа.  Вона  теж  обдарувала  дівчинку  –  дала  їй      книжку  з  буквами  алфавіту  та  віршиками  до  кожної  з  них.  Староста  класу  привітала  вчительку  від  імені  всіх  учнів    квітами.  Андріана  Василівна  подякувала  учням    за  увагу  й  дала  кожній  дитині  по  цукерці.  Всі  були  задоволені.  Ліза  найбільше.  Вчителька  дуже  хвалила  її  торт.
     Під  кінець  вересня  тато  струсив  із  горіха  те,  що  ще  на  ньому  залишилося.  Ліза  позбирала  горіхи.  Наповнила  ними  дві  великі  торбини.  
-  Що  будемо  робити  з  плодами?  –  спитав  тато,  коли  ввечері  всі  зібрались  на  кухні.
-    Одну  торбину  залишимо  собі,  -  сказала  Ліза.  -  Плоди  з  другої  можна  було  б  комусь  подарувати.  
-  Кому?  –  спитав  тато.
-  Я  подумаю.
Ліза  метнулась  до  своєї  кімнати,  ввімкнула  телевізор.  На  першому  каналі  показували  воїнів  АТО.    Дівчина  зрозуміла,  куди  має  подідти  горіхи      другої  торби.  Вернулася  до  кухні.  
-  Мамо,  -  мовила,  -  дізнайся,  будь  ласка,  де  в  нашому  місті  знаходиться  військовий  шпиталь  і  на  скільки  пацієнтів  він  розрахований.
-  Навіщо  тобі  це,  дитино?
-  Хочу  своїми  горішками  воїнів  пригостити  й  малюнки  їм  подарувати.  Я  щойно  бачила  по  ТБ,  як  діти  з  якоїсь  школи  дарували  воїнам  малюнки,  і  ті  дуже  раділи  цьому.
-  Добре.  Якщо  ти  так  вирішила,  я  дізнаюся.
Мама  дотримала  слова,  вивідала,  на  якій  вулиці,  під  яким  номером    стоїть  шпиталь  і  сказала  Лізі,  що  поїде  туди    з  нею.  Дізналася  і  про  те,  що  палат  у  шпиталю  є  14,  в  них  на  даний  час  лікується  42  людини.  
Наступного  дня  Ліза  попросила  однокласників  не  виходити  з  класу  на  першій  перерві,  мовляв.  вона  хоче  зробити  важливе  оголошення.  Учні  послухали  її,  всі  поважали  Лізу.  Коли  урок  закінчився  і  вчителька  вийшла,  дівчинка  сказала  своїм  однокласникам,  що  збирається  провідати  українських  воїнів  –  тих,    які    лікуються  у  шпиталі.  Вона  разом  з  мамою  повезе  їм  горіхи.  Але  хотіла  б  ще  й  малюнки    передати.  Сама  не  справиться  з  цією  роботою.  Бо  треба  ж  намалювати  їх  хоча  б  14,  щоб  залишити  по  одному  малюнку  в  кожній  палаті  для  воїнів.    
-  Чи  згідні  ви  долучитися  до  мого  проекту?
-  Згі-і-ідні!  -  почали  кричати  діти.
-  Але  треба  щось  підбадьорливе  намалювати  й  написати.  Справитесь?
-  Та-а-ак!  -  понеслося  рядами.
Наступного  дня  учні  з  Лізиного  класу  принесли  навіть  більше  малюнків,  ніж  вона  просила.  Дехто  й  цукерки  додав.  Дівчинка  була  зворушена.  Сказала,  що  сфотографує  воїнів  у  шпиталі  з  їхніми  малюнками,  цукерками  й  покаже  їм  світлини  після  поїздки.  
В  п’ятницю  вони  з  мамою  спекли  ще  й  печиво  для  бійців.  Ліза  знову  власноруч  посипала    його  горіховою  стружкою.  Спробувала  одне  –  смакота!  Від  такого  печива  воїни  мають  швидко  одужувати,  подумала.    В  суботу  тато  відвіз  Лізу  й  маму    до  шпиталю.  Їх  пропустили.  Лізина  мама  показала  на  пропуску  свій  паспорт  і  посвідку  працівниці  міської  бібліотеки.  Напередодні  вона  телефонувала  директору  лікувального  закладу,  питала,  чи  їй  дозволять  відвідати  хворих  воїнів.  Він  сказав,  що  може      приїжджати.  І  Ліза,  й  мама  накинули  на  плечі  одноразові  халати,  на  чоботи  нап’яли  бахіли  й  пішли.    Заходили  в  кожну  палату.  Клали  на  стіл    пакуночки  з  печивом,  цукерками,  горіхами  й  окремо  –    малюнки.  Бажали  воїнам  швидкого  одужання.    Вони  були  раді.  Усміхалися,  дякували  і  дівчинці,  і  її  мамі.    А  один  чоловік  з  перемотаним  плечем  розплакався,  коли  Ліза  прощалася.  Він  розповів,  що  його  дочка  такого  ж  віку,  як  Єлизавета.  Він  її  бачив  уже  рік.  
-  Все  буде  добре,  -  заспокоїла  його  дівчинка.  –  Я  щиро  вірю  в  це.  Ви  одужаєте  і  зустрінетесь  зі  своєю  донечкою.  А  війна  закінчиться.  
Воїн  міцно  обійняв  дитину  рукою,  що  була  не  ушкоджена.
-  Так.    Все  буде      так,  як  ти  кажеш,  доню.  Так  має  бути!
Коли  дівчинка  з  мамою  їхала  додому  (татко  їх  забрав  автівкою),  її  серце    танцювало  гопака.    Вона  думала  про  те,  скільки  користі  приніс  знайдений  і  піднятий    нею  колись  горішок.    Підбігла  до  деревця,  як  тільки  ступила  на  своє  подвір’я,  обійняла  його  й  мовила:
-  Спасибі  тобі,  друже.  Ти  справжній  чарівник!  
-  Радий,  що  прислужився.  Але  якби  не  ти,  Лізо,  нічого  б  сам  не  зміг  зробити.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806525
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2018

ПРО ЖІНКУ

Одна  стара  жінка  дуже  любила  копирсатися  в  чужій  брудній  білизні.  Коли  вона  йшла  вулицею,  то  завжди  пильно  приглядалася  до  людей,  які  проходили  повз  неї,  при  цьому  казала  подумки:  «Добре,  Боже,  що  я  не  така,  як  ось  цей  брудний,  обірваний  посинілий  волоцюга  чи  пияцюга,  що  у  мене  гарний  одяг,  а  не  такий  старомодний,  як  у  жінки,  що  щойно  пройшла,  що  я  гарна  на  вроду,  а  не  така  носата,  живота,  як  ота  чи  ота,  що  повз  мене  пройшли,    що  я  розумна,  інтелігентна,  а  не  така,  як  оті  двоє  молодиків,  один  з  яких  длубається  в  носі,  а  другий    икає  за  кожним  словом.    А  ще  я  молюся  вранці  і  ввечері,  ходжу  до  церкви  в  неділю  та  свято.  А  деякі  тільки  по  кафешках,  дискотеках,  концертах  та  театрах  шастають  або  сидять  на  лавці  денно  й  нічого  не  роблять».  Коли  ця  жінка  теж  виходила  в  двір,  щоби  поспілкуватися  з  іншими  старшими  жіночками,  то  завжди  буркотіла,  виявляла  незадоволення  з  приводу  того,  що  хтось  кидає  з  вікон  недопалки,  що  бездомні  коти  і  пси  бігають  подвір’ям,  крутяться    під  ногами,  розносять  всіляку  заразу.  «Куди  дивиться  міська  рада?  –  говорила  вона.  «А  оці  наркомани?…    Як  вони  прийшли  до  життя  такого?  Нічого  їх  не  цікавить,  крім  ширки.  Як  тільки  Бог  носить  їх  по  цій  святій  землі?  Або  дівчата…  Вбралися  так,  немов  жінки  легкої  поведінки.  Де  це  видано,  щоб  так  дівчата  отак  виходили  між  люди?  Ми  колись  носили  тільки    довгі  сукні,  волосся  заплітали  в  коси.  А  оці?  Повбирають  вузькі  джинси,    короткі  футболки.  Куди  дивляться  їх  батьки?    
Коли  ця  жінка  проходила  до  церкви,  то  службу  Божу  слухала  п’яте  через  десяте.    Бо  завжди  була  зайнята  тим,  що  розглядала  людей,  котрі  прийшли  на  Богослужіння.  Вона  все  помічала.  Ніхто  не  міг  сховатися  від  її  пильного  орлиного  ока.  «Он  той  чоловік  у  синьому  светрі  не  перехрестився  на  «Отче  наш»,  -  помітила.  -    А  дитина  ,  що  вже  до  школи  пішла,  крутиться  на  всі  боки,  бігає  –    то  надвір,  то  до  церкви.  Батьки  позволяють.  Що  з  неї  виросте?.  У  наші  часи  з  дітьми  так  не  панькалися,  виховували  строго.  А  тепер  їм  все  позволяють,  навіть  по    церкві  бігати.    Або  он  взяти  ту  жінку,  що  стоїть  біля  дверей.  Не  така  вже  й  молода,  а  без  хустки,  прийшла  показати  свою  зачіску.  Хіба  їй  Бог  у  голові?    Або  он  ще    ті  дві  старшокласниці,  що  за  дверима  –  одна  губи    яскраво  намалювала,  а  у  друга  спідницю  натягла,  далеко    вище  колін.  Безсоромниці!  Вони  що  на  танцюльки  прийшли?  Це  ж  церква!  Святе  місце!  Жінка  кидала  на  всіх  тих,  хто  на  її  думку  поводився  не  так,  як  треба,  криві  погляди.  Інколи  підходила  і  робила  зауваження  під  час  Служби  або  після  неї.  Вона  вважала,  що  таким  чином  виконує  свій  християнський  обов’язок.  
Якось  ця  жінка  важко  захворіла.  Їй  треба  було  робити  операцію.    Зажурилася  вона,  вирішила  піти  до  сповіді.  Всяке  ж  може  бути.  Операція  –  це  не  жарт.  Прийшла  до  священика  та  й  каже:
- Висповідайте  мене,  панотче.
- Гаразд.  Розказуйте,  що  злого  вчинили.
- Та  ніби  нічого  злого  не  вчинила.  Не  вбила  нікого,  не  обікрала.  Не  обдурила,  не  заздрю  нікому.  Все  в  мене  є  для  життя,  маю  пенсію  та  й  чоловік  покійний  залишив  мені  трохи  грошенят  на  рахунку  в  банку.  
А  тому  священику  деякі  люди    жалілися  на  ту  жінку,  що  вона  прискіпується  до  них,  відбиває  охоту  йти  до  церкви.  Тож  він  і  питає  її:
- Скажіть,  а  ви  любите  когось?
- Кого  мені  любити?  Чоловік  помер.  Люблю  Бога  одного  і  вас,  отче,  за  те  що  йому  служите.
- Це  добре.  А  сусідів,  прихожан  нашої  церкви  любите?
- Так.  Я  повчаю  їх,  як  треба  чинити,  аби  подобатися  Богові.
- А  чи  ви  підтримали  когось  добрим  словом,  поспівчували  комусь  у  горі?
- Ну,  я  не  можу  кожному  в  душу  лізти.
- А  чи  коли-небудь  ви  дали  бідному  на  кусень  хліба,  чи  позичили  родичеві  чи  сусідові  грошей,  коли  той  просив,  чи  обдарували  яку  людину  просто  так?
- Я  до  церкви  щотижня  і  в  свято  даю  гроші.  У  мене,  отче,  не  такі  вже  й  великі  статки,  аби  іншим  роздавати.  То  собі  можуть  позволити  багатії,  які    накрали  грошей.  А  ми  з  чоловіком  на  все  заробили  своїми  руками.
- Чи  каєтесь  ви,  добродійко,  за  свої  гріхи?
- Та  ніби  нема  за  що  каятись,  отче.
- То  чого  ви  прийшли  до  мене?
- Бо  завтра  лягаю  до  лікарні,  мені  будуть  робити  операцію.  Хочу,  щоби  ви  мене  поблагословили.
- Навіть  не  знаю,  що  вам  сказати.  Будьте  добріші  до  ближніх.  Хай  Бог  просвітить    і  благословить  вас.  Ідіть  у  мирі!
Перехрестив  панотець  жінку  хрестом,  та  й  пішла.    Не  вельми  радісно  було  їй  на  душі  після  відбутої  сповіді.    Але  подумала  собі,  сказав  їй  «іди  в  мирі»,  значить  поблагословив,  значить  має  бути  все  добре.
Через  два  дні  повезли  жінку  в  операційну.  Дали  наркоз,  вона  закрила  очі    і  пірнула  в  сон.  Приснилося    їй,  буцімто  вона  летить  якоюсь  чорною  трубою,  довго  летить,  а  потім  вгорі  бачить    світло.  Труба  обривається  і  її  виносить  на  твердь.  Дивиться  жінка  поперед  себе,  а  там  –  краса  неписана  –  дерева,  квіти,  річки  чисті,  пташки  співають,  білочки  плигають.  І  сад…  Великий  сад!  Тільки  жінка  підійшла  до  дерева,  щоби  зірвати  собі  соковитий    персик,  як  почула  Голос  згори:
- Не  чіпай,  то  не  для  тебе.
- А  який  плід  можна?
- Обернись  позад  себе.
Жінка  оглянулась.  А  там  –  спалена  земля,  засохлі  дерева,  чорний  дим,  люди  теж  такі,  як  той  дим,  сумні,  мовчазливі,    ходять,  щось  носять    у  руках.
- Що  це?  Я  вмерла?  Мене  чекає  пекло?
- Ти  майже  померла.  І  можеш  опинитися  там,  де  ці  чорні  понурі  люди.  
- Але  ж  я  до  церкви  ходила.  Молилася.  Нікого  не…
- Ну,  ну,  я  знаю.  Саме  тому  у  тебе  є  ще  шанс  повернутися  на  землю.  Але  спершу  поглянь  на  свою  душу.  Якщо  ти  її  не  відбілиш,  то  те  місце,  що  ти  бачила  позад  себе,  стане  твоєю  вічною  домівкою.
Жінка  завмерла.  Перед  її  зором  постав    великий  екран,  такий  екран,  як  є  в  телевізора  чи  в  комп’ютера.  На  ньому  вона  побачила  себе,  спочатку  такою,  як  вона  виглядає  зовні,  а  потім  такою,  як  виглядає  зі  середини.  Під  своїм  серцем,  яке  билося,  жінка  дупло,  в    якому  була  чорна  земля,  по  якій  лазили  гадюки,  скакали  жаби,  повзали  жуки.    Жінка  жахнулася.  
- Невже  так  виглядає  моя  душа?  –  спитала.
- Саме  так,  -    сказав  їй  голос  згори.
- Ніколи  б  не  подумала.  Що  ж  мені  робити?
- Щиро  покаятись,  вигребти  чорноту  і  дати  любові  місце  у  своєму  серці.  Любити  ближнього,    любити  світ  –  це  найголовніше  призначення  зі  всіх,  які  людина  тільки  може  мати.  Пам’ятай  про  це!
- Здається,  до  мене  починає  доходити.  
- Гаразд.  Тоді  вертайся  на  землю,  -  мовив  Голос.
Жіночка  відкрила  очі.  
- Серце  забилося!  Здається,  ця  жінка  буде  жити!  –  мовив  лікар,  що  схилився    над  нею.
Жінка  кинула  оком  довкола.  Вона  в  операційній.  «Слава  тобі,  Господи,  жива!».    Одужувала  прооперована  напрочуд  швидко.  Думала  весь  час  над  тим,  як  буде  відтепер  жити.  А  буде  жити  інакше,  як  досі  жила.  І  справді,  коли  вона  повернулася  з  лікарні  додому,  її  ніби  хтось  перевернув  з  голови  на  ноги.    Стала  до  усіх  уважною,  зичливою,  щирою  в  розмові,  легкою  на  добру  пораду.    Обдаровувала  тих  хто  був  долею  обділений,  чим  могла.  І  навіть  підгодовувала  котів,  псів  та  голубів,  що  прилітали  на  її  підвіконня.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806189
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 10.09.2018

Про книгу й Гната

Був  хлопець  Гнат  у  мами  й  тата.
Він  не  любив  книжки  читати,
Лише  на  велику  ганяти
Та  в  ігри  на  айподі  грати.

