Крилата (Любов Пікас)

Сторінки (35/3436):  « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

ПЛАЧЕ МАТИ (пісня)

1.  Плаче  мати,  від  сльозин
Все  лице,  мов  маків  цвіт.
Був  один  у  неї  син  –  
Смерть  на  нім  поклала  міт.

Добровільно  він  пішов
Боронити  край  верби.
Там  сепар  його  знайшов,  
Тіло  кулею  пробив.

ПРИСПІВ:
Не  рви,  матусю,  жалем  сни.
Твій  син  пішов  одразу  в  рай.
Героєм  був,  пишайся  ним.  
За  нас  поліг,  за  рідний  край.  

2.  Був  у  мами  син    –  нема.
В  дім  ніколи  не  прийде  –  
Ні  як  сніг  піде  кружма,  
Ні  як  вишня  зацвіте.

Нині  там    його  лице,
Де  небесний  сад  і  луг.
Заслужив  на  місце  це,
Віддамо    йому  хвалу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829594
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2019


ЧУДО ВЕСНИ

Коли  трава  ця  встигла  прорости?!
Коли  цей  крокус  виткнувся  з-під  ґрунту?  
Коли  минуло  сонце  блокпости
Й  дісталось    до  призначеного  пункту  –  
До  того,  що  всі  звуть  його  «Весна»,  
Яка  дарує  окові  етюди?
Коли  це  сталось  –    лід  зняла  Десна
Й  набрала  кисню  у  блакитні  груди?!
Крадусь  узліссям  тихо,  наче  кіт,  
У  сіті  вух  –      пташиний  спів  піймала.  
Який  чудовий  (правда,  люди?)  світ!
Лише  б    любов...    у  ньому  місце  мала.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2019


РАНОК БЕРЕЗНЕВИЙ

Забив  у  бубон  ранок  березневий.
Відкрило  небо  очі  голубі.
У  біг  пустились  сонцесяйні  леви,
Вступили  сміло  із  пітьмою  в  бій.
 
Пробіглися  по  вулицях  і  скверах,  
З  дворів  злизали  тіні  і  з  і  доріг.
Лишили  лики  в  ріках  та  озерах.
Що  кожен  з  левів  міг  дістать,  оббіг.

Один  з  них  ніс  і  вікно  й  мені  наставив.
Моргнув,  мовляв,  вставай-но,  мий  лице,
Пий  каву  і    берись  мерщій  до  справи.
Країна  і  родина  жде  на  це.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828476
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2019


ТАКЕ

Душа  танцює  
босими  ногами  
По  битім  склі.

Довкола  люди,  
Але  ти  нікому  
Із  них  не  свій.

Весна  промінням
Серце  бомбардує  -  
Не  ломить  лід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828195
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.03.2019


ДУМАЙ

Хтось  любить  сир,  а  хтось  із  курки  м'ясо,  
Хтось  піки  гір,  а    хтось  морську  глибінь,
Хтось  Приймаченко  любить,  хтось  Пікассо,
Хтось  житній  лан,  хтось  неба  голубінь.

На  заході  живе  хтось,  хтось  на  сході.
Хтось  зводить  дім,  хтось  робить  шоколад.
Хтось  в  шахті,  хтось  працює  на  заводі,  
Хтось  сіє  хліб,  хтось  садить  виноград.

Хтось  любить  пісню,  хтось  смакує  словом,  
Хтось  каву  п’є,  а  хтось  зелений  чай.
Хтось  Києвом  чудується,  хтось  Львовом,
Хтось,  наче  ватра,  хтось,  немов  свіча.

Хтось  президент,  а  хтось  один  з  народу,  
Письменник  хтось,  а  хтось  його    читач.
Зі  знаті  хтось,  хтось  із  простого  роду.
Мов  соловей,  хтось,  хтось  немов    пугач.

Ким  ти  б  небув,  що  б    не  любив  у  світі,
З  неправдою,  зі  злом  не  загравай.
Знай,  час  ніхто  ще  не  впіймав  у  сіті.
Мине  –  підеш  із  чим  за  небокрай?


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827570
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2019


А ДЕНЬ ЗЛЕТІВ

А  день  злетів,  як  з  дерева  листок.
Ось  був,    гілками  грав,  горів,  мов  свічка,
Накручував  години  на  моток,  
Допоки  їх    не  відібрала  нічка.

А  як  взяла,  змела,  мов  огірки.
Накрила  небо  темною  габою.
На  неї  місяць  виклала,  зірки.
Лягла  під  лісом,  тішиться  собою.

Як  відпочине  трішки  від  турбот,
Почне  тоді  бродити  поміж  хати,  
Одягнена  у  чорне,  наче  гот,
І  сни  усім  охочим  роздавати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826822
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.02.2019


ПАСХА

Ще  два  дні,  думала  бабця  Орися,  і  настане    Пасха  –  світлий  день  Христового  Воскресіння.  Вона  завжди  з  нетерпінням  чекає  на  прихід    цього  свято.  Зранку  йде  до  церкви.  І  хоч  там  не  стоїть,  як  колись  це  робила,  коли  мала  менше  років  і  більше  сил,  а  сидить,  все  ж  вислуховує  Службу  Божу  до  кінця.  Тішиться,  як  мала  дитина,  коли  священик    після  Богослужіння  кропить  свяченою  водою  її  та  все  те,  що  поклала  в  кошик.  
Весь  попередній  тиждень  бабця  Орися  трудилась.  Вона    вимила  посуд,  що  був  у  серванті,  вікна,  вичистила  підлогу,  приготувала  одяг,  в  якому  йде  у  свята  до  церкви,  випрала  рушничок,  яким  накриває  кошик.    Сам  кошик  принесла  з  комори,  вимила  його.  Що  ще  має  зробити?    Пасочку  купить  завтра  в  магазині,  місити  тісто  їй  уже  важко.  Кілька  яєчок  в  холодильнику  лежить,  зварить    та  зафарбує  їх  цибулинням.    Сіль  насипле  в  сільничку,  поставить  до  кошика.  А  от  масла,  сиру,  ковбаси,  шинки  цьогоріч  не    буде.  На  ці    продукти  грошей  немає,  вся  пенсія  пішла  на  ліки  –  хворіла    два  тижні  на    запалення    легенів.    Та  це  не  страшно,  без  цього  всього  можна  обійтись,      головне,  що  вона  ще  живе,  що  подолала  хворобу  у  свої  78,  що  може  ще  чоловіка  могилку    провідати  й  синову.    Господар  сімейства  помер  від  інфаркту  сім  років  тому,  а  син  Микола  загинув  в  АТО  торік  у  45.  Ходила  на  цвинтар  вчора,  зробила  порядок  на  могилах  обох,  поплакала,  помолилась  за  їхні  душі,  квіти  перед  хрестами  в  ґрунт  висадила:    чоловікові  –  жовті  тюльпани,  синові  –  рожеві.  Жаль,  Бог  не  дав  онуків.  Невістка  не  народила,    подалася  до  Риму,  коли  їй  було  ще  тридцять.  Приїхала  тільки  тоді,  коли  її  син    Микола,  загинув,  через  дванадцять  років.  Відбула  похорон,  дев’ять  днів  віддала,  а  тоді  знову  подалася  до  Італії.  Для  кого  заробляє?  Може,    має  когось  там  за  кордоном,    хто  його  знає.  Та  хай  собі  там  живе,  як  знає,  вважає  бабця  Орися.  Бог  їй  суддя.    Невістка  –  не  дочка,  піклуватися  нею  не  зобов’язана.  Добре,  що  хоч  на  похорон  приїхала.  А  ще  пообіцяла  гроші  передати  влітку    –  на  пам’ятник  Миколі.      Витягла  альбом  з  фотографіями  сина.  Стала  перебирати  світлини.  Ось  тут  він  маленький,  в  шортах  та  майці,  з  ведмедиком  у  руці,  усміхається,  світлі  промінчики  випускає  з  очей.  А  на  іншій  світлині  –  школяр,  з  ранцем  на  плечах,  з  квіткою  в  руці,  класній  керівничці  несе,  і  знову  з  усмішкою  на  обличчі.  А  ось  кілька  світлин  з  його  юності.  Підтягнутий,  стрункий,  спортом  займався,  бігав  ранками,  підтягувався  на  жердині.  Зо  два  десятки  –  весільних  фото,    на  них  він  з  родиною,  гостями  і  з  Галиною  своєю.  Так  вірилось  тоді,  коли  син  одружувався,  що  житиме  в  парі  зі  своєю    обраницею  щасливо  й  довго,  діточок  народять,  а  вона,  Орися,    Загинув  її  Микола  –  єдиний  син,  єдина  надія.    Пішов  за  власним  бажанням  до  армії.  «У  мене  дітей  немає.  Жінка  –  далеко.  Що  мене  тримає,  мамо?  -  мовив.  -  Поїду  на  схід,  захищатиму  кордон  України,  хоч  якусь  користь    принесу».    «А  я?»,  -  спитала  бабця  Орися.  «Ти  будеш  завжди  в  моєму  серці,  мамо.  Хіба  ж    не  ти  мене  з  дитинства  вчила    –  бути  відповідальним,  сильним,  чесним,  любити  Україну?»  Що  могла  сказати  мама  синові  на  ці  слова?  Поблагословила  хлопця,  і  він  пішов.  До  кінця  контракту  залишилося    зовсім  мало  –  два  тижні  –  не  дотягнув.  Убив  його  снайпер  з  гвинтівки,  коли  стояв  на  посту.  Сльози  змочили  обличчя  при  згадці  про  сина.  Не  сяде  з  нею  завтра  за  стіл  її  Миколка,  не  заспіває  голосно  та  протяжно  «Христос  воскрес».  Одна  буде  снідати,  як  і  минулого  року.  Занила  потилиця.    Поміряла  тиск  –  високий,  перевтомилася,  перехвилювалась.  Випила  пігулки,  помолилась  і  лягла  спати.    
На  другий  день  пішла  до    супермаркету,  вибрала  собі  пасочку,  купила  буханець  хліба,  буряків,  капустину.  Принесла  продукти  додому.  Витягла  з  морозилки    кістку  з  м’ясом  (приберегла  до  свята),    зварила  по  обіді  борщ.  Хоч  цим  розговіється  у  свято!      Та    Бог  вирішив  дати  їй  більше.  Прийшла  представниця    від  міської  ради,  принесла  торбину  з  продуктами.  А  там  і  кільце  ковбаски,  і  грудка  сиру,  і  масло,  і  паска  –  гарно  прикрашена,  велика.    Подякувала.  Вклонилася.  «Це  ми  вам  дякуємо..  за  сина,  -  мовила  молода  жіночка.  -  За  те,  що  гарно  його  виховали,  за  те,  що  він  пішов  боронити  наш  край.    Тримайтеся.  Ми  про  вас  пам’ятаємо.  Приходьте,  якщо  будуть  якісь  проблеми».  
   На  другий  день  встала  раненько,  склала  кошик,  помолилася  Богу  –  й  до  церкви.    Відбула  Службу  Божу,  подякувала  Богові  за  все,  що  дає,  і  пошкандибала  додому.  Лише  сіла  за  стіл,  щоб    з’їсти  свячене,  як  тут  дзвінок  у  двері.  Поглянула  у  вічко  –  хлопці  у  військових  формах.  Впізнала  їх  –  були  на  похороні  –  побратими  Миколи.  Відчинила  двері  –  обійняли,  поцілували,  сумку  з  харчами  занесли.  А  у  ній  –  і  чай,  і    кава,  і  цукерки,  і  ковбаска,  і  сир,  і  шинка,  і  навіть  хустина.  «Дякую,  дорогі!»  «Це  ми  вам  дякуємо..  за  сина».  Розказав  один  з  них  –  Микита,  що  в  той  день,  коли  Микола  загинув,  він  мав  стояти  на  посту,  але  його    живіт  прихопив,  тож  він  попросив  Миколу  заступити  на  варту  замість  нього    хоч  на  дві-три  години.  Той  навіть  не  роздумував,  погодився.  «Тепер,  -  сказав  Микита,  -    відчуваю  свою  вину…  Пробачте  мене,  мамо..».    «Хіба  ж  ти  винен,  сину,  що  так  сталося?  Сепаратист  убив  його,  не  ти.  Не  картай  себе.  Того,  що  сталося,  вже  не  змінити.  А  в  тебе  є  діти?»  «Є.  Донька».  «Бог  залишив  тебе,  щоб  ти  піклувався  про  неї».    «Не  знаю.  Може,  й  так.  Ну,  ми  підемо.  Маємо  ще  в  одне  місце  заїхати».  «Ідіть,  хлопчики!  Хай  Бог  вас  благословить.  Дякую,  що  відвідали».  «Залишу  вам  свій  телефон,  -  мовив  Микита.  –    Якщо  щось  треба  буде,  телефонуйте!»  «Добре».  Пішли.  Поміряла  хустку  -  гарна.  Колись  вдягне  до  церкви,  може.  Запхала  продукти  до  холодильника  –  надовго  їй  буде.  Поснідала.  Тільки  прилягла,  щоб  відпочити,  аж  тут  дзвінок  –  Галина,  невістка,    з  Італії  дзвонить.  Привітала  її  зі  святом.
- Влітку  приїду,  -  мовила.  –  Будемо  пам’ятник  ставити  вдвох,  поживу  у  вас  тиждень-два,  якщо  приймете.
- Та  як  ,  доню,  не  прийму?  Приїжджай.  
- Може,  вам  грошей  вислати?  Як  у  вас  із  фінансами?
- Все  гаразд.  Продуктів  –  повен  холодильник.  Не  турбуйся.
- Тоді  до  зустрічі.
- Чекатиму!
Знову  витягла  альбом  зі  світлинами  сина.  Дивилась,  говорила  зі  своїм  Миколкою.
-  Обіцяв  мені,  синку,  що  будеш  мати  завжди  мене  в  серці.  Стримуєш  обіцянку.  Молишся  там,  у  небі,  за  мене,  не  залишилась  я    в  свято  без  опіки.  Дякую  тобі,  любий  синочку  І  Тобі,  Боже,  дякую,  і  всім  добрим  людям  на  землі  дякую.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826615
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2019


БУДІТЬ ДУМКИ

Будіть  думки,  даруйте  добре  слово  світу,
Засійте  ним  міста.
Будіть  думки!
Даруйте  добре  слово  світу.
Засійте  ним  
будинки,  вулиці,  луги.
Виймайте  тіло  
із  байдужості  граніту
і  сонце  з  душ.
Зігрійте    обшир  навкруги!

Планеті  нашій  
не  шкодуйте  свого    світла.
Вона  втомилася  
від  важкості  пітьми.
Зробіть  усе,  
щоби,  немов  весна,    розквітла,  
щоб  там,  де  зло  несла  війна,  
зродився    мир.  

Так  добре  це,  
як  дневі  спів  дарує  пташка,  
бринить  бджола,  
сміється  річка,  мов  дитя,
як  ліс  шумить,    
танцює  з  вітром    вальс    ромашка,
любов  і  глузд  
тримають  небо  над  життям.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826571
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2019


Чи зна кремлівець…?

Чи  зна  кремлівець,  як  болить  душа
У  мами,  що  дитину  загубила,
Як  жаль  її  з’їдає,  мов  лишай,
Який  прибрати,  ну,  нічим  не  сила?

Гадав  про  те,  що  стане  він,  двоглав,
Виною    сліз    її,  ночей  безсонних,  
Коли  в  ОРДЛО  дарунки  щедрі  слав    –  
Матеріалів  смертоносних  тонни?

Чи  уявляв  який  це  справді  жах,  
Як  рвуть  з  корінням  мамину  надію?
Хай    проклятим  той  буде  у  віках  
Хто  смерть  у  світі,  мов  пшеницю,  сіє.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826342
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.02.2019


Вона прийде вже скоро

Зима  ще.    Лютий.  Все  довкола  біле  –  
Сиди,  ліси  і  ниви,  і  луги.
Льоди  у  грудні  ще  на  ріки  сіли
І  думають,  тут  житимуть  віки.

Але  весна  уже  зі  сну  збудилась.
Готова  йти  душа  її  в  політ.
Вдяглася  гарно  і  причепурилась.
Теплом  долонь  бажає  гріти  світ.

Її  зірковий  час  ось-ось  настане  –  
Ведмідь  чекає,  пролісок,  боцюн.
Ще  трохи  –  сніг  зійде  і  лід  розтане,
Зустріне  радо  край  красуню    цю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825483
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.02.2019


Жду весну

В  п’єсі  «Рік»      ще  зима  грає  роль  головну.
Свою  силу  й    харизму  показує  люду.
Та  весна  уже  воду  готує  човну,  
Топить  подихом  лід,  сніжну  плівку  і  груду.

Нові  весла  замовила  –  поштою  йдуть,
Вишиванку,  спідницю,  сап’янці    червоні.
Скоро,  скоро  приїде,  дерева  вже    ждуть,
Простягають  до  неї  смолисті    долоні.

Про  прихід  її  полю  розказує    гном,
Птах  дарує    їй  арії    мецо-сопрано.  
Жду  на  неї  і  я,  відчинивши  вікно,
Каву  в  кухні  для  двох  нас  готуючи  рано.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824706
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.02.2019


ТАК БУДЕ

Зайшло  до  хати  сонце,  гріє  
Потужніше  від  батарей.
Душа  від  радості  аж  пріє.
Танцює  ямб  у  ній,    хорей
У  парі  з  правдою  і  честю,  
Надія  йде  у  па-де-де.
І  віриться,  на  перехресті
Добра  і  зла,  добро  пройде.
Під    сонцем  правди  заблискоче,
Здійме  звитяжні    прапори.
Так  буде,  бо  так  серце  хоче,
Бо  так  Господь  велить  згори.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824645
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.02.2019


СЕНС ЖИТТЯ

У  чому  сенс  є  –  у  світі  жити?
У  цьому,  мабуть:  цей  світ  любити,  
Любити  небо,  луги  та  море,  
Бурхливі  ріки,  високі    гори.  
Любити  сонце  і    ліс  розлогий,  
Людей  любити,  любити  Бога.  
Любити  зорі  і  спокій  ночі,  
Слова  барвисті,    думки  пророчі.
Любити  пісню,  дерева,  квіти
і  те,  як  щиро  сміються  діти.  
Любити  овоч,  що  в  полі  родить,  
Себе  любити  і  день,  що  сходить.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824305
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2019


ХТО?

Хто  є  той  лідер,  той  вожак,  
Що  поведе  нас  за  собою,
Не  зрадить,  не  програє  бою,  
Не  всадить  гострого  ножа

У  груди  Неньки,  що  колись
Свої  шляхи  йому  відкрила,  
Точила  розум,  плела    крила,  
Благала,  стогнучи:  «Молись

За  волю  й  міць  в  моїй    ході,
За  сяйво  в  погляді    і  в  серці,
Будь  повсякчас  зі  злом  у  герці,
Не  здай  в  ясир  мене  орді.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824161
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.02.2019


Такий це сніг


Дивлюсь  на  сніг.  Який  же  він  беззубий!
Так  тулиться  дитинно  до  землі.
Цілує  гілля,  що  замерзло,  в  губи,
Співає  оду  радості  без  слів.

Людей  побачить,  просить  їх  до  танців.
Біжить  до  них,  мов  до  трави,  вівця.
Їм  не  шкодує    часу  й  реверансів
І  компліменти  сипле  без  кінця.

Такий  він  чистий,  як  душа  маляти,
Блищить  очима  -  він  живий,  у  дні!
Не  зна  про  те,  що  десь  сумує  мати,  
В  якої  син  загинув  на  війні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2019


Свята зимові

1.Свят  у  зими-чарівниці  за  край.
В  грудні  приходить  святий  Миколай.
Дітям  дарунки  кладе  до  голів.
З  неба  на  конях  іде  до  землі.

2.  Січень  веде  Новий  рік  в  кожен  дім.
Пахне  живицею,  весело  всім.
Фрукти  заморські  лежать  на  столі.
Простір  світліє  від  сонячних  слів.

3.  Вечір  Святий,  страв  у  нім  досхочу.
Вносить  господар  сніп  жита,  свічу.
Дружно  родина  сідає  за    стіл.
Крутиться  радість  хутчіше  від  бджіл.
Красить  будинок    вінок  голосів.
Бога  Ісуса  вітають  усі.

4.  А  на    Різдво  йде  до  церкви  рідня.  
Славить  Ісуса  в  молитвах,  піснях.
Потім  їсть,  сир,  холодець,  ковбасу.
Настрою  каже  своєму:  «Вальсуй!»  

5.  На  Василя  хлопці  йдуть  табуном,
Дім  засівають  добірним  зерном,  
Членам  родини  бажають  добра.
Ллють  побажання,  мов  воду  з  відра.

6.    На  Водохреща  вітають    Христа,
Іменем  Трійці  освячують  став
Й  воду  у  діжі  для  треб  по  церквах.
Линуть  щедрівки  по  селах,  містах.

7.    Взимку  багато,  звичайно  є  свят.
Гарний  це  час  для  дорослих,  малят.
Ходять  на  лижах,  на  санках  летять,
Впавши  у    сніг,  від  душі  хихотять.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823450
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 30.01.2019


Є ЛЮДИ

Є  люди,  що  завжди  зі  злом    у  протесті.
Їм  більше  потрібно  чомусь,  аніж  іншим,
Не  благ,  нагород,  але  правди  і  честі,  
Що  кров’ю  омиті,  освячені  віршем.

Є  люди-гіганти  –  не  зростом,  душею.
Несуть  вони  болі  епохи  пудові.
У  них  не  калитка,  а  небо  межею,
Всякчас  їхні    крила  до  злету  готові.

Мечами  січуть  вони  голови  зміям,  
Що  Мамі  отруту  пускають  у  рани.
Від  їхнього  кроку  свободою  віє.
Крізь  їхні  серця  проростають  шафрани.

Коли  такі  велети  ходять  між  нами,
Їм  рідко  «Осанна»  співають  в  народі.
Але  як  заснуть  вони    вічними  снами,
Вінки  для  таких  і    промови  у  моді.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823128
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2019


ШАНУЙМО!

Шануймо  тих,  хто  ходить  з  нами  по  землі,  
Той  самий  кисень,  що  і  ми,  бере  груди,            
Спиває  з  обширу  і  радощі,  й  жалі,  
Але    сторониться  нашіптувань  Іуди.    

Шануймо  тих,  хто  горя  ближнього  свого
Не  відбива,  мов    футболіст  м’яча  ногою,
У  кого  в  серці  повсякчас  горить  вогонь,
У  кого  слово  (навіть    гнійну!)  рану  гоїть.

Кому  не  жаль  за  край  віддати  і  життя,  
Кому  миліша  воля,  аніж  ситі  кліті.
Шануймо  їх,  допоки  з  нами  хліб  їдять.
А  не  тоді,  коли  застигнуть  у  граніті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822950
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.01.2019


Що краще?

Росли  в  саду  дві  яблуньки.  Одна  була  низькоросла.  На  ній  за  літо  небагато  яблук  виросло,  але  ті,  що  зросли,  були  великі,  солодкі  та  соковиті.    Друга  яблунька  була  високою,  розлогою.    На  її  гілках  висіло  багато  плодів,  проте  всі  вони  були  кислі  та  тверді.    Якось  та  яблунька,  що  зародила,  почала  говорити  до  тієї,  що  мала  мало  плодів:
- Чого  ти  стоїш  у  саду,  місце  даремно  займаєш?  Який  хосен  з  тебе  господарю?
- А  такий,  що  мої  яблука  його  діти  радо  їстимуть,  а  твої  –  ні.    Краще  мати  смачне  у    малій  кількості,  ніж  у  великій  –  ніяке.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822389
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 22.01.2019


Ось був він, день

Злизали  світло  сутінки  до  дір.
Сховалось  сонце  за  в'язкі  блавати
Чкурнула  пташка  до  своєї  хати,
Осиротіли  вулиця  і  двір.

Ось  був  він,  день,  і  світові  радів,
До  праці  звав  дорослих,  тішив  діток,
Крутився  вітром  між  хатин  та  квіток.
Здавалося,  він  часом  володів.

Та  вечір-пан  спустився  з  неба  в  гай
На  чорній  срібногривій  кобилиці,
Рукою  дневі  помахав:  «Бувай!
Мій  час  настав.  Твій  вийшов,  білолиций!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822338
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2019


ПОДУМАЙ

Стебло  зламати  легко    цвіту,  
Зчорнити  вимите    лице,
У  душу,  що  відкрита  світу,
Пустити  кулю  зі  свинцем.

Це,  щоб  теплом  когось  зігріти,  
Потрібно  дрова  розпалить,  
Намалювати  серцем    літо,
Під  ноги    килим  простелить.

Перше,  ніж  твань  у  руки  брати,
Пістоля,  гострого    меча,
Постав  собі  на  мозок  ґрати,  
Рубати  не  спіши    з  плеча.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822061
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.01.2019


ЗІЙДЕ!

Зійде  над  краєм  українським  сонце  правди.
Засяє  честь,  неначе  злиток  золотий.
Як  в  опері  "Життя"  без  фальші  грав  ти,  
Як  не  рубав  смереки  ближнім  на  хрести,  
Як  кожен  день  ти  проживав,  немов  останній,  
Як  пив  любов  із  чаші,  а  не  кров  людську,  
Як  підносив  до  неба  серце  на  світанні
І  ніс  молитву  Богу  в  щирім  сповитку,
Як  край  любив  свій  так,  як  любить  діток    мати,
Як  зорі  –  небо,  дощик  -  висохла  а  земля,
Повік  у  світі  тобі  квіткою  зростати.
Того  ж,  хто  сонце  тінив,  густо  вкриє  тля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2019


ЛЮДИНА І ЧУТТЯ

Мороз  надворі,  а  в  душі  –  не  лід,
Фіалка  радо  розкриває  цвіт.
Над  нею  сонце  ранішнє  стає,  
Боцюн  у  сяйві  світла  роси    п’є.

І  хай  мороз  гризе  зубами  ґрунт,
Весна  в  душі  веде  веселу  гру,
В  якій  за  переможницю  любов,
Від  почуттів  тепло,    а  не  від  дров.

Людина  в  світі  –  то  є  диво  з  див.
Їй  не  накласти  на  чуття  узди.
Лише  неприязнь  і  стійкий    ігнор
Нутро  спроможні  кинути  на  дно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2019


УСВІДОМЛЮЮ

Усвідомлюю  це,  що  мені  з  ним    ніколи  не  не  бути,  
Що  нас  сонце  не  збудить  промінням  на  ліжку  однім,
Що  пуста  половина  на  ньому  –  мої  атрибути,
Що  довіку  самотністю  пахнути  буде  мій  дім.  

Що  удвох  нам  не  звідати  тайни  прадавнього  лісу,  
Не  закутатись  в  вітер  квітучих    карпатських  вершин.
Не  для  нашої  пари  в  театрі  піднімуть  завісу.
Одне  одним  не  нам  піклуватися  аж  до  морщин.

Усвідомлюю  це.  Ну  хіба  не  тямуща  я,  люди?
Тільки  іноді  в  серці  займеться  від  чогось  вогонь.
І  так  хочеться  вткнутись  лицем  йому  просто  у  груди
І  завмерти,  вслухаючись  в  арію  серця  його.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821397
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2019


ІСУС

Спалило    сонце  чорні  тіні.
Повітря  –    стиглий  ананас.
Ісус  малий  лежить  на  сіні
І  усміхається  до  нас.  

А  дерево    біду  вже  чує  –    
Те,  що  росте  йому    на  хрест.
Під  ним  сьогодні  смерть  ночує
І  цілить  на  Ісуса  перст.

А  він...  наставив  очі  світу.
Рости  готовий  для  землі,
Любов  ліпити  із  граніту,
Висвітлювати  очі  млі!

Ослятко  щоки  йому  гріє,
Що  їх    запалюють  вітри.
Тули,  цілуй  його,    Маріє.
За  люд  помре  у  тридцять  три.    
2018  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2019


РІЗДВО

Різдво  –  це  свято  особливе  –  
Любов  з  добром  ідуть  у    крос.
І  робиться  щось    неможливе  –  
Від  Діви  родиться  Христос.

І  чорне  дерево  біліє.
Світліє  слово  і  душа.
Суєтність  никне  і    маліє.
Стрибає  радість,  мов    лоша.

Дзвенить  колядка  у  покоях.
Надія  й  віра  йдуть  у  біг.
Лиш  плаче  мати  та,  в  якої
За  Україну  син  поліг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2019


БУДЬТЕ, БУДЬ ЛАСКА, ДОБРИМИ!

Люди  з  чубами  чорними,  
з  блондо,  рудими,    сивими,
Будьте,  будь  ласка,  добрими,  
щирими  і  зичливими.
Ласки  налийте  в  корені  
тим,  хто    в  кого    рани  долями,  
Тим,  в  кого  доби  зорані
втратами,  жалем,  болями.  

Люди  зі  сходу  й  заходу,  
з  центру  й  південно  селені,
Виростіть  квітку-злагоду,  
душі  зціліть  прострелені.
Станьте  лісам  смереками,  
рікам  –  водою  з  рибками.
Плесу  небес  –  лелеками,  
Мурам  бетонним    –  шибками.    

Люди  усіх  народностей,  
мов  і    релігій,  можностей.
Ликам  вділіть      природності,  
вийдіть  із  пут  тривожності
І  з-під  поли    ворожої,  
грійте  в  сердечнім  тостері    
Скиби  любові  Божої,      
ними    наситіть    просторінь.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2019


З НОВИМ РОКОМ!

Друзі,  честь  таку  я  маю,  
З  Новим  Роком  вас  вітаю!
Будьте  ви  усі  здорові,  
Мудрі,  сильні,  гонорові,
Винахідливі,    багаті,
До  усяких  справ  завзяті
І  любіть  себе,  родину,
Край  свій  рідний  –  Україну  –  
Щиро,  міцно  і  завзято,
З  книгою  і  автоматом,  
Словом,  працею,  думками,
Так,  як  вас  любили  мами.  
Хай  наш  край,  як  сад  навесні,
Заквітчається,    воскресне!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819743
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 01.01.2019


ЗИМА

(дитяча    версія  пісні  «Плакала»  гурту  «Казка»)

1.  Зима  прийшла,  снігом  шлях  весь  за-мела.
Мороз  із  вітром  щипа,  
Ніс  почервонів,
Лице  в  вогні.
А  літо  в  сні,  де    дні  -  
Тепло  морів?
Менше  слів,  більше  рухів.

Врятую  від  стріл  зими  світ  я  хоч  так:
Бабу  зі  снігу  зліплю,
Пісню  заведу  
Про  весняну́
Оту  пор́у,
Як  квіт-не
Все  довкруж.
Менше  слів  більше  діл́а.

Приспів  1:
Прийшла  пора  зима  і  холод  принесла,  
Сніжинок  натрясла,  все  біліється.
Мороз  –    і  дітвора  втікає  зі  двора
І  маминою  ласкою  гріється.  


2.  Сидіти  в  хаті  весь  день  не  буду  я.
Із  друзями    у  саду  
Сніжок  наліпл́ю,  
За  п’ятдесят,
Будем    кидать
І  смі-хом
день  стрясать.
Менше  слів,  більше  діла.

Приспів  2:
Прийшла  пора  зима  і  холод  принесла,  
Сніжинок  натрясла,  все  біліється.
Мороз,  та  дітвора  –  нікуди    зі  двора,  
Стрибає,  ліпить,  бігає,  гріється.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819599
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 31.12.2018


ЛЮБОВ

Любов  –  це  дивне  почуття,  
Тріскоче,  наче  дро́ва  в  печі.
Це  серед  страв  пісних  кутя,  
Яку  готують    у  Святвечір.

Любов  –  бурхливий  водограй,
Це  Всесвіту  самого  дотик,
Під  синім  небом  білий  гай
І  «Щедрика»  чотири  ноти.  

Любов  –  це    крила  надлегкі,  
Це  спалахи  у  біосфері.
Це  губи  теплі  і  вогкі,
Це  до  сердець  відкриті    двері.

«Щедрик»  -  щедрівка    в  обробці  М.  Леонтовича.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819108
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.12.2018


ЖИТТЯ

Життя  таке  крихке,  таке  тендітне.
Висить  на  волосині  повсякчас,
До  сонця  тягне  руки  нині,    квітне,  
А  завтра  смерть  глядить  йому  в  анфас.

Не  кожен  час  свого  відходу    знає,  
За  планом  чи  як-будь  собі  живе:  
Бува,  у  сім  комор  добро  складає,
Бува,    на  вітер  кидає  усе.

Та  скільки  б  не  світила,  гасне  свічка,
І  треба  йти,  і  щось  таке  лишить,
Що  не  накриє  тьма,    не  змиє  річка,    
Не  з’їсть  іржа,  вогонь  не  спопелить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818643
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.12.2018


КАЗКА про бджілку Джіджі та метелика Павичеве око

             Бджілка  Джіджі  дружила  з  метеликом  Павичеве  Око.  Кожного  ранку  малята-комашата    зустрічалися  в  лузі,  де  з  ранньої  весни  до  пізньої  осені  росло  багато  різнобарвних  запашних  квіток.  Друзі  цідили  з  деяких  із  них  сік,  випивали  по  маленькій  скляночці  (це  був  їхній  сніданок),  а  тоді  розважалися:  лежали  в  лоні  якоїсь  великої  квітки,  розмовляли  або  вправлялися  в  танцях  (кожен  окремо  чи  парою)  під  звуки  пташиного    оркестру,    а  ще  літали  наввипередки.  В  товаристві  одне  одного  їм  завжди  було  приємно  й  весело  перебувати.  В  передвечірній  час  бджілка  з  метеликом  влаштовували  концерт.  Пісенька  «Дякую!»  була  їхньою  улюбленою.  За  сцену    Джіджі  та  Павичевому  Оку,  як  правило,    служив  соняшник  у  полі.  Інколи  для  виступу  вибирали    й  іншу  рослину,  що  росла  в  лузі,  а  тоді  дзвінко  витягували:  

Дякую  ранку,  що  сонце  привів.
Дякую  цвіту  полів  і  лугів.
Дякую  небові  за  синяву.
Дякую  краю,  в  якому  живу.
Дякую  дневі  –  тримає  фасон.  
Дякую  ночі  –    вкладає  у  сон.


Птахи,  комахи,  звірі,  плазуни,  чуючи  дуетний  спів  метелика  та  бджілки,  слухали  із  завмиранням  серця  й  аплодували  артистам.  Джіджі  та  Павичеве  Око    могли  співати    пісню  «Дякую!»  нескінченну  кількість  разів,  якщо,  звичайно,  на  заваді  їм  не  ставав    вітер  Вій  чи  дощ  Плескотій.  Як  ці  особи  з’являлися,  бджілка  й  метелик  розліталися  по  своїх  домівках.    
Якось  в  тій  окрузі,  де  жили  Джіджі  й  Павичеве  Око,    оселилася    вивільга.    Вона  збудувала  собі  гніздо  на    верхівці  берези,  наклала  туди  яєць  і  почала  висиджувати  пташенят.  Вивільгу  Гільгу    дратувало  те,  що  всі  тварини,  які  жили  довкола,    хвалили  бджілку  й  метелика  за  те,  що  вони    дружбу  цінували,  тугу  розганяли,  гарно  співали,  завжди  в  доброму  настрої  перебували,  й  те,    що  дорослі  особини  краю  часто  цю  пару  у  приклад  своїм  дітям  ставили.  Пташка  хотіла,  щоб  тварини  звернули  увагу  на  неї,  щоб  її  слухали  та  хвалили.  Тож    почала  все  робити  задля  цієї  ідеї.  Спочатку  станцювала  польку  на  гілці  калини.  Та  своїм  танцем  ніого  не  вразила,    рухи  вивільги  були  неплавними,  незграбними.  Не  здалася  однак.    Сіла  на  найвищу  квітку  в  лузі  й  почала  співати.  Але  замість  мелодійної  пісні  з  її  горла  вилітав    різкий  неприємний  звук.    Ті,  хто  його  почув,  закричали:  «Фе!».  Розізлилась  пташка,  вирішила  помститися  метелику  й  бджілці,  розбити  їх  міцний  творчий  тандем.  
Зранку  наступного  дня  вона  залишила  свої  яйця  в  гнізді,  прикривши  їх  листям,  й  почала  вести  спостереження  за  Джіджі  та  Павичевим  Оком.  Як  тільки  метелик  із  бджолою,  поснідавши  й  натанцювавшись  досхочу,    лягли  між  квіток    конюшини,  щоб  трішки  відпочити,  вивільга  стрілою  кинулась    до  них.  Та  лише  розкрила  дзьоба,  щоб  вхопити  Павичеве  Око,  як  Джіджі,  зрозумівши  лихі  наміри  птахи,  миттєво  звилася  над  птахою  й  встромила  їй  в  голову  жало.
- Ой!  –  застогнала  вивільга,  впала  на  траву  і      скрутилась  від  болю.  Але  за  мить  піднялася  і  полетіла  до  свого  гнізда.  
Бджола  ж  лежала  на  листку  конюшині  догори  черевцем  і  не  рухалась.  Метелик  підлетів  до  неї.  На  животі  в  подруги  він  побачив  дірку.  Павичеве  Око  заліпив  чорний  отвір  глиною,  яку  змішав  зі  своєю  слиною  та  соком  конюшини.  
- Джіджі,  вставай!  Будь  ласка!  –  заголосив.  
Але  бджілка  лежала  нерухомо.  З  очей  метелика  викотилося  кілька  сльозинок.  Вони  впали  бджолі  на  личко.  І  тут,  о,  чудо!  Вона  відкрила  очі.  
- Ти  жива!  Що  з  тобою  сталося?  Звідки  в  тебе  дірка  на  животі?  Тебе  вивільга  поранила?
- Ні.  Дірка  зробилася  через  те,  що  я  зі  свого    живота  вивільзі  в  голову  випустила  жало.  Вона  ж  тебе  хотіла  проковтнути!
- Ти  рятувала  мене,  а  себе  наражала  на  небезпеку?
- Ну,  так.  Але  ж  ти  мій  друг.  
- Я  зворушена  твоїм  вчинком.  Як  же  я    люблю  тебе,  Джіджі!  Понесу    тебе  до  будинку,  де  мешкаєш,  на  своїх  крилах.  Тільки  живи,  люба,  прошу  тебе,  живи!  
- Якщо  не  померла  відразу,  то  вже,  мабуть,  не  помру.  Полежу  кілька  днів  під  доглядом  своєї  мами  в  ліжку,  наберусь  сил,  а  тоді  знову  проводитимемо  час  разом.
- Я  провідуватиму  тебе.  Соку  свіжого  щодня  приноситиму.    
- Гаразд.  
За  кілька  днів  бджілка  одужала.  Павичеве  Око  цей  факт    неабияк  порадував.  Вивільга  теж  оклигала.  В  той  день,  коли  їй  в  голову  ввійшло  жало,  почувалася  дуже  зле.  Мусила  навіть  лікаря  викликати  –  дятла  Гостродзьобого  (сусідка-сорока  привела).    Той  витягнув  жало  з  голови  Вільги,  змастив  місце  укусу  настоянкою  із  трав  і  залишив  птасі  пігулки  –  знеболювальні  та  від  алергії.    
-  Скажіть,  а  як  так  сталося,  що  вас  бджола  вжалила?  –  спитав.
Вивільга  розповіла  лікарю  всю  правду,  тоді  він  їй  сказав:
- Вам  здалося  б  ще,  Вільго,  вживати  ліки    від  заздрощів  та  злості.  На  жаль,  таких  не  виробляють.
Пташка  опустила  голову.  Їй  стало  дуже  соромно  за  свою  поведінку.  
- Я  б-більше  не  б-бу-ду,  -  мовила,  затинаючись,  -      з-заздрити  і  з-злитись  на  інших  через  те,  що  вони  к-кращі    в  чомусь  від  мене.  
- Гаразд!  
Вільга  подякувала  дятлові  за  медичну    допомогу  й  подарувала  йому  золоте  сердечко,  яке  знайшла  на  лісовій  поляні    біля  куща  калини.
- Щедрий  дарунок!  Дякую!  Хай  у  вас  буде  таке  ж  сяюче  серце  у  грудях,  як  те,  що  ви  мені  дали.    
Усміхнулася  вивільга.  Сподобалося  їй  те,  що  лікар  узяв  від  неї  дарунок  і  побажав  їй  любові.  Попрощалася  вона  з  ним.  А  через  тиждень  з  яєць,  які  висиджувала,  вилупились  пташенята.  Вивільга  годувала  їх  шматочками  диких  яблук  і  груш.  До  метелика  та  бджілки  не  наближалася.  Боялася.  Та  якось,  коли  птаха  залишила  малят  одних,  бо  полетіла  шукати  корм,    одне  з  них  –    хлопчик-вивільгунчик,    випало  з  гнізда.  Малюк  не  вмів  ще  літати,  лежав  у  траві  під  деревом,  безпорадно  тріпав  крильцями  і  скиглив.  А  нездалік  від  того  місця,  де  він  впав,  у  танці  кружляли  метелик  із  бджілкою.  Вони  почули  плач  пташати,    наблизились  до  нього  і  спитали:
- Ти    випало  із  гнізда?
Махнуло  ствердно  головою.
- А  де  воно?
Підняло  лапку  догори.
-  На  цій  березі?  
Знову  кивнуло  голівкою.
- То  ти  дитинча  Вільги?  Зрозуміло!  –  мовила  бджола.
- Хоч  це  маля  і  вивільги,  негоже  його  на  землі  лишати,  подруго,  -  сказав  Павиче  Око.  -    Треба  якось  допомогти  йому.  
Підняти    пташа  з  трави  й  понести  до  гнізда  друзі  не  могли,  не  мали  сили,  та  знайшли  інше    вирішення  проблеми:  сіли  на  гілку  дерева  й  голосно  заспівали:
- Вивільго!  Ну  ж  бо  додому  гайда!
Випало  твоє  маля    із  гнізда.
Щоби  не  сталось  з  пташатком  біди,  
Все  залиши  і  додому  лети.  

Тричі  проспівали  пісню.  Як  тільки  почула  вивільга  її,  прибула.  
-    Забирай  маля  додому,  птахо.  Ми  його  тут    охороняли,  -  мовила  Джіджі.  
- Дякую  вам  обом.  І…  пробачте,  якщо  зможете,  мені  за  минуле.    
- Давно  забули  те,  що  було,  але  ти  більше  нікому  не  заздри  і  не  бажай  зла,  -  мовив  Павиче  Око.
- Не  буду,  принаймні,  старатимусь.  Я  перед  вами  в  боргу.  Бувайте!
Вивільга  вхопила  дзьобом  маля  й  понесла  його  до  свого  гнізда.    Сльози  їй  очі  залили.  «Це  ж  треба  так!  Я  їм  –  біду,  а  вони  мені  –  добро,  -  думала.  –  Що  ж.  Треба  й  мені  так  навчитись  чинити».                  
Зробивши  добру  справу,  Джіджі  з  Павичевим  Оком  полетіли  в  поле.  Сіли  там  на    найвищий  соняшник  і  почали  співати  свою  улюблену  пісеньку  «Дякую».  Хто  чув  їхній  спів,  плескав  у  долоні.    
Минув  тиждень.  Вивільга  знайшла  рятівників  свого  маляти  і  віддячила  їм.  Вона  подарувала  кожному  з  них    по  картині,  на  якій  були  зображені  луг  з  його  різнобарв’ям    квітів  і  вони  –  такими,  що  танцювали,  взявшись  за  лапки.  
- Хто  малював?  –  запитала  бджола.
- Я.
- Справді?
-        Так!
-      У  тебе  є    хист  до  малювання,  -  зауважив  метелик.
- Ти  так  вважаєш?
-        Впевнений!
-  Я  теж  так  думаю,  -  додала  Джіджі.  
-  Тоді  продовжуватиму  цим  займатися,    малюватиму  картини  й  даруватиму  їх  іншим.  
-        А  хто  тебе  навчив  малювати?
-  Син  лікаря  –  дятла  Гострьодзьобого,  Сміхастик.  Він  вчиться  у  школі  мистецтв.  Побачила  я,  як  він  малює,  попросила  розказати  мені  про  головні  ази  живопису,  не  відмовив.    
- Це  твоє,  Вільго.  Успіху  тобі!  –  мовили  співаки-танцюристи.
- І  вам  від  щирого  серця  бажаю  успіхів!  Тепер  ми  –    друзі?
- Звісно,  що  так!  Бувай,  пташко!
-      Гарного  дня  вам!
-      І  тобі,  Вільго-о-о-о!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818524
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2018


ДОНІ

Така  щаслива  тим,  що  доні  в  мене  є,  
Обидві    добрі,  щирі  та  красиві.
У  їх  тілах  життя  ключем  живильним  б’є
І  мудрість    зріє,  мов  зерно  на  ниві.

Заміжні  нині  вже  і    мамами  їх  звуть
Мої  малі  внучата-пташенята.
З  добром  у  світ    ідуть  і  діточок  ведуть.
Як  бачу  їх,  стає  і  будень    святом.

Так  хочу,  щоби  Бог  крізь  бурі  і  вогні
Проніс  їх  і  зі  цвіту  сплів  їм  долі,
Щоб  сонцем  день  для  них  світився    у  вікні,
Щоб  гідно  свої  виконали  роді.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818460
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2018


ЯК ДОБРЕ ЦЕ

Як  добре  це,  коли  з  душі
Крізь  сніговії  та  дощі
Росте  любов,  мов  первоцвіт,
Наповнює  красою  світ
І  на  тонких  своїх  плечах
Тримає  мир,    торує  шлях
Планеті-мамі  до  добра,
Теплом  промінить    з-під  ребра.
І  зле,  як  в  нутряній  оселі
Так  пусто,  сухо,  як  в  пустелі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818308
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2018


Пам'яті Василя Сліпака

Він  був…  Він  був?  Він  є  і  буде!
Його  ніколи  не  забуде
Той  край,  в  якому  він  зростав
І  за  який  життя  віддав,
Де  із  талантом  був  на  ти.
І  хоч  подався  у  світи,
Поніс  свій  спів  усім  народам  –  
Не  стер  із  дум,  якого  роду,
Яких  дідів-батьків  він  син.
Торкнулась  честь  його  вершин,
Як  зло  пройшлось  по  Україні,
На  її  сонце  впали  тіні.
Як  ворог  землю  Кримських  гір,
Донбас,  Луганськ  відгриз,  мов  звір,
Він  на  сторожі  краю  став
І  все  віддав  йому,  що  мав:
Життя,  дохід  із  ремесла.
Де  впав…,  калина  проросла.
Глядить…  і  душу  рве  на  шмати,
Велить  героя  шанувати
І  зміну  виростити  гідну,
Зробити  раєм  землю  рідну.


 
20  грудня  -  день  народження  всесвітньо-відомого  співака,  Героя  України    Василя  Сліпака.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2018


ЗИМА


Зима  спустилась  з  неба  на  коні.
Дахам  подарувала  шапки-ретро.
Річкам  пошила    ковдри  льодяні,  
Ґрунтам  сплела  із  грубих  ниток  светри.

Горі  на  личко  кинула  вуаль,
Накрила  пледом  чорний  сад  за  тином.
А  двір…  Погляньте!  Сяє,  як  Ґрааль  –  
Йому    вісонтну    кинула    хустину.

