| Сторінки (35/3446): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Вона, і справді, дивна жінка.
Закохалася в молодшого за себе чоловіка,
в чоловіка зі сонцесяйною усмішкою,
вольовим обличчям і тілом Аполлона,
чоловіка з міцним духом і незламними принципами. Ну, так, спочатку вона не розраховувала на те,
що буде претендувати на якісь фізичні контакти з ним, думала, просто слідкуватиме за його життям та діяльністю тихенько,
на відстані, й отримуватиме від цього насолоду. Якийсь період часу її задовольняла та роль,
яку вона собі окреслила, ну, майже задовольняла.
Їй вистачало того, що вона могла бачити дописи, світлини цього чоловіка в одній зі соціальних мереж, знати про те, де він і чим займається,
її тішило те, що могла розділити з ним
його радощі та смутки
і навіть залишити свій коментар під якимсь із постів. Він прорізав її шкіру гострим лезом своєї зваби непомітно
і з кожним новим днем усе глибше й глибше
заходив у її тіло.
За якийсь час він став почуватися в ньому,
як у власному мешканні.
Сідав собі в широкий човен її чуттів,
вільно плавав судинами її крові,
коли йому цього бажалося,
спав, розвинувши руки й ноги,
на її м'яких розлогих легенях,
робив стрибки і качав прес,
стоячи чи лежачи на килимку її серця.
Спочатку вона раділа всьому цьому
(він у ній, вона чує його).
Потім плакала (їй боліла його невидима присутність). Потім знову раділа.
І так почергово, поки не зрозуміла,
що той він, який був у ній, зовсім не він.
Справжній він – далеко від неї,
справжній він – це той чоловік,
який любить багатьох і водночас нікого,
справжній – це той, хто оселяється в різних жіночих тілах одночасно,
має такі ілюзіоністські здібності.
Але її почуття до нього були не вигаданими.
Бо чого їй так любо робилося,
коли тулила його портрет до грудей?
І чого їй робилось так зле, як ховала подалі його від ока?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2021
Він стояв у натовпі людей, за два кроки від неї,
він – її вилеліяна в серці, виношена в думах мрія,
її солодкий екзотичний плід,
який їй так давно кортіло скуштувати.
Стояв близько. Так. Але не сам. У натовпі.
«Ну ж бо, жінко, - напосідала ситуація, - зберися зі силами, кинь тому блискучому фруктові до вух хоча б такі нейтральні слова, як привіт чи добрий вечір».
«Не можу. Ти ж бачиш, він зайнятий розмовами з іншими». «То й хай собі. Ти теж маєш право на увагу.
Ну ж бо, вперед! Скинь ремінь страху з ніг своїх,
зроби ще крок назустріч щастю.
Кинься йому в обійми чи, принаймні, до його тіла доторкнись, промов: «Я рада бачити тебе». Дій!
«Ні. Хіба ти не помітила, що за ввесь час, поки я стояла тут, поруч, він ні разу не випустив яскравих зір з очей своїх, не кинув їх у темінь мого неба;
тривоги, що зросла осотом в моєму серці, не вижав своїм місяцем-серпом. Ніби мене й не знає, ніби порох я або людина-невидимка».
«То ти упустиш шанс, таки не підійдеш?»
«Ні. Не торкнусь ні спини, ні волосся. Тут інші його в ранг своїх возносять. Я, бачачи це, віру в шанс втрачаю. Тому це місце, де стоятиме ще певний час плід моїх дум, світ моїх мрій, негайно покидаю.
Як біль, що в серце зуби вп'яв уже, я винесу, не знаю?»
«Ех, роби, що хочеш, над тобою я контроль втрачаю». «Втікаю...»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2021
Вчора поразки жінки X зібралися на чергову нараду в одному з відділів її головного мозку і, перебиваючи одна одну, закидали її своїми претензіями:
- Ти взагалі піддаєш якомусь логічному аналізу, жінко, свою поведінку? - говорила їй Л.
- Ти здатна керувати всією цією залізницею, яка вмонтована у твою голову і потребує чіткої, спланованої системи дій? - казала Ю.
- Якби вона була здатна, то не поводилася б так, як легковажна молодиця, родинні обов'язки якої пішли у безстрокову відпустку, - мовила Б.
- Та вона навіть не молодицю своєю поведінкою нагадує, а дику юнку, яка ще не набила достатньо ґуль у дорозі, і тому шукає пригод на свою голову, - додала О.
- Або ще гірше - дитя, яке не вміє відповідати за свої вчинки і прагне робити виключно те, що йому подобається, - мовила В.
- Точно, милу безтурботну дитину нагадує, - погодилась Щ. - Любить їсти шоколад і морозиво, хоче, щоб їй все пробачали, щоб щодня обіймали і гладили по голові.
- Ходить та їздить на велосипеді, підстрибуючи, - вставила А.
- Співає, танцює у всіх на виду, - випалила С.
- А ще говорить з деревами, квітами, сонцем та місяцем і навіть з якоюсь людиною на портреті, - сказала, роблячи дивакувату міну на обличчі, Т.
- То що нам з нею робити? - запитала Я.
- Думаю, нам слід ретельно контролювати її грошові витрати, - мовила Р.
- І всі ці її подорожі, поїздки - на велосипеді і без, - протягнула А.
- Так, - махнула головою Д. - А ще потрібно сховати від неї портрет з намальованою на ньому людиною, з якою вона щодня розмовляє, як із живою. Хай живе реальним життям і спілкується з кимось наживо, - сказала І.
- Варто також, - мовила С, витягнути із шухляди її паспорт і покласти їй його на стіл. Хай щоранку, п'ючи каву, дивиться на дату свого народження, - сказала Т.
А Ь додала: "Так, хай дивиться і вкладає у скриньку свого мозку лист із написом: " Не дитина я, не юнка, не молодиця, а жінка, осіння жінка".
- А ви що скажете, друзі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920127
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2021
Вона зумисне зняла взуття з ніг
і йшла по розпеченому асфальті боса.
Її стопи горіли, плавились,
як сталь у доменній печі.
Та вона говорила собі: «Пусте!
Хай біль пронизує кінцівки
десятком гострих гарячих стріл,
тільки б серце її не тривожив.
Тільки б його звільнив від Нього –
того, кого вона колись добровільно
поселила у своєму найсвітлішому, найкомфортабельнішому номері тіла,
хто живе в ньому, спить, їсть, п'є
і платить за всі послуги, якими користується,
виключно піснею.
Але їй цього замало.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919928
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2021
Пливи, рибо, пливи –
Рікою, озером, морем.
Занурюйся в океан.
Будь в часі руху спокійна.
Я більше не наставлятиму на тебе свої сіті,
не ловитиму тебе ні гачком вудки,
ні пальцями рук,
ні шлуночками серця,
ні зіницями очей.
Я взагалі не рибалитиму.
Принаймні, у тих місцях,
де ти будеш махати плавниками,
чи бити хвостом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919861
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2021
Скажіть, будь ласка, чи це не диво,
коли з нічого – рясні плоди,
як б’ють джерела на місці пустки,
клекоче бусол, цвітуть сади?
Як зорі в очі із неба скачуть
і залишають у них свій блиск,
як пісня щастя гойдає душу,
а серце пише її на диск?
Як хоче літо туди ступити,
де осінь звила кубло колись,
як щось гаряче, в’язке, нестримне,
як магма, рветься з нутра увись?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918813
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2021
Як я твій промінь скину тепер з долонь?
Ти ж розпалив у серці вічний вогонь.
Вліз до моєї крові, як рідний, генно.
Ловиш, мов рибу, волю мою щоденно.
Як мені стерти з мозку твої пісні,
Коли їх серце чує навіть у сні?
Хоч не вручив ні разу букет надії,
В барвних тонах мої почуття і мрії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2021
Люблю свій край безмірною любов'ю,
Так, наче птах весняний переліт.
Коли вмивався він на сході кров'ю,
Хилив додолу очі ситий світ,
Щоби не бачить його сліз і болю,
Бо "головне" в житті - зірвати куш.
А що ж народ? Збирав докупи волю
І розсікав, як міг, біду довкруж.
Це й зараз робить. Кривду переможе.
Дім захистить від ворога й иуд.
І буде день. І вийде сонце гоже,
Освятить шлях, окрилить журний люд.
І розцвіте край маків і калини,
Край, де за волю кожен сотий ліг.
І ступить доля з усміхом дитини
До неньки України на поріг.
І буде пісня і пиріг зі сиром.
Війна затихне, і піде біда.
Запахне щастям, спокоєм і миром.
За це Василь Сліпак життя віддав!
28.06.19
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918128
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2021
Люблю тебе, немов орлиця висі,
Як хвойний ліс і скелі дикі рисі.
Як любить край свій навесні лелека,
Хмарки і дощ рясний липнева спека,
Метелик – квітку, райдугу – земля,
Дитяча пісня нотки «соль» і «ля»,
Як дерево у посуху – вологу,
Як сонях – сонце, колесо – дорогу,
Немов ведмідь - міцний зимовий сон,
Як потяг свист сигнальний і перон.
Люблю тебе, як лотос світло ранку,
Подвір’я – клумбу, кущик і альтанку.
Ніч – очі зір і місяця лице,
Немов Великдень паску та яйце.
Люблю тебе, як скелелаз Ай-Петрі,
Мов оплески і блиск очей артист.
І хай між нами сотні кілометрів,
Гойдаєш душу, наче вітер лист.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2021
Дереву треба довго рости - роки́,
Щоби зміцніли руки його і ноги,
Промінь тулити сонячний до щоки,
Вітер тримати спиною до знемоги.
Дереву треба випити пів ріки,
Щоби чолом торкнутися небозводу,
Чути, як розмовляють вночі зірки
Поміж собою й з місяцем про погоду.
Дереву треба інших дерев довкруж,
Щоби йому несумно жилось у світі,
Імунітет здобути до бур і гроз
І не попасти в розквіті сил у сіті -
В ті, що плетуть їм вбивці: пила й вогонь.
Дерево хоче бачити птаха в леті,
Чути прихильне слово, тепло долонь.
Вірно служити згідне за це планеті.
2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916472
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2021
У червні луг, немов молодик –
У силі, славі та красі.
Він дощові втягає води,
Купає сонце у росі.
З травинок килим викладає,
Під ноги стелить журавлям.
По ньому квіти розкидає
На радість бджолам і джмелям.
Такий живий він та веселий,
Неначе місячне лоша.
Ще й запашний! Вдихнеш, ой, леле!
До танцю проситься душа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2021
Зустрів мене привітно нині Моршин.
Налив пісень синиччиних до вух.
Підніс із різнобарвним цвітом горщик.
«Вітаю!» - мовив, знявши капелюх.
Мене, мов батько, любить він – сердечно.
Йому байдуже, скільки мені літ,
Яка фігура в мене. Безконечно
Об тіло треться, наче хатній кіт.
До себе тулить, як малу дитину.
Стрічає, як вертаю, мов посла.
Веде до зали, стелить скатертину,
Частує всім, що Бог йому послав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021
Приймав мене Київ щиро.
Горнув білий пух до ніг.
Громи відмінив і зливи,
Гостив, чим і як лиш міг.
Каштанами око вабив,
Іриси вплітав у дні.
І вишукані єдваби
У парку стелив мені.
Зі сонця стягав він упряж,
Як пан при стрічі картуз.
І грало тоді, мов Лукаш,
Воно на сопілці блюз.
Я слухала гру і мліла.
До серця вкладала скарб.
Чуття, як черешня спіла,
Ураз набирало барв.
Стрічав мене Київ фестом
Зі співом ура-гуртів.
Вражав благородним жестом
І словом екстра-сортів.
Дніпро в очі лив і Тельбін.
Прощалась, подав перо.
Не змиє ніякий термін
Привітний його прийом.
1.06.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915661
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021
Собака Баха грає на валторні.
На скрипці киця Моцарта бере.
Злітають в обшир звуки неповторні,
Торкають вуха квітів і дерев.
В долоні плещуть клени та берези.
Танок палкий півонії ведуть.
Січе зажуру промінь сонця лезом.
Навскач іде у тепломірі ртуть.
Трава повітря кропить прілим пахом.
Бузок ллє гострі пахощі з цебра.
Душа злітає в небо білим птахом,
На крилах у якої світ добра!
24.05.18
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914823
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2021
Як для рибки синє море,
Як для дятла ліс крислатий,
Як для вітру степ просторий,
Так для діток їхня мати.
Як рибалки ждуть улову,
Зм’яклі душі – тихі храми,
Так дитина прагне слово
Пити з уст своєї мами.
Як вітає ранок ниву,
Нічка небо зорецвітне,
Так дитятко ловить диво
З маминих очей привітних.
Як у спеку дожидають
У ліску дощу опеньки,
В лузі трави, так чекають
Малюки обіймів неньки.
Мама – сонце! Мама – небо!
Мама – сад, квітучий колос!
Щастя більшого не треба,
Тільки б чути її голос.
16.05.18
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914013
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2021
У бабці Килини була корова Калина. Майже щодня від середини весни до середини осені вона паслася на лужку за селом. Ходила лукою, шукала соковиту травку, жувала її, щоби бути ситою й молоко мати. Бо коли вона його у своїм вим’ї додому приносила, господиня її хвалила, їсти давала в час, коли Калина не паслась, а в хліві стояла. Та не тільки про це корівка бабці Килини думала, як паслася в лузі. Калина була спостережливою і мрійливою. Часто вона зупиняла свій хід, дивилася на пташок, що кружляли в синьому небі, на метеликів, що вилися довкола квіток, і мріяла. Їй також хотілося літати. Якось вона призналася в цьому своїй подрузі – корові Маківці, хлів якої містився на сусідньому з бабою Килиною подвір’ї. Подруга висміяла Калину.
- Де ж це таке видано, щоб корова літала? – сказала. – Щоб літати, треба крила мати.
Але Калина не здавалась. Час від часу вона стрибала через метровий рівчачок, що був наприкінці лугу, майже під лісом, і уявляла, що летить. Корови, які бачили дивні дії Калини, сміялися з неї, вони казали: "Мабуть, у неї курячий мозок або голубиний, бо літати хоче. Му-ха-ха! Му-ха-ха!" Сумно було Калині через те, що не знаходила порозуміння між своїми сусідами по пасовиську, але в розпач вона все ж не впадала. Продовжувала тренуватися.
Якось, отак перескакуючи рівчак, Калина впала й забила передні коліна. Побачила це Маківка, підбігла й мовила:
- Я ж тобі казала: те, що дається птахам, не під силу коровам. Наше призначення – давати людям молоко.
- Але я хочу більшого. Я хочу відчути радість лету, волю духу.
- Не будь дурною. Вставай швидше на ноги й ходімо до гурту. Бо зараз пастух надійде, то ще й батогом по спині надає.
Піднялася Калина. Коліна в неї трішки поболювали, але йти могла. Тож почвалала за Маківкою. Ввечері господиня видоїла Калину. Молока корівка дала менше, як зазвичай.
- Ти мало трави сьогодні їла?