Та  якось  сів  на  велик  хлопчик,  
На  нім  понісся,  наче  льотчик.
Перечепивсь  за  камінь,  впав
Й  одразу  в  інший  світ  попав.

Там  вулиця  така  ж,  жоржини,  
І  дім,  і  школа,  й  магазини.
Та  як  ідеш  у  хату,  з  хати,  
То  мусиш    книжку  прочитати.

Бо  двері  тих  лише  пускають,  
Які    книжки  щодня  читають.
Мобільний  служить,  комп  і  мишка  
Тоді,  коли    осилив  книжку.

І  холодильник  не  відчиниш,  
І  хлібницю.  «Читай,  хлопчино!»  -  
Кричить  і    шафа,  і  полиця,
І  телик.  Ось  така  дивниця.

То  ж  мусів  Гнат  до  книжки  сісти,  
Коли  хотів  гуляти,  їсти,
Суниць  нарвати  на  городі
Чи  в  гру  пограти  на  айподі.

За    день  прочитував  багато.
Книжки  приносив  йому  тато.
Він  купував  їх  у  аптеці,
Так,  так,  а  не  в  бібліотеці.

Бо  книги  ліки  в  собі  мали,  
Вони  від  ліні  лікували.
Від  неуцтва  і  туподумства,
Від  зла  й  усякого  безумства.

Тож  полюбив  їх  хлопець  Гнатик,  
Немов  із  фруктиків    салатик,  
Як  мед,  цукерку  солоденьку,
Неначе  теплі  цьомки  неньки.

Та  якось  Гнат  відкрив  очиці,  
Над  ним  в  халаті  медсестриця.
Йому  до  вени  голку  пхає.  
- Де  книжка?  –  Гнат  її  питає.
- О!  Ти  очуняв?  Добре  дуже.
Уже  і  книжку  хочеш,  друже?
- Без  книги  -    в  голові  затори.
А  з  нею    звернеш  навіть  гори!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2018

ЖИТТЯ ГУЛЯЄ

Життя  гуляє  жилами  планети.
Жнивець  минув,  пустився    хмурень  в  путь.
До  мами-гілки  туляться  ранети,
Ще  трохи  й  пуповину  розірвуть.

Зігнувся  ліс  під  димчастим  навісом,  
На  став  качата  виплили  з  імли.  
Блискочуть  роси  на  траві    під  лісом.
На  клумбах  чорнобривці  розцвіли.

Плете  потрохи  жовтий  шаль  береза.
Скидає  ружа  пишний  свій  наряд.
Косі  весільник  відбиває  лезо,  
Двори  голити  буде,  луг  і  сад.  

Усе  тече,  мов  води  річки  руслом.
Десь  радість,  а  десь  сум  веде  перед.
На  мапі  шлях  польоту  креслять  бусли.
День  гусне,  мов  весняний  в  бочці    мед.  

Примітка.  Жнивець  –  серпень,  хмурень  –  версень,  веільник  –  жовтень.  Бусли  -  лелеки.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2018

ВСЕ МИНАЄ

Все  минає.  Тут    без    ілюзій.  
Ось  і  літо  свічу  задуло.
Вітер  сушить  траву    у  лузі.
Сіра  хмара      наводить  дуло,

Зараз  буде  дощем  стріляти
І  співати  бельканто  хриплим,
З  закапелків  душі  змивати
Все,  що  десь  там  до  стін  прилипло.

Губить  сонце  тепло  на  кросі,
Сад    -  зі  стиглих    плодів  гірлянду.  
І  кохання,  відчувши  осінь,
Висихає,  немов  троянда.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2018

КАЗКА ПРО ДІДА-ДОБРОГО-СЛІДА ТА ТРЬОХ БРАТІВ

                         Якось  три  брати    зібралися  вранці  й    пішли  до  лісу  по  гриби.  Коли  ввійшли  в  нього,  почули  крики,  що  лунали  зі  старої  криниці,  в  якій  давно  не  було  води.  Стояла  криниця  біля  покинутої  хати  лісника.  Наблизились  до  неї,  заглянули  до  середини,  та  й  побачили  діда,  який  стояв  на  дні  криниці  –  старого,  сивого,  бородатого,  в  обдертому  лахмітті.
- Витягніть  мене  звідси,  парубки,  я  вам  віддячу,  -  мовив  він,  коли  побачив  угорі  лиця  хлопців.
- Чим  ти  можеш  віддячити,  коли  ти  старий  та  бідний?  -    спитав  старший  брат.
Але  молодший  його  присоромив,  мовивши:
- Про  яку  дяку  ти  говориш?  Помагати  людям  –  обов’язок  християн,  і  не  тільки  християн,  а  й  усіх,  хто  вважає  себе  людьми.  Ми  маємо  допомогти  цьому  чоловікові,  не  чекаючи    винагороди.
- Але  як  ми  це  зробимо?-  спитав  середульший  брат.  -  Криниця  глибока.
- Знімемо  зі  себе  одяг,  зв’яжемо  його    в  шнурок,  за  один  кінець  триматимемо,  інший  кинемо  в  колодязь.  Дідусь  вчепиться  за  нього,  і  ми  його  витягнемо,  -  мовив  молодший  брат.
- Це  добра  ідея,  -  погодився  найстарший  брат.
Так  і  зробили,  як  запропонував  наймолодший.  Витягли  дідуся  з  криниці.    Той  одразу  повеселів,  сів  на  землю  й  запитав:
- А  скажіть-но  мені,  шановні  мої  рятувальники,  як  вас  звуть?
- Мене  Віктором,  -  сказав  старший  брат.
-  Мене  Петром,  -  мовив  середульший.
- А  мене  Іванком,  -  продзвенів  наймолодший.  –  А  ви  ж  хто  такий  будете?
- Я?  Дід-Справедливий-Слід.
- Незвичне  ім’я,  -  здивувався  старший  брат.  -    Не  чув  такого  зроду.
- Ну,  все  колись  буває  вперше.  А  чи  хотіли  б  ви,  хлопці,  сім’ї  створити,  тобто,  одружитися?
- Хотіли  б,  -  каже  старший,  -  але  ще  міцно  на  ногах  не  стоїмо,  не  мамо  діла,  яке  б  давало  кожному  з  нас  достойний  прибуток.
- А  чим  би  ти,  приміром,  Вікторе,  хотів  зайнятися?  –  спитав  дід.
- Я  б  хотів  мати  якусь,  хай  би  й    невеличку,  та    власну  станцію  по  ремонту  автомобілів.  Люблю  техніку  змалку.
- А  ти  що  б  хотів?  –  мовив  до  середульшого.
- Стати  артистом,  співати  перед  глядачами.  Голос  у  мене  гарний.  Але  не  пробитися  мені  на  велику  сцену  без  протекції.
- Гм…  А  тобі  ж  чого  хочеться?  –  звернувся  Дід-Справедливий-Слід  до  наймолодшого  з  братів.
- Я  мрію  про  власну  пекарню.  Хотів  би  пекти  хліб,  булки,  печиво  всіляке,  торти  з  доброго  борошна,  з  добравкою  натуральних  інгредієнтів,  щоб  вироби  мої  були  смачні  й  корисні.    
- Ось  що  я  вам  скажу,  хлопці.  Будете  мати  те,  що  бажаєте.  Тільки  пам’ятайте  одне:  ви  повинні  все  життя  бути  милосердними  до  людей,  до  тих,  хто  потребує  вашої  допомоги.
Сказав  це  і  зник,  як  зникають  хмари  в  небі,  коли  з  них  дощ  виллється,  чи  коли  їх  вітер  понесе.  
         Минуло  десять  років.  Кожен  брат  і  справді  отримав  те,  що  бажав,  кожен  оженився,  побудував  хату.  Дід-Справедливий-Слід  вирішив  провідати  своїх  рятувальників,  подивитися  на  те,  як  вони  живуть-ґаздують.  Найперше  подався  до  старшого  із  братів.  Під’їхав  на  своєму  старому  «запорожцеві»  на  станцію  технічного  обслуговування  (СТО),  змінивши  перед  тим,  як  сісти  до  автівки,  свою  зовнішність.  Вбрався  просто,  але  чисто,  постриг  волосся,  бороду.  Побачив  дід  Віктора,  привітався  з  ним  і  завів  розмову:
- Чи  не  олянули  ви  б,  майстре,  мою  автівку?    Щось  мотор  почав  барахлити  останнім  часом.
Знайшов  причину  неполадки  Віктор  і  каже  діду:
-    Це  буде  коштувати  2  тисячі  гривень.
-  А  за  тисячу  не  зремонтуєте?  Не  багатий  я,  та    ще  й  хворію.
- І  радий  би  вам,  пане,  прислужитися,  та  не  можу.  У  самого  великі  витрати  –  податок  плачу  державі,  зарплатню  помічникам,  на  сім’ю  трачу  гроші,  маю  жінку  та  двійко  дітей.  А  їм  усього  треба:  й  одягу  гарного,  й  їжі  смачної,  й  курортів.  Хочуть  бути  здоровими  та  задоволеними.    Ви  зверніться  у  відділ  соціального  захисту  або  олігарха  якого  знайдіть,  може,  вони  допоможуть  вам  коштами.
Нічого  не  сказав  дід,  сів  у  автівку,  ледве  завів  її  й  поїхав  до  Будинку  культури.  Там  за  якийсь  час  мав  виступати  середульший  із  його  рятувальників.  Купив  дід  найдешевший  квиток  у  касі,  сів  на  лаві  під  будинком,  а  за  лавою  дві  ялини  стояли,  пташки  на  них  сідали,  співали.  Заслухався  дід.  Та  через  хвилин  двадцять  встав,  почвалав  до  зали  слухати  концерт  Петра.  Сподобався  йому  його  виступ.  Коли    Петро  відспівав  програму,  попрощався  з  глядачами,  дід  підійшов  до  артиста,  вклонився  йому  й  мовив:
- А  чи  не  могли  би  ви,  шановний  Петре,  виступити  завтра  в  будинку  пристарілих?  Один  вісімдесятирічний  дідок  святкуватиме  там  свій  ювілей.  Колись  він  теж  співав  на  сцені,  а  тепер  не  може,  ноги  його  не  слухають,  возиком  їздить,  голос  у  нього  ослаб.  Рідних  дідусь  розгубив.  Дітей  не  нажив.  А  має  мрію,  щоб  для  нього  хтось  хоч  перед  смертю  заспівав.
- Мені  дуже  прикро,  пане,  але  я  не  зможу  завтра  заспівати.  Нині  голос  натрудив,  дві  години  співав.  А  за  тиждень  ще  маю  важливий  виступ  в  області.
Нічого  не  сказав  йому  на  це  дідусь,  розвернувся,  пішов,  сів  у  свій  «запорожець»  і  поїхав  до  Василя  –  наймолодшого  із  братів.  Під’їхав  до  пекарні,  підійшов  до  вартового,  що  стояв  при  дверях,  запитав:
- Чи  можу  я  поговорити  із  власником  цієї  пекарні,  з  паном  Василем?
- Зараз  задзвоню  йому.  А  ви  в  якій  справі?
- В  особистій.
Вартовий  зателефонував  своєму  начальнику.  Той  дозволив  дідусеві  зайти  до  нього.  Як  тільки  Дід-Справедливий-Слід    переступив  поріг  кабінету  й  привітався  з  Василем,  він    попросив  його  сісти  й  розповісти  про  те,  що  його  привело  до  нього.
- Чи  не  могли  б  ви,  -  мовив  дід,  -  раз  на  тиждень  булки,  випечені  у  вашій  пекарні,  чи  інші  якісь  борошняні  вироби  привозити  до  будинку  пристарілих,  що  є  в    у  нашому  місті?  Стареньких  нечасто  провідують  рідні.  А  їм  так  хочеться  чогось  смачненького.
- А  скільки  в  тому  будинку  проживає  людей?
- П’ятдесят  три  людини.
- Гаразд.  Я  привозитиму  свою  продукцію    туди  двічі  на  тиждень  й  у  святкові  дні.    Може,  вам    каву  чи  чай  приготувати,  випічкою  нашою  пригостити?
- Ні.  Дякую.  Я  не  голодний  і  поспішаю.  Ви  тільки  не  забудьте  про  обездолених.
- Вже  записав  у  блокноті.
- Радий,  що  ви  прислухалися  до  моїх  слів.  
- Чому  не  поділитися  з  ближніми?  Моя  пекарня  приносить  мені  дохід.  На  все  вистачає,    потрохи  відкладаю  навіть  на  нове  обладнання.
- Бувайте.  Хай  вам  все  вдається,  -  мовив  Дід-Справедливий-Слід    і  вийшов  з  кабінету.
- Бувайте,  пане!  -  кинув  дідові    навздогін  власник  пекарні  й  пішов  давати  вказівку  своєму  заступнику,  який  відповідав  за  реалізацію    хлібо-булочних  виробів,  щоб  він  організував  їх    постачання  в  будинок  пристарілих.  Того  ж  таки  дня    стареньким  людям  було  відвезено  ватрушки  зі  сиром  та  пиріжки  з  яблуками.
Встав  зранку  наступного  дня    Віктор,  поснідав.  Поїхав  на  свою  СТО.  А  там…  від  будівлі  тільки  попіл  лишився,  згоріла  за  ніч.  Задумався.
Встав  зранку  й  Петро.  Випив  кави  філіжанку,  з’їв  канапку  з  маслом,  пішов  до  зали,  сів  за      піаніно,  став  награвати  гами,  розспівувати  горло.  А  голосу…  нема,  пропав,  як  сніг  торішній.  Затужив.
Піднявся  й  Іван  раненько.  Жінка  та  діти  ще  спали.  Випив  він  чаю  на  кухні  тихенько  й  поїхав  до  пекарні.  О  7:00  вже  був  на  місці  праці.  Хліб  та  хлібобулочні  вироби  зраночку  треба  пекти,  щоб  люди  до  сніданку  могли  їх  собі  вже  купити.  Під’їхав  Іван  до  пекарні  й,  о,  диво!  Там,  де  стояла  стара  споруда,  виросла  нова,  сучасна,  а  довкола  неї    стоять  рядами  дерева  декоративні,  цвітуть  на  клумбах  квіти  різнобарвні.  А  вартовий  біля  дверей  той  самий,  що  і  вчора  був,  привітався  він  зі  своїм  босом,  пропустив  його  до  середини.    Зайшов  Іван,  там  теж  зміни  уздрів,  стіни  побілені,  в  кімнатах  меблі  нові  й  устаткування  інше  у  виробничому  цеху,  більш  сучасне.  Що  б  це  все  мало  значити?  Може,  хтось    за  ніч  розвалив  його  пекарню  і  побудував  собі    нову?  Хтось  із  рейдерів?  Але  як  можна  вчинити  такі  перміни  за  одну  ніч?  Попрямував  до  свого  кабінету  –  двері  нові,  якісні.  Вставив  ключ  в  дірку  –  підійшов.  Зайшов  до  середини  –  і    тут  є  чому  подивуватися:  стіни  відремонтовані,  меблі  нові,  на  гарному  дубовому  на  столі  лежить  записка.  Став  читати.
Там  було  таке:  
- Іванку!  Лише  ти  із  братів  вчинив  так,  як  я  просив,  коли  прощався  з  вами,  тобто,    по-людськи.  Тому  я  тебе  вдруге  нагородив.                                      
                                                                 Дід-Справедливий-Слід