Змінила  все,  де  руку  дотягла.
Так  біло  стало  довкруж  і  так  ладно!
Лише  змінить  людину  не  змогла,
Їй  чорнота  душевна    не  підвладна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818179
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018


КАЗКА "ШКІЛЬНЕ ПРИЛАДДЯ"

Перед  тим,  як  Петрик  мав  іти  до  1  класу,  мама  купила  йому  нове  вбрання,  шкіряний  наплічник  з  вибитим  ведмедиком  на  ньому,  і  все,  що  необхідно  для  навчання.    У  школі  хлопчика  посадили  за  першою  партою  (був  невеликий  за  зростом)  з  рудоволосою  Улянкою  й  видали  підручники.  Петрик  радів  тому,  що  він  уже  учень.  Коли  приходив  зі  школи,  мив  руки,  обідав,  розповідав  бабусі,  чим  займався  на  уроках    і  вчився  –  читав  склади,  слова  з  вивченими  буквами,  тренувався  писати  букви  або  малював  щось  на  картках.  У  вихідні  Петрик  відпочивав  –  гуляв  надворі,  їздив  на  велосипеді  чи  скейті,  грався  м’ячем  –  сам  чи  з  кимось,  дивився  мультики.  
         Якось,  в  одну  зі    субот,    Петрик  сидів  за  своїм  письмовим  столом  і  писав  слова  в  зошиті  з  мови.  Мама  в  цей  час  готувала  на  кухні  обід,  тато  дивися  футбол  по  телевізору  (відпочивав,  приїхав  з  відрядження  зранку).  Хлопчик  дописув  останній  рядок  в  зошиті  і  вже  грів  думку  про  те,  що  зараз  складатиме  із  деталей  Лего  будинок,  та  почув  голос  однокласника  Миколи  із  двору:
- Петре,  виходь!  У  мене  новий  м’яч.  Пограємо  у  футбол.
Хлопчик  відчинив  вікно,  відповів  Миколі:  
-  Зараз  вийду!
А  тоді  зсунув  поспіхом  зі  столу  рукою  все,  що  лежало  на  столі  (зошит,  книжку,  пенал,  ручку,  олівці)  до  розкритого  біля  нього  наплічника  й  вибіг  на  вулицю.  Як  тільки  двері  за  Петром  зачинилися,  в  кімнаті  хлопчика  почали  відбуватися  дива.  Речі  в  його  портфелі    зарухалися,  заговорили.    Вони  штовхали  одна  одну  своїми  боками,  кидали  одна  одній  злі  погляди  й    слова.  Кожній  речі  раптом  захотілося  мати  більше    місця  в  ранці.    
Зошити  прокричали:
- Ми  заслуговуємо  на  особливе  ставлення.  Ми  тут  найважливіші.  Петрик  щодня  витягає  нас  і  пише  по  наших  білих  чистих  лінійованих  сторінках  букви,    цифри  та  лінії.  
- Ручка  сказала:
- А  чим  пише?  Хіба  не  мною?  Тож  я  важливіша  за  вас.  Не  було    б  у  нього  мене,  він  би  нічого,  зошити,  на  ваших  сторінках  не  написав.
Олівець  вставив  своє:
- А  я  хіба  не  важливий?  Петрик  мною  лінії  різні  робить.  А  як  якась  не  вийде  –    не  біда,  витре  і  ще  раз  накреслить  –  красиво  і  рівно.
- Ну,  ось  олівець  розповів  уже  й  про  мою  важливість,  -  мовила  гумка.  –  Без  мене  неправильні  лінії  не  видалити.  Це  факт!
- А  без  мене  їх  не  накреслити,  -  пропищала  лінійка.  –  Не  вийдуть  рівними  відрізки,  геометричні  фігури.  Тож  я  теж  важлива  пані!
- Гм…  А  хто,  скажіть  на  милість,  дає  притулок  вам  усім,  дрібні  речі  –  тобі,  ручко,  тобі,  простий  олівче,  й  вам,  гумко  та  лінійко,  -  просичав,  мов  змій,    пенал.  -    Без  мене  Петрик,  наш  господар,  довго  шукав    би  вас  у  наплічнику,  та  й  зламатися  б  усі,  крім  гумки,  могли    б  швидко,  якби  лежали  де-будь.  
- І  це  все?  -    сказав  підручник  «Українська  мова».  Моя  роль  значно  вища!  Я  навчаю  грамоти  Петрика.  Як  би  хлопець  писав  щось  у  зошиті,  якби  не  вивчив  букви,  які  в  мені  написані,  якби  не  навчився  читати  склади,  слова,  речення  з  моїх  сторінок?  Та  й  говорити    правильно  і  гарно  українською  не  вмів  би,  якби  я  не  розвивав  його  мовлення.
- А  як  би  хлопець  щось  креслив  олівцем  та  лінійкою,  як  би  писав  цифри,  розв’язував  приклади  та  задачі,  якби  не  я?  –  додав  підручник  «Математики».  
Підручник  «Я  досліджую  світ»  теж  не  мовчав:
- А  я  хіба  не  важливий?  Я  розповідаю  Петрику  про  все,  що  є  у  світі,  вчу  його,  як  в  ньому  жити!
- Друзі!  Нас  іще  вислухайте!  Ми,  кольорові  олівці,  і  ми  (додали    фарби)  теж  є  дуже  потрібними.  Нами  Петрик  розмальовує  все,  що  забажає:  будинки,  квіти,  дерева,  людей  та  інше.  Якби  не  ми,  він  би  не  міг  на  папері  зобразити  довколишнє  середовище.  
- Розмальовує  хлопчик  на  моїх  картках-сторінках.  Значить,  я  за  вас  важливіший,  олівці  та  фарби,  –  зауважив  альбом.
- А  що  скажете  про  мене?  Я  та  річ,  з  якої    хлопець  робить  різні    чудернацькі  вироби,  -  мовив  пластилін,  наставивши  червону  голову  з  коробки.  -  Виліплює  тварин,  героїв  мультфільмів  й  усе,  що  вчителька  скаже  чи  сам  захоче.
- Ми  теж  є  важливими,  -    мовили  два  друга  –  клей  та  кольоровий  папір.  –  Петрик  нас  використовує  для  виготовлення    аплікацій.  Минулого  тижня    він  зробив  дуже  гарний  орнамент  у  квадраті  і    подарував  його    мамі.  Робота  сина  їй  сподобалась.  
- Слухав  я  вас,  друзі,  уважно,  не  перебивав,  -  під  кінець  мовив    наплічник.  –  Всі  ви  вміло  вихваляли  себе.  Але  скажіть  мені,  будь  ласка  таке:  «Якби  не  я,  в  чому  б  вас  носив  до  школи  і  зі  школи  Петрик?»    Міг  би,  скажете,  у  чемоданчику  носити,  в  портфелі,  в  торбині,  але  лікарі-ортопеди  не  радять  цього,  бо  знають,  що  найкраща  сумка  для  хребта  –  наплічник.    Отже,  без  мене  хлопцеві  точно  не  обійтись.  Виходить,  я  найважливіший?!
- Ні!  Ні!  Ми  не  згідні!  –  закричали  інші  речі.
На  цей  крик  до  кімнати  забіг  господар  усіх  речей,  які  сперечалися  між  собою,  тобто,  Петрик.  Він  вернувся  додому,  щоб  узяти  м’яч,  хотів  пограти  ним  надворі  зі  сусідом  Костею.
- Що  сталося?  Чого  ви  репетуєте?  –  спитав  він.
Наплічник  вирішив  сказати  від  імені  всіх:
- Кожна  річ,  що  лежить  в  мені,  каже,  що  вона  найважливіша.  А  я  кажу,  що  найважливіший  я.  Бо  без  мене  всі  ці  речі  не  було  б  у  що  запхати,  не  було  б  як  перенести.  Я  правий,  Петрику?
- Не  вважаю  так.    Подивіться  всі,  прошу,  вас  на  мене.  
Кожна  річ  витягнула  голову  з  наплічника.
- Хіба  я  можу  сказати,  що  нога  для  мене  важлива,  а    рука  ні?  Або,  що  око  важливе,  а  вухо  ні?  Чи  те,  що  зуби  важливі,  а  язик  ні?  Все,  що    я  маю,  для  мене  важливе.  Очі    для  того,  щоб  ними  бачити.  Вуха  для  того,  щоб  ними  чути.  Зуби  для  того,  щоб  ними  пережовувати  їжу.  Ноги  –  для  ходьби.  Руками  все  роблю.  Так  само  і  ви.  Кожна  річ  має  своє  призначення,  виконує  свою  роль.  Ви  всі  потрібні  мені,  і  всі  важливі.  Отож  не  сваріться,  а  мирно  співіснуйте.  А  я  буду  вас  берегти,  щоб  ви  довго  могли  жити  і  гарно  виглядали.  
- Гаразд,  -  погодились  всі,  тільки  наплічник  скривив  губи.  
- А  можна  ми  вискочимо  з  наплічника,  -    мовили  кольорові  олівці,  -  і  потанцюємо  на  килимку  у  твоїй  кімнаті?
- Можна.  Тільки  недовго,  щоб  мама  не  побачила  і  не  насварила  мене.
- І  ми  були  б  не  проти  поскакати,  -  сказали  зошити.
- Та  й  ми  теж,  -  закричали  підручники.
- Гаразд,  друзі,  вискакуйте  всі.  Розважтеся  трохи.  Головне,  щоб  ви  в  мирі  жили  і  поважали  одне  одного.
- Тоді  і  я  потупцяю,  -  вже  веселішим  голосом  проказав  наплічник.
- Та,  будь  ласка!  Я  вам  ще  й  музику  ввімкну.
Олівці  вискочили  першими.  За  ними  вибігли  книжки,  зошити  й  інші  предмети.  Всі  почали  хихотіти  й  кружляти  довкруж  Петрика  в  танку.  Наплічник  найвище  підстрибував  і  найгучніше  тупотів.  Мама  почула  шум  у  кімнаті  сина,  відчинила  двері.  Всі  речі  завмерли.
- А  чому  це  все  твоє  шкільне  приладдя,  -  запитала,  -  на  килимку  лежить?
- Вивалилось  ненароком,  мамо.  Зберу  зараз,  не  сердься.  
- Ну,  ну!  –  помахала  пальцем  мама.  
Наплічник  їй    в  цей  час  підморгнув  оком.
- Що?  –  оторопіла.  Ще  раз  уважно  глянула  на  кільну  сумку  сина.  –  Ні,  здалося,  -  заспокоїла  себе  і  вийшла.
- Що,  друзі,  розважилися  трохи?
- Так,  –  прошепотіли.
- Тоді  заскакуйте  до  своєї  домівки  –  в  наплічник.  І  тихо  там  сидіть,  а  то  перепаде  мені  через  вас!
- Добре,  -  мовили.  
- Усім  вистачить  місця,  –    з  теплом  у  голосі  мовили  зошити,  застрибуючи  в  папку.  
- Так,  –  погодилась  папка,  заскакуючи  в  наплічник.
- Згідні,  -  мовили  книжки,  тулячись  она  до  одної.
- Це  справді  так!  -  підвердив  пенал,  лігши  на  дно  кишені.
- Миру  й  любові  усім  нам,  друзі,  -  додав  альбом,  обіймаючи  блокнот,  який  не  вступав  у  суперечку  і  не  танцював  зі  всіма,  бо  був  худим  і  майже  змальованим.  
З  того  часу  шкільні  речі  Петрика  більше  не  сварилися  між  собою.  Хлопець  їх    шанував:  не  гнув,  не  рвав,  не  ламав,  у  чистоті  тримав.  Іноді  й  потанцювати  їм  дозволяв  
на  килимку  своєї  кімнаті,  як  батьків  не  було  вдома.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817948
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2018


ВОНО

Інколи  воно  таке,  як  сонечко-жучок,  
що  забивається  у    щілину  з  приходом  холодів,    
як  земля,  яку  взяв  в  облогу  мороз,  
як  річка,  яку    товстими  крижаними  грудьми  затулив  лід,  
як  рухи  ведмедя  у  час  зимової  сплячки,  
як  опівнічна  зірка,  що  світить,  та  не  гріє.
А  інколи…    нагадує  щось  зовсім  протилежне,  
тоді,  коли  пробуджується.  
Воно  починає  рости,  мов    зело  навесні,
набувати  форми,  ваги
і  в  якийсь  мент  вилітає  з  грудей,  
як  вулкан  із  роззявленого  гирла  землі,  
тече  розпеченою  магмою,  
заливаючи    все,  що  трапляється  йому  на  шляху,  
вирує  Ніагарським  водограєм,  
нуртує  Нілом  разом  зі  всіма  його  його  крокодилами  й  акулами,  
грає  Чорним  морем,  
плюскоче    хвостами  дельфінів,  
б'є  крилами    чайок  об  синю  гладь  води,
вибухає  китайськими  новорічними    салютами,  
розцвітає  білими  зірками-нарцисами  в  закарпатському  урочищі  Кіреші  
чи  червоним  лататтям  в  одному  із  таїландських  ставків,    
піднімається  на  найвищу  гору  Карпат  Говерлу  і  кричить,  
кричить  так,  що  чує  весь  світ  –  
ліва  та  права  півкулі  планети,  
всі  шість  материків,  чотири  океани
і  навіть  Космос.  
І  тільки  він  не  чує  того  крику...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817704
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2018


КАЗКА "Зайчикова мрія"

                   Зайчик  Косько  дуже  любив  співати  і  відбивати  ритм  пісні  лапками  по  всьому  твердому  та  гладкому,  що  траплялось  йому  на  шляху  –    по  дереву,  наприклад,  по  пеньку  (надворі),  по  столі  чи  кріслі  (в  хатині).  Він  мріяв    про  справжні  барабани  і  палички  до  них,  але  поки  що  мрія  зайця    не  могла  бути  реалізованою.  Чому?  Бо  в  його  мами  була  мала  зарплатня,  її  вистачало  тільки  на  їжу,  одяг  та  деякі  побутові  речі.  А  тата  в  зайчика  не  було.  Він  загинув,  як  Косько  був  ще    маленьким.    Якось,  коли  заєць    сидів  у  малиннику  й  співав  пісеньки,  які  сам  собі  придумував,  до  нього  підійшов  незнайомий  йому  їжак  і  сказав:
- Привіт,  зайче!  Ну,  ти  й  співун!  За  пів  години,  які  я  провів  у  кущах,  ти  не  замовк  ні  на  хвилину.  Не  важко  це  –    так  довго  дерти  голос?
- Ні.  Співати  для  мене,  як  дихати.    Це  моє  улюблене  заняття.  А  ще  я  відбиваю  ритм  пісні  передніми  лапами.
- Та  чув,  чув.  І  це  теж  в  тебе  гарно  виходить.  А  чому  ти  по  корязі    бив?  Не  маєш  барабана?  
- Не  маю.  Поки  що.  Але  як    тільки  зароблю  грошей,  то  куплю  його.
- А  як  заробиш?
- Ще  не  знаю.  Думаю  над  цим.
- А  знаєш,  в  мене  є  ідея.
- Яка?
- Ти  можеш  організувати  благодійний  концерт,  виступити  перед  звірами  лісу  в  неділю  чи  в  якесь  свято  й  попросити  тих,  хто  прийшов,  кинути  в  скриньку,  яку  ти  виставиш,  гроші.
- Але  на  чому  я  буду    відбивати  ритм?      
- І  на  це  питання  маю  відповідь.  В  мене  є  сусід  –  бобер  Гризик.  Він  неабиякий  столяр!  Випиляє  тобі  бубон  з  пенька  чи  з  поваленої  колоди  за  пів  дня.
- Ти  його  сам  про  це  попросиш?
- Обоє  проситимемо.  А  ходімо  просто  зараз.
- Гаразд.  Але  …,  ти  зголосився  мені  допомогти,  а  я  навіть  не  знаю  твого  імені.  
- Голкун  я.
- А  я  –    Косько.
- Ось  і  познайомились.  Будемо  друзями?
- Чому  б  і  ні?  
Прийшли  вони  до  Гризика.  Той  сидів  на  дивані  й  читав  газету,  відпочивав  після  робочої  зміни.
- Пане  Гризику,  -  звернувся  до  нього  Голкун.  –  Тут  така  справа…  Говори  сам,  Коську.
- Я  хочу  стати  співаком  і  барабанщиком.
- Ну  і…
- Розумієте,  моя  мама  не  має  можливості  купити  мені  барабани.
- То  що,  я  тобі  їх  маю  купити?  Зайвих  коштів  у  мене  немає.  Трьох    діток  годую.
- Ви  мене  неправильно  зрозуміли.  Я  від  вас    грошей  не  хочу.
- А  чого  ж?
- Він  хоче,  -  перебив  зайця  їжак,  -  щоб  ви  йому  змайстрували  барабан  зі  старої  деревини,  з  ним  він  би  міг  виступити  перед  звірами.
- А-а-а!  Ну,  це  я  можу.  Але  випиляний  мною  барабан  не  звучатиме  так,  як  той,  що  із  магазину.  
- Це  нестрашно.  Косько  з  ним,  можливо,  виступить  тільки  раз.  Я  допоможу  йому  організувати  концерт.  Він  збере  гроші  за  виступ  і  купить  за  них  професійний  барабан.  
- В  такому  разі  радий  буду  долучитися  до  вашого  проєкту,  малята.  Зараз  перегляну  в  інтернеті  зразки  барабанів  і  візьмуся  до  роботи.  Завтра  в  обід  прийдете  до  мене.  Думаю,  до  цього  часу  я    вже  змайструю  те,  про  що  просите.
- Дякуємо,  -    промовили  Косько  й  Голкун.
- Подякуєте,  як  забиратимете  барабан.
Пішли  їжак  із  зайцем.  Не  подолали  й  двадцяти  метрів,  як  зустріли  лисицю.  Та  бігла,  а  дзвінок,  який  був  прив’язаний  до  шнурка,  який  висів  у  неї  на  шиї,  розсипав  мелодійні  звуки  навсібіч.
- Привіт,  руда,  -  мовив  їжак.  –  Куди  так  поспішаєш?
- На  луг.    Квітів  хочу  нарвати.  В  мами  день  народження  сьогодні.  Хочу  їй  скласти  гарний    букет.
- Молодчина!  А  ти  не  зробила  б  ще  одну  добру  справу?
-                Яку?
-                Треба    підтримати  Коська.  Він  даватиме  благодійний  концерт  для  звірів  у  неділю.  За  зібрані  гроші  хоче  купити  барабан
- Як  я  можу  його  підтримати?  
- Ти  могла  б  дзвоном  дзвонити  в  такт  пісень,  які  співатиме  заєць.
- Не  знаю,  чи  зумію.  
- Зумієш.  Ти  спритна  до  всього.  Приходи  по  обіді    на  галявину,  де  калина  з  дубом  обіймаються,  потренуєтесь  із  зайцем.
- Гаразд.  
Пішли  вони.  Ідуть,  ідуть,  їжак  і  каже:
- Треба  оголошення  написати  про  те,  що  відбудеться  концерт.  Бо  як  інакше  звірі  дізнаються  про  нього?
- Але  не  всі  вміють  читати.  
- І  то  правда.  Для  тих,  хто  вміє  читати  ми  повісимо  оголошення,  а  тим,  хто  не  вміє,    сорока  повідомить    новину,  попросимо  її  про  це.
- Гарно  ти  придумав.
- Звісно.  В  мене  ж  мудра  голова.  Так  каже  мій  тато.
- Правду  каже.  Дякую  тобі,  друже,  за  мудрість  і  допомогу!
- Подякуєш,  коли  все  вдасться.  Друзям,  а  ти  тепер  мені  друг,  треба  допомагати,  тим  паче,  таким  талановитим,  як  ти.
- А  хто  оголошення  напише?
- Треба  йти  до  сови.  В  неї  є  комп’ютер  і  принтер.  Вона  набере  текст  і  одразу  його  видрукує.
- А    сова  нас  послухає?
- Так.  Я  їй    два  пряники  принесу.  Вона  любить  ними  смакувати.
- А  де  візьмеш  пряники?
-  Маю  вдома.  Мама  спекла.  Ходімо  до  мене,  заодно  познайомишся  з  моєю  ненею.
Пішли  заєць  з  їжачком.    Через  десять  хвилин  побачили  вовка.  Той  сидів  під  своєю  хатою  на  лаві  і,  пильно  дивлячись  в  нотний  зошит,    грав  на  саксофоні.
- Привіт,  вовче  Угу!  –  мовив  їжак.
Сіроманець  поклав  інструмент  на  лаву,  мовив:
- Привіт,  Голкуне.
- А  ти  щораз  краще  й  краще  граєш  на  своєму  інструменті.  Що  це  ти  зараз  грав?
- Мелодію  композитора  Скорика.  
- Гарна!  А  ти  не  міг  би  своєю  грою  на  саксофоні  в  цю  неділю,  що  прийде,  підтримати  виступ  зайця?  Він  даватиме  концерт  для  звірів.  За  гроші,  які  йому  пожертвують,  хоче  купити  собі  барабан  і  грати  на  ньому.  Це  його  найзаповітніша  мрія!
- Ну,  якщо  так,  то  підтримаю.  А  що  треба  заграти?
- Приходь  по  обіді  на  галявину,  де  калина  з  дубом  обіймається.  Складемо  спільно  репертуар,  заодно  проведемо  репетицію.  
- Гаразд.  Мрії  повинні  збуватися!  
Пішли  заєць  з  їжаком,  через  десять  хвилин  вже  були  у  Голкуновій  хаті.
- Мамо,  -  мовив  їжачок,  -  можна  мені  взяти  два  пряники?
- Ти  ж  тільки  годину  тому  з’їв  два.
- Та  я  не  для  себе,  для  хочу  взяти  –  для  друга-зайця.  Познайомся,  до  речі.  Його  звати  Коськом.
- Дуже  приємно,  -    мовила  їжачиха.  –  А  мене  –    тітка  Їжка.
- Добридень,  тітко  Їжко.
- Добридень,  Коську.  Візьми  для  друга  пряники,  -  звернулася  до  сина.  -    Вони  в  креденсі  на  верхній  полиці  лежать.
- Дякую,  матусю.  Візьму,  і  ми  підемо,  у  нас  ще  багато  справ.
- Не  затримуйся  надворі  до  ночі.
- Постараюсь.
Пішли  друзі  до  сови.  Та  прийняла  їх  радо.  Взяла  два  пряники,  набрала  на  компі  оголошення  йнадрукувала  на  трьох  аркушах  паперу  таке:

Дорогі  звірі!
В  неділю,  о  12:00,    на  галявині,  де  калина  з  дубом  обіймаються,  відбудеться    благодійний  концерт.  Виступатимуть  заєць,  лисиця  та  вовк.      Гроші,  які  ви  кинете  в  скриньку  під  дубом,    підуть  на    здійснення  заповітної  мрії  зайця  Коська  –  купівлю  професійного  барабану.
                                                                                                         Чекаємо  вас!

Друзі  розвісили  оголошення  в  місцях  найбільшого  скупчення  звірів  –  на  дубі,  біля  якого  зазвичай  і  відбуваються  концерти,  на  берЕзі,  при  вході  до  малинника,  й  на  вербі  біля  річки.    
По  обіді  заєць,  їжак,  лисиця  та  вовк  зібралися  на  репетицію.  Домовились,  що  заєць  заспіває  сім    пісень  –  ті,  які    вміє  грати  на  саксофоні  вовк.  Тричі  прогнали  репертуар.  Результатом  репетиції  були  задоволені.  Все  гарно  виходило.  Навіть  лисиця,  яка  не  мала  ідеального  слуху,    попадала  в  ритм  пісень  дзвоном  свого  дзвінка.  Їжак  теж  не  сидів  без  діла,  гучно  плескав  лапами.    До  неділі  залишалося  п’ять  днів.  Вирішили,  що  будуть  щодня  тренуватися,  щоб  на  концерті  показати  себе  з  найкращого  боку.  Бобер  швидко  змайстрував  барабан,  віддав    його  зайцю.  Косько  подякував  йому  й  мовив:  
-    Приходьте,  пане  бобре,  в  неділю  на  концерт.  Грошей  не  кидайте  в  скриньку,  ви  вже  свій  внесок  у  справу  зробили.  Дітей  візьміть  зі  собою.  Думаю,  їм  буде  цікаво  послухати  наш  виступ.
- Гаразд.  Але  щось  і  я  дам  для  доброї  справи.  Не  такий  уже  й  бідний.  
- Чекатимемо  вас!  –  мовив  їжак.
Останню  репетицію  звірі  робили  найдовше  зі  всіх.  Хвилювалися.  Але  все  вийшло  добре  в  неділю.  На  галявині  зібралося  багато  звірів.  Прийшли  навіть  із  сусіднього  лісу  деякі.  Артисти  ні  разу  не  збилися.  Виконали  ще  й  дві  пісні  на  біс.  Зайчик  заспівав  без  музичного  супроводу  пісню  «Ой,  на  горі  жито.  Сидить  зайчик».  А  вовк  затягнув  на  саксофоні  «Мелодію»  Скорика.  Звірі  були  зворушені  виступом.  Вони  накидали  багато  грошей  до  скриньки.  Їх  вистачило  і  на  барабани,  і  на  сценічний  одяг  для  зайчика.  Мама  Коська  розплакалась.  
- Чого,  ти,  матусю?  Тепер  ми  не  бідуватимемо.  Я  тренуватимусь  щодня,    виступатиму  в  нашому  лісі  й  у  сусідніх  теж.  Сподіваюсь,  що  з  часом  братиму  участь  в  конкурсах,  фестах.  Все  буде  добре  у  нас!
- Я  плачу  від  радості.  Ти  в  мене  такий  хороший!  У  батька  вдався.  Якби  він  жив,    пишався  б  тобою.
- Він  бачить  мене,  мамо,  з  неба.  
- І  то  правда,  сину.
За  короткий  час  зайчик  став  відомим  артистом.  Його  запрошували  на  різні  концерти.  Інколи  він  виступав  сам,  інколи  з  лисицею  та  вовком.  Узяв  також  Косько  участь  і  в  кількох  конкурсах,  на  деяких  з  них  здобув    нагороди.  Першу  медаль,  яку  отримав  за  виступ,  відніс  їжакові.  
-  Бери,  -  мовив.  -    Вона  –  твоя.  
-  Не  шкода  віддавати?
-    Ні.  Ти  заслужив.  Якби  не  твоя  допомога,  друже,  я  б,  може,  ніколи  не  реалізував  свою  мрію  –    стати  артистом,  музикантом.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817682
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2018


Улянка та краб

Краб  із  моря  виліз    зранку.
Там  зустрів  малу  Улянку.
Сів  на  ногу,  мовив:
- Ssory.  Чом  на  суші  ти,  не  в  морі?
- В  воду  лізти  я  не  смію,  
Бо  ще  плавати  не  вмію.
Вмію  лиш  до  п’ять  лічити.  
- Можу  я  тебе  навчити
Плавати.  Це  просто  й  ладно.
А  лічити  мабуть  складно!    
- Ні.  Поглянь.  Пташки  летять.
Раз,  два,  три,  чотири,  п’ять.  
Повтори  за  мною,  крабку.
- Раз,  два,  три  і  ставлю  крапку.
Далі  я  не  пам’ятаю,
Бо  слабеньку  пам'ять  маю.
Кину  в  воду  тіло  куце.
Ти  дивись,  як  я  роблю  це,
Як  тримаюсь  у  водиці.
Вчись  у  мене,  білолиця.
Мама  тут  прийшла,  сказала:  
- З  ким  це  ти  так  розмовляла?
- З  крабом.  Плавать  брався  вчити.
Я  його  –  до  п’ять  лічити.  
- Втямила?  
- Не  дуже  ще…  
- Він  навчивсь?
- До  трьох  лише.
- Ну,  ходи  зі  мною  в  воду,
Поки  Бог  дає  погоду.
Буду  руку  підставляти
Під  живіт,  тебе  тримати.
Розганяй  руками  хвилі,
Наче  пташки  легкокрилі
Синю  вись  у  день  погідний.
Вмію  я!  Навчилась,    рідна.  
Слухала.  Не  лінувалась,
А  тепер  потренувалась.  
Краб  підплив  до  Улі  ближче.
-  Вчися  рахувать,  дружище!








                 




адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817538
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 14.12.2018


РІЗДВЯНА КАЗКА (про Іринку)

В  одній  країні  йшла  війна,  довго,  майже  вісім  років.  Багато  людей  за  цей  час  загинуло,  багато  отримало  каліцтво.  Деякі  залишили  свої  міста  та  села,  бо  їх  окупував  ворог,  деякі  позбулися  жител,  бо  вони  були  зруйновані.  Багато  хто  змушений  був    оселитися  в  чужих  місцях  –    тих,  де  не  велися  військові  дії.    
Родина  Шевчуків,  яка  складалась  із  чотирьох    осіб  –  девятирічної  дівчинки  Лесі,  її  мами  Ірини,  тата  Василя,  бабусі  Катрусі  й  дідуся  Петруся,  жила  в  невеликому  містечку    за  п’ятдесят  кілометрів  від  лінії,  де  велися    бої,  не  виїхала,  не  хотіла  залишати  домівку,  яку  будували  майже  п’ять  років.  Леся  була  ученицею  4  класу,  вчилася  гарно,  з  рідними    і  близькими  жила  в  злагоді  та    мирі.  Щодня  вона  допомагала  батькам:    мила  посуд,  виносила  сміття,  підливала  вазони,  ходила  в  магазин  за  продуктами.  А  у  вільний  час  любила  читати  книги.  Особливо  захоплювалася  казками  та  фантазійними  історіями.    
Наближалося  Різдво.  Всі  члени  родини  готувалася  до  цього  величного  свята.  Дідусь  витягнув  із  комори  куплену  ним  сім  років  тому  ялинку,  обмив  її  й  заніс  до  кімнати.  Леся  з  мамою  прикрасили  штучне  деревце  іграшками  та  гірляндами,  зробили  генеральне  прибирання  в  домі.  Бабця  перемила  посуд,  перепрала  одяг  та  постіль.  Дід  навів  лад  у  дворі,  прочистив  доріжку  від  снігу.    Тільки  тато  цього  року  не  доклався  працею,  бо  його  не  було  в  домі.Тато,      вже  як  пів  року,    на  передовій,  він  захищає  свою  країну  від  вторгнення  ворогів.  Дівчинка  сумує  за  ним,  хвилюється  за  його  життя,  та  водночас  і  пишається  тим,  що  її  батько  воїн.  
До  Святої  Вечері  в  родині  щороку  готували  дванадцять    пісних  страв.  Коли  Леся  спитала  маму,  навіщо  потрібна  саме  така  кількість,  вона  пояснила  їй  це  так:  у  році  є  дванадцять  місяців,  в  Ісуса  Христа  було  дванадцять  учнів  –  апостолів,  дванадцять  –  число  повноти.  Щоб  наготувати  стільки  різних  їств,  кожному  із  членів  родини  потрібно  докласти  зусиль.  Бабуся  бралася  за  кутю  (зварена  пшениця  з  родзинками,  горіхами,  тертим  маком  і  медом),  вареники  з  картоплею,  гречкою  й  капустою    та  пампушки,  які  начиняла  повидлом,    какао  та  халвою.  Мама    чистила  й  різала  овочі,  варила  борщ,  готувала  голубці  та  підливку  з  грибів,    Дід  чаклував  над    своєю  коронною  стравою  –  тушкував  рибу.  Леся    мила  посуд,  подавала  всім  те,  що  просили,  сервірувала  стіл.  Ввечері,  коли  на  небі  з’явлась  перша  зірка,    родина  збиралася  в  залі.  Дід  запалював  свічку,  біля  образу  Пресвятої  Марії  з  дитям  Ісусом  на  руках  усі  присутні  промовляли  молитву  «Отче  наш».  Цьогоріч  на  Вечерю  до  родини  Шевчуків  завітав  дядько    Василь,  і  не  з  порожніми  руками,  кожному  щось  принів:  Лесі  –  книжку,  її  мамі  (своїй  старшій  рідній  сестрі)  –  парфуми,    бабусі  –  горнятко  з  написом  «Найкраща  ґаздинька»,  діду  –  теплі  шкарпетки.  Дядько  був  не  одружений,  жив  сам  у  сусідньому  з  їхнім  будинку  в  однокімнатній  квартирі,  заробив  на  неї  в  Чехії.  Коли  всі  змовили  «Отче  наш»,  бабця  Катруся  сказала,  що  треба    ще  помолилися  за  мир  в  Україні  й  за  те,  щоб  повернувся  з  війни  її  син  Любомир  –  Лесин  татко,  живим  і  не  скаліченим.  Всі  пристали,  звісно,  на  це.    Бабця  й  мама,  молячись,  пустили  з  очей  сльози  й  зашморгали  носами.  Дід  зупинив  їх:
- Негоже  нині  плакати,  рідні  мої.  Треба  просити  Бога  про  поміч  і  вірити,  що  він  її  дасть.  
- Ти  правий,  -  сказала  бабця,  -  треба  вірити,  бо  по  вірі  нашій  дається  нам.  Сідаймо  ж  до  столу.
Всі    члени  родини  приступили  до  святкової  трапези.  А  коли  спробували  все  те,  що  було  наготовлено,  й  наситилися,    попросили  Лесю  заколядувати.  Дівчинка  знала  колядки.  Їх  її  навчила  бабуся.  Тож  дзвінко  й  голосно    завела:

Нова  радість  стала,  
Яка  не  бувала.
Над  вертепом  зірка  ясна
На  весь  світ  засіяла.

         Коли    всі  наїлись,  наспівались,  потомились,  то  розійшлися.  Леся  подалась  до  своєї  кімнатки.  Перед  сном    Леся  вирішила  почитати  ще  книгу  про  святого  Миколая,  яку  їй  подарував  дядько  Василь.  Останньою  з  того,  що  прочитала  дівчинка  перед  тим,  як  провалитися  в  сон,  була  історія  про  те,  як  святий  Миколай  підкинув  бідній  родині  гроші    на  придане  для  дочки,  без  якого  вона  б  не  могла  вийти  заміж.  У  сні  Леся  побачила  цього  святого.  Він  ішов  вулицею  її  міста,  роздавав  щирі  усмішки  перехожим,  і  до  Лесі    теж  усміхнувся  здалеку.  Коли  ж  наблизився,  Леся  мовила  йому:
- Я  вас  упізнала.  Ви  святий  Миколай.  
- Не  заперечуватиму  цього  факту.
-      Чула  про  те,  що  ви  дуже  добрий  святий.  Допомагаєте  бідним  і  скривдженим.
- Це  мій      обов’язок    Це,  зрештою,  обов’язок  кожної  людини,  яка  приходить  у  світ.  
- Але  ви  можете  вчинити  чудо,  а  звичайна,  земна  людина    –  ні.    
-      Це  не  зовсім  так.  Хто  з  людей  має  велику  віру  і  сильну  любов,  той  теж  багато  чого  може.    Ти  щось  хотіла  від  мене?
-                  Так…
-                  Що?
-  Я  б  хотіла,  щоб  у  нашій  країні  закінчилася  війна.
Святий  пильно  глянув  в  очі  дівчинці.  Він  побачив  у  них  сум  і  тривогу.  Миколай  обійняв  дитину,  погладив  по  голівці,  а  тоді    витягнув  цукерку  з  кишені  свого  плаща  й  запхав  її  в  Лесин  кулачок.
- Я  зроблю,  що  зможу,  проситиму  в  Небесного  Отця  допомоги.  Але  потрібна  і  твоя  участь,  щоби  бажання  збулося.  За  три  дні,  починаючи  від  завтра,    ти  маєш  зробиш  три  добрі  справи,  але  не  для  рідних  людей,  для  чужих.
- Я  згідна.
- Тоді  хай  твоє  бажання  збуваться.  
Не  встигла  дівчинка  й  рота  відкрити,  щоб  подякувати  Миколаю,  як  він  зник.  Вона  стоїть  там,  де  й  стояла  –    посеред  вулиці,    люди  ходять  повз  неї,  а  святого  нема.    І  тут  чує  неньчин  голос:  
- Лесю!  Вставай,  одягайся.    Скоро  підемо  на  Різдвяне  Богослужіння  до  церкви.
Дівчинка  розплющила  очі,  усміхнулася.
- Гаразд,  матусю!  –  мовила.  
Скинула  ковдру  зі  себе,  і  тут,  о,  чудо  –    біля  подушки  лежить  цукерка  –  та  сама,  яку  їй  дав  святий  Миколай.  То  це  був  не  сон?    Вона  справді  говорили  зі  святим?  Гм…  Леся  взяла  цукерку  до  рук  –  велика,  кругла,  в  синьо-жовтій    блискучій  обгортці.  Дівчинці  захотілося  з’їсти  її,  але  щось  не  дало  малій  це  зробити.  Встала,  вдягнулася,  кинула  ту  цукерку  до  свого  малого  кошечка,  в  якому  лежали  паска  й    писанки,і  пішла  з  батьками  до  храму.  
Під  ворітьми  дівчинка  побачили  легко  і  бідно  вбрану  жінку  із  трирічним  малям.  Вона  просила  милостиню.  Леся  згадала  про  цукерку.  Витягнула  її  з  кошика  й  дала  дитині.  Мале  усміхнулося.  Жінка  мовила:  «Дякую.  Хай  Бог  тебе  благословить!»  
Коли  прийшли  додому  й  поснідали  свяченим,  Леся  ті  шматки  ковбаси,  шинки  та    курячого  рулету,  які  поклала  наперед  себе  й  не  з’їла,    занесла  до  своєї  кімнати.  Через  якийсь  час,  відрізавши  шмат  паски,  яка  була  в  її  кошичку,  взувшись,  одягнувшись  й  узявши  блюдце  із  м’ясною    нарізкою,  подалася  до  виходу.  Мама  почула,  прибігла.
- Куди  ти,  та  ще  й  із  їжею?
- Хочу  Світлані  Влодимирівні  занести  гостинці,  літній  жінці,  що  живе    в  кінці  нашої  вулиці.    Вона  якось  розповідала  мені,  що  колись  працювала  вчителькою,  а  тепер  на  пенсії  і  живе  одна.  Чоловік  її  пішов  на  війну  і  пропав  там  безвісті.  Ти  не  сердитимешся  на  мене  за  те,  що  я  без  дозволу  дещо  взяла  для  неї?  –  спитала  винувато  дівчинка.    
- Ні.  Я  знаю  цю  вчительку.  Але  ти  могла  б  сказати  мені  про  свої  наміри.  Почекай  хвилинку.  Я  покладу  до    торбини  ще  сиру,  куті,    кілька  пампушок  і  шматок  торта,  матиме  Світлана  Володимирівна  на  завтра  до  чаю.
Мама  склала  гостинці  у  дві  пластикові    коробки.  Леся    всміхнулася,  цьмокнула  неньку  в  щічку    й  побігла.  Пенсіонерка-вчителька  подякувала  школярці  за  відвідини  і  за  гостинці,  вона  запросила  її    до  хати,  пригостила  печивом  і  запашним  суничним  чаєм.  
- Приходь  до  мене,  коли  матимеш  час,  -  мовила,  коли  Леся  виходила.  –  У  мене  багато  книг.  Можеш  брати  їх  і  читати.
- Гаразд.  Прибігатиму  інколи.  Бувайте  здорові,  Світлано  Володимирівно.
- І  тобі  всього  найкращого,  Лесю.
Коли  члени  родини  готувалися  до  сну,  зателефонував  тато.  Він  привітав  усіх  із  Різдвом  Христовим    й  повідомив  про  те,  що  знаходиться  у  шпиталі.  Мама  заохкала.  
- Що  сталося?  Захворів  чи  поранений?  –  спитала  тривожно.
- Поранений.  У  руку.  Але  не  хвилюйся.  Мене  вже  прооперували.  Лікар  сказав,  що  все  буде  гаразд.
- Будемо  сподіватися  на  це,  -  відповіла  мама  .-  Одужуй.  Любимо  тебе.  Чекаємо  на  твоє  повернення.  
Після  татового  дзвінка  всі,  хто  був  у  хаті,  зажурилися,  повісили  носи.  
- Треба  молитися,  -  сказала  Леся.  –  Сумом  біді  не  допоможеш.  І  у  святого  Миколая  попросити  помочі.  
- Ти  про  нього  в  тій  книжці,  що  дядько  Василь  падарував  тобі,  читала?  –  запитав  дід.
- Так.  І  з  неї  дізналася,  що  цей    святий  любить  допомагати  тим,  у  кого  трапляється  біда.
Бабуся  витягнула  образок  з  молитовника  із  зображенням  святого.  Всі  попросили  його  про  те,  щоб  він  допоміг  татові  якнайшвидше  одужати,  і  щоб  війна  закінчилася.
Перед  сном  Леся  дочитала  книжку  про  Миколая.  Вона  була  дуже  вражена  життям  святого.    Вночі  спала  міцно.  Сну  не  мала,  а,  може,  просто  забула  його,  коли  збудилась.    Тато  мамі  до  обіду  не  задзвонив.  На  якусь  мить  Леся  засумнівалася  в  тому,  що    святий  Миколай  виконає  її  бажання.  Чому  татко  не  телефонує?  Може,  його  стан  погіршився?  А,  може,  Бог  і  Миколай  не  чули  її  молитов?  По  обіді  Леся    вирішила  прогулятись.  Пішла  на  майданчик,  який  знаходився  через  дорогу  від  їхнього  будинку.  Там  побачила  жінку,  що  сиділа  на  лаві,  й  білоголового  хлопчика  в  інвалідному    візку  біля  неї.    Серце  дівчинки  стиснулося,  підійшла  до  них.
- Як  звуть  тебе?  –  спитала  хлопця.
- Ігор.  А  тебе?
- Леся.  А  скільки  тобі,  Ігорю,    років?
- Дев’ять.
- І  мені  стільки  ж.  Будемо  дружити?
- Я  не  проти.  Тільки  я  не  можу  ходити.
- Чому?
- З  народження  так  є.  
- А  давай  я  тебе  покатаю.  Можна?  –  спитала  в  мами  хлопця.
- Так.  Тільки  тут,  довкола  мене  кружляйте.  Бо  через  хвилин  п'ятнадцять  нам  з  Ігорем  треба  буде  вже  йти  до  автобусної  зупинки.  Ми  мешкаємо  в  місті,  що  знаходиться  за  15  км  від  вашого.  
-  А  чого  сюди  приїжджали,  якщо  не  серет?
-  Не  секрет.  Ми  гостювали    в  моєї  шкільної  подруги.  Вона  живе  он  у  тій  (показала  рукою)  багатоповерхівці.
-  Зрозуміло.  
Леся    тричі    обійшла    майданчик  з  візком,  у  якому  сидів  Ігор,  а  тоді  сказала  хлопцевій  мамі:  
-                Почекайте  ще    п’ять  хвилин,  будь  ласка,  я  збігаю  додому  і  принесу    Ігореві  одну  дуже  цікаву  книжку,  подарую  її  йому.
- А  батьки  сварити  не  будуть?  Ти  спитай  дозволу  у  них.
- Гаразд,  -  мовила  Леся.  
Вона  забігла  до  своєї  кімнати,  вхопила  книгу  про  святого  Миколая,  кинула  мамі  до  вух:
- Можна  я  хлопчикові,  що  сидить  у  дворі  в  інвалідному  кріслі,  віддам  книгу,  яку  мені  подарував  дядько  Василь?
- А  ти  її  вже  прочитала?
- Так.
- Тоді  можна.  Хай  і  він  почитає  її.
Дівчинка  обійняла  маму  й  пострибала  сходами  донизу,  як  зайчик.  
- Мама  дозволила!  -  прокричала  здалеку.
-      Радий,  –  відповів  Ігор.
Леся  поклала  книжку  хлопцеві  на  коліна    й  сказала:
- Ти  прочитай  про  цього  святого  й  попроси  у  нього  те,  що  для  тебе  є  найважливішим.  Він  багатьом  допомагає.  
- Дякую  тобі.  Ти  дуже  хороша,  Лесю.
- Хай  щастить  тобі,  хлопче!
- І  тобі!  Бувай!
Дівчинка  помахала  рукою  Ігорю  й  повернулася  додому.  Наступного  дня  всю  країну  облетіла  звістка  про  те,  що  війна  закінчилася.  Ворог  залишив  окуповану  територію.  Два    тижні  по  тому  додому  зі  шпиталю  повернувся  тато.  Назовсім.    Радощам  Лесі  не  було  меж.  Дівчинка  взяла  образок  святого  Миколая,  який  їй  подарувала  бабуся,  коли  дізналася  про  те,  що  вона  віддала  книгу  хворому  хлопчикові,  поцілувала  зображення  святого    і  сказала:
- Дякую  тобі,  Миколаю!  Дуже-дуже  дякую!  І  Богові  передай  подяку  від  мене,  від  моєї  родини    й    від  усіх  людей  України.  Шкода,  що  я  не  попросила  в  Ігоркової  мами  номер  телефону  й  не  можу  дізнатись,  як  він  там.  Сподіваюсь,  святий  Миколаю,  ти  його  без  своєї  ласки  не  залишив?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817450
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2018


СНІГ

Увесь  день  танцює  білий  сніг,  
Скаче,  як  вогонь  в  утробі  пічки.  
Лащиться,  мов  вірний  пес,  до  ніг,
Тулиться  до  носа  і  до  щічки.

Голе  віття  саду  та  доми,
Спину  поля,  лісу  чорні  плечі
Затулив  широкими  грудьми
Від  їдких    повівів    холоднечі.

Побілив    пороги  і  стежки.
Зупинивсь  на  хвильку.  Біло!  Гарно!
Що  би  ще  прикрити?  А…,  річки!
Кинувсь  і  туди,  але  намарно!

Бо  мороз  їх  ще  не  завощив,  
Дихають,  хоч  холодом,  та  вільно.
Слід    у  жодній  річці  не  лишив.
Хай!  Та  береги  заштопав  щільно.

Все  зробив  за  день,  що  тільки  міг,
Працював  із  надихом  на  дусі.
В  надвечір'я      сів  на  хмарний  міх,  
Оду  заспівав  Зимі-матусі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2018


ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ

Українці,  прошу  вас,  любіть    Україну,  
Не  за  щось,  не  для  чогось,  а  просто  любіть.
Не  вливайте  їй  в  жили    отруту  зміїну,
Поцілуйте  в  змарніле  лице,      обійміть.

Говоріть  з  нею,  чуєте,  мовою    мами,
Зазирніть  у    її  незбагнену  глибінь.
Із  нутра  її  виженіть  сірі      тумани,
Сонце    віри  и  впустіть  на      її    голубінь.

Не  купуйте  її,    вона  –  диво  безцінне.  
Продавать  не  спішіть  ні  своїм,  ні  чужим.    
Пам’ятайте  про  те,  що  життя  ваше    тлінне.  
Лиш  душа  має  позначку  «вічний  режим».    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817188
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.12.2018


КАЗКА "ТРИ БРАТИ"

                                     В  одного  багатого  чоловіка  було  троє  синів.  Старшого  звали  Романом,  середульшого  –  Степаном,  а  молодшого  –  Назаром.    Коли  Романові  виповнилося  дев’ятнадцять,  Степанові  вісімнадцять,  а  Назарові  –  сімнадцять,  батько  зібрав  їх  у  своїй  кімнаті  й  мовив:
-  Дам  я  кожному  з  вас,  хлопці,    по  мішечку  золота,  і  ви  покинете  дім,  підете  світ  пізнавати,  мудрості  набирати.  Та  через  п’ять  років    маєте  повернутися  й  розповісти  мені,  що  бачили,  що  чули,  чого  навчилися,  що  здобули.  Така  моя  воля.  
Не  дуже  хотіли  йти  сини  з  дому,  в  якому  мали  затишок  і  достаток.  Але  мусили  виконати  батьків  наказ.  Наступного  дня  спожили  за  одним  столом    із  батьками  сніданок,  помолилися  спільно,  взяли  по  мішечку  золота  й  й  по  торбинці  харчів  і  пішли.  
Старший  син  захотів  об’їхати  різні  країни,  подивитися,  як  там  живуть  люди,  побувати  в  горах,  біля    морів,  у  великих  і  маликих  привабливих  містах.  
Середульший  подумав,  що  продасть  золото,  яке  йому  батько  дав,  і  за  виручені  гроші  побудує  в  місці  поблизу  лісу  та  річки  дім,  а  ще    купить  собі  круту  автівку.  
Молодший    вирішив  їхати  до  Лондона,  щоб  здобути  там  добру  освіту,  стати  інженером,  його  дуже  цікавила  техніка.  

Як  задумали  брати,  так  і  зробили.  
Минуло  п’ять  років  з  того  часу,  як  вони  попрощалися  з  батьками  і  пішли    у  світ  широкий.  Старший    син,    Роман,  повернувся  додому  без  копієчки,  зате  привіз  велику  валізу,  в  якій  містився  модний  одяг,  і  багато  вражень.  Увесь  тиждень  розповідав  він  батьку  й  матері  про  те,  що  чув,  що  бачив  у  світі:  про  сині  моря  з  дельфінами,  човнами  й  рибаками,  про  глибокі  океани  з  акулами  та  кораблями,  про  високі  гори  з  вівцями  на  полонинах  і  пастухами,  про  бистрі  ріки  з  окунями  й  линами,    про  висотні    будинки  й  зелені  парки,  про  дивовижні  рослини  і  про  не  бачені  ним  досі  тварини.  
Повернувся  додому  і  середульший  син  –  Степан.  Той  приїхав  на  крутій  автівці,  показав      на  телефоні  світлину,  на  якій  був  зображений  його  двоповерховий  будинок,  позаду  якого  ріс  ліс,  а  збоку  –  протікала  річка-стрічка.    Чудово!
Молодший  не  мав,  чим  похвалитися  –  мало  що  бачив  у  світі,  весь  час  був  зайнятий  наукою.  Не  придбав  ні  будинку,  ні  автомобіля,  ні  модних  речей,  тільки  формули  математичні  носив  у  голові  та  креслення  й  розрахунки  на  електронному  носії.    
Влаштував  батько  на  честь  приїзду  синів  бенкет.  Запросив  членів  родини,  сусідів,  друзів.  Прийшли.  Їли,  пили,  веселилися.  Старший    син  вихвалявся  побаченим  та  почутим  під  час  своїх  подорожей  світом,  середульший  пхав  перед  очі  всім  світлину  свого  будинку,  молодший,  здебільшого  мовчав.  Не  мав  чим  поки  що  похвалитися.  Насміхались  старші  брати  з  нього,  при  першій  ліпшій  нагоді  шпички  пхали  йому  в  душу.  Не  відповідав  їм  грубістю,розумів,що  кожному  –  своє.  Сім  днів  брати  святкували,  розважилися  в  домі,  де  виросли.  А  на  восьмий  зібрав  їх  батько  за  столом  у  залі  й  мовив:
- Бачу,  зарано  я  вас  покликав  додому.  Замало  здобули  ви.  Даю  вам  ще  рік,  ідіть  у  світ,  але  вже  з  тим,  що  самі    надбали  за  п’ять    років.  Подивлюся,  як  далі  все  у  вас  складеться.
Пішли  сини.  Старший  перші  три  місяці    жив  з  того,  що      продавав  власні  речі,  які  тримав  у  двох  своїх  валізах.  А  коли  в  нього  залишилося  лише  найнеобхідніше,  вирішив  знайти  собі  роботу.  Не  вмирати  ж  з  голоду,  не  жити  ж  надворі,  як  безхатько!    Вдалася  йому  ця  затія.  Найнявся  гідом  до  однієї  туристичної  фірми,  яка  організовувала  подорожі  за  кордон.  Сподобалась  керівництву  його  кандидатура,    знав  багато  чого  про  різні  кутки  світу  і  мови  трохи  –  англійську,  німецьку,  французьку.      
Середульший  оселився  у  власному  домі  і  почав      таксувати,  мав  свій  автомобіль.    Грошей  заробляв  небагато,  але    вистачало  на  те,  щоб  не  вмерти  з  голоду,  зодягнутися  по  сезону      й  оплатити    комунальні  послуги.  
А  молодший  уже  за  тиждень  після  того,  як  залишив  дім  батька,    зробив  винахід.  Він  придумав  такий  кухонний  апарат,  який  міг  виконувати  різні  функції  –  варити  супи,  каші,  запарювати  каву,  пекти  тістечка,  торти,  булки,  хліб,  смажити  рибу,  тушкувати  м’ясо,  овочі,  робити      салати,  варення,  сік,  підливки,  словом,  усе,  що  тільки  шлунок  бажає  і  від  чого  душа  радіє.    Апарат  працював  швидко,  якісно  і  коштував  стільки,  що  кожен  середньостатичний  мешканець  світу  міг  собі  його  придбати.      За  пів  року  заробив  Назар    на  своєму  винаході  мільйон  гривень.  За  пів  мільйона  збудував  дім,  за  решту  купив  меблі,  автомобіль,  подарунки  батькам,  братам  і  відіслав  їх  їм.  За  наступних  пів  року    заробив  ще  один  мільйон.  Йому  вдалося  вдосконалити  свій  винахід.  Його  кухонний  прилад  міг  тепер  ще  й  закрутки  робити:  салати,  варення,  м’ясні,  грибові  паштети  готував  і  закривав  їх  герметично  кришками.  Пів  заробленого  мільйона  поклав  Назар  на  свій  рахунок,  решту  пожертвував  на  програму  з  винайдення  ліків  для  хворих  на  злоякісні  пухлини.  За  п’ять  місяців  ліки  були  знайдені.  Більшість  з  тих  людей,  які  згодилися  прийняти  участь  в  їхному  випробуванні,  через  місяць  одужали.      За  внесок  коштів  у  розвиток  медицини  молодшого  брата  нагородили  орденом  «Червоного  хреста».    
Рік  для  всіх  трьох  братів  минув  швидо.  З’їхалися  вони  до  батьківського  дому.  Цього  разу  Роман  та  Степан  не  сміялися  зі  свого    молодшого  брата,  а  старалися  всіляко  догодити  йому,  довідалися  про  його  досягнення  –  не  від  нього,  а  зі  ЗМІ.  Вони  підносили  Назарові  за  обідом  страви,  які  він  бажав.  А  готували  їх  у  тому  апараті,  який  їній  молодший    брат  винайшов.  Назар  усміхався  приязно  братам,  дякував  їм  за  увагу  й,  попоївши,  віддалявся,  бо  працював  уже  над  іншим  винаходом  –  індивідуальним  літальним  апаратом.  
А  чим  би  ти  зайнявся,  друже,  якби  пішов  із  дому  з  мішечком  золота?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817059
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2018


НАСТРОЄВЕ

Сьогодні  небо  схоже  на  ласкаву  матір,    
Що  сонце,  мов  дитя,  притисла    до  грудей.
Тепло  відчувши,  стрепенулися    крилаті
Заграли  вогники  у  нутрощах    людей.