- Ні. Просто впала й коліна забила. Мабуть, через стрес, який пережила, молока менше виробив організм.
- Знову стрибала? Знову літати хотіла? Знаю я про твої дурні мрії. Розповідав мені сусід-пастух про те, що ти виробляєш на пасовиську.
- Так. Літати – це моя найзаповітніша мрія. А у вас хіба ніколи не було мрій?
- Були. В дитинстві я хотіла стати космонавткою. Згодом зрозуміла, що це не реально. В юнацькі роки бажала стати артисткою. Я гарно співала, у школі та сільському клубі виступала, теплі оплески від глядачів приймала. Але батьки відправили мене вчитись до швейного училища. Тоді професія швачки була потрібною і престижною. Зараз я шию білизну, інколи одяг, але своєю працею приношу користь людям і отримую за неї гроші.
- Я теж приношу користь, даю молоко. І все ж… не хочу відмовлятися від мрії. Може, мені таки вдасться навчитися літати.
- Не вдасться. Покажи коліна.
Корова показала.
- О, трішки спухли!Треба намастити їх кремом протизапальним і перев’язати. Завтра не підеш пастися на луг. Прийдеться тобі трави накосити і принести до хліва.
- Вибач, господине.
- Вибачаю. Але більше не скачи.
Нічого не відповіла корова своїй господині, тільки голову донизу схилила. А коли пані Килина вийшла з хліва, Калина заплакала. Тут де не взявся їжак. Підбіг до корівки, спитав:
- Чого плачеш?
- Хочу навчитися літати. Щодня вчуся це робити, але поки мені ні разу не вдалося відірватися від землі. Сьогодні, перескакуючи рів, пробуючи злетіти, впала й забила коліна. Ніхто не розуміє мене. А в теб була колись якась мрія?
- Була. Хотів сад посадити в лісі, щоб мати власні плоди, але так і не спромігся на це. То місця підходящого не міг знайти в лісі, то грошей не було, щоби щепи купити. Тепер ось бігаю, плоди шукаю, коли в лісі поживи не знаходжу. Щойно був на подвір’ї вашої сусідки пані Горпини, хотів собі в її саду яблучко чи грушку знайти, бо голодний, два дні нічого не їв, а вона вигнала мене, ще й по заду віником дала.
- Так! Вона така. Трішки зла.
- А ти, часом, молока не маєш?
- Господиня недавно видоїла мене. Але, думаю, щось таки знайдеться ще для тебе. А ти зумієш молоко взяти?
- Тут мудрості багато не треба. Аби тільки напій був у вим’ї.
Молоко у вим’ї було, їжачок видоїв його в горня, яким господиня дійки Калині мила. Випив. Повеселів.
- А знаєш, корово, у мене в торбині пір’ячко є. Колись мені його подарувала пташка, якій я маля врятував. Воно випало з гнізда й пищало у траві. Змійка почула пискіт, підповзла до пташеняти й хотіла його з’їсти. А я неподалік сидів, побачив це, кинувся до змії і прогнав її. Пташка-мама була дуже вдячна мені. Кладучи пір’ячко мені між колючки, вона сказала, що воно чарівне і може здійснити чиюсь одну мрію. Я вже старий. Сад садити не буду. А ти, корово, молода, тобі ще жити й жити, тож хай здійсниться хоч твоя мрія. Навчись літати!
Кинув їжачок пір’я в горня та й побіг надвір, через щілину в дверях пропхався, господиня не закрила ще їх на ніч.
- Дякую! – навздогін йому крикнула корова, а тоді глянула на пір’їну мовила:
- А таки я хочу літати! І вірю в те, що їжачок сказав правду.
І тут у корови крила виросли. Помахала вона ними – справжні! «А якщо господиня зараз сюди прийде, води мені принесе й побачить на моїй спині крила, то що скаже?» - сказала корова. Пір’їна вчула ці слова, відповіла корові:
- Коли захочеш літати, скажи: «Крила знайдіться». Вони й розпустяться. Коли не захочеш, щоб їх бачили, тоді промов таке: «Крила сховайтеся», й вони заховаються.
- Дякую за підказку, - відповіла корова і забажала, щоб крила заховалися.
Тут якраз прийшла господиня. Принесла воду у відрі своїй підопічній. «Вчасно я сховала крила!» - подумала корова. Три дні Калина не йшла пастися до лугу через коліна, що припухли. А на четвертий погнала її господиня Килина на пасовисько. Коли пастух, що пас корів, задрімав, вона злетіла в небо. Покружляла хвилин п’ять із птахами над лугом і спустилася. Корови були дуже здивовані побаченим. Вони більше не сміялися з Калини, із захопленням дивилися на свою подругу й аплодували їй. І господиня не сварила Свою корівку, коли дізналася, що вона літає нУ бабці Килини була корова Калина. Майже щодня від середини весни до середини осені вона паслася на лужку за селом. Ходила лукою, шукала соковиту травку, жувала її, щоби бути ситою й молоко мати. Бо коли вона його у своїм вим’ї додому приносила, господиня її хвалила, їсти давала в час, коли Калина не паслась, а в хліві стояла. Та не тільки про це корівка бабці Килини думала, як паслася в лузі. Калина була спостережливою і мрійливою. Часто вона зупиняла свій хід, дивилася на пташок, що кружляли в синьому небі, на метеликів, що вилися довкола квіток, і мріяла. Їй також хотілося літати. Якось вона призналася в цьому своїй подрузі – корові Маківці, хлів якої містився на сусідньому з бабою Килиною подвір’ї. Подруга висміяла Калину.
- Де ж це таке видано, щоб корова літала? – сказала. – Щоб літати, треба крила мати.
Але Калина не здавалась. Час від часу вона стрибала через метровий рівчачок, що був наприкінці лугу, майже під лісом, і уявляла, що летить. Корови, які бачили дивні дії Калини, сміялися з неї, вони казали: "Мабуть, у неї курячий мозок або голубиний, бо літати хоче. Му-ха-ха! Му-ха-ха!" Сумно було Калині через те, що не знаходила порозуміння між своїми сусідами по пасовиську, але в розпач вона все ж не впадала. Продовжувала тренуватися.
Якось, отак перескакуючи рівчак, Калина впала й забила передні коліна. Побачила це Маківка, підбігла й мовила:
- Я ж тобі казала: те, що дається птахам, не під силу коровам. Наше призначення – давати людям молоко.
- Але я хочу більшого. Я хочу відчути радість лету, волю духу.
- Не будь дурною. Вставай швидше на ноги й ходімо до гурту. Бо зараз пастух надійде, то ще й батогом по спині надає.
Піднялася Калина. Коліна в неї трішки поболювали, але йти могла. Тож почвалала за Маківкою. Ввечері господиня видоїла Калину. Молока корівка дала менше, як зазвичай.
- Ти мало трави сьогодні їла?
- Ні. Просто впала й коліна забила. Мабуть, через стрес, який пережила, молока менше виробив організм.
- Знову стрибала? Знову літати хотіла? Знаю я про твої дурні мрії. Розповідав мені сусід-пастух про те, що ти виробляєш на пасовиську.
- Так. Літати – це моя найзаповітніша мрія. А у вас хіба ніколи не було мрій?
- Були. В дитинстві я хотіла стати космонавткою. Згодом зрозуміла, що це не реально. В юнацькі роки бажала стати артисткою. Я гарно співала, у школі та сільському клубі виступала, теплі оплески від глядачів приймала. Але батьки відправили мене вчитись до швейного училища. Тоді професія швачки була потрібною і престижною. Зараз я шию білизну, інколи одяг, але своєю працею приношу користь людям і отримую за неї гроші.
- Я теж приношу користь, даю молоко. І все ж… не хочу відмовлятися від мрії. Може, мені таки вдасться навчитися літати.
- Не вдасться. Покажи коліна.
Корова показала.
- О, трішки спухли! Треба намастити їх протизапальним кремом і перев’язати. Завтра не підеш пастися на луг. Прийдеться тобі трави накосити і принести до хліва.
- Вибач, господине.
- Вибачаю. Але більше не скачи.
Нічого не відповіла корова своїй господині, тільки голову донизу схилила. А коли пані Килина вийшла з хліва, Калина заплакала. Тут де не взявся їжак. Підбіг до корівки, спитав:
- Чого плачеш?
- Хочу навчитися літати. Щодня вчуся це робити, але поки мені ні разу не вдалося відірватися від землі. Сьогодні, перескакуючи рів, пробуючи злетіти, впала й забила коліна. Ніхто не розуміє мене. А в тебе була колись якась мрія?
- Була. Хотів сад посадити в лісі, щоб мати власні плоди, але так і не спромігся на це. То місця підходящого не міг знайти, то грошей не було, щоби щепи купити. Тепер ось бігаю селом, плоди шукаю, коли в лісі поживи не знаходжу. Щойно був на подвір’ї вашої сусідки пані Горпини, хотів собі в її саду яблучко чи грушку знайти, бо голодний, два дні нічого не їв, а вона вигнала мене, ще й по заду віником дала.
- Так! Вона така. Трішки зла.
- А ти, часом, молока не маєш?
- Господиня недавно видоїла мене. Але, думаю, щось таки знайдеться ще для тебе. А ти зумієш молоко взяти?
- Тут мудрості багато не треба. Аби тільки напій був у вим’ї.
Молоко у вим’ї було, їжачок видоїв його в горня, яким господиня дійки Калині мила. Випив. Повеселів.
- А знаєш, корово, у мене в торбині пір’ячко є. Колись мені його подарувала пташка, якій я маля врятував. Воно випало з гнізда й пищало у траві. Змійка почула пискіт, підповзла до пташеняти й хотіла його з’їсти. А я неподалік сидів, побачив це, кинувся до змії і прогнав її. Пташка-мама була дуже вдячна мені. Кладучи пір’ячко мені між колючки, вона сказала, що воно чарівне і може здійснити чиюсь одну мрію. Я вже старий. Сад садити не буду. А ти, корово, молода, тобі ще жити й жити, тож хай здійсниться хоч твоя мрія. Навчись літати!
Кинув їжачок пір’я в горня та й побіг надвір, через щілину в дверях пропхався, господиня не закрила ще їх на ніч.
- Дякую! – навздогін йому крикнула корова, а тоді глянула на пір’їну мовила:
- А таки я хочу літати! І вірю в те, що їжачок сказав правду.
І тут у корови крила виросли. Помахала вона ними – справжні! «А якщо господиня зараз сюди прийде, води мені принесе й побачить на моїй спині крила, то що скаже?» - сказала корова. Пір’їна вчула ці слова, відповіла корові:
- Коли захочеш літати, скажи: «Крила знайдіться». Вони й розпустяться. Коли не захочеш, щоб їх бачили, тоді промов таке: «Крила сховайтеся», й вони заховаються.
- Дякую за підказку, - відповіла корова і забажала, щоб крила заховалися.
Тут якраз прийшла господиня. Принесла воду у відрі своїй підопічній. «Вчасно я сховала крила!» - подумала корова. Три дні Калина не йшла пастися до лугу через коліна, що припухли. А на четвертий погнала її господиня Килина на пасовисько. Коли пастух, що пас корів, задрімав, вона злетіла в небо. Покружляла хвилин п’ять із птахами над лугом і спустилася. Корови були дуже здивовані побаченим. Вони більше не сміялися з Калини, із захопленням дивилися на свою подругу й аплодували їй. І господиня не сварила свою корівку, коли дізналася, що вона літає над лугом. Ще більше її полюбила, гладила по спині вранці та ввечері, примовляла: «Ти ж не залишиш мене, Калино? Не полетиш восени із птахами у вирій?» «Ні. Не покину вас. Ви ж мені біди не робили. Доглядали, годували, поїли». «Рада це чути, люба!»
А Калина яка ж була рада! Збулася її мрія. Ніхто з неї більше не насміхався. Всі любили її й поважали. З того часу, як корова отримала в дар пір’їну, принаймні, раз на день вона літала. А їжачок, доки у світі жив, у гості до Килини приходив, в неділю, як правило. Пригощала його молоком. «Як тобі вдалося реалізувати свою мрію? - спитала її подруга Маківка. - Я думала, літати можуть тільки птахи та комахи». «Як бачиш, і таке буває, що й корова літає. Кожному в цьому світі по вірі його дається», - відповіла Маківці Калина.
ад лугом. Ще більше її полюбила, гладила по спині вранці та ввечері, примовляла: «Ти ж не залишиш мене, Калино? Не полетиш восени із птахами у вирій?» «Ні. Ви ж мені біди не робили. Доглядали, годували, поїли». «Рада це чути, люба!»
А Калина яка ж була рада! Збулася її мрія. Ніхто з неї більше не насміхався. Всі любили її й поважали. З того часу, як корова отримала в дар пір’їну, принаймні, раз на день вона літала. А їжачок, доки у світі жив, у гості до Килини приходив, в неділю, як правило. Пригощала його молоком. «Як тобі вдалося реалізувати свою мрію? - спитала її подруга Маківка. - Я думала, літати можуть тільки птахи та комахи». «Як бачиш, і таке буває, що й корова літає. Кожному в цьому світі по вірі його дається», - відповіла Маківці Калина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912949
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2021
Лисиця Зінька дуже любила читати книжки – казки, оповідання, п’єски, а потім зображати героїв, про яких дізналася із прочитаних літературних творів, перед друзями, батьками. З малих літ вона виступала на сцені: й тоді, коли ходила в дитячий садок, і коли ходила до школи. Зінька грала роль Лисиці в казках «Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат», «Лисичка і Журавель», «Рукавичка» та інших. Любила також на садкових та шкільних святах читати вірші, співати пісні. Це в неї виходило дуже гарно. Її хвалили вихователі й учителі. В лисички була мрія – стати акторкою театру чи кіно. Проте ніхто з її рідних і близьких у цьому прагненні Зіньку не підтримував. «Що це за професія така – показувати на сцені чуже життя? Треба жити своїм – учити дітей, лікувати хворих, продавати товари, вирощувати хліб, овочі чи фрукти, - казали тварини-сусіди.
Мама заявляла:
- Я хочу бачити тебе лікаркою. Хочу, щоб ти важливою, лікувала тварин від хвороб і травм.
Тато вів своє:
- Я бхотів, щоб ти займалася бізнесом, придбала собі якусь власність – магазин чи майстерню, і з того жила.
Шкільна подруга – вовчиця Гуда, радила Зіньці стати перукаркою. Вона запевняла лисицю в тому, що ця професія дуже важлива й потрібна, адже кожна тварина мусить, принаймні, раз у місяць навести лад на своїй голові.
Ора – куниця, з якою лиска сиділа пять останніх років за однією партою, казала їй, щоб пішла з нею на курси візажистів. Бо візажист – це сучасна й модна професія. Ті, хто відвідують якісь урочистості, беруть участь у публічних виступах або просто хочуть гарно виглядати, звертаються до майстра з візажу.
Та лисицю не цікавили професії, які їй пропонували інші, вона хотіла бути акторкою. Зінька продовжувала читати художні книжки. Брала їх зі шкільної й міської бібліотеки. Відпрацьовувала діалоги й монологи, які траплялися в текстах, підбирала собі костюми до ролей (брала щось із неньчиного гардеробу), ставала перед люстерком і вправлялася в акторській майстерності.