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805733
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2018

ПРО ЇЖАКА (АБО ПРО МИЛІСТЬ)

Лежав  їжак  на  дні  нори.
Два  дні  нічого  не  варив,  
Хворів,  не  те  щось,  видно,  з’їв,  
Живіт  в  голчастого  болів.
На  третій  день  подався  в  ліс,
Там  дикий  глід  під  небом  ріс.
Набрав  у  торбу  він  ягід,
Через  ріку  подавсь  у  брід.
На  другім  березі  ріки
Росли  малинові  гілки.
Зламав  сухих  собі  зо  три.
Із  гілок  чай  цих  –  хоч  куди!
Ішов  додому,  торбу  ніс,
В  траві  побачив  змійки  хвіст.
Вхопив  її.
- Не  їж,  пусти.
Не  дай  сиріткою  рости
Синку.
- І  я  сам  проживав.
Нікого  мамою  не  звав.
Біду  цю  розумію  я,  
Не  з’їм.
Вклонилася  змія
І  відповзла.  Їжак  побіг
Хутенько  в  темний    свій  нічліг.
Шипшини  з’їв,  запарив  чай,  
Поспав  з  годинку  і  у  гай
Пішов.  Бо  там  зело  густе.
І  дика  яблунька  росте.
Прибув  туди,  здолавши  рів,
Та  яблук  в  гаю  не  уздрів  –  
Корови  випасли  з  села.
В  руках  пастушка  щось  несла.
Підбіг,  понюхав  –  молоко.
Так  радо  випив  би  його.
Дівча  побачило  колька,
- Що  хочеш?  –  каже.
- Молока.
Корови  яблука  спожили.
Мені  й  одного  не  лишили.
Три  рази  лило  в  кулачка
Дівча  напій  для  їжачка.
Хлебтав,  як  дворові  коти.
Тоді  вклонивсь,  узявся  йти.
- Ще  грушка  є,  -  дівча  сказало
Й  на  голки  плід  кольку  поклало.
-  Спасибі,  -  мовив  той,  -  дитино,
Завтра  нарву  тобі  шипшини.
Чекай  мене  отут  в  обід.
БАГАТИМ  Є  НА  МИЛІСТЬ  СВІТ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805612
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 05.09.2018

СЛИВА

Слива  з    гіллям  сухим  стояла  
В  час,  як  зелень  росла  довкола.
Якось  досі  цвіла,  буяла,
А  цьогоріч  –  голенька-гола.

Поруч  саджанців  зміна  гідна  –  
В  листя  вбралися,  підтягнулись.
У  соку  і    сестриця  рідна  –    
Від  плодів  її  гілки  вгнулись.

Що  ж  роботи  з  сухою,  люде?
Перехожі  шиплять:  «Спиляти.
З  неї  сливки  уже  не  буде,
Час  на  дрова  її  забрати».

А  голесенька  деревина
Якось  силу  в  кулак  зібрала,
Вшила  з  листячка    одежину,
Під  фігуру,  на  себе  вбрала.

Мига  вересневі-сеньйору,
Затискає  життя  в  долоньці.
-  Я  була    без  одежі  вчора,  
А  сьогодні  в  новій  суконці.

Поки  небо  гойдає  зорі,
Поки  серце  плете  канати,  
Може  мрія    пустити  корінь,  
Із  пустелі  оаза  стати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805512
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.09.2018

ЮВІЛЕЙ

Ювілей  –  це  велике  свято.
Позад  нього  -  шматок  життя,  
У  якому  подій  багато,  
Різні  ритми  серцебиття,

Злети  вгору  і  вниз  падіння,
Радість  в  серці  і  сум  також.
Це  осіння  студа  й  горіння,
Приз  якому  –  вінець  із  рож.

Це  утрати  якісь,  здобутки.
Вдихи  й  видихи  із  легень
Річка,  риба,  корми  і  вудки,  
Крила  янгола  в  чорний  день.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805380
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.09.2018

ВЕРЕСЕНЬ

Вересень  вересить.  Літо  сховало  вітрила.
Осінь  всміхнулась,  вдягнулась  у  сукню  нову,  
Скіпетр  взяла  і  на  княжий  свій  трон  заступила,  
Листя  гойдає,  жоржину  на  клумбі,      траву.

Кільцями  подих  холодний  із  уст  випускає,
Дивиться  владно  на  поле,  на  парк  і  на  луг.
Овоч  і  фрукт  у    комори  людські  запихає,
Косарю  косу  вкладає  востаннє  до  рук.

Дзвоником  дзвонить,  школяриків    кличе  до  школи,
Рве  їх  безділля,  мов  списаний  аркуш  ділок.
Зве  на  непишні  бенкети    мурахи  і    бджоли,  
З  айстр,  чорнобривців  сплітає  нехитрий  вінок.

Ліс,  мов  цукерку,  у  фантик  імли  загортає.  
Сум  потихеньку  вселяє    в  пташиних  очах
Книгу  про  зиму  льодяно-сніжисту  читає.
Фарби  розводить    і  миє  журбу  у  дощах.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805182
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.09.2018

Я ЗНАЮ

Я  знаю,  зміцніє  держава,    дійде  до  духовних  висот,  
Уродить  пшениця  на  славу,      задушать  непотріб-осот.
Я  знаю,  моя  Батьківщина  не  прийме  невдахи  клеймо,
Накинуть  не  дасть      Московщині  на  шию  неволі    ярмо.

Я  знаю,  зорею  їй  бути,  світити  у  темряві  днів,
На    радість  свій  сум  обернути,  на  гордощі  праведний  гнів.
Я  знаю,  світити  яскраво  у  світі  їй  довгі  роки.
Сам  Бог  її  нині  власкавив,      устами  торкнувся  щоки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805115
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 31.08.2018

ІЛОВАЙСЬК

             Чотирнадцятий  рік.  Іловайськ  …    Прорахунок  і  зрада.
Недосвідчена  юнь.    Повний  хаос.  Вузький  коридор,
У  якому  не  світло  зелене  –  снаряди    із  «Града»,
Страх,  безсилля,  в  незвідність  кроки  і...  ангельський  хор.  
         Не  пробачу,  о,  ні,  Московії  пихатій  довіку
Мертвих  тіл,  що  на  землю  лягли,  наче  масло  на  хліб.
Тямить,  як    це  нести  не  цілунок  –  букет  чоловіку
Чи  полеглому  сину  зі  слізьми  укупі    на  гріб?
             А  убиті  ж  могли  б  рідно-край  із  біди    підіймати,
Щось  нове  будувати  із  віри  й  любові    биття.  
Але  хтось  собі  вигадав  право  –  зі  зброї    стріляти,  
Світ  кроїти,  стирати  кордони,  губити  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2018

ЛЬВІВ ПАХНЕ

Кавою  пахне  і  левами,  
Парком  із  екзо-деревами    
Місто,  де    щирість  і  фальш
Свій  витанцьовують  вальс.

Вишнями  пахне  і  грушами,
Навстіж  відкритими  душами,  
Раціо-словом  і  тим,    
Що  його  родить  інтим.

Рейками  пахне,  колесами,  
Фредро,  Франком  і  Колессою.
Пахне  хрущем  після  злив,
Тим,  що  Антонич  лишив.

Пахне  травою-зеленкою,
«Дзиґою»  з  артом,  Вірменкою,
Дзвоном  церковним  із  площ,
Бруком,  що  вилизав  дощ.

Пахне  балетом  і  скрипкою,
Модним  товаром  за  шибкою
І  Федоровичем  ще,
Друком,  що  книги  пече.

Пахне  старою  виставою,
Голубом  в  сквері    лавою.
Сміхом,  сльозою,  вином,
Небом  у  хмарах  і  сном.

Пахне  туристами,  мовами,  
Рухом,  людьми  гоноровими
Й  тими,  хто  вбрані  у  хлам,
Просять  при  вході  у  храм.

Пахне  дворами,  жоржинами,
Вуличним  співом,  картинами.
Пряним  минулим    із  веж
І  вишиванкою  теж.

Пахне  Вкраїною-Мамою,
Мітингом,  страйком,  рекламою,  
Богом,  що  ходить  між  мас,
Вірою  в    завтрашній  час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804591
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 27.08.2018

ЛЕГШЕ БУЛО Б

Легше  було  звалити  берлінську  стіну,  
Чи  ступити  ногою  на  Марса  хмільного,  
Ніж  пробити  байдужості  плівку  міцну,  
У  котру  твоє  серце  сховалось  від  мого.

Легше  взяти  Конгур  у  системі  Памір,  
Чи  пуститись      Ікаром  зі  скелі    до  гаю,  
Ніж  до  свого  лиця    притягнути    твій  зір,
Ніж  почути  завітне  від  тебе  «кохаю».

Легше  хмари  розвіяти,  повні  води,  
Чи    крізь  голковий    отвір  пролізти  слонові,  
Ніж  попасти,  знайшовши  таємні  ходи,
В  твої  сни,  в  твої  дні  і  думки  пурпурові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804589
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2018

ДИХАТИ СЕРПНЕМ

Дихати    серпнем    і    дню  посилати  привіти,  
Липовий  чай  заварити  і  пити  з      чугайстром.
Сонячним  зайцем  стрибати  і    просторінь  гріти,
В  грудях  стопити  облуду,  пиху,  хатоскрайство.

Дихати  серпнем,  допоки  крокує  стезею,  
Груші  солодкі  лишає    у  мисці  на  ганку.
І  доки  мир  ще  не  став  експонатом  музею,  
Щедро  його  накладати  на  хліб  до  сніданку.

Дихати  серпнем,  птахів  із  руки  годувати,  
Вічність  латати  очима  і  шкірою  серця.
Рани  на  тілі    планети  Земля    бинтувати,
Райдугу  звати,  поїти  її  із  відерця.

Або  так.  
Дихати    серпнем    і    дню  посилати  привіти,  
Гладити  оком  потомлені  сливи  і  ружі.
Сонячним  зайцем  стрибати  і    просторінь  гріти,
Кривди  граніт  розбивати,  топити  байдужість.

Дихати  серпнем,  допоки  крокує  стезею,  
Груші  солодкі  лишає    у  мисці  на  ґанку,
Тишу,  яка  ще  не  є  експонатом  музею,  
Щедро  на  хліб    накладати  собі    до  сніданку.

Дихати  серпнем,  птахів  із  руки  годувати,  
Вічність  латати  руками  і  хвилями  серця.
Рани  на  тілі    планети  Земля    бинтувати,
Райдугу  звати,  поїти  її  із  відерця.
25.08.18                            Любов  Пікас

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2018

ЩАСТЯ - ЦЕ…

Щастя  –  це  чути  гармонії  звуки,
Неба  спивати  ясну  голубінь,
Зустрічі  клеїти    після  розлуки,  
Злети  мережити  після  падінь.

Щастя  –  це  дихати  (вміти!)  любов’ю,  
День  загортати  у  фантик  чуттів,
Двері  щодня  відчиняти    здоров’ю,  
З  вітром  у  парі    іти  по  путі.

Щастя  –  це  пійманий  тишею  вечір,
Праця,  що  хлібом  лежить  на  столі.
Ніч,  що  рікою  лягає  на  плечі,  
Мозок  запрошує  в    сни-кораблі.

Щастя  –  це  брати  частинку  від  світу
І  водночас  нею  повнити  св́іт.
Миром  мостити  планеті  орбіту,
Правду  і  честь  зодягати  в  граніт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803756
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2018

Надвечіря над озером

Зложило  сонце  спеконосні  крила.
Задихав  легше  старець-ліс  і  луг.  
Нарешті  тиша  озеро  накрила.
Човни  зійшлися  на  нічліг  у    круг.    

Лиш  цвіркунам  чогось  не  до  спочинку,
Співають  дружно  й  гучно  у  траві.
На  плечі  небо  кинуло  хустинку.  
Тримає  зорі    ніч  у  рукаві,  

Ось  зараз  стане  жваво  розкидати
Над  лісом,  лугом,  синім    озерцем.
У  сон  пірнуть  дорослі,  діти,  хати.  
Лиш  місяць  зорям  виставить  лице.
14.0818

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803156
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.08.2018

ПОРА

Тобі  я    віршів  склала  поза  триста.  
Та    не  здригнула  жоден  в  серці  м’яз.
Душа  твоя,  мов  скеля,    кам’яниста.
І  око  ствердло,  наче  дуб  чи    в’яз.  