А  небо  родить,  розпускає  цвіт  бузковий.
Хмаринки-бджоли  повсідалися    на  нім.
Зима  чи  літо  –  світ  природи  пречудовий.
Живи,  людино,    і  співай  любові  гімн.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816857
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.12.2018


СВОБОДА

Не  варте  життя  і  крони,
Коли  ти  складаєш  зброю.
Свобода  на  смак  солона.
Свобода  дається  кров’ю.

Її  шлях  хрестами  вкритий.
Відвагою,  духом  віри,
Із  кулі  та  болю  зшитий.
Він  в  тілі  лишає  діри.

Свобода  –    це  мед  на  квітці,
Для  тіла  прароду  льоля.
Це  краще,  ніж  хліб  у  клітці.
Це  Бога  самого  воля.
Найвища  з  ідей  ідея  –  
Віддати  життя  з  неї.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816822
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.12.2018


Віктору Романюку

Голові  НСПУ  Стрийщини  і  власнику  багатьох  інших  звань.  

Вісімдесят  залишилось    позаду.
Що  в  них?  Квітучий  сад  і  стиглий  плід,
У  час  дощу,  морозу,    снігопаду  
Душі  поривів    сонця  сяйний  слід,

Трудів    невтомних  пахощі  духмяні,
Ідей  крилатих  –  злети  в  синю  вись.
Надій  –      невтомні    коники  булані,  
У  сьогодення  кроки,  не  в    колись,

У  них  букети,  складені  зі  слави,
Із  квітів,  в  кожній      –  здолана    мета.
Цей  муж  –  це        гідність  Стрийщини,    держави.
Хай  квітне  духом  многії  літа.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816738
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.12.2018


КАЗКА "СЛОН І ЖИРАФА"

Слон  Гостре    Ікло  дружив    із  жирафою  Сильна  Лапа.  Разом  вони  гуляли,  грали  у  волейбол.  Слон  відбивав  м’яч  хоботом,  а    жирафа  –      чолом  і  шиєю.    За  сітку  їм  служила  довга  й  розлога  гілка  пальми.  Де  взяли  м’яч?  Його  знайшов  Гостре  Ікло  біля  туристичної  бази.  Пожильці  з  неї  виїхали,  а  круглу  іграшку,  що  скаче,    забули  за  будинком  біля  дерева.  А,  може,  люди-туристи  й  не  забули  її,  а  навмисно  залишили  слонові,  бо  бачили,  як  Гостре  Ікло  з-за  паркану  щодня  спостерігав  за    тим,  як  вони  грали  у  волейбол,  і  дуже  тішились,  коли  він  одного  разу  відбив  хоботом  м’яч,  який  летів  у  його  бік.    Гостре  Ікло  зрозумів  правила  гри  і    пояснив  їх  Сильній  Лапі.    З  того  часу,  принаймні  раз  у  день,  коли  не  падав  дощ,  друзі  грали  у  волейбол,  аж  поки  якось  за  грою  їх  не  застав  лев.  Він  кілька  хвилин  спокійно  дивився  на  гру  волейболістів,  сховавшись  за  кущем,  а  тоді  вийшов  і    заревів:
- Хочу  цю  іграшку-у-у!
- Але  це  мій  м’яч,  я  його  знайшов  біля  будинку,  -  мовив  слон.
- Підтверджую,  -  сказала  жирафа.
- Я  цар  звірів!  І  маю  право  наказувати.  Так  ось,  наказую  вам  віддати  цю  круглу  штуку  мені.    А  як  ослухаєтесь,  нашлю  на  вас  кару.  
- Гм…  Гаразд.  Забирай.    Але  ти  чиниш  несправедливо.
- Але  ж  ти,  слоне,  теж  вчинив  неправильно,  взяв  чуже,  -  почав  виправдовуватися  лев.
- Підібрав  те,  що  лишили,  не  крав.    Але  не  буду  з  тобою  сперечатися.  Бери  м’яча,  як  тобі    так  до  нього  лапи  чіхаються.
Лев  узяв  м’яч,  не  роздумуючи,  й  поніс  його  до  свого  дому.
Слон  та  жирафа  понурили  голови.  Так  гарно  удвох  проводили  час  за  грою.  І  ось  на  тобі!  
- Ходімо  їсти  траву,  -  запропонувала  Сильна  Лапа  Гострому  Іклу.
- Ходімо.  Що  ж  і  ще  нам  робити?  –  погодився    слон.
Втягнули  вони  у  свої  животи  десь  так  по  десять  кілограмів  зеленого  соковитого  корму  кожен  та  й      пішли    до  річки  воду  пити.  Як  втолили  спрагу,  лягли    під  великим  розлогим  деревом,  почали  рахувати  листя  на  гілках,  птахів  у  небі.  Та  недовго  відпочивали,  десь  так  хвилин  за  десять  зірвалися  з  місць,  бо  почули  постріли.
- Треба  втікати,  -  мовив  слон.  –  Це  можуть  бути  лихі  мисливці.  Вони  вбивають  нас,  слонів,  через  наші  міцні    бивні.  
- То  не  барімось.
Слон  та  жирафа  побігли.  Вони  трималися    близько  одне  від  одного.  За  якийсь  час  почули  вистріл  позаду  себе.  Слон  у  мент  кинувся  вбік,  а  Сильна  Лапа  не  встигла,  впала.  З  її  ноги  потекла  кров.  Гостре  Ікло  злякався,  але  не  кинув  подругу  в  біді.  Він  швидко  підняв  її  своїм  хоботом,  закинув  собі  на  спину  й  поніс  уперед.    Тваринам  вдалося  відірватись  від  переслідувачів.  Доставив  слон  жирафу  додому  й    викликав  їй  лікаря  –  дятла  Пильного.  Той  миттю  витягнув  дзьобом  кулю,  яка  застягла  у  м’язі,  промив  рану  джерельною  водою,  засипав  дірку  антисептичним  трав’яним  порошком  і  забинтував  ногу.  
- Одужуй,  подруго,  -  мовив  Гостре  Ікло,  прощаючись  із  жирафою.
- Дякую,  друже,  за  допомогу.  Якби  не  ти…
- А  що  я?  Я  зробив  те,  що  мав  зробити.  Ти  б  теж  мене  в  біді,  сподіваюсь,  не  залишила?
- Ні.
- Ну,  ось.  Бувай!  Відпочивай!    
Два  тижні  Сильна  Лапа  не  виходила  з  дому.  Гостре  Ікло  провідував  її,  приносив  фрукти  та  квіти.  А  коли  жирафа  вже  змогла  стати  на  поранену  ногу,    друзі  знову  почали  гуляти  разом.  Сильна  Лапа  весь  час  думала  про  те,  як  їй  віддячити  слону  за  порятунок.  Через  місяць    він  святкуватиме  свій    день  народження,  то  ж  вона  мусить  йому  щось  гарне  подарувати.  Жирафа  знала,  що  Біле  Ікло  найбільше  в  світі  хотів  би  мати  м’яч.  Але  де  його  взяти?  Може,  піти  до  того  будиночка,  в  якому  іноді  проживають  люди,  спитати,  чи  немає  в  них  м’яча?  Як  подумала,  так  і  зробила.  Та,  дізналася,  коли  підійшла  до  відпочинкової  бази,  що  вона  зачинена.  Хоч  був  вечір,  жодне  вікно  не  світилося.  Однак  Сильна  Нога  не  здалася.  Протягом  двох  тижнів  підходила  вона  до  будиночка  й  дивилась,  чи  не  оселилися  там    пожильці.  За  два  дні  до    дня  народження  слона  на  базу    таки  заїхали  люди.  Коли  Сильна  Лапа  підійшла  до  брами,  то  побачила,  як  велика  людина  з  малою  грають  м’ячем.    Жирафа  перехилила  шию  через  загорожу  і  промовила:
- Вибачте,  що  турбую  вас,  люди.  Можна  вас  про  щось  попросити?
- Жирафа  говорить?    -  здивувався  хлопчик.
- Так,  сказала  Сильна  Лапа.  -    Звірі  теж  говорять,  тільки  люди  не  завжди  чують  їх.    
- То  про  що  ви  хотіли  нас  попросити?  –  запитав  чоловік.
- Мені  потрібен  ваш  м’яч.  Я    задарма  не  хочу,  можу  вам  фруктами  за  нього  заплатити.
- А  навіщо  тобі  м’яч?
- У  мене  є  друг  –  слон.  Він  врятував  мене  від  смерті.  Завтра  в  нього  день  народження.    Найбільша  його  мрія  –  мати  м’яч.  
- Але  для  чого  слону    м’яч?  
- Він  у  нього  був.  Біле  Ікло  знайшов  його  тут,  на  базі.  Цим  м’ячем  ми  удвох  грали    у  волейбол,  поки  його  в  слона  не  відібрав  цар  звірів  –  Лев.
- Гаразд.  Ми  дамо  тобі  м’яча.  Ти  ж  не  проти,  сину?  –  звернувся  чоловік  до  хлопчика.
- Ні,  звісно.  У  мене  в  сумці  є  ще  скейт,  тенісні  ракетки,  книга  товста.  Буде  мені  чим  зайнятися.  
- Але  де  гарантія  того,  що  Лев  знову  не  відбере  м’яча    від  слона?  –  спитав  чоловік.
- А  ви  напишіть  мені  записку  про  те,  що  продали  мені  цю  іграшку.  Тоді  він  не  матиме  права  відбирати.  
- Ну,  якщо  це  допоможе,  то  напишу.  Тільки  треба  піти  до  кімнати,  взяти  ручку  й  аркуш  паперу.
- Ідіть,  а  я  фруктів  нарву  за  той  час  для  вас,  щоб  усе  було  по-чесному.
- Домовились,  -  мовив  відпочивальник.
Жирафа  зірвала  банани,  апельсини  з  верхніх  гілок  дерев  і  принесла  їх  людям.  Чоловік  з  малюком  уже  чекали  її    біля  воріт.  
- Ось,  візьміть,  -  сказала  Сильна  Лапа.
- Гарно  пахнуть!  –  мовив  хлопчик.
- Звісно,  щойно  ж  із  дерева.
- Ось  вам  м’яч,  пані  жирафо,  -  сказав  великий  чоловік,  -    і  розписка  про  те,  що  ви  купили  його  в  мене.  Підпис  лишив  і  печатку  поставив,  беру  її  завжди  зі  собою  в  дорогу.
- Дякую,  добрі  люди!
- Хай  щастить  вам  і  слонику!
- І  вам  також!
На  день  народження  до  слона  жирафа  йшла  з  хорошим  подарунком.  Як  Біло  Ікло  зрадів,  коли    побачив  м’яч  у  руках  подруги!  Скакав,  сміявся!  З  того  дня    друзі  знову  почали  грати  у  волейбол.  До  них  приєдналися  зебра  Смуга  та  мавпа  Скакуха.    Дізнався  про  це  Лев,  прибіг.
- Я  заберу  у  вас  цей  м’яч.
- Не  маєш  права,  -  мовив  слон.
- А  це  чого  ж?
- Жирафа  купила  цього  м’яча  в  людини.  У  мене  є  документ.  Його  бачили  вже  всі  мої  друзі.  Вони  піднімуть  бунт,  якщо  ти  вчиниш  протиправно.
- Покажи  папір.
Слон  показав.  Лев  прочитав,  був  грамотним,  як  і  більшість  звірів  лісу,  які  у  свій  час  ходили  до  лісової  школи.  
- Мушу  визнати,  -  мовив,  -  що  документ  правдивий,  на  ньому  печатка  стоїть.  Жаль,  що  не  можу  забрати  м’яч,  грав  тим,  який  минулого  разу  конфіскував  у  слона,  у  футбол  зі  сином.  Та  він  вже  не  пригодний  до  вжитку.  Син  прокусив  його  зубом,  і  він  випустив  дух.  
- Я  в  цьому  не  винен,  -  мовив  Гостре  Ікло.
- То  не  віддаси  мені  м’яча  так,  по-доброму?
- Ні.  
Пішов  Лев.  Але  затаїв  зло  на  слона.  Міркував  весь  час  над  тим,  як  покарати  Біле  Ікло  за  те,  що  він  йому,  цареві,  відмовити  посмів.  І  виміркував.  Пішов    до  сусіднього  лісу,  де  жила    пантера  Чорнухи,  яка  зналася  на  чорній  магії,  приніс  їй  в  дарунок  добрий  шмат  м’яса,  й  вона  погодилась  вирішити  проблему  Лева.  Того  ж  таки  дня  Чорнуха  наслала  прокляття  на  весь  слонячий  рід.
- Від  нині,  -  сказала,  -    слони  не  зможуть  спати,  як  раніше,    на    ліжках.  Цілодобово    стоятимуть  і  триматимуть  свої  важкі  ікла.  
- Чи  зможуть  вони  тепер  довго  жити?
- Ні.  Будуть  вимирати.
- Це  те,  що  мені  й  треба,  -  мовив  Лев,  подякував  пантері  тай  пішов.      
І  справді,  з  тієї  пори  слони,  в  тому  числі,  й  Гостре  Ікло,  не  могли  й  на  хвилину  лягти  на  бік,  на  живіт  чи  спину  й  подрімати.  Щось  їм  не  давало  це  зробити.  Стали  слони  слабкими,  млявими.  За  місяць  так  знесиліли,  що  ледве  човгали  ногами  по  землі.  Зажурилася  Жирафа.  Шосте  чуття  їй  підказувало,  що  тут  не  обійшлося  без  впливу  злих  чар.    Лев  наслав  біду?  Але  магічною  силою  він  не  був  наділений,  інакше  б  усі  вже  знали  про  це.  Тоді  хто?  Пішла  Сильна  Нога  до  річки  (горло  стиснув  їй  ком),  щоб  напитися  води.    втягнула  вона  кілька  ковтків,  сіла    на  бережку  під  деревом  і  заплакала.  Побачили  це    два  папуги,  які    сиділи  на  гілці  куща  навпроти  неї.  «Чого  плачеш?»  -  спитав  один  із  них.  Сильна  Лапа  розповіла.  «Я  чув  колись,  -  продовжив  папуга,  -  від  сови  Білої,  що  вплив  злих  сил  можна  пом’якшити,  якщо  зробити  дев’ять  добрих  справ».  «Так?  То  є  надія  на  вирішення  проблеми?»  «Є».  В  жирафиній  голові  затріпотіла  радість.  Вона  встала,  подякувала  за  інформацію  папузі  й  вирішила  діяти  якнайшвидше.  «Так.  Які  добрі  справи  вона  може  зробити?  Придумала  швидко  й  записала,  коли  прийшла  додому  в  блокноті,  які:
Перше.  Посаджу  три  дерева  в  тому  місці,  де  їх  вирубали  торік.  
Друге.  Розчищу  у  лісі  джерело,  яке  забилось.
Третє.  Рватиму  щодня  листки  акації  і  носитиму  їх  Білому  Іклу  в  дім,  поки  його  тіло  не  зміцніє.
Четверте.  Зроблю  генеральне  прибирання  у  хаті  й  біля  неї.
П’яте.    Намалюю  картину  й  подарую  її    мамі  просто  так,  не  до  дати.  
Шосте.  Навчу  свою  маленьку  сестричку  малювати,  вона  давно  мене  про  це  просила.
Сьоме.    Зроблю  лави  зі  старих  сухих  колод  і  поставлю  на  широкій  галявині.  Хай  батьки-звірі  сідають  на  них,  поки  їхні  діти  граються  одне  з  одним.  
Восьме.  Змайструю  гойдалки  для  звірят-малят  –  такі,  як  є  біля  дому  туристів.  
Дев’яте.  Організую  благочинний  концерт  для  слонів.  
За  два  тижні  план,  який  склала  жирафа,  був  нею  виконаний.  Прокляття  чорної  пантери  ослабло.
І  хоч  слони,  як  і  раніше,  не  могли  спати  в  ліжку,  проте  вони  стали  це  робити  (спати)  стоячи.  До  того  ж,  їм  прийшла  ідея  перед  засинанням  класти  свої  бивні  на  кущі,  гілки  дерев  чи  впирати  їх  у  їхній  стовбур.    Жирафи  прийняли  на  себе  частку  злих    чар.  Тому  вони  вже  не  спали  кілька  годин,  як  раніше,  а  тільки  одну  годину  на  добу.  Та  це  не  вплинуло  на  стан  їхнього  здоров’я      негативно,  вони  встигали  висипатися.  За  тиждень  всі  слони,  в  тому  числі  й    Гостре  Ікло,  вже  були  такими,  як  до  прокляття.    Жирафа  зі  слоном  знову  стали  щодня  грати  у  волейбол.  А  Лев…    Він,  втратив  апетит,  схуд,  перестав  усміхатися,  його  гризло  сумління  через  те,  що  вчинив  колись  не  справедливо.  Подався  цар  звірів  знову    Чорнухи,  хотів  просити  її,  щоб  зняла  закляття,  яке  наслала  на  слонів.  Та  не  застав  тварину,  що  зналася  на  магії,    в  своєму  помешканні,  померла  вона.  З  того  часу  Лев  інколи  реве.  Всім  задається,  що  робить  він  це  без  причини.  Та  це  не  так.  Ревом  він  вивляє  жаль,  що  вчинив  несправедливо.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816617
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2018


РІЗДВО ЗБЛИЖАЛОСЬ…

Різдво  зближалось.  Йшла  невіста,
У  двері  стукала:  «Пустіть,
Спадають  сутінки  на  місто,
І  розпалила  стужа  хіть.
Не  маю  місця  для  нічлігу.
Кишені,  гляньте-но,  пусті.  
В  дворі  замерзну  серед  снігу,
Як  не  візьмете  на  постій.  
- Іди  звідсіль,  -  торгаш  промовив,
Багато  вас  таких  тут  є.
Злітаєтесь,  неначе  сови,
І  кожен  щось  плете  своє.
Пішла,  скололо  серце  терном,
На  лаві  сіла  під  дубком.
Злітали  сльози,  наче  перли,
Лизав  їх  вітер  холодком.
Промерзла.    Знов  пошкандибала,
До  податківця  забрела.
- Пустіть  зігрітись,  з  сил  упала.  
- Ідіть,  бо  наберу  102.  
І  знову  промах.  Розвернулась,  
Пішла  до  центру,  де  вогні.
При  церкві  сіла,  усміхнулась.
Ще  трохи  і  настануть  дні,  
Як  Сина  славити  тут  будуть,
З  Різдвом  святим  його  вітать,
Гудить  Пілата  та  Іуду
І  зладнано  колядувать.  
Її,  Марію,  теж  згадають,
Пред  її  образом  впадуть.
А  нині…  в  хату  не  пускають.
Шматочка  хліба  не  дають.  
І  коли  зникла  вже  надія
На  добрість  людських  сердець,  
- Мій  Боже!  –  мовила  Марія,  -
Вкинь  душам  впорожні  дровець,  
Любов’ю  розпали  ті  дрова,  
Щоби  тепло  пішло  у  світ.
Не  встигла  доказати  слова,
Як  вчула  совгання  чобіт.  
То  йшла  старенька  сива  жінка,  
З  аптеки  лік  несла  собі.
- Хто  ви?  -  спитала  (українка!).
Чому  отут  в  такій  порі?
- Молюся,  -  мовила  Марія,  -  
Щоб  хтось  подав  горня  борщу.
- Ходіть  до  мене,  відігрію,
Що  дав  Господь,  тим  пригощу.  
І  повела  Марію  в  хату,
Нагодувала  досхочу.
Уклала  в  тепле  ліжко  спати.
А  вранці  встала.  Що  це?  Чу..!
Немає  жінки.  Тільки  рожа  
Й  записка,  на  якій  слова:
-  Ти  прихистила  Матір  Божу.
Тебе  сам  Бог  поцілував.
Різдво  прийшло  у  світ  невдовзі  –  
І  податківець,  і  торгаш
Молилися  у  церкві    Бозі,
Проказували  «Отче  наш».
А  потім  м'ясо  їли  ласо,
Червону  рибу  та  ікру.
Співали  «Бог  родився»  басом,
Із  душ  не  вивівши  кору.
Колядку  й  бабця  заспівала,  
Куті  наївшись  до  пуття,
А  потім…  рожу  пригортала
Й  Марії  образ  із  дитям.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816443
рубрика: Поезія, Балада
дата поступления 05.12.2018


ДЕ ТВОЄ, ЗИМО, ЖАЛО?

І  де  твоє,  о,  зимо  жало?
Де  хижоока  метушня?
Учора  яструбом  літала,
А  нині  смирна,  мов  ягня.

Учора  вітром  день  палила.
Вужем  торкалась  людських  ший.
А  нині  лють  в  канаву  злила,
Така,  хоч  з  тебе  кіл  теши.

Стоїш  під  синім  дахом  неба.
І  точиш  радість  з-під  ребра.
Сміється  серце.  Що  ще  треба?
Хіба  що  миру  і  добра.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816278
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.12.2018


І КОЛИ Я…

І  коли  я  дивлюся  на  тебе  з  глядацької  зали,  
І  коли  я  дивлюсь  на  світлину  з  обличчям  твоїм,
У  душі    моїй  бурі  бушують,  літають  кинджали,
У  душі  моїй    блискавки  скачуть    і  гуркає  грім.

І  коли  до  твоєї  (так  рідко!)  торкаюся  спини,  
І  коли  не  торкаюсь,  а  чую  її  іздаля,
Щось  гаряче  вливається  в  тіло,  спікає  судини,
Темним  коцом    вкриває  й    водночас  освітлює  шлях.  

І  коли  після  ночі  пускаю  світанок    на  ганок,
 І  коли  я  у  небі  рахую  зірки  перед  сном,
Я  гойдаю  у  думах    найбільшу  зі  всіх  забаганок:
Так  упитись  тобою  хоч  раз,  як  у  свято  вином.

І  коли  я  так  думаю,  кличу  на  поміч    солдатів,
Щоб  спокусі  не  дали  захопити    серце  в  полон.
Вимиваю    тебе  із  думок,  із  душі,  із  плакатів
І  стріляю  в  чуття,  поки  ще  не  відсирів  патрон.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816206
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2018


КАРТИНИ КАТЕРИНИ БІЛОКУР

КАРТИНИ  КАТЕРИНИ  БІЛОКУР
Дух  цвіту  жінку  цю  торкнув    крилом.
Поклав  їй  надих    на  худенькі  плечі.  
Її  картини  дихають  теплом.
Вони  правдиві,  наче  хліб  із  печі.

Вони  м’які,  як  глина  після  злив.
Багаті,  як  поля  на  плід    осінній,
В  них  стільки  барви,  стільки  дивних  див
І  жодної    злоби  чи  смутку    тіні!

Глядиш  на  них  –  і  бачиш  лик  землі  –    
Тієї,  що  ще  мусить    стати  раєм.
Вони  співають  гімн  життю    без  слів,
Вони  -  перлини  у  скарбниці  краю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815948
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2018


КАЗКА "ЛИСИЦЯ ТА ПАВУК"

                                                   Лисичка  сиділа  на  призьбі  біля  своєї  хати  й  плела  з  намиканої  зі  свого  хвоста  шерсті  сіть.  Навчилася  вона  це  робити  від  рибалки  Гая.  Неодноразово,  лежачи  під  кущем  бузини,  спостерігала  за  тим,  як  він  це  робить.  І  засвоїла  науку.  Руда  плела  сіть  і  співала    пісеньку  -  неголосно.  Вона  була  в  передчутті  чуда.  «Ще  трохи  і  я  закінчу  роботу,  а  тоді  ласуватиму    рибою  щодня!»  -  думала  собі.  Аж  тут  невідь-звідки  взявся  павук.  Він  сів  лисиці    на  голову  й  почав  лазити  по  ній,  перебирати  лапами  шерсть.  Рудошерста  хотіла  скинути  непрошеного  гостя  зі  своєї  макітри,  мотнула  нею,  та  павук  не  зрушив  з  місця.  
- Геть  від  мене!  -  мовила  лисиця.  -  Бо  приб’ю.  
- Спершу  спробуй  мене  впіймати,  -  мовив  він  і  заповз  лисиці  до  вуха.
- Гаразд,  не  робитиму  тобі  шкоди,  павуче.  Тільки,  прошу,  вилізь  з  мого  вуха.  
- Маєш  мені  заплатити  за  спокій.
- Що  я  можу  для  тебе  зробити?
- Муху  злови  мені.  
- Цього  я  не  вмію  робити,  комах  ніколи  не  ловила.  Ось  доплету  сіть,  закину  в  річку,  наловлю  в  неї  риби.    Зможу  і  тобі  дати  одненьку  маленьку.
- Дякую,  але  я  рибу  не  їм.
- А  що?    Мух  лише?
- Різних  комах,  які  є  на  деревах,  кущах,  у  траві.  
- Ну,  то  злізь  із  мене  й  пошукай  їх!
- Не  можу.  Нюх  утратив  минулого  тижня,  а  я  ж  комах  по  запаху  знаходив.
- А  як  ти  нюх  утратив?
- Вірус  потрапив  до  моєї  крові.    І  не  тільки  до  моєї,  а  й  до  крові  всіх  моїх  родичів.  Хвороби  ми  позбулися  за  певний  час,  але  нюх  до  жодного  з  нас  не  повернувся.  Сутужно  нам.
- А  давай  я  тебе  навчу  плести  сітку,  а  ти  навчиш  її  плести  своїх  родичів.  У  ті  сітки  ви  зможете  ловити  комах.
- Слухай,  а  це  ідея!    Сітку  можна  повісити  на  гілках  дерев  та  кущів,  покласти  між  трави.  
- Так.  Тільки  треба  до  ниток  додати  клейкої  речовини,  щоб  жертва  не  могла  вибратися  з  плетива.      
- Слушно.  І,  здається  мені,  я  вже  знаю,  де  взяти  клейку  речовину.
- Де?
- Вона  є  в  мені.  Я  її  просто  випльовуватиму.  Але  як  потім  витягати  комах  із  липкої  сіті?    Роблячи  це,  можна  й  самому  потрапити  в    пастку.      
- Над  цим  треба  подумати,  -  мовила  лисиця.  
Спочатку  вона  кілька  разів  потерла  лапою  своє  спітніле  чоло,  потім  потилицю  і  вже  за  хвилину  руду  осінила  думка.
- Для  плетіння  сітки  треба  використати  і  клейкі  нитки,  й  неклейкі.  Клейкі  потрібні  будуть  для  того,  щоб  чіпляти  на  них  здобич,  а  неклейкі    для  того,  щоб  по  них  вам,  павукам,  ходити,  -  мовила  лисиця.  
- Як  же  ми  розпізнаємо,  де  клейка,  а  де  неклейка  нитка?  –  спитав  павук.
- А  ви  клейкі  нитки  робіт  світлішими,  -  продовжувала  дивувати  павука  своїми  розумовими  здібностями  рудошерста,  -    а  неклейкі  –  темнішими.  
- Добра  твоя  порада,  лисице.  Так  і  зроблю.
Павук  зліз  із  голови  лисиці  і  почав  облаштовувати  собі  хату  в  глибокій  щілині  під    вікном  її  хати.  Щоранку  він  вилазив  зі  своєї  домівки  і  спостерігав  за  тим,  як  лисиця  плете    сіть,  сидячи  на  призьбі,  й  навчився  сам  це  робити.  Набутими    знаннями  і  вміннями  згодом  поділився  зі  своїми  родичами-павуками.    З  того  часу  й  плетуть  павуки,  які  втратили  нюх,    сітки,  щоб  зловити    в  них  собі  харч.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815891
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2018


КАЗКА "МИШІ"

 В  одній  гірській  країні  жив  принц  Мур.  Був  він  мудрим,  мужнім  і  сильним  хлопцем.  Неодноразово  ходив  із  військом  свого  батька-короля  в  бій    із  ворогами-загарбниками.  Принц  не  лякався    ні  гострого  меча,  ні  сильного  кулака,  проте    панічно  боявся  мишей.    Цей  страх  за  ним  тягнувся    шлейфом  ще  з  дитинства.  Якось,  коли  Муру  було  п’ять  років,  і  він  гуляв  з  нянею    в  королівському  саду,    миша,  що  вискочила  з-за  дерева,  стрибнула  йому  на  мешт    і  мовби  приклеїлась  до  нього.  Хлопець    легко  порухав  пальцями.  Миша  не  втекла.  Тоді  Мур  голосно  закричав  і  тупнув  зі  всієї  сили  ногою  по  землі.  Довгохвоста,  злякавшись  різкого  руху  й  крику,  вкусила  хлопця  за  литку,  а  тоді  швидко  подалася  туди,  звідки  вибігла.  Няня,  побачивши  рану  на  нозі  принца,  сплеснула  в  долоні.  Вона  взяла  його  на  руки  й  понесла  до  замку.    Там  над  раною  хлопця  почаклував  придворний  лікар.      Згодом  від  неї  і  сліду  не  лишилось,  але  принцу  ще  довго  снився  сон,  у  якому  миша  нападає  на  нього  й  кусає  його  за  різні  частини  тіла.    
Коли  Мур  виріс  і  прийняв  королівський  трон,  то  наказав  завезти  до  своєї  країни  багато  котів  для  того,  щоб  вони  знищили  всіх  мишей  на  його  землі.  Наказ  короля  був  виконаний.  Коти  прибули  з  різних  держав.  Їх  розвезли  по  всіх  кутках  королівства.  Коти    справилися  зі  своїм  завданням.  Вже  закороткий  час  мишей  у  краю  Мура  значно  поменшало.  Коли  довгохвостих  зосталося  не  більше,  як  тридцять,  вони  зібралися    за  містом  під  мостом  висохлої  річки  й  почали    думати,  що  їм  робити  далі.  Миша  Писклява    сказала:
- Треба  втікати  нам  із  краю  Мура.
Крутійка  мовила:
- Але  ж  тут  з  давніх  давен  жили  наші  предки.  Може,  сховаємось  у  найглибших  норах  і  виходитимемо  на  полювання  тільки  в  той  час,  коли  всі  коти  спатимуть?.
Миша  Мудрійка  довго  мовчала.  А  тоді  видала  таке:
- Здається,  я  знаю,  що  нам  робити.  Треба  піти  до  ворона  Зума,  якому  сто  років  за  місяць  буде.    Він  живе  у  приліску,  в  старому  дубі  недалеко  від  джерела.  Чула  якось  я  від  сороки-білобоки,  що  Зума  надзвичайно  мудрий  і  багатьом  уже    дав  слушні  поради.  
         Миші,  погомонівши,  посперечавшись  між  собою,  прийшли  до  думки,  що  таки  треба  комусь  з  них  піти  до  старого  ворона.  Проба  ж  грошей  не  коштує?  
- Іди  ти  до  Зума,  дорога  Мудрійко,  -  мовила  миша  Года,  заступниця  Гризька  -  голови  мишачої  громади.
- Гаразд,  -  погодилась  вона.  –  Тільки  ж  треба  якогось  подарунка  взяти  для  ворона.  Не  з  порожніми  ж  руками  до  нього  йти  й  поради  про  порятунок  просити.
- В  мене,  -  випалила  миша  Хапуга,  -  в  норі  є  золота  монета.  Колись  знайшла  її  в  королівському  саду  і  притягла  до  своєї  хати.  Здається,  зараз  настав  її  зоряний  час.  
-              Гідним  був  би  цей  дарунок.  Неси,  Хапуго,  монету  сюди.  Віднесу  її  Зумові.  
-  Гаразд.
Принесла  Хапуга  свій  скарб,  і  тоді  пацюк-командир  мовив:  
-      На  цьому  наші  збори,  шановне  мишаче  братство  й  сестринство,  закінчені.  Наказую  Мудрійці  сьогодні  ввечері    приступити  до  виконання  завдання.  Всі  решта  мають  сидіти  в  норах  і  не  висовувати  звідти  своїх  носів  аж  до  глибокої    ночі.  
           Розлізлися  мишенята.  А  коли  простір  почала  наповнювати  темрява,  Мудрійка  накинула  на  себе  темний  кардаган,  запхала  до  його  кишені  золоту  монету  й  рушила  туди,  де  мешкав  Зум.  Час  від  часу,  коли  чула  дорогою  якісь  підозрілі  звуки,    ховалась  під  гіллям  кущів,  у  високій  траві.    Коли  знайшла  дуб,  на  якому  красувалась  велика  вороняча  хата  з  викладеним  мохом  довкола,  то  стала  під  нею  і  тихенько  почала  співати:

- Вийди,  вийди,  Вороне.  
Перед  до-омом  стою.
Дам  тобі  я  золото.
За  пора-аду  твою.  

Почув  Ворон  спів  миші,  виставив  дзьоб  із  вікна.
- Мене  викликаєш?  –  спитав.
-        Так.
-        А  що  траплось?
- Нас,  мишей,  король  Мур  наказав  вигубити.  
- Чув  про  це.  
-        Чи  можеш  пораду  дати,  що  нам  робити?
-  Можу.  І  не  тільки  порадити,  а  й  реально  допомогти.
Мудрійка  витягла  з  кишені  монету.  Та  засвітилась  у  пітьмі,  як  зірочка  в  небі.
-        Візьми  золото.  Тобі  принесла,  -  мовила.
Ворон  підлетів,  ухопив  королівську  монету  й  мовив:
- Гарний  дарунок!    Стій,  мала,  тут.    Я  винесу  тобі    з  хати  чарівну  мазь.  Виготовив  її  нещодавно.  Коли  ви,  миші,  помастите  нею  передні  та  задні  лапи,  то  у  вас  виростуть  крила,  і  ви  зможете  літати.  Літаючих  мишей    коти  не  зможуть  зловити.  
- Як  це  –  виростуть  крила?    Хіба  таке  можливо?
- Можливо,  якщо  зробити  те,  що  я  сказав.  Але  через  те,  що  ти,    Мудрійко,  засумнівалася  у  моєму  слові,    ви,  миші,    будете  спати  не  так,  як  усі  тварини,  а  головою  донизу.  
- Пробач.
- Уже  пробачив,  але  перше  слово  важливіше  від  другого.  Тому  все-таки  спатимете  вниз  головою.  
Ворон  віддав  миші  коробочку  з  маззю.  Вона  принесла  її  своїм  друзям  і  родичам.  Миші  помастили  маззю  лапи  і  в  них  виросли  крила.  Ось  звідки  взялися  летючі  миші!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815798
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2018


АЛЕ ЛЮБЛЮ

           Я  не  люблю  порікувань  і  сліз,
І  з  порваними  струнами  гітари,
Коли  у  полі  око  бачить  ліс,
А  над  собою  –      тільки  сірі    хмари.
         Я  не  люблю,  як  в  піхвах  меч  лежить
І  пилом  знеохоти  припадає
У  час,  коли      драконом  зло    біжить,
Безпеку  краю  на  шматини  крає.
       Але  люблю,  як  в  позирку  –  весна,
Як  у    душі    ґаздує  тепле    літо,
Коли  п’яніє  тіло  без  вина,
Як  правда  й  честь  вкривають    обшир  цвітом.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815683
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2018


ШЕВЧЕНКО І ЖІНКИ

Шевченко  влюбливим  був?  Так.  
Запалювався  часто,  мрійно.
Але  чуттям  не  впився  всмак  –  
Не  ті  стрічалися  постійно.  

Кріпачку  пан  йому  не  дав,
Тримала  шлюбних  страху  брила.
Хтось  з  нього  просто  користав,  
Хтось  недогледів  в  ньому  крила.

А  він  кохав  –  вогнями  грав.  
Мав  одружитися  бажання.  
Та  біль,  що  пакт  із  ним  уклав,
Забрав  його  без  шлюбування.

Союз  для  велета  –  тягар.
Душі  пила  -  не  солод  дині.
Мав  геній  множити  свій  дар,
Нести  народу,  не  дружині.
1.12.18                                



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815681
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.11.2018


КАЗКА "ВЕРБЛЮДИ"

                 Колись  в  Африці,    в  тому  місці,  де  зараз  лежить  пустеля  Сахара,  була  савана  (щось  схоже  до  українського  степу).  В  той  час  цей  край  не  ще  не  потерпав  від  надмірної  спеки,    небо,  принаймні,  інколи  поливало  його  землю  дощами  й  тому    на  ній  росла  пишна  трава,  яку  споживали  верблюди.  Ці  тварини  допомагали  людям  перевозити  вантажі,  іншого  транспорту  ще  не  винайшли.  На    вигляд  тодішні  верблюди      були  трохи  іншими,  ніж  ті,  які  живуть  зараз.  Вони  не  мали  горбів.
Та  якось  в  тому  краю  сталися  різкі  й  неприємні  зміни.    Небо  перестало  поїти  землю  дощами.  Сонце  стало  агресивним.    Воно  спалювало  все,  що  бачило  на  своєму  шляху.  Від  його  нестерпно  гарячого  подиху  висохли  річки  й  озера.  Трава  перестала  рости,  зникли  поодинокі  дерева  та  кущі.    «Чому  так  сталося?»  –  спитаєте  ви.  А  тому,  що  князь  тієї  землі  Арбунбай  розгнівав  вищі  небесні  сили.  В  якийсь  час  він  перестав    їм  дякувати  за  дар  життя,  за  допомогу,  став  жорстоким  і  свавільним.  Арбунбай  заставляв  своїх  підданих  працювати  на  нього  сім  днів  на  тиждень,  без  вихідних,  тобто.  Якщо  ж  хтось  не  виходив  на  роботу,  то  був  покараний  –  отримував  сорок  різок.  Сам  князь,  окрім  того,  що  ставив  підписи  під  написаними  його  писарем  законами,    нічого  не  робив,    тільки  їв,  пив  та  веселився.  
Вищі  небесні  сили  не  могли  більше  дивитися  на  свавілля  власника  савани,  тому  вирішили  зіслати  на  нього  кару.  За  дев’ять  місяців  на  землю,    яка  належала  Арбунбаю,  не  впало  жодної  краплини  з  неба.  За  цей  час  закінчилися  всі  запаси  води.  Почали  гинути  люди,  верблюди.  Золото  та  мідь,  які  видобувалися  в    краю,  не  було  чим  возити  в  інші  країни.  Казна  князя  спорожніла.    Впав  у  зажуру  він.    Три  дні  нічого  не  їв  та  не  пив,  а  тоді  вкляк  на  коліна  й  зі  сльозами  в  очах  почав  молитися:
-  О,  вищі  небесні  сили,  помилуйте  мене,  мій  народ  і  моїх  верблюдів.        Пробачте  мені  мою  негідну  поведінку.  Віднині  я  поводитимусь  так,  щоб  подобатися  вам  і  людям.
Молився  три  дні  Арбунбай,  у  перерві    наказав  витягнути  зі  свого  князівського  сховку  половину  із  відкладених  на  чорний  день  запасів  зерна  та  вина  й  роздати  їх  своєму  народові.  Сказав,  що  відтепер  кожен  із  його  підданих  матиме  вихідний  день,  а  як  буде  така  потреба,  то  і  кілька  днів  при  купі  –  на  організацію  весілля,  похорон  чи  якусь  іншу  важливу  подію.  Вищі  сили  змилувалися  над  володарем  савани,  пустили  на  побіліле  від  спеки  небо  хмари,  з  яких    вилився  на  землю  проливний    дощ.  Втішився  князь.  Але  радість  його  була  передчасною.  Дощ  ішов  тільки  день.  В  наступні  дні  знову  землю  почало  спікати  сонце.  Скликав  князь  на  нараду  всіх  мудреців  свого  князівства  й  мовив:
- Що  нам  робити,  як  далі  жити  далі?
Один  мудрець  сказав:
- Треба  дванадцять  днів  молитися,  князю,  тобі  й  усьому  народові.  
Другий  прорік:
- Треба  покидати  нашу  землю  й  шукати  нову.
Третій  запропонував  таке:
- Треба  розділити  народ  на  дві  частини:  одній  лишитися  й  молитися,  іншій  шукати  нову  землю.
Найбільше  князь  уподобав  собі  думку  третього  мудреця.  Тож  він  наказав  так  зробити,  як  той    запропонував.
По  дванадцяти  днях  молитви,  яку  здійснювала  одна  група  людей,  друга  знайшла  нову  землю,  де  росла  трава  й  було  одне  озеро.      Це  була  невелика  ділянка.  Її  швидко  обстежили.  Золота-міді  там  не  знайшли,  місця  для  того,  щоб  пересилити  туди  весь  народ,  було  явно  замало.    Тож  вирішили  повертатися  у  свої  рідні  місця,  де  могли  все  це  добувати  і  з  того  прибуток  мати.  Проте  верблюди  навідріз  відмовилися  йти  туди,  де  немає  води.  Вдруге  тоді  князь  упав  на  коліна  і,  ридаючи,  заголосив:
- Вищі  небесні  сили,  пробачте  мені  непутящому.  Зробіть  так,  щоб  ми  могли  жити,  як  раніше.  Обіцяю,  що  половину  з  тих  грошей,  які  отримуватиму  за  видобуті  і  продані  золото  й  мідь,  я  віддаватиму  бідним.
І  почув  князь  відповідь  Творця  Всесвіту  уві  сні  під  ранок:  
-  Клімат  на  тій  землі,  де  ти  жив  раніше,  вже  не  можна  змінити.  Там  повіки  буде  пустеля,  замість  трави  ростиме  пісок.  Але  я  зроблю  так,  що  де-не-де  у  цій  пустелі    утворяться  місця,  де  буде  вода  –  озерце  чи  річечка,  наприклад.  А  ще  я  пошлю  вже  цієї  ночі  ангелів  до  твого  краю.  Вони  торкатимуть    крилами  твоїх  верблюдів.    Від  цього  в  них  ростимуть  горби  –  в  кого  один  з’явитися,  в  кого    і  два.  В  цих  верблюжих  горбах  буде  накопичуватися  жир,  який  в  разі  потреби  перетворюватиметься  на  воду.  Тварини  довго  зможуть  жити,  не  п’ючи.  Та  коли  натраплять  на  воду  (в  оазі),  то  зможуть  і  п’ять  відер  втягнути  в  себе.  
-  Дякую  тобі  уклінно,  Творче  неба  і  землі!  Обіцяю,  що  я    свого  слова  дотримаю.  
З  того  часу  князь  змінив  своє  життя,  своє  мислення,  він  ділився  грошима,  які  надходили  до  його  казни,  з  народом.  Вболівав  за  те,  щоби  кожний  його  підданий  мав    житло  і  все  необхідне  для  життя  на  землі.  У  верблюдів  і  справді  виросли  горби,  а  в  пустелі  з’явилися  оази.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815576
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2018


КАЗКА ПРО ГОСТРУ ГОЛКУ

       В  сосновому  бору  жила  їжачиха  Гостра  Голка.  Дружила  вона  із  зайчихою  Довге  Вухо,  з  диким    кабанцем  Смугастиком  та  ведмедем  Криволапком.  Часто  вчотирьох  вони  збирались  на  лісовій  галявині,  розповідали  одне  одному  різні  історії,  співали  пісні.  Інколи  ведмідь  приносив  з  дому  шашки,  які  йому  на  день  народження  подарувала  колись  мама,  і  друзі    грали  на  першість.  Зазвичай  усіх  обігравав  ведмідь.    Він  давно  тренувався,  ще  змалечку.  Зайчиха  Довге  Вухо,  як  правило,    пленталася  в  самому  кінці.  І  через  це  дуже  печалилася.  Гостра  Голка  сміялася  з  куцохвостої.  Вона  казала  їй:
-  Напевно,  все,  що  ти  з’їдаєш,  йде  у  вуха.      Вуха  ростуть,  а  розуму  не  прибавляється.  Ха-ха-ха!
-  Ну,  навіщо  ти  так?  –  заступався  за  зайчиху  Смугастик.  –  Ти  ж  також  першість  не    здобуваєш.  Тож  і  тобі  можна  закинути  те,  що  твій  розум  іде  в  голки.  Але  Довге  Вухо  з  тебе  не  глузує!
-  І  все  ж  я  мудріша  від  зайчихи.  Принаймні,  друге  або  третє  місце  посідаю.
     Якось  друзі  в  одну  зі  субот  зібралися  на  галявині  й  почали  грати  в  «Лови».    Не  минуло  і  пів  години,  як    небо  насупилось,  почорніло,  й  на  галявину  прилетів  вітер.  Він  надув  щоки,  нахмурив  брови,  грізно  завив  і  почав  трясти  дерева,  що  стояли  довкруж  поляни,  на  якій  гралися  звірята.  Потім  спрямував  свою  лють  і  на  малят.    Підняв  у  повітря  зайця  з  їжаком,  закрутив  їх  у  шаленому  танці.  А  коли  стомився  їх  у  своїй  силі  тримати,  кинув  під  кущ  калини.  Згодом  вчепився  до  кабана  й  ведмедя.  Штурхав  їх  у  плечі,  бив  по  грудях.  Злякалися  друзі.  
- Відступи  від  нас,  -  кажуть,    -  Вітре.  Страшно  нам  і  холодно!
- Відступлю.    Але  одного  з  вас  мушу  забрати  зі  собою.
- Чому?  –  тремтячим  голосом  спитала  зайчиха.
- Бо  пообіцяв      одне  звіря  з  лісу  подарувати  Морському  цареві  за  те,  що  він  дає  мені  можливість  інколи  ночувати  в  морі.  
- Кого  ж    із  нас  ти  забереш?  –  спитав  Смугастик.
- Того,  хто  всім  програє  в  шашки.  Чув,  любите  ви  бавитеся  в  цю  гру.  Тож  починайте  її.  А  я    дмухатиму  в  цей  час  тільки    на  верхівки  дерев.
- Мабуть  доведеться  нам  із  Довгим  Вухом  попрощатися,  -  сказала    їжачиха.  –  Ха-ха-ха!
- Як  ти  можеш  хихикати  у  такий  страшний  для  кожного  з  нас  момент?  –  заревів  ведмідь.
- Але  ж  зазвичай  саме  заєць  програє.  Хіба  ж  я  в  цьому    винна?  
- Не  сперечайтеся,  а  швидко  беріться  до  діла!  -    мовив  Вітер  і  грізно  засвистів.  
     Криволапко  поклав  дошку  на  широкий  пень,  і  друзі    розпочали  свій  турнір.  Ведмідь  взяв  перше  місце,  як  зазвичай.  А  на  четвертому  на  цей  раз    опинилася  не  зайчиха,  а  їжачиха.
- Ну,  що  ж,  колюче  створіння,  доля  обрала  тебе.  Полетиш  зі  мною  до  Морського  царя.  
- Я  не  хо…!
   Останнього  складу  Гострої  Голки  друзі  вже  не  почули.  Вітер  кинув  її  до  своєї  торби  і  на  всій  швидкості  помчав  до  моря.    Коли  занурився  в  його  солену    воду,  то  почав  кликати  до  себе    Морського  царя.  Як  той  почув  і  прибув,    вітер  віддав  йому  їжака.  Сподобалась  царю  тварина  з  голками.  Вирішив  він  її  не  їсти,  а  залишити  у  своєму  царстві.  Навчив  Гостру  Голку  дихати  у  морській  воді,  переміщати  своє  тіло,  показав  їй  водорості,  які  можна  їсти.
     Спробувала  їжачиха  морську  траву.  «Можна  їсти»,  -  подумала  собі,  а  тоді  спитала  Морського  царя:
- Скажи,  якщо  я    морем  буду  переміщатись,    на  мене  ніхто  не  нападе?
- Нападе.  
- Шкода.  Бо  якщо  я  скоро  загину,  то    не  зможу  сказати  Вітрові,  щоб  він  розшукав  моїх  друзів  і  передав  їм  моє  вибачення.    Я  не  завжди,  коли  ходила  по  землі,  гідно  з  ними  поводилася.    Зайчиху  ображала…  
Їжачиха  заплакала.
- Ну,  ну,  не  варто  лити  сліз.  У  морі  тобі  добре  житиметься.  А  щоб  тебе  ніхто  не  з’їв,  поки  ти  не  передаси  своє  вибачення  і  не  народиш  їжаченят  (ти  повинна  примножити  свій  рід!),  я    принесу  тобі  одну  чарівну  водорість.  Коли  ти  її  з’їси,  твої  голки  зміцніють,  стануть  гострішими  і    довшими.  Жодна  велика  морська  риба  не  захоче  тобою  поласувати,  боятиметься  поколоти  горлянку.
- Рада  це  чути,    Морський  царю.  –  Ти,  як  я  бачу,  добрий.  Дякую  тобі.
- Та  не  злий,-  відповів  він.  –  Будь  тут.  Я  за    хвилину  повернуся.
Морський  цар  пірнув  на  дно,    витягнув  з-під  нього  коробку  з    чарівною  водорістю,    відкрив  її,  і  дав  її  їжачисі.  Після  того,  як  Гостра  Голка      зжувала  рослинку,  яка  містилася  в  коробці,  в  неї  і  справді  голки  у  мент    побільшали  й  зміцніли.  Їжачиха  зраділа.  Ходила  звідтоді  по  морському  дну  безпечно.  За  тиждень  до  Морського  царя  навідався  Вітер.  Цар  не  забув  про  те,  що  Гостра  Голка  хотіла  з  ним  зустрітися.    Тож  наказав  своїм  слугам  розшукати  їжачиху  й  запросити  її    до  замку.  Коли  Гостра  голка  з’явилася,  то  вклонилася  Морському  цареві,  а  Вітру  мовила:    «Передай  ведмедику,  зайчисі  та    кабанчику  –  тваринам,  з  якими  дружила,    моє  щире  вітання  й  скажи  їм,  що  я  усвідомила  свою  провину  перед  ними  і  прошу  їх  вибачити  мені».  Вітер  пообіцяв  виконати  просьбу  їжачихи.  Подякувала  йому,  усміхнулась.  «Сідай  з  нами  за  стіл.  Слуги  принесуть  тобі  водорості.  А  потім  будемо  співати».  «Я  співати  не  вмію»,  -  мовила.  «Вітер  вміє,  і  я  трішки!»  «Тоді    послухаю».
       Їжачиха      почала  звикати  до  життя  у  морі.  Вона  навіть  потоваришувала  з  кількома  дрібними  рибинами,  які  іноді  ховалися  між  її  колючками,  коли  відчували  небезпеку.  Віддячували    рибки  їжачисі  тим,  що  очищали  її  шкіру  від  паразитів.  Та  коли  Гострій  Голці    прийшов  час    народжувати  малят,  вона  не  могла  розродитись.    Рибки  нічим  не  могли  допомогти  подрузі.  Виручив    їжачиху  вітер,  який  у  той  час  прилетів  до  моря,  щоб  сказати  Гострій  Голці  про  те,  що    кабан,  ведмідь  і  зайчиха  –  друзі  її,  давно  вибачили  свою  колишню  подругу,  що  передають  їй  привіт  і  бажають,  щоби  вона  жила  в  морі  довго  і  щасливо.  Зраділа  Гостра  Голка,  подякувала  вітру,  й    ураз  дітки  одне  за  одним  покотилися  з  її  тіла.  «Яке  щастя!»  -  мовила  їжачиха.  Пестила  дітей  Гостра  Голка,  годувала,  доглядала.  А  як  її  малята  виросли,    стали  дорослими,  то    теж  вивели  потомство.  Згодом  їжаки  розлізлися  по  всьому  морю.  Радів  вельми  такому    процесові  Морський  цар.  Бо  їжаки,  до  яких  уже  приклеїлось  слово  морські,  почали    користь  морю  приносити:  поглинали  в  ньому  вуглекислий  газ,  як  рослини,      і  цим  збільшували  вміст  кисню  у  воді.  В  нагороду  за  добрі  справи  Морський  цар  кожному  їжачку,  який  підростав,  вручав  листочок  чарівної  водорості,  яка,  потрапляючи  в  організм  тварини,    збільшувала  її  силу  вдвічі.      Морські  їжаки  ставали  такими        сильними,  що    могли    рити  нори  навіть  у  найтвердіших    скелях.  У  них  вони  ховатися  від  хижаків,  які  їх  атакували.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815450
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2018


ПЕРШИЙ СНІГ

Ну,  ось  і  випав  перший  сніг.
Укрив  поля,  луги,  діброви.
На  сад,  на  дах  будинку  ліг.
На  став  не  зміг,  насупив  брови.