Коли мама дозволяла, Зінька ходила до театру. Спочатку відвідувала Ляльковий театр, де ролі грали ляльки, а їх мову озвучували актори, й пальчиковий, де актори були маленькими, бо містилися на пальчиках лап, якими рухали тварини. Згодом почала ходити до Театру юного глядача (ТЮГ), на сцені якого показували вистави, в яких виступали живі тварини-актори. Коли ж лисиця стала старшокласницею, то бабуся ілька разів брала її зі собою до Оперного театру. Там Зінька вперше побачила балети «Лускунчик» і «Лебедине озеро», які її дуже вразили. До речі, тільки бабуся схвалювала рішення Зіньки стати акторкою, бо колись, у дитинстві, сама захоплювалася акторською грою і завжди брала участь у спектаклях, які ставились в її школі.
Як тільки лисиця взяла в руки атестат про середню освіту і здала ЗНО (досить непогано!), то подала заяву на вступ до театрального інституту.
Мама розводила руки. Тато випускав хмари з очей. Подруги насміхалися.
- Що ти надумала? Куди пнешся? Ти ж звичайна руда лисиця зі старого темного лісу!
Та Зінька не здавалася. Вона поставила собі ціль: стати акторкою, і вперто йшла до неї. Лисиця поступила до вузу, правда, на платне відділення, на безоплатне їй не вистачило одного балу. Вона старанно вивчала всі предмети, які в ньому викладались, щодня вдосконалювала свою артистичну майстерність.
Вже на третьому році навчання Зіньці почали пропонувати деякі (другорядні) ролі в місцевому міському драматичному театрі. Це її надзвичайно тішило. Квіткою на торті були слова «Браво!» зі залу та оплески під кінець вистави. Кілька разів Зіньці навіть вручили квіти після виступу. Якаж була вона щаслива!
Та якось у травні, коли лиска закінчувала третій курс, її мама важко захворіла. Їй потрібно було терміново робити операцію. Трохи грошей вдалося зібрати, трохи мали своїх, однак більшу частину з потрібної суми атько сімейства взяв під відсоток у ведмедя – банкіра Топтуна. Віддавати позичене треба було, мабуть, років зо три і при цьому скупо жити. Зінька змушена була покинути вуз, хоч дуже не хотіла цього. Та платити за четвертий і п’ятий рік навчання було нічим. Тож лисичка забрала документи з вузу і пішла продавати капусту, буряк та моркву в овочевий магазин, щоб хоч якось допомогти родині протриматися в цей нелегкий для неї час. Побачила Гуда Зіньку за прилавком магазину, голосно розсміялася: «А ти в нас, бачу, артистка широкого профілю!» Нічого на це не відповіла лисиця. Побачила її й Ора в крамниці, мовила зі сарказмом: «Хто це тут у нас? Артистка капустяного театру!»
Засумувала Зінька. Йшла дорогою додому після робочої зміни, слізьми вмивалася. Аж тут горобчик сів їй на плече:
- А чи не маєш ти, люба лиско, якоїсь поживи для мене? – спитав.
- Маю. Печиво. Взяла з дому на роботу, та не з’їла. Апетит пропав. А ти голодний?
- Так. Дуже.
- Дам тобі два печенька. Хай хоч одному з нас добре буде.
Лисичка витягла з торби печиво, поклала на свою долоню. Горобчик узяв дарунок, запхав його під крильце й мовив:
- Дякую тобі. А чого ти така сумна? Чого плачеш? - спитав.
- Краще не питай, – каже йому Зінька. – Боляче розказувати.
- А ти розкажи. Цим облегшиш душу.
- Хотіла я стати акторкою, та не вийшло, мама захворіла, мусіла кинути вуз і піти працювати. А подруги насміхаються з мене.
- Витри сльози, лисонько. Я тобі допоможу.
- Ти? Такий малий?
- Для дого, щоб могти допомагати, не обов’язково ріст великий мати, важливіше тепло у серці носити й добру служити. Знайди і підніми будь-які три камінці із землі.
- Навіщо?
- Слухай, що кажу, й роби.
Зінька підняла три невеличкі,які першими побачила. Вдарив по кожному з них горобчик дзьобом, і вони перетворилися на золоті злитки.
- Використай їх із користю, - кинув горобець і полетів.
- Дякую тобі, добра сіра пташко-літашко-о-о! – крикнула лиска.
Не відповів їй горобець, далеко вже був.
Зінька принесла злитки додому. Розказала історію, яка з нею трапилась, батькам. Один злиток дала батькові, щоб продав його й віддав борги ведмедю. Другий пішов на оплату за навчання Зіньки у вузі. Ну, а третій злиток лиска вирішила залишити собі на пам’ять про горобця чи на чорний день, якщо не дай Бог, таий настане для неї чи для родини.
Зінька таки закінчила вуз і стала акторкою. Вона грала різні ролі в драматичному театрі. Шкільні подруги більше не насміхалися з неї, вони приходили на спектаклі, в яких була задіяна Зінька. Коли підіймали завісу на сцені, чи опускали після закінчення дійства, найгучніше зі всіх глядачів плескали в долоні. І вовчиця, і куниця старалися брати в касі такі квитки, щоб сидіти в партері в перших рядах, щоби Зінька могла їх бачити. Вони пишалися тим, що колись вчилися з нею – лисицею, яка здобула популярність в місті. В антракті Гуда й Ора пили із Зінькою каву в кав’ярні театру. Шкільні подруги лиски теж обрали ті професії, про які мріяли: Гуда стала перукарем, Ора – візажистом. Зінька часто й радо користувалася їхніми послугами.
І ти, дорогий друже, ніколи не відмовляйся від своєї мрії. Знай, вона може здійснитися тільки тоді, коли ти впевнено й наполегливо будеш іти їй назустріч.
15.11.18
Варто написати продовження.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911820
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2021
Схилив світанок довгий чуб над ставом,
Узявся сум зі сірих хмар плести.
Мені ж носити смуток не пристало,
Я маю сонце. І це сонце – ти!
Добово грієш променями душу.
Освітлюєш над прірвою мости.
Тягар усякий легко струшу,
Бо силу маю. І ця сила – ти!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2021
Скажіть мені, хіба не диво се,
Коли з нічого квітка виростає,
До сонця пнеться, барви набирає?
Що жде її, не відає, не знає,
Росте собі поволеньки і все.
Скажіть, як вона може так (агов!):
У сон вкладати і нести безсоння,
У зливу й бурю, хоч вона й не сонях,
Тепло тримати й віру у долонях?
А може! І звуть квітку цю любов!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2021
Хто яблуко щодня з'їдає,
До того лікар не вчащає.
Яблуко містить антиоксиданти, вітамін С,
Воно молодить організм, освіжає лице.
Їстимеш яблука, а не цукерки й шоколадки,
Не матимеш на животі зайвої складки.
Вживатимеш яблука щоднини,
Серце будеш мати міцне й судини.
Додаватимеш яблука в дієту,
Не матимеш діабету.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2021
Міліють річки любові.
Всихає коріння віри.
Агресія хоче крові,
Корони з людської шкіри.
Зламати хребет свободі,
Піддати тортурам вічність,
Тривогу ростити. Годі!
Ми мусим їй дати відсіч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911246
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2021
Нехай поміж нами епохи не вінчані,
Слова недоказані, села й міста.
Я душу твою відчуваю на відстані,
Я бачу твій лід і вогонь на устах.
Хай ранок не гостить у кухні нас кавою,
І ніч не кладе нас у ложе одне,
Любов моя барвою грає яскравою,
П’янить моє тіло, немов каберне.
Я знаю, вікно нам у спільне зачинене.
Але, як нас доля з’єднає у дні,
Мов рибу ставкова вода, обійми мене,
Лиши свій цілунок напам’ять мені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910761
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2021
Слово – це спів журавля,
Шелест нічної діброви,
Молот в руках коваля,
Снасть у руках птахолова.
Слово буває пусте,
Повне, недобре і гоже.
Словом постало усе.
Словом піти воно може.
31.03. 2020 (тут не було)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909656
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2021
Любов лишити радите в музеї,
Як експонат, і змити її слід?
Та це ж отак, як пів душі своєї
Віддати псам-безхатькам на обід.
Так, часом пхає в серце вона спиці,
Намотує тугу на його вісь,
Зневіри сім’я кидає в зіниці
І ревнощі засіює якісь.
Та як в нутро вогню відкриє лази,
Куди вже вежі Ейфеля нічній?!
З очей посунуть перли та алмази,
У простір співи вирвуться гучні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909653
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2021
Весна прикрила голі кості,
Руде волосся розплела,
Пішла до сонечка у гості
І подарунок понесла –
Підкову, щоб йому щастило,
Щоб промінь не ламало зло.
Всміхнулось зично їй світило,
Обід на таці подало.
Коли ж наїлись й напилИся.
Весна накреслила етюд:
- Ти ж, сонце, чуєш, не барися,
Пусти свій жар, заждався люд.
Верба грипує і береза.
Шафран ангінить, первоцвіт.
Розплав морозу гостре лезо!
Зітри зими на порох слід!
- Віват твоєму серцю, вроді!
Зроблю те, чим жила у снах.
Друг я тобі й усій природі.
- Я вірю! - мовила весна.
Лиш за поріг стопу поклала.
О, Божа сило!
Сонце за нею вийшло й сяйвом
Світ окропило.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2021
Є Моршин у Пе́редкарпатті.
Це місто дощів і снігів,
Незрушно п’янких ароматів,
Невтомно співучих птахів,
Джерел, що готові налити
Здоров’я у душі й тіла,
Лісів, із диво́вижі шитих,
Багатих на антитіла.
Це місто – наснаги основа.
Красівський ходив тут, Франко.
Воно – насінина для слова,
Для паски добра – молоко,
Для миру й любові – цеглина,
Струна для митця-скрипаля,
Маленька, та сяйна перлина
На грудях планети Земля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908898
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2021
Повиїдала піч поліна –
Павлусик, Поля притягли.
Петру пекла пиріг Павліна.
Повітрям пахощі пливли.
Редиску різав Ромчик радо.
Руслан рояль ремонтував.
Ремезик розводив рулади.
Ромашки Римі Ростик рвав.
Сьорбає Степанко сік.
Сонечка стрибає.
Сирника Семенко спік.
Сіно Стась складає.
Ремез - ремезик, птах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2021
Є люди чисті, мов потік джерельний.
Слова їх п’єш – і світиться нутро,
Бере супокій під своє шатро,
І ллється спів емоцій – акапельний.
Є люди теплі, мов камін при дії.
До них діткнешся – пара йде з душі.
Стихають бурі в серці та дощі,
І крила піднімаються в надії.
Є люди щирі, мов маленькі діти.
Поглянуть в очі – куплять без торгів,
Розорять волю - легко, без плугів.
Сипнуть насіння – шлють привіти квіти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2021
[b]П[/b]оезія – це музика душі, це Космосу невидимі флюїди.
[b]О[/b], це не сухотілі комиші! Це гостролобі стріли Артеміди!
[b]Е[/b]кватор на Землі та полюси, високі гори і глибокі шахти,
[b]З[/b]емні хліби, небесні голоси, із музою та словом брудершафти.
[b]І[/b] миру радість це й жура війни, любові пух і лезо у стилеті,
[b]Я[/b]рмо сум'ять і волі ордени, сердець сліди живучі на планеті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2021
Готує день для кожного причастя –
Напій, в якому градієнти щастя:
Здоров’я ложка, ложка оптимізму,
Сто грамів фарту, двісті – героїзму,
Любові літра, триста грам тепла,
Пуд сили і наснаги для крила.
Хапай, вживай, свій шанс ти не проґав.
І з іншим поділися тим, що взяв.
20.03.18
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908557
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2021
Ти мої гори і долини,
Мій велет-дуб і кущ калини,
Мій водоспад дзвінкий і жвавий,
Мій ранок із горнятком кави.
Дню-вітряку моєму – вітер.
Мій простір, викладений з літер.
На ниві серця - дужий колос.
Серед пустелі-тиші - голос.
Ти – неба крила барвінкові,
Камін і оксиген для крові,
Солодкий плід, пилок на цвіті.
Ти все, що є найкраще в світі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908528
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2021
- Ви закохались, жінко?
- Що ви? – і сміх в акорді.
- Спів ваш лунає дзвінко.
Погляд блищить, як орден!
- Ну й нафантазували!
Гммм... Вдаєте циганку?
- Але ж ви танцювали
З вітром у полі зранку.
Небо грудьми торкали.
Сонцю тиснули руку.
Сяйво з душі пускали,
Досі лежить на бруку.
- Може в мені це диво
Цвіт свій пустити гінко?!
- Все у житті можливо.
Ви закохались, жінко!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2021
Я сльози сонцем
Висушу.
Я болі громом
Винищу.
Вдягну сорочку
Вишиту.
І губи медом
Вимащу.
Думки наповню
Зорями.
Поразки змию
Зливами.
Шлях викладу
Узорами
Із літніми мотивами.
Хай ворог
Не втішається,
Не повнить простір
Одами.
Всі напади
Кінчаються
Однаково -
Свободами.
Хай вичеше
історію.
Не вміє?
Допоможемо.
Ми - діти славних оріїв,
У правді.
Переможемо!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907573
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2021
Прийшла весна! У час таки прийшла!
Голубизною вкрила стелю двору.
Змела з душі промінням сонця шлак.
Гаї і парки вивела з мінору.
Зняла озерам шапки із голів,
А з ніг взуття – старе, невідповідне.
Тепло і блиск зірвала з якорів,
Пустила їх у плавання свобідне.
Прийшла весна! Та як їй не прийти?
Шпаки уже вивчають шлях додому.
Стрясають криком просторінь коти.
У ліжко лютий влігся через втому.
Нанизав силу голос джерела.
Спів розвели синиці в лісосмузі.
Весна прийшла! Вона не підвела.
Їй оплески свої даруймо, друзі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906661
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2021
Всього три слова: «Я тебе кохаю»
Хотіла б я тобі сказати, друже.
Але на це сміливості не маю,
Хоча тримати в собі важко дуже
Те почуття, що розпирає груди,
Що в твої кроки день мій загортає.
Думками направляю його в грудень,
Воно ж… всякчас у липень повертає.
Трясе мене, неначе вітер грушу.
То меду вділить, то ввіллє отрути.
Хотіла б я тобі відкрити душу,
Але боюся «ні» твоє почути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906337
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2021
[b]Ц[/b]ап – це козел, самець із кіз.
У нього довгі роги, хвіст.
Коли біжить, страшний, як лев.
Ласує листям із дерев.
[b]Ч[/b]орнобривці – квіти золотисті.
В парках сіють їх і у дворах.
Невеликі, але запашисті,
Овоч захищають від комах.
[b]Ш[/b]аблюка, шабля – це козацька зброя.
В ній лезо довге, гостре, для боїв.
Вона була у кожного героя,
Хто боронив свій край від ворогів.