А  я  тебе…  носила,  мов  дитину,  
Яку  родила  в  болях  і  сльозах.
Тобою  гріла  добу  і  хатину  –
Ти  був,  як  піч  мені  у  ній  і  дах.

Та  час  чуттю  додати  трохи  гриму,
Тату  прибрати  те,  котре  набив.
Не  вигнати    мені  холодну  зиму,
Якою  ти  свій  обшир  обліпив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2018

ВДИХАЮ ПАРФУМИ

Вдихаю  парфуми  прийдешнього  дня,  
І  благість  розходиться  тілом.
На  стежці,  де  вчора  жовтіла  стерня,  
Трава  виграє  хлорофілом.

Вимацую  простір  очима  душі  –  
Клекоче,  пахтить,  голубиться.
Танцюють    бджілки  на  пахучім  кущі,
Жоржини  витягують  лиця.

Хвилюється  річка,  мов  юне  дівча,  
Сад,  сонцем  упившись,  хмеліє.
І  віра  у  краще  життя,  мов  свіча
В  Святвечір,  вогнем  пломеніє.

Не  сміє  прекрасне  летіти  у  вир!
Війна  має  канути  в  Лету.
Любов  -    народити  від      гідності  мир,
Наповнити    щастям  планету.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2018

НЕМАЄ

Задзвонила  Олеся  у  храм,
-  Є  в  вас  образ,  що  Гошівським  зветься?
Я  б  купила.    
Мужчина:  «Цей  крам,
Жінко  люба,  в  нас  не  продається.

- Ну,  а  хрестики  срібні  хоч  є?
Можна  вибрать  собі  чи  дитині?
Ні.  Не  має.  Терпіння  моє  
Вже  тріщить.  Щось  цікавить  ще  нині?

-  Так.    Є  свічка    у  вас  воскова?
Обійтись  храм  не  може  без  цього!
-  Це  не  церква,  це  рада  міська.
В  нас  немає    нічого  святого!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802803
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 12.08.2018

ХТОСЬ ЛЮБИТЬ СЛОВО

Хтось  любить  слово,  вдягнене  в  єдваб,
Із  перснями  коштовними  на  пальцях,
Щоб  крок  його  не  знав  поняття  «квап»,
Щоб  ген  не  видав  в  нім  неандертальця.

Хтось  любить  слово,  схоже  на  палац,  
На  пам’ятник  із  мармуру,  граніту.
Щоб  не  кривлялось,  наче  той  паяц,  
Щоб  знало  дім  свій  і  свою  орбіту.

А  я  шукаю  душу  у  словах,  
Немов  заблудлу  вівцю  із  отари.
Якщо  співає,  то  нехай,  як  птах,  
Як  плаче,  то  хай  так,  як  дощ  із  хмари.

Нехай  не  завоює  край  і  світ.
Лише  б  для  нього  -  небо  охоронцем.
Лише  б  до  нього  диво  мало  хід,
Лише  б  світило  й  гріло,  наче  сонце.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802739
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2018

ЧУПА ЧУПС

Йшла  Наталя  шляхом  –  упс,
Розгорнула  "чупа  чупс".
Тут  ворона  зверзу:  «Кар!
Дай  попробувать  товар!

На  чуже  розкрила    рота?
Вилизать  самій  охота
Цей  кругляк  зі  смаком  коли.
Птах  утік,    брунатні  бджоли

До  Наталки  тут  пристали.
Лизака  просити  стали.
- Ні,  не  дам!  Мені  купили!
Краще  б  соку  ви  попили
З  квітки,  що  росте  на  клумбі  –  
Поруч,  не  на    Джомолу́нгмі.

Стихла  враз  стара  ворона.  
Стали  пити  сік  із  грона
Горобини  бджоли  махом.
Тут  з’явилось  три  мурахи,

Вчули  запах  солоденький.
- Дай  лизнуть  нам  те,  маленька,  
Що  на  паличці  тримаєш.
Ти  щодня  таке  вживаєш?

Те,  що    я  лижу  теперка  –  
"Чупа  чупс",  така  цукерка.
Вам  не  дам  її.  О,  нене!
Що  це?  Змова  проти  мене?!

Впала  Натка  тут  на  брук.
"Чупа  чупс"  їй  випав  з  рук.
У  калюжу  закотився.
І  нікому  не  згодився!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802285
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 07.08.2018

СЛОВО

Слово  –  це  куля,  що  б’є  наповал,  
Змінює  гени  в  клітинах  і  плани,
Танець,  що  просить  гостинно  на  бал,
Ліки,  які  зарубцьовують  рани.

Слово  –  це  дух,  що  до  бою  зове,
Смілість  зі  страху  й  вагання  збирає,  
Смуток  із  серця  із  коренем  рве,
Струни  душі  безконтактно  торкає.

Звуки  всього  лиш.  А  мають    ефект,
Ходять  назирці,  над  долею  виснуть,  
Тягнуть  у  прірву  і  кличуть  у  лет.  
Спершу,  ніж  в  світ  їх  пустити,  помисли.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801572
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2018

РАНКОВІ РОЗДУМИ

Ну,  що  сказати  нині  хочу  світу?
Хай  скине  з  тіла  вицвіле  хутро,
Шукає  ту  з-поміж  орбіт        орбіту,  
Котра    любов’ю  вимостить  нутро.

Що  є  любов?  Сама  того  не  знаю.
Це  щось  таке,  що  світлить  день  і  зір.
Людське  із  Божим  у  одне  єднає,  
Несе    над  гори,  між  планет  і  зір.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801393
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.07.2018

ГАЛИЦЬКИЙ ДОЩ

У  мене  друг  з’явився  –  дощ.
Між  вулиць  бродить    він  і  площ,
Під  домом  й  кілька  раз  у  дні
У  шибку  стукає  мені.
-  Виходь,  мовляв,  надвір  мерщій.
Покинь  варить  свої      борщі,  
Зводити  гору  із  думок,
Ходи  зі  мною  у  танок.
Торкнуся  ніжно  твоїх  рук,  
Впаду  на  груди  і  до  мук
Їх  зацілую.    Я  такий!
На  ласки  жадібний,  палкий.
Ходи,  відчуй  мою  снагу.
Не  зображай,  прошу,    Ягу.
Співатиму  тобі  пісень
Ціліську  ніч,  ціліський  день.
Вже  більше  місяця  зове.
У  голові  туман  пливе.
Живе  цей  дощ  в  Галичині.
Сказати  так  йому  чи  ні?
Майбутнє  є  з  ним?...  Та  нема.
Втече,  коли  прийде  зима

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800693
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.07.2018

ОПИТУВАННЯ

Підійшов  до  журналістки  –  до  блондинки  Ніни,
Бос  відомої  газети  «Правда  України».
Каже  дівчині  грудастій,  милій,  блідолицій:
- Терміново  опитати  треба  люд  столиці.
При  розмові  увімкнути  диктофон  в  кишеньці.
Скільки  є  людей  щасливих    в  Україні-неньці
У  відсотках  зрахувати.  Ось  таке  завдання.
- Зрозуміла.
У  вівторок  встала  Ніна  зрання
І  пішла  у  місто.  Костю  стріла  між  акацій.  
Запросив  її  в  їдальню    він  по  місцю  праці.    
З’їли  сирники  і  кави  випили  по  чашці.
- Я  піду,  у  мене  справи,  -    мовив  Ніні-пташці.  
- В  мене  теж.  Питати  буду,  чи  всім  добре  жити.
- Успіху!
-.            Й  тобі  народу  гарно  послужити!
Три  години  працювала  Ніна  і  завзято  –  
Від  ста  з  лишком  перехожих  відповіді  взято!
У  редакції  відсотки  вивела      без  ліні.
Дев’яносто  вісім  кажуть,  добре  їм  в  країні.
Бос  прослухав  запис.  Правда.  Плюс  великий  владі!  
- Де  ж  опитувала  люд  ти?  
- У  Верховній  Раді.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800381
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2018

НА ЗОРІ

На  зорі  мене  нині  якісь  дивні  звуки    збудили,
Ніби  хтось  грав  на  клавішних,  пробував  скласти  мотив.
До  вікна  позирк  кинула  –    голуби  дзьобами  били.
Вилізали  двори  і  дерева    з  пащек  темноти.

Ніч  маліла  на  силі,  збиралась  іти  на  спочинок.
День  летів  на  коні  і  наспівував    оду  життю.
Нишком  світло  вповзало  до  вулиць,  дворів  і  хатинок,  
Уливалась    невидима  сила  у  жили  буттю.  

Що  чекати  сьогодні  нам?  В  світі  багато  обману,  
Сліз  багато,  інтриг,  ворожнеч    непотрібних,  смертей.
А  так  хочеться  з  миром  у  парі  під    звуки  органу
Вальсувати,  любов  виливаючи  й  радість    з  грудей.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800123
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2018

СОНЦЕ І ХЛОПЧИК

Якось  сонце  встало  вранці,  
Одягло  короткі  штанці,  
Влізло  в  хмарку,  вмило  личко  –  
І  у  ліс,  де  є  сунички.
Довго  їх  шукать  не  стало.
Із  десяток  назбирало,  
З’їло,  ходячи  по    лузі.
Ну,  а  потім  у  джакузі
Посиділо  собі  чудно.
А  як  стало  йому  нудно,  
Полем,  лісом  пострибало
З  вітром  в  парі  станцювало    –  
Співаком  і      піаністом.
А  тоді  гуляти  містом
Сонечко  пустилось  радо.
Там  зустріло  хлопця  Влада,  
Що  купався  у  фонтані
І  мочив  волосся  Тані  –  
Меншенькій  своїй  сестричці,  
Що  стояла  на  травичці
Зовсім  поряд,  біля  глоду
І  боялась  лізти  в  воду.
Аж  округлило  очиська,
Як  побачило  хлопчиська
Сонце  –  гривка  у  малого  
Жовта,  сяє,  наче  в  нього.  
-  Може  ти  моя  родина?  –  
Запитало  у  хлопчини.
-  Не  розжарена  я  куля,
Не  зозуля,  не  цибуля,  
Не  зоря  і  не  планета,  
Не  комета,  не  монета,
Не  кульбабка,  не  жоржина.
Я,  повір  мені,  людина.
Можем  друзями  ми  стати.
-  То  ходімо  в  луг  гуляти
-  Добре,  лиш  візьму  сестричку.
-  Полоскочу  її  в  личко.
-  Лоскочи,  але  не  дуже,  
Не  спечи  їй  щічки,  друже.
-  Ну,  гаразд.  То  гайда  в  луг?
Там  такий  пахучий  дух!
-  Там  і  справді  чудно  і  влітку.
Вітерець  гойдає  квітку.
Можна    в  "Лови"  там    пограти,  
Мамі  квіток  назбирати.
-  Хто  це  мама?
-  Рідна  ненька,  
Що  встає  завжди  раненько,  
Наварить  і    погодує,  
Попере  і  попрасує.
Поведе  в  садок,  до  річки,  
Поцілує  ніжно  в  щічки.
-  В  мене  матінки  немає.
-  Хто  ж  тебе  до  сну  вкладає?
-  Як  приходить  ніч  до  хати,  
Я  саме  лягаю  спати.  
-  Зрозуміло.  Ну,  кріпися.
І  не  плач,  а  веселися.
Будемо  дружить  з  тобою.
Вище  носа!  Хвіст  трубою

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800042
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 20.07.2018

ЯК ДИВНО

РОЗДУМИ  ПІСЛЯ  ПЕРЕГЛЯДУ  ВИСТАВИ  "Ромео  і  Джульєтта  в  кінці  листопаду"

Як  дивно  –  закохатись  в  п’ятдесят,  
Як  сивий  птах  ховається  у  косах,
Як  висихають  мрії  у  покосах,
Як  прагне  вечір  доповзти  до  п’ят.  

Як  згубно  –  закохатися  в  цей  вік,  
Коли  глядять  на  тебе,  мов  на  диво  -  
Із  посміхом,  із  осудом,  гидливо,
Як  ллють  отруту  в  груди  замість  лік,

Та  все  ж  уміти  втримати  в  собі
Вогонь,  що  світлить  око,    гріє  душу,
Дає  наснагу  малювати  сушу
Між  вод  бурхливих,  вигравати    бій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2018

ВАСИЛЬКО (оповід. )