Пішов  гуляти  по  лісах.
Узяв  гілки  в  свої  лещата.
Сховався    в  кроні  хвої  птах.
В  дупло  залізли  білченята.

Ведмідь  в  барлозі  вхід  заткав,
Узявся  ліжко  розстеляти.
А  кріт  пиріг  зі  снігу  склав,
Та  не  доніс  чомусь  до  хати.

Скрутилась  лиска  їжаком.
Ворона  змерзла,  в  танці  скаче.
Лиш  зайчик  тішиться  сніжком  –  
Його  на  ньому  вовк  не  бачить.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2018


ОСЕНІ

У  сум  сьогодні    ти  вдяглася,    Осінь.
Лице  змарніло,    голос  твій  притих.
З’явилось    срібло  в  чорному  волоссі.
Пора  тобі  піти  на  передих.  

Напрацювалась,  подруго,  уволю.
Прогнала  літо  з  вулиць  і  лугів.  
Зібрала  овоч  вистиглий  із  поля.  
Зірвала  листя,  фрукти    зі  садів.

Що  хочу  я  сказати  на  прощання?
Іди  і  моці  в  жили    набери.
Тобі  ми  вдячні  за  твої  старання.    
За  рік  у  гості  знову    приходи.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815342
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.11.2018


ЩО ТРЕБА НАМ?

Що  треба  нам?  Щоб  серце  мірно  билося,
Щоби  добром  наповнювався  простір,
Щоб  над  землею    небо  голубилося,
Щоби  сонце  нам  моргало    з  високості.
Щоби  сади  салютували    квітами,
В  той  час,  коли  весна  вдягне  корону,  
Щоб  трави  вигравали      самоцвітами,  
Напившись  вранці  світла  і  озону.  
Щоб  дихав  день  собачими  легенями,  
Щоб  мир  вівцею  нам  дивився  в  очі,  
Щоб    бігла  радість  в  дні  до  нас  оленями,
Щоб  сон  коханцем  був  для  нас    щоночі.
Щоб  нам  вдавалось    гниль  із  мізків  вигребти,
Щоб  крок  наш  не  спиняла  вись  захмарена,  
Любов  так  пахла  й  нас    бажала  вигріти,
Мов    кава,  щойно  в  кавнику  заварена.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815225
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2018


Я НЕ ЛЮБЛЮ

Я  не  люблю  фальшивих    діамантів,  
Припудрених,  але  нещирих  слів,  
Як  вилізає  змієм    зиск    із    мантій,  
Коли  з  людей  виліплюють    рабів.

Я  не  люблю,  коли  серпом  по  волі,  
Як    гниль    людині  ломить  генотип.  
Люблю,  як  гідність  сяє    в  ореолі,
Як  у  душі  палає  смолоскип.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815038
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.11.2018


УКРАЇНІ

Пора  тобі  старе  вбрання    спалити,  
Вдягти  на  себе  тренди  світові,
Щоб  ти  могла,  немов  зоря,  світити,
І  щоб  з’явився  у  твоїй  крові
Той  ген,  який  недолю  проганяє,  
Дає  наснагу  рухатись  вперед,  
Упалі  крила  вгору  підіймає,
Дарує  шанс  іти  в  високий  лет,
За  тебе  я  молюся  денно  й  нічно,  
Твій  біль  купаю  у  сльозі  своїй.
І  хай  сміється  ворог  твій  одвічний,  
Ти  виграєш  усі  свої      бої!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815022
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2018


КАЗКА "ДІВЧИНКА ТА МОЛЮСК"

Травень  відбув  на  землі  свою  службу  й  пішов.  А  з  ним  канув  канув  у  лету  і  навчальний  рік  у  всіх  загальноосвітніх  школах  України.  Четвертоласниця  Ліда,    відбувши  свято  Останнього  дзвоника  й  отримавши    на  руки  табель,  летіла  додому,  мов  птах,  на  семи  вітрах.  Бали,  виставлені  в  табелі,  її  повністю  задовольняли,  вставати  вранці  від  завтрашнього  дня  вже  не  обов’язково,  вчитися  –  теж.  Отже,  воля!  Відпочинок!  Канікули!
Вже  наступного  дня,  тобто,  першого  червня,  дівчина,  поснідавши  й  вимивши  посуд,  накладений  в  мийці,  подалася  до  моря.  Вона    жила  за  півтора  кілометра  від  нього.  Тож  за  пів  години  добралася.  Море  зустріло  Ліду  лагідно.  Хвилі  усміхалися  їй,  показували  свої  голубі  блискучі  зуби.  Вітриська,  що  виходили  з  глибин  води,  мов  тридцять  три  богатирі,  цілували  їй  щоки,  розкуйовджували  волосся.  Дівчина  занурила  руку  у  воду.  Холодна.  Плавати  в  такій    зарано  і  небезпечно.    Постояла  біля  водойми,  поспостерігала  за  чайками.  Пройшлася  берегом.  Він  був  майже  безлюдним.  Сіро  ж!  Хмарно!  Вирішила,  що  і  їй  надовго  затримуватися    біля  моря  немає  резону,  годинку  побула  й  побігла  додому.  Брат  Сергій,  який  відчинив  Ліді  двері  квартири,    насварив  на  неї  за  те,  що  ходила  до  моря  сама.  Він  мав  обов’язок  наглядати  за  молодшою  сестрою,  поки  батьки  були  на  роботі.  Пообіцяла  брату,  що  більше  так  чинити  не  буде.  Отримала  за  це    від  нього  цукерку.
Минуло  кілька  днів.  За  цей  час  вітер  розігнав  хмари,  розчистив  стежку  до  дверей  сонячного  будинку.  Випхало  світило  з-під  них  свою  гарячу  жовту  голову  й  повітря  одразу  наповнилося  теплом.  А  коли  воно  впевнено  й  жваво  рушило  стежкою  неба,  наспівуючи  пісеньку  про  літо,  то  й  вода  у  морі  зігрілася.    Ліда  потягла  брата  до  нього.  Того  ж  таки  дня  похлюпалась  в  морі,  а  брат  поплавав.    Звідтоді  кожної  погожої  днини  вони  старалися  відвідати  море,  щоб  поплавати  у  воді,  походити  по  теплому  золотому  пісочку  або  просто  постояти  на  бережку,  зловити  очима  далеч  –  пропливаючі  човни,  баржі,  малі  й  великі  кораблі.  Часом,  коли  Ліда  довго  стояла  на  березі,  їй  вдавалося  бачити,  як  з-під  грайливих  синіх  хвиль  вистрибують  дельфіни,  видаючи  при  цьому  дивні  свистячі  звуки.  Ліді  здавалося,  що  вони  кажуть  їй:  «Привіт,  дівчинко».    Тому  вона,  чуючи  голоси  тварин,    завжди  махала  їм  рукою  і  промовляла:  «Привіт,  дельфінчики!  Добра  вам,  хороші!»    Ліді  здавалося,  що  дружелюбні  морські  ссавці  розуміли  те,  що  вона  їм    казала,  бо  вони,  втікаючи  в  глибокі  води,  били    хвостами  об  хвилі  й  цим  дійством  мовби  дякували  дівчині  за  теплі  слова.  На  морі    за  Лідою  зазвичай  приглядав  старший  брат,  який  тільки  закінчив  одинадцятий  клас.  Інколи,  у  вихідні,  вона  йшла  до  глибокої  соленої  водойми  з  мамою  чи  татом    або  й  з  обома  родичами  одночасно.  Море  в  їхній  родині  любили  всі.  Та  діти,  звісно,  найдужче.    Сергій    не  лише  плавав,  засмагав,    спостерігав  за  тим,  що  робиться  на  пляжі  й  у  воді,  а  й  слухав  музику  чи  розгадував  кросворди.  Ліда  ж  любила,  сидячи  після  купання  під  великою  білою  парасолькою  на  покривалі,    читати  книжку.  Іноді  з  мокрого  піску  вона  ліпила  замок  чи  фігурки  людей  у  різних  танцювальних  позах.  
Закінчувався  червень.  Повітря  і  все,  що  було  надворі,  пожирала  люта  спека.  Люди  щодня  підливали  квіти  й  дерева,  щоб  вони  не  посохли,  вмикали  в  приміщеннях  кондиціонери.  У  цю  тридцятиградусну  жарінь  Ліда  зі  Сергієм  подалися  до  моря.  Коли  Сергій  наплавався,  напірнався,  дівчина  вирішила  й  собі  трохи  розважитись:  пострибати  з  пірсу,  поплавати  під  водою.      Брат  навчив  її,  як  це  треба  робити.  Він    дав  Ліді  свій  акваланг,  провів  сестрі  вчергове  інструктаж,  і  вона  пірнула  вглиб  моря.    Не  встигла  і  три  хвилини  поплавати  під  водою,  як    побачила  велику  мушлю,  що  лежала  біла  водорості  на  дні  моря.  «Візьму  її  собі»,  -  подумала.  Тільки  простягнула  руку    до  цікавої  знахідки,  як  почула  писклявий  голос:
- Не    бери  цю  річ.  
- Хто  ти?  –  спитала  дівчинка.
- Молюск.  А  ця  мушля  –  моя  хата.  
- І  давно  ти  в  ній  живеш?
- Сто  років.  А  маю  бажання  –  дожити  до  двісті.
- Люди  так  довго  не  живуть.
- Бо  вони  мало  плавають  в  морі.
- Думаю,  це  не  від  цього.  Так  закладено  з  віків.
В  тебе  є  бажання  –  дожити  до  двісті.  А  в  мене  -  вчитися  в    балетній  школі.  
-  То  вчися.
-  Батьки  не  мають  грошей,  щоб  оплатити  мені  навчання  в  ній.  
- А  чому?
- В  них  зарплатні  невисокі.    Спершу  їм  треба  брата  вивчити.  Він  цьогоріч  до  коледжу  вступив,  на    відділення.  
- Гм…  Думаю,  я  зможу  тобі  допомогти.
- Ти?  Як?  
-  В  мене  є  одна  перлина.    Одна,  але  велика  й  золота.  Я  її  довго  ростив,  а  тепер  віддам  тобі,  ти  продаси  і  матимеш  кошти  на  навчання  у  тій  школі…,  як  вона  там  називається?
- Балетна.  У  ній  вчать  танцювати  балет.
Молюск  витягнув  з  мушлі  золоту  перлину.
- Бери  її,  -  мовив.  
- Тобі  не  шкода?  
- Ні.  Я  собі  іншу  вирощу.  Хоч  це  не  швидка  робота.
-        Ти  справді  даєш  мені  її?
-        Звісно.  Хіба  я  схожий  на  брехача?
- Ні.  
-  Тоді  бери.  
Ліда  взяла  перлину,  всміхнулася.  
-        Дякую  тобі,  друже,  -  мовила.  -    Живи  ж  ще  сто  років.  
- А  ти  навчись  танцювати.  
- Тепер  обов’язково  навчусь.  Обіцяю!
Помахала  вільною  рукою  молюску  й    випливла  з  води.
- Ну,  що,  -  спитав  брат,  -    наплавалась?
- Так.
- А  що  ти  там  у  кулаку  тримаєш?
- Перлину.
- Яку  ще  таку  перлину?
-        Справжню.
-        Жартуєш?
- Зовсім  ні.
Ліда  розкрила  кулачок.  Сергій,  пробачивши  на  її  долоні    золоту  блискучу  кульку,  від  здивування  й  несподіванки  аж  поперхнувся  слиною.
- Овва!  Гарна!  І,  мабуть,  дуже  коштовна.  Знайшла  її  на  дні?
- Ні.  Молюск  подарував.
- Ну,  й  вигадниця  ж  ти,  Лідко!  
Дівчинка  не  стала  сперечатись.  Коли  повернулася  з  братом  додому,  віддала  перлину  мамі.  Вона  продала  її,  й  Ліда  стала  вчитися  в  балетній  школі.  А  ще  згодом,  після  здобуття  атестату  за  середню  освіту,      в  інституті  культури.  Вона    стала  артисткою  балету.  Спершу  танцювала  в  Одеському  оперному  театрі,  а  коли  вийшла  заміж,  в  Київському.  Збулася  її  найбажаніша  мрія.  
         Майже  щоліта  Ліда  приїжджала  до  батьків  в  Одесу,  ходила  до  моря  –  плавала,  засмагала.  Інколи  пірнала  під  воду  в  аквалангу,  шукала  на  дні  ту  мушлю,  в  якій  молюск  викохав  велику  золоту  перлину,  але    не  знаходила  її.  Мабуть,  молюск  переніс  свою  хатку  в  інше  місце,  подалі  від  людей,  щоби  там  ростити  нову  перлину.  Згадуючи  молюска,  Ліда  усміхалася,  вона  подумки  дякувала  йому:  «Живи,  любий  друже,    живи  до  двісті!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814979
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2018


СНІГ УПАВ

Зелу  на  плечі  сніг  упав.
Дихнув  у  шию  йому  холодом.
І  водномить  ті  дні  украв,
Коли  воно  вбирає  золото.

Прилип,  мов  порох  до  ноги,
І,  наче  пудрою  цукровою,
Встелив  сади,  поля,  дуги,
Заговорив  жорсткою  мовою.

Сказав,  що  він  тепер  вожак,
На  зелень  мода  закінчилася.
Зело  скривилося,  однак
До  ніг  зухвальцю  не  вклонилося.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814882
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 22.11.2018


МОДА

Для  учнів  1  класу  НУШ

Мода  –    вередлива  мати.
Лай  її,  не  лай,
Нині  буде  вам  казати:
-  Сукню  одягай  -  
Довгу,  за  чи  по  коліна.
Завтра  скаже:
- Ні!
Треба  вбрати,  Олю,  Ліно,
Штанці  шерстяні
Або  джинси  чи  спортивні,  
Куртку  на  пушку
Рукавички  креативні,
Светра  на  замку.
Нині  туфлі  на  підборах
Скаже  брать  тобі.
Завтра  –  на  низькій  основі,  
Гострі  чи  тупі.
В  українця  ж,  знай  це,  сину,  
В  моді  завжди  це:
Вишиванка,  кожушина,  
Шаровари  ще,
Капелюх  з  пером  у  стрічці,  
Взуйки    шкіряні,
Крайка  –  мов  огень  у  пічці,  
Топірець  у  ній.
Українка  ж  завжди  модна,  
Як  на  ній  вінок,  
Вишиванка  благородна,  
Юпка,  фартушок,  
Чобітки  чи  черевички,
Вишитий  жилет,
Усмішка  ясна  на  личку,
Бусинок    букет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814872
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.11.2018


До Дня Гідності та Свободи

Цього  не  купиш,  не  позичиш
І  не  вкрадеш,  хоч  як  би  праг.
Це  те,  до  чого  серце  кличе,
Що  генам    міць  дає  і  дах.

Це  те,  що  Бог    вдихнув  людині,  
Як  їй  у  світ  іти  велів.
Це  -    як  для  птаха  висі  сині,
Мов  прісні  води  для  землі.

В  собі  це    треба  відшукати,  
Від  вражих  визволить  нашесть,
Щоденно  терти,  мов  дукати.
Що  це?  Свободолюбість,  честь.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814732
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2018


КАЗКА "НОВИЙ РІК І БІЛКУН"

               На  столітньому  дубі  дятел  повісив  картку  з  оголошенням:
- Дорогі  мешканці    карпатського  лісу!
1  січня  на  головній  галявині  лісу  для  діток-тварин  буде  проводитися  бал.  Вхід  вільний  для  малят  при  умові,  що  вони  матимуть  на  собі  святкове  вбрання  і  гарний  настрій,  принесуть  на  галявину    якусть  свою  іграшку  чи    музичний  інструмент.
Коли  це  оголошення  прочитали  тварини-мами  й  діти,  які  були  грамотні,  у  лісі  почався  рух.  
Лисичка  поїхала  до  міста  з  п’ятилітньою    донею  й  купила  їй  нову  жовто-блакитну  накидку  та  ляльку,  яка  співає.  Вовк  своєму  синові  купив  сіру  смушеву  шапку,  шалик  в  чорно-білу  клітинку  й  кубики.    Зайчиха  для  обох  донь-близнючок  придбала  на  ринку  білі  кожушки  й  такого  ж  кольору    рукавички,  а  ще  мікрофон  і  барабан  з  паличками.  Дикий  кабан    старшому  синові  купив  у  бутику  модну  джинсову  куртку  на  ватній  підкладці,  а  молодшому  –  кожушок  з  вибитими  на  ньому  яблучками  і  штанці,  й  кожному  по  коробці  «Леґо».    Сорока  сороченяті  сама  пошила  сукню  й  жакет,  а  сопілку  купила  в  магазині  музичних  інструментів.      Козуля  до  свята  вишила  своїй  доні  сорочку  й  купила  цимбали.  Тільки  білкуну  Усміхайку  ніхто  не  купив  ані  обновки,  ані  музінструменту,  ані  якоїсь  іграшки.  Його  мама  Рудуля  вже  рік  не  працювала,  через  хворобу.  Більша  частина  грошей,  які  заробляв  тато  білкуна  –  Гризун,  йшла  на  її  лікування.  Родина  ледве  зводила  кінці    з  кінцями.  Зажурився  Усміхайко.  Йому  дуже  хотілося  потрапити  на  бал.  Адже  на  ньому  збереться    багато  тварин-малят,  серед  яких  будуть  і  його  близькі  друзі  –  лисеня  та  вовченя,  на  ньому  лунатиме    музика,  проводитимуться  танці,  ігри,  а  це  значить,  що  буде  весело.    Та  просити  батька,  щоб  купив  йому  щось  із  того,  що  вимагалося,  не  посміло.  «Головне,  щоб  мамі  вистачило  грошей  на  ліки!»  –  заспокоїло  само  себе  білча  й    вистрибнуло  з  дупла.  Воно  вирішило  зробити  батькам  подарунки  до  свята  власними  лапками.  Побігало-пострибало  лісом,  знайшло  під  сосною  кілька  шишок,  вигребло  сховані  ним  восени  під  березою  горіхи  і  почало  робити  аплікації  на  двох  торішніх  дубових  листках.  Матусі  виклало  квітку,  таткові  –  сонечко.  Клеєм  послужила  соснова  смола.    «Батькам  мають  мої  роботи  сподобатися»,  -  подумало  білчатко,  коли  їх  довершило,  й  мило  усміхнулося.  Воно  вирішило  не  заносити  їх  до  свого  дому,  а  сховати    в  порожньому  дуплі  старої  ялини,  що  росла  нездалік  від  них,  до  завтрашнього  дня,  тобто,  до  свята.  Тільки  шугнуло  туди,  як  побачило  всередині  два  малих  маяки,  що  світилися.
- Хто  тут?  –  спитало  з  острахом.
- Я!  Совенятко!
- Що  ти  тут  робиш?
- Сижу.  Я  загубилося.  
- Як  загубилося?
- Летіло  з  батьками  на  ринок  і  загубилося.  Шукало  батьків    у  лісі  –  не  знайшло,  вирішило  тут,  у  дуплі,  яке  побачило,    перепочити,  бо  стомилося.
- Гм…  Це  недобре,  що  ти  загубилося.  Завтра  ж  Новий  рік.  Ти  маєш  знайтися,  тобто  тебе  мають  знайти.  Я  покладу  біля  тебе  свої  аплікації.  Ти  їх  оберігай.  А  я  піду  шукати  твоїх  батьків.
-  Гаразд.
Білченя      вистрибнуло  з  дупла  й  вирушило  в  путь.  Різними  стежками  ходило,  всіх  питало,  кого  стрічало,  про  те,  чи  не  чули,  бува,  історії  про  совенятко,  яке  загубилося.    Сонце  вже  почало  складати  свої  промінці  в  наплічник,  щоб  відбути  з  ним  за  небокрай,  на  перепочинок,  напрацювалося  ж  за  день,  а  білкун  ще  жодної  новини  не  отримав  про  батьків  згуби.  І  тут    він  побачив  сороку,  що  летіла  з  торбою  на  правому  крилі.
- Пані  сороко,  зупиніться,  хочу  вас  про  щось  запитати.
-  Що  таке?  –  мовила  та  й  сіла  на  гілку  берези.
 -  Чи  не  бачили  ви    батьків  совеняти,  яке  загубилося?
- Бачила.  Шукали  вони  своє  дитя,  все  місто  обійшли-облетіли,  та  його  не  знайшли.
- Воно  сидить  у  старому  дуплі  ялини,  що  росте  біля  дуба,  в  якому  я  живу  з  батьками.
- Справді?  Тоді  зателефоную  його  мамі,  вона  мені  свій  номер  залишила  на  всяк  випадок,  й  повідомлю  їй  цю  чудову  новину.
Поки  сорока  дзвонила  мамі  совеняти,  білкун  усміхався,  наставляючи  свої  гострі  білі  зубки  лісові.  «Дяка  небу,  справа  вирішиться!»  -  думав  він.  І  так  сталося.  Вже    за  лічені  хвилини  батьки  совеняти  прибули  до  дупла,  в  якому  сиділо  їхнє  малятко.  Вони  забрали  його.  Мама-сова,  пустивши  від  щастя  сльозу  радості,    подякувала  пташці  й  білкуну  за  допомогу  й  мовила:
- Вирву  вам,  друзі,  по  пір’їні  зі  свого  хвоста.    Скільки  добрих  справ  ви  зробили  сьогодні,  стільки  й  чудес  для  вас  зможе  зробити  ця  пір’їна.
- Я  зробила  одне  –  зателефонувала  тобі,  совко,  –  мовила  сорока.
- Задумуй  одне  бажання.
-  Хочу,  щоб  у  мене  було  нове  гарне  гніздо,  бо  те,  яке  я  мала,  віхола  пошкодила  три  дні  тому.  
- Лети  додому,  там  тебе  чекає  нова  хата,  -    повідомила  сова.
Полетіла  білобока  й  крильми  залопотіла  від  щастя,  гніздо  було  дуже  гарним  і  теплим.
- А  я,  -  мовив  Усміхайко,  -  встиг  зробити  дві  добрі  справи  за  сьогодні:  змайстрував  подарунки  мамі  й  татові  до  Нового  року  й  допоміг  вашій  згубі  знайти  вас.
- Задумуй  два  бажання.
Замислилось  білченя:  «Одяг  новий  забажати?  Іграшку?  Музінструмент?  Ні.  Інше».
- Хочу,  щоб    мама  одужала,  -  мовило.  Це  перше.
- Одужає.
- А  ще  хочу,  щоб  татко  за  свою  роботу  гідну  зарплатню  отримував.
- І  це  буде.  
- Дякую  вам,  пані  сово,  -  пролепотіло  білченя.
- І  ми  тобі  дякуємо,  -  сказали  сови  й  полетіли  до  свого  дому.    Коли    білкун  ввійшов  до  покоїв  свого  дому,  побачив  усміхнену  маму.
- Я  здорова!  –  сказала  вона.
- Так?  Це  чудово!  –  відказав  малюк.
- І  ще  один  сюрприз  чекає  на  тебе,  любий  Усміхайку,  -  продовжила  ненька.  -    Заглянь  до  своєї  кімнати.  Там  на  ліжку  пакет  лежить,  в  ньому    теплий  комбінезон,  шкіряні  чобітки  і  футляр,  в  якому  скрипка.  Ти  ж  хотів  навчитися  грати  на  ній?
- Так!  Ур-р-ра!  Сталося!  Збулося!  –  загорлав  на  весь  дім  білкун  і  пустив  по  хаті  довгим  ланцюжком  сміх.
- Що  сталося?  Що  збулося?  –  спитав  тато,  заходячи  в  дім.
- Бажання!  Сова  правду  сказала!
Батьки  білченяти  перезирнулися,  а  тоді  в  один  голос  скрикнули:
- І  справді  сталося  –  чудо  сталося!  Я  виздоровіла,  а  татові  зарплатню  збільшили,    вдвічі.  
На  новорічному  балу  всі  діти-тварини  співали,  танцювали,  грали  в  «Лови»,  у  «Третій  зайвий»,  в  «Хитру  лисицю»  та  інші  ігри,  відгадували  загадки.  Білченя  все  це  теж  радо  робило.  А  ще  воно  вийшло  на  сцену  і  заграло  на  своїй  новій  скрипці  колядку    «Щедрик,  щедрик,  щедрівочка».  Пів  ночі  тато  вчив  Усміхайка,  як  це  робити.  Колись,  малим,  він  ходив  до  музичної  школи  і  знав  ази  музики.  Гру  білченяти  всі  присутні  на  святі  сприйняли  на  ура.    А  його  ведучий  –  олень  Биструн  Золотороженко,  навіть  квіти  синові  білки  Рудулі  вручив.  Це  був  найкращий  Новий  Рік  у  житті  білкуна  Усміхайка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814628
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2018


ДО ДНЯ ПАМ'ЯТІ ПРО ГОЛОДОМОР

День  па́м'яті  жертв  голодомо́рів  —  щорічний  національний  пам'ятний  день  в  Україні,  що  припадає  на  четверту  суботу  листопада.

Хто  оце  вийшов  з  хатиночки  –  
В  погляді  смутку    печать,
Ніжки  тонкі,  мов  билиночки,
Ребра  з-під  шкіри  стирчать?

В  кого  і  м’язи  на  рученьках
Голод  до  крихітки  з’їв,
Тільки  животик  від  мученьки  
Вийшов  зі  звичних  країв?

В  кого  лице  без  кровиночки,  
Радість  в  душі  -  на  засув?
Хто  це  без    хліба  скориночки
Всененьку  зиму  відбув?

Це  українська  дитинонька,
Смерть  її  зве  у  політ.
Горбиться  в  лузі  калинонька,
Сльози  пускає  у  цвіт.

Мати  зі  світом  прощається.
Братики  в  землю    лягли.
Сталін  –  їх  кат,  усміхається:  
-  Добре  це  –  мертві    хохли!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2018


ПІЗНЯ ОСІНЬ

Дотанцьовує  осінь  балет.
Кілька  па  ще  –      і    сцена  фінальна.    
Грудень  їй  подарує  букет.  
Вітер  вручить  листівку  прощальну.  

Ну,  а  осінь,      вклонившись    до  п’ят
Глядачам  свого  вдалого  лету,  
Вип’є  мжички  з  десяток  горнят  –  
Візьме  в  іншому  боці  планету.

З  того  там  розпочне,  що  і  тут  –  
Буде  тіло  крутити    у  танці,
Літо  брати  потрохи  до  пут,
З  його  щік  витирати  рум’янці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814515
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.11.2018


КАЗКА ПРО ЮРЧИКА

                                                       Хлопчик  Юрчик  із  Закарпаття    ходив  до  1  класу.  Вчився  він  непогано.  До  кінця  I  семестру  вже  знав  усі  букви,  читав  слова  (хай  і  складами),  рахував  до  ста,  розв’язував  задачі  й  досліджував    світ.  Любив  також  фізкультуру  –  вправи  різні  виконувати,  бігати,  грати  в  рухливі  ігри.  До  вчительки,  як  правило,  відносився  з  повагою,  а  щодо  однокласників…  Їм  любив  робити  всілякі  капості.  То  клеєм  намастить  комусь  сидіння  на  кріслі,  то  чийогось  зошита  чи  щоденника  заховає,  як  ніхто  не  бачив,  то  ніжку  комусь  в  коридорі  підставить,  аби  той  упав,  то  дівчинку  штовхне  чи  смикне  за  косу.  А  потім  регоче,  задоволення  від  своїх  негарних  вчинків  отримує.  Уже  і  вчителька  пояснювала  Юрчику,  що  так  не  гоже  поводитися,  і  мама,  яку  вчителька  запрошувала  на  розмову,  навіть  директор  брав  його  до  свого  кабінету  на  розмову.  Нічого  не  допомагало.  Притихне  на  тиждень-другий,  а  тоді  знову  за  своє.  
Якось  вчителька  (це  було  навесні,  у  квітні  місяці)    після  уроків  сказала  учням:
- Діти,  завтра  ми  підемо  до  лісу  на  екскурсію,  будемо  спостерігати  за  природою.  Тому  вдягніться  відповідно,  візьміть    на  ноги  гумові  чобітки,  вдягніть  куртки  і  не  забудьте  про  головний  убір  –  кепку  чи  шапку.  Пригадуєте,  ми  говорили  з  вами  про  те,  що  на  деревах  та  кущах  у  лісі  можуть  бути  кліщі?  
- Так!  –  закричали  учні.
- Отож  так    одягніться,  щоб  жоден  кліщ  не  мав  шансу  торкнутися  вашого  тіла,  вп’ястися  вам  у  шкіру.    До  зустрічі!
- До  завтра,  вчителько.  Бувайте  здорові!
На  другий  день  Ніна  Іванівна  почала  навчальний  день  з  того,  що  прочитала  учням  інструктаж  з  техніки  безпеки,  тобто  нагадала  правила  поведінки  в  дорозі  та  в  лісі,  перерахувала  всіх  і  повела  до  лісу.  Він  був  недалечко  від  школи    –  хвилин  десять-п’ятнадцять  пішої  ходьби.  Діти  йшли  в  колоні  парами.    Коли  опинились  на  узліссі,  почули  стукіт  дятла.  Наблизились  до  дерева,  звідки  лунав  звук,  і  побачили  птаха.  На  просьбу  вчительки  описали  його  зовнішній  вигляд  і  позу,  в  якій  він  знаходився,  коли  стукав  дзьобом  по  стовбурі
-        Яку  користь  приносить  деревам  дятел?
- Цей  птах  –  лісовий  санітар.  Він  лікує  дерева,    видзьобує  личинки  комах  з  їх  кори,  -  зробила  висновок  Яна.
-  Так.  Він  майстерно  робить  свою  справу.  А  тепер  подивіться,  -  мовила  вчителька,  -    які  дерева  ростуть  довкола  нас.
Діти  стали  називати:
- Дуб,  береза,  вільха,  ялина.
Вони  розповіли,  за  якими  ознаками  визначили  їх.  
- Молодці.  А  які  кущі  бачите?
Учні    походили  лісом    із  вчителькою,  знайшли  кущі.
- Шипшина,  калина,  ліщина  росте  в  лісі,  -  сказав  від  імені  всіх  Антон.
- Так.  А  які  квіти  ростуть  у  траві?
- Проліски,  півники,  ряст,  -  стали  говорити  діти  
- Так.  Це  весняні  квіти.  Вони  –  як  подих  свіжого  повітря,  першими  з’являються  після  зимової  сплячки,  наповнюють  ліс  красою,  приносять  радість  людям.  Поспостерігайте  за  цими  квіточками.  Опишіть  їх  вигляд,  дослідіть  їх  запах.
Учні  кинулися  до  квітів.  Поприсідали    біля  них  і  самі  стали,  мов  квіти.  А  Юрчик  занудився.  «Що  там  описувати?!  –  подумав  він.  –  Квіти,  як  квіти.  Дівочі  забаганки.  Піду  краще  пошукаю  якогось  гриба».
Заховався  за  кущем,  поки  однокласники  розглядали  рослини.  А  коли  вони    стали  ділитися  своїми  спостереженнями  із  вчителькою,  потихеньку  віддалився  від  гурту.  Зайшов  углиб  лісу  і  справді  під  дубом  знайшов    невеличкого  білого.  Вирвав  його  й  пішов  далі.  За  якусь  хвилину-другу  знайшов  ще  одного  гриба,  а  потім  ще  три.    Ось  уже  у  нього  п’ять  грибів  у  наплічнику,  який  він  завбачливо  взяв  зі  собою  вранці.  «Хе!  Хе!  От  я  молодець!  –  промовив  сам  собі.  -    З  користю  проводжу  час.  А  мої  однокласники  квіти  описують!  Ну  і  їжте  свої  квіти!».  Тільки  він  це  промовив,  як  тут  їжак  перетнув  йому  дорогу:
- Привіт,  хлопче!
- Привіт!
- А  чи  не  даси  мені  одного  гриба,  бо  мої  зимові  запаси  закінчилися?
- Не  дам!  Іди  собі,  а  то  штовхну  ногою.
- Злий  ти.
- Який  є.
Ще  пройшов  з  десять  метрів,  зустрів  чорну  змійку.
- Привіт!
- Привіт!
- А  чи  не  даси  мені  одного  гриба.  Хочу  юшку  грибну  зварити,  ще  як  восени  її    їла,  -  мовила  та.
- І  не  подумаю  давати.  Повзи  собі,  а  то  палицею  вдарю.
- Злий  ти.
- Який  є.
Через  п’ятнадцять  метрів  зустрів  вовка.
- О,  -    сказав  той,  -    їжа  до  мене  сама  йде.
Злякався  Юрчик  та  й  каже:
- У  мене  гриби  є  в  наплічнику.  Хочеш?
- Нє-а.  Тебе  хочу  з’їсти.  Ти  більш  калорійний  А  я  три  дні  вже  нічого  не  їв.  
- Не  їж  мене,  вовчику,  будь  ласка,  бо  мої  батьки  плакатимуть  за  мною,  я  в  них  одненький,    і  однокласники  теж  плакатимуть,  і  вчителька  Ніна  Іванівна.  Їй  ще  й  перепасти  може  за  те,  що  не  уберегла  мене.  
- Гм…  Вчительки  шкода.  Ну,  і  батьків  теж.  А  однокласники,  мабуть,  реготатимуть.  Ти  ж  їм  стільки  прикростей  зробив.
- Не  робитиму  більше.  Тільки  відпусти.
-              А  тварин  і  рослин  любитимеш?
-              Любитиму.  Обіцяю.
- Гаразд.  Давай  свої  гриби  і  дуй  назад.  А  то  всі  тебе  вже  шукають.  А  вчителька  і  справді  плаче.  Я  підглядав  за  ними.
- Дякую,  вовче.
Виклав  гриби  на  траву  Юрчик  і  помчав  щодуху  назад.  Через  хвилин  сім-десять  почув  звуки:
- Юр-чи-ку!  Юр-  чи-ку!
- Тут  я!  Тут  я!  –  закричав  радо  та  голосно.
Коли  зустрівся  з  однокласниками  та  вчителькою,  глянув  їм  у  вічі  й  сказав:
- Пробачте.    Я  винен.  Від  нині  не  буду  нікому  робити  зла.
Вчителька  підійшла  до  хлопця,  обійняла  його.  
Всі  діти  теж  кинулись  до  Юрка,  обліпили  його,  як  плоди  горобини  обліплюють  кущ,  на  якому  ростуть  восени.
- Як  добре,  що  ти  знайшовся!  –  вигукували  учні.  –  Ми    вже  думали,  що  ти  вовкові  в  лапи  потрапив,  бо  почули  якоїсь  миті  виття,  що  неслося  з  глибини  лісу.
- Все  могло  би  бути!  Але  я  тут.  І  я  вас  люблю,  друзі.    І  навіть  ці  перші  весняні  квіти  люблю.  
Хлопчик  схилився  над  пролісками.
- Ви,  справді,  гарні,    -  мовив,  встав  і  добавив  ще  це:
- Пробачте  мені  всі,  кого  я  хоч  раз  у  який-небудь  спосіб  образив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814485
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2018


ОСІНІЙ СОНЯЧНИЙ ДЕНЬ

Цвітуть  у  небі  незабудки.
Оголосили  мряці  бій.
Виходить  сонне    сонце  з  будки
І  потягається  собі.  

Сідає  на    небесну  клумбу,  
П’є  свіжу  каву  з  молоком.
Віддаль  танцює  вітер  румбу,
Листку  погрожує  клинком.  

Зі  страху  лист  паде  додолу,
У  ньому  гасяться  вогні.
А  сонце…  блиском    з  ореолу
Зайців  малює    на  вікні.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814168
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.11.2018


БІЛЯ МОГИЛИ ВАСИЛЯ СЛІПАКА

Чому  ти  тут  лежиш,  Васильку?
Плита  надгробна  у  воді.
Портрет  намок.  Зажди  ось  хвильку,
Зберу  краплини  і  тоді
Погомоню  з  тобою,  брате.
Ти  кревним  став  мені  тепер,
Коли  лишив  життя  крилате
І  за  мою  свободу  вмер.
Лежиш  тут,  наче  стятий  колос,
А  міг  би  брати  всі    кутки,
Де  в  шані  шарм  і  сильний    голос,
У  душах  сіяти  квітки.
Лишив  назавжди  нас.  Не  сон  це.
Рве  душу  навпіл  твій  відліт.
Коли  ж  зійде  над  нами  сонце,
Освітить  край  на  сотні  літ?




адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2018


ЛИСИЧКА ТА ТЕАТР (казка)

     Лисиця  Зінька  дуже  любила  грати  ролі  у  виставах.  З  малих  літ  вона  виступала  на  сцені  –  тоді,  коли  ходила    в  дитячий  садок,  і  коли  ходила  до  школи.  Вона  грала  роль      Лисиці  в  казках  «Лисичка-сестричка  та  Вовк-панібрат»,  «Лисичка  та  Журавель»,  «Рукавичка»  та  інших.  Любила  також  на  садкових  та  шкільних  святах  читати  вірші,  співати  пісні.  У  неї  була  мрія  –    стати  акторкою  театру  чи  кіно.
Але  її  ніхто  з  рідних  і  близьких  у  цьому  бажанні  не  підтримував.  «Ну,  що  це  за  професія  –  грати  чуже  життя?  Треба  жити  своїм  –  учити  дітей,  лікувати  хворих,  продавати  людям  товари,  вирощувати  хліб,  овочі    чи  фрукти,  -  казали  тварини-сусіди.  
     Мама  говорила:  
- Я  хочу  бачити  тебе  лікаркою.  Хочу,  щоби  ти  лікувала  тварин  від  хвороб  і  травм.  
Тато  вів  своє:
- Я  бажав  би,  щоби  ти  навчилася  вести  бізнес,  придбала  собі    якусь  власність  –  магазин  чи  майстерню  і  з  того  жила.
Подруга    –  вовчиця  Гуда,  радила    Зіньці  стати  перукаркою.  Вона  запевняла  лисицю  в  тому,  що  ця  професія  дуже  важлива  і  потрібна,  адже  кожна  тварина    мусить,  принаймні,  раз  у  місяць    навести  лад  на  своїй    голові.
Подруга,  куниця  Ора,      казала  лисиці,  що  та    йшла  з  нею  вчитися  на  візажиста.    Бо  це  сучасна    і  модна  професія.  Ті,  хто  відвідують  якісь  урочистості,  беруть  участь  у  публічних  виступах  або  просто  хочуть  гарно  виглядати,    звертаються  до  майстра  з  візажу.  
Але  лисицю  не  цікавили  професії  які  їй  пропонували  інші,  вона  хотіла  бути  акторкою.  Кожен  день  Зінька    читала  художні    книжки.  Брала  їх  зі  шкільної  й  міської  бібліотеки.  Відпрацьовувала  діалоги  (розмову  двох  і  більше  осіб)  і  монологи  (слово  однієї  тварини),які  були  в  текстах,  підбирала  костюми  собі  до  ролей  (брала  щось  і  з  маминого  гардеробу),  ставала  перед  дзеркалом  і  вправлялася  в  акторській  майстерності.
Коли  мама  дозволяла,  Зінька  ходила  до  театру.  Спочатку  відвідувала  ляльковий  театр,  де  ролі  грали  ляльки,  а  їх  мову  озвучували  актори,  і  пальчиковий,  де  актори  були  маленькими,    бо  містилися  на  пальчиках  лап,  якими  рухали  тварини.  Згодом  лисичка  почала  ходити  в  театр  юного  глядача  (ТЮГ),  де  на  сцені  показували  вистави,  в  яких  виступали  тварини-актори.  Коли  лисиця  вчилася  у  випускному  класі  школи,  то  відвідала  кілька  разів    з    бабусею  й  оперний  театр.  Там  вона  вперше  побачила  балети  «Лускунчик»  та  «Лебедине  озеро»,  які  її  дуже  вразили.  До  речі,  тільки  бабуся  схвалювала  рішення    Зіньки  стати  акторкою,  бо  колись,  у  дитинстві,  теж  захоплювалася  акторською  грою  і  брала  участь  у  спектаклях,  що  їх  ставили  в  школі.
Як  тільки  лисиця  взяла  в  руки  атестат  про  середню  освіту  і  здала  ЗНО  (досить  непогано!),  то  подала  заяву  на  вступ  до  театрального  інституту.  
Мама  злилась  на  доню.  Тато  хмурився.  Подруги  насміхалися.
- Що  ти  надумала?  Куди  ти  пнешся,  та  ти  ж  звичайна  руда  лисиця  з    темного  старого  лісу!
Але  Зінька  не  здавалася.  Вона  поставила  собі  ціль  –  стати  акторкою,    і  вперто  йшла  до  неї  –  поступила  до  вузу  і    щодень  вдосконалювала  свою  артистичну  майстерність.  
Уже  на  третьому  курсі  навчання  у  вузі  Зіньці  почали  пропонувати  деякі  другорядні  ролі  у  місцевому  міському  драматичному  театрі.  Їй  було  приємно  чути  слова  «Браво!»  зі  залу  та  оплески  під  кінець  вистави.  Кілька  разів  Зіньці    навіть  вручили  квіти.  Яка  ж  тоді  була  вона  щаслива!  
Та  якось,  коли  лиска  закінчувала  третій  курс,    її  мама  важко  захворіла.  Їй  потрібно  було    терміново  зробити  операцію.  Гроші  зібрали  –  трохи  мали  своїх  складених,  трохи  зібрали  їм  добрі  сусіди,  але  більшу  частину  позичили  у  знайомого  ведмедя-банкіра  Топтуна.  Віддавати  позичене  треба  було,  мабуть,  зо  три  роки  і  при  цьому  скупо  жити.    Зінька  змушена  була  покинути  вуз,  хоч  і    не  хотіла  цього  робити.  Але  платити  ж  за  четвертий  і  п’ятий  рік  навчання  було  нічим.    Тож  лисичка  забрала  документи  із  вузу  і  пішла  продавати  капусту  та  буряк  в  овочевий  магазин,  щоби  якось  допомогти  своїй  сім’ї  протриматися  в  цей  нелегкий  для  неї  час.    Побачила  Гуда  Зіньку  за  прилавком  магазину,  голосно  розсміялася.  «Артистка  широкого  профілю!»  -  мовила.    Побачила  її  Ора,  сказала:  «Артистка  капустяного  театру»  .
Розплакалась  Зінька,  відчула  їх  зневажливе  ставлення  до  себе.  Йшла  дорогою  додому  ввечері,  вмивалася  слізьми.  І  тут  на  плече  їй  сів  горобчик:
- Чи  маєш,  дівчино,    щось  поїсти?  –  спитав.
- Маю.  Печиво.  Взяла  собі,  та  не  з’їла.  Не  маю  апетиту.  Ти  голодний?
- Так.  Дуже.
- Дам  тобі  дві  печенини.    Хай  хоч  одному  з  нас  двох  буде  добре.
Лисичка  витягла  з    торби  печиво,  поклала    на  свою  долоню.  Горобчик  узяв  дарунок,  запхав    його  під  крильце  й  мовив:
- Дякую  тобі.    А  чого  ти  така  сумна?  Чого  плачеш?    -  спитав.
- Як  мені  не  плакати?  –  каже  йому  Зінька.  –  Хотіла  стати  акторкою,  та  не  вийшло,  мама  в  мене  захворіла,  мушу  кинути  вуз  і  йти    працювати.  І  подруги  насміхаються  з  мене.  
- Утри  сльози,  лисичко.  Я  тобі  допоможу.  Знайди  і  підійми  будь-які  три  камінці  із  землі.
- Навіщо?
- Так  треба.
Зінька  підняла  три  невеличкі.  Вдарив  по  кожному  з  них  горобчик  дзьобом,  і  вони  перетворилися  на  золоті  злитки.
- Використай  із  користю,    -  кинув  горобець  і  полетів.  Тільки  його  й  бачила  Зінька.  
Один  злиток  родина  продала  і  віддала  борги  ведмедю.  Ще  один  пішов    на  оплату  за  навчання  –  за  два  останні  курси  у  вузі.  А  третій  злиток  Зінька  залишила  собі  напам’ять  або  на  чорний  день.  
     Вона  таки  стала  акторкою.  Грала  різні  ролі  у  драматичному  театрі.  Подруги  більше  не  насміхалися  з  неї,  вони  приходили  на  спектаклі,  в  яких  була  задіяна  Зінька.    Коли  підіймали    завісу  на  сцені,  чи  опускали  після  закінчення  дійства,  обидві  гучно  плескали  в  долоні.  Вовчиця  та  куниця  старалися  брати  в  касі  такі  квитки,  щоб  сидіти  в  партері  (у  залі  на  першому  поверсі)  в  третьому  ряді  посередині,  щоб  подруга  їх  могла    бачити,  щоб  її  підтримати.  Вони  стали  пишалися  Зінькою.  Бо  вона  здобула  популяпність.  В  антракті  Гуда  та  Ора  пили  з  нею  каву  у  кав’ярні  театру.  Подруги  теж  обрали  ті  професії,  про  які  мріяли:  Гуда  стала  перукарем,  а  Ора  –  візажистом.  Зінька  часто  і  радо  користувалася  їхніми  послугами.  
І  ти,  дорогий  друже,  ніколи  не  відмовляйся  від  своєї  мрії.  Вона  може  здійснитися  тільки  тоді,  коли  ти  впевнено  і  наполегливо  будеш  іти  їй  назустріч.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813918
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 15.11.2018


ХЛІБЧИК

СЦЕНАРІЙ  СВЯТА  «ХЛІБЧИК»  (для  дітей)

РОЛІ:
Зернятка
Тракторист
Сонце
Дощ
Комбайнер
Пекар
Продавець
Вантажівка
Калач
Дівчинка  1,  дівчинка  2
Хлопчик  1,  хлопчик  2
Автори  (4)
Автівка  для  перевезення  продуктів  харчування

ЗЕРНЯТКА
Хто  ми  є  такі?  Зернята.
Хочемо  у  ґрунт  стрибати,
Проростати  з  нього  сміло,
До  небес  тягнути  тіло.