У Щедрий вечір чоло в чоло
Сім’я збереться вся за столом.
[b]Щ[/b]едрівку буде дівча співати,
Присутнім в хаті добра бажати.
Великден[b]ь[/b] – християнське свято.
Найбільш величне зі всіх свят.
В цей день воскрес Христос розп’ятий.
Дівча їсть паску і хлоп’я.
Тато зловить рибок п’ять.
Мама [b]ю[/b]шку приготує.
Юля з Юликом з’їдять.
І дідусь продегустує.
[b]Я[/b]нгола кожен поруч має.
Він ходить тихо, наче кіт.
Яну, Ярка охороняє
І всіх, хто йде з добром у світ.
***
Звірів є багато в світі –
Тигри, лиси і бобри.
Ну, а літер в алфавіті
Українськім – тридцять три.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2021
Ніжна, щира і рідненька.
Хто вона? Ну, звісно, [b]н[/b]енька.
Напоїть і нагодує,
Обійме і поцілує.
[b]О[/b]лія є у кожнім домі.
Олегу, Олі, Соні, Ромі
На ній печуть млинці, оладки –
З’їдають, наче шоколадки.
Це розписане яйце
Світлить душу і лице.
В храм його несуть.
[b]П[/b]исанкою звуть.
Рушник матуся вишиває
На щастя-долю доні.
Сяйво душі в узор вкладає
І теплоту долоні.
[b]С[/b]оняшники – гарні квіти.
Вони сонця рідні діти.
Наставляють тіням спини.
Людям родять насінини.
[b]Т[/b]ризуб – символ України.
Знай це, Тоню, Таню, Тіно.
Зміст герба простий доволі –
Українці прагнуть волі.
[b]У[/b]звар із сухофруктів – чудо!
Смачний, корисний цей узвар.
Пий його, Улю, Стефо, Людо.
І легко вивчиш весь Буквар.
[b]Ф[/b]айно це, Фросі та Ірини,
Йти до театру на балет,
Дивитися, як балерини
Йдуть феєрично в танець-лет.
У Христі [b]х[/b]ата білолиця.
А біля хати – красень-сад.
У ньому яблунька, як птиця,
Грушки, шиковані у ряд.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2021
Душа відкрита у поета.
Оголений у нього нерв,
Довкола нього йде планета
По кругу - добно, без перерв,
Всі її засухи і хуги
І темні сторони століть.
Не додавайте йому туги,
Любов'ю шлях його встеліть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2021
Єдність – те, що треба нам усім,
Щоб ніхто не вклав нас на коліна,
Щоби був у силі, у красі
Край, що зветься словом Україна.
Жито в полі женчик жав.
Працелюбністю вражав.
Нині жито жне комбайн.
І нема у цьому тайн.
Зірка в небі – значить ніч.
Скине втому всяк із пліч.
Злата, Зеник і Зорянка
В ліжку спатимуть до ранку.
Ич, яка синичка,
Птичка невеличка!
Має жовті груди.
Подивіться, люди!
Чи сніжок, чи мжичка
Не ховає личка,
Корм собі шукає,
Весело співає.
Індик – це домашня птиця.
Годувать його годиться.
Індик гарний хвостик має.
Придивись, як розпускає.
Їжачок їсть груші спілі.
В нього голочки на тілі.
Любить яблуко та м'ясо.
Має? Споживає ласо.
Йорж плавці колючі має.
Став і річку полюбляє.
Хоч малий на зріст, як грушка.
Та смачна із нього юшка.
Калина – ягода червона.
Росте у гроні на кущі.
Нею підживиться ворона,
Коли заснуть в зимі хрущі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2021
АБЕТКА РІДНА
[b]А[/b]бетку рідну треба вчити.
В ній перша «а». Це знати варт.
Цієї букви в слові "жито"
Нема. Та є у слові "старт".
[b]Б[/b]андура – інструмент музичний.
Здивує гра на ній тебе.
Дзвінкий звук родить, фантастичний.
В слові "бандура" – перша «бе».
[b]В[/b]інок із квіток виплітають
Варвари, Віри, Віталіни.
На голови його вдягають,
Вони ж бо – діти України.
[b]Г[/b]арбуз – це ягода, не овоч,
Хоч і великим виростає.
А ще гарбуз – це є те слово,
Що букву «ге» у собі має.
[b]Ґ[/b]ава – це ворона сіра.
Пір’ям вкрита її шкіра.
В теплий край не відлітає.
Ґав не ловить, корм шукає.
Дівчатко звуть оце Іванка
У неї гарна вишиванка,
Червонв чоботи нові.
А ще вінок на голові.
[b]Е[/b]дельвейсом звуть цю квітку.
Розцвітає вона влітку.
Біла й трішки волохата.
Виростає у Карпатах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2021
Скільки буду іще стовбичити
За порогом входу парадного?
Хочу я, і як швидше, вивчити
Мапу тіла твого принадного,
З дому самості, врешті, вибратись,
Дослідити твій покрив нервами,
В море світу твого заглибитись,
Відшукати там мушлі з перлами.
Скільки буде ще тиша ранити,
Серце смуток тягнути вудкою?
Хочу цукром в тобі розтанути,
Прорости з очей незабудкою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904444
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2021
Любов - усіх найкращих справ рушій.
Не має тіла, та багато може.
Вона запалить музику в душі,
Хворобу подолати допоможе.
Закотить сонце у твоє нутро,
Коли у ньому хмари, дощ на флорі.
Під ноги кине гусяче перо,
Верне у позирк ясночолі зорі.
Вдягне тобі на голову шолом,
Засіє в день добірне сім’я віри.
Не голкою із ниткою, теплом
Заштопає усі на серці діри.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2021
Друг – це той, хто піддержить в горі,
Хто розпалить для тебе піч,
Хто розсипле по небу зорі,
Коли шлях твій накриє ніч.
Хто, коли над тобою хмари,
Їх поможе пустити в біг,
Сяде поряд, під звук гітари
Заспіває пісню тобі.
Хто народить слова любові,
Увіллє їх тобі їдо вух,
Щоб вони розчинили болі,
Укріпили упалий дух.
Хто осяє твої надії,
З ким тобі не страшний вогонь,
Хто за успіх твій порадіє.
Є такий? Бережи його!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902525
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
І буде ніч, як сич. І буде ранок.
Умиє сонце личко у Десні.
І встане мир, вдягне сорочку прану.
Ну, а війна розтане, наче сніг.
Підніме радість крила лебедині.
Бо воля ляже на тернистий шлях.
І честь, як дзвін, заб'ється у грудині.
Засяє правда, мов зоря, в очах.
І буде міць у м’язі, сприт у русі,
І забринить життя, як водограй.
І буде хліб на вишитім обрусі.
І Домом Щастя зватимуть наш край.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2021
Я хотіла тебе забути.
Я хотіла тебе забу…
Кожен слід твій зі серця здути,
Підписати йому табу.
Я любити хотіла гори,
Сосни з шишками, спів пташок,
Вечір, небо, зірчасті штори,
День і білий на ґрунті шовк.
Я хотіла позбутись тіла,
У якому твої пісні.
Свідок - Бог, як я це хотіла!
Але серце сказало: «Ні!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901880
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2021
Якщо в твоїй душі палке чуття
Виводить гучно соло на гітарі,
Ти приміряєш світу вишиття,
Ти бачиш сонце навіть в темній хмарі,
В морозній тиші – літо гомінке,
В саду із голим гіллям - юну весну.
Якщо в твоїй душі чуття палке,
Крильми, як птах, гойдаєш вись небесну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901208
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2021
Не роби, прошу тебе, протягів у своїй голові.
Не вивітрюй мене з неї.
Я ще хочу, мов балерина на сцені, робити фуете у твоїх думах.
Хочу гойдатись, мов мале дитя, на руках твоєї душі.
Хочу грітись, мов цвіт весняний, теплим промінням твого серця.
Хочу вбирати всіма клітинами свого тіла звуки фантастичної мелодії, яку для нас складало Небо.
Хочу жаром твого подиху запалювати свій день.
Не поспішай (чуєш?) викурювати мене зі свого життя.
Я ще не готова піти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901094
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2021
Ну, як тебе змити зі серця і скронь,
Позбавити бачити образ твій очі?
Не гасне ні вдень, ані темної ночі
Тобою запалений в серці вогонь.
Ну, як вийти з казки, в якій я і ти?
Їй, мабуть, сюжет саме небо складало,
На серці твоєму й моєму писало.
Лиш фініш лишило нам свій віднайти.
А фініш відомий тобі і мені.
Склав світ нам його. Там невтішне – забути,
Розсіяти чари червоної рути,
Зійти з язиків, загасити вогні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900731
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2021
Коляд-коляд-колядниця.
Добра ваша паляниця
І узвар зі слив, грушок,
І кисіль, і пампушок,
І в глазурі медівник,
І ковбаска, і балик.
Радістю живе все дише!
Тільки ще б вернути тишу!
Зла війна серденько тне...
Тож прошу я про одне:
Хай рожденний Бог на сіні
Мир дарує Україні!
7.01.18
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2021
В одному невеликому, та затишному містечку Прикарпаття жив собі чорнобровий, кароокий, стрункий і веселий двадцятитрирічний хлопець Степанко. Хлопець закінчив загальноосвітню школу, вище художнє училище й заробляв на прожиття собі тим, що займався власним мистецьким промислом. Часто влітку він навідуватися до бабусі, яка проживала в селі, у гірській місцевості. Зранку Степан, з’ївши грудку свіжого козячого сиру (бабця тримала двох кізок) й випивши філіжанку запашної гарячої кави, сходив на вершину ближньої гори, вилізав на улюблену ялину, сідав на одній із її найтовстіших гілок, витягував з полотняної торби, яку йому пошила й розшила червоними та чорними нитками бабця, сопілку і грав на ній. Від звуків, які наповнювали довколишній обшир, пробуджувався люд у селах, ішли до злету птахи, спиняли свій хід звірі, робили руханку дерева й трави, розпливалися хмари від млості у високості, а сонце…., сонце весело і завзято починало робити кульбіти на блакитній арені неба. Потішивши грою на сопілці душі людей, гори та доли, Степанко злізав із дерева, спускався з гори на долину й займався на бабусинім подвір’ї своєю звичною й улюбленою справою: виготовляв різні сувеніри. Це були сопілки, шкатулки, дерев’яні вази, картини з матеріалів, які хлопець замовляв поштою чи сам збирав у карпатському лісі.
Якось Степанко, досхочу насопілкувавшись, спускався в долину і почув голос пташки, який доносився знизу. Витягнув він телефон з кишені спортивних штанів і почав наближатися до того куща, на якому сиділа співунка, хотів її сфотографувати. Ішов униз і слухав із завмиранням серця її спів, вивчав, як був за три метри до куща, поглядом вигляд співунки – барвисті крильця, смугастий хвіст, і не зчувся, як перечепився за ожинову гілку, впав, зробив два перекати через голову й зупинився, коли впинився під каменем, який ніби виріс із-під землі. Гострий виступ каменя прорізав Степанові бік щоки. З болю, який прошив його, хлопець закричав. Він доторкнувся пальцями до щоки і зрозумів, що на ній глибока рана – пальці густо вкрила кров. Степан затиснув рану долонею, хутко знайшов лист подорожника, приклав його до щоки й побіг у дім бабусі. Коли зайшов до хати й скинув листя зі щоки та, побачивши травму, почала причитати:
- Ой, лишенько! Яка глибока рана! Не інакше, як лишить знак на лиці. А ми ж із твоєю матінкою думали, що ти оженишся як не цього року, то наступного неодмінно на майбутній лікарці Оленці – багатій, красивій дівчині, якій, як я чула, ти подобаєшся. Але ж чи схоче тепер тебе такого?
- На все Божа воля, бабусю, - мовив онук. – Хто має бути моєю половиною, той буде. Не варто перейматися тим, на що не можеш вплинути. Ви мені краще чистий одяг принесіть – джинси й сорочку, я помиюся, вдягнуся, заклею пластиром рану й поїду мотоциклом до знахаря Нестора. Чув, він багатьом допоміг. Щось і мені порадить.
- Гаразд, хлопче!
Поїхав Степанко до знахаря. Жив той за 10 км від бабиного села. Прийняв пан Нестор хлопця поза чергою, оглянув рану на лиці, промив її, зашив і мовив:
- Хтось позаздрив тобі, парубче. Через це й трапилася з тобою ця прикра пригода. Я дам тобі настоянку – питимеш її, й мазь, якою маститимеш рану двічі на день – зранку та ввечері. Вона затягнеться, але шрам лишиться і немалий. Зникнути він зможе тільки тоді, коли ти розтопиш чиєсь зледеніле серце.
- Як це зледяніле?
- Все, що міг, я тобі сказав. Бувай. На мене чекають ще інші пацієнти.
- Дякую, пане Несторе, - мовив Степан і, витягнувши з наплічника картину, яку тільки вчора зі соломи закінчив викладати, - з гірським пейзажем, поклав знахарю на стіл.
- Гарна! - зауважив той і теж подякував хлопцеві.
Поїхав Степанко до бабці. Ніч мав неспокійну – то не міг заснути, то жахи снилися. Вранці, вставши, помолившись, з’ївши свіжих млинців зі сиром й подякувавши бабусі за гостинність, відбув додому. Мама розхвилювалася, коли побачила сина з великою пов’язкою на щоці.
- Все буде гаразд, – мовив неньці Степанко, обіймаючи її. – На обличчі у мене рана, упав невдало в горах, але я був у знахаря, він мені зашив поріз і ліки потрібні дав зі собою.
- Дай, Боже, сину, щоб рана швидко загоїлася! - відповіла мати, цілуючи сина в чоло.
- Дай, Боже, мамо.
Через тиждень Степану зняли в лікарні шви, які наклав знахар. Рана затягнулася, на її місці утворився шрам. Але до сопілки хлопець поки що не брався. Поболювала щока, та й шов міг би розійтися, якби її напружував. Два виступи на сцені місцевого будинку культури, в яких мав брати участь як сопілкар у складі фольклорного гурту «Полонина» в той місяць, який поранився, Степан пропустив. І зі студенткою-медичкою Оленкою стосунки в нього зіпсувалися. Як тільки хлопець оголив лице і дівчина побачила на ньому негарний грубий шрам, то якось зразу охолола до нього, почала відмовлятись від зустрічей, знаходячи все нові й нові причини для того, щоб не піти з ним на побачення. Після третьої Оленчиної відмови Степанко перестав набиватися в її женихи. Натомість з головою занурився в роботу – чаклував над виробами з деревини, робив сопілки, рамки до картин. Коли у хлопця лишилось обмаль підручних матеріалів, він вирішив поїхати в гори до бабці, щоб зібрати їх там. Та вже давно чекала на зустріч з улюбленим онуком. Наварила борщу, вареників, пиріг спекла з яблуками. Нагодувала внука, як тільки переступив поріг її дому. Степанко теж не прибув до бабці з порожніми руками, привіз їй цукерочок, ковбаски та рибки копченої. Посиділи собі гарно вдвох на кухні, повечеряли, поговорили. Вдосвіта хлопець пішов у гори. «Ти ж будь уважним у поході, Степанку, - прохала бабця, проводжаючи онука до хвіртки». «Гаразд, бабцю». Пішов хлопець. Коли все, що хотів, знайшов, наповнив до верху мішок та наплічник, зійшов з гори, сів під нею на пеньок, щоб перепочити. Тут невідь звідки вискочило сонечко, воно підморгнуло Степанкові, взяло у свої теплі обійми. Всміхнувся хлопець, вперше звідтоді, як обличчя поранив. Добре йому зробилося. Заплющив очі й радо приймав ласки світила. А коли їх розплющив, побачив невідому жінку, що спускалася з гори – не стару, але й не молоденьку вже, в дешевому спортивному костюмі та зношених кросівках. Її обличчя було милим, та в очах печаль стояла, як вугілля, чорна, чоло ділила на верхню й нижню половини зморшка. Встав із пенька Степан і мовив:
- Добридень, пані! Бачу ви в зажурі. Що трапилося з вами, говоріть
- Навіщо тобі знати, хлопче, про моє горе?