     В  селі  на  Чернігівщині  жив  собі  хлопчик.  Звали  його  Васильком.  Був  він  дуже  рухливим  і  допитливим.  Любив  слухати  різні  історії,  які  розповідали  старші  люди,  коли  збиралися  в  один  гурт    у  неділю  чи    свята.  А  ще  любив  природу,  часто  ходив  він  з  мамою,  татом  або  й  сам  до  річки,  в  поле,  в  луг,  говорив  зі  світилами  небесними,  зі  звірами  лісними,  з  квітами  барвистими,  ріками  грайливими,  з  мрійниками-деревами,  з  дрібними  комашками  та  літаючими  пташками.    Іграшками  Василько    рідко  бавився,  живе  його  манило  до  себе.  Коли  хлопчику  виповнилося  сім  літ,  він  пішов  до  школи.  Батько  купив  йому  ранець,  мати  –  все  решта,  що  було  потрібно  для  навчання.  Першого  вересня,  у  свято  Першого  дзвоника,  хлопчик  одягнув  нову  білу  сорочку,  синій  костюм,  узяв  портфелик  і  пішов  з  мамою  до  школи.  Тато  теж  хотів  бути  присутнім  на  важливій  для  сина  події,  але  не  зміг,  мусив  іти  на  роботу,  не  знайшлося  того,  хто  б  міг  його  підмінити.  Та  перед  виходом  із  дому    дав  напучування    сину:
-  Запам’ятай,  Васильку,  від  сьогодні  ти  вже    не  малюк,  ти  –    учень.  Тепер  в  тебе  буде  зовсім  інше  життя,  ніж  було  досі.    Використай  час,  який  тобі  надається  для  нового  етапу    життя,  з  користю.  Веди    себе  в  школі  так,  щоб  роду  нашого  славного  козацького  не    зганьбити.  Будь  уважним  на  уроках,  слухай  учительку,  вчися  гарно.  Як  приймеш  мої  слова  до  уваги,      матимеш  пошану  від  своїх  і  чужих,  а,  може,  й  відомою  людиною  колись  станеш,  на  весь  світ  відомою!
       Зашарівся  Василько  від  татових  слів,  усе  ж  зрозумів,  що  школа  –  не  місце  для  забавок,    що  туди  йдуть  для  того,  щоби  чогось  навчитися.  І  хлопець  старався,  з  перших  днів  опановував  науку,    прикладаючи  чимало  сил.  До  того  ж    Василькові  було  цікаво  вчитися.  В  школі  він  завжди  міг  почути  чи  побачити  щось  нове.  Поводив  себе  зазвичай  хлопець  достойно.  Нікого  не  ображав,  але  й  нікому  честі  своєї  топтати  не  давав.  Як  треба  було,  то  й  кулаками  захищався,  не  тільки  словом.    У  вільний  від  навчання  час  Василь    любив  читати  книжки,    брав  їх  у  бібліотеці  –  шкільній  та  сільській.  Інколи  грав  із  хлопцями  у  футбол,  інколи  ходив  зі  своїм  дядьком  Романом  до  річки  ловити  рибу.  Здебільшого  дядько  ловив,  а  Василько  спостерігав  за  ним  і  за  всім,  що  було  довкруж  них.    Часом    хлопець  бродив  собі  й  сам  приліском,  лужком,  говорив  зі  всякою  живністю,  яку  стрічав  на  шляху.  І  вона,  ця  живність,  розуміла  його.  Ну,  наприклад,  побачить  Василько  змійку,  скаже  їй:
- Повзи    своєю  дорогою,  мала.  Я  тебе  не  чіпатиму,  бо  ти  ж  така  мешканка  нашої  землі,  як  і  я,  тим  самим  Творцем  сотворена.    В  тебе  свої  справи  в  цьому  світі,  у  мене  –  свої.  
І  змійка,  радісно  махнувши  хлопцеві  хвостиком,  відповзе  від  нього,  зникне  у  череві  високих  трав.  Птиці  ж,  повз  яких  проходив  Василь,  діяли  навпаки  –  вони    не  втікали  від  хлопця,  а  стрічали  радісним  співом,  купались  в  його  блакитних,  як  безхмарне  небо,  очах.  Пернаті  бачили  у  Василькові      свого  друга.  Іноді  вони    навіть  сідали  малому  школярикові  на  плечі,  на  руки,  гріли    йому  душу  своїми  теплими  м’якими  пухкими  тільцями,  ділилися  з  хлопцем  своїми  думками,  випускаючи  із  дзьобиків  тільки  йому  зрозумілі  звуки.
- Люблю  вас,  -  казав  їм  зворушено  Василько,  -    і  дуже  шаную.  Хороша  у  вас  робота  –  лікувати  дерева,  звеселяти  світ.  Не  кожному  така  роль    відведена  у  світі.  
Бджоли  теж  любили  хлопця,  кружляли  довкола  його  шиї,  сідали  йому  на  голову,  мовби  Василько  був  не  людиною,  а  квіткою,  насиченою  нектаром.  Не  чинили  хлопцеві  кривди,  не  впихали  пекуче  жало  йому  крізь  шкіру  навіть,  коли  тоді,  колт  морщив  чоло.
- Працелюбні  ви  створіннячка!  –  казав  їм  хлопець.  -  Недаремно  на  світі  живете  –  мед    даєте.    Люблю  вас.  Вчули  від  мене  добре  слово?    Тепер  летіть    собі!  
Бджоли  усміхалися,  розпускали    крильця  і  відлітали.  
     Василько  з  усіма  дітьми  у  класі  й  тими,  що  жили  на  його  вулиці,  був  привітний,  але  міцну    дружбу  мав  лише  з  Тимком  –  своїм  однокласником,  та  Володею,  який  жив  у  сусідньому  будинку  і  був  старшим  від  нього  на  рік.  З  дівчат  хлопцю  найбільше  подобалась  Оленка,  яка  жила  за  три  хати  від  нього.    Очі  в  цієї  дівчини  були  чорні,  як  терен,  волосся    такого  ж  кольору  й  довге,  в  коси  гарно  заплетене.  Оленка  була  акуратною,  гарно  вдягалася,  ходила  легко  й  швидко,  як  лань  лісова.    А  розум  який  мала,  дарма,  що  на  два  роки  пізніше  вродилася  від  Василька!  На  кожне  питання  дівчина  мала  свою  відповідь.  Хлопець,  як  вона  ще  сама  не  знала  букв,  читав  їй  іноді  книжки  або  переповідав  ті,  які  були  ним  прочитані  раніше,    часом  загадував  і  загадки.  Олена  слухала  Василя  з  охотою,  майже  всі  загадки  їй  вдавалося  відгадати.  Коли    ж  дівчинка  пішла  до  школи  й  вивчила  всі  букви,  то  почала  сама  читати  книжки  й  переказувати  прочитане  нею  Василеві.
     У  вільний  час  Василько    не  тільки  гуляв  із  друзями,  він  допомагав  батькам  по  господарству  –  на  городі,  в  саду,  біля  хати.  Вмів  і  дров  нарубати,  і  сад  обрізати,  дерево  посадити  й  картоплю  викопати.  
     Коли  ж  хлопець  закінчив  10  клас,  отримав  у  школі  атестат  про  середню  освіту,  ще  й  срібну  медальна  додачу,  то  вступив  до  столичного  вузу.  Це  йому  вдалося  зробити  з  першого  разу.  Навчався  Василь    на  філологічному  факультеті.  Робив  це  відповідально.  Читав    багато  книжок  –  навчальних  і  художніх.  Записався  до    літературної  студії.    В  якийсь  момент  хлопцеві    захотілося  спробувати  власні  сили  у  літературній  діяльності.  Ще  бувши  учнем  школи,  Василь  написав  кілька  віршів,    роздумів,  есе,  але  нікому,  окрім  близьких  друзів  і  мами,  їх  не  показував  –  соромився.    А  тут  раптом  відчув,  що    це  його  –  творити  слово.  Написав  оповідання  про  деякі  неординарні  події,  що  сталися  в  сусідньому  з  його  рідним  селі.  Через  якийсь  час  написав  ще  одненьке  –    про  будні  і  свята  студентів  вузу.  І  так  пішло,  поїхало.  Хлопець    добре  знав  англійську  мову,  тож  став  займатися  ще  й  перекладами.  Спершу  перекладав  статті,  потім  взявся  за  переклади  віршів,  оповідань.  Літературна  майстерність  Василя  росла  з  кожною  новою  написаною  роботою.  А  коли  хлопець    закінчив  вуз    і  пропрацював  рік  із  гаком  у  районній  газеті,  то  взявся  за  написання  роману.  Рік  працював  над  ним,    використав  у  своєму  творі  й  деякі    документальні  дані.    Написаний  Василем  роман  був  виданий  відомим  видавництвом,  бо  він  здобув  перемогу  в  одному  з  літературних  конкурсів,  не  перше  місце  –  третє  зайняв,  і  все  ж….  Отак  став  наш  Василько    письменником  Василем.  Дівчата  на  нього  заглядалися  ще  й  до  того,  як  став  відомим,    бо  гарним  був  парубком  –  високим,  ставним,  сильним.  А  ще  ж  як  і  славним  став,  відбою  від  них  не  мав,  очима  з’їдали.  Ну,  але  ж  і      говорити  хлопець  вмів!  Слова  з  його  уст  сипалися,  як  горох  із  перекинутої  макітри.  І  всі  ж  мудрі,  всі  дотепні!  Однак  Василь  не  поспішав    заводити  з  дівчатами  близькі  стосунки.  Тримався  від  них  трохи  поодаль.  Волі  хотів,  як  птах,  й  час  мати  на  те,  щоб  займатися  літературою  і  вивчати  світ.  Жив  він  у  районному  містечку,  працював  у  районній  газеті  журналістом.  
   Якось    Василь  на  вихідні  приїхав  до  батьків  у  село.    Шкільний    друг  Тимко  запросив  його  до    клубу  на  дискотеку.  Пішли  вони  й  зустріли    там  Олену  –  ту,  з  якою  Василь  дружив  у  дитинстві.  Дівчина,  як  виявилось,  саме  в  той  рік  закінчила  навчання  у  харківському  вузі  (в  Харкові  жила  її  тітка)  і    приїхала  додому  на  відпочинок.  Її  тіло  облягала  модна  сукня,  на  її  ногах  були  туфлі  на  підборах,    гарна  зачіска    й  легкий  макіяж  вносили  свій  штрих  до  образу.  «Ще  красивішою  стала,  -  подумав  Василь,  -    як  була  в  дитинстві».  Він  запросив  Олену  на  танець.  Наставила  йому,  коли  пішла  з  ним  танцювати,    два  ряди  своїх  білих,  як  перлинки,  зубів  й  очима  блиснула.  У  хлопцевій    душі    заграли  скрипки.      Василь  пригадав  окремі  миті  дитинства:  те,  як  він  ніс  Оленку  на  руках,  коли  вона  забила  коліно,  як    він  читав  їй  книжки,  пригощав  яблуками  зі  свого  саду.  Серце  хлопця  наповнилося  теплом.  Інші  дівчата  йому  не  потрібні,    так,  а  від  Олени  він  не  відмовиться,  подумав.  Тільки  чи  вона  буде  зараз  виявляти  таку  ж  прихильність  до  нього,  як  це  було  у  дитинстві?    Василь  мав  сумніви,  однак  це  не  вплинуло  на  його  рішення  –  запропонувати  Оленці  провести  її  додому.    Коли  після  закінчення  дискотеки  у  клубі  він  це  зробив,  дівчина  без  вагань  погодилася  йти  з  ним.  
       Довго  стояли  обоє  біля    хвіртки  під  небом,  густо  вкритим  зорями,  згадували  зі  сміхом  минуле,  ділились  тим,  що  було  після  того,  як  вони  вже  не  бачились.    Рівно  через  п’ять  місяців  Василь  та  Олена  створили  сім’ю  й  почали  жити  разом  у  квартирі,  яку  він  винаймав.  Ще  через  пів  року  журналіст  отримав  власне  житло.    Оленка  почала  працювати  в  одній  із  шкіл  міста  вчителькою,  а  Василь  і  далі  вів  журналістську  діяльність.  Згодом  він,  написавши  і  видавши  кілька    книг  –    оповідань  та  романів,  ставши  знаним  письменником    не  тільки  в  рідному  краю,  а  й  за  кордоном,  перебрався  на  проживання  з  дружиною  й  донькою  до  столиці  України.  
     Письменник  часто  згадував  свого  батька,  який  відійшов  незадовго  до  того,  як  йому,  Василеві,  вручили  Шевченківську  премію  за  один  із  його    романів.  «Щось  таки,  мабуть,  побачив  у  мені  татусь,  -  думав  чоловік.  -  Недарма  ж,  відправляючи  мене  до  1  класу,    казав,  що  я  можу  здобути  славу,  і  навіть  світову,  правда,  лише  за  певних  умов.    Здається,  я  ці  умови  виконав».  «Так,  -  говорили  літературні  критики  і  читачі  пана  Василя.    –  Цей  письменник  доклав  чимало  сил,  умінь,  старань  до  того,  щоб  стати  тим,  ким  став.  А  до  писання,    мабуть,  його  покликало    саме  Небо».  
     Воно  кожного  кличе  до  свого.  Треба  тільки  хотіти  почути.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799094
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2018

ВСТАВАЙ РАНО

Як  дивно  –  закохатись  в  п’ятдесят,  
Як  сивий  птах  гніздечко  мостить  в  косах,
Як  стяті  мрії  сохнуть  у  покосах,
Як  прагне  вечір  вп’ястися  до  п’ят.  

Як  згубно  –  закохатися  в  цей  вік,  
Коли  глядять  на  тебе,  мов  на  диво  -  
Із  посміхом,  із  осудом,  гидливо,
Отруту  ллють  у  рани  замість  лік,

Та  все  ж  уміти  втримати  в  собі
Вогонь,  що  світлить  око,    гріє  душу,
Дає  наснагу  малювати  сушу
Між  вод  бурхливих,  вигравати    бій.


Фрезури  -  зачіски.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799044
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.07.2018

РАНОК

Світанок.  Небо,  як  слізка,  чисте,  
Без  хмар-сукенок,    у  стилю  ню.
Під  ним  калина,  плете  намисто,
Махає  листом    новому  дню.

Качат  гойдає  ставок  на  хвилі.
Вдяг  ліс  перуку  –  статечний      пан!  
Міцніє  липень  на  волі  й  силі,
Виводить  сонце  на  перший  план.

Складає  вітер  музичну  п’єсу,
Кладе  на  ноти  пісні  птахів.
Співає  обшир  подячну  месу
Творцю  водоймищ  і  берегів.

Палає  око,  мов  свічка  з  воску.
Радіє  серце,  бо  б’є  в  нутрі.
Печуться  думи  в  гарячім  мозку,
Немов  в  олії  картопля  фрі.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2018

ГОЛОС

Люблю  у  ньому  найдужче  голос  –  
Низький,  протяжний,  неначе  туба.
Він  серце  хилить,  як  вітер  колос,
Він  рівноваги  моєї    згуба.

Він  пробиває    броню  сумління,
Він  той,  із  ким  я  у  дружбі  й  герці.
Моє  розп’яття,  і  вознесіння,
Цілющі  ліки  і  рана  в  серці,

Потоп  всесвітній  і  човен  Ноя.
З  руки,  як  білку,  його  годую.
Нечасто  вуха  топлю  у    ньому,
Але    душею  здалека  чую.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2018

ЗАЄЦЬ ВИЛІЗ (неб. )

Заєць  виліз  на  хмарину.
Вовк  на  нього    глип  та  глип,  
Бо  у  зайця  із  корзини
Виглядає  дивний    гриб.  
Хоче  й  вовк  на  хмару  лізти,  
Любить  суп  з  грибів  він  їсти.

Пес  конем  по  трасі  їде.
Що  везе?  На  ринок  сир.
Його  купить    баба    Ліда,
Стопить,  буде  мати  жир.

Грає  кіт    з  курчам  у  «Лови».
Слон  пече  з  бамбука  торт.
Вовк  купив  у  Олі  ровер,
Їде  в  гори  на  курорт.

День  на  шиї  місяць  носить,  
Наче  бубон  музикант.
Джміль,  що  завжди  ходить  босий,
Ноги  всунув  до  пуант.  
Хоче  бальником  зробитись.
У  театрі  працювать.
Згоден  ревно  він  трудитись,  
Тільки  б  оплески  зірвать.  

Мавпа  п’є  в  кав’ярні  каву.
Їсть  банани  кашалот.
Бегемотик  сів  на  лаву,  
Порав  цілий  день  город.