Наша  ціль  –  хліби  родити,  
Людям  віддано  служити.
Землю  виоріть  мигцем,
Нас  туди  пустіть  бігцем.

ТРАКТОРИСТ
Заведу  я  трактор    свій.
Розімну  землі    сувій.
Пухом  стане  ґрунт  твердий.
Відвезу  вас  я  туди.  

І  сівалкою      посію
Це  робити  добре  вмію.
Сонце  грітиме  вам  груди,
А  поїти  дощик  буде.

АВТОР
Так  зробив  він,  як  намріяв,
Зернята  у  ґрунт  посіяв
Стали  ті  іти  у  ріст.
Наставляти  сонцю  хвіст.

СОНЦЕ
Я  ж  бо  миле  і    кругленьке,
Жовте,  лагідне,      тепленьке.
Ґрунт  зігрію  я    промінням,
Вистачить  мені  уміння.

ДОЩ
Я  кидатиму  краплини
На  засохлі  грудки  глини.
Вдосталь  їх  у  ґрунт  наллю,
Вас,  зернятка,      напою.

АВТОР  1
Стали  зерна  проростати.
Колосками  виростати..
Серпень.  Виросли.  Межа.  
Час  збирати  урожай.

КОМБАЙНЕР
Заведу  комбайн  уранці.
Закручу  в  шаленім    танці.
Справиться  він,  не  лінивий,  
Прибере  колосся    з  ниви.

АВТОР  2
Взявся  той  до  праці  сміло.
Урожай  зібрав  уміло.
Зернята  звільнив  від  трухи,  
Знає  всі  потрібні  рухи.

ВАНТАЖІВКА
Я  автівка  є  вантажна.
Дуже  вже  особа  важна!
Кузов,  що  у  мене  ззаду,
Підставляю  зерно-паду.

Навантажені  зернини
Я  вожу  на  млин  щоднини.
Змелють  їх,  займуться  цим,
Зроблять  борошном  пухким.

У  мішки  позасипають,
Отвори  позашивають.
В  магазини  повезуть.
Чи  в  пекарні  віддадуть.

ПЕКАР
Руки  з  милом  гарно  вмию.  
Пекар  я,  люблю  пекти  я.
Дам  до  борошна  водиці,  
Сіль,  яйце  і  паляниці
Виліплю,  хлібець,  булчата.
Будуть  хлопці  та  дівчата,  
Як  спечу  в  печі  їх,  їсти.
Вироблю  ще    й  здобне  тісто.
Печиво  спечу,  тортище.
Хай  співає    животище!

АВТІВКА
Не  лошак  я,    не  полівка.
Мчу  я  швидко.  Я  –  автівка.
Як  уп’юся  я  бензином,  
В  продуктові  магазини,
У  кафе  і  ресторани
Булки,  хліб  і    круасани,
Тістечка,  торти    і  кекси
Для  Петра  везу  й  Олекси.

ПРОДАВЕЦЬ
Я  працюю  в  магазині,
Ґазді  хліб  продам,    ґаздині  –  
Запашистий  і  м’якенький.
Для  синочка,  тата,  неньки,  
Для  бабусі,  дідуся,
Щоб  родина  їла  вся.  

ДІВЧИНКА  1
Називаюсь  я    Оксана.
Хліб  люблю  і  круасани
З    кремом,  маком  і  варенням
Їм  зі  смаком  і  натхненням.

ДІВЧИНКА  2
Називаюсь  я  Надія.  
Я  люблю  печення  «Мрія».
Хрумаю  його  і    чаєм
Чи  компотом  запиваю.

ХЛОПЧИК  1
Називаюсь  я  Ярема.
Я  люблю  торти  із  кремом.
Два  шматки  з’їдаю  зразу,  
Маю  силу  я  у  м’язах.

ХЛОПЧИК  2
Пряники  люблю  я  дуже.
Їм  у  спеку  їх  і  в  стужу.  
Запиваю    молоком.
Витираюсь  кулаком.

КАЛАЧ
Я  калач,  мене  багато.
На  столах  у  домі  в  свято.
На  весіллі  і  у  Пасху
Виявляю  людям  ласку.
Бути  пишним  –  моє  гасло.
Яйця  в  мені,  цукор,  масло,
Ви  мене  печіть,  купуйте
В  щічку,  в  чубчика  цілуйте.

АВТОР  4
ХЛІБ  –    УСЬОМУ  ГОЛОВА.
ПАМ’ЯТАЙТЕ  ЦІ  СЛОВА!

ПІСНЯ  ПРО  ХЛІБ
Я  хлібина,  хлібчик,  хліб.
Їсть  мене  Олег  і    Гліб,
Мама,  тато,  бабця,  дід
На  сніданок  і  обід.

Їсть  із  маслом  і  сирком,  
З  ковбасою,  огірком,
Із  повидлом  також  їсть  
Кожен  член  сім’ї  і  гість.

Їсть  із  супом  і  борщем,
В  день  зі  сонцем  чи  дощем.
В  день,  коли    лягає  сніг
На  двори  і  на  поріг.

Хліб  щодня  приходить  в  дім.
Силу  він  дає  усім.
В  ньому  жилка  є  жива.
Хліб  -  усьому  голова.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813836
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 14.11.2018


ПРО ХЛІБ

СЦЕНАРІЙ  СВЯТА  «ХЛІБЧИК»  (для  дітей)

РОЛІ:
Зернятка
Тракторист
Сонце
Дощ
Комбайнер
Пекар
Продавець
Вантажівка
Калач
Дівчинка  1,  дівчинка  2
Хлопчик  1,  хлопчик  2
Автори  (4)
Автівка  для  перевезення  продуктів  харчування

ЗЕРНЯТКА
Хто  такі    забратись  в  глину,
Проростати  з  неїсміло,
До  небес  тягнути  тіло.

Наша  ціль  –  хліби  родити,  
Людям  віддано  служити.
Землю  виоріть  мигцем,
Нас  у  ґрунт  пустіть  бігцем.

ТРАКТОРИСТ
Заведу  я  трактор    свій.
Розімну  землі    сувій.
Стане  він  м'яким  ураз.
Відвезу  туди  я  вас.  

І  сівалкою      посію
Це  робити  добре  вмію.
Сонце  вам  зігріє  груди,
А  поїти  дощик  буде.

АВТОР
Так  зробив,  як  і  намріяв,
Зернятка  у  ґрунт  посіяв.
Стали  ті  іти  у  ріст.
Наставляти  сонцю  хвіст.

СОНЦЕ
Миле  я  таке,      кругленьке,
Жовте,  лагідне,      тепленьке.
Ґрунт  я    вигрію  промінням,
Вистачить  мені  уміння.

ДОЩ
Я  кидатиму  краплини
На  засохлі  грудки  глини.
Вдосталь  їх  у  ґрунт  наллю,
Вас,  зернятка,      напою.

АВТОР  1
Стали  зерна  проростати.
Колосками  виростати.
Серпень  в  світ  прийшов.  Межа.  
Час  збирати  урожай.

КОМБАЙНЕР
Заведу  комбайн  уранці.
Закручу  в  шаленім    танці.
Справиться  він,  не  лінивий,  
Прибере  колосся    з  ниви.

АВТОР  2
Взявсь  до  праці  швидко,    сміло.
Урожай  зібрав  уміло.
Зернята  звільнив  від  трухи,  
Знає  він  потрібні  рухи.

ВАНТАЖНА  АВТІВКА
Я  автівка  є  вантажна.
Дуже  вже  особа  важна!
Кузов,  що  у  мене  ззаду,
Підставляю  зерно-паду.

Навантажені  зернини
Я  вожу  на  млин  щоднини.
Там  займуться  швидко  ним,
Зроблять  борошном  пухким.

У  мішки  понасипають,
Отвори  позашивають.
В  магазини  віддадуть
До  пекарні  завезуть.

ПЕКАР
Руки  з  милом  гарно  вмию.  
Пекар  я,  люблю  пекти  я.
Дам  до  борошна  водиці,  
Сіль,  яйце  і  паляниці
Виліплю,  хлібець,  булчата.
Будуть  хлопці  та  дівчата,  
Як  спечу  в  печі  їх,  їсти.
Вироблю  ще    й  здобне  тісто.
Торт  пектиму,  печенини  -  
Для  людей  усе,  щоднини.


АВТІВКА
Не  лошак  я,    не  полівка.
Швидко  їду.  Я  –  автівка.
Як  нап'юся  я  бензину,  
В  продуктові  магазини,
У  кафе  і  ресторани
Булки,  хліб  і    круасани,
Тістечка,  торти    і  кекси
Для  Петра  везу  й  Олекси.

ПРОДАВЕЦЬ
Я  працюю  в  магазині,
Ґазді  хліб  продам,    ґаздині  –  
Запашистий  і  м’якенький  -  
Для  синочка,  тата,  неньки,  
Для  бабусі,  дідуся,
Щоб  родина  їла  вся.  

ДІВЧИНКА  1
Називаюсь  я    Оксана.
Хліб  люблю  і  круасани
З    кремом,  маком  і  варенням
Їм  зі  смаком  і  натхненням.

ДІВЧИНКА  2
Називаюсь  я  Надія.  
Я  люблю  печення  «Мрія».
Хрумкаю  його  і    чаєм
Чи  компотом  запиваю.

ХЛОПЧИК  1
Називаюсь  я  Ярема.
Я  люблю  торти  із  кремом.
Два  шматки  з’їдаю  зразу,  
Маю  силу  я  у  м’язах.

ХЛОПЧИК  2
Пряники  люблю  я  дуже.
Їм  у  спеку  їх  і  в  стужу.  
Запиваю    молоком.
Витираюсь  кулаком.

КАЛАЧ
Я  калач,  мене  багато.
На  столах  у  домі  в  свято.
На  весіллі  і  у  Пасху
Виявляю  людям  ласку.
Бути  пишним  –  моє  гасло.
Яйця  в  мені,  цукор,  масло,
Ви  мене  печіть,  купуйте
В  щічку,  в  чубчика  цілуйте.

АВТОР  4
ХЛІБ  –    УСЬОМУ  ГОЛОВА.
ПАМ’ЯТАЙТЕ  ЦІ  СЛОВА!

ПІСНЯ  ПРО  ХЛІБ
Я  хлібина,  хлібчик,  хліб.
Їсть  мене  Олег  і    Гліб,
Мама,  тато,  бабця,  дід
На  сніданок  і  обід.

Їсть  із  маслом  і  сирком,  
З  ковбасою,  огірком,
Із  повидлом  також  їсть  
Кожен  член  сім’ї  і  гість.

Їсть  із  супом  і  борщем,
В  день  зі  сонцем  чи  дощем.
В  день,  коли    лягає  сніг
На  двори  і  на  поріг.

Хліб  щодня  приходить  в  дім.
Силу  він  дає  усім.
В  ньому  жилка  є  жива.
Хліб  -  усьому  голова.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813835
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2018


І КОЛИ…

І  коли  його  бачила  я  на  світлині,  
На  ефірі  ТБ  чи  наживо  де-де,  
Моє  серце  тремтіло,  мов  лист  на  билині.
Мої  ноги    хотіли  іти  в    па-де-де.

І  коли  його  слухала,  ширшали  очі,
Вухо  слово  вбирало,  мов  пил  пилотяг,  
Укривались  зірками  захмарені  ночі  
Від  харизми  його  й  усіляких  звитяг.  

І  коли  він  ішов,  скупо  кинувши  фразу,  
Бігли  зорі  за  ним,  мов  за  мишами  кіт.
Не  змогла  в  його  душу  залізти  ні  разу,
Закривав  на  замок  він  від  мене  свій    світ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813611
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.11.2018


КАЗКА "ЕКСКУРСІЯ ДО ЛІСУ"


Хлопчик  Юрчик,  першокланик,  жив  у  славному  Закарпатському  краю    ходив  до  1  класу.  Вчився  він  непогано.  До  кінця  I  семестру  знав  уже  всі  букви,  читав  слова  (складами),  рахував  до  ста,  розв’язував  задачі  й  потрохи  досліджував    світ.  Любив  також  фізкультуру  –  вправи  різні  виконувати,  бігати,  грати  в  рухливі  ігри.  До  вчительки  відносився  більш-менш  із  повагою,  а  щодо  однокласників…  Їм  любив  робити  всілякі  капості.  То  клеєм  намастить  комусь  сидіння  на  кріслі,  то  чийогось  зошита  чи  щоденника  заховає,  як  ніхто  не  бачив,  то  ніжку  комусь  в  коридорі  підставить,  аби  той  упав,  то  дівчинку  штовхне  чи  смикне  за  косу.  А  потім  регоче,  задоволення  від  своїх  негарних  вчинків  отримує.  Уже  і  вчителька  пояснювала  Юрчику,  що  так  не  гоже  поводитися,  і  мама,  яку  вчителька  запрошувала  на  розмову,  навіть  директор  брав  його  до  свого  кабінету  на  розмову.  Нічого  не  допомагало.  Притихне  на  тиждень-другий,  а  тоді  знову  за  своє.  
Якось  учителька  (це  було  навесні,  у  квітні  місяці)    після  уроків  сказала  учням:
- Діти,  завтра  ми  підемо  до  лісу  на  екскурсію,  будемо  спостерігати  за  природою.  Тому  вдягніться  відповідно,  візьміть    на  ноги  гумові  чобітки,  вдягніть  куртки  і  не  забудьте  про  головний  убір  –  кепку  чи  шапку.  Пригадуєте,  ми  говорили  з  вами  про  те,  що  на  деревах  та  кущах  у  лісі  можуть  бути  кліщі?  
- Так!  –  закричали  учні.
- Отож  так    одягніться,  щоб  жоден  кліщ  не  мав  шансу  торкнутися  вашого  тіла,  вп’ястися  вам  у  шкіру.    До  зустрічі!
- До  завтра,  вчителько.  Бувайте  здорові!
На  другий  день  Ніна  Іванівна  почала  навчальний  день  з  того,  що  прочитала  учням  інструктаж  з  техніки  безпеки,  тобто  нагадала  правила  поведінки  в  дорозі  та  в  лісі,  перерахувала  всіх  і  повела  до  лісу.  Він  був  недалечко  від  школи    –  хвилин  десять-п’ятнадцять  пішої  ходьби.  Діти  йшли  в  колоні  парами.    Коли  були  під  лісом,  почули  стукіт  дятла.  Наблизились  до  дерева,  звідки  лунав  звук,  і  побачили  птаха.  На  просьбу  вчительки  описали  його  зовнішній  вигляд,  позу,  в  якій  він  знаходився,  коли  стукав  дзьобом  по  стовбурі.  Тоді  вчителька  запитала  дітей:
-        Яку  користь  приносить  дятел?
- Цей  птах  –  лісовий  санітар.  Він  лікує  дерева,    видзьобує  личинки  комах  з  їхньої  кори,  -  відповіла  Яна,  яка  першою  підняла  руку.
-  Так.  Він  майстерно  робить  свою  справу.  А  тепер  подивіться,  -  мовила  вчителька,  -    які  дерева  ростуть  довкола  нас.
Діти  почали  називати:
- Дуб,  береза,  вільха,  ялина.
Вони  розповіли,  за  якими  ознаками  визначили  їх.  
- Молодці.  А  які  кущі  бачите?
Учні    походили  лісом    із  учителькою,  знайшли  кущі.
- Шипшина,  калина,  ліщина  росте  в  лісі,  -  зробив  висновок  Антон.
- Так.  А  які  квіти  ростуть?
- Проліски,  півники,  ряст,  -  затараторили  діти.  
- Вірно.  Це  весняні  квіти.  Вони  –  як  ранок  після  ночі,  як  сонце  після  затяжних  дощів,  тішать  люд,  бо  першими  з’являються  після  довгої  зимової  сплячки.  Квіти  наповнюють  ліс  красою,    милують  людське  око.  Поспостерігайте  за  цими  квіточками.  Опишіть  їх  вигляд,  дослідіть  їх  запах.
Учні  кинулись  навсібіч.  Поприсідали    в  траві  й  самі  стали,  мов  квіти.  Юрчик  занудився.  «Що  там  описувати?!  –  думав  він.  –  Квіти,  як  квіти  –  пелюстки,  стебла  й  листки.  Піду  краще  гриби  пошукаю».
Посидів  за  кущем,  поки  однокласники  бігали,  рослини  вибирали  для  опису.  А  коли  вони    почали  ділитися  своїми  спостереженнями  із  вчителькою,  потихеньку  віддалився  від  гурту.  Зайшов  углиб  лісу  і  справді  під  дубом  знайшов    невеличкого  білого.  Вирвав  його,  пішов  далі.  За  якусь  хвилину  знайшов  ще  одного,  а  потім  ще  три.    Ось  уже  в  нього  п’ять  грибів  у  наплічнику,  який  він  завбачливо  взяв  зі  собою  вранці.  «Хе!  Хе!  От  я  молодець!  –  промовив  сам  собі.  -    Час  у  лісі  проводжу  з  користю.  А  мої  однокласники  квіти  описують!  Ну  і  їжте  свої  квіти,  будь  ласочка!»  Тільки  він  це  промовив,  як  їжак  перетнув  йому  дорогу:
- Привіт,  хлопче!
- Привіт!
- А  чи  не  даси  мені  одного  гриба,  бо  мої  зимові  запаси  закінчилися?
- Не  дам!  Іди  собі,  а  то  штовхну  ногою.
- Злий  ти.
- Який  є.
Ще  пройшов  з  десять  метрів,  зустрів  чорну  змійку.
- Привіт!
- Привіт!
- А  чи  не  даси  мені  одного  гриба.  Хочу  юшку  грибну  зварити,  ще  як  восени  її    їла,  -  мовила  та.
- Й  не  подумаю  цього  робити.  Повзи  собі,  а  то  палицею  вдарю.
- Злий  ти.
- Який  є.
Через  п’ятнадцять  метрів  зустрів  вовка.
- О,  -    сказав  той,  -    їжа  до  мене  сама  йде.
Злякався  Юрчик  та  й  каже:
- У  мене  гриби  в  наплічнику  є.  Хочеш?
- Нє-а.  Тебе  хочу  з’їсти.  Ти  більш  калорійний.  А  я  три  дні  вже  нічого  не  їв.  
- Не  їж  мене,  вовчику,  прошу  тебе,  бо  мої  батьки  плакатимуть  за  мною,  я  в  них  один-одненький,    та  й  однокласники  плакатимуть,  і  вчителька  Ніна  Іванівна.  Їй  ще  й  перепасти  може  за  те,  що  не  бберегла  мене.  
- Гм…  Вчительки  шкода.  Ну,  і  батьків  теж.  А  однокласники,  мабуть,  реготатимуть.  Ти  ж  їм  стільки  прикростей  зробив.
- Не  робитиму  більше.  Тільки  відпусти.
-              А  тварин  і  рослин  любитимеш?
-              Любитиму.  Обіцяю.
- Гаразд.  Давай  свої  гриби  і  дуй  до  своїх  однокласників.  Вони  тебе  вже  шукають.  І  вчителька  плаче.  Бачив,  підглядав  за  ними.
- Дякую,  вовче.
Виклав  гриби  на  траву  Юрчик  і  помчав  щодуху  туди,  звідки  прийшов.  Через  хвилин  сім-десять  почув:
- Юр-чи-ку!  Юр-  чи-ку!
- Тут  я!  Тут  я!  –  закричав  радо  та  голосно.
Коли  зустрівся  з  однокласниками  й  учителькою,  глянув  їм  у  вічі  й  мовив:
- Пробачте.    Я  дуже  завинив  перед  усіма  вами.  Від  нині  не  буду  нікому  робити  зла.
Ніна  Іванівна  підійшла  до  хлопця,  обійняла  його,  притулила  до  своїх  грудей.
- Налякав  ти  нас!  –  мовила.  –  Сподіваюся,  більше  так  ніколи  не  чинитимеш.
- Ніколи!  Обіцяю!
Діти  теж  кинулись  Юрка  обіймати,  обліпили  його,  як  плоди  горобини  обліплюють  гілки  куща,  на  яких  ростуть  восени.
- Як  добре,  що  ти  знайшовся!  –  вигукнула  Оля.
-  Ми    вже  думали,  що  ти  вовкові  в  лапи  попав,  -  мовив  Тарас.    
-  Так,  бо  чули  виття,  яке  йшло  з  глибини  лісу  й  нагадувало  вовче,  -  сказала  Іра.
- Могло  б  і  таке  бути!  Але  я  тут.  З  вами.  І  я  вас  люблю,  друзі.    Вас  і  навіть  ці  перші  весняні  квіти.  І  траву,  і  дерева,  і  дятла.  
Хлопчик  схилився  над  пролісками.
- Чудові!  –  мовив.  -    Пробачте  мені  Ніно  Іванівно  і  всі,  кого  я  хоч  раз  в  який-небудь  спосіб  образив.
- Пробачаємо!  –  відповли  всі  дружно  й  голосно,  аж  луна  пішла  лісом:  «Мо-о-о-о-о!»,  після  якої  почулося  вовче  виття,  але  не  страшне,  а  радісне.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813403
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2018


ТРЕТЯ ФАЗА

Осінь  в  третю  фазу  ступила.
Поголила  гілки  дерев.
Леза  в  бритві  своїй  ступила,
Немов  зуби  столітній  лев.

Закричала  на  глас:  "Forever!  
Жовтизною  покрила  шлях!"
В  позу  "струнко"  стали  дерева,  
Наче  щогли  на  кораблях.

Навпіл  гордість  їй  гнула  груди,
Все  змінила  –  і  луг,  і  бір.  
Три  пори  тепер  спати  буде
У  печері  Карпатських  гір.
7.11.18                                            Любов  Пікас

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813238
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.11.2018


КАЗКА "ЗОЛОТОРОГИЙ ОЛЕНЬ"

В  одному  лісі,  що  звався  Західним,  жили  різні-прерізні  тварини.  Були  вони  дружними,  ходили  одне  до  одного  в  гості,  збиралися  у  свята  та  вихідні  на  великій  галявині,    обмінювалися  своїми  думками,  вміннями.  Діти  тварин  древнього  лісу  відвідували  дитячі  садки,  вчилися  у  школі.  
Все  саме  так  і  було,    доки  до  їхнього  Західного  лісу  не  залетів  двоглавий  орел  зі  Східного  і  не  збудував  у  ньому  свою  хату.  Спершу  новопоселений    не  показував  свого  злого  характеру,  вітався  зі  всіма,  кого  стрічав  на  шляху,  робив  приємні  компліменти,  напрошувався  у  гості,  і,  коли  ті  кликали  його,  приходив  до  них  не  з  порожніми  лапами,  а  з  коштовними  подарунками.  Та  згодом,  коли  орлові  вдалося  втертися  до  всіх  в  довіру,  він  показав  свою  справжню  суть,  почав  робити  тваринам  Західного  лісу  різні  пакості,  бо  саме  задля  цього  він  і  прибув  сюди.  Коли  зустрічав  когось  із  тварин  у  лісі,  то  робив  вигляд,  що  хоче  обійняти,  поцілувати  її,  насправді  ж  наближався  для  того,      щоб  видзьобати  з  її  уст  усі  слова  добра,  любові,  ввічливості,  щоби  прикласти  до  її  серця  шматок  чарівного  льоду,  який  завжди  носив  у  своєму  чемоданчику-холодильнику,  який  привіз  зі  собою  з  далекого  краю.  Тварини  від  таких  дій  мінялися  просто  на  очах.  Вони  ставали    байдужими,  не  хотіли  одне  з  одним  спілкуватися,  а  якщо  і  спілкувалися,  то  говорили  одне  до  одному  зневажливі  слова,  вживали  навіть  лайливі.  За  місяць  часу  пересварив  орел-зайда  майже  всіх  мешканців  між  собою.  Діти  тварин  Західного  лісу  перестали  відвідувати  дитячі  садочки,  вчитися  у  школах,  цілими  днями  байдикували,  бігали  по  болоті,  кидалися  ним,  обзивали  одне  одного.  Батьки  не  читали  їм  книжок,  не  ходили  з  ними  до  лялькового  театру.  Дорослі  перестали  ходити  на  роботу.  В  лісі  настав  справжній  хаос.  Почастішали  бійки,  крадіжки,  підпали.  Зажурився  лев  Жовтий  Зуб  –  правитель  Західного  лісу.  Він  не  мін  зрозуміти,  в  чому  причина  злих  перемін.  Не  знав,  що  все  це  –  наслідок  дій  орла.  Бо  той    і  далі  був  привітним  до  всіх,  особливо  до  тих,  до  кого  йому  ще  не  вдалося  підійти  впритул  при  зустрічі.  Жовтому  Зубу    двоглавий  не  нашкодив  тільки  тому,  що    не  мав  доступу  до  нього.  Той  був  під  потрійною  охороною.  Перше,  зовнішнє  коло  варти,  орлові  вдалося  розірвати  вже  через  два  тижні  по  прибуттю  (злакомилися  на  компліменти).  Ще  через  два  наповнив  злобою  друге  коло  (купилися  на  подарунки).  Третє,  що  складалося  з  наймудріших,  найспритніших  і  найвірніших  особин,    поки  що  ще  тримало  міць  і  пильність.  
- Що  робити?  –  думав  правитель,  аналізуючи  те,  що  сталося.  –  Як  повернути  мешканців  Зпахідного  лісу  до  колишнього  життя?  Біда,  яка  звалилася  –  наслідок  його  особистої  провини  чи  хтось  злий  наслав  чари?  
Лев    шукав  відповіді  на  всі  ці  питання,  та  не  знаходив.  Тож  пішов  до  свого  сторічного  друга-ворона,  який  жив  на  старому  розлогому  дубі,  що  стояв  на  території  його  замку.  Багато  за  життя  бачив  ворон,  багато  знав.  Приніс  йому  лев  їжу  в  мисці  й  мовив:
- Чи  знаєш  ти,  друже,  що  робиться  в  нашому  лісі?
- Літаю  ж,  бачу.
- А  чи  знаєш,  чому  такі  невтішні  зміни  настали?    
- Думав  я  над  цим  питанням.  І    здається  мені,  що  тут  без  впливу  двоглавого  орла  не  обійшлось.  Це  ж  акурат  через  місяць  після  того,  як  він  прибув  до  нашого  лісу,  в  ньому  все  пішло  верх  дном.
- А  й  справді  так.  Але  ж  я  нічого  злого  за  ним  не  помічав.  Подарунки  роздавав,  компліменти.
- І  все  ж  щось  нещире  я  в  ньому  помітив.  Тому  знаєш,  що  я  зроблю?
- Що?
- Полечу  в  той  край,  з  якого  прибув  до  нас  орел.  Є  в  мене  там  подруга  –  ворона  Карка.  Вона  старша  за  мене,  розумніша  і  про  всіх  все  знає.
- Тоді  лети  й  щасливо  повертайся.  Чекатиму!
- Зроблю,  що  в  моїх  силах.  
Полетів  Чорний  ворон,  зустрівся  з  подругою-вороною.  Взагалі  Карка  народилася  в  Західному  лісі    й  лише  через  випадок  долі  опинилася  в  Східному.  Мудрійка-ворона  розповіла  Чорному  ворону  про  те,    що  двоглавого  орла  до  їхного  лісу  послав  чарівник,  який    служить  царю      Східного  лісу  –  бурому  ведмедю  Лахмачу.    Цар  дано  жив  бажанням  розсварити  між  собою  мешканців  Західного  лісу  для  того,  щоб  заволодіти  ним.  Бо  ж  відомо,  що  землю,  мешканці  якої  живуть  у  сварках  одне  з  одним,  легко  захопити.  
- Що  ж  нам  робити?
- Як  що?  Перехитрити  двоглавого,  вбити  його,  розтопити  серця  мешканців  Західного  лісу,  знову  відкрити  школи,  вивчити  слова  ввічливості  з  усіма,  хто  прийде  до  неї,  і  жити  так,  як  раніше.  
- Але  хто  ж  його  перехитрить?  І  чим  розтопити  холодні  серця?
- Цього  я  не  можу  сказати.  Але  я  знаю  того,  хто  може  дати  тобі    пораду.
- Хто?
- Золоторогий    олень.
- Де  його  знайти?
- Він  живе  у  вашому  краю,  в  Карпатах,    на  найвищій  горі,  де  росте  яблунька,  що  дає      золоті  яблука.  
- Не  чув  про  таке  чудо.
- Цей  олень  на  тій  горі  недавно  поселився.    Спустився  з  небес  зі    золотою  щепою  в  зубах.  Посадив  її,  і  тепер  вона  родить  йому  золоті  яблука.  Він  їсть  щодень  по  одному,  і  від  того  його  розум  ще  більше  ясніє.  
- А  ти  звідки  знаєш  про  це?
- Я  іноді  буваю  у  дворі  царя  Лохмача.  Чула  від  крука  Гострого  Лука,  який  годується  об’їдками  з  царської  кухні,  що  Лохмач  тому  й  підбирається  до  вашого  лісу,  щоб  цю  гору  високу  зайняти,  оленя  привласнити,  і  щоб  той  олень  йому    служив.
- А  як  він  про  оленя  дізнався?
- Про  нього  йому  його  маг  розповів.  Сон  мав  він  про  оленя.  У  ньому  маг  чув  голос,  який  сказав  йому,  що  той  із  правителів  землі  буде  непереможним,  хто    першим  відвідає  оленя  й  засвідчить  йому  свою  повагу.        
- Дякую  за  інформацію,  Карко.  Лечу  додому,  щоб  якнайшвидше  розповісти  про  це  своєму  правителю.  Якщо  в  нас  усе  вийде,  то  я  віддячуся  тобі,  люба  подруго.  Бережи  себе!
- І  ти  бережи  себе,  Чорний.  Бажаю  правителю  Західного  лісу  успіху!
Карка  повісила  на  крило  другові  торбину,  в  якій  був  шматок  сиру,  сказала:
- Візьми,  з’їси,  як  зголоднієш.
- Дякую.  
Полетів  Чорний.  За  добу  тільки  раз  зупинявся,  щоб  перепочити    і  підкріпитися  сиром.  Коли  прибув  до  свого  правителя  Жовтого  Зуба,  розповів  йому  все,  про  що  дізнався  від  Карки.  Витяг    лев-правитель  свій  гострий  меч  зі  скрині  (давно  не  випробовував  його),  покликав  сім    вартових  (з  найближчого  кола)  й  вирішив  з  ними  найвищу  гору    Карпат  узяти.  Не  пройшли  вони    й  пів  гори,    як    на  їхьому  шляху  двоглавий  нарисувався.
- Куди  йдете,  шановні?  –  спитав.  
- До  річки,  купатися,  -  мовив  правитель.
- А  можна  я  з  вами?
- А  чого  ж  не  можна?  Долучайся.    
Жовтий  Зуб  зі  своїми  охоронцями  –  двома  вовками,  двома  тиграми,  двома  пантерами  та    удавом,  що  сидів  у  наплічнику  лева  йдуть,  а  орел  над  ними  летить.  Підійшли  вони  до  річки,  сіли  перепочити.  
- Спершу  перекусимо,  а  тоді  скупаємось  у  водоймі,  -  мовив  правитель.
Посідали  всі,  хто  йшов,  колом  довкруж  скатерки,  яку  простелив  на  траві  найстарший  із  вартових  –  вовк,  виклали    на  неї  з  наплічників  їжу,  яку  мали,  стали  споживати  її.  А  удав  не  вилізає,  чекає  спеціального  сигналу  від  лева.
- І  в  мене  є  обід  зі  собою,  -  сказав  орел.  –  Можна  я  сяду  з  вами  і  пригощу  вас  ним?
- Що  ж,  викладай  те,  що  маєш,  -  відповів  Жовтий  Зуб.
Сів  орел  біля  них,  витягнув  рулет  з  якоюсь  начинкою  –  гарно  запахло!  Порізав  його,  посипав  крижинками  льоду,  які  витяг  зі  свого  модного  чемодана,  поклав  на  скатертину.
- Притрусив,  щоб  не  топився  на  сонці.  Пригощайтеся!  Смакота  ще  та!
Ніхто  не  доторкнувся  до  рулету.  Тоді  орел  знову  розкрив  чемоданчик,  витягнув  звідти  великий    гострий  шматок  льоду.  Лев  одразу  зрозумів,  що  двоглавий  хоче  зробити,  тож    голосно  заричав.  Вирвався  тієї  ж  миті  з  наплічника  удав,  кинувся  на  двоглавого,  обкрутився  довкруж  обох  його  ший  (мав  завдання  так  учинити,  як  почує  рев  лева).
- Що  це?  –  ледве  прошипів  орел.  –  Я  до  вас  із  дарами,  а  ви…
Не  дав  договорити  йому  правитель,  подав  удаву  знак  до  дії  (махнув  головою)  і  змій  приморочив  двоглавого.    Тоді  правитель  витяг  із  піхов  свого  гострого  меча  й  відтяв  підступному  ворогу  обидві  його  голови.  Вовк  із  тигром    скинули  їх    одразу    до  річки,  яка  несла  свої  води  до  Східного  лісу.  Хай  лапають!  Зібрали  речі  вартові  із  землі  й  разом  зі  своїм    правителем    продовжили  сходження  на  гору.  Під  вечір  дісталися  вершини.  На  ній  і  справді  побачили  дерево  із  золотими  яблуками,  а  під  ним  дивовижного  оленя,  роги  якого  блистіли,  мов  сонце  в  полудень  ясного  літнього  дня.  Підійшли  ближче,  вклонилися  чудній  тварині,  представилися.
- Що  вас  привело  до  мене?
- Поради  прийшли  просити.
- Якої?
- Не  знаємо,  чим  розтопити  серця  мешканців  Західного  лісу,  які  охолодив  двоглавий  орел?  
- Ви  мої  перші  відвідувачі.  Тому  буду  вам  служити.    Так  мені  наказано  зверху.  Дам  я  вам    одне  зі  своїх  золотих  яблук.  З’їсти  ви  його  не  зможете.  Але  до  кого  ним  дотулитеся,  той  переміниться,  стане  таким,  як  був  раніше,  тобто,  тепло-сердечним.
- Щиро  дякую  тобі,  любий  оленю!  –  мовив  Золотий  Зуб.  –  Приходь  до  мене  в  неділю  чи    в  будь-який  інший  день  на  гостину.
- Дякую.  Може,  колись  прийду.
- Бувай!
- Приходьте  й  ви  до  мене,  як  матимете  таку  потребу!  Радий  буду  послужити  вам.
- Гаразд.
Лев  з    охоронцями  ще  раз  вклонилися  золоторогому    й  почали  спускатися  вниз.  Сонце  почало  ховати  свої  жовті  коси  за  обрієм,  обшир  все  більше    й  більше  наповнювала  темрява  ночі.  Та  подорожуючих  це  не  лякало,  яблучко,  яке  ніс  правитель,  освічувало  їм  дорогу.  Кого  зустрічав  володар  Західного  лісу  на  шляху  у  ту  ніч,  до  того  дотулявся  яблуком,  той  у  ту  ж  мить  перемінювався.  «Має  яблуко  силу!»  -  радів  лев.  За  місяць  часу  всі  тварини  стали  такими,  якими  були  до  того,  поки  їх  серця  не  охолодив  двоглавий.  В  Західному  лісі  знову  почали  працювати  садочки  та  школи.  Діти-тварини  стали  вивчати  слова  ввічливості  і  знайомити  з  ними  своїх  батьків.  Лісом  потекли  дружні  розмови,  понеслись  дзвінкі  пісні,  покотився  веселий  щирий  сміх.  Мешканці  Західного  лісу  повернулися  до  свого  звиклого  життя.  Більше  нікому  не  хотілося  шкодити  їм,  захоплювати  їхню  землю,  бо  знали  (Чорний  ворон  розніс  цю  новину  по  всьому  світі,  а  Карка  допомогла),  що  золоторогий  олень  випустив  таку  силу  над  Західним  лісом,  яка    спаралізує  кожного,  хто    зі  злими  намірами  перетне  його  межі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813233
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2018


КАЗКА "ЇЖАЧОК І БІЛЧЕНЯ"

На  столітньому  дубі  дятел  повісив  картку  з  оголошенням:
- Дорогі  мешканці    карпатського  лісу!
1  січня  на  головній  галявині  лісу  для  діток-тварин  буде  проводитися  бал.  Вхід  вільний  для  малят  при  умові,  що  вони  матимуть  на  собі  святкове  вбрання  і  гарний  настрій,  принесуть  на  галявину    якусть  свою  іграшку  чи    музичний  інструмент
Коли  це  оголошення  прочитали  тварини-мами  й  діти,  які  були  грамотні,  у  лісі  почався  рух.  
Лисичка  поїхала  до  міста  з  п’ятилітньою    донею  й  купила  їй  нову  шовкову  накидку  та  ляльку,  яка  співає.  Вовк  своєму  синові  купив  сіру  смушеву  шапку,  шалик  і  кубики.    Зайчиха  для  обох  донь-близнючок  придбала  на  ринку  кожушки  й  білі  рукавички,  а  ще  мікрофон  і  барабани.  Дикий  кабан    старшому  синові  купив  у  бутику  модну  куртку  на  ватній  підкладці,  а  молодшому  –  кожушок  і  штанці,  й  кожному  по  коробці  з  цеглинками  «Леґо».    Сорока  сороченяті  сама  пошила  сукенку  й  жакет,  а  сопілку  купила  в  магазині  музичних  інструментів.      Козуля  до  свята  придбала  своїй  доні  вишиту  сорочку,  джинси  й  іграшкові  цимбали.  Тільки  білчаткові  ніхто  не  купив  ані  обновки,  ані  музінструменту,ані  якоїсь  іграшки.  Його  мама  Рудуля  вже  рік  як  не  працювала  через  те,  що  хворіла.  Левова  частка  грошей,  які  заробляв  тато  Гризун,  йшла  на  її  лікування.  Родина  ледве  зводила  кінці    з  кінцями.  Засмутилося  білченятко.  Йому  дуже  хотілося  потрапити  на  бал.  Адже  на  ньому  збереться    багато  тварин-малят,  серед  яких  будуть  і  його  друзі  –  лисеня  та  вовченя,  на  ньому  лунатиме    музика,  проводитимуться  танці,  ігри,  загалом,  буде  весело.    Та  просити  батька,  щоб  купив  йому  те,  що  потрібно  було  для  того,  щоб  потрапити  на  бал,  не  посміло.  «Головне,  щоб  вистачило  грошей  мамі  на  ліки!»  –  заспокоїло  само  себе  білча  й    вистрибнуло  з  дупла.  Воно  вирішило  зробити  мамі  й  татові  подарунки  до  свята  власними  лапками.  Побігало-пострибало  лісом,  знайшло  під  сосною  кілька  шишок,  вигребло  сховані  ним  восени  під  березою  горіхи  і  почало  робити  аплікації  на  двох  торішніх  дубових  листках.  Мамі  виклало  квітку,  татові  –  сонечко.  Замість  клею  використало  соснову  смолу.    «Батькам  мають  роботи  сподобаються»,  -  подумало  білча,  коли    закінчило  робити  аплікації.    Воно  вирішило  не  заносити  їх  до  свого  дому,  а  сховати    в  порожньому  дуплі  старої  ялини,  що  росла  нездалік  від  них,  до  завтрашнього  дня,  тобто,  до  свята.  Тільки  шугнуло  туди,  як  побачило  два  малих  маячки,  що  світилися.
- Хто  тут?  –  спитало  з  острахом  білча.
- Я!  Совенятко!
- Що  ти  тут  робиш?
- Сижу.  Я  загубилося.  
- Як  загубилося?
- Летіло  з  батьками  на  ринок  і  загубилося.  Шукало  батьків    у  лісі  –  не  знайшло,  вирішило  тут,  у  дуплі,  яке  побачило,    перепочити,  бо  стомилося.
- Гм…  Це  недобре,  що  ти  загубилося.  Завтра  ж  Новий  рік.  Ти  маєш  знайтися,  тобто  тебе  мають  знайти.  Я  покладу  біля  тебе  свої  аплікації.  Ти  їх  оберігай.  А  я  піду  шукати  твоїх  батьків.
-  Гаразд.
Білченя      вистрибнуло  з  дупла  й  вирушило  в  путь.  Різними  стежками  ходило,  всіх  перепитало,  кого  зустріло,  про  те,  чи  не  чули  історії  про  совеня,  яке  загубилося.    Сонце  вже  почало  складати  свої  промінці  в  наплічник,  щоб  відбути  з  ним  за  небокрай,  на  перепочинок,  напрацювалося  ж  за  день,  а  в  білкуна  –  ще  жодної  новини  на  руках  про  батьків  совеняти.  І  тут    він  побачив  сороку,  що  летіла  з  торбою  на  правому  крилі.
- Пані  сороко,  зупиніться,  хочу  вас  про  щось  запитати.
-  Що  таке?  –  мовила  та  й  сіла  на  гілку  берези.
 -  Чи  не  бачили  ви    батьків  совеняти,  яке  загубилося?
- Бачила.  Шукали  вони  своє  дитя,  все  місто  обійшли-облетіли,  та  його  не  знайшли.
- Воно  зараз  сидить  в  старому  дуплі  ялини,  що  росте  біля  дуба,  в  якому  я  живу  з  батьками.
- Справді?  Тоді  зателефоную  його  мамі,  вона  мені  свій  номер  залишила  на  всяк  випадок,  й  повідомлю  їй  цю  чудову  новину.
Сорока  задзвонила  мамі  совеняти,  сказала  їй,  де  шукати  маля.  Батьки  совеняти  за  лічені  хвилини  знайшли  його.  Вони  забрали  маля,  гарно  подякували  пташці  й  білченяті  за  допомогу.  Сова  сказала:
- Вирву  вам,  друзі,  по  пір’їні  зі  свого  хвоста.    Скільки  добрих  справ  ви  зробили  сьогодні,  стільки  й  чудес  для  вас  зможе  зробити  ця  пір’їна.
- Я  зробила  тільки  одне  добре  діло  –  зателефонувала  тобі,  совко,  –  мовила  сорока.
- Задумуй  одне  бажання.
Сорока  задумала,  щоб  у  неї  було  нове  гарне  гніздо,  бо  те,  яке  мала,  віхола  пошкодила  три  дні  тому.  
- Лети  додому,  там  тебе  чекає  нова  хата,  -    повідомила  сова.
Полетіла  білобока.
- А  я,  -  мовило    білченя,  -  встигло  зробити  дві  добрі  справи  за  сьогодні:  змайструвало  подарунки  мамі  й  татові  до  Нового  року  й  допомогло  вашій  згубі  знайти  вас.
- Задумуй  два  бажання.
Замислилось  білченя:  «Одяг  та  іграшку  забажати?  Чи  ідяг  та  музінструмент?  Ні.  Інше».
- Хочу,  щоб    мама  одужала,  -  мовило.  Це  перше.
- Одужає.
- А  ще  хочу,  щоб  татко  за  свою  роботу  гідну  зарплатню  отримував.
- Матиме.  
- Дякую  вам,  пані  сово,  -  пролепотіло  білченя.
- І  ми  тобі  дякуємо,  -  сказали  сови  й  полетіли  до  свого  дому.    Білкун  поспішив  до  свого.  Коли    ввійшов  до  покоїв,  побачив  усміхнену  маму.
- Я  здорова!  –  сказала  вона.
- Так?  Це  чудово!  –  відказав  малюк.
- І  ще  один  сюрприз  чекаєна  тебе,  -  продовжила  ненька.  -    Глянь  на  своє  ліжечко.  Там  новий  теплий  комбінезон  і  шкіряні  чобітки.  А  ще  скрипка.  Ти  ж  хотів,  сину,  навчитися  грати  на  ній?
- Так!  Звісно!  Ур-р-ра!  Сталося!  Збулося!
- Що  сталося?  Що  збулося?  –  спитав  тато.
- Бажання!  Сова  правду  сказала!
Батьки  білченяти  перезирнулися,  а  тоді  в  один  голос  скрикнули:
- І  справді  сталося  –  чудо  сталося!  Я  виздоровіла,  а  татові  зарплатню  збільшили,  аж    удвічі.  
На  новорічному  балу  всі  діти-тварини  співали,  танцювали,  грали  в  «Лови»,  у  «Третій  зайвий»,  в  «Хитру  лисицю»  та  інші  ігри,  відгадували  загадки.  Білченя  все  це  теж  радо  робило.  А  ще  воно  вийшло  на  сцену  і  заграло  на  своїй  новій  скрипці  колядку    «Щедрик,  щедрик,  щедрівочка».  Пів  ночі  тато  вчив  білкуна,  як  це  робити.  Колись,  малим,  він  ходив  до  музичної  школи  і  знав  ази  музики.  Гру  білченяти  всі  присутні  сприйняли  на  ура.    А  ведучий  свята  –  олень  Биструн  Золотороженко,  навіть  квіти  синові  білки  Рудулі  вручив.  Це  був  найкращий  Новий  Рік  у  житті  білченяти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813092
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2018