- Як навіщо? Може, я зможу вам чимось допомогти.
- Не зможеш.
- Спершу розкажіть. Тоді побачимо.
- Вигнав мене з моєї хати змій карпатський. Сказав, що поки я йому викуп не принесу, не вступиться він з неї.
- Де ж ваша хата?
- В селі, по праву сторону від цієї гори (показала рукою).
- Де ж ви зараз живете?
- В лісі. В будинку свого дядька-лісника, який помер ще десять літ тому. Але будинок цей старий, ще трохи й може завалитись. Ні печі в ньому (розібрали), ані меблів (украли).
- Як там живете?
- Сплю на лаві (з дому принесла, з подвір’я забрала), їжу готую надворі, на вогні, який розводжу. Та скоро в край наш холод забреде й не знаю, як і де житиму далі.
- А чоловіка у вас немає?
- Ні. Хлопець був, стрічалися ми з ним сім літ, а потім він мене покинув. Знайшов у місті іншу.
- І дітей не маєте?
- Не маю.
- А батьки де ваші?
- Жили зі мною, та п’ять літ тому в їхню автівку врізалася вантажівка, пішли до неба.
- Сумно. Прийміть мої співчуття.
- Дякую.
- А цього змія не можна вигнати з вашої хати?
- Ні. Пробував мій сусід це зробити, друзів зібрав, вигнали вони його, а через день змій назад повернуся.
- А, може, його треба було вбити?
- Наважився вбити змія один сміливий чоловік, списом проткнув його, коли він дрімав, скрутившись дзиґою, під ліжком. Та як тільки той чоловік покинув хату, змій ожив. Безсмертний він.
- А чому цей змій до вас причепився?
- Бо я йому на хвіст наступила, коли збирала гриби у лісі. Вкусити мене – не вкусив. А викупу зажадав.
- І що вимагає?
- Гроші, 1500 доларів. Каже, що хоче собі корону золоту за них купити. Тільки де ж мені взяти таку велику суму?
Жінка заплакала.
- А ви десь працюєте?
- Так, в бібліотеці. Окрім цього, продаю в суботу на ринку в місті гриби, ягоди, зілля всіляке. Гроші складаю. Та тільки до зими не наскладаю я ту суму, яку хоче змій!
- А кредит не хочете взяти?
- Хотіла. Не дають мені в банку, під заставу хату хочуть, а документів на неї я не маю, змій украв.
Жінка знову заплакала.
- Не щастить мені в житті, - мовила. - Ой, не щастить! Пробачте, що я вам усе виклала.
- Не плачте, будь ласка. Власних грошей я не маю. Ті, що заробив, мамі віддав, ремонт нещодавно квартирі робили. Але, здається, я знаю, як зможу вам допомогти. Поїду до Львова на тиждень. До обіду продаватиму в місті на ринку свої вироби, по обіді гратиму десь у центрі на сопілці на шапку. Ночуватиму, як виникне потреба, у свого друга – колишнього одногрупника. Він давно запрошував мене до себе. Зберемо гроші! Як вас звати?
- Ірина.
- А мене Степан.
- Гарне ім’я у вас.
- І у вас гарне. Отож за тиждень, пані Ірино, чекайте мене о 12:00 на цьому ж місці. Згідні?
- Звісно. Рада, що вас зустріла. Мабуть, сам Бог вас мені послав.
- Можливо. Бувайте!
- Хай щастить вам, Степане!
Вони розійшлися. За тиждень, під вечір, Степанко приїхав в село до бабусі. Наступного дня зраночку встав, трохи дровець бабці нарубав, у дровітні поскладав. А вже о 12:00 був на тому ж місці, де домовлявся про зустріч з пані Іриною. Жінка прийшла швидше. Вона гарно вбралася, причесала волосся. Не плакала цього разу. В її очах запалила вогник надія.
- Добридень, - мовив Степанко, наблизившись до бібліотекарки. Візьміть гроші, тут 250 доларів.
- Так багато встигли за тиждень заробити? Не шкода віддавати?
- Ні. Ми ж домовилися.
- Дякую вам, молодий чоловіче. Ви дуже добрий! А я вам на вогні піцу спекла, незвичну, з ягодами та горіхами лісовими. Ще тепла. Візьміть.
Подала торбинку.
- Дякую за турботу. Тільки ж, може, самі її з’їсте?
- Я собі залишила. А ця – для вас.
- Гаразд. А, може, ви пройдетеся зі мною лісом і допоможете мені зібрати деякі матеріали для сувенірних виробів?
- Із задоволенням.
Степан із пані Іриною подалися в гори. Збирали чи зрізали всяку всячину: шишки, мох, хвойні гілочки, ягідки. Степан зрізав кілька сухих гілок зі старого дуба. Знайшли обоє й грибочки.
- А що у вас, хлопче, з обличчям? – запитала жінка, коли вони вже виходили з лісу.
Степанко розповів пані Ірині про свою пригоду і про те, що дівчина, яка йому подобалася, і з якою він зустрічався пів року, лишила його. «Сумно! Може, вона передумає? Хоч ваше обличчя позначене шрамом, ви все-рівно красень. І серце у вас добре». «Гадаю, не передумає. З іншим почала стрічатися». «Шкода…»
Коли хлопець наповнив доверху природніми матеріалами і міх, і наплічник, то подякував пані Ірині, й вони розійшлися. З того часу щотижня Степанко зустрічався з бібліотекаркою, яку змій вигнав із хати. За місяць зібрав і віддав їй 1000 доларів. А 500 доларів пані Ірині за три місяці вдалося й самій скласти, економила на всьому. Потрібна сума грошей була зібрана. Тож було з чим іти до змія. Жінка попросила Степанка підстрахувати її, піти з нею на зустріч зі змієм. Хлопець погодився. Йому й самому було цікаво побачити нахабного карпатського гада. Коли пані Ірина підійшла до дверей і спробувала їх відчинити, це їй не вдалося. Двері були зачинені зсередини. Жінка постукала. За мить змій озвався:
- Ірина?
- Так.
- Принесла гроші?
- Принесла.
- Тоді лиши їх на порозі й відійди.
- Гаразд. А ти не обдуриш мене?
- Ні. Я хоч трішки й нахабний, але слово своє тримаю.
Пані Ірина поклала гроші на поріг і відійшла. Степанко стояв з нею. За хвилину змій відхилив двері, взяв гроші й поповз з ними до лісу. Жінка з хлопцем переступили поріг хати. Коли зайшли до вітальні, були подивовані побаченим: на столі стояли різні напитки й наїдки, а на двох кріслах, що були біля столу, лежали записки. На одній було написано: «Для пані Ірини», на другій: «Для Степанка». Взяла жінка свою записку, прочитала вголос: «Поцілуй Степанка в шрам на щоці. Побачиш чудо».
- Як це? - здивувалась пані Ірина.
- Та я не проти», - сказав хлопець. – Цілуйте. Коли жінка виконала те, що нарадив змій, шрам на щоці Степанка зник, мов його ніколи й не було там.
- Шраму немає на щоці! - радісно закричала пані Ірина. – Подивіться в люстерко.
Степанко глянув, а й справді немає, лице гладке. Тоді хлопець розгорнув свій листок і теж зачитав уголос те, що на ньому було написано: «Поцілуй пані Ірину в уста. Вона буде щаслива».
- Та ні, Степанку, - мовила жінка, зніяковівши. Я старша за вас на десять літ. Я щаслива вже тим, що ви допомогли мені повернутися до своєї хати.
- Все таки я поцілую вас, пані Ірино. Хочу, щоб ви були ще щасливішою, - сказав хлопець. Він підійшов до пані Ірини. Її щоки вкрив густий рум’янець. Але Степанко не зніяковів. Він обійняв жінку й поцілував її в губи. І тут, о, диво! В один момент вона перетворилася на молоду красиву дівчину.
- Подивіться в люстерко! - крикнув Степан. - Ви стали геть іншою!
Пані Ірина глянула і своїм очам не повірила. Такою, як побачила себе у дзеркалі, виглядала у двадцять літ.
- Як таке може бути? - спитала.
- Не знаю, - мовив Степан. – Це все не інакше, як чари змія карпатського. А знаєте що, Ірино?
- Що?
- Виходьте за мене заміж.
- Ти настільки проник жалістю до мене, що готовий оженитися?
- Я хочу оженитися на тобі, Ірино, тому, що кохаю тебе. Спершу я полюбив твою душу, а потім і тіло.
- Я теж тебе полюбила тебе, Степане. Тільки не хотіла тобі в цьому признаватися. Тому кажу тобі «так».
- Радий.
- А де ми будемо жити? – спитала Ірина.
- Можна й тут, у твоїй хаті.
- А, що люди скажуть? Як ми їм пояснимо моє преображення й те, що ти мене, старшу на десять літ, полюбив і береш за дружину?
- Якщо ти цим так переймаєшся, то ми можемо жити у квартирі моїх батьків. У мене є там своя кімната.
- Навіть не знаю, що сказати… Стільки щастя звалилося в одну мить.
- Та це добре! Хіба щастя може бути забагато?
- Гаразд, - мовила Ірина. - Поїду з тобою до міста.
- А давай залишимо змієві записку.
- І що ми йому напишемо?
- Подякуємо за чуда, які він нам учинив, й дозволимо йому і далі жити в моїй хаті.
- Непогана ідея!
Коли Степанко написав записку, обоє сіли за стіл, випили вина, з’їли по два шматки піци й по грону винограду, а тоді хлопець взяв дівчину за руку й повів до своєї бабусі. Познайомив її з Іриною, сказав, що це та дівчина, на якій він збирається оженитися і якнайшвидше.
- Рада за тебе, хлопче! - мовила бабця.
- А де житимете?
- В місті, в нашій квартирі.
- Я подарую тобі гроші, щоб ти міг купити свою. Ти ж у мене один онук.
Бабця дала Степанкові двадцять п’ять тисяч доларів.
- Звідки у вас такі гроші? Ви ж з дідусем (царство йому небесне!) весь вік скромно жили!
- Так. А гроші відкладали, відколи ти, онуку, в нас з’явився.
Степанко взяв гроші, притулив бабцю до себе, міцно обійняв її і поцілував у щоку.
- Дякую, моя рідненька-дорогенька, – мовив. – Ніколи не забуду вашої доброти. На весіллі ви будете найпочеснішою гостею.
- Готуйтеся з татом за годину приймати невістку в квартирі, - мовив хлопець мамі, зателефонувавши їй одразу після розмови з бабцею.
Батьки Степана радо зустріли молодят у місті, нагодували, напоїли. Коли хлопець викладав з наплічника матеріали, які збирав у горах, побачив на дні складений удвоє папір. Витягнув його, прочитав те, що було написано зверху: «Від змія карпатського». «Що він ще вигадав?» - подумав. Розгорнув папірець, а там – гроші. Перерахував – тисяча п’ятсот доларів. «Це вам на весілля від мене», - прочитав на листку зі середини. – Дякую за те, що залишили мені хату. Буду там жити в холодну пору року. Та якщо хата вам все ж знадобиться колись, приїжджайте, я покину її. І ще одне. Корону мені вже не треба купувати. Вона в мене сама в дивний спосіб з’явилася після того, як я вам чудодійні дарунки зробив. Маю прохання до вас. Якщо у вас першим народиться хлопчик, Богданом назвіть».
Степанко всміхнувся. Він показав записку і гроші Ірині. Вона теж усміхнулася. З радості обоє заплакали.
- Виявляється, не всі змії злі, є й такі, що люблять робити добро, - мовила жінка.
- Є такі! І ми цьому свідки! - погодився Степан.
За місяць молодята справили в одному милому, прибраному вишитими рушниками, кафе весілля, купили двокімнатну квартиру на околиці містечка за бабусині та весільні гроші й зажили собі та родині на втіху. А ще через рік у них народився хлопчик. Богданом назвали. І що там далі було? А пофантазуйте!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900086
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2021
Любов – це дивне почуття,
Палає, як вогонь у печі,
Нутро солодить, мов кутя,
Яку готують у Святвечір.
Це стоголосий водограй,
Проміння сонячного дотик,
Заквітчаний весняний гай
І «Щедрика» чотири ноти. '
Небесних сфер м'яка рука,
Помітний слід у біосфері.
Чи в миші рік, чи в рік бика
Їй відчиняймо в душу двері.
27.12.18
А, може, так?
Любов – це дивне почуття,
Тріскоче, наче дрова в печі.
Це серед страв пісних кутя,
Яку готують у Святвечір.
Дзвінкоголосий водограй,
Усесвіту самого дотик,
Поміж снігів – квітковий гай
І «Щедрика» чотири ноти.
Це крила, що дарують лет,
Це спалахи у біосфері.
Жар сонця і парад планет,
Це річки вигули між прерій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899461
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2020
А що між нас було таке?
Жага. Невипите саке.
Скупі слова. Пусті листи.
Готова мовити: "Лети
Туди, де неба мого край».
Та зі собою забирай
Усе, що сіяв у мені:
Весняний цвіт, тремкі пісні,
Протяжну музику вітрів,
Барвисту гаму кольорів.
Цілунки сонця і дощу
З очей зітри, йдучи, прошу.
Очисти від своїх слідів
Долівку серця і душі.
Втім..., не спіши рушати в путь.
Ще мить якусь... в мені побудь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899277
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2020
Любі українці, щиро вас вітаю
Із Різдвом Христовим і таке бажаю:
Щоб були усі ви гожі та здорові,
Щоб жили у мирі, в радості, в любові.
Щоб усе, що треба, у житті ви мали,
Звичаї та мову рідну шанували.
Отчий край любили, як себе самого,
Доброту ростили, береглися злого.
Щоби ваше слово, кроки ваші, справи
Додавали краю міцності та слави.
Щоб він став величним, щоб він став чудовим.