Мишенята  покроїли
Листя  хрону,  лободи.  
За  машинки  швейні  сіли,  
Зшили  одяг  для  води.

Сонце  дощ  пустило  в  квіти,  
Мов  човни,  в  лужку  пливуть.
Ну,  а  може,  все  це,  діти,
Небилицями  зовуть?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2018

У день вшанування пам'яті Василя Сліпака

А  небо  так  сумно  співало  бельканто
І  сіллю  спікало  ґрунтів’я    тверде.
Дерева  на  ноги  узули    пуанти,  
Але  не  спішили  іти  в  па-де-де.

Птахи  голосам  перекрили  дороги.
Розпачливі  думи  вигойдував    став.
Сховалося  сонце  у  закутку  й  Бога
Молило,  щоб  мир  в  Україні  настав.

Вже  стільки  бійців  за  межею  земного,
А  схід  все  пече  із  костей  коровай.
Коли  вже  дохлепчеться  гуща    сумного,
Наповниться  сміхом  калиновий  край?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2018

ЧОРНЕ

Майже  щодня  зі  сходу
Чорні  листи  надходять.
В  чорних  листах  –    про  чорне,  
В  чорних  листах  –  про  смерть.
Чорному  чорні  люди
Чорною  люттю  годять.
І  не  зробити  чорне
Білим,  хоч  круть,  хоч  верть.

Чорного  так  багато  –  
Заздрість,  пиха  і  злоба,
Ненависть  і  гнівливість,  
Сварка,  війна,  теракт,  
Тиха  глуха  байдужість,
Хижа  тупа    жадоба.
Чорне  не  йде  зі  сцени
Навіть,  коли    антракт.

Що  нам  робити  з  чорним?
Як  нам  його  накрити?
Світлом,  теплом  потрібно
Шлях  перекрити  млі,
Лампу  в  сто  ват  в    ліхтарик
Чорного  «Я»    вкрутити,
Стати  у  ряд    із  сонцем,  
Дати  заряд  Землі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797717
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.07.2018

РАНОК

Ніч  вичахла.  Ранок  стукоче  в  віконце,
Заштовхує  світло    до    сонних  кімнат.
Вирівнює  скручені  промені  сонце
Під  звуки  пташиних    дзвінких  серенад.

Ромашки  напнули,  немов  молодиці,  
Біленькі  хустини,  шлють  дневі  привіт.
Кудлаті    голівки  знесли  чорнобривці,
Красою  і  пахом  наповнюють    світ.

Качата    зайняли  сере́дину  ставу,
Пірнають,  наставили  вгору  хвости.
Дуб  липі  складає  любовну  октаву,  
До  «мила»  не    в  силі  він  риму      знайти.

Його  підбадьорює  вітер  крилатий,  
І  розум  одразу    іде  в  вар’єте  –  
Знаходиться  слово  і  віршик  читати
Дуб  липі  береться.  Та  чує  –  цвіте.

Такий  ось  цей  ранок  на  фініші  червня  –  
Із  подихом  м’яти,  із  блиском  очей.
Добро  засіває  в  мені,  наче  зерня,
І  кросна  любові  у  просторі  тче.

Кросна  -  діалкт.,  полотно,  тканина.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2018

ХТО ТИ Є?

Хто  ти  є?  Що    для  світу  ти  можеш?
Чим  наповнені  груди  твої?
Що  на  ваги  шляхів  своїх  ложиш?
З  ким  розмову  ведеш  і    бої?

Що  для  тебе  є  світобудова?
З  чого  день  твій  -  із  праці,  з  надій,
Що  для  тебе  прабатьківська  мова,    
Річка-стрічка  і  ліс-чародій?

Можеш  бути  в  упадку  чи      злеті,  
Думі    місце  цій  дай,  широти:
Що  ти  сієш  на  нашій  планеті,
І  які  з  цього    будуть  плоди?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797091
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.06.2018

ЛІС І ДОЩ

Лісові  червень  дощами  перістими  годить.
З  ґрунту  полізуть,  мов  миші  із  нірки,      гриби.  
Квіти  вдягнуться  в  святкове,    підуть  в  хороводи.
Гратимуть  їм  на  цимбалах  ялини    й  дуби.

Трави  одягнуть  яскраві  зелені  спіднички.
Будуть  хвалитись  обновками  білці,    тхорку.
Хоч  помарніло  обличчя  в  малої  сунички,  
Спіє  малина,  ожина  у  білім  вінку.

Сонечко  вийде  невдовзі  і  зайву  вологу
Вилиже  жовтогарячим    шорстким  язиком.  
Дід  Лісовик  усміхнеться,  подякує  Богу.
Бджілка  усіх    пригостить  життєдайним  медком.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797024
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.06.2018

Буває так

Та  я  ж  нічого  над...  не  хочу,  
Як  стрінеш,  щоб  чоло  схилив,  
Просканував    очима    очі,  
До  себе  міцно  притулив,
Подарував  один  цілунок  –  
Такий,  що  стопить  в  серці  лід,  
Що  виведе  із  крові  трунок
І  надих  дасть  на  много  літ.  


Та  ж  надмір  я  не  вимагаю,
Лише  б  торкнувся    до  щоки,  
Подарував  шматочок    раю,  
Тепло  душі  і  міць  руки.
Та  ти  обвів  круг  себе  коло,
Мої  чуття  підняв  на  гак.
Ти  не  любив  мене  ніколи.
Інакше  б  все  було  не  так.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2018

Людям, яким трохи важче, ніж іншим

Буває  так,  що  хтось  родився  хворим
Або  набув  хворобу  за  життя.
Та  це    не  присуд  ще,  не  люте  горе,
Не  привід  для    зажури    та  ниття.

Зібрати  варто  волю,  віру,  силу,
Всевишнього  просить  про  благодать
З  путі  забрати  перешкоду-брилу,
Іти  вперед  та  іншим  фору  дать.

Бо  є  ж  такі  такі,  що  мають  всякі  вади,
Хвороби,  та  здаватись  не  спішать,
Цвітуть  у  дні,  мов  навесні  левади,  
Їм  в  очі  глянеш  –  сонечком    блищать.

Складають  вірші  та  співають  в  хорі,
У  спорті  перші,  це  відомо  всім.  
Те  саме  роблять,  що  і  всі  здорові  ,
Лиш  трохи  важче  це  дається  їм.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796704
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 22.06.2018

ЛІТНІЙ РАНОК

Радість  в  серці  та  в    окрузі  –  
Дощик  вимив  трави  в  лузі,
Цвіт  парфумить,  птах  співає,  
Озеро  хвильками  грає.
Ліс  поважно  люльку  курить.
Небо  сірі  очі  жмурить  –  
Думу  думає  крилату.
Морду  виставив      кудлату
Пес-безхатько,  нюшить  квітку.
Корм  несе  йому  сусідка.
Качки  вийшли  з  очерету  –  
Свіжа  тема  для  сюжету.
Дівчинка  біжить    з  будинку,
У  руках  несе  скоринку,
Блиском  сяють  оченята.
Підпливають  каченята,
Корм  хапають,  ним  ласують.
А  любов  із  днем  вальсують.
Риба  б’є  у  хвилю-бубон.
Надуває  вітер  губи,  
Грає  на  трубі  до  ладу.
День  усі  стрічають  радо.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796629
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 22.06.2018

ДЯКУЮ, МАМО!

За  те,  що  родила  мене,  повивала,  
Ночей  недоспала,  грудьми  годувала.
За  те,    що  мені  дарувала  світанки,  
Варила  вареники,  дула  на  ранки.
За  те,  що  людське  із  душі    витягала,
Кривими  стежками  іти  не  давала,
За  те,  що  навчила  молитися  Богу,
До  книги  мені  показала  дорогу,  
За  те,  що    мій  вибір  прийняти  уміла,
Зорею    мені  серед  ночі  горіла,
За  те,  що  була  мені  вчителем,  другом  
І  дивом  –  таким,  як  веселка    над  лугом,
За  очі  ясні  і  за  тепле  серденько
Я  дякую  щиро  тобі,  люба    Ненько!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796583
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2018

Іванові Драчу

У  день  прощання

Часто  в  людині  бачим  велич  у  день  відходу  –  
Квіти,  слова  прощальні,  смуток  лиця,    сльоза.
А  як  жила,    чи  дім  їй  не  будували  з  льоду,  
Хмарами    не  вкривали  сонце  і  небеса?

Тіло  на  катафалку  -    час  на  палкі  промови,
Спогади  у  Facebook-у,  фото  у  Instagram.
А  як  їй  кисню  бракло,  де  ми  були,  панове?
Де  ми  були,  як  кров  їй    капала  з-під  ребра?

Велич  іде  зі  світу,  іншим  дає  дорогу.
А  як  жила,    піднесли  їй  хоч  води  ковток?
Всі  ми  тут  гості,  кожен  душу  поверне  Богу  –  
Зважить  до  міліграма  помисли,  слово,    крок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796388
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2018

ВИХОДИТЬ РАНОК

Виходить  ранок  із  покою  ночі.
Несе  ліхтар  запалений  в  руці.
Він  хоче  миру,  він  любові  хоче,  
Щоб  сміх  лунав,  співали  горобці.

Він  наливає  радість  у  горнята,  
Він  пропонує    випічку  добра.
В  його  палац    відчинені      дверцята
Для    тих,  хто  світло,  а  не  тьму    обрав.

Йому  плету  вінок  із    первоцвітів.  
У  грудях  серце  скаче  стрибунцем.
Любов  росте,  неначе    плід  на  вітті,
І  пахне  так,  мов  мамине  лице.

Цілую  ніжно  свіжі    щоки    цвіту.
Тулюся  щільно  до  облич  дерев.
Сузір'ям  дум  світлю  Землі    орбіту,
Спиняю  змов  і    воєн  хижий  рев.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796250
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2018

Казка "ЦАР ЛІСУ"

             В  одному  старому  лісі  жив  Дикий  Звір.  Голова  в  нього  була  левова,  тулуб  –  слоновий,  а  хвіст  –  змія-удава.  Звідки  взявся  у  лісі  цей  дивний  звір,  ніхто  не  знав.  Його  почали  помічати  тоді,  коли  він  мав  вигляд  п’ятирічного  слона.    І  звірі,  і  птиці,  і  плазуни  побоювались    Дикого  Звіра.  Сторонились  його.      Поміж  себе  звали  тварину  Левослонозмієм.  Харчувався  він  травою,  листками  з  куща,  ягодами,  але  й  тварин  поїдав.  Любив  їсти      м'ясо  з  лисиці    та  вовка.  Не  гребував  також  білками,  зайцями,  бобрами,  яйцями  птахів.                                                            
           Коли  Левослонозмієві  виповнилось  десять  років,  він    їх    пишно  відсвяткував.  Приготував  30  кілограмів  шинки  з  лисиці,  20  кілограмів  ковбаси  з  вовка,  10  кілограмів  паштету    із  зайця      й  торт,  спечений  із  березового  та  кленового  листя  вагою    50  кілограмів.  Все  це  сам  і  спожив.  А  коли  наївся,  трохи  полежав,  щоб  сало  на  животі  завязалося,  то  вийшов  зі  свого  сховища,  почав  ходити  лісом  й  голосно  та  злісно  вигукувати:

-      Всім!  Всім!  Всім!  Слухайте  моє  слово!  Віднині  я  власник  древнього  лісу.  Батьки  сімейств!  Вилазьте  зі  своїх  сховок:  гнізд,  дупел,  нір,  барлогів,  кущів,  боліт  і  т.  п.  та  йдіть  на  велику  лісову  галявину,  що  біля  столітньої  сосни.  Там  я    в  обідню  пору  буду  проголошувати  свої  закони.  
Почули  це  тварини  лісу,  злякалися,  почали  радитися  одне  з  одним,  що  їм  робити.  Зійшлися  на  тому,  що  треба    виконувати  наказ  Левослонозмія.    Близько  обідньої  пори  представники  всіх  родин  зібралися  на  галявині,  що  біля  столітньої  сосни.  Всілися    на  траві  і  стали  чекати,  коли  Дикий  Звір  прийде  й  буде  щось  їм  говорити.  Рівно  о  другій  годині  дня  Левослонозмій  з’явився,  заричав  голосно-грізно,  аж  гілки  стрепенулись  на  деревах  і  трави  схилились,  а  потім  промовив:
-    Слухайте  мене  уважно!  Я  найгрізніший,  наймудріший,  найсильніший  звір  у  нашому  древньому  лісі.  Тож  буду  вашим  царем.  Відповідно,    ви  будете  моїми  підданими  й  слухатимете  мене.  Щоранку,  наказую,  кожна  ваша  родина  по  черзі  має  приносити  мені  сюди,  на  галявину  до  сосни,  м’ясо  (одне  ваше  дитинча)  і  п'ятдесят  кошів  зела  –  трави,  листя.  Якщо  я  буду  ситим,  вам  спокійно  житиметься.    Але  якщо  хтось  із  вас  забуде  виповнити  мій  наказ,  начувайтеся  –  ліс  переверну,  житла  розвалю,  всіх  ваших  дітей  передушу,  та  й  вам,  дорослим  особинам,  дістанеться  на  горіхи.  
Обурила  тварин  поведінка  Дикого  Звіра.  Та  заперечувати  йому  не  стали,  боялись.    Побурчали  тихенько  по  домівках,  поплакали  тихцем,  але  вирішили  робити  те,  що  наказав  Левослонозмій,  бо  хто  зна,  що  йому  припаде  до  голови,  може  й  справді  візьме    та  й  передушить  усіх  дітей,  розвалить  всі  житла  та  і  їх  поб’є.  Тож  взялися  щоранку  носити    Левослонозмію  траву  і  листя,  й  дитинчат  своїх  ,  усі,  і    звірі,  і    плазуни,  і  птахи  теж.
     Якось  до  древнього  лісу  забрів  один  Чоловік  –  гриби  шукав  він  у  ньому  та  ягоди.  Стомився  той  Чоловік,  сів  на  галявині  біля  столітньої  сосни  відпочити.    Раптом  почув,  як  хтось  підбирається  до  нього  ззаду.  А  це  був  вовк.  Повернувся  чоловік  і  заговорив:
- Що,  вовче,  хочеш  мене  з’їсти?
- Не  з’їсти,  а  тільки  зловити.
- А  навіщо?
- Щоб  Дикому  Звірові  принести  завтра    і  дати  на  сніданок  замість  свого  дитинчати.
- А  що  це  за  такий  Дикий  Звір?
- Левослонозмій.
- Що,  що?
- Левослонозмій  –  голова  левова,  тулуб  –  слоновий,  хвіст  –  зміїний,  удавів.
- Овва!    Не  чув  про  такого  звіра  ніколи.
- Тепер  будеш  знати.  Але  який  тобі  з  цього  хосен,  якщо  завтра  ти  і  так  будеш  перемелений  пащею  Дикого  Звіра?
- А  чи  не  змогли  б  ми  якось  домовитись  з  тобою,  Вовче?
- Ні.  Ти  будеш  здобиччю  Левослонозмія.  Інакше  він  з'їсть  мого  сина.  Ми,  мешканці  древнього  лісу,  змушені  носити  щодень  йому  своїх  дітей,  бо  дуже  боїмося  його.  
- А  якщо  я  скажу,  що  можу  цього  грізного  й  огидного  типа  вбити?
- Ти?
- Я.
- Як?
- Маю  добру  рушницю  вдома.  Нею  вистрілю  Дикому  Звірові  в  серце  –  і  він  мертвий.
- Не  знаю,  чи  можу  вірити  тобі.  
- А  ти  повір.  І  знаєш,  що?  Понеси  мене  на  собі  до  мого  села.  Я  візьму  рушницю,    ми  повернемось  до  лісу,  і  я    вирішу  вашу  проблему.
- А  мене  там  ваші  люди    не  злапають,  не  поб’ють?
- Ні.  Даю  чесне  слово  Грибаря  і  Ягодозбирача.
- Ну,  гаразд,    ідея  спокуслива,  тому  послухаю  тебе.  Та  до  самого  села  не  понесу,  скину  на  околиці  й  там  чекатиму  на  тебе.  Не  прийдеш,  пеняй  сам  на  себе    –  всіх  курей  твоїх  разом  із  подругою  Лисицею  передушу  й  заберу  якоїсь  ночі.
-                Я  не  підведу.
-                То  сідай  на  спину.  Поїдемо.
Сів  Чоловік  на  вовка,  і  той  поніс  його.  На  околиці  села,  як  і  планував,  скинув.  Чоловік  побіг  додому,  розказав  про  свою  пригоду  дружині.  А  та  каже:
- Не  йди  до  лісу,  а  раптом  тебе  цей  Дикий  Звір  зловить  і  розірве?
- Та  щоби  я  боявся  якогось  звіра?  У  мене  око  пильне,  рушниця  добра  і  пуль  чимало  є.    
- А  як  щось  не  заладиться?
- Не  накликай  біду,  жінко.  Коли  я  дав  слово  Вовкові,  то  здержу  його,  бо  я  господар  своєму  слову.
Витяг  рушницю  Чоловік  зі  шафи,  пулі  дістав  з  коробки  та  й  побіг    до  вовка.  А  його  немає  на  тому  місці,  де  вони  розійшлися.  Став  розглядатися,  та  й  помітив,  що  в  кущах  калини    щось  блимає.  А  то  світилися  вовчі  очі.
-    Виходь,  Вовче.  Я  прийшов.  Рушницю  узяв.
- Я  думав,  обдуриш,  -  мовив    сіроманець,  вилізаючи  з  куща.  -  Чув,  люди  часто  так  роблять.
- Я  не  брешу.  Мій  тато  не  брехав,  дід  не  брехав,  і  я  не  маю  цієї  поганої  звички.  
- Бачу.  Сідай    швидше  на  мою    спину  та  й  поїдемо.  Я  тобі  покажу  місце,  де  після  обіду  любить  купатися  Левослонозмій.
-  А  де?  
-  В  річці  Синюшці.  Чув  про  таку?
-  Так.  Але    ніколи  в  ній  не  купався.  
-  Поїхали!  Може,  й  скупаєшся  сьогодні,  як  справу  залагодимо.  
Коли  вже  виднівся  берег  річки,  вовк  зупинився,  сказав,  що  далі  йти  небезпечно,  бо  в  цьому  місці  будь-якої  миті  може  з’явитися  Дикий  Звір.  Сіроманець    заліз  у  кущі  (десь  за  двадцять  кроків  до  води),  а  Чоловік  виліз  на  дерево  і  сховався    у  його  густій  кроні.  Стали  обоє  чекати,  коли  Левослонозмій  підійде  до  річки,  щоб  скупатися  в  ній.  Сонце  в  той  день  добре  шкварило!    Мусів  навідатись.  Через  якусь  мить  почули  хруст.  Вовк  зіщулився,  запхав  голову  між  лапи.  А  чоловік  з  цікавістю  став  розглядати  страховисько,  що  наближалося  до  води.  
- Як  же  його  убити?  –  став  думати.  -    Треба  буде    вистрілити  Левослонозмієві  в  груди,    як  він  буде  виходити  з  ріки,  щоб  його  убити,  а  не  поранити.  
На  якусь  хвилину  Чоловікові  зробилося  недобре.  Він  ніколи  ще    не  стріляв  у  звірів.  Рушницю  йому  подарував  давній  друг,  якому  він  врятував  життя  (захистив  його,  коли  на  нього  напали  хулігани),    на  тридцятиліття.  Тримав  її    Чоловік  виключно    для  того,  щоб  могти  налякати  нею  злочинців,  якщо    зважаться  навідатися  до  його  дому  з  лихою  метою.  Але    стріляти  вмів,  коли  служив  в  армії,  навчився.  Мав  він  і  офіційний  дозвіл  на  зберігання  зброї.  Час  від  часу  Чоловік  навіть  влаштовував  собі  тренування  –  стріляв  у  паперову  ціль  і  попадав,  як  правило,    в  яблучко,  армійських  навичок  не  згубив.
         Левослонозмій  довго  не  виходив  з  води,  наче  відчував  свою  близьку  кончину.  На  якусь  мить  Чоловік,  дивлячись  на  те,  як  звір  вимиває  свою  голову  лапами,    навіть    засумнівався  в  тому,  чи  вбивати    його.  Але  як  кинув  око  на  кущі,  в  яких  тремтів  Вовк,  згадав  все  те,  що  він  йому  розповідав  про    Три-в-одному,  то  набрався  рішучості  і,  як  тільки  Левослонозмій  став  виходити  з  річки,  випустив    кілька  куль  з  рушниці,  цілячись  Дикому  Звірові  в  серце.  Левослонозмій  упав,  заричав,  та  так  злісно,  так  голосно,  що  аж  здригнулися  гори  на  другому  боці  водойми.  А  тоді  затих.  Чоловік  ще  кілька  хвилин  посидів  на  дереві.  Звір  лежав  і  не  рухався.  Тоді  Грибар  зліз  із  дерева,  підійшов  до  Звіра  й  схилився  над  ним    –  чудовисько  не  дихало.  Чоловік  махнув  вовкові,  мовляв,  ходи  сюди.  Сірий  виліз  із  кущів.
- Він  мертвий?  –  спитав.
- Так.  Я  зробив  те,  що  обіцяв.
Вовк  впритул  наблизився  до  Левослонозмія.  Дикий  Звір  не  подавав  ніяких  ознак  життя.  Таки  так,  мертвий,  зрозумів  Вовк.  А  тоді  повернувся  до  чоловіка  і  сказав  йому:
- Мабуть,  тепер  ти  будеш  царем  лісу.  Ти  добрий,  чесний,  мудрий.
- Ні.  Я  можу  бути  тільки  другом  лісові,  тваринам,  які  в  ньому  проживають.
- Але  як  віддячити  тобі?
- Бог  віддячить.
- Бог?  А  хто  це  такий?
- Той,  хто  сотворив  мене,  тебе  і  весь  наш  світ.
- Але  мене  моя  мама-вовчиха  народила.
- Так.  Але  перший  вовк  звідки  взявся?  Перше  дерево?  Перший  кущ,  травинка,  квітка?  Перша  людина?  Все  це  постало  з  волі  Божої.
- Ти  дивись!  А  я  не  знав.
- Тепер  знатимеш.
- Так.  І  всім  тваринам  про  це  розкажу.
- Гаразд.  Мушу  йти  вже  додому.  Треба  косу  гострити,  траву  косити.
- Як  треба,  то  треба.    Я  до  тебе  ще  навідаюсь.  Мушу  ж  якось    віддячити  тобі.  Як  завию  тричі,  йди  тоді  до  нашого  місця,    до  куща  калини.  
- Як  так  вважаєш,  то  хай,  вийду,  Вовче.  
- Пішов  Чоловік  додому,  а  Вовк  розголосив  по  всьому  лісу  новину  про  те,  що  Чоловік  із  села    убив  Левослонозмія.  Зібралися  тварини  біля  столітньої  сосни  на  нараду,  стали  хвалити  Вовка    та  Чоловіка.
- Треба  якось  віддячити  тій    Людині,  що  нас  визволила,  -  сказала  Руда  Лисиця.
- Обов’язково  треба,  -  відповів  Вовк.
І  постановили  звірі,  що  будуть  носити  своєму  Визволителю  гриби,  горіхи,  ягоди  з  лісу,  поки  вони  будуть  рости  у  ньому.  А  ще  щоденно  дякуватимуть      Богові,  який  світ  сотворив  і  ним  опікується.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796173
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2018

ДЕНЬ МІСТА

Стріляла  радість  феєрверком,
І  цвіт  пелюстився  в  очах.
Тепло  носив  хтось  у  відерку,
Снагу  в  торбині    на  плечах

І  викладав  це  все  на  тропи,  
Де  кроки  люд  свої  робив.
І  многим  кращив  гороскопи.
Сміявся  день,  в    долоні    бив.

А  чом  би  й  ні?  У  місті  –  свято,
Гостює  пісня  і  кіно,
Танок,  поезія  крилата,
Мистецький  виріб,  сир,  вино.

Сама  любов  тут  візитує,
Цілунки  шле  свої  тобі.  
Злітає  дух,  як  птах  із  туї,
Торкає  неба  голубінь.
17.06.18                    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2018

ДОЩ

Вже  другий  день  дощами  небо  гостить
Ліси  і  луки,  села  і  міста.
Ще  й    примовляє  щиросердні    тости:  
-  Хай  зріє  хліб,  трава  росте  густа!

Хай  набирає  всякий  овоч  форми,  
Повняться  жили  матінки-землі,
Сіяють  блиском  вулиці,  платформи,
Річки  кладуть  шляхи  для  кораблів.

Вже  другий  день  не  видно  сонця  в  небі.
Танцює  дощ  по  бруку  і  дахах.
Накрила  спеку  свіжість,  наче  лебідь
Крилом  яйце,  з  якого  вийде  птах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2018

Я ще сумую

Я  ще  сумую  за  тобою,  
Я  ще  сумую,  ще  суму…
Сердечні    рани  літом  гою,
Складаю  приписи  уму.

Гублю  залежність,  наче  пір’я
В  перипетії  губить  птах.  
Та  часом,  в  тихе  надвечір’я,  
Полин  наповнює  вуста.

У  тебе,  кажеш,  ген  козачий?  
Штурвал,  мотор  ти  кораблю?
Для  тебе  імідж  більше  значить,
Ніж  те,  що  я  тебе  люблю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2018

УРА, ЧЕРВЕНЬ!

Перекочувала
Школа  у  двори.
Вікна  атакують  
Крики  дітвори.
Гойдалки  у  русі.
В  травах  –  тупіт  ніг.
Ромчики  й    Катрусі
Густо  сіють  сміх.
Втома  їх  лишає,  
Як  весну  мороз.
Вишенька  щезає,
Спіє  абрикос.
Є  плодів  багато,
Літня  ж  бо  пора.
Що  не  день  –  то  свято,  
Що  не  день,  то  гра.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795510
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 13.06.2018

ПТАХИ СПІВАЮТЬ

ПТАХИ  СПІВАЮТЬ
Птахи  співають  –  вуличні  музики.
Не  просять  зали,  гонорар  не  ждуть.
У  них  без  брендів  одяг,    черевики,  
Та  імідж  птаха  свято  бережуть.

Встають  раненько,  хоч  ніхто  не  просить,
Дарують  радо  спів    –  і  так  весь  вік.
В  трави  від  щастя  у  повіках    роси,  
В  долоньки  гучно    плещуть    хвилі      рік.  

На  повні  груди  Божий  цвіт  сміється,
І  рідне  чорний  ночі  холодець.
Плодами  саду  стрімко  сік  несеться.
Танцює  лугом    коник-стрибунець.  

Бджола  із  вітром  граються  у  «Лови».
Виходить  люд    з  нічних      капканів-снів.
І  не  кажіть,  що  світ  цей  злий  –  чудовий,
Допоки  в  ньому  родить  пташка  спів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795365
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.06.2018

А СОНЦЕ

А  сонце  стріляло  тротилом,
Аж  плавився  кисень  в  руці!
Якби  я    була  крокодилом,  
Сиділа  б  весь  день  у  ріці.  

Увесь  день  -  це  надмір,  людина  ж!
І  маю  якісь  я  знання.
Підвищений  градус  в  судинах
Морозивом  низила  я.

Моршанкою  також  (не  в’яло!)
Звільнялась  з  ворожих  обійм.  
Хоч  сонце  увесь  день  стріляло,
Йому  не  програла  я  бій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795229
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2018

ЯКБИ

Прихилила  би  небо  –  до  нього  вам  легко  дістати.
Накидала  б  до  жмені    зірок,  але  світять  уже.  
Одягла  б  вас  в  нетлінність  –  самі  собі  зшили  ці    лати.
Зістигала  біду  і  хворобу  –  хтось  інший  стриже.

Малювала  б  вам  ранок  очима,  та  сам  він  приходить.
Гріла  б  подихом  в  холод  –  вас  гріє  сучасний  камін.
Умивала  б  руками  –  своїми  підносите    воду,
Обтирала  б  волоссям  –  рушник  є  у  вас  навзамін.