КАЗКА ПРО ОСИКА ІАНЧИКА

В  родині  ослів  довго  не  було  дітей.  Та  якось  доля  змилувалася  над  ними  й  подарувала  їм  синка.  Назвали  батьки  дитя  Іанчиком.    Любили  його  до  безтями,  гляділи  пильно,  розвивали,  як  могли.  Й  Іанчик  любив  їх,  поважав,  слухав.  Ріс  веселим,  рухливим,    допитливим.    Коли  вранці  вставав,  усміхався  мамі,  татові,  сонечку,  яке  ніжно  гладило  його  мордочку  своїми  промінцями,  чи  хмаркам,  які  пливли  по  нчиньому  небу,  мов      кораблики  по  морі,  калині,  що  росла  під  його  вікном,  простягала  до  Іанчика  свої  гілки-руки  й  навесні  тішила  його  білим  цвітом,  а    восени  –  червоними  плодами.  
-  Привіт,  синку,  -  казала  мама,  коли  він  прокидався.
-  Привіт,  любий,  –  говорив  татусь.
-  І  вам  два  моїх  привіти,  -  відповідав  ослик.
Коли  Іанчик  злізав  з  ліжка,  то  спершу  біг  до  ванни,  мив  личко,  вуха,  чистив  зуби,  а  тоді  вдягав  шкільну  форму  і  йшов  на  кухню.  Звідти  зранку  завжди  доносився  приємний  аромат,  від  якого  в  ослика  так  ріс  апетит,  як  росте  влітку  трава  чи  гриб  в  лісі  після  теплого  дощу.  Син  із  задоволенням  поїдав  сніданки,  які  готувала  мама,  дякував  неньці  за  турботу,  цьомкав  її  в  щічку,    закидав  наплічник  із  книжками  й  зошитами  на  спину  і  йшов  до  школи.  
Коли  зустрічав  учителів  чи  учнів,  завжди  з  ними  вітався,  при  цьому  широко  розкривав  мордочку  й  показував  майже  всі  свої  довгі  білі    й  ціленькі  зуби.
Іанчик  любив  школу,    він  завжди  уважно  слухав  учительку,  старанно  виконував  завдання,  які  вона  давала.  Ослик  дужелегко  запам’ятовував    букви,  він  швидко  навчився  читати  і  рахувати  до  сто.  Коли  мама  святкувала  свій    день  народження,  Іанчик    намалював  їй  квіти,  а  ще  допоміг  татові  спекти  для  неї  морквяний  торт.  А  коли  народини  справляв  тато,  ослик  намалював  йому  машину  і  спік  для  нього  з  мамою  вівсяне  печиво  –  те,  яке  він  найбільше  любив.  
Якось  ослик  вийшов  у  двір.  Мама  дозволила  йому  погуляти.  Сів  він  у  пісочниці  й  почав  із  піску  ліпити  фрукти  та  овочі.  Ту  коник  підійшов.
- Привіт,  Іанчику,  -  мовив.
- Привіт,  Буланчику,  -  відповів  йому  ослик.
- А  що  ти  ліпиш?
- Яблучко.
- А  навчи  мене.
- Сідай  біля  мене,  дивись  і  вчись.
Показав  ослик,  як  ліпити  яблуко,  грушку  і  буряк.  Спробував  коник  сам  це  зробити.  Вийшло.  Зліпив  три  різні  фрукти.  Зрадів.  
- Дякую,  тобі,  Іанчику,  -  мовив,  -    за  науку,  піду  додому  вже.  Подивлюся  мультик  та  й  ляжу  спати.  Завтра  мені  вранці  в  садок  іти.  
- І  я  піду,  почитаю  перед  сном  Букварик    і  залізу    під  ковдру.
- Ну,  то  бувай!
- І  ти  бувай,  друже!  
Іанчик  не  дармував  жодного  години  в  дні,  завжди  чимось  корисним  займався.  Минулий  тиждень  він  провів  ось  так.  В  понеділок  навчив  грати  у  футбол  єнота  Джудю.  У  вівторок  виніс  надвір  мольберт,  фарби,  пензлик  і  змальовувавав  квіти,  які  росли  на  клумбі  біля  їхнього  будинку  (збирався  подарувати  картину  бабусі  на  день  народження).  В  той  же  день  навчив  малювати  дерево  двох  близняток-зебреняток,  які  спостерігали  за  його  творчим  процесом  з  широко  відкритими  мордочками.  В  середу  Іанчик  перемив  увесь  посуд  на  кухні,  а  тоді  покатався  на  роликах.  Згодом  дав  їх  кабанчику  Хрюлі,  щоб  і  той  покатався,  ще  й  інструктаж  йому  провів.  У  четвер  Іан  сходив  до  магазину,  купив  продукти  харчування,  які  мама  просила,  а  тоді  чотирирічному  сусіду-ослику  Сльомі  прочитав  казку.  Так  він  заспокоїв  малого,  що  плакав  за  мамою,  яка  пішла  до  перукарки  стригтися,  а  його  не  взяла  зі  собою.  В  п’ятницю  з  татом  Іанчик  посадив  у  дворі  бузок.  У  суботу  до  обіду    порохотягом  визбирав  пил  з  підлоги  в  усіх  кімнатах,  а  по  обіді  навчив  п’ятирічного  їжака  Шпичку,  який  прийшов  до  нього  в  гості,  робити  фруктовий  салат,  пів  миски  якого  лишили  батькам  Іанчика,  а  пів  самі  з’їли.  А  в  неділю…  в  неділю  вирішив    Іанчик    піти  до  лісу.  На  це  його  підбив      ведмідь    Чорна  Лапа.  Він  учився  у  тій  школі,  що  й  ослик,  тільки  ходив  до  четверого  класу.  
-  Ти  ж  любиш  робити  приємні  сюрпризи  батькам?  –  спитав  ведмідь.
-    Звісно,  люблю,  -    відповів  Іанчик.
-  Ну  ось.  В  тебе  є  можливість  назбирати  й  принести  їм  свіжих  грибів.  У  лісі  їх  безліч.  
-    А  звідки  ти  знаєш?
-    Був  там    із  татом  минулого  тижня.    
-    Якщо  так,  то  піду  з  тобою,  -  погодився  Іан.  
Ослик  не  став  питати  дозволу  в  батьків  на  те,  щоб  іти  із  ведмедем    до  лісу.  Вирішив,  що  зробить  їм  сюрприз,  коли  прийде  з  грибами.  Він  вдягнув  свій  спортивний  костюм,  накинув  на  голову  кепку,  витягнув  із  шухляди  торбину  так,  щоб  батьки  не  бачили  й  мовив  їм:
-    Піду,    погуляю  у  дворі.  Добре?
-    Гаразд,  -  відповіла  мама.  
Вийшов  ослик,  а  ведмедик  уже  стоїть  біля  сходів,  на  ослика  чекає.
- Торбину  взяв?  –  запитав.
- Так.
- Тоді  ходімо.
Пішли  вони.    Ліс  ріс  не  далеко  від  їхнього  дому  –  двадцять  хвилин  іти.    Коли  дотьопали,  ввійшли  вглиб,  в  ослика    очі  порозбігалися  від  побаченого:    що  два-три  метри  –  сім‘я  грибочків,  по  три,  по  чотири,  по  п’ять  при  купці.  Були  серед  них  і  підосичники,  і  підберезники,  і  боровики,  а  ще    сироїжки  (брали  тільки  з  голубими  шапками)  та  лисички.  Швидко  обоє  заповнили  торбини,  а  тоді  сіли  собі  на  повалений  стовбур,  щоб    відпочити.      Аж  тут  білочка  з’явилась,  пристрибала  вона  до  хлопців  та  й  каже:
- Дайте  мені  хоч  по  одному  грибку.  Вийшла  я  недавно  з  дому,  жодного  грибка  у  своїй  окрузі  не  побачила.
- То  пошукай  в  іншому  місці,  ми  собі  назбирали,  дві  години  ходили,  мучились,  спини  згинали,  -  мовив  ведмідь.
Схилила  голову  білка  додолу.  А  ослик  їй:
- Не  сумуй.  Дам  я  тобі  три  грибки.  Ще  багато  залишиться  в  мене.
Лишив  Іанчик  грибки  на  стовбурі,  де  сидів.
- Ходи,  -  каже,  -    Чорна  Лапо,  мо’  ще  назбираємо.
- Стомився  я.
- Тоді  додому?
- Так.
Не  встигли  зробити  й  десяти  кроків,  як  перед  ними  їжачок-колючок,мов  з-під  землі,  виріс.
- Добридень  вам!  –  каже.
- Добридень,  їжаче,  -  відповідають  друзі-грибники.
- А  що  маєте  в  торбі?
- Гриби.
- А  дасте  хоч  зо  ри  мені?
- Ну,  певно,  -    каже  ведмідь,  -    ми  собі  назбирали,  дві  години  ходили  по  лісі,  мучились,  спини  згинали.
Засмутився  колючий,  опустив  очі  додолу.
- Ходив  у  районі  свого  дому  годину,  -    каже,  -  не  знайшов  грибів,    таке  враження,  що  їх  косар  косою  скосив.  А  в  мене  троє  діток.  Будуть,  мабуть,  нині  голодні.
- Не  журися,  їжаче,  дам  тобі  дванадцять    грибків,  щоб  кожному  члену  твоєї  родини  по  три  було,  -  мовив  Іанчик.
Витяг  гриби  зі  своєї  торби  й  лишив  їх  на  стежці,  якою  їжак  ішов.
- Дякую  уклінно,  -  мовив  колючко.
- Як  усе  пороздаєш,  то  що  додому  принесеш?  –  спитав  ведмідь.
- Та  пів  торби  ще  є.
Рушили  вони  далі.  Аж  тут  лісникова  жінка  йде.
- Привіт,  шановні,  -  каже.
- І  ми  вас  вітаємо,  -    мовили  ведмідь  і  ослик.
- Грибів  назбирали?
- Так.
- А  чи  не  поділилися  б  ви  зі  мною?  Стара  я,  погано  бачу,  дві  години    ходила  по  лісі,  нічого  не  знайшла.  А  мій  чоловік,  лісник  колишній,  захотів,  щоб  я  йому  юшки  зі  свіжих  грибів  зварила.  Хворіє  він.  
- Можна  зварити  щось  інше,  -    сказав  на  те  ведмідь,  -    ми  собі  грибів  назбирали,  дві  години  ходили  по  лісі,  мучились,  спини  згинали.
- Вибачте,  -  мовила  старенька,  розвернулась  і  пошкандибала  до  своєї  хати.
- Заждіть,-  каже  Іанчик,  -  я  дам  вам  грибів.  
Зупинилася  бабуся,  ослик  підійшов  до  неї  і  висипав  до  її  торби  решту  тих  грибів,  які  в  нього  лишилися.
- Хай  швидко  одужує  ваш  чоловік,  -  мовив.  –  Передавайте  йому  від  нас  вітання.
- Дякую,  добра  дитино,  -  сказала  бабуся  і  сльоза  радості  покотилася  по  її  зморщеній  щоці.
- Що  тепер  принесеш  додому?  Де  твій  сюрприз?  –  спитав  ведмідь  ослика.
- Не  буде  сюрпризу.  Але  я  не  міг  інакше  вчинити.
- Я  ж  зміг!
- Мабуть,  в  тебе  серце  твердіше.
Коли  залишилося  зовсім  трохи  до  виходу  з  лісу,  вгорі  голосно  закувала  зозуля.  Грибарі-школярі  зупинилися,  знесли  носи  до  неба.  Зозуля  впала  перед  ними,  як  грушка  з  гілки,  й  одразу    перетворилася  на  красиву  жінку  в  золотій  сукні,  зі  синім    шалем    на  голові.  
-  Вітаю  вас!  –  мовила  вона.
-  І  ми  вас  вітаємо,  -  відповіли  ослик  та  ведмідь.
-  А  що,  хлопці,  назбирали  грибів?
-  Так,  -  сказав  Чорна  Лапа.  –  Тільки  Іанчик  всі  свої  гриби  роздав.  А  в  мене  є.  Ось,  подивіться.
І  показав  жінці  торбу.  Плеснула  вона  тричі  в  долоні  й  зникла,  наче  ніколи  й  не  стояла  перед  осликом  і  ведмедиком.  Тієї  ж  миті  Іанчик  відчув,  що  торба  в  його  руках  якось  поважчала.  Заглянув  до  неї,  аж  там  повно  грибів,  та  всі  товстенькі,  свіженькі,  чисті.  
-  Що  за  чудо?  –  мовив  він.  –  Дивись,  ведмедю!
Чорна  Лапа  глянув,  скривився.  Грибів  у  торбі    ослика  було  більше,  ніж  у  його,  та  й  на  вигляд  вони  були  кращими.
- Мабуть,  ця  жінка,  -  сказав  він,  -    якась  фея.
- Так,    і  не  якась,  а  добра  фея.
- Пощастило  тобі,  Іанчику!  -  випалив  Чорна  Лапа.  –  Боровиків  наклала  тобі  чарівна  пані  багато.Чого  ж  я  не  поділився  своїми  грибами?  Обдарувала  вона  б  і  мене.
   Приніс  Іанчик  торбу  з  грибами  в  дім.  Побачила  мама,  зраділа.
- Які  ж  гарні!  –  мовила.
Вона  зварила  з  дев’яти  грибів  юшку,  а  решту    нанизала    на  три  разки  й  повісила  сушити,  щоб  мати  з  чого  грибний  суп  взимку  варити.  Ослик  розповів  матусі  про  свою  лісову  пригоду.  Вона  обійняла  його,  поцілувала  і  сказала:
- Добрий  ти,  сину!    Пишаюся  тобою.  Але  без  дорослих  більше  ніколи  не  ходи  до  лісу.  Бо  у  ньому  не  тільки  добру  фею  можна  зустріти,  а  й  лиху.  
- Гаразд!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813073
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2018


КАЗКА ПРО ОСЛЯТ-БЛИЗНЯТ ТІНКУ ТА ТОСИКА

У  родині  ослів  було  двоє  дітей-близнят  –  син  Тосик  та  доня  Тінка.  Доня    росла  слухняною,  була  зі  всіма  ввічливою,  привітною.  А  Тосик    любив  вередувати.  Коли  його  просили  щось  зробити,  він  кричав:  «Не  хочу!  Не  буду!»  або  грав  у  мовчанку.  Каже,  наприклад,    мама:
- Діти,  наведіть  лад  у  своїх  кімнатах.
Тінка  одразу  схопиться  з  місця  і  почне  складати  іграшки,  поправляти  постіль  на  ліжку.  А  Тосик,  мовби    й  не  чує,  бавиться  собі  танком  чи  малює  автівку.  Доки  йому  тричі  не  повториш  одне  і  те  саме,  не  зрушить  з  місця.  Коли  ж  таки  візьметься  виконувати  просьбу  чи  наказ  мами,  то  скривить  обличчя  при  цьому,  знехотя  складатиме  розкидані  речі,  проситиме  сестру,  щоб  йому  допомогла.
Покличе  діток  мама  їсти  борщ.  Тінка  зразу  прибіжить,  виїсть  усе  з  мисочки,  подякує  мамі,  вимиє  за  собою  посуд.  А  Тосик  почне  стогнати:
- Не  хочу  борщу!  Хочу  смаженої  картоплі  й    канапку  з  ковбаскою  дайте.
- Не  корисно  це  часто  їсти,  сину,  -  пояснює  йому  мама.
- Ну  і  що  з  того?  Мені  така  їда  подобається!  –  провадить  далі  та  ще  й  хмурить  брови,  тупає  ногою.  
- Ой,  Тосику!  Чому  ти  такий  незгідливий?  З’їж  хоч  кілька  ложок  борщу,  від  бурячка,  що  є    ньому,  щічки  рум’яніють,  від  сметани  зубки,й  кості  міцніють.  
-    Гаразд.  З’їм,  та  лише    кілька  ложок!  –  мовить.  
Каже  тато:
- Діти,  підіть  до  саду  й  визбирайте  яблука,  що  попадали  на  землю.
- Добре,  -    каже  доня.
- Не  піду!  –  відмовляє  син.  –  Зайнятий  я,  складаю  кран  із  конструктора.
- Склади  та  йди.
Тосик  складе  кран,  а  тоді  ще  щось  почне  складати,  тільки  б  яблука  не  збирати.    Поки  тато  не  гримне  на  нього,  не  відірветься  від  гри.    
Або  ще  таке.  Вчителька  на  уроці  просить:
- Діти,  складіть  і  запишіть  в  зошиті  речення  про  школу.
Тінка  напружить  мозок  і  складе,  і  то  навіть  не  одне,  а  два  чи  три.  А  Тосик  у  той  час  малює  на  у  блокноті  слоника.  
- Чому  ти  не  написав?  –  питає  вчителька-сова    ослика,  коли  підходить  до  його  парти.
- Не  хочу,  не  вмію,  -  відповідає  він.  
- Бери  приклад  зі  своєї  сестри.  Вона  вже  два  речення  написала.
Скривиться  і  аж  тоді  почне  думати.  
Якось  у  вихідний  день,  в  суботу,    Тосик  та  Тінка  вийшли  у  двір.  Ослик  взяв  із  дому    дзиґу,  крутив  її.  Його  сестричка  прихопила  ведмедика,  носила  його  подвір’ям,  гойдала,  підкидала  вгору,  танцювала  з  ним  вальс.  Тосику  це  не  сподобалось.  Підскочив  вын  до  сестри,    вирвав  ведмедя  з    її  рук.
- Віддай!  –  сказала  Тінка.
- Не  віддам!
Сіла  осличка  на  лавку,  заплакала.  А  братові  хоч  би  що.  Крутить  свою  дзиґу,  а  ведмедя  під  пахвою  тримає.  І  тут  небо  потемніло,    знялася  шура-буря,  над  Тосиком  почав  закружляти  вихор,  а  тоді  вхопив  його  й  поніс  до  лісу.
- Братику!  Братику!  –  закричала  Тінка.  Вона    кинулась  наздоганяти  той  вихор,    але    не  змогла,  втік  він,  заховався  за  високими  соснами  разом  із  Тосиком,  якого  вхопив.
Заплакала  осличка,  а  за  мить  розвернулася  й    побігла    додому.      Розказала  батькам  про  те,  що  сталося  у  дворі.    Стали  вони  думати-гадати,  як  сина  шукати-визволяти.  Зійшлися  на  тому,  що  треба  до  поліції  зателефонувати,  так  і  зробили.  Але  й  самі  ґав  не  ловили,  зібрали  родичів,  сусідів,  кожен  з  яких  взяв  зі  собою    ліхтаря,  та  й  рушили  до  лісу  на  пошуки  ослика-непослуха.  Ходили  до  вечора  по  лісі,  блукали,  ослика  гукали,  шукали  –  не  знайшли.  Поліціанти  теж  не  марнували  часу  –  вийшли  на  пошуки  осла,  озброївшись  раціями.  Містом,  полем,  лісом  пройшлися.    Однак  і  їхня  робота  не  дала  результату.  
Довго  не  могли  заснути  мама,  тато  та  сестра  Тосика,  все  ж    під  ранок  сон  їх  подолав.  Тінці  приснився  патлатий,  бородатий  дядько  Свистун.  Коли  він  свистів  у  свисток,  вітри  починали  бешкетувати.
- Дядьку,  ви  маєте  владу  над  вітрами?  –  запитала  його  Тінка.
- Так.
- А  чи  не  бачили  ви,  куди  вітри  понесли  мого  брата  Тосика?
- Як  не  бачив?  Бачив,  звісно.
- Куди  ж?
- До  лісу.
- Мої  батьки  весь  ліс  обійшли,  поліціянти  в  ньому  були,  але  брата  мого  не  знайшли.
- Бо  він  не  на  землі,  а  під  землею  знаходиться,      в  темному  підземному  царстві.  
- А  що  це  за  таке  царство?
- Таке,  що  в  ньому  нечемні  діти  перевиховуються.  А  ті,  які  не  хочуть  ставати  кращими,  залишаються  там  жити  назавжди.
- А    тих  дітей  там  хоч  годують?
- Так.
- А  чим?
- Борщем,  кашами,  молоком,  сиром,  яблуками,  горіхами,  інколи  медом,  як  вони  старанно  виконують  накази.  А  цукерків,  вафель,  печень  тортів,  піци,  ковбаси,  смажених  котлет  не  дають.  Сонця  там  немає,  і  неба  немає,  і  річки,  і  травички.  Пташки    не  співають,    коники-стрибунці  не  сюрчать.
- А  що  ж  там  є?
- Суцільна  мряка.  Є,  правда,  дерева,  але  голі,  є  ріки,  але  в  них  майже  немає  води.  Тільки  три    години  на  добу  там  світить  світло.  У  цей  час  усіх  нечемнух  заставляють  читати,  писати,  малювати,  складати  різні  речі,  підмітати  двори  у  темному  царстві,  чистити  картоплю,  буряк  на  борщ  і  таке  інше..  
- Гм…  Там  доволі  сумно…  А  чи  можна  звідти  якось  вибратися?  –  спитала  Тося.
- Можна,  –  каже  дядько  Свистун.  –  Ти  могла  б  визволити  свого  брата,  якби  захотіла.    
- Як  я  це  могла  б  зробити?
- Я  скажу  тобі.  Купи  три  добрих  шматки  м’яса,  сім  яблук  і  з  цим    всім  іди  до  лісу,  широкою  стежкою.  Біля  першого  колодязя,  який  побачиш  справа,  зустрінеш  тигра.  Він  ричатиме,  але  ти  не  лякайся,  кинь  йому  шматок  м’яса.  Він  вхопить  їжу,  з’їсть  її  і  пропустить  тебе.  Ще  через  100  метрів,  коло  другого  колодязя,  який      стоятиме  зліва  від    стежки,      побачиш  лева.  Він  теж  ричатиме.  Але  ти  і  його  не  лякайся.  Кинь  йому  два  шматки  м’яса,  які  в  тебе  ще  будуть.  Він  з’їсть  їжу  і  також  пропустить  тебе.  Через  наступних  100  метрів    ти  побачиш  хатку  лісника.  Підійдеш  до  неї,  постукаєш  у  вікно.  З  хати  вийде  бабуся.  Даси  їй    сім  яблук,  і  вона  покаже  тобі  вхід  до  підземного  царства.  
-  Гаразд.  Я  постараюся  так  зробити,  як  ви  мені  порадили.
- Це  ще  не  все,  дівице-ослице.  Ти  маєш  розповісти,  коли  прийдеш  у  темне  царство,    три  вірші,  розв’язати  три  приклади  і  відгадати  три  загадки.  Тільки  після  цього  зможеш  побачити  брата.  
- Гаразд.  Я  підготуюся.
- Ще  одне.
- Що?  
- Те,  що,  мабуть,  найголовніше.  Тільки  тоді,  коли  твій  брат  пообіцяє,  що  буде  у  земному  світі  слухняним,  працьовитим,  ввічливим,  він  зможе  вийти  з  мого  царства.
- Сподіваюся,  він  зрозумів  помилки,  які  робив,  і  більше  їх  не  захоче  робити.
Дядько  Свистун  свиснув  у  свисток  і  зник.  І  тут  Тінка  прокинулась.  
- То  це  був  сон?  –  спитала  сама  себе  і  сама  собі  відповіла:  «Так.  Але  я  зроблю  все  так,  як  мені    порадив  цей  чудернацький  лахматий  бородатий    дядько    зі  свистком  у  руках.  Яблук  у  нашій      коморі  багато  –  зі  свого  саду  всі.  А  м’яса,  здається,  немає».  
Тінка  заглянула  в  морозильну  камеру.«Так  і  є.  Мама  вигребла    останні    запаси,  коли  варила  борщ».  Зажурилася  дівчина-ослиця.  Але  тут  її  мозок  прошила  думка:  «В  мене    ж  є  гроші  –  ті,  які  мені  подарували  на  день  народження  дід  та  бабуся!»  
Тінка    витягла  шкатулку  з  тумбочки,  що  стояла  в  її  кімнаті,  відімкнула  її  своїм  ключиком,  взяла  гроші  й  пішла  до  магазину.    Ляльку  хотіла  купити  на  днях  за  них  –  таку,  що  танцює  й  говорить,  але  купила  три  шматки  м’яса,  цей  товар  зараз  важливіший,  подумала.    Винесла  з  комірчини  сім  яблук  і  вже,  було,  хотіла  виходити  з  дому,  але  затрималась.  «Треба  написати  записку  батькам»,  -  вирішила.  І  написала,  таке:

 Дорогі  мамо  й  тату!  Не  хвилюйтесь  за  мене.  Я  знаю,  де  Тосик,    і  пішла  за  ним.  
                                                                                                     Ваша  Тінка

Дівчинка-ослиця  лишила  записку  на  столі  в  залі,  взяла  наплічник,  куди  кинула  м’ясо  та  яблука,  закрила    на  ключ  дім  і  попрямувала  до  лісу.  Йшла  широкою  стежкою,  як  казав  їй  у  сні  бородань.  Біля  першого  колодязя  побачила  тигра,  кинула  йому  шматок  м’яса.  Він  з’їв  його  й  зник.  Ще  через  сто  метрів  Тінка  зустріла  лева.  Той  теж  з’їв  м’ясо,  яке  йому  кинула  дівчинка,    і    зник  з  очей,  як  зникає  туман  в  животі  сяйного  сонця.  Невдовзі    осличка  побачила  й  хатину.  Підійшла  до  неї,  постукала  тричі  у  віконце,  вийшла  бабця.  Тінка  дала  їй  яблука  й  попросила  показати  вхід  до  підземного  царства.
- А  ти  не  боїшся  туди  йти?  –  спитала  старенька.  -  Злі  люди  можуть  звідти  й  не  вийти!
- Сподіваюся,  що  я  не  зла.  
- Тоді  поведу  тебе,  тільки  очі  мушу  закрити  тобі  хусткою.
Підвела  її  до  столітнього  дуба,  зняла  хустку  з  очей.  «Вхід  у  дуплі  цього  дерева»,  -  мовила,  стукнула  об  кору  тричі  й  пішла.  Дупло  відчинилося,  як  ліфт.  Тільки  Тінка  залізла  в  нього,  з’їхала    донизу.  А  там  нічого,  окрім  мряки.  
- Агов!  Чи  хтось  тут  є?  –  крикнула.
- Є!  Є!  Є!  –  почувся  протяжний  голос  сови.
У  ту  ж  мить  темряву  освітив  ліхтар,  який  тримав  у  руках  той  самий  дядько,  що  Тіні  приснився  –  лахматий,  бородатий,  зі  свистком  у  руці.
-  Прийшла  таки?  Ходи  за  мною,  -  сказав  він.  –  Розкажеш  мені  три  вірші,  розв’яжеш  три  приклади,  відгадаєш  три  загадки,  тоді  я      проведу  тебе  до  твого  брата.  Він  зараз    навчається,  пише  речення  про  школу.
Тінка  розказала  дядькові  Свистуну  вірші  –  з  інтонацією,  голосно  та  виразно,  розв’язала  три  приклади  –  швидко  й  правильно,  і  відгадала  загадки.  Ось  такі.
- Що  у  світі  наймиліше?  
- Сон,  бо  чим  би  не  займався  вдень,  а  прийде  ніч,  усе  залишиш,  бо  захочеш  спати.
- Так.  А  що  у  світі  найсвітліше?  
- Любов.  Вона  освітлює  найбільшу  темряву.
- Погоджуся.  А  що  є  найдорожчим?
- Життя.    Бо  всяку  річ  можна  купити,  а  друге  життя  –  ні  за  які  гроші.  Тому  варто  дотримуватися  цього:  якщо  хочеш  довго    жити,  треба  добро  собі  й  іншим  чинити.  
- Бачу,  ти  мудра  і  добра  дівчинка.  Проведу  тебе  до  твого  брата.
За  хвилину  Тінка  вже  бачила  Тосика.  Він  сидів  за  партою  –  серйозний,  зосереджений,  щось  писав  у  зошиті.  
- Братику!  –  крикнула.  -    Я  прийшла  за  тобою.  Але  ти  зможеш  звідси  вийти  тільки  тоді,  коли  пообіцяєш,  що  будеш  слухняним,  ввічливим  і  працьовитим.
- Буду!  Буду!  Буду!  –  прострочив  Тосик  і  кинувся  обіймати  сестру.  –  Чесне  слово,  буду,  -  додав  і  благально  подивився  на  дядька  Свистуна.  
- Так  тому  й  бути,  -  мовив  бородань,  -    відпущу  тебе.  Слово  вмію  тримати.  Дякуй  сестрі.  Вона  багато  зробила  для  тебе.  
- Дякую,  тобі,  Тіночко,  і  вам,  дядьку.  Ви  навчили  мене  людяності.
- Бувайте,  малятаослята!  –  сказав  Свистун.
Він  так  розчулився,  що  аж  у  кутиках  його  червоних  очей  сріблом  заграли  сльози.  Але  витер  рукою  їх,  свиснув,  і  брат  зі  сестрою  в  той  же  мент  опинилися  на  поверхні.  Вони  обійнялися,  а  тоді  взялися  за  руки  й  побігли  широкою  стежкою  додому.  Біля  першої  криниці  зустріли  лева.  Тосик  злякався,  але  лев  на  нього  не  рикнув,  тільки  хитро  підморгнув  Тінці  та  й  зник  у  гущавині  лісу.  Біля  другої  криниці  тигр  нарисувався.  Брат  знову  злякався.  Але  Тінка  мовила:  «Він  не  завдасть  нам  шкоди».  Тигр  підморгнув  їй  і  зник  так  само,  як  лев.  Додому  ослята  добралися  швидко.  Забігли  до  хати  (двері  були  відчинені),  а  в  ній    мама  й  тато  сидять  за  столом,  сльози  ковтають,  а  навпроти  них  поліціант  –  записку  читає.  Розповіла  доня  їм  про  те,  як  їй  вдалося  знайти  і  врятувати  брата.  
- Добра  ти  в  мене  і  смілива,  -    мовила  матінка.  –  Пишаюся  тобою.  А  ти,  синку,  що  скажеш?
- Вибачте  мені,  мої  рідні!  Я  більше  не  буду  вередливим.  Я  вас  усіх  дуже  люблю!
- Вибачаємо!  –  сказали  в  один  голос.
З  того  часу  Тосика  мовби  підмінили.  Він  став  гарно  вчитися,  слухав  батьків    і  всіх  старших,  був  зі  всіма  ввічливим,  добрим.  Гроші,  які  батьки  давали  йому  на  кишенькові  розтрати,    складав.  За  них,  коли  набралася  потрібна  сума,  купив  сестрі  подарунок  до  дня  іменин  –  ляльку,  що  співає  й  танцює.  Радощам  Тіни  не  було  меж.  Обійняла  Тося,  поцілувала  в  щоку  і  сказала:  «Ти  найкращий  брат    у  світі».  «А  ти,  -  відповів  він  їй,  -  найкраща  сестра!»



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812947
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2018


Казака "КУРКА БІЛА, КОТИК ВУСИК ТА ПЕС ЖОВТА ПЛЯМА"

                                                                 В  одного  господаря,  який  жив  у    селі  Возове,  була  курочка  Біла.  Якось,  коли  вона  прогулювалася  подвір’ям,  на  неї  напав  орел.  Він      вп’явся  пазурами  в  її  спину  і  хотів  уже,  було,    понести  птицю  до  свого  дому,  але  їй    вдалося  вирватися  з  лап  хижака  і  сховатися  в  хліві.  Біла  врятувалася,  але  стрес,  який  пережила,    наклав  свій  слід  на  її  життя.  Курка  перестала  нести  яйця.  Господар  не  міг  зрозуміти,  що  з  нею  не  так.  Годував  він  Білу  добре,  як  завжди.      Тиждень  чекав,  два,  думав,  може  все  внормується,  але  курка  не  знесла  за  цей  час  жодного  яйця.  Тоді  господар  сказав  своїй  дружині:
- Треба  Білу  зарізати  завтра.  Чого  дарма  її  годувати?  
- Як  скажеш,  -  відповіла  вона.
Почула  курка  розмову  своїх  господарів,  впала  в  розпач.  Але  за  якусь  мить  опанувала  себе,  підійшла  до  ворона,  що  сидів  у  саду,    та  й  каже  йому:
- Слухай,  Чорний!  Поможи  мені  в  одній  справі.
- В  якій?
- Господар  вирішив  мене  зарізати  завтра.  А  я  хочу  жити.
- Що  я  можу  для  тебе  зробити?
- Відчини  мені  двері  у  хліві  вночі,  як  я  тричі  квокну.  Я  вийду,  перелечу  через  паркан  та  й  піду  собі,  куди  очі  глядять.
- Гаразд.  А  що  ти  мені  за  це  даси?
- Дам  тоді  одне  велике    яйце.  Я  зарила  його  в  сіні  ще  два  тижні  тому.
- Домовились.
Як  курка  серед  ночі  квокнула  тричі,  ворон  підлетів  до  хліва,  відсунув  дзьобом  защіпку.  Біла    вийшла,  дала  Чорному  яйце,  перелетіла  через  паркан  і  пішла  собі,  куди  очі  глядять.  Минула  одне  село,  друге,  в  третє  зайшла,  чує,  хтось  плаче  під  кущем,  обабіч  дороги.  Підійшла  ближче,  побачила  сірого  кота  з  рудою  плямою  на  правому  боці.  
- Що  з  тобою,  коте?  –  спитала  Біла.
- Вигнав  мене  господар,  якому  я  десять  років                вірою  і  правдою  служив.
- А  чого  вигнав?
- Бо  я  мишей  перестав  ловити.  Але  я  не  винен  в  тому,  це  все  орел.  Хотів  він  якось  курча  вхопити,  яке  ходило  по  подвір’ї,    а  я  не  дав,  він  мені  за  це  вуса  зі  злості  висмикнув.  Тепер  у  мене  немає  нюху.    
Кіт  знову  заплакав.
- Слухай,  не  завивай.  Я  теж  стала  нічийною.  Сама  втекла  від  господаря  через  те,  що  він  хотів  мене    зарізати.  Давай  удвох  кудись  подамося.
- А  куди?
Та  куди  очі  глядять.
- Гаразд,  -  погодився  кіт.  –  До  речі,  мене  звуть  Вусиком.  А  тебе  ж  як?  
- Білою.
- Бо  ти  білого  окрасу?
- Мабуть.  А  тебе  тепер  треба  якось  по-іншому  назвати.  Бо  в  тебе  ж  вусів  уже  немає.
- Ти  правий.  Яке  ж  ім’я  мені  взяти?
- Думаю,  Безвусько  підійде.
- Гм…    Добре.  Буду  Безвуськом.  
Пішли  вони.  Чорне  покривало,  яким  було  вкрите  небо,  продірявив  гострим  кінцем  місячний  серпик.  А  потім  почав  малювати  довкола  себе  срібним  пилком    зірочки,  яких  усебільше    й  більше  з’являлося  на  небозводі.  Зірки  танцювали,  світили  з  небес  своїми  блискучими  животами.  Від  цього  дійства  душі    наших  нічних  мандрівників  –  курки  й  кота,    теж    засвітилися.  Йшли  вони,  любувалися  небом.  По  якомусь  часі    Біла  й  каже:  
- Може,  перепочинемо  трохи,  Безвуську?  Я  вже  зі  сил  вибилась.
- Давай  відпочинемо,  -  відповів  кіт.
- Де  примостимося?    
- А  он,  подивися  направо,  копиця  видніє  за  чиїмсь  обійстям.  Зариємось  в  неї  та  й  поспимо  собі,  доки  день  не  вийде.  
- Добра  ідея,  -  схвалила  Безвуськову  пропозицію  курка.
Залізли  вони  в  сіно  й  позасипали.    Вранці  збудились  від  того,  що  хтось  під  копицею  скавучав.  Наставив  кіт  одне  око  з-під  сіна,    побачив  пса,  в  очах  якого  смуток  звив  гніздо.  
- Вилізаймо,  -  каже,  -    курко,  якийсь  бідний  пес  прибився  до  нас.  Спитаємо,  яка  в  нього  біда.
- Добре,  -  мовила  Біла.
Випхали  вони  тіла  з  копиці.  Пес  побачив  кота  й  курку,  здивувався.
- А  що  ви  тут  робили?  –  спитав.
- Та  спали.
- А  чому  в  копиці?
Розповіли  собаці  кіт  і  курка  свої  історії.  
- А  ти  ж  чому  щойно  плакав?  –  спитав  кіт.
- Я  захворів  на  ангіну  й  після  того  втратив  голос.  Господар  чекав  тиждень,  два,  думав,  я  почну  гавкати.  Та  мій  голос  не  відновився.  Він  розсердився  і  прогнав  мене  зі  свого  двору.      
- А  чому  на  ангіну  захворів?  
- Їв  лід.
- Де  ж  ти  його  знайшов  улітку?
- Господиня  винесла  миску  з  льодом  надвір,  холодильник  розморожувала.  Мені  той  лід  м’ясом  запах,  тож  я  злакомися  і  погриз  його.  
- Зрозуміло.  Мабуть  на  ньому  у  морозилці  м’ясо  лежало.
- Мабуть,  так.
- Що  ж  нам,  друзі,  тепер  робити?  –  спитала  курка  Біла.
- Треба  найперше  житло  спорудити,  бо  десь  же  нам    треба  жити,  ховатися  від  дощу  й  холоду  ляків  та  нападників  всіляких.  А  коли  матимемо  хату,  зможемо  туди  харчів  наносити  та  й  будемо  собі  якось  житимемо,  -  сказав  кіт.    
- А  де  ж  узяти  тих  харчів?  Красти  пропонуєш?  –  спитав    пес.
- Красти  не  годиться,  ось  мій  отвіт.  Треба  зайнятися  якимсь  ділом,  яке  б  нам  давало  дохід.  
- Яким?  –  спитав  кіт.
- Треба  подумати,  -  мовила  курка.  
Думала  вона  рівно  п’ять  хвилин,  а  тоді  прокукурікала:
- Я  малюватиму  картини.  Бачила,  як  це  робив  один  художник  в  лузі.  Я  навіть  пробувала  дзьобом  кілька  разів  зобразити  квітку,  дерево,  сонечко  на  грядці  свого  господаря.  Але  він  мене,  щоразу  виганяв  із  грядки,  не  даючи  можливості  закінчити  сюжет.
- А  фарбу  де  взяти,  пензлик  та  папір?
- Я  знаю,  як  фарбу  виготовити,  –  мовив  пес.  -    Пережую  квіти  різних  кольорів,  та  й  витисну  з  них  сік  крізь  зуби,  кожен  колір  окремо  на  великий  лист  лопуха  покладу,  от  вам  і  фарби  будуть  –  натуральні.  
- А  я  дістану  аркуші,  -  запалився    кіт.  
- Де?
- Зароблю  грошей  та  й  куплю.
- Як    ти  заробиш,  як  у  тебе  нюху  немає,  мишу  навіть  не  можеш  зловити.
- Я  вмію  акробатичні  вправи  робити,  від  Олеся,  онука  свого  господаря,  що  приїжджав  на  канікули  до  діда  в  гості,  навчився  –  перекиди  вперед,  назад,  стійку  на  голові,  на  одній  лапі,  на  двох.  Виступлю  десь  на  площі  в  місті,  розповідав  мені  Олесь,  що  так  роблять  люди,  і  що  за  це  їм  гроші  дають.  Він  навіть  хотів  мене  до  міста  взяти  на  два  тижні,  випробувати  в  ролі  ариста,  але  його  батьки  не  дозволили  йому  цього.    
- Спробуємо,  друзі,  все  те,  що  надумали.  Нам  втрачати  нічого.    Плачем  біді  не  зарадиш.  Мусимо  шукати  виходу  зі  складної  ситуації,  в  яку  ми  попали.
Вранці  кіт  побіг  до  міста.  Спитав  іншого  кота,  який  трапився  йому  на  шляху,  як  добратися  до  центру.  Той,  дізнавшись,  що  Безвусько  хоче  там  виступити,  провів  його.    Став  кіт  на  одному  з  кутів  головної  площі  міста  й  почав  показувати  те,  що  уміє.  Спершу  люди  дивилися,  дивувалися,  усміхалися,  але  не  кидали  грошей.  Та  невдовзі  все  перемінилося.  Кіт  дуже  старанно  виконував  вправи,  піднявкував  при  цьому,  а  як  закінчував  програму,  просив  кинути  в  кепку  хоч  щось,  благально  дивлячись  перехожим  в  очі.      І  вони  милосердились  над  ним,    кидали  хто  одну  гривню,  хто  дві,  а  хто  п’ять  чи  навіть  десять  гривень.    Кіт  був  задоволений.  По  обіді  залишив  площу,  пішов  до  магазину,  купив  пензлик,  папір,  три  буханці    хліба,  пачку  масла  та  й  пішов  за  місто,  до  місця,  де  вони  з  куркою  та  псом  вранці    розійшлися.  Знайшов  їх  за  роботою  –  будували  дім  з  каменю  та  глини.  Взявся  їм  допомагати.  Трохи  друзі  і  перепочивали,  хліб  з  маслом  вживали.  До  перших  сутінків  вдалося  трійці  звести  чотири  стіни  й  накрити  їх  шматком  бляхи,  яку  пес  знайшов  недалеко  від  копиці  зі  сіном  у  яру  і  приволік.  Зраділи  усі.
- Не  пропадемо!  –  мовили  в  один  голос.
З’їли  хліба  з  маслом,  попили  води  та    й  позасинали.
Вранці  курка  стала  мостити  підлогу,  пес  двері  робити,  а  кіт  вікно.  До  вечора  й  це  їм  вдалося  зробити.  Знову  з’їли  хліба  з  маслом,  запили  водою  й  полягали  спати.  Третього  дня  ліжка  змайстрували.  Четвертого  –  стіл  і  три  стільці.  Доїли  той  хліб,  що  кіт  приніс  із  міста,  попили  води,  полягали  спати.  На  п’ятий  день  Біла  сказала:
- Тепер  я  хочу  малювати.  
- Гаразд,  -  мовив  Жовта  Пляма.  –  Я  йду  робити  тобі    фарби.
- А  я  махну  до  міста.  Може,  пощастить  на  їду  заробити.
- Йди,  -  погодилась  курка.
Пес  наробив  фарб  з  різних  рослин:  червону  –    з  мальви,  жовту  –  зі  соняшника,  зелену  –  з  трави,  синю  –  з  волошок,  коричневу  –  з  дубової  кори,  фіолетову  –  з  фіалок,  білу  –  із  квітів  калини.  
Курка  вибрала  в  лузі  місце,  яке  їй  видалося  привабним.  Пес  приніс  їй  туди  папір.  Поклав  його  на  дошку,  яку  знайшов  біля  річки,  й  птиця  взялася  за  роботу.  Малювала  натхненно.  За  пів  дня  картина  була  довершила.  Понесли  пес  із  куркою  її  додому.  А  тут  і  кіт  повернувся  з  міста.  Приніс  у  торбі  кільце    ковбаси,  хліб  та  трохи  сиру.  
- Зараз  файно  пообідаємо,  друзі,  -    мовив.  
- Чудово!  –  сказала  Біла.  
- Так,  -  підтвердив  Жовта  Пляма.
Сіли  вони  за  стіл,  стали  смакувати  наїдками,  четверту  частину  спожили,  решту  на  інші  дні  тижня  лишили.    
- Що  робитимемо  з  картинами?  –  запитав  пес.
- Можна  віднести  їх  до  міста  і  там  продати  чи  в  селі  комусь  запропонувати,  -    сказав  кіт.
- Так,  -  погодилась  курка.  –  Гроші  нам  потрібні.
За  тиждень  курка  намалювала  три  картини.  В  суботу  всі  троє  несли  шедеври  Білої    до  міста.  Спершу  люди  дивилися,  дивувалися,  але  не  купували  їх.  Але  десь  так  години  за  дві  один  професор  з  борідкою  зацікавився  малюнками    курки.    Він  спитав,  скільки  коштує  той,    на  якому    зображений  луг  з  квітами  та  метеликами.  Почувши  у  відповідь  «що  дасте,  те  буде»,  дав  за  неї  сто  п’ятдесят  гривень.  Ще  дві    картини  продались    майже  одразу  за  першою  за  такою  ж  ціною.  За  чотириста  п’ятдесят  гривень,  які  вторгували  за  картини,  друзі  купили  ще  трохи  аркушів,  фарб  і  продуктів  харчування.    Задоволені  виторгом  і  покупками,  пішли  додому.
З  того  часу  курка    малювала  щотижня  по  три  картини,  кіт  прибирав  у  домі  й  виступав  у  суботу  на  площі,    пес    готував  для  всіх  сніданки  та  вечері,    допомагав  курці  носити  дошку,  аркуші  на  луг,  в  ліс.  Картини  до  міста    несли  всі  троє.  
До  зими  друзі  вимурували  в  хаті  піч,  наготували    дров.  Тож  їм  уже  не  страшні  були  сніги  й  морози.    Жовта  Пляма  почав  варити  борщ  та  кашу.  До  приходу  весни  він  навчився  навіть  вареники  ліпити,  кіт  допомагав  йому  трохи  –  тісто  місив,  чистив    і  м’яв  картоплю.  А  курка  тільки  те  робила,  що  шукала  красиві  пейзажі    і  змальовувала  їх.  В    неділю  друзі  відпочивали.  Під  хатою  на  лаву  сідали,  пісні  співали.  До  пса,  до  речі,  голос  вернувся,  а  до  кота  –  нюх,  у  нього  виросли  нові  тонкі  руді  вуса  і  тепер  друзі  перестали  називати  його  Безвуськом,  а  кликали  Вусиком.  Добре  зажили!  Та  що  там  казати,  не  просто  добре,  а  дуже  добре    зажили!  На  заздрість  усім  ворогам,  на  радість  усім  добродіям.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812940
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2018


ЗАГАДКИ ПРО КАБІНЕТИ У ЗАГАЛЬНОНАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ


1.Тут  пісня,    музика  звучить,
Тече,  немов  вода  у  крані.
Урок  минає,  наче  мить,
Тут  голос  –    пан,  а    нота  –    пані
                                                                                             (Кабінет  музики)

2.  Живуть  тут  голки,  нитки  та  тканини,  
Ще  ножиці,  папір  усякий,  клей.
Тут  вироби  святкують  уродини.
Їх  мама  –  руки,  тато  –  банк  ідей.
                                                                                             (Кабінет  трудового  навчання)

3.  Тут  містяться  всілякі  карти  –  
Півкуль,  країн,  материків.  
Тут  компаси  кладуть  на  парти,
Готують  тут  мандрівників.
                                                                                             (Кабінет  географії)

4.  Співають  числа    тут  сонети.
Тут  логіка  іде    тур.
Затягують  в  свої    тенета,
Площі  й    периметри  фігур.

                                                                                             (Кабінет  математики)

5.  Мов  житом  повнять  голий  лан,
Так  словом  шир  тут  наповняють.
Читають  байку  вірш,  роман,  
Ідею  твору  визначають.
                                                                                             (Кабінет  літератури)

5.  Тут  мови  рідної  навчають,  
Писати  назви  рік  та    гір.
Частини  мови  визначають,
Складають  речення  і  твір.
                                                                                             (Кабінет  рідної  мови)

6.  Читають  вірші  тут,  поеми  –    
Гіркі  й  солодкі,  наче  джем.
Всі  твори  тут  –    на  різні    теми,
Написані    за  рубежем.  
                                                                                             (Кабінет  зарубіжної  літератури)


7.  Ту  завжди  рух  –  стрибки,  пробіжки.  
Тут  м’яч  летить  у  сітку,  ціль.
Драбини,  трос  тут  є,  доріжки.
Тут  кріпне  м’яз  і  никне    біль.
                                                                                             (Спортзал)

8.  Комп’ютери  тут,    ноутбуки.
Із  ШІ  тут  вчать  зв'язок  тримати,
із  файлом  працювать  без  муки  
Та  інформацію  шукати.  
                                                                                             (Кабінет  інформатики)

9.  Тут  роблять  досліди  всілякі.
Вивчають    речовин  будову.
Тут  змішують  усе  без  ляків.  
Прозоре  роблять  кольоровим.
                                                                                             (Кабінет  хімії)

10.  Вивчають  тут,  чому  буває  дощ,  
Чому  гримить,  вкриває  снігом  віти,
Що  в  собі  має  кисень,  брук    із  площ,
Чому  вода  кипить  і  світло  світить.
                                                                                             (Кабінет  фізики)

11.  Вивчають  тут  живих  істот,    
Щоб  дати  їм  роки  в  дарунок,
Для  чого  очі,  вуха,  рот,
Для  чого  мозок,  серце,  шлунок.

Рослини  теж  вивчають  тут,
Для  чого  їм  насіння,  корінь,
Із  чого  листя,  гілка,      ґрунт,  
Як  утворились  ріки,    гори.
                                                                                             (Кабінет  біології)

12.  Тут  розглядають  склад  їди,
Яку  вживають  часто  люди,  
Застерігають  від  біди,  
Звільняють  очі  від  полуди.