Бога нам у поміч! Із Різдвом Христовим!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2020
Два тижні у місяці грудні святий Миколай був зайнятий важливою справою – готував зі своїми друзями-янголами подарунки для малят і звірят у небесній резиденції. Близився ж час, коли земляни вшановували його день народження. Найперше святий захотів відвідати Карпати. Чув, там буря наробила лиха. Склав він дарунки, які приготував для чемних звірят Карпатського лісу, у великий чарівний міх і, коли накрила Україну мряка, тобто завітав до неї вечір, поклав його, зберігаючи давню традицію, на возика. Тоді запряг двійко білих коней і погнав їх до краю ялини, верби та калини. Трохи летів небом (коні у святого були крилатими), трохи їхав дорогою. Через годину земного часу був Миколай уже на гірській полонині й відчув, що зголоднів. Витягнув він із наплічника, канапку зі сиром і термос із трав’яним чаєм, спожив це. «Хвилин п’ятнадцять, - подумав, - полежу та й почну розвозити подарунки. Мапу з адресами тварин маю в кишені кожуха. Швидко роздам складене в мішку». Ліг святий собі на возі, а повітря в горах – чисте, як гірський кришталь, і тиша – густа, як кисіль. Незчувся святий Миколай, як задрімав
А в той вовк вийшов на полювання. Побачив він з-за кущів віз. Почав наближатися до нього. «А що це на возі? – спитав сам себе. – О, міх! Красивий, великий! Вкраду його, - вирішив. – Щось добре мусить бути в ньому». Підійшов вовк до воза, коні, відчувши небезпеку, повернули морди до нього. Тільки вони захотіли заіржати, та сіроманець зуби на них наставив і лапою помахав, мовляв, мовчіть, бо лихо вам буде. Ті й не подали звуку. Скинув зубатий тихенько мішок з воза й потягнув його до свого лігва. Та одразу не розв’язував його, коли доправив у дім, стомився, як ніс крадене. Напився сіроманець студеної води й ліг на килимку. За якусь мить Миколай розплющив очі й побачив, що мішка на возі немає. «Куди ж він міг подітися? Може, впав на діл?» Зліз святий з воза, обійшов його – нема. «Хтось украв, мабуть, - зрозумів. – Що ж робити? Ті, хто чекав від мене подарунка, сумуватимуть, якщо я їм його не принесу.. На те, щоб знестись у небеса, приготувати інші дарунки і знову вернутись на землю, часу немає. Бо ж не тільки звірятам, а і людським дітям треба встигнути до ранку дари під подушки покласти. Зажурився Миколай, заплакав уголос. Почула його плач лисичка, прибігла.
- Чого ти, святий Миколаю, плачеш? – спитала.
- Як же мені не плакати? Привіз я міх із подарунками для чемних дитят-звірят, а його хтось украв, поки я дрімав.
- Не журися. Я тобі допоможу.
- Як?
- Понюхаю сліди, що йдуть до воза й від воза та й дізнаюся, чиї вони.
Поводила носом рудошерста по землі, на якій у той час майже не було снігу, та й каже Миколаю:
- Вовчик тут побував. Мабуть, він подарунки й украв.
- Де ж мені його шукати?
- Зараз заведу тебе до його хати. Я бігтиму за вовчими слідами, а ти за мною кіньми їдь.
- Гаразд.
Прибули за якийсь час вони до того місця, де сліди обірвалися, знайшли лігво вовче – за кущиком горобини знаходилося. Лиска мовила отцю:
- Я заховаюся, боюся вовка зубатого. А ти з ним поговори.
- Гаразд.
Вилізла рудошерста на дерево, сіла на грубу гілляку, й почала чекати, що далі буде. Постукав святець у двері й мовить:
- Вовче, вовче, відчиняй! Я – святий Миколай. Той мішок, який украв з возу, віддавай.
- Не віддам!
- Якщо не віддаси, матимеш біду. Бо міх той не простий, а заговорений. Як його хтось чужий та злий відкриває, він за руки хапає й кусає.
- Не вірю. Але перевірю, - каже вовк.
Розв’язав він мішок, запхав лапу до середини та як заверещить:
- Ой-ой-ой! Хтось вкусив мене за лапу! Болить!
- Вибігай з мішком надвір, - каже святий Миколай.
- Гаразд! Біжу! Ой-ой-ой!
Вискочив вовк з подарунками, став перед святим, просить:
- Накажи, Миколаю, своєму мішку, щоб відпустив зі своїх зубів мою лапу, перестав мене кусати. Бо вже несила терпіти біль.
- А ти каєшся за сподіяне зло?
- Каюся. Ой-ой-ой!
- Не будеш більше красти?
- Не буду! Ой-ой-ой!
- Слово даєш?
- Даю. Ой-ой-ой! Чесно кажу!
- Міху мій, - сказав Миколай, - зуби заховай!
Мішок зуби заховав, Вовк витягнув з нього свою лапу. Святий Миколай зав’язав міх вгорі шнурком і поклав його на віз.
- Пробач мені, свят-отче, - мовив сіряк, - за те, що я спокусився на чуже. Отримав кару – лапа посиніла й болить.
- Я погладжу твою лапу, вона перестане боліти. Та сліди від зубів залишаться й будуть нагадувати тобі про те, що злого робити не можна.
Святий провів своєю п’ятірнею по скаліченій вовчій лапі – біль у ній миттєво зник. Вклонився сіроманець отцю й мовив:
- А давай я тобі допоможу, Миколаю. Буду подарунки витягати з торби – ті, які ти скажеш.
- Гаразд.
- І я хочу допомагати, - озвалася лисиця з дерева й мило усміхнулась.
- Добре.
Сіли вони втрьох на воза й поїхали. З роботою швидко впорались. Білченя від святого отримало горішки і конструктор «ЛЕГО», зайченя – капустину, морквину та книжечку, оленятко – стіжок сіна й іграшкову машинку, кабанчик – мішечок жолудів і м'яч. Подякував святий Миколай лисичці та вовку за їхню допомогу. А коли прощався з ними, то і їм дав по подарунку. Лисиці – модну шапку та шаль білого кольору, вовчику – розмальовку й кольорові олівці. Зраділи! Вовк пообіцяв Миколаю, що красти більше ніколи нічого не буде.
Сів Миколай на віз і полетів до найближчого села. В дорозі його пустий мішок знову наповнився, на цей раз – дарунками для людських дітей. Роздав їх святий Миколай чемним хлопчикам та дівчаткам – і не тільки тим, які жили в околиці Карпат, а всім дітям, які чекали на його прихід. Як тільки мішок порожнів, Миколай його гладив, і він знову наповнювався подарунками. Діти, які знайшли їх, прокинувшись вранці, дякували святому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898389
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2020
Ти – моя сила в кроці.
Ти – моє світло в дні,
Літо у довгім році,
Свято і вихідні,
Сонця ранковий дотик,
Щастя цупкий гачок,
Серцю для пісні – ноти,
Скрипці - новий смичок.
Картці з альбому долі –
Струганий олівець.
Точка в моєму колі.
Ти – моє все! Кінець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2020
Що мені з того, що гуляє мла,
Що сонце паранджу вдягло на личко,
Що руки в саду чорні, як смола,
І птах їх не цілує, тільки ́мжичка?
Що мені з того, що короткий день,
Що вечір холод з ланцюга спускає,
Мороз на шибку вішає мішень,
По ній сріблястим інеєм стріляє,
Що час роки підвішує на гак,
А доля часто хмурить свої брівки?
В душі моїй брунькується верба!
В ній крокуси витягують голівки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898184
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2020
В душі курличуть журно журавлі.
Ступило небо в сутінь попелисту.
Садок стоїть німотний і безлистий!
І парк свій голос загубив в імлі.
Думки не грають, як учора, джаз.
Забули танець запальний водойми.
Пускає смуток кулі із обойми
І ранить простір ними раз-у-раз.
А вийшло б сонце з хащі сірих хмар,
Моргнуло б оком, коси б розпустило,
Не мав би сум сміливості та сили,
Сховався б, наче в листя пад комар.
Мо’, сонечко покличемо гуртом?
Хай зодягне нас в золоті скафандри.
В них пустимося у щасливі мандри,
Залишимо зажуру за бортом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897942
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2020
Я так тебе, я так тебе люблю,
Як квітка луг, як річку – сом вусатий.
Сачком очей твій кожен крок ловлю,
Але ніяк не можу упіймати.
Я так тебе люблю, як зорі ніч,
Як сонце день, як коси липи – вітер.
Своє ім’я несу тобі навстріч,
Та ти складаєш щастя з інших літер.
А я готова небу грати джаз
Із за́палом, увечері та зрання,
Лише б зірвати з уст твоїх хоч раз
Принадний і пахучий цвіт кохання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2020
Це було у лузі в теплу літню пору,
Вийшло Щастя вранці на Зелену гору.
У долині річку вздріло невеличку.
Кинулось до неї, зняло черевички
І зайшло у воду. Та не стало митись.
Бо вода холодна, можна застудитись.
Йшло собі, де мілко, попросту, краєчком.
Хвилечки стрибали, мов малі овечки.
Сонце усміхалось, обіймало зранку.
Подала тут голос із кущів вільшанка –
Чистий та бадьорий. Щастя здивувалось,
Слухало натхненно, радістю вмивалось.
Та недовго пташка на кущі сиділа,
Крильцями махнула, з гілочки злетіла.
Сіла на березу. І на вільху згодом.
Вийшло з річки Щастя, та й за нею ходом.
В горлі перестала колихати дзвін
Пташка, як за нею рушило вдогін
Щось таке химерне, щось таке кудлате,
Барвне, наче квіти, як вона, крилате.
Знала б, що то Щастя, пташка, не втікала б.
Щиро б усміхнулась, серцем приласкала б.
Сталось так, як сталось. Утекла пташина.
Сіло щастя, в травці вздріло комашину –
Морфо Пелеїда – крила – небеса.
Вишуканість, ніжність в рухах і краса!
Захотіло Щастя з Морфом привітатись,
Словом обмінятись, щиро обійнятись.
Та метелик злякався, від квітки відрвався,
Крильцями залопотів і вдаль полетів,
Щастя кинулося навздогін за ним,
Та Морфо Пелеїда щез у повітрі, як дим.
Сіло Щастя на горбика у траві.
Аж тут повзуть мурашини дві.
- Хоч ви від мене не втікайте!
Зі мною, Щастям, порозмовляйте!
- Та ми б і раді поговорити,
але хто ж за нас буде до мурашника будівельні матеріали носити?
- Якщо ви не проти, я вам допоможу,
назбираю сухих гілок, до хати піднесу.
- Згідні!
- Де живете?
- Під ліском, - каже мурах.
- А чим харчуєтесь?
- Поїдаємо шкідливих комах.
- То ви те саме робите, що і птахи?
Маленькі, бачу, та корисні таки!
- Так. Хоч не співаємо і не літаємо,
Та свою роботу добре знаємо.
Назбирало Щастя сухих гілок (і багато!),
Піднесло їх до мурашиної хати.
Перед тим, як вирушати в путь,
Спитало в комах: «А як вас звуть?»
- Мене,- каже мурах, - Кусь.
- А мене – Куся.
- Ну, а я Щастям звуся!
Усміхнулись, подякували за допомогу
Підішло до дверей свого дому й зникло за порогом.
Зголодніло Щастя, вирішило йти домів.
Мама напекла, мабуть, смачних пирогів!
Тут на ноги глянуло – черевиків нема.
От дірява, подумало, моя голова!
Черевики я скинуло десь під кущем.
Треба їх шукати там. Душу взяв щем.
Недаремно Щастя хвилювання мало.
Не знайшло взуття там, де його поклало.
Черевики переміряло багато тваринок.
Хоч берег і кущ на ньому – це не ринок.
Зайчик пробував в черевики лапки запхати.
Завеликі! Хіба напакувати в кінчики вати?
Та де її взяти? Залишив. До лісу пострибав.
Їжак з пів години черевики приміряв.
Не взяв, не тримаються на його лапах.
А гарні і мають приємний запах!
Шкода, час даремно пустив у біг.
Плюнув спересердя в ліс побіг.
Пробувала чапля взути черевики.
Ніби й не жмуть, і не дуже великі,
Та тільки пустилась в повітряний біг
У них – злетіли з її тонких ніг.
Не стала чапля за ними вертати.
Не зможе вона в черевиках літати.
Школярка до річки в той час підійшла,
В траві черевики, що впали, знайшла.
- Гарні такі, - зауважила, - нові́,
Синьо-жовті, як стяг український, шкіряні́!
Запхала в них ноги – підходять, ще й модні.
- Овва! Пощастило мені сьогодні!
Посиділа трохи, відчула втому,
Взяла взуття, подалася додому.
В лузі перед цим печериці шукала.
Мама попросила. Торбу набрала.
Коли переступила поріг рідної хати,
- Принесла грибочків? – запитала мати.
- Так.
- Багато, мабуть, бо веселе личко.
- Крім грибів, знайшла я в лузі черевички.
- Узяла їх?
- Звісно.
- Мала б уже знати,
Річ чужу не варто, як побачив, брати!
Хтось її, вернеться, та й почне шукати,
Жаль в душі гойдати, сльози проливати.
- Навіть не подумала я про це.
Підійшло взуття мені – ось і все.
Гарне і не зношене – я взяла.
Черевичок в мене таких нема.
Був би неньо, він би купив мені,
Та пропав татусик мій на війні.
- Зароблю грошей, взуття тобі придбаю.
Зараз, добре знаєш, роботи не маю.
Пандемія скрізь розставила хижі сіті.
Та рано чи пізно все зміниться в світі.
Щодо твоєї знахідки, ти оголошення напиши,
На ньому нашу адресу вкажи.
Так і так, мовляв, знайшла черевики чужі
Біля міста Доброго на березі річки Свічі.
Дівчинка сіла, оголошення склала,
На ньому свою адресу вказала.
Розмістила написане у трьох локаціях –
На кущі, біля Свічі, при дорозі, на двох акаціях.
Щастя побачило оголошення, прочитало,
До дівчинки того ж дня завітало.
- У тебе зберігається моє взуття? –
Спитало, привітавшись спершу з дитям.
- Можливо. Ви не спішіть, опишіть його мені.
- Черевики синьо-жовті, нові, шкіряні.
- Так, такі я знайшла. Зараз принесу.
Віддала їх Щастю й пустила сльозу.
- Чого, дитино, провадиш плачі?
Дам тобі в нагороду смачні калачі.
З’їси їх й одразу розквітнеш від дива.
Будеш весела, багата, щаслива.
Щастя взуло черевики і зникло за тином.
Дівчина з калачами зайшла до хатини.
Почала мамі розмову зі Щастям переповідати.
Віра й надія зняли зі себе ґрати.
Сіли мати з дитиною за стіл плече до плеча,
З’їли обидві по кусневі калача.
І тут радість задзвеніла на все місто дзвоном:
Татка вертають з ворожого полону!
Маму звуть телефоном до праці.
Щастя заслужило подяки та овацій!
Мер міста, дізнавшись про події, цієї ж днини
Поклопотався про подарунки для мами й дитини –
Передав одяг, одежу, продукти харчування.