Казку  б  вам  написала  про  смілого  князя  й  князівну,  
І  не  килим  із  ворсом  –    веселку  б  пустила  до  ніг.
Повела  б  вас  за  руку  в  далеку    країну  –    чарівну,
Якби  з  вашого  серця  до  мого  не  сипався  сніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795040
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2018

СИНИЦІ (неб. )

Розкажу  вам,  діти,  небилиці.
В  мандри  йти  зібралися  синиці.
Це  було  під  Новий  рік,  малята.
В  час,  як    світ  готується  до  свята.
Коли  лад    наводять  у  будинках,
Прикрашають  кульками    ялинки,
Як  вогні  запалюють  у  місті.
Запікають  ковбасу  у  тісті,
А  в  синиць  –  ні  зернятка  у  сховку,
Ні  сорочок,  ні  спідниць  із  шовку.
Тож    шукати  щастя  подалися    
В  край,  де    ходять    слоники  і  рисі  –  
В  Африку,  ви    мабуть,  зрозуміли.
Крила  від  дороги  їм  зомліли.
Сіли,  де  снігів  нема,  спочити,
Карту  розіклали,  стали  вчити
Свій  маршрут,  щоби  не  збитись  з  курсу,  
Не    згубити  зайвого  ресурсу.
Щось  знайшли  собі  малі  на  стежці  –  
(Черви!)  –  підкріпились  нарешті.
Трішечки  на  гіллі  подрімали  
І  у  небо  знов  тільця  підняли.
Прибули  до  Африки  надвечір.
Вмили  лапи,  голови  і  плечі,
Впхавши  їх  у  річки  теплу  діжу.
А  тоді  пішли  шукати  їжу.
Нишпорити  довго  не  прийшлося.
Вдосталь  їжі  їм  усім  знайшлося.
Гусінь  попадалась  їм    щокроку.
Животи  наситили  нівроку.
Цілий  тиждень  пташки  раювали  –    
Їли,  пили,  милися,  гуляли.
Крокодил  катав    їх  в  океані,
Погойдали  мавпи  на  ліані.
Слон  віддав  їм  для  спочинку  спину.
Тигри  запросили  на  гостину.
Миші  їм  тканин    із  трав  наткали,  
Одяг  зшили  і    подарували.  
Заспівали  птиці  Богу  псальми.
Мавпи  скриню  їм  сплели  із  пальми,  
А  удав  дав  меду  та  пшенички.
Друзям  уклонилися  синички.
Скриню  із  дарунками  взяли,
І  додому  пташки  відбули.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795022
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2018

ЖИТТЯ

У  ромашки  –  життя  ромашкове  –  
Літу  брошки  шпилити  білі.
У  вина  –  бочкове  і  пляшкове,  
Із  кінцем  у  людському  тілі.
 
У  собаки  життя  гавкітливе,  
Має  фарт  –  не  здолають  блохи.
В  миші  –  боязне  та    шурхітливе,
Обкрадає  поля  та  льохи.  

У  будинку  –  життя  будинкове  –  
Дах  дає  й  нічну  передишку.  
У  ялини  –  суто  ялинкове  –    
Шишкареві  родити    шишку.

У  корови    –  неперебірливе  –  
Їй  трави  б  а  чи  сіна  жмути.
У  Землі  –  циклічне,        довірливе,  
Сонце  в  русі  б  під  боком  чути.

А  в  людини?...  Що  нею  рухає?
По́що    в  світі  лишає  кроки?
По́що  думає,  мовить,  слухає,  
Здобуває  і  тратить  роки?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794862
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.06.2018

ЗАБИРАЙ!

Забирай  ножі  свої                  з  мого  серця.
   І  не  пробуй  мені  їх                  іще  раз    втюхати.
     Вийму  диск  із  мозку  ,            де  твої  скерцо,  
         Те.  що  будить  сум,                    я  не  хочу    слухати.

До  моєї  хати                      Господь  постукає,
     Бородою  сивою              обітре  рани,
       Замастить  зеленкою          ще  й      подмухає
         Так,  як  це  робила                                в  дитинстві  мама.      

Забирай  сліди                      своєї  присутності
З    мого  літа,  що                                напів  пожовтіло.
Не  бажаю    більше                                          твоєї  сутності
Відчувать  в  клітинах                                            душі  і  тіла.

Я  ступаю  в  день,                            де  години  –  ліками,
       Де  слова  ростуть                        з  пелюсток    левкою,
               Де  потоки  сонця                                      несуться  ріками,
                           Де  пливуть  човни                          мого  супокою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2018

ВОНА І ВІН

Він  любить  зелений  чай,
«Корону»  ще  на  додачу.
З  весни  аж  по  осінь  пи-
во  хлебче,  мов  воду  пес.  
Він    має  козачий  ген  
і  вдачу  круту,  гарячу.
Він  вірить  у  силу  дій,  
а  не    у  силу  чудес.    

Вона  часто  каву  п’є    
і  теж  грішить  шоколадом.
Лапає  із  уст  його
слова,  мов  рибалка  риб,  
Йому  вони    дивіденд  
Несуть  –  йдуть  великим  накладом.
А  їй  спікають    лице
і  серце  ріжуть,  мов  гриб.

Він  бачить  її  в  анфас
і  погляд  убік  звертає,
І  каже  мозку:  «Деліт
Її  із  папки    «Моя».
Вона  ж  при  стрічі  щораз
всі  спокої  видихає,
З  чола  витирає  піт,
Шепоче  його  ім’я.  

Не  дасть  їй  свої  ключі
І  ніжністю  не  здивує,
Скупим  буде  на  уклін,  
Не    те,  що    вже  на  любов.
В  копальні  її  душі
чуття  ще,  мов  чай,  парує.
Та  вистигне,  коли  він
Не  кине  хоч  в’язку  дров.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2018

СВОБОДУ!

Катюги  кремлівські,  у  мовчанку
Так  довго  й    цинічно  не  грайте!
Свободу  Сенцову  і  Кольченку,
І  всім  політв’язням      надайте!

Доволі  нечистому  годити,
По  сонцю  вуглиною    терти,  
Клинком  диктатури    виводити  
По  честі  та  правді:  «Померти!»,

Ростити  драконячі  голови,  
Їх  в  світ,  мов  забавки,  пускати.
Вже  небо  налилося  оловом!
Ще  трохи…    і  буде  стріляти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794373
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 04.06.2018

Прощай, весно!

Весна,  не  взявши  й  пені,
Нас  тішила  нівроку.
Останній  день  на  сцені
Цьогорічного  року.

Є  вартою      овацій
І  не  одної  рими
За  стільки  декорацій  
Із  барвами    живими.

За  те,  що  грала  вміло
Усі  їй  дані  ролі,
Зігріла  кожне  тіло
І  порухами  волі

З  оков  звільнила  ріки,  
Ліси  вдягла  в  пишноти,
В  зело  улила  ліки.
Птахам  купила  ноти.

Я  радо  покавую
Із  нею  на  прощання.
-  О,  весно,  -    їй  скажу  я,  –  
Спасибі  за  старання!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793838
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 31.05.2018

НА ЛИЧАКІВСЬКІМ КЛАДОВИЩІ У ЛЬВОВІ

Спить  Ігор  Білозір  на  Личаківськім,
І  Маркіян  Шашкевич  міцно  спить.
Колесса  спить,  Людкевич  і    Барвінський
Їм  колискову  вітер  шелестить.

Франко  Іван  нарешті  спати  сміє,
Не  будить  мозок  Муза  і  протест.
Спить  Крушельницька  –  та,  що  Соломія,
Взяла  (Орфей!)    співацький  Еверест.

Спить  Володимир  Івасюк  –  молодик,  
Йому    б  ще  гори  двигати  й  річки.
Душа  пішла  до  Божої  господи,    
А  тіло  тут,    де  квіти  і  свічки.

Микола  Кацал  спить.  А  як  він    вправно
Дудариківцям  голос  шліфував!
Іваничук  Роман  заснув  недавно.
Своє  ім’я  бібліотеці  дав.

Сплять  воїни  УПА  в  могилі  братській.
Герої  сплять  новітньої  війни.
Обидва    Василі  –    Сліпак,    Кіндрацький,
На  сході  впали,  тут  лапають  сни.

А  скільки  б  то  могли  вони  зробити
Для  України-Мами,  для  людей.
Пішли  на  схід  країну  боронити,  
Урвав  життя  їм  ворог  молоде.

Провідала  могили,  поклонилась
Найкращим,  що  знайшли  дорогу  в  рай.  
Думки  пекли.  Душа  сльозами  милась.
Колись  і  я  піду  за  небокрай

Дудариківці  –    хористи  чоловічого  хору  "Дударик".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793791
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2018

ПОКИ

Поки  в  бузковім  небі  ходять  слони-хмарини,
Поки  лоскоче  вухо  вітер  і  сміх  дитини,
Поки  весна  деревам  в’яже  зелені  коси,
Поки  лелекам  ноги  миють  сріблясті  роси,
Поки    веселку  барвну  в  небі  малює  янгол,
Поки  журавка  й  журлик  в  лузі  танцюють  танго,
Поки  узимку  діти  з  гірки  летять  на  санках,
Поки  проміння  сонця  –  зайцями  по  фіранках,
Поки  зі  сховку  нічка  злато-дукат  виймає,
Поки  водою  річка  моречко  напуває,
Поки  любов  –  потреба,  не  рудимент  віджилий,
Доти  в  планети  мами  теплими  будуть  жили.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793452
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 28.05.2018

ПРОСТО ІДУ ВІД ТЕБЕ

Просто  іду  від  тебе,  випускаю  любов  із  ребер,
В  скрині  твого  серця  не  залишаю  жодної    речі,  
Яка  б  могла  бути  причиною  повернення  до  тебе,  
Яка  б  могла  покликати    мене    удень  чи  у  вечір.  

Просто  іду,  не  знаючи,  куди  занесуть  мене  ноги,
Може,  це  будуть  галяви,  де  янголи  садять  квіти.
Може,  це  будуть  озера,  де  топляться  всі  тривоги,  
Може,  це  будуть  гори,  де  буки  й  звуки  трембіти.

Просто  іду  від  тебе,  що  буде  далі,  не  відаю.
Усі  не  відбуті  зустрічі  пакую  у  бандеролі,
Скупі  інтернет-розмови  й  ті,  що  очима  на  віддалі  –  
Все  поспішно  відсилаю  на  ім'я  нашої  не  любові.

Просто  іду  від  тебе,  рішуче,  не  оглядаюся.
Шрами  на  серці  і  в  віршах  нитимуть  на  непогоду.
Хтось  казав,  кохання  три  роки  нічим  не  змивається.
Чотири  вже  скороі  буде,  як    ллю  я  на  нього  воду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793370
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2018

Омар Хайям, Хто зрозумів життя. .

ОМАР  ХАЙЯМ
Мій  переклад:

Хто  зрозумів  життя,  той  не  спішить,
Смакує  миті  день  у    день,  глядить,
Як  дід  мольбу  шепоче,  спить  дитинка,
Стрибає  дощ,  вітає  світ  сніжинка.
В  буденнім  бачить  дивних  див  настій,
В  заплутаному  –      рішення  прості.
Щоб  виростити  мрію,  точить  вміння.
Життя  вдихає,    вірить  в  воскресіння.
Із  Неба  п’є    він    істини  причастя
Пізнав,  що  гроші  –  це  не  завжди  щастя,
І  що  не  варт  затримувать  синицю,
Якщо  впіймати  хочеться  жар-птицю.
Хто  зрозумів  людського  суть  буття,
Той  знає,  смерть  зграбніша  за  життя,
Що    щось  пізнати  й  цьому  не  радіти  –  
Це  гірше,  ніж    не  знати  і  не  вміти.


ПЕРЕКЛАД  на  російську  (автор  мені  не  відомий)
Кто  понял  жизнь,  тот  больше  не  спешит,
Смакует  каждый  миг  и  наблюдает,
Как  спит  ребенок,  молится  старик,
Как  дождь  идет  и  как  снежинки  тают.
В  обыкновенном  видит  красоту,
В  запутанном  —  простейшее  решение,
Он  знает,  как  осуществить  мечту,
Он  любит  жизнь  и  верит  в  воскресенье,
Он  понял  то,  что  счастье  не  в  деньгах,
И  их  количество  от  горя  не  спасет,
Но  кто  живет  с  синицею  в  руках,
Свою  жар-птицу  точно  не  найдет.
Кто  понял  жизнь,  тот  понял  суть  вещей,
Что  совершенней  жизни  только  смерть,
Что  знать,  не  удивляясь,  пострашней,
Чем  что-нибудь  не  знать  и  не  уметь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793261
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2018

ПОБАЖАННЯ ВИПУСКНИКАМ ШКІЛ

Бажаю  вам,  любі  діти,
Знайти  себе  в  цьому  світі,
Від  щастя  лише  хмеліти,
В  його  попадати  сіті.

Любити  свій  край,  як  сонце,
Як  небо,  як  свято  в  тижні.
Тримати  тепло  в  долоньці,
Ділитися  ним  із  ближнім.

Не  зрушить  світобудову,  
Любити  і  ліс,  і  річку,
Батьків  шанувати,  мову  –  
Оту,  що  в  ній  ї,  як  свічка.

І  сіяти,  і  збирати
Під  шепоти  «Отченашу».
В  обіймах  своїх  тримати  
Планету  чудову  нашу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793131
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 25.05.2018

Бувальщина

Присіла,  зайшлася  плачем  –  
Їжак  торкнувся  руки.
Бувають  люди  їжачі
І  людяні  їжаки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793033
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2018

ПІДГЛЕДІЛА, ПІДСЛУХАЛА

Собака  Баха  грає  на  валторні.
На  скрипці  киця  Моцарта  бере.
І  ллються  в  обшир  звуки  неповторні,
Торкають  вуха  квітів  і  дерев.

В  долоні  плещуть  клени  та  берези.
Танок  палкий  півонії  ведуть.
Січе  зажуру  промінь  сонця  лезом.
Угору  лізе  тепломіру  ртуть.

Трава  повітря  кропить  прілим  пахом.
Земля  нектар  несе  черешні  в  плід.
Душа  злітає  в  небо  білим  птахом,
На  крилах  у  якої  цілий  світ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793027
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.05.2018

Якесь таке…

Все  менше  й  менше  місяць  травень  –  франт,  
Мені  пелюстям  душу  вистеляє.
Все  більше  вітер  –  вільний  музикант,
Тужливу  пісню  на  тромбоні  грає.

Все  менше  кроків  до  межі-меча.
Все  більше  зморшок  –  тих,  котрі  старечі.
Все  менше  сонце  топить  віск  в  очах.
Все  більше  никнуть,  костеніють  плечі.

Все  менше  перлів  сяйних  на  устах.
Все  більше  хмари  туляться  до  рота.
Ще  крила  є,  я  все  ще  дужий  птах.
Лише  до  злетів  губиться  охота…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792801
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2018

ВНУЧАТА

Приїхали!  Дарують    бабці      квіти,  
Солодять  поцілунками  щоку.
Як  тепло  це,  коли  у  домі  діти,
Дзиґує  сміх  на  сірім      килимку.

Бабуся  стіл  готує  –    є  причина.
Нездужала,  та  сила  вже  росте.
Глядить  хвороба  дивними  очима,
Задкує  до  дверей    і...  геть  іде.

Вигупує  у  грудях  радість    джазом,
Стрибає  дім,  як  кінь.  Такий  улов!
Як  добре    це,    коли  родина  разом,
П’єш  чай  –  а  ллється  в  нутрощі  любов!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792516
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 20.05.2018