Тут  кажуть,  що  таке  робить,  
Щоби  було  здоровим  тіло.
Щоби  моглося  довго  жить
І  щоб  нічого  не  боліло.
                                                                                             (Кабінет  охорони  здоров’я)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2018


Казка "Петрусь та його друзі-тварини"

               
Жив  у  селі  Мурованці  хлопчик.  Звали  його  Петриком.  Був  він  змалечку  дуже  слухняним  і  щиросердним.  Коли  хлопець  ішов  вулицею,  то  зустрічним  здавалося,  що  в  його  очах  сонечко  оселилося,  так  він    освічував  і  зігрівав  ними    все,  що  було  довкруж.    Хоч  би  чим  був  зайнятий  Петрик,  все  покине,  а  виконає  те,  що  мама  скаже  йому  зробити,  та  й  не  тільки  мама.
Сусідка  попросить  яблука  в  саду  зібрати  чи  молодша  сестричка  книжку  почитати,  чи  тато      трави  кроликам  дати,  виконає,  ще  й  привітно  усміхнеться  при  цьому.      
А  як  Петрик  любив  домашніх  тварин!  І  корову  Зірку,  і  собаку  Сірка,  і  кота  Чорновусенка,  і  курку  Галушку,  і  трьох  білих    кроликів  з  чорними  вушками  –  Ніфа,  Нуфа  і  Нафа,  сам  їх  так  назвав.  Часто  годував,  поїв  своїх  домашніх  улюбленців    хлопець,  а  ще  любив  з  ними  розмовляти.  Для  тварин  він  і  школу  організував,  в  якій  сам  був  учителем.  Зірку  навчив  вірші  декламувати,  Сірка    –  гопак  танцювати,    Галушку  –  до  ста  рахувати,  Чорновусенка  –хвостиком  квіти  та  дерева  малювати.  Ну,  а  Ніфа,  Нуфа  та  Нафа  –  робити  акробатичні  вправи.    За  кожен  помітний  успіх  Петрик  давав  тваринам  призи:  псові  –      кістку  з  м’ясом,  коту  –шматок  сирка  (ділився  своєю  їжею),  кроликам  –      яблук  з  їхнього  власного  саду,  корові  –  сінця  чи    пахучої  трави.  Іноді  давав  своїм  підопічним  і  цукерки  чи  печиво.  Любили  Петрика  друзі-тварини.  Терлися  об  його  руки,  ноги,  а  кіт  із  собакою  навіть  цілували  його  в  щоки.  Раз  на  тиждень  хлопець  для  своїх  однокласників  і  друзів-сусідів  організовував  концерт,  на  якому  виступали  його  учні-тварини.  Виступи  відбувалися  в  саду,  на  круглій  галявці  між  двома  яблуньками.    Корова  виходила  на  середину,  вклонялася  і  декламувала  вірші,  пес  танцював  гопак,  курка  рахувала  фрукти,  які  Петрик  потім    роздавав  глядачам.  Кіт  малював  картину  на  очах  у  присутніх.  Кролики  робили  перекати,  стрибки  вгору,  стійку  на  голові.  Всі  гучно  плескали  тваринам-артистам  і  дарували  їм  квіти.  
         Якось,  це  було  влітку,    Петрусь  зі  своїми  батьками  поїхав  на  відпочинок  до  Чорного  моря.    Важко  було  хлопчикові  залишати  своїх  друзів-тварин,  але  бажання  побачити  Одесу,    поплавати    в  теплій  соленій  воді  брало  верх.  Доглядати  корову,  курку,  пса,  кота  та  кролів  узялися  бабуся  з  дідусем,  їхня  хата  стояла    за  п’ятдесят  метрів  від  Петрикової.    Щоранку  і  щовечора    приходили  вони  до  друзів-тварин  онука,  годували  їх,  поїли,  корову  доїли.  Та  якось,  за  три  дні  до  приїзду  дітей,    бабуся,  йдучи  додому,  забула  закрити  хлів,  де  жили  корова,  курка  та  кролі,  стара  вже  була,  стомилася  в  той  день,  бо,  крім  звичних  справ  ще  й  варення  з  вишень  на  зиму  варила.  
Корова  зрозуміла,  що  вони  не  зачинені,  бо  не  чула,  щоб  клацнув  замок  у  дверях,  коли  бабця  вийшла.  Підійшла  до  виходу,  торкнула  копитом  двері,  вони  піддалися,  відчинилися,тобто.  
- Ходімо,  -  каже,  -    друзі,  надвір.  Подихаємо  свіжим  повірям.  
- Ходімо,  -  мовила  курка.    
Вийшли  вони,  темно  надворі,  та  на  небі  зорі  блистять,  місяць  сяє.  
- Гарно!  –  мовив  Нуф.
- Чудово!  –  потвердив  Наф.
- Магічно!  –  докинув    Ніф.  
- Так,  -  погодився  Сірко,  що  сидів  біля  буди.  -    Небо  вночі  дуже  красиве,  коли  без  хмар.  
- Може,  прогуляємось  селом,  друзі?  –  запропонувала    Галушка.  
- Чому  б  і  ні?  –  сказала  Зірка.
- Тоді  рушаймо,  -  сказав  Чорновусенко  і  рішуче  відхилив  браму.  
Стали  вони  в  ряд  та  й  пішли  селом.  Ідуть,  корова  вірші  декламує,  кролі  перекати  роблять,  пес  наприсядки  скаче.  Весело  їм!  Аж  тут,  на  пів  дорозі  до  кінця  села,  дядько  якийсь  їх  наздогнав  вантажівкою.  Спинив  він  її    біля  компанії  тварин,  випхав  голову  крізь  відчинене  бічне  віконце  й  каже:
- А  куди  це  ви,    шановні,  йдете?
- А  нікуди.  Прогуляємось  селом    та  й  додому      повернемось.
- Залізайте  в  кузов  моєї  машини,  я  вас  відвезу  в  кінець  села    й  назад  також,  чого  будете    свої  кінцівки  збивати  об  асфальт?  
- Що  скажете  на  те,  друзі?  –  питає  корова.
- Може,  пристанемо  на  пропозицію?  –  запропонувала  курка.  –  Ми  ще  ніколи  в  машині  не  їздили.
- Проїдемось,  -  мовив  Наф.  -  Спробуємо,  як  це.
Дядько  допоміг  усім  залізти  до  кузова:  кому  драбину  до  кузова  приклав,  кого  руками  підіпхав.  А  коли  всі  були  на  кузові,    завів  мотор  і  рушив.  Проїхали  вони  село,  дядько  назад  не  розвертає  автівку.  
- Зупиніться,    пане!  –  закричала  корова.  –    Село  закінчилося,  везіть  нас  назад!
- Та  хіба  я  дурний,  -  каже  дядько,  -  відвозити  вас  назад?  Будете  тепер  у  мене  жити.    
- Ай-ай-ай!  –  закричали.  –  Ой-ой-ой!
- Замовкнуть,  бо  поб’ю  вас  палицею.  Я  ще  й  рушницю  маю  при  собі.  
Затихли  тварини,  зажурились.  І  навіщо,  подумали  собі,    вони  покинули  рідне  подвір’я,  пощо  їм  здалася  та  вечірня  прогулянка?  «Що  ж  з  нами  тепер  буде?  -  шепотіли.-  Що  буде?»      Завіз  їх  дядько  на  якийсь  хутір,  зупинив  автівку  біля    недобудованої  хати  й  каже:
- Вилізайте.  Будете  тепер  тут  жити.
Злізли  тварини,  голови  похилили.  Завів  їх  новий  господар  до  хліву,  в  якому  ні  сінця  на  долівці,  щоб  було  м’яко  та  тепло  спати,  ні  крихти  чогось  їстівного.  Лягли  вони  на  сиру  землю,  погомоніли  трохи  одне  з  одним  та  й  позасинали,  потомлені  були  й  нажахані.  
Просиділи  день  у  хліві,  другий  –    не  приходить  господар,  не  виводить  їх  з  помешкання,  не  годує  і  не  поїть.
- Гаплик  нам  буде,  -  каже  Сірко.
- Я  ягідки  калини  кидала  краєм  дороги,  як  ми  їхали,  Петрусь  мені  колись  дав  намисто  з  ягід,  те,  яке  я  на  шиї  носила.  Казав,  як  загублюсь,  щоб  не  впадала  в  розпач,  а  йшла  і  ягоди  висипала.  По  тих  ягодах  він  зможе  знайти  мене.  
- То,  може,  так  і  буде?  –  мовив  Ніф.
- Може  так,  а  може,  й  ні.  Хто  зна,  коли  наш  Петро  з  моря  повернеться?  Треба  самим  мізкувати,  як  звідси  вибиратися,  -  мовила  курка.
- Може  спробуємо  двері  вибити?  –  сказав    пес.
- Чи  шибку?  –  додав  кіт.
- А  якщо  господар  почує  дзенькіт  скла,  прибіжить  і  позабиває  нас?  –  пропищав  Чорновусенко.
- Як  не  позабиває,  -  мовив  Нуф,  -    то  самі  скоро  здохнемо  тут  без  їжі  й  води.
- Так,  -    сказала  Галушка  й  заплакала.  
Прийшли  дід  з  бабою  до  доньчиного  обійстя  наступного  дня,  бачать,  двері  у  хліві  відчинені.  Заглянули  до  середини,    жодної  тварини  не  побачили.  Куди  ж  усі  поділися?  Може,  злодій  забрався  на  подвір’я    й  украв  їх?      
Два  дні  старі  ходили  луками,  селом,  питали  сусідів,  чи  не  бачили  доньчиних  тварин,  ніхто  нічого  не  чув  і  не  бачив.  
- Мабуть,  треба  йти  до  поліції  й  заяву  писати  про  те,  що  вночі  з  обійстя  пропала  корова,  собака,  кіт,  курка  і  три  кролики,  -  мовив  дід.
- Підемо,  -  погодилася  баба.  –  Але  дітям  поки  що  не  сажемо  про  те,  що  трапилось,  не  будемо  псувати  їм  відпочинок.  Може,  ще  знайдуться  тварини  до  їхнього  приїзду  з  моря.
- Дав  би  Бог,  –  мовив  дід.
Поїхали  дідз  бабою  наступного  дня  до  району.  Розповіли  дільничому  в  поліції  про  те,  що  сталося.  Той    прийняв  від  них  заяву  і  пообіцяв  розібратися.  
А  вже  за  день  додому  приїхали    одеські  відпочивальники.  З  автобуса,  що  привіз  їх  до  центру  села,  Петрик  не  йшов,  а  летів,  мов  молодий  орел.  У  наплічнику  він  мав  гостинці  для  кожної  тварини,  хотів  якнайшвидше  віддати  подарунки  своїм  учням-друзям.  Бабця  з  дідусем  зстрічали  родину  під  брамою.
- Привіт,  бабусю,  дідусю!
- Привіт,  Петрику,  -  мовили  обоє.
- Як  там  Зірка,  Галушка,  Чорновусенко,  Сірко,  Ніф,  Нуф  та  Наф?  
- Пропали  вони,  онучку.  Вже  четвертий  день  шукаємо  їх,  не  можемо  знайти.
- Це  ви  так  жартуєте?  –  спитав  Петрусь  і  кинувся  до  буди.  В  ній  він  собаки  не  побачив.  Зморщив  чоло.  Відчинив  хлів  –  і  там  було  пусто,  побіг  за  хату,  до  саду  –  нема  ніде  нікого.    Сів  хлопець  на  лаву  й  заплакав.  Зажурилися  й  батьки,  як  дізналися  про  біду,  яка  сталася.
- Не  догледіли  ми  тварин  ваших,  -  мовила  бабця.  –  Пробачте  нам,  діти.  Віддамо  вам  свою  живність:  козу,  п’ять  курок  та  пса  Кудлая.
- Так  не  піде,  бабцю.  –  відказав  Петрусь.  –  Я  мушу    знайти  своїх  тварин.  Вони  ж  мої  друзі.      
І  тут  хлопець  згадав,  що  колись  корові  він  подарував  коралі  зі  сушених  ягід  калини.  Він  пас  тоді  Зірку  під  лісом  і  сказав  їй,  що  як  загубиться,  то  щоб  не  плакала,  а  дорогу  шукала,  ягоди  кидала,  по  них  він  її  знайде.  Треба  подивитися,  чи  немає    десь  висипаних  ягід  калини.  Петрик  походив  лугом,  що  розкинувся  на  вшир  одразу  через  хату  від  них    –  не  знайшов  там  жодної  ягідки,  пройшов  пів  дороги  селом  –  та  сама  історія.  Все  ж  розповів  історію  з  ягодами  батькам,  а  ті  переповіли  її  поліції.  Тварин  знайшли  через  годину  саме  завдяки  ягодам,  які  корова  кидала  з  автівки.  Крадій  навідався  на  хутір    третого  дня.  Дав  тваринам  трохи  їжі  й  наказав  сидіти  тихо,  якщо  хочуть  ще  трохи  пожити.    Поліціяни  знайшли  загублеників    на  четвертий  день  після  пропажі.  Вони  повернули  тварин  власникам,  а  крадію  влаштували  засідку.  Два  дні  пильнували  хлів,  та  злодій  не  з’являвся,  тільки  на  третій  день  він  приїхав  автівкою,  і  не  сам,  а  з  різником.      Обох  чоловіків  затримали  й  забрали  до  відділку  поліції,  там  вони  дали  свідчення.  Коли  господарі  привезли  Зірку,  Галушку,  Сірка,    Чорновусенка,  Ніфа,  Нуфа  та  Нафа  додому,  то    відразу  нагодували,  напоїли,  помили  й  обласкали.  А  Перусь  вручив  їм      подарунки,  які  привіз  із  моря.      Більше  ніколи  тварини  не  покидали  подвір’я  дому  господарів    без  дозволу.  І  Петрусь  звідтоді  не  залишав  своїх  друзів  на  тривалий  час.  Про  історію,  що  трапилася  з  друзями-тваринами  Петрика  в    селі  Мурованці,  написали  в  обласній  газеті.  І  тепер  до  цього    колись  не  дуже  знаного  населеного  пункту    вчащають  туристи.  Вони    хочуть    погомоніти  з  хлопцем,    побачити,  як  виступають  його  підопічні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811695
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2018


ВИШИТА СОРОЧКА (казка)

КАЗКА  «ВИШИТА  СОРОЧКА»

У  князя  Ярослава  та  княгині  Ольги  народився  первісток.  Мама  захотіла  назвати  його  Святополком,  а  тато  –  Мстиславом.  Ішов  п’ятий  день,  відколи  син  на  світ  з’явився,  а  вони  ніяк  не  могли  дійти  згоди  щодо  імені  дитини.  Коли  за  сніданком  розпочали  чергову  суперечку,  до  кімнати  крізь  прочинену  у  вікні  кватирку  влетів    ворон,  який  років  із  п’ятдесят  жив  при  князівському  дворі.  Він  накреслив  крилами  три  кола  під  стелею,  а  тоді  сів  на  край  столу  і      промовив:  «Дайте  первістку  ім’я      Гуляйсила.  З  ним  знайде  свою  славу».    Послухали  ворона  князь  із  князівною.  Назвали  хлопця  так,  як  він  їм  порадив.  Ріс  Гуляйсила  швидко,    так,    як  росте  дріжджовий  хліб  у  печі.  За  три    роки  став  на  вигляд  таким,  як  дванадцятирічна  дитина.  А  тоді  мовив  батькам:
- Я  вже  багатого  чого  вмію  –  читати,  писати,  рахувати,  полювати.  Тільки  б  битися  навчитися.
- Навіщо  тобі  цьому  вчитись,  синку?
- Щоб  у  бій  ходити,  в  разі  потреби  вміти  рідний  край  захистити.
- Ти  ще  малий,  щоб  про  це  думати.
- Але  я  вже  можу  дуба  переламати,  бочку  з  водою  підняти,  річку  перестрибнути.
- Не  може  такогобути,  -  мовив  тато.  –  Цього  навіть  я  не  зроблю.  
- Не  віриш,  батьку,  то  ходімо  зі  мною,  перевіриш  мої  здібності.
Пішов  князь  зі  сином  у  двір.  Спершу  підняв  Гуляйсила  велике  дубове  поліно,  що  лежало  у  задньому  дворі,  й  переламав  його  навпіл.  Потім,  коли  спустився  з  батьком  до  льоху,    бочку  з  вином  підніс  догори.  Накінець  попрямували    до  річки,  тієї,  що  протікала  перед  їхнім  замком,  Гуляйсила  розігнався  і  перестрибнув  її.  Князь  був  неабияк  здивований  можливостями  сина.  Він  запросив  до  себе  воїна,  який  найкраще  проявив  свої  вміння  в  бою  з  монголами,  щоб  той  навчив  Гуляйсилу  різним  військовим  премудростям.    Вчитель  не  міг  натішитись  його  успіхами.  За  місяць  князенко    навчився  володіти  списом,  шаблею  та  пістолем.  Ще  через  місяць  їздив  на  коні  та  стріляв  із  лука.  Окрім  того,  хлопець  продовжував  інтенсивно  рости  й  розвиватися.  За  рік  від  початку  тренувань  виглядав  уже  так,  як  двадцятичотирирічний  парубок.  І  тоді    на  Україну  напали  московіти.  Піійшли  до  її  кодонів  з  півночі,  півдня  й  зі  сходу  з  монголами  й  гагаузами,  з  якими  перед  нападом  підписали    угоду  про  військовий  союз,  і  почали    прориватися  вглиб.  
Зажурився  князь.  Почав  думати,  як  країну  захистити,  в  кого  підмоги  просити.  Військо  ворога  за  своєю  чисельністю    переважало  його  втричі.  Гуляйсила  теж  думав,  що  робити.  На  третій  день  від  почату  війскових  дій  він  підійшов  до  батька  і    сказав  йому:
- Не  журися,  князю.  Я  поведу  військо    в  бій.    Але  накажи  своїм  майстрам,  щоби  зробили  мені  шаблю,    в  три  рази  більшу  й  важчу  за  звичайну,  спис,  у  три  рази  довший,  ніж  ті,  якими  користуються  наші  воїни,  лук  і  стріли,  в  три  рази  міцніші  та  гостріші,  ніж  ті,  що  їх  носять  наші    лучники.    А  пістоль  зі  собою  візьму  той,  з  якого  я  вчився  стріляти.  Тільки  куль  хай  побільше  наготують  мені.
- Гаразд,  сину.  Зараз  накажу    зробити  те,  що  ти  попрохав.    
Вийшов  в  поле  Гуляйсила,  впав  на  коліна,  підніс  голову  до  неба,  помолився    Всевишньому.  Попросив  у  нього  благословення  на  свій  новий  шлях  –  шлях  захисника  рідного    краю,  і  ліг  спати.  Вранці  встав,  а  вже  все,  що  він  замовляв,  лежить  на  столі  у  князівській    залі,  ще  й  матір  хрещена  сидить  на  кріслі  біля  столу  з  пакунком  у  руках.  Побачила  свого  хрещеника,  встала.
- Здоров  був,  синку,    -  мовила.
- Здорові  були  і  ви,  матінко!  Чого  зволили  прийти  до  замку,  ще  й  так  зраночку?
- Вишивану  сорочку  тобі  принесла.
- В  мене  ніби  й  не  уродини  сьогодні.
- Так.  Але  сон  мені  був  такий,  що  маю  пошити  тобі  сорочку  й  вишити  на  ній    власноруч  червоними  та  чорними  нитками  грона  калини:  на  грудях  та  на  плечах.  А  ще  голос,  який  почула  уві  сні,  велів  мені  тобі  передати,  що  як  будеш  цю  сорочку  на  собі  мати,  не  загинеш:  ні  від  меча,  ні  від  кулі,  ні  від  будь-якої  іншої  бідулі.    
- Овва!  Най  би  так  і  було.
-    Так  і  буде.  Клала  хрестики  на  сорочці  тільки  з  такими  думками.
Усміхнувся  мило  Гуляйсила  хрещеній,  вклонився  зичливо,  подякував  тепло-щиро  і  пішов  до  своєї  опочивальні.    Розкрив  швидко  пакунок,  витягнув  з  нього  сорочку,  вдягнув  її  на  себе  і  пішов  надвір  готуватися  до  бою.  Того  ж  таки  дня  зорганізував    військо  до  походу,  а  наступного    повів  його  на  південь,  де  вороги  прорвали  оброну  й  захопили  кілька  українських  містечок  та  сіл.  Вміло  керував  військом  Гуляйсила,  безстрашно  й  сам  ішов  на  ворога.  До  вечора  військо  монголів  і  гагаузів,  яке  вели  московіти,  було  розбите.  Під  ранок  повів  своїх  воїнів  Гуляйсила  на  схід.  Злякався  московітський  цар.  Наказав  військо,  яке  там  стояло,  укріпити.  Прибули  нові  сили  з  Московії,    пушки  привезли  зі  собою,  пістолі,  але  це  не  допомогло.  І  на  східному  напрямі  Гуляйсила  поборов  ворогів:  хтось  був  убитий,  хтось  врятувався  втечею.  Кого  тільки  не  посилав  московітський  цар  до  українського  княжича  з  метою    убити  його,  ніхто  так  і  не  зміг  цього  зробити.  Ні  куля  не  брала  Гуляйсилу,  ні  меч,  ні  стріла,  ні  навіть  постріл  гармати.  Після  поразки  на  східному  фронті  вороги  вирішили  забрати  військо  з  півночі,  щоб  ще  й  ці,  останні  сили,  не  втратити.  Підняли  вони  білий  прапор  на  палі,  коли  Гуляйсила  наблизився  зі  своїми  воїнами  до  них,  мовляв,  здаємося.  Князенко  прийняв  їхню    капітуляцію.    Фактично  за  три  дні  війна  закінчилася.  Всі  славили  сина  князя  Ярослава  і  княгині  Ольги.  А  народ  український  почав  про  нього  складати  пісні  та  легенди.  Слава  про  силу  та  розум    Гуляйсили  розійшлася  по  всьому  світі,  перешла    через  гори,      долини  й  моря.  З  того  часу  ніхто  на  Україну  не  наважувався    нападати.  Все  ж  московітський  цар  не  міг  заспокоїтись,  він  затаїв  зло    на  Гуляйсилу  і  весь  час  тільки  й  думав  про  те,  як  знищити  князя-переможця,  бо  розумів,  що  без  нього  українське  військо  не  буде  таким  сильним.    Якось  цар  за  велику  плату  вмовив    одного  турецького  купця  поїхати  до  України  й  дізнатися  про  те,  що  допомагає  Гуляйсилі  рятуватися    від  смерті.    Сів  той  у  бричку,  до  якої  напхав  різного  товару:  дорогоцінні    тканини,  чоботи,  сіль,  мішечки  з  кавою  різних  сортів    (дізнався,  що  Гуляйсила  любить  ранками  пити  турецьку  каву),    і  повіз  його  царський  кучер  кіньми  до  України.    Коли  купець  наблизився  до  головних  воріт  палацу,  в  якому  проживав  князь  Ярослав,  охоронці  оглянули  його  й  речі,  які  він  мав  на  возі  і,  не  знайшовши  нічого  небезпечного,  попросили  князя  дати  дозвіл  чужеземцеві  із  крамом  на  в’їзд  у  двір  замку.  Той  дав  його.  Турецький  купець  в’їхав.  Люди  князя  купили  в  нього  дещо  з  товарів.
- А  каву  хай  княжич    вибере  собі  сам,  -  мовив  купець.  –  Я  йому  добру  знижку  зроблю  яко  непереможному    полководцю.  
Прийшов  княжич,  став  нюхати  кавові  зерна,  набрані  в  чаші  з  різних  мішків,    вибрав  собі  ту,  запах  якої  найбільше  сподобався.
-  За  пів  вартості  віддам  вам  її,  -  мовив  турок.  Але  скажіть,  вельмановний  пане  Гуляйсило,  чи  правду  кажуть  в  народі,  що  вас  ні  куля    ворожа  не  бере,  ні  шабля,  ні  стріла  із  лука,  ні  навіть  гармата?
- Правду.
- Але  як  таке  може  бути?
- А  так.  Вишила  мені  хрещена  матінка  сорочку.  Як  я  її  одягаю,  то  смерть  наді  мною  не  має  влади.
Зрадів  купець,  що  вивідав  секрет,  за  яким  прийшов,    і  віддав  княжичу  мішок  тієї  кави,  яку  він  собі  сподобав,  задурно.  
Подякував  Гуляйсила  турку.  На  тому  й  розійшлися.  Купець  погнав  коней  на  Московщину.  Довго  був  у  дорозі.  Але  тим  не  журився,  мав  бо  що  сказати  московітському  царю.  Як  зайшов  у  палац  до  ного,  розказав  йому  те,  що  вивідав  –  про  сорочку  вишиту.    Дав  за  цю  послугу  турку    цар  мішечок  чистого  золота.  Та  не  довіз  його  купець  додому,  вбив  його  служник  московітський,  який  був  наданий  туркові  царем  ніби  то  для  охорони,  а  насправді  для  знищення.    
Почав    з  того  часу  володар    сусідньої  східної  країни  думати-гадати,  як  би  то  у  княжича  України  сорочку  відібрати.    Тай  надумав.  Поїде  він,  вирішив,  мирову  із  князем  Ярославом  підписувати,  тобто,  акт  про  ненапад.  Та  й  підкупить  когось  із  його  слуг,  попросить  обміняти    сорочку    Гуляйсили  на  його  –  таку  ж,  вишиту  гронами  калини,  тільки  без  чудодійної  сили  (один  воїн-художник  запам’ятав  узір,  що  був  на  сорочці  Княжича,  і  намалював  його  для  вишивальниці).    Послав  своїх  гінців  наступного  дня  цар  до  України,  щоб  ті  передали  князю  Ярославу  його  просьбу  про  приїзд.  Погодився      він  на  зустріч,  бо,  як  не  крути,  все  ж    краще  жити  в  мирі  зі  сусідом,    ніж  у  ворожості.  А  вночі  хрещеній  мамі  Гуляйсили  під  ранок  знову  сон  наснився.  Якийсь  голос  сказав  їй:
- Піди  до  замку  князя,  візьми  ту  сорочку,  яку  ти    вишивала  похреснику,  й  доший  на  ній  сваргу  на  рукаві.    Цей  знак    захистить  його  і  всю  Україну.
Поїхала  хрещена  Гуляйсили  до  княжого  замку  зранку.    Зустріла  її  княгиня  Ольга,  яка  була  двоюрідною  сестрою  хрещеної    її  сина.
- Що  привело  тебе,  Марисю,  до  нас  у  таку  рань?  –  здивувалась  Ольга.
- Сон,  люба,  й  обов’язок.  Принеси  мені,  будь  ласка,  ту  сорочку  княжича,  яку  я  вишивала.  Мені  треба  на  ній  дещо  дошити.
Виконала  княгиня  Ольга  прохання  сестри,  хрещена  зробила  швиденько  те,  про  що  їй  голос  попрохав.
Після  цього  у  світлиці  посиділи  собі  обоє    трішки,    вареничків  поїли  зі  сиром  та  афинами,  чаю  малинового    попили,  медовими    пряниками  поласували.  Попрощалася  Марися  з  Ольгою  й  відбула  до  свого  дому.  По  обіді  у  той  же  день  до  замку  прибув  московітський  цар.  Йому  вдалося  дістати  сорочку  княжича.  Слуга  Гуляйсили  віддав  йому  її  за  мішечок  золота,  на  її  місце  він  поклав  сорочку,  привезну  з  Московії.    Підписав  князь  Ярослав  мирну  угоду  з  царем  Алєксандром,  випили  вони  за  столом  по  келиху    червоного  вина,  щоб  скріпити  дружбу,  закусили    печениною  та  й  розійшлися.  Московітський  цар  не  їхав  коньми,  а  летів,  прагнув  якнайшвидше  покинути  межі  України  і  впинитися  у  власному  палаці.  Як  тільки  прибув  до  нього,  віддразу  скинув    з  тіла  свою  сорочку  й  натягнув  князеву,  хотів  спробувати  її  магічну  силу.  Аж  тут  нитка  зі  сварги,  що  її  дошила  Гуляйсилина  хрещена,    перетворилася  на  змію.  Вона  обвилася  довкруж  царевої  шиї  і  вкусила  його  у  груди.  Цар  упав  і  за  три  хвилини  вмер.    Про  те,  що  сталося,  дізналися  всі,  в  т.  ч.,  князь  Ярослав,  княгиня  Ольга  та  Гуляйсила.  Витягнув  сорочку  український  княжич,  думав  у  ній  на  похорон  до  московітского  царя  поїхати,  а  вона  без  сварги.  Зрозумів  одразу,  хто  вкрав  оригінал  і  чому  загинув  московітський  цар.    Хотів  Гуляйсила  після  похорону  поїхати  до  Московії,  з  дружиною  царя  поговорити,  але  та  випередила  його,  наказала  своїм  посланцям  відвезти  сорочку  Гуляйсилі,  боялася,  щоб  він  не  вбив  ще  й  її.  Ті  й  відвезли.  Слугу,  який  зрадив  українського  князя,  було  ув’язнено.  Він  привселюдно  розкаявся  й  попросив  про  помилування.  Отримав  його,  до  кінця  віку  свого    перебував  у  в’язниці,  відмолював  свій  гріх,  аж  поки  не  помер.  А  на  Україну  більше  ніхто  не  посмів  напасти.  Боялися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811570
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2018


ВЧИТЕЛЬКА ІДЕ

Ідуть  до  магазину    дід  з  онуком.
В  думках  у  них  –    незчисленно      ідей.  
І  тут  слова  у  вухо  Гени  круком:
-  Ховайся,  внучку,  вчителька  іде.  
Сказав  я  їй,  що  хворий  ти,  в  постелі,
Коли  дзвонила  вранці  у  наш  дім.
Що  весь  сніданок  ти    лишив  в  тарелі,  
Що  тілом  вірус  бігає    твоїм.
- Ну,  ти  даєш,  дідусю  любий-милий.
Мені  також  дзвонила  класна  мем.
Сказав,  що    ти  ледь  вирвався  з  могили,  
Що  серце  твоє  дихає  вогнем.
Що  ліки  підносив  тобі  й    харчі.
Отож  ховайся,  діду,  ти  мерщій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811533
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 27.10.2018


Після бурі

Ось  було  небо  чорно-сизе,
Ось  вітер  лист  останній  рвав,
Встеляв  долівку  чорним  хмизом
І  штурмом  кожну  шпарку  брав.

Гонив  людей  і  всяку  живність  
З  дворів  і  вулиць  в  укриття.
Та  полудень  убрався  в  милість
Вніс  корективи  у  життя.

Розсвітлив  небо.  Втихомирив
Бурливі  голови  вітрам.
Забрав  із  їхніх  рук  сокири
І  мир  вернув  в  довкілля  храм.

Зі  сховку  вилетів  горобчик.
Розправив  пір’ячко  густе.
З  будинку  радо  вибіг  хлопчик,  
Посіяв  сміх.  Нехай  росте!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811188
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.10.2018


УРАГАН

Росте  жура  в  очах  берези,  
Прийшла  пора  руйнівних  дій.  
Останній  лист  їй  гострим  лезом
Стинає  вітер-лиходій.

Взяли  в  облогу  небо  хмари.
Завив  садок,  поникнув  лан.
Світило-сонце  у  радари
Піймав  розбійник-ураган.

Спустіли  вулиці  та  сквери.
Втягнули  в  груди  спів  птахи.
Справляють  бал  вітри-химери,  
Зірвало  нині  їм  дахи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811185
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.10.2018


КАЗКА "ЛИСИЧКА ТА ВОВЧИК"

Якось  лисичка  збирала  гриби  в  лісі.  Як  набрала  більше,  ніж  пів  торби,  сіла  на  пеньок,  щоб  трішки  перепочити  й  пиріжок  спожити  –  з  халвою,    взяла  його  зі  собою.  Не  встигла  й    до  рота  піднести,  як  вовк  нарисувався.
- Привіт,  лисичко!
- Привіт,  вовче.
- А  чого  сидиш?
- Стомилася.
- А  що  тримаєш  в  лапі?
- Пиріжок.
- А  дай  мені.
- У  мене  лиш  один.
- Дай  половину,  ми  ж  друзі.
Не  хотіла  лисиця  ділитися  з  вовком  пиріжком,  але  що  тут  вдієш,  стоїть  над  душею,  як  над  падаллю  зграя  круків,  в  очах  його  вогонь  грає.  Дала  йому  пів  пиріжка.  З’їв  сіроманець,  подякував  і  каже:
- Смачний!  А  де  ти  його  взяла?
- В  місті  купила.
- А  гроші  вкрала  чи  заробила?
- Заробила.  Гриби  продала.
- А  гриби  звідки  взяла?
- Як  звідки?  В  лісі  назбирала.  Піду  я,  вовче.  Як  хочеш  смачну  їжу  споживати,  то  треба  працювати.  
- Може,    б  і  я  грибів  назбирав,  їх  продав  та  й    купив  собі  такого  ж  смачного  пиріжка?
- Та  збирай.
- А  які  треба?
- Які  знаєш.  Ну,  успіху  тобі!
- І  тобі.
Лисичка  побігла.  Набрала  грибів  повну  торбу  й  понесла  їх  до  міста.  Там  продала  першій  ліпшій  перекупниці,  купила  три  пиріжки  з  м’ясом,  три  –  з  квасолею  та  й  почвалала  додому.
Вовк  теж  назбирав  грибів,  правда,  не  цілу  торбу,  трохи  менше,  й  поніс  їх  до  міста.
- Купіть,  -  каже  перекупці,  що  стояла  при  вході  до  ринку,  -    у  мене  гриби.
- А  які  маєш?
- Та  отакі  (показав).    
- Мухомори?  Ти  з  глузду  з’їхав,  насміхаєшся  наді  мною,  вовче?  
Та  й  почала  сірого  палицею  бити  по  хребті.  Ледве  втік  бідолаха.
Зустрів  лисицю  на  другий  день    на  тому  ж  місці,  де  вона  вчора  сиділа,    та  й  каже:
- Що  ж  ти  мене,  лиско,  обдурила?  Грибів  у  мене  не  купили,  ще  й  добре  мене  за  них  набили.
- А  яких  ти  грибів  назбирав?    
- Мухоморів.
- Так  це  ж  отруйні  гриби.
- Ти  казала  брати  ті,  які  я  знаю.  А  я  знаю  лише  мухомори.  Їм  їх,  коли  живіт  болить.
- Люди  цих  грибів  не  їдять.  Від  них  вони  можуть  померти.
- Я  не  знав  цього.  Може,  сьогодні  разом  збиратимемо  гриби?
- Мало  нині  їх  у  лісі.  Дощ  не  падав,  то  й  не  виросли.  Я  ягоди  буду  збирати,  їх  теж    люди  купують.  Ну,  бувай,  вовчику.
- Бувай.  То,  може,  і  я  теж  ягід  назбираю?
- А  чого  б  і  ні?
- А  які  треба?
- Ті,  які  ти  знаєш.
Пішла  лисичка.    Нарвала  повний  кошик  малини,  віднесла  до  міста,  продала,  знову  накупила  пиріжків  –  з  куркою  і  печінкою.  Радесенька!
Вовк  теж  нарвав  ягід  –  вовчих.  На  цей  раз  повну  торбу.  «Мабуть,  багато  грошей  зароблю!  Накупую  пиріжків  -  усіляких!»  -  думав  собі.  Прийшов  на  ринок.  Перекупка  до  нього:
- А  що  приніс,  вовче?
- Ягоди.
- Продаси  їх  мені?
- Так.  
- А  покажи  їх.    Свіжі?
- Дивіться.
Глянула  перекупка,  а  в  торбі  вовчі  ягоди.
- Ах  ти  ж  такий-сякий!  Що  це  ти  мені  пропонуєш  купити?!  
Та  й  палицею  вовка  –  по  ребрах,  по  лапах,  по  голові.  Ледве  втік  сіроманець.  Наступного  дня  пішов  лисицю  шукати.  Як  зустрів,  мовив:
- Знову,  лисичко,  ти  мене  обдурила.  Ягід  у  мене  не  купили,  другий  раз  побили.
- А  які  ти  ягоди  збирав?
- Та  свої,  вовчі,  звісно.
- Та  хто  ж  вовчі  ягоди  людям  продає?    Вони  ж  для  них  отруйні.  
- А  які  треба?
- Малину  чи  ожину,  наприклад.
- То,  може,  разом  підемо,  і  ти  покажеш  мені  ці  ягоди?
- Не  підемо,  вовчику,  малина  вже  відходить.  А  ожина  ще    зелена.  Я  нині  буду  трави  лікувальні  збирати.  Їх  теж  люди  купують.
- То,  може,  і  мене  візьмеш  зі  собою?
- Ходи.    
Пішли  вони.  Лисичка  вирішила  показати  вовку  якусь  отруйну  рослину,  а  потім  відірватися  від  нього  й  нарвати  м’яти  та  звіробою.  Завела  вона  сірого  вглиб  лісу.  А  там  папороть  цвіте.  Каже  вовкові:
- Рви.  То  лікувальна  трава.    Матимеш  за  неї  файні  гроші.  А  я  далі  піду,    в  іншому  місці  ще  щось  знайду.
Зірвав  вовк    квітку.  Сів,  зачудувався  нею.  
- Так  хочу  пиріжків!  –  каже.  –  Може,  врешті  збудеться  моє  бажання,  як  продам    цю  квітку.  
- Не  продавай  мене,  -  мовила  рослина.  –  Я  не  проста,  а  чарівна.  Ось  тобі  пиріжки.    
Сіро-шерстий    аж  охнув  з  несподіванки.  Перед  ним  на  тарелі  зявилось  п’ять  пиріжків  із  м’ясом.    З’їв  він  три,  пішов  додому.  І  квітку  зі  собою  взяв.  Як  прибув  у  дім,  запхав  квітку  у  вазу  з  водою,  поставив  на  столі.
- Живи  тепер  тут,  -  мовив.  –  Я  за  тобою  доглядатиму.
- Гаразд,  –  сказала  квітка.
 З  того  часу  вовк  щодня  мав  пиріжки.  Поправився,  на  морді  посвіжів.  По  лісі  нечасто  бродив,  не  мав  потреби,  то  ж  не  зустрічав  лисиці.  Та  якось  вона  сама  приперлася  до  нього.    Сіроманець  сидів  під  вікном  свого  дому    на  лаві  і  співав.  
- Здоров  був,  вовчику-братчику!
- Привіт,  лисице.
- Ну,  що,  продав  квітку,  яку  я  тобі  показала?
- Ні.
- Не  купили  ще  й  набили?
Та  й  сміється,  прикривши  морду  лапою.
- Не  так.  Квітка  та  виявилася  чарівною,  лиско.
- Брешеш.
- Не  брешу.  Вона  в  моєму  домі  зараз.  Щоранку  підходжу  до  неї  й  кажу:  «Хочу  пиріжків».  І  вони  одразу    з’являються.
- А  продай  мені  ту  квітку.  Я  тобі  за  неї  свій  старий  лисячий  хвіст  віддам.  Обмотаєш  ним  взимку  шию,  буде  тобі  тепло.
- Ні,  лиско.    Пиріжки  мені  миліші.
Розізлилася  руда,  пішла  додому.      Дорогою  думала  над  тим,  як  викрасти  у  вовка  чарівну  квітку.  Та  й  надумала.  Прийшла    наступного  дня  до  вовка  й    каже  йому:
- Сьогодні  на  головній  поляні  лісу    концерт  має  бути  крутезний.
- А  хто  виступатиме?
- Ведмідь  і  двоє  зайців  із  сусіднього  лісу.    Ведмідь  співатиме,  а  зайці  гратимуть  –  один  ні  гітарі,  другий  на  барабані.  
- А  коли  концерт  починається?
- О  чотирнадцятій  годині.
- Мабуть,  піду  подивлюся.
- Я  теж  піду.
- О  пів  на  другу  вовк  гарно  вбрався  й  пішов  туди,  де  мав,  за  словами  лисиці,  відбутися  концерт.  Руда  в  той  час  стояла  за  деревом,  що  росло  біля    хати  власника  чарівної  квітки,  й  спостерігала  за  ним.  Як  тільки  спина  вовка  сховалася  за  деревами,  влізла  до  його  хати  через    прочинену  кватирку,  підійшла  до  квітки  та  й  каже:
- Хочу  пиріжків.
- Я  слухаю  тільки  свого  господаря,  -  відповіла  їй  вона  й  стулила  свій  цвіт  докупи.
Розізлилася  рудошерста,  витягла  квітку  з  вази,  кинула  її  на  діл,  а  тоді  почала  лізти  надвір  через  кватирку,  а  не  може.  То  голову  пхала,  то  лапи,  то  хвіст,  не  пускає  щось  її  з  хати.  Аж  тут  вовк  відчиняє  двері.
- А  що  ти  тут,  лиско,  робиш?  –  каже.  –  Квітку  хотіла  викрасти?
- Хотіла,  -  озвалася  квітка  з  підлоги.
Вовк  підняв  її,  запхав  до  вази,  а  тоді  взяв  віника  і  почав  ним  лисицю  бити.
- Не  карай,  пробач.  Я  більше  не  буду.  
- І  я  не  буду…  з  тобою  дружити,  бо  ти  брехлива  та  хитра.    Не  підходь  більше  до  мого  дому  і  як  на  шляху  побачиш  мене  –  тікай,  якщо    хочеш  цілою  зостатися.  
Викинув  вовк  руду  з  хати.    Побігла  чимдуж.  Відтоді  сіроманець  не  бачив  її  в  лісі.  Мо’,  до  другого  перебралась?  Або  добре  ховається.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810954
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2018


КАЗКА "ЯКБИНЕЗЛАМАНА НОГА"

П’ять  років  кінь  Сиве  Яблуко  жив  у  свого  господаря  Михайла.  Робив  усе,  що  наказував  йому  чоловік.  Той  за  те  давав  йому  житло  та  їжу  в  холодну  пору  року,  а  в  теплу  –    виводив  на  луг,  щоб  він  міг  там  пастися.        Якось  кінь  віз  господаря    до  лісу,  їхав  швидко,  незчув,  як  зачепив    правим  копитом  корінь  дерева,  що  виліз  на  поверхню,  впав  і      зламав  ногу  в  коліні.    Стати  на  неї  не  зміг.    Тож  мусив  пан  Михайло  думати  про  те,  як  йому  коня  додому  доправити.  Добре,  що  телефон  мав  зі  собою.  Вийшов  на  узгірок,  де  був  зв'язок,  задзвонив  сусідові  Павлу,  син  якого,  Ростислав,  їздив  вантажівкою,  попросив  у  нього  допомоги.  Ростик,  дяка  Небу,    був  удома,  тож  погодивс  допомогти,  приїхав  за  пів  години.    Коли  ветеринар,  якого  привів  господар  під  вечір  додому,    оглянув  коня,  то  сказав,  що  перелом    у  тварини  серйозний,  зі  зміщенням,    і  що,    можливо,  кінь  уже  не  зможе  працювати  так,  як  працював  раніше,  навіть,  якщо  кістка  й  зростеться.  Він  порадив  панові  Михайлу  здати  тварину  на  м’ясо.
Кінь  підслухав  розмову  ветеринара  й  господаря  й  вирішив  рятуватися.  Коли  люди  вийшли  з  хліва,  він  покликав  пса,  що  під  хлівом  лежав  біля  буди.  Той  прибіг,  відхилив  мордою  двері.  
- Що  таке?  –  спитав.
- Рексе!  Допоможи  мені.
- А  хіба    лікар  тобі  не  допоміг?
- Ні.  Сказав,  щоб  господар  мене  зарізав,  бо  я  інвалідом  буду.  А  я…  жити  хочу.  Знайди  мені  кусок  шмати,  перев’яжи  нею  ногу,  і  я  втечу  від  господаря.  
- Не  зможеж  із  поламаною  ногою  піти.
- Спробую.
- Гаразд,  -  сказав  пес.
Рекс  побігав  довкруж  хати,  знайшов  якусь    стару  сорочку,  що  висіла  на  плоті    біля  городу,  приніс  її  коневі.  Спершу  своїм  мокрим  язиком  вилизав  рану  на  його  нозі,    а  тоді  обмотав  коліно  сорочкою.  Та  та  так  міцно  стиснув  кістку  наприкінці,  що  вона  на  місце  стала.  
- Це  все,  що  я  можу  для  тебе  зробити,  -  мовив.  
- Дякую,  Рексе.  Ніколи  не  забуду  твоєї  доброти.
Коли  у  всіх  вікнах    хати  господаря  згасло  світло,  кінь  почекав  ще  пів  години,  а  тоді  тихо  вийшов  зі  стайні.  Пес  провів  його  до  брами.  Відчинив  йому  її  й  зачинив  за  ним.
- Бувай,  Сиве  Яблуко!  Хай  щастить  тобі!
- Бувай,  Рексе!  І  в  тебе  хай  буде  все  добре!
Кінь  пошкандибав  вулицею.  Нога  боліла,  але  вже  не  так  гостро,  як  до  вправлення  кістки.    Сиве  Яблуко  йшов  і  плакав.  Він  мовчки  прощався  зі  своїм  господарем  і  з  селом.  Що  його  далі  чекає?  Де  знайде  свій  притулок?  Минув,  отак  плачучи  й  роздумуючи,  три  села,  відчув  утому.  Зійшов  зі  шосе,  ліг  у  траві  на  лузі.  Глянув  у  небо,  аж  тут  зірка  впала.  «Може,  на  щастя?»  –  подумав  і  підхопився.  Часу  на  лежання  немає,  треба  йти  вперед,  бо  вдосвіта,  як  господар  помітить  його  відсутність  у  хліві,  то  почне  шукати,  пуститься  гостинцем  навздогін.  При  цій  думці  повернув  кінь  направо,  стежку  серед  трави  помітив.  Ішов  нею  зо  пів    години,  а  тоді    побачив  якусь  будову.  Це  була  стара  покинута  колгоспна  стайня  –    без  вікон,  та  зі  стінами  й  дахом.    Зайшов  кінь  до  середини,  впав  на  долівку,  мов  мертвий  і  заснув.  А  коли  збудився,  то  побачив  біля  себе  кота.  
- Що  ти  тут  робиш?  -    спитав  його  кінь.
- Живу.  Миші  лапаю  в  полі.  Господар  мене  прогнав,  бо  я  кільце  весільної  ковбаси  зі  столу  потягнув,  украв,  тобто.  Запашна  була!
- Тепер,  мабуть,  і  я  тут  буду  жити.
- А  в  тебе  яка  історія?
- Ногу  зламав,  то  господар  вирішив  із  мене  ковбасу  зробити.
- А-а-а!    А  як  ти  з  поламаною  ногою  добрів  сюди?
- Та    пес  мені  кість  вправив,  коліно  перев’язав,  то  я  якось  помаленьку  дошкутильгав.    
- Покажи,  де  перелом.  
Кінь  показав.  Крізь  сорочку,  якою  була  обв’язана  нога,    виступала  кров.
- Треба  промити    рану  і  чимось  чистим  перев’язати  коліно.
- Де  ж  узяти  щось  чисте?  
- Зараз  я  пошукаю.
Побіг  котисько  до  села,  побачив  на  шнурку  в  саду  лляний  рушник.  Він  був  старий,  але  чистий.  Стягнув  його  кіт  лапою,  приніс  до  стайні.  Вилизав  рану  на  коліні  коня  язиком,  як  це  робив  пес,  обмотав  ногу  рушником.  А  ту  сорочку,  що  була  з  кров’ю,  поправ  у  рівчаку  з  водою  й  кинув  на  підвіконня,  щоб  висохла.
З  того  часу  кіт  з  конем  стали  жити  на  фермі  разом.  Три    дні  кіт  носив  Сірому  Яблучку  траву  в  сорочці.  А  на  четвертий  почув  кінь  силу  в  тілі,  встав.  Нога  в  ного  майже  не  боліла.  Сиве  Яблучко  аж  заспівав  з  радості.
-    Огогого!  Отого-огого-огого-огого!  Огогого!
- О,  та  ти  файно  співаєш,  -  мовив  кіт.  –    А  я  вмію  грати  на  сопілці.  
- Не  вірю.
- Зараз  доведу.  
Вибіг  кіт  надвір,  за  хвилину  вернувся  з  інструментом.  Заграв  українську  народну  пісню  «Ой  чий  то  кінь  стоїть».
- Ти  і  справді  вмієш  грати.  І  пречудово.    А  може  ми  трохи  потренуємось,  тай  підемо  вдвох  як  мандрівні  артисти    гроші  заробляти?
- А      де  ми  змогли  б  грати?
- Як  де?  На  весіллях,  на  день  народженнях,  на  святкуваннях  Дня  села,  фестах  різних.
- Гм…  Непогана  ідея.  Що  ж.  Будемо  тренуватися.
Кіт,  як  згодом  виявилось,  не  тільки  грав  на  сопілці,  він  умів  ще  й  читати,  син  господаря  його  цьому  навчив.  
Знайшов  він,  як  жив  уже  на  покинутій  фермі,  старого  співаника  з  нотами  та  текстами  до  пісень  на  смітнику  під  містом,  і  притягнув  його  до  помешкання.    Місяць  стратили  друзі  на  те,  щоб  вивчити  пісні.  А  коли,  як  їм  здавалося,  були  готові  до  того,  щоби  презентувати  себе  іншим,  кіт  і  каже:
- Пора  їхати  до  міста.  Через  три  дні  там  буде  ярмарок.  Можемо  виступити  перед  пулікою.  Може,  хтось  нам  яку  копійку  кине  або  творчу  роботу  запропонує.
Так  і  зробили.    Прибули  вранці  до  міста,  сіли  при  вході  на  ринок  та  й  розпочали  свій  виступ.  Кіт  грав  на  сопілці,  а  кінь  співав.  Люди  кидали  їм  гроші  на  стару  сорочку,  яку  кинув  кіт  біля  своїх  ніг.  До  обіду  виступали.  А  по  обіді  встали,  гроші  порахували  й  пішли  на  закупи.    Набрали    всілякої  їжі  в  торбу,  гігієнічні  засоби  купили  –      мило,  зубні  щітки,  пасту,  й  подалися  додому.  
Наступної  суботи  знову  пішли  до  міста.  Один  чоловік,  почувши,  як  файно  кінь  із  котом  виступають,  сказав  їм:
- Чи  не  хотіли  б  ви  виступити  у  четвер  на  дні  народження  у  мого  внука?
- А  заплатите?
- Звісно.  Двісті  гривень  за  дві  години  вас  влаштує?
- Так.  
З  того  часу  кіт  з  конем  не  тільки  біля  ринку  виступали,  а  й  на  днях  народження,  весіллях  та  інших  урочистостях.  Якось  пан  Михайло  прибув  на  ринок  у  той  час,  як  його  колишній  підопічний  стояв  при  вході  й  співав.  Господар  спитав:
- Це  ти,  Сиве  Яблуко?  
- Так.
- Я  тебе  заберу  додому.
- Не  піду  я  до  тебе.  Ти  хотів  мене  зарізати.  А  я  вижив  і  став  артистом.
- Але  ти  –  моя  власність.  Якби  я  тебе  продав,  то  мав  би  гроші.  
- Скільки  б  ти  за  мене  взяв?
- Тисячу  гривень.
- Я  тобі  їх  дам.
- Даси?  –  здивувався  колишній  господар.  
- Так.  
Кінь  витягнув  зі  сумки  гроші  і  дав  їх  панові  Михайлу.
- Тепер  у  тебе  до  мене  нема  претензій?
- Тепер  ні,  -  відповів  пан  Михайло.
Вдома  чоловік  розповів  своїй  родині  про  те,  що  бачив  свого  коня  в  місті,  і  що  той  навчився  співати  і  тепер  цим  заробляє  гроші.  «Дав  мені  тисячу    гривень,  як  компенсацію  за  втечу»,  -  мовив  дід.  Вчув  пес  цю  новину  (кіт  хатній  йому  її  приніс)  і  вирішив  податися  до  міста,  щоб  на  власні  очі  побачити  колишнього  друга.  Як  задумав,  так  і  зробив.  Заскочив  першого  суботнього  ранку  до  рейсового  автобуса,    поки  водій  смалив  цигарку  надворі  біля  кабіни,  сховався  під  незайнятим  сидінням  і  так  прибув  до  міста.  Біля  ринку  і  справді  зустрів  коня  Сиве  Яблуко.
Обійнялися  друзі.  Поцілувалися  навіть.  Кінь  познайомив  пса  із  котом  і  запросив  його  до  себе  в  гості.  По  обіді  артисти  накупили  всякої  їжі  за  гроші,  які  їм  накидали  перехожі,  і  разом  із  псом  пішли  на  ферму.  Коли  добре  наїлися,    полягали  спати.
- Гарно  ви  тут  влаштувалися,  -  мовив  пес.
- Якщо  тобі  подобається,  то  залишайся  в  нас  жити,  -  запропонував  Рексові  кінь.
- А  що  я  буду  у  вас  робити?
- Охоронятимеш  дім.  
- Я  не  проти.
- А  хочеш,  -    сказав  кіт,  -  я  тебе  навчу  відбивати  ритм  пісень  на  ящику?  Навчишся,  зможеш  з  нами  виступати.
- Хочу.
- Кіт  навчив  пса  цьому.  За  тиждень  до  міста  подались  уже  втрьох.
Через  годину  підійшов  до  них  якийсь  поважний    чоловік,  кинув  десять  гривень  у  шапку  котову  й  спитав:
- Скільки  пісень  маєте  в  репертуарі?
- Дванадцять,  -  відповів  кінь.  
- Похвально.  А  хочете  в  цирку  виступати,  по  різних  містах  їздити?
- Треба  подумати,  -  мовив  кіт.
- Та  що  там  думати,  -  запалився  кінь,  -    підходить  зима,  а  в  нашому  житлі  вікон  нема.
- То  як,  згідні  до  цирку  піти?  –  спитав  чоловік.
- А  ви  нас  там  не  будете  зобиджати?
- Ні.  Ми  укладемо  угоду,  в  якій  запишемо  ваші  і  наші  обов’язки  на  рік  співпраці,  наприклад.  Якщо  вам  не  сподобається,  підете  через  рік,  а  як  сподобається,  укладемо  нову    угоду.
- Ну,  якщо  так,  то  ми  згідні.
Коневі,  котові  та  псові  сподобалось  виступати  в  цирку.  Директор  пілувався  про  них,  добре  годував,  в  холодну  пору  року  в  теплі  тримав.  А  як  коня,  кота  та  пса  тішили  оплески  глядачів,  особливо  діток,  усмішки  яких  сяяли,  як  зорі  в  небесах!    А  ще  всім  членам  тваринноного  музичного  гурту  подобалося  те,  що  всяк  хотів  після  висупу  з  ними  сфотографуватися.  Коня,  пса  і  кота  навіть  за  кордон  почали  запрошувати  на  гастролі.  На  стовпах  перед  їх  виступами  розклеювали  афіші,  на  яких  містилася    світлина  з  артистами  і  такі  слова:  «Зустрічайте    гурт  «Якбинезламананога».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810827
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2018