Дівчинка завмерла від здивування,
Коли знайшла в коробці, яку їй дали, на дні
Синьо-жовті черевики – нові, шкіряні.
Чесність і порядність – у пошані в народу.
Будеш жити з ними, отримаєш нагороду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897300
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2020
Це так боляче – в очі дивитись тобі
І не мати можливості бути твоєю,
Шансу виграти в часу і долі двобій,
Стати сонцем для тебе чи хоч би зорею.
Це так дивно – носити чуття у душі
І стріляти моментами в нього з рушниці,
Відганяти від тебе вітри і дощі
І глушити у собі гучні громовиці.
Це так добре - не думати зовсім про те,
Що зима уже дихає в спину натхненно,
Літо в серці тримати і знати одне:
Ти - мій кекс, моя кава гаряча, щоденна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897210
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2020
Якось у суботу по обіді зібралися птахи на галявині карпатського лісу та й почали сперечатися, хто з них найважливіший. Крук сказав: «Я! Бо я найстарший із вас. Мені сімдесят років, багато чого я бачив у житті, багато знаю».
Сова заперечила крукові: «Не ти, а я найважливіша! Бо хоч і не найстарша з-поміж усіх, але наймудріша, малят-пташенят у школі навчаю, старшим поради даю, вчителюю давно і з надихом».
«А хіба мене не можна назвати найважливішим? - запитав дрозд. – Я гарно спваю. Наповнюю простір симфонією гучних та дзвінких звуків. Люди завмирають, коли чують мій голос».
«А хіба я співаю гірше? - запитав зяблик, - хіба не дивую світ своєю піснею? Згадайте, як починається мій спів? Розсипом дзвіночків і «стукотінням», подібним до бою барабанів. Правда? А чим закінчується? Треллю. Хіба не дивовижно це? Хіба цього мало, щоб мене можна було назвати головним?»
«А хто найвище літає від усіх? – запитав орел. – Не я, часом? Ні? Я-а-а-а-а! То, може, я найважливіший?»
Тут скеляр підлетів, сів на середину галявини. «А подивіться-но, друзята-пташата, на мене, - мовив і крутнувся. - Голівка і спинка у мене блакитні, як небо, грудки – яскраво-помаранчеві, крильця – чорно-коричневі. Хіба не красень я? Хіба не заслуговує на те. Щоб зваися найголовнішим із птахів?»
Дятел сидів собі на найближчому до галявини дереві й нічого не говорив. Ні́коли йому було теревені розводи. Тридцять сім тисяч разів за добу він мусить дзьобом ударити об стовбур дерева, в його корі комаху знайти і з’їсти її. А як не робитиме цього, ліс загине. А ліс – це сила. Це кисень для тварин і людей. Це – життя для світу.
То хто з птахів, на вашу думку, найважливіший?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897094
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2020
Осінь на землі три місяці раювала.
Трохи працювала, трохи відпочивала.
Картоплі, капусти, моркви, цибулі людям наносила.
Грецьких горіхів, яблук пахучих в саду натрусила.
Грибів понакладала під деревами в лісі – збирайте.
Вареними, смаженими, маринованими в їжу вживайте.
Відпровадила птахів у теплі краї.
Комах приспала, риб у воді.
Коли птахи у вирій відлітали,
На сопілці їм грала, доброї дороги бажала.
Пернаті Осені крильцями махали,
«Бувай, золотоволоса!" - казали.
І дня Осінь не змарнувала.
У вересні вересу зі синьої нитки квітку в'язала.
У жовтні – фарбами теплих кольорів листя на деревах, кущах фарбувала.
В листопаді це листя обривала, додолу скидала.
А тоді з ним танцювала під музику вітру,
Випивши перед тим ставкової води літру.
Але прийшов Осені час прощатись із краєм.
Пробіглася лісом, полем і гаєм.
Прошурхотіла листям опалим,
Зі сил упала.
Зима почала над нею посохом білим махати,
Холод у лице їй пускати,
Із краю виганяти.
Пішла.
Зимонька причепурилась. Брови підмалювала.
На личко рум’янець наклала.
На коси білу хустку пов’язала,
Кожушок білий вовняний вбрала
Та ще й теплі рукавички
І на підборах черевички.
В одну торбину наклала сніжинок,
У другу – гладких крижинок.
Та й пішла гонорово.
З лугу кози втекли й корови.
Пташата у туї, сосни тільця поховали.
Травинки тонкі спинки позгинали.
Гриби ляк дістали,
На світ божий з’являтись перестали.
Йшла Зима день при дні,
Сніг сипала по землі.
На річки, ставки та озера кригу пускала,
Калюжі нею вкривала.
Вночі дрімала,
Під ранок лютувала,
Мороз із уст пускала.
Дітей, що йшли у садок, до школи, за щічки, носи щипала
Та ще й реготала.
Але діти Зиму вітали.
Санчата, лижі, дошки витягали,
З гірок на них з’їжджали.
Зі снігу, якого Зима накидала, бабу ліпили,
Довкола неї хороводи водили.
Веселились, сміялись,
Сніжками кидались.
Не до жартів було пташатам.
Їжу їм стало важко шукати.
Та люди зробили для них годівниці,
Наклали туди зернят пшениці.
«Їжте, пташата, з праці плодів.
Ви ж охоронці лісів та садів», -
Примовляли. Крилаті «дякую» їм співали,
У Зими питали:
«Скільки ти будеш по землі ходити,
Снігами їй годити,
Мороз пускати,
Дороги, стежки засипати,
Нас лякати?»
«Три місяці часу маю.
Роботу свою знаю.
Але як стомлюся, ляжу, задрімаю,
Тепло прибіжить до гаю.
Тоді матимете трохи раю».
«А які твої місяці?
Березень, квітень, травень? Ось ці?»
«Ні. У ці місяці Весні бути.
Мої – грудень, січень талютий».
У грудні я землю у груди збираю.
В січні сніг січу, поля, луги замітаю.
В лютому – лютую,
Бо вже весну на підході чую.
Це зміні не піддати,
Хоч як мудрувати».
«Ти ж сильний мороз не пускай,
Міру май. Людей, тварин не лякай!»
«Гаразд. Старатмусь морозом не зловживати,
Вашу просьбу пам’ятати».
«А ми любимо зиму, - промовляли діти завзято.
Вона приносить щось смачненьке у свята до хати.
На Миколая кладе під подушку дарунки,
На Новий Рік і Різдво – ялинку приносить й лишає під нею клунки,
В яких цукерки смачні й палянички,
Шкарпетки, шапочки, рукавички
Й інші цікаві та потрібні предмети,
Від яких душа пускає крила до злету».
Чує Зима слова ці, радіє.
Серце її крижане топиться, мліє.
Танцює в парі з вітром поміж ялинок.
Пускає феєрверки зі сніжинок.
Пританцьовують у ритм музики в лісі лисиці та зайчата,
Козулі, лосі та вовченята.
А ведмеді не чують і не бачать нічого,
Сплять у своїх затишних барлогах.
Смокчуть лапу, ковтають слину.
Бачать літо у снах і малину.
Ворони сидять на гілках та крячуть,
До танцю йти не спішатся, ледачі.
Зима до вечора танцює, сніг із рукавів сипле лапатий.
Втомиться, засипає під пісні зірок на руках у місяця-брата.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896988
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2020
Скільки крапель в ріці, скільки стежок у рідному краю,
Скільки наша Земля довкруж вісі зробила витків,
Стільки раз розквітало трояндою слово кохаю,
І шарівся від того весь світ. Так було від віків.
Так було і так буде, допоки гойдаються сині,
Доки сонце цілує відкриті уста орхідей,
Доки осінь сплітає із ягід намисто калині.
Слово це феєрверком стрілятиме в душах людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896901
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2020
Із Парижем навести контакти
Хочу так, як з вітерцем вітряк.
Ну, і що, що там були теракти?
Факт цей не поселить в серці ляк.
Що кому написано у генах,
Те і буде - не втекти в кущі.
Тіло ляже в землю, ну, а Сена
Лишиться назавжди у душі.
Бийте дзвони – радісно і р’яно.
Наповняйте норовом Париж.
Я приїду. В Нотр-Дам загляну,
Назбираю з вулиць дивовиж.
Піднімусь на Ейфелеву вежу.
Вірю, не торкне її ІДІЛ.
Загашу підреберну пожежу
Тисячею витоптаних кіл.
27.11.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896404
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2020
Люблю тебе, твоєю хочу бути
Хоча б на день, на вечір чи на мить,
Набрати з твого серця м’яти-рути,
Вдихнути в груди і сп'яніти вмить.
Люблю тебе. Твій голос – плуг космічний.
Він душу оре, робить з неї пух,
Який летить, мов вітер опівнічний,
До зір, лягає на небесний луг.
Люблю тебе, як синє море ріки.
Крізь простір чую – і нутро штормить.
Моїм зостатись не прошу на віки,
Побудь хоч день зі мною, вечір, мить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896196
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2020
Вже листопад складає з листя строфи.
Ожина ж, наче дівчина, цвіте.
Вона не знає, що ще зовсім трохи
І сніг на її голову впаде,
Покриє ніжні білопінні коси
І обірве її натужний спів.
Вона у тілі дивовижу носить,
Не помічає осені слідів.
Щоранку сонцю шле палкі привіти,
Чекає літа, щоб піти в плоди.
О, не спіши їй, зимо, м’яти квіти,
У казку (чуєш?) краще заведи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2020
Було це давно. І було це правдою. В мами Землі народилася донечка – гарна дівчинка: личко кругленьке, чоло височеньке, ніс злегка кирпатий, брови шнурочком, губи, як спіла малина, а голосок – тонкий, як колосок. Немовлятко зовсім не плакало, а коли чогось хотіло, то співало. На кожну потребу в дитинчати була своя мелодія. Тато Час дивився на маля й не міг ним натішитись. Коли два тижні по народженні доні в палаці справляли бал в честь її приходу, то покликали на гостину багато гостей, серед них було дванадцять фей. Кожну з них батько Час посадив за окремим столом. Кожній слуги наклали тієї їжі, яка їй найбільше смакувала. Коли прийшов час феям виголошувати тости, перша сказала: «Я дарую новонародженій дівчинці ім’я Україна. Воно принесе їй добробут і славу». Друга мовила: «Я дарую їй міцне здоров’я, силу і розум». Третя повіла: «Я - радість, любов до життя та мистецтва». Четверта прорекла: «А я сьогодні зранку наповнила землю, що їй належатиме, водоймами: ріками, горами, морями». «Ми, - проговорили одночасно п’ята, шоста і сьома, що сиділи близько одна до одної й були подругами, - даруємо дівчинці грядку зі всілякими овочами та луг із різнобарвними квітами». Восьма мовила: «Я поле даю, на якому ростиме жито, пшениця, гречка й овес Україні на поживу». «А я, - проголосила дев’ята, - фруктовий сад заклала для новонародженої». Десята усміхнулась і сказала: «Я вулики змайструвала, за полем поставила, бджіл у них заселила. Матиме дитина мед – солодкий, корисний». « А я, - подала голос одинадцята, - ліс виростила для дівчати – з деревами, кущами, ягодами, грибами, тварин різних заселила до нього, а біля палацу, як ішла на гостину, посадила вербу та калину». Рідні й гості після промови кожної з фей гучно плескали в долоні, а новонароджена дівчинка співала з радості. Та тут озвалася дванадцята: «Так, усе це, що ви подарували сьогодні Україні, вона матиме, однак життя її буде не таким безхмарним, як деякі собі вже уявили. Будуть Україну оббріхувати, будуть ображати, наклепи на неї зволити, бити й обкрадати, зраджувати – чужі і свої. А все тому, що не догодили ви мені з їжею: суп подали кислий, картоплю солодку, а компот солений». Скривила уста дитина, заплакала. Похилили голови батьки. Засумували рідні, гості. Запрошені почали вставати зі столу, поспішно дякувати батькам дитини за гостину й розходитись. Батько Час, чемно вклонившись останньому гостю, побіг на кухню. Він зажадав від кухарки, що готувала пригощення для дванадцятої феї, пояснень. «Я, пане, - мовила та, - все робила, як завжди, за рецептом». «То чому ж суп виявився кислим, картопля солодкою, а компот соленим?» - спитав володар дому. «Не знаю. Картоплю я солила, компот цукрувала, а до супу нічого кислого не додавала». «А ти нікуди не відлучалася? Не залишала кухню без догляду?» «Один раз виходила. По нужді». «То, може, за цей час якийсь мій недоброзичливець тут побував і встиг нашкодити?» «Я нікого не бачила, коли повернулася, пане». Час підійшов до дверей і плеснув у долоні. До нього вмить підбігло двоє вартових. «Огляньте ретельно кухню, - сказав їм. - Може, знайдете в ній чужинця чи, бодай, якісь сторонні предмети». Охоронці, довго не думаючи, приступили до роботи. Як тільки вони відчинили дверці шафи, в якій стояло різне начиння, з-під неї вилетів кіт. Він пустив хитрі бісики з очей на пана Часа, голосно муркнув, а тоді наставив господарю замку свого пишного рудого хвоста й вибіг із кухні. «Ловіть зайду!» – крикнув пан Час. Охоронці кинулись за котом, але наздогнати його не змогли. Рудошерстий вистрибнув через відчинене вікно у гостинній залі, тільки його й бачили. Кухарка впала на коліна перед господарем й почала голосити: «Пробачте мені, пане! Покарайте, та не виганяйте. Мені нікуди йти. Запевняю вас, я робила все так, як зазвичай роблю». «Встань, жінко. Не плач. Я не прийматиму поспішних рішень, розберуся, як слід, спершу». Коли кухарка піднялася й уклонилася Часові, він її запитав: «А чи не бачила ти раніше цього кота в моєму домі чи в іншому місці?» Жінка сказала, що не бачила. Тоді господар залишив її і пішов до своєї кімнати. Всівся на велике, м’яке, оббите синьо-жовтим шовком, крісло й задумався. «Кухарка, здається, не винна. Не в її інтересах було шкодити йому. Невже це міг зробити кіт, який утік, чи був ще хтось?» До кімнати ввійшла дружина Часа. «Що робитимемо, любий? – спитала зі сумом в очах у чоловіка. - Треба якось перепросити дванадцяту фею. Довести їй, що ми не винні в тому, що пригощення було не таким, як треба. Може вона забере свої слова назад і подарує нашій доньці щось добре чи, принаймні, зле забере?» «Ти права. Треба діяти. Завтра запрошу до себе Арія- мудреця – блакитноокого молодця. Пораджуся з ним. А зараз ходімо спати, кохана. Пізня година вже. Дитя заснуло?» «Так!» Наступного дня пан Час встав раненько. Вдягнувся легенько, оббіг тричі палац довкола по біговій доріжці, помився, поснідав, а тоді велів слузі Кудипошлеш віднести його лист до Арія. Слуга взяв листа, сів на коня і помчав на край міста, туди, де жив мудрець. Коли спинив коня під ворітьми дому Арія (а був він незвичайний, мав один флюгер на даху у вигляді лелеки, четверо дверей і дванадцятеро вікон), то, ставши на ноги, смикнув тричі за шнурок, який висів з правого боку воріт. Тієї ж миті голосно задзеленчав у дворі дзвінок і з дверей будинку вийшов мудрець – гарний чоловік, з довгим попелястим волоссям та великими яскраво голубими очима. – Що тебе привело до мене, чоловіче? – спитав, підійшовши.