КАЗКА ПРО КОРОВУ, ПСА, КОТА ТА ГУСАКА

                                                                       Жила  в  одному  селі  баба  Параска.  На  літо  до  неї  приїжджав  з  міста  онук  Миколка,  щоб  відпочити  в  селі,  зустрітися  з  друзями,    з  якими  ріс,  поки  не  виїхав  з  батьками  до  міста,  й  бабцю  потішити.  Тримала  вона  корову    Товстуню,  гусака  Шипуна,  кицю  Нявкотуню  та  пса  Буркуна.    Товстуня  бабці    молоко  давала,  Шипун    пір’я,  з  якого  бабця  зривала  пух,  Нявкотуня  миші  лапала,  а  Буркотун  охороняв  подвір’я  та  дім.  Господиня  тварин  годувала,  тепле  житло  їм  давала.  Й  вони    були  вдячні  їй  за  це,  слухали  бабцю,  завжди  трималися  купи  –    вчотирьох  гуляли,  пісні  співали,  в  «Лови»  чи  у  футбол  грали  старим  подряпаним  м’ячем,  який  віддав  їм  Миколка  минулого  року,  коли  йому  мама  купила  новий.    Дружбі,  яка  була  між  тваринами  в  цьому    дворі,  заздрили  всі  довкола:  і  корови,  й  кози,  і  пси,    і    коти,  і  гуси,  й  качки,  й  індики,  і  навіть  миші  та  голуби.    
 Хтось  іншим  цю  дружну  четвірку  в  приклад  ставив,  а  хтось  і  заздрив  їй,  як  от  бик  Ревун,  кіт  Дряпун,  собака  Хруня  й  індик  Стрибун.  Зібрались  вони  яось  у  тітки  Васелини,  що  жили  по  ліву  сторону  від  Миколкової  бабці,      та  й  стали  думати  над  тим,  як  розвалити  дружбу  мешканців  її.  Думали,  думали  та  й  придумали.  Кожен  з  тих,  що  зібралися  на  пасовиську,  мав  виманити  одного  із  підданих  Параски.    Бик  мав  принести  корові  букет  квітів  і  запросити  її  на  вечірню  прогулянку  до  річки  Березниці,  що  текла  за  три  кілометри  від  її  дому.  Кіт  мав  купити  два  квитки  в  касі  лугового  театру  й  повести  кицю  на  концерт  цвіркунів.  Хруня  мала  запросити  Буркуна  на  вечерю  при  свічках  до  єдиного  в  селі  кафе  «Ластівка»,  замовити  йому  бульйон    із  м’ясом.  Індик  Стрибун  –    завести  Шипуна  до  магазину  «Секондхенд»  по  обіді.  Саме  тоді  туди  мали  завезти  новий  товар.  Якщо  б  Гусак  вибрав  собі  щось  гарненьке,    Стрибун  заплатив  би  за  це.    Як  домовились  злодуми,  так  і  вчинили.  Зробили  пропозиції  підданим  баби  Параски,  й  ті  погодився    провести  вечірній  час  у  їхньому  товаристві.  Коли  надворі  почало  темніти,  пішла  господиня  до  хліва  й  узялася  за  голову  –  ні  корови,  яку  треба  було  доїти,  ні  пса,  який  мав  охороняти  дім,  ні  кота,  який  повинен  був  миші  ловити  на  подвір’ї,  ні  гусака  не  було.  Гукала,  ходила  довкола  дому,  поза  ним,  не  знайшла  тварин,  як  у  воду  канули.
Під  ранок,  правда,  знайшлися.  Вишикувалися  перед  ворітьми  й  стали  бабу  з  хати  викликати.
«Хочу  їсти,  пити!»  -  ричала  корова.  «Хочу  молока»,  -  стогнала  киця.  «Хочу  борщу  і  кістку  з  м’ясом»,  -  скавулів  пес.  «А  мені  б  зерняток  хоч  із  кулак»,  -  шипів  гусак.
Вискочила  господиня.  «А…,  їсти  хочете?  –  спитала.  –  Де  ж  ви  були  всю  ніч?»
«Ми…  ми…  ,  -    промичала  корова.  «Не  раби!»  –  закінчила  думку  киця.    «Маємо  право    на  власне  життя»,  -    додав    пес.  «Так!  Так!»  –  підтвердив  гусак.
«Ага!  Маєте  право!  Ну,  то  йдіть  від  мене  і  живіть,  як  хочете,  за  своїм  правом»,  -  мовила  пані  Параска  й  зачинила  за  собою  спершу  ворота,  а  потім    і  двері  дому.
«Що  будемо  робити?»  -  спитав  Шипун.  «Та  підемо  на  луг,  там  щось  конче    знайдемо  собі»  -  мовила  корова.    
До  перших  холодів  перебивалась  четвірка,  як  могла.  Корова  та  гусак  жували  траву,  якої  ставало  все  менше  й  менше.  Кіт  миші  лапав,  кількість  яких  теж  зменшувалась.    Найгірше  було  псові,  той    не  міг  собі  нічого  путнього    знайти.  Тож  став  вислужуватися  перед  пастухами,  поки  ті  пасли  корів,  навертав  парнокопитних  до  гурту,  й  за  це  вони  давали  йому  кусень  хліба  чи  миску  молока  під  вечір.  Буркотун  помітно  схуд.  Решта  тварин  теж    мали  не  приваливий  вигляд.    А  тут  ще  й  позастуджувались,    почали  кашляти,  не  звикли    жспати  надворі,  де  було  холодно  вночі.  Якусь    лікувальну  траву  їм  приносила,  коли  знаходила,    корова,  та  вона  мало  допомагала.  
Коли  вдарив  перший  мороз,  випав  сніг,  друзям  стало  ще  гірше.  
- Як  ми  тепер  будемо?  В  баби  так  тепло  було  в  хаті  біля  печі,  –  сказала  киця  й  заплакала.
- Та  і  я  в  неї  мав  буду  з  килимом.  Треба  вертатися  до  господині,  -  мовив  пес.
- Чи  схоче  вона  нас  прийняти?  –  засумнівався  гусак.
- Не  відомо,  але  проба  грошей  не  коштує,  -  вставила  своє  слово  корова.
- Згода!  –  мовили  всі  в  один  голос.  
- Тільки  ж  до  господині  треба  йти  не  з  порожніми  лапами,  а  з  подарунками,  щоби  хоч    якось  задобрити  її,  -  зауважив  гусак.
- Так,  -  погодилися  всі.
Корова  мала  трохи  насушної  трави,  яку  сховала  на  чорний  день  в  ямці  під  горобиною.  Друзі  зв’язали  її  знайденим  на  пасовиську  шнуром  й  закинули  утворений  тюк  подрузі  на  спину.    Гусак  нащипав  з  кущів  ягід  глоду  й  калини,  кинув  їх  до  торби,  яку  знайшов  біля  загаслого  вогнища.  Буде  бабі  на  ліки!  Пес  витягнув  зі  сховку  підкову,  яку  знайшов  влітку  біля  річки,  подарує  господині  на  щастя.    Киця  –    руту-м’яту  з  дупла  верби,  нарвала  її  ще  до  перших  приморозків,  дасть  бабці,  щоб  чай  із  неї  варила.    Взяли  друзі  дари  й  рушили  до  села.  Підійшли  до  брами  бабусиної  хати,  стали  гукати  господиню.  
- Чого  прийшли?  –  спитала,  коли  вийшла.
Опустили  голови.
- Та  говоріть  вже,  слухаю.  
- Хочемо  повернутися  до  вас,  наша  найкраща  в  світі  господине,  -  мовила  корова.  –  Недобре  нам  надворі,  застудилися  ми.
- Ми  зрозуміли,  що  вчинили  не  правильно,  -    проскавучав  пес.  
- Дурними  й  невдячними  були,  -  прошипів  гусак.  
- Пробачте  нас,  -  на  сам  кінець  пропищала  киця.
- Ну,  якщо  ви  усвідомили  свою  провину,  розкаялись,  то  так  цьому  й  бути,  пробачаю  вас.  Повертайтеся  додому.
Бабця  Параска  відчинила  браму.  Всі    тварини  радо  зайшли  на  подвір’я,  поклали  перед  нею  свої  дари.  Господиня  блудників  нагодувала,  напоїла  і  спати  вклала.  Й  зажили  всі  так,  як  і  раніше  –    дружньо  та  весело.  Корова  молоко  давала.  Пес  дім  сторожив.  Киця  миші  ловила,  бабі  спину  гріла.  Гусак  пір’я  нарощував.    Баба  їх  любила.  Коли  до  села  приїхав  Миколка  з  батьками,  то  бабці  привіз  картину,  яку  намалював  власноруч,  а  тваринам  шайбу  й  чотири  хокейні  ключки  (гроші  на  них  відкладав).  За  два  тижні,  поки  мав  канікули  й  гостював  у  бабусі,  навчив  тварин  на  ставку,  який  колись  його  дід  викопав  у  кінці  городу,  грати  в  хокей.    Мали  вони,  чим  розважитись  аж  до  весни.  Не  слухали  більше  корова,  пес,  кіт  і  гусак  нікого,  окрім  бабці  та  її  родини.  І  добре  їм  жилося.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810734
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2018


ЩО ЦЕ?

Це  не  взяти  до  рук,  не  покласти  у  банк,  
Не  украсти  і  не  відібрати.  
Це  не  змиють  дощі,  не  розплющить  і  танк,
Не  закриє  це  присуд  за  ґрати.  

Це  приходить  нізвідки  і  йде  в  нікуди,
Це  солодкий  плід  серця  і  неба.
Як  в  пустелі  дорожньому  кухоль  води,
Так  усьому  живому  це  треба.

А  без  цього  все  суще,  мов  мертве  стає,  
Мовби  виклював  хто  йому  очі.
З  цим  танцює  душа,  сонце  вранці  встає,
І  палає  зоря  серед  ночі.  



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810574
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2018


Казка "Котик Біла Лапка"

                                             
Котик  Біла  Лапка    з’явився  у  дворі    дому,  де  жив  Ромчик,  під  кінець  літа.  
- Дай  мені  хлібця,  будь  ласка,  -  попросив  рудошерстий,  коли  хлопчик  вертався  зі  школи.
- Не  маю  біля  себе.  
- То  винеси  з  квартири.  Я  дуже  голодний.  Від  учора  нічого  не  їв.
- Гаразд.  Подивлюся,  що  в  нас  є,      щось  тобі  винесу.
Зайшов  до  помешкання,  мами-тата  немає  –  на  роботі,  тільки  бабуся    на  кухні  порається.
- Мий  руки,  переодягайся  і  сідай  до  столу,  -  мовила  вона      внукові.  
Зробив  хлопець  те,  що  бабуся  наказала  й  мовив  їй:
- Багато  борщу  налий,  щось  я  дуже  зголоднів.
Налила  бабця  повну  тарілку  ще  й  сметани  ложку  вкинула.  
- Смачного,  Ромчику!
- Дякую.  Ти  відпочинь,  бабусю.  Я  миску  сам  помию,  коли  справлюся  з  обідом.
- І  справді,  йду  приляжу,  притомилась  я.
Як  тільки  бабуся  вийшла,  Роман  взяв  півлітрову  банку  з  полиці,  налив  туди  борщу  (брав  зверху,  де  сметанка  була),  вклав  банку  до  сміттєвого  відра,  прикрив  її  зверху    старою  газетою.  Решту  борщу    доїв,  помив  тарілку,  ложку,  витер  стіл,  за  яким  сидів,  взяв  відро  і  пустився  надвір.
- Куди  ти?  –  спитала  бабуся.
- Сміття  винесу.
«Якось  не  так,  як  завжди,  поводиться  сьогодні  мій  онук.  І  посуд  за  собою  помив,  і  сміття  поніс.  Що  з  ним  сталося?»  -  здивувалася    бабця.  
Поки  вона  перетирала  думки  в  голові,  хлопець  вже  біля  сходів,  надворі,  годував  кота  Білу  Лапку.  Поїв  рудошерстий,  подякував  своєму  годувальнику,  ліг  на  лаві,  зажмурив  очі.  Ромчик  виніс  сміття  й  побіг  до  хати.  
З  того  часу  Ромчик  щоразу,  коли  повертався  зі  школи,  виносив  котові  то  супу,  то  борщу,  то  пів  котлети  чи  сердельки.  Зранку  міг  йому  й  канапку  зі  сиром  чи  ковбасою  кинути.  Бабуся    зауважила,  що  її  внук  став  більше  їсти  й  більше  допомагати  –  виносив  сміття,  мив  посуд.    Вона  сказала  про  це  мамі.  Неньку  зацікавив  цей  факт.    «Гм…Їсть  більше,  а  не  поправляється.  Може,  виливає  в  туалет  чи  в  раковину  на  кухні?»  –  подумала  вона    й  вирішила  прослідкувати  за  сином.  Сховалася  за  дверми  кухні  й  побачила,  що  він  половину  накладеного  в  тарілку  переливає  в  банку,  яку  ховає  до  відра  зі  сміттям.      Нічого  не  мовила  на  те.  Коли  син  поніс  сміття,  щоб  викинути  його  до  баку,  підійшла  до  вікна  на  кухні  й  побачила,  що  Ромчик  їжу  з  банки  скидає  у  бляшанку,  яка  лежить  з  боку  сходів.  До  бляшанки  підбігає  рудошерстий  кіт  із  білими  лапками  і  їсть  те,  що  приніс  йому    її  син.
- Так  ось  чому  він  просить  великі  порції!  –  скрикнула.  –  Він  котові  віддає  половину!
Коли  Роман  повернувся  зі  двору,  мама  сказала,  що  викрила  його  секрет,  бачила  з  вікна,  як  він  наливав  суп  котові.
- Не  свари    на  мене,  прошу  тебе.  Три  місяці  тому  я  зустрів  цього  кота  під  будинком,  він  ледве  дихав,  попросив  мене,  щоб  я  його  нагодував.    Як  я  міг  відмовити?
- А  чому  ти  нам  з  бабусею  нічого  не  сказав?
- Боявся,  що  будете  лаяти  мене  й  не  дозволите  виносити  їжу  котові-безхатьку.  Думав,  день-два  погодую  руденького,  він  оклигає  й  піде  туди,  звідки  прийшов.  А  він  залишився  в  нашому  дворі  і    щодня  –  рано  й  по  обіді,  чекає  від  мене  милості.  Мамо,  ти  більше  не  дозволиш  мені  його  годувати?
- Ну,  раз  ти  вже  взявся  за  цю  справу,  то  продовжуй  її  робити.  Тільки  питай,  що  можна  брати  з  дому.
- Гаразд.  Дякую.  Ти  в  мене  найкраща  матуся  у  світі!
Ромчик  обійняв  неньку  і  поклав    їй  на  щоку  свого  малого  теплого  цьомчика.  
Цілий  рік  годував  хлопець  кота.  Біла  Лапка  зажди  радо  зустрічав  свого  друга,  мурчав,  терся  об  ногу  Ромчика,    коли  він  повертався  зі  школи.  За  рік  кіт  підріс,  помудрів.  Він  часто  сидів  на  клумбі  й  слухав  пісні,  що  долітали  із  прочиненого  вікна  квартири,  що  знаходилася    на  першому  поверсі.  Їх  співав  п’ятнадцятирічний  Ігор,  який  хотів  стати  артистом.  Кіт  іноді  підспівував  йому,  тихенько,  щоб  ніхто  не  чув.  
Якось  до    Ромчикової  родини  припхалася  біда,    захворів  татко  хлопця.  Йому  необхідно  було  терміново  робити  операцію  на  серце.  Потрібної  суми  грошей  в  родини    не  було.  Зажурилася  всі  –  бабуся,  мама,  Ромчик.  Кіт  побачив  зажуру  в  очах  свого  годувальника,  спитав:
- Що  сталося,  друже?
-  Тато  захворів.
-    То  хай  лікується.
-  Він  потребує  операції,  а  вона  дуже  коштовна.  У  нас  немає  таких  грошей.  
- Я  щось  придумаю.
- Що  ти  можеш  придумати,  Білолапченку?  –  сказав  хлопчик  й  усміхнувся.
Наступного  дня  кіт,  побачивши  Романа,  підбіг  до  нього  й    каже:
- Я  придумав,  як  зможу  допомогти.  Співатиму  в  переході  у  метро.  Коли  ти  мене  одного  разу  брав  зі  собою  на  озеро,  і  ми  заходили  в  метро,  я  бачив  там  деяких  людей,  що  стояли,  співали,  і  їм  за  це    кидали  гроші.
- Так  то  ж  люди!
- Я  теж  вмію  співати.  Маю  слух.  Чесно!    Якби  ти  мені  гітару  дістав,  я  б  і  заграв,  мені  здається.  
- Є  в  мене  гітара.  Татко  колись  в  молодості  грав  на  ній.  Правда,  вона  стара,  подряпана.
- Це  навіть  краще,  що  така.  Дуй  за  нею,  часу  на  роздуми  немає.
Хлопець  метнувся  в  дім,  виніс  інструмент.
- Бери.  Тільки  потім  поверни  її  мені,  щоб  татко  не  розсердився  на  мене.
- Поверну.  Але  ти  мені  ще  картку  дай,  напиши  на  ній  таке:  «Збираю  гроші  для  доброї  людини,  яка  мене,  безхатька,  прийняла  й  цілий  рік  годувала,    на  операцію».
Приніс  хлопець  інструмент,  картку  із  записом,  мовив:
- Я  допоможу  тобі  занести  гітару,  хоч  маю  сумнів,  що  щось  із  твоєї  затії  вийде.
- Допоможи.
Підніс  хлопець  інструмент  котові  до  станції  метро.  Сів  кіт  у  проході,  став  грати  та  співати  українські  народні  пісні  –  ті,  що  чув    з  вікна  від  парубка,  який  жив  на  першому  поверсі  в  тому  ж  під’їзді,  що  й  Ромчик.  Його  в  момент  обступили  перехожі.  Вони  почали  кидати  незвичному  музикантові  у  відкритий  футляр  від  гітари  гроші.  Ну,    бо  вже  дуже  пронизливо  співав  він  і  дуже  старанно    перебирав  своїми  білими  лапками  струни  гітари.    Хлопець  постояв  трохи  поодалік  від  кота,  послухав  його  гру,  а  тоді  усміхнувся  й  сказав,  що  йде  робити  уроки  і  години  через  три  повернеться,  щоб    допомогти  Білолапкові  занести  інструмент  додому.
- Чекатиму  тебе,  -  мовив  кіт.
Коли  Ромчик  повернувся  до  метра,  у  кота  футляр  майже  доверху  був  наповнений  паперовими  купюрами.  Лежало  там  і  п’ять  гривень,    і  десять,  і  двадцять,  і  п’ятдесят,  і  сто.  А  якийсь  пан  навіть    кинув  10  доларів.    Цілий  тиждень  співав  кіт  під  бій  гітари  і  щоразу  на  іншій  станції  метро.  Люди  радо  кидали  вусаню  гроші.  Бо  ж  такого  дива  ще  ніколи  в  своєму  житті  не  бачили,  щоб  кіт  умів  грати  на  музичному  інструменті  й  співати  українські  народні  пісні.  А  коли  Біла  Лапка  співав  пісню  Володимира  Івасюка  «Червона  рута»,    Скрябіна  «Люди,  як  кораблі»,  «У  осені  очі  твої»  від  гурту  «КОЗАК  СИСТЕМ»,  то  перехожі  просто  шаленіли.  Вони  гучно  плескали,  кричали  «браво»  і  спішили  вкинути  у  футляр  якусь  солідну  купюру.    Та    не  все  відбувалося  гладко.  Сьомого  дня  з  рудошерстим  артистом  стався  неприємний  випадок  –  один  підпилий  молодик,  побачивши  гроші  у  футлярі    кота,  вирішив  їх  забрати  собі.  Це  йому  не  вдалося.  Кіт  розізлився  на  нахабу,  вкусив  його  за  руку,  коли  той  хапав  гроші,  ще  й  подряпав  лапою      обличчя.    Треба  було  бачити,  як  втікав  підпилий  хуліган  від  рудошерстого!  Все  ж  стояти  котові  в  метро  стало  небезпечно,  бо  хоч  молодик  і  відступився,  та  обіцяв,  утікаючи,  що  повернеться  зі  своїми  дружками,  і  вони  розірвуть  новоз’явленого  артиста  на  шматки.
- Обійду  усі  станції,  чуєш,  -  кричав,  біжучи,    -  знайду  тебе  і  ро-зір-ву!!!
Кіт  розповів  про  інцидент,  який  стався,  Ромчику,  коли  той  прийшов  його  забирати  по  обіді.  Хлопець  сказав:
- Більше,  Біла  Лапко,  ти  не  підеш  співати.  Мама  сказала,  що  грошей  уже  зібрано  достатньо  для  того,  щоб  татові  зробили  операцію.  Трохи  зібрав  ти,  трохи  передали  татові  співробітники,  трохи  мамині,  якусь  лепту  внесли  й    сусіди  по  під’їзду.  
- Радий  це  чути.
І  справді,  на  другий  день  після  цієї  розмови  хворому  зробили  операцію.  Вона  пройшла  успішно.  Коли  тато  прокинувся    після  наркозу  й  побачив  біля  себе  жінку,  то  спитав  у  неї:
- Як  тобі  вдалося  зібрати  потрібну  суму?
Мама  розповіла  йому,  в  т.  ч.  й  про  те,    як  рудошерстий  співав  у  метро,  і  що  йому  погрожував  розправою  якийсь  розбійник.
- Спочатку  тато  сміявся,  а  потім  заплакав  і    сказав:
- Цьому  котові  місце  в  нашій  квартирі,  а  не  надворі.  
- Я  теж  подумала  про  те,  щоб  його  забрати  з  вулиці.
- А  співати  від  тепер  буде  тільки    для  нас  і  для  наших  гостей,  але  тоді  лише,  коли  сам  захоче.  
- Чудова  ідея!  Запропонуємо  йому  це.
Того  ж  таки  дня  кота  забрали  з  двору  до  квартири.  Ромчик  був  на  сьомому  небі  від  щастя,  відтепер  Біла  Лапка  жив  з  ним  в  одній  кімнаті,  спав  з  ним      в  одному  ліжку  і  в  туалет  навчився  ходити    на  лоток,  коли  не  було  кому  його  вивести  надвір.  Хлопчик  гуляв  з  рудим,  коли  повертався  зі  школи.  Інколи,  сусіди  збиралися  біля  під’їзду  і  просили    Білолапенка  щось  заграти  їм  на  гітарі  й  заспівати.  Коли  кіт  погоджувався,    хлопець  виносив  музичний  інструмент  і  Біла  лапка  давав  концерт.  Коли  закінчував  його,  слухачі  плескали  йому,  часом  і  дари  приносили  коту:  хто  кусник  ковбаски,  хто  шматок  сиру  чи  сала,  хто    яйце.  Старші  на  біс  просили  виконати  пісні  «Червону  руту»,  «Ніч  така  місячна»,  молодші  -    «У  осені  очі  твої»  з  репертуару  «КОЗАК  СИСТЕМ»,  «Поцілуй,  обійми»  -  від  «БЕЗ  ОБМЕЖЕНЬ»  або    «Не  йди»  -  від  гурту      «Океан  Ельзи».  
Ось  така  історія.                                                

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810424
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2018


ДО ДНЯ ЗАХИСНИКА ВІТЧИЗНИ

І  коли  ти  п’єш  каву  зі  струдлем  в  каварні  чи  вдома.
І  коли  дивовижу  із  вулиць  безмірами  п’єш.    
І  коли  тебе  в  ліжко  вкладає  бажання  і  втома,  
І  коли    ти,  збудившись,  до  праці,  навчання    встаєш,

І  коли,  мов    метелик,  летиш  на  привабливе  світло
Все-можливих  тусовок  чи  просто  в  театр  на  балет,
І  коли,  обцілований  сонця  устами  і  вітру,
Одягаєш  на  душу  блаженного  стану    браслет,

І  коли  ти,  занурившись    в  книгу,  вишукуєш    скарби,
І  коли  сієш  жито  чи  вариш  гурманам  обід,  
І  коли  позичаєш  у  літа  чи  осені  фарби  
І  у  книзі  життя  розмальовуєш  завтрашній  слід.

І  коли  несмертельна  недуга    тебе  атакує,  
Щось  не  так,  як  хотілось,  не  смій  докоряти    судьбі,
Пам’ятай,  що  на  сході  стоїть  і    життям  ризикує
Захисник    України,  щоб  вільно  жилося  тобі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809925
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.10.2018


ІВАН ПАВЛО II

Іоан  Павло  Другий.  Хто  він?
Папа  Римський,    слуга    Господній.
В  ньому  зріли  слова  Христові,  
Мов  улітку  плоди  городні.

В  нім  добро  дзвеніло,    мов  ліра,
Ніс  його  людям  різних  націй.
Паленіла    зорею  віра
В  силу  мрії,  не  тільки    рацій.

В  світ  ішов  він  –  і  всяк  всміхався,
Бо  радів  його  світлій    з’яві,  
В  слово,  мовлене  ним,  вслухався,
Зашивав  ним    стежки  діряві.

Все  любив    він,  що  душу  тішить  –  
Добру  книгу,  виставу,  лижі.
Віднайшов  словотвору  ніші,  
Правд  лишив  у  них    дивовижі.

Вчив  прощати  минуле  вірних,
Шанувати  людину  й        Бога.
Перл  –  один  із  його  добірних:
«Вір  в  любов.  У  ній  -    перемога».


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2018


КАЗКА ПРО МЕШКАНЦІВ ЛІСУ-ПРАЛІСУ ТА ВЕДМЕДЯ БІЛОШЕРСТОГО

               В  одному  карпатському  лісі  жили  різні  тварини  –    звірі,  птиці,  плазуни,  комахи.    Його  головою  був  тигр  на  ймення  Смугач.  Любив  він  самоту,  рідко  коли  з  ким  сходився,  хіба  часом  ходив  у  гості  до  свого  молодшого  брата  Підсмугача  або  той  його  відвідував.  Але  раз  на  місяць,  так  було  заведено  з  давніх  часів,  голова  лісу  збирав  своїх  підданих  на  галявині  біля  джерела  і    проводив  нараду.  Від  кожного  роду  приходив  один  представник.  Мешканці    карпатського  лісу  жили  між  собою  дружно,    кожен  із  кимось  товаришував.  Лисиця  Рудька,  наприклад,    дружила  з  куницею  Кунькою,  Ведмідь  Буркун  –  з  вовком  Ребриком,  заєць  Сіряк  із  бобром  Зубком,  їжак  Шпичка  з  кабаном  Ікластиком,  лось  Рогач  –    із  косулею  Коською,  а  ворона  Каркуся  з  орлицею  Злетою.  Кожна  тварина  в  лісі  виконувала  обов’язки,  покладені  на  неї  громадою.  Рудька  і  Кунька  підмітали  стежки-доріжки,  скидали    сміття  в  яри  та  присипали  його  глиною.        Буркун  із  Ребриком      будували  хати  для  мешканців  лісу.    Сіряк  із  Зубком    виготовляли  будівельні  матеріали  із  висохлих  дерев,  які  їм  привозили,    й  продавали  їх  у  своєму  магазині,  який  називався  «Тепла  оселя».  Їжак  Шпичка  з  кабаном  Ікластиком    робили  меблі  на  продаж  й  возили    до  меблевого  магазину,  яким  завідував  молодший  брат  Тигра  Смугача  –  Підсмугач.  Рогач  із  Коською  в  теплу  пору  косили  газони  у  місцях,  де  гралися  діти  лісових  мешканців,  збирали  лікарські  рослини,    в  холодну  –    виготовляли  на  замовлення  бажаючих  матраци,  подушки,  ковдри  і  теж  їх  продавали.    Каркуся    та  Злета  теж  мали    магазин,  на  першому  поверсі  якого    ворона  продавала  продукти  харчування  –  хліб,  печиво,  мед,  молоко,  горіхи,  сушені  гриби,  всілякі  ягоди,    дикі  яблука  й  грушки  та  інше,  а  на  другому,  орлиця,    –  одяг,  взуття,  торбини,    гаманці,  парасолі  та  інші  потрібні  дрібнички.  
Коли  мешканці  збиралися  на  нараду,  то  спочатку  слухали  Смугача.  Той  доповідав  про  те,  що  було  зроблено  за  місяць  для  лісової  громади,  скільки  грошей  і  на  що  витрачено,  скільки  залишилося  в  касі.  Після  цього  помічники  тигра      звітували  про  свою  роботу.    Половину  із  зароблених  грошей  лісові  мешканці  тратили  на  свої  потреби,  половину  віддавали    касирці  –  білці  Пишнохвістці,  під  розпис.  Гроші,  які  вона  приймала,    йшли  на  розвиток  громади,  на  загальні  потреби:  на  охорону  та  відбудову  лісу,  на  підтримування  чистоти  в  ньому,  на  допомогу  хворим  та  немічним.    Такий  порядок  усім  подобався  й  існував  довгі  роки,  до  того  часу,  поки  в  лісі-пралісі  не  з’явився  ведмідь  на  ймення    Білошерстий.  Його  ім’я  йому  підходило,  бо  він  і  справді  мав  білу  густу  шерсть.  Як  Білошерстий  забрів  до  давнього  карпатського  лісу,  ніхто  не  знав.  Може,  прилетів  з  якогось  далекого  краю  на  чарівному  килимі,  може    виліз,  як  джин,    із  якоїсь  пляшки  чи  бочки,  яку  хтось  випадково    відкоркував,  але  з  того  часу,  як  він  з’явився,  сталий  порядок    у  лісі  порушився  й  усе    пішло  шкереберть.    
Новоприбулий  мешканець  відрізнявся  від  усіх  тварин  лісу  тим,    що  не  хотів  працювати.  Він  завжди  мав    у  кишені  своєї  шуби  пляшку  з  якоюсь  наливкою  і  кожному,  до  кого  підходив,    пропонував  відпити    з  неї  ковточок  взамін  на  хліб  і  сіль.    Наливка  мала  непоганий  смак,  зігрівала  в  холод,  у  спеку  холодила.  Тож  звірі  радо  приймали  частування  Білошерстого.  Але  через  якийсь  час,  хтось  за  тиждень,  хтось  за  два,  хтось  за  три  з  тих,  хто  пробував  наливку,  змінили  свою  звичну  поведінку.  Вони  перестали  виконувати  покладені  на  них  обов’язки.  Лисиця  з  куницею  не  підмітали  стежки,  Буркун  із  Ребриком  не  будували  жител.  Сіряк  зі  Зубком  не  виготовляли  будівельні  матеріали,  а  Шпичка  й  Ікластик  меблі.  Рогач  із  Коською  не  стригли  газони,  не  виробляли    тих  речей,  на  які  лягають  і  якими  вкриваються  звірі,  коли  йдуть  до  сну.  Хіба  Каркуся  та  Злета  продовжували  займатися  торгівлею.  Вони  наливки  не  пробували.
         Розізлився  Смугач,  коли  дізнався  про  такі  лихі  зміни.  Він  скликав  тварин  на  позачергове  зібрання.  Зобов’язав  сороку  Білобоку  донести  його  наказ  до  кожного  з  тих,  хто  в  лісі-пралісі  проживає.  Але  Білошерстий  і  Білобоку  спокусив  своєю  наливкою.  Тому  вона  нікому  нічого    не  повідомила,  тільки  Білошерстому  сказала  про  наказ,  і  це  було  ще  до  того,  як  ковтнула  кілька  грамів  запашної  рідини,  яку  він  їй  поспіхом  накрапав  до  дзьобика.  
             В  призначений  головним  тигром  лісу  час  ніхто  зі  звірів  біля  ставка  не  з’явився.  «Що  ж  робити?»  –  думав  Смугач.  Поки  він  думав,  майданчики,  двори  заростали  будяками,  стежки  покривалася  сміттям,  молоді  сім’ї    не  могли  придбати  собі  житло  після  одруження  і  тому    спали  просто  неба  у  траві,  не  мали  ані  ліжка,  ані  крісла,  ні  стола,  ні  одягу  нового  чи  взуття.  Так,  як  майже  ніхто  не  працював,  то  і  грошей  не  отримував.  Запаси  продуктів  у  коморах  звірів  закінчувалися.  «Треба  якось  прогнати  цього  зайшлого  ведмедя  з  нашого  лісу,  -  прийшов  до  висновку  Смугач,  -    бо  страшно  подумати,  чим  все  може  закінчитися,  як  він  ще  трохи  поживе  в  нашому  лісі.  Але  як  прогнати  зайду-ведмедя?  Він  великий,  сильний  і  лютий,  завжди  носить  при  собі  пляшку  зі  чарівною  рідиною  і  кожному  зустрічному  дає  її  спробувати.  Як  ця  пляшка  наповнюється?  Ким?  Не  Божі  чари  у  тій  рідині!  –  роздумував  голова  лісу,  -    ой,  не  Божі!  Від  нечистого,  мабуть,  вони,  раз  усі,  хто  ковтає  напій,  знеохочуються  до  праці,  до  порядку,  перестають    поважати  одне  до  одного.  А!  –  прошила  тигра  ще  одна  думка,  -  треба  якось  відібрати  в  Білошерстого  ту  пляшку.  Розбити  її  –  і  ділу  кінець.  Але  як  це  зробити?...»
Вирішив  Смугач  порадитись  зі  своїм  молодшим  братом  Підсмугачем.  Пішов  до  нього  в  гості.  Знав,  що  він  не  ковтав  рідину  з  пляшки  Білошерстого.
- Здоров  був,  братику!  –  мовив  Голова  лісу,  зайшовши  в  дім    Підсмугача.
- І  ти  будь  здоровий.  Сідай  до  столу.  Супом  пригощу  тебе.  Щойно  зварив.
- Не  до  супу  мені,  брате.  Знаєш,  мабуть,  що  в  нашому  лісі  коїться?
- Як  не  знати?  Не  сліпий  і  не  глухий  я,  дяка  Богу.
- І  що  нам  робити  зі  всім  цим?
- Не  знаю.
- Я  маю  одну  думку  –    треба  якось  викрасти  пляшку  з  кишені  шуби    Білошерстого.
- Добра  ідея.  Але  як  це  зробити?
- Прийшов  ось  з  тобою  порадитися.
- Гм…  Ну,  не  цілу  ж  добу  бродить  лісом  той  ведмедько.  Колись  же  й    засинає?
- Та  мусить.
- Треба  винюхати,  де  він  спить,  коли  сон  його  лапає,  а  як  будемо  це  знати,    то  зможемо  ту  нечисть,  яку  він  носить  у  пляшці,  забрати,  -    мовив  Підсмугач.
- А  як  пробудиться?  Кажуть,  він  шубу  ніколи  не  знімає  зі  свого  тіла,  а  як  розізлиться,  то  найміцніше  дерево  вирве  зі  землі  з  коренем,  переламає  на  друзки.
- Ну,  тоді  треба  його  добре  приспати.
- Точно.  Нарвати  чар-зілля  і  напоїти  його  ним.  Але  як  зробити  так,  щоб  він  захотів  це  зілля  випити?  
- Треба  подумати…  Ага!  Придумав  уже.
- Так  скоро?    Говори.
- Ти  підеш  до  цього  ведмедя  –  лежебоки-невмивайка-наливайка  і  запросиш  його  до  себе  на  обід.  Скажеш,  що  хочеш  з  ним  побалакати,  владу  йому  передати,  вручити    грамоту  з  печаткою,  на  якій  буде  записано,  що  відтепер  він,  Білошерстий,  володар  лісу.  Коли  спитається,  чому  ти  так  хочеш  вчинити,  скажеш,  що  вже  не  можеш  собі  дати  раду  зі  своїм  підданими,  ніхто  з  них  тебе  не  слухає.  І  це  буде  правдою!
- Гіркою  правдою!  А  далі  що  ж?
- Він  прийде  до  тебе,  і  ти  даси  йому  випити  чаю  зі  снодійною  травою.  Коли  Білошерстий  засне,  витягнеш    з  його  одежі  пляшку.
- А  в  тебе,  брате,  мудра  голова!  Через  рік-два-три  передам  тобі    свою  владу,  якщо,  звісно,    мені  вдасться  позбутися  того  клопоту,  що  звалився  на  мою  голову  невідь  звідки.
- Як  накажеш  мені  колись  служити  лісовій  громаді,  і  вона  не  буде  проти,  то  служитиму.  Та  зараз  не  час  про  це  говорити.  Треба  якнайшвидше  рятувати  ліс  від  небезпечного    зайди.  
- Так.  Завтра  зраночку  піду  до  нього.  
Наступного  дня  Смугач,  вставши  вдосвіта,  поклонився  святим  Небесам,  поцілував  землю  лісу-пралісу  й  пішов  до  Білошерстого.  Коли  зустрів  його,    сказав  йому  все  те,  що  порадив  йому  молодший  брат.  Білошерстий  погодився  прийти  до  голови  лісу  в  гості.    Як  тільки  ведмідь  сів  до  столу,  Смугач  налив  йому  чаю  зі  снодійної  трави.  
- Випий!  Цей  чай  підбадьорливий!  Сил  додає  тілу,  радість  вливає  до  крові.
-              У  мене  теж  є  гостинець  для  тебе,  -  сказав  Білошерстий.  -    Давай  чарку,  та  якнайбільшу.
Тигр  дав.  Ведмідь  витягнув  із  кишені  пляшку  (рідина  у  ній  ніколи  не  зникала)  і  налив  господарю  з  неї  наливки.  Смугач  подякував  за  питво,  взяв  чарку  до  лапи.  Ведмідь  почав  пити  чай,  що  його  йому  приготував  Смугач.  Він  був  рожевим  на  колір  і  гарно  пахнув  –    малиною.  Пив  і  хвалив  напій:  «Смачний!  Ароматний!»    А  голова  лісу  тільки  вдав,  що  випив  ведмедеву  наливку,  а  сам  непомітно  для  ведмедя  вилив  його  в  рукав  свого  грубого  смугастого  светра,  який  спеціально  для  цієї  оказії  вдягнув.  Через  кілька  хвилин  Білошерстий  заснув,  та  так  міцно,  що  не  чув,  як  тигр  витягнув  пляшку  з    кишені  його  шуби,  як  до  хати  ввійшов  Підсмугач,  як  тигри-брати  вклали  його  до  великої  тачки,  повезли  і  скинули  за  лісом,  недалеко  від  села.  Коли  Білошерстий  очуняв,  то  почув  якісь  крики.  Підняв  голову  й  побачив  людей,  які    наближалися  до  того  місця,  де  він  лежить.  Хтось  тримав  вили,  хтось  спис,  а  в  когось  і  справжня  мисливська  рушниця  була  в  руках.  Всі  дружно  кричали:  «Смерть  руйнівнику!  Смерть  руйнівнику!»    Ведмідь  злякався  не  на  жарт,    зірвався,  мов  ошпарений,  на  лапи  й  кинувся  навтьоки.    Люди  побігли  за  ним,  але  не  наздогнали.  Зник  лежебока-підпивайко-наливайко,  розчинився,  мов  пара  над  озером.  А  пляшку  з  наливую  Смугач  розбив  об  скелю  й  перехрестив  те  місце  тричі.  
         З  того  часу  більше  ніхто  не  бачив  ведмедя  Білошерстого  у  карпатських  краях.  А  всі  тварини  лісу    по  якомусь  часі  знову  взялися  до  праці,  кожен  до  своєї.  Й  зажили    дружно,  по-честі,  так,  як  це  було  до  того  часу,  поки  до    їхнього  лісу  не  забрів  ведмідь  у  грубій  білій  шубі    з  пляшкою  в  кишені.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809703
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2018


ХОЧ РАЗ

Без  вас  мій  ранок  кожен  і  обід,  
І  вечір  теж  не  висвітлений  вами.
Ви  мій  солодкий  недосяжний    плід,  
Сльозою  вмитий,  витертий  вітрами.

Ви  мій  неспокій,  що  з  душі  проріс,  
Моя  туга,  що  рухається  кров’ю.  
Мій  вічний  голод,  що  росте,  мов  ліс.
Хоч  раз  та    угасіть    його  любов’ю.

Засійте  радість  у  моїм  нутрі.
Спаліть  на  вугіль  всі  свої  вагання.    
Зловіть  для  мене    у  ріці  Дніпрі  
Ту  рибу,  що  виконує  бажання.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2018


КАЗКА "КИЦЯ_РЯТІВНИЦЯ"

Йшов  другий  місяць    літа.  Восьмирічна  Марічка  гуляла  зі  своєю  однокласницею  Зоряною      у  дворі.    Раптом  позад  себе  вона  почула  голосне  гавкання.  Повернулася  й  побачила  біля    дворового  пса.
- Чого  гарчиш?  –  спитала  його.
Той  ніяк  не  відреагував  на  Марійчине  запитання,  продовжував  грізно  гавкати.
Марічка  підійшла  ближче  і  побачила,  на  кого  гавкає  пес  –  на  кошеня,  що  сховалося  під  сходами.  Воно  звилося  в  клубок  і  не  знало,  що  йому  робити.  У  великих  блакитно-сірих  очах  кота  завмер  переляк.    Коли  він    побачив  Марічку,  сказав  їй  пошепки:
- Врятуй  мене,  дівчинко.  Будь  ласка.
Марічка  рішуче  підійшла  до  кривдника:
- Ану  відійди,  псюро,  від  кошеняти,  бо  покличу  тата  і  той  тебе  більше  не  підпустить  до  нашого  двору.
Пес  витріщився  на  Марічку.  
- Гав!  Гав!  –  вишкірив  зуби.    –  Хочеш,  щоб  я  на  тебе  свою  лють  перекинув?
- Не  боюсь  я  тебе!  Відійди,  кажу.  Я  не  одна  у  дворі,  глянь  вліво,  там  подруга  моя  стоїть.    Отримаєш  від  нас  на  горіхи,  як  не  послухаєш.
-            Так!  –  крикнула  Зоряна,  наблизившись.
Пес  кілька  секунд  думав,  а  тоді  потихеньку  став  віддалятися  від  місця,  де  стояв,    ліг  собі  біля  лавки  і  став  спостерігати  за  тим,  що  буде  далі.      Марічка  витягнула    котика  з-під  сходів.  Він  був  легенький,  мов  пір’їнка,  хоч  мав,  певно,  вже  зо  три  місяці,  бо  довгеньким  був,  й  тремтів  від  страху.  
- Не  бійся,  -  мовила  Марічка.  -    Я  тобі  кривди  не  заподію.  Зараз  занесу  тебе    до  своєї  квартири  і  чимось  нагодую.
- Візьмеш  його  до  себе?  –  запитала  Зоряна.
- Так.  Бо  пес  не  залишить  його  в  спокою.  А  він  дивись,  який  –  малий,  худий  і,  мабуть,  дуже    голодний,  тремтить,  як  осикова  гілка.
- М’яв!  –  мовив  кіт.  –  Так,  я  голодний,  і  навіть  дуже.  Забери  мене,  дівчинко,  нагодуй.  Буду  дуже  тобі  вдячний.
- А  мама  не  буде  на  тебе,  Марічко,  сварити  через  цього  безхатька?  –  поцікавилась  подружка.
- Не  знаю.  Зараз  побачу.
Принесла  дівчинка  скарб,  який  знайшла  під  сходами,    додому.
- Де  ти  його  взяла?  –  спитала  ненька,  коли  побачила  котячий  клубок  не  першої  чистоти  в  руках  доньки.
- У  дворі.
- Віднеси  назад.
Марічка  голосно  заплакала.
- Чого  ти?
- Його…  ,  -      проскиглила,  –  його…  пес  дворовий  хотів  загризти.  Якби  я  не  відігнала  того  злого  собацюру,  то  таки  загриз  би.    А  він…  ще  такий  маленький  і  без  мами.  У  дворі  йому  залишатися  небезпечно.  Давай  його  залишимо  в  себе,  матусю.  Прошу  тебе!
Дівчинка  почала  голосно  плакати,  котик  жалісно    й  тонко  нявчати.  Мамі  не  залишалось  нічого  білше,  як  сказати:
- Гаразд.  Хай  залишається.  Я  його  викупаю,  але  ти  будеш  сама  за  ним  доглядати  –  годувати,  виводити  на  прогулянку,  забирати  з  двору,  змінювати  йому  насип  в  туалетному  лотку.
- Звичайно  буду.  Дякую,  мамочко!
Мама  викупала  кота  в  тазі.  Поки  Марічка  сушила  його,  закутавши    в  рушник,  пішла  до  ветаптеки,  купила  в  ній  краплі  від  бліх,  ошийник,  а  в  супермаркеті  –    корм  та  туалет  для  котяти.  Коли  хвостатий    найденник  був  нагодований,  вимитий  і  пролікований,  то,  помурчавши  кілька  хвилин,  заснув  на  старому  маминому  шалику  в  кутку  Марійчиної  кімнати.  Спав  довго,  майже  добу.  Мабуть,  був  втомлений  вулицею  і  страшними  пригодами.  Коли  ж    пробудився,  привітався  з    Марічкою.  Дівчинка    назвала  кота  Максом.    Та  це  був  не  хлопчик,  як  виявилось  згодом,    а  дівчинка.  Тому  прийшлося  тварині  змінити  кличку.  Так  Макс  став  Максою,  а  згодом  Масьою.    Спинка  у  Масі  була  тигрова,  лапки  теж,  хіба  на  кінчиках  білі,    ніби  черевички  взув,  і  грудки    білі,  мовби  жабо  на  них  начепив.  Марічка  одразу  полюбила  кішку,  а  кішка  її  –  стрічала  зі  школи,  проводжала  до  неї,  сиділа  на  колінах  своєї  малої  господарки,  коли  та  вчила  уроки.  Мама  теж  полюбила  Масю,  але  злилась  на  на  неї,  коли  вона  інколи  робила  сюрпризи  їй:  лишала  калюжу  зі  сечі  в  якійсь  частині  хати  –  під  дверима,  наприклад,  чи  під  ліжком.  Неньці  доводилось  довго  вимивати  місце,  де  киця  спорожнила  свій  міхур,  щоб  звільнити  його    від  неприємного    запаху.  
 Марічка  пояснювала  киці,  що  так  не  слід  робити,  але  Мася  все-одно  час  від  часу  робила  шкоду.  Може,  тому,  що  мама  сварила  на  неї?  Хто  зна.  
Коли    киця  прожила  місяць  у  квартирі  Марічки,  підросла  й  збільшила  свою  вагу  вдвічі,  до  них  приїхала  бабуся  зі  села.  Привезла  молоко,  сир,  сметану.  Марічка  найперше  Масі  сиру  накидала  в  мисочку.

- Ще  й  сама  не  спробувала,  -  сказала  бабця,  а  вже  кота  взятого  з  вулиці  годуєш?
- Та  ти,    подивись,  як  він  наминає  сир.  Подобається  йому  він,  бабцю.
- Ще  б  не  подобався!  Натур-продукт!  Тільки  ж  я  тобі  та  твоїм  батькам  привезла  сир,  а  не  котові.  
- Він  теж  член  родини.
- Добрий  член!  Хіба  шкоду  робить.  Мама  вже  все  мені  розповіла.  І  навіщо    кота  тримати  в  квартирі?  Інша  справа,  коли  живеш  у  своєму    домі,  де  є  власне  подвір’я,  де  кіт  увесь  день  може  бігати  та  ще  й  користь  приносити  –  мишей  ловити.
- Я  його  люблю,  бабусю,  а  він  любить    мене.  Хіба  цього  мало?
-  Не  знаю.
-  Так  ото  ж.
Коли  прийшла  ніч  і  всі  пішли  спати,  кіт  заснув  на  ліжку  біля  Марічки.  Вночі  він  пзбудився,    почув,  як  бабця  стогнала  за  стіною.    Просунув  тіло    до  її  кімнати  через  ледь  прочинені  двері,  зрозумів,  що  з  бабцею  щось  не  те.  Виліз  на  неї,  пройшовся  по  грудях,  наче  робив  діагностику,  а  тоді    став  голосити:
- Хто-небудь,  біжіть  сюди!  У  бабці  серце    зупиняється!  М’яв!  М’яв!  М’яв!  
Але  ніхто  не  почув  його  тонкого  писклявого  голосу.  Всі  міцно  спали,  бо  пізно  лягли,    з  бабцею  довго    спілкувалися.  «Що  ж  робити?»  -  думав  кіт.    Ліг  він  на  хвилинку  бабці  на  груди,  зігрів  їх  трохи,  а  тоді  встав  і  лапами  почав  інтенсивно  масувати  м’язи,  під  якими    билося  бабине  серце.  Старенька  розплющила  очі.  Їй  значно  полегшало,  гострий  біль  зник.  Зраділа.  Зрозуміла,  хто  її  рятівник,  погладила  кота,  а  тоді  загукала:
- Доню,  люба,  підійди!
 Марійчина  мама  збудилася,  прибігла  до  бабці.  
- Що  сталося,  мамо?  –  спитала.
- Серце    прихопило,  доню.  Крізь  сон  відчула  в  грудях  гострий  біль.  А  потім  стало  важко  дихати,  думала,  що  вже  помру.  А  кішка  (уявляєш?)  врятувала  мене.  Так  вправно  забила  лапами  по  грудях,  що  смерть  злякалась  і  відступила.
- М’яв!  М’яв!  Так!  Так!  –  сказала  Мася.  
- Я  все-таки  викличу  тобі  швидку  допомогу,  -  мовила  мама  й  набрала  101.  
Коли  лікар  прибув  і  оглянув  бабусю,  сказав,  що  критичний  стан  минув,  але  попросив  медсестру  зробити  якийсь  укол  жінці    й  порадив  їй  пройти  обстеження  ближчим  часом.  Бабця  це  зробила.  З  того  часу  вживала  щодня  пігулки,  які  їй  виписав  лікар,  і  прожила  ще  багато  років.  Щотижня  вона  привозила  зі  села  у  дім  онуки  молоко,  сир  та  сметану  і  просила  якусь  частину  дарів    вділяти  киці.    Вона  щоразу  ніжно  гладила  Масю  й  казала:
- Моя  ж  ти  киця-рятівниця!  Як  добре,  що  тебе  до  свого  мешкання  принесла  моя  онука.  
З  того  часу  Мася  при  поребі  займалася  лікуванням  домочадців.  Як  у  когось  живіт  заболів,  шия  чи  спина,  наприклад,  киця  лягала  на  хворе  місце,  вигрівала  його  своїм  теплим  пухнастим  тільцем  або  масувала  лапками,  і  хвороба  відступала.  Так  віддячувала  за  те,  що  її  не  кинули  тоді,  коли  перебувала  в  біді.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809578
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2018