- Лист хочу передати вам від пана Часа.
- А… То заходь у двір.
Слуга зайшов, віддав листа. Арій взяв його, розкрив, прочитав і сказав:
- Перекажи панові Часу, що за годину я буду в нього.
- Гаразд. Дякую вам.
Слуга передав слова мудреця.
За годину Арій уже був у Часа. Господар замку розповів гостю про те, що сталося.
- Здається, я знаю, хто зробив вам шкоду.
- Хто?
- Кіт.
- Чому ти так думаєш?
- Бо цей рудошерстий багатьом нашкодив.
- Чий він?
- Відьми гострозубої, що живе в печері Чорної гори.
- А з тією відьмою можна якось домовитися?
- Кажуть, вона погоджується говорити тільки тими, хто їй свою душу віддає навіки вічні.
- Прикро. Час душу відьмі віддати не може. Він потрібен Землі, Україні та іншим своїм дітям.
- Чув я, що якщо ту відьму вбити, то все можна назад відкотити, тобто те, що вона зробила, не матиме сили.
- А хто її може вбити?
- Це може зробити син скривдженої нею особи, але в який спосіб, не знаю.
- Дякую тобі, шановний Арію. Візьми в дар від мене за інформацію, яку надав, золоту тарілку. Арій узяв дарунок, уклонився шанобливо господарю замку й вийшов.
- Ну що сказав мудрець? – спитала в Часа дружина, коли зустріла його в коридорі.
- Цю справу, я так розумію, так швидко не вирішити. Треба, щоб Україна виросла, народила дітей. Тоді, можливо, можна буде змінити їй долю.
- Що ж… Будемо чекати і сподіватися на краще. Україна була милою, здоровою і розумною дівчинкою. Вона гарно їла, пила, розвивалася і виросла дуже швидко. Коли стала повнолітньою, вийшла заміж за сильного, мужнього, мудрого князя Зореслава. Жило подружжя в мирі і злагоді. Та коли посипались одне за одним, як горох по долівці, діти, з’явилися проблеми. Все те, про що говорила дванадцята фея, почало збуватися. І голоду зазнала їхня родина, і зрада їм у спини сміялася, і війни чужинці їм оголошували, й розбрат був між своїми. Батько Час і мати Земля, як могли, допомагали Україні. Та горе її не полишало. Тільки одне пішло, інше з’явилося. Розповів тоді Час доньці Україні те, що сказав йому колись мудрець Арій, який на той час уже віддав Богові душу, бо був смертним чоловіком. Зібрала Україна своїх синів та й каже: «Хто з вас готовий зустрітися з відьмою, яка живе в печері Чорної гори?» «Я!» - мовив найстарший син Стрілометай. «Спробуй!» - мовив батько. Зустрівся з нею Срілометай уже наступного дня. Взяв зі собою лук, виліз на дерево біля печери й сидів там доти, доки відьма не вийшла. А як показалася, вистрілив їй в серце. Відьма зойкнула, впала, але не вмерла. Рана на її серці за хвилину загоїлася. Вона встала з землі й повернулася до печери. Наступного дня другий син України направив свою ходу до печери – Каменекид. І він спробував убити відьму. Пробив їй каменем, який випустив з кулака, голову. Кров залила відьмі лице. Присіла вона, затулила рану долонею, та за хвилину проріз на її голові затягнувся, відьма встала й повернулася до своєї печери. Ходили вбивати відьму й інші сини України: Отрутолий, Сокироруб, Ноженіс, Вогнеграй, та не змогли позбавити відьму життя. Засумувала Україна. В родині – біда за бідою: то пошесть її косить, то чужинці нападають, кров її рідних проливають, добро відбирають. І між внуками-правнуками часто згоди немає, чубляться, ворогують між собою. Що робити? Є ще один син в неї – наймолодший, Мамайло, але він дуже добре серце має, за весь вік нікого не вбив, навіть мухи. Чи наважиться стати з відьмою на прю? Не відомо. Але мусить з ним поговорити. Запросила Україна наймолодшого сина в гості. Прибув він, вклонився мамі й татові, дарунки їм приніс. Коли спільно спожили обід за столом у вітальні, мати мовила:
- Мамайле, треба рід рятувати, відьму вбити, долю змінити. Поглянь на мене, бліда я і хвора, очі мої, як стиглі маки. Як не захистиш мене, загинути можу.
- Матінко! Мій обов’язок – рід захистити, ваше серце звеселити. Дайте мені три дні, я подумаю, як мені це краще зробити.
- Гаразд, сину. На тебе одного надія.
Пішов Мамайло. Думав-думав та й таке прийшло йому до голови: «Треба з котом рудим зустрітися спочатку. Може, він підсобить». Подався Мамайло наступного дня вранці до тієї гори, де відьма жила, але не з луком у руці, не з каменем, не зі сокирою, не з отрутою і навіть не з рушницею, а з мішком, в який наклав багато риби, м’яса й інших смаколиків, які люблять їсти коти. Заховався він за деревом і дочекався, поки з печери не вийшла відьма. Як побачив її, не чіпав. А як зникла з виду (до лісу шмигнула), підійшов до входу й мовив: «Киць-киць! Киць-киць!» Рудошерстий вийшов, пустив бісики з очей.
- Що треба? - мовив.
- Я тобі, Коте, дарунки приніс.
- Які?
- Файні, подивись у міх.
Мамайло розв’язав його. Кіт заглянув до середини.
- Приємно пахне твоя їжа. А вона не отруйна?
- Ні.
- Знаєш, ти спершу сам щось із накладеного в торбу з’їж, а тоді я спробую.
- Гаразд.
З’їв Мамайло риби шматок, кавалок м’яса, жменьку сиру, сметанки ковтнув.
- Е-е-е! Досить! Давай продукти.
- Бери.
- А що хочеш натомість?
- Буду тебе, коте, так щодня годувати, тільки скажи мені, як можна відьму вбити.
- О! Її вбити ніхто не може.
- Чому?
- Бо не знає її слабкого місця.
- А ти знаєш?
- Так.
- Скажеш мені?
- І не хотів би, може, але скажу, набридла мені моя господиня. Посилає мене мало не щодня всілякі погані справи чинити, а годує не дуже ситно і смачно. А ти файні продукти приніс. Як напишеш мені розписку, що зобов’язуєшся мене щодня добре годувати й підпис поставиш, то таки видам тобі відьмину тайну.
- Гаразд. Напишу. До речі, блокнот та ручка при мені, в кишеньці торби завжди їх ношу. Написав Мамайло на картці те, що просив кіт, дав йому. Тоді рудошерстий розповів наймолодшому сину України про слабке місце у відьми. Ним було волосся. Якщо його обрізати, вона помре. Та якщо покається за свої лихі вчинки перед тим, хто захоче її вбити, і він пробачить їй, то залишиться живою, проте сили відьомської вже не матиме. Стане звичайною смертною жінкою. – Дякую тобі, коте, за те, що поділився зі мною інформацію. Я прийду завтра і знову з їжею у мішку.
- Гаразд.
Наступного дня Мамайло прийшов до відьми не сам, а з братами. Накинув Камененекид злючці петлю, зроблену зі шнура, на шию, потягнув до дерева. Обмотали брати відьмі руки, ноги. Прив’язали до дуба. Відьма кричала, кусалася, пручалася, плювалася, та брати на це не зважали. Врешті вона заспокоїлась і сказала своїм нападникам: «Нічого ви мені не зробите. Я безсмертна». Та коли побачила, що Мамайло витяг з кишені ножиці, зрозуміла, що жарти закінчилися. Почала вона плакати і просити пробачення за скоєні нею провини.
- Визнаю, що неправильно чинила. Багато біди людям завдала.
- Щиро каєшся? – спитав Стрілометай.
- Так.
- Тоді житимеш, але зла вже не робитимеш. Мамайло обрізав відьмі ножицями волосся, після чого голова її перехилилася набік. Відьма зомліла, та не вмерла. Як брати розв'язали їй руки, ноги й мовили: «Ти вільна», вона розплющила очі, встала, подякувала й подалася до печери.
І тут все повернулося назад. Україна – знову маленька дитина, лежить у колисці. Над нею стоять її мати Земля і батько Час. В залі гості сидять за столами з наїдками й напоями. Рудошерстий кіт треться усім до ніг. А дванадцята фея встає і каже: «Я дарую Україні щастя».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895827
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2020
В цей ранок тихий, пізньолистопадний
Імла була така, мов холодець.
Покрила хвилі неба вміло, владно.
Та сонечко – ще той собі плавець!
Розсунуло промінням сиву димку
І голову наставило на світ.
Поцілувало полю й лугу спинку,
Мені сказало приязно : «Привіт!»
Відповіла: «І я тебе вітаю!»
«І ми!» - з дерев озвалися листки.
Всміхнулось сонце щиро, радо краю.
Любов в душі розкрила пелюстки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895507
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2020
Я – Україна. Юна, як весна,
Та в мені стільки впертості та сили!
Хоч гонор мій в багні не раз місили,
Він кришталево-чистий, як Десна.
Я – Україна. Тризуб – це мій дух,
В якому заклик – боронити волю.
Рушник весільний – прапор. Стелить долю
З небесних і пшенично-стиглих смуг.
Я – Україна. Квітка на стеблі,
Я – кущ калини, степ розлогий, гори,
Пшеничний лан і море неозоре.
Мій голос – сторож роду і землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2020
Люби цей світ, не ждучи нагород,
Ці зорі, що їх ніч налила в дзбанок,
Цю вулицю, що пахне, мов ренклод,
У час, коли пробуджується ранок.
Щоденний труд і слова цінний скарб,
Мелодію душі та водограю,
Цей листопад без запаху і фарб,
Свободу в думах і у межах краю.
Люби і рідні душі й ворогів,
Бажай усім їм лиш мажорних терцій,
Хлібів пшеничних, мудрості віків,
Вогню, що може лід стопити в серці.
18.11.15 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2020
Я їхала ровером. День робив кроки.
Гляділа верба у ставкове люстерко.
Завзято вітрець цілував мої щоки,
Вітав листопад золотим феєрверком.
Всміхалося сонце - над лугом сходило,
Із трав вибирало проміннячком іній.
Димок вибігав з лісового кадила.
Хто ранкові склав цей сценарій? Фелліні?
Та ні. Пізня осінь його написала.
Хай в ньому герої усі безголосі,
Я, ранок гортаючи, радість пізнала,
Тримає мене, хоч стемніло вже, й досі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895204
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2020
- Забудь його, жінко, - до вух мені вітер шепоче.
- Не тчи надаремно для долі із мрій гобелена.
Бо те, що у серці твоєму так ніжно тріпоче,
Осипатись мусить, мов листя в листопад із клена.
- Нехай маяком серед темряви ще поморгає
Моєму судну із вітрилами кольору маків,
На сонячних струнах душі віртуозно пограє,
Та так, щоб почули мелодію Київ і Краків.
Я знаю, що час уже холодом дихає, в сніжки
Чуття мого серця гарячого хоче вгорнути.
Скажи йому, вітре, нехай почекає ще трішки,
Хай колесо казки дасть змогу раз надцять крутнути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894901
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2020
Українська мова –
Давня і чудова,
Мова мами, тата,
Братика й моя.
Квітне, наче чічка,
Ллється, наче річка.
В ній любов народу,
Пісня солов’я.
ПРИСПІВ:
Мову українську щиро я люблю.
Килим їй зі слави світом простелю.
Я ніколи мову
Роду не забуду,
Де б не був і скільки б
Я не мав років.
Наче власну душу,
Шанувати буду
Мову тата й мами,
Вільних козаків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894483
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2020
Він повернувся. Він тепер між нас,
Стояти буде в центрі, просто неба.
Над ним ні світ не владний вже, ні час.
А нам, як жити, думати ще треба.
Глядіть на нього маємо й питать:
«Я гідний громадянин свого краю,
Не перевертень, не манкурт, не тать,
Не той, хто каже «моя хата скраю»?
Усе роблю, щоби цвіла, як сад,
Щоб мову солов’їну розвивала
Моя країна й з іншими у ряд
У всій красі своїй і славі стала?»
В належний час до нас борець вернув,
Потреба є про себе нагадати,
Про те, де жив і ким для краю був,
На що усе життя своє потратив.
Побачить, йтиме, пам'ятник дитя,
В батьків спитає: «Хто є цей Зіновій?»
«Він, - скажуть, - той, хто дав за те життя,
Щоб жив ти в Україні – вільній, новій».
08.11.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894352
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2020
Без людини людині важко.
Дні несуть їй мінорну ноту.
Без людини людина – пташка,
Якій звили на крилах мотуз.
А як є в людини людина,
Її очі - з кришталю люстри.
Її серце, мов цвіт жоржини,
Обростає пелюстям густо.
Мати рідна для неї днина.
В дійсність час її зве із мрії.
Коли є в людини людина,
Не страшні їй громи й завії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2020
- Ну, що ж ти, листопаде, наробив?
На мені, дубі, золото блистіло.
А ти мене узяв і оголив.
Відкрив довкіллю моє чорне тіло.
Стоятиму отак аж до весни?
Не гратиму із вітром фугу Баха?
Чіплятиму га голе гілля сни?
Не чутиму на собі подих птаха?
- Усе це мусиш, дубе, перейти.
Листки забрав тобі я на догоду.
Прийде зима, мороз скує ґрунти,
Не зможеш листю дати теплу воду.
Ти спатимеш, як пірамідний глек
Під колискові сніжних заметілей.
Пробудишся від клекоту лелек
І сонячного променя на тілі.
Зима втече, покине ліс і луг,
І ти даси життя новому листу.
Я, листопад, не кат тобі, а друг.
Довірся моїй силі ти і хисту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2020
Чого мовчиш? Скажи, чого мовчиш?
Невже так важко мовити «вітаю,
Здоров’я тобі, радості бажаю»,
Залити звуком віковічну тиш?
Чого до мене не приходиш в сни,
Червону ружу щастя не даруєш?
Не явою чуття мої шматуєш,
Ведеш у зиму з буйної весни.
Чого не мчиш до мене по шосе?
Тебе на дотик так відчути хочу,
Із уст твоїх напитись донесхочу
Любові, що бажана над усе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2020
Це ні для кого не секрет,
Є в мене друг – велосипед.
Торкнусь педалі, він руша.
У нас одна на двох душа.
Везе мене у парк, у ліс.
Своїх не жалує коліс.
Час у робочі дні вділяє,
До місця праці доставляє.
Не їсть ні сиру, ні котлет,
Книг не читає і газет,
Не пише віршів, як поет,
Але охоче йде в балет,
Танцює вальс і рок-н-рол
В дворі між флоксів, матіол.
Йому всміхається блакить.
З ним непомітно час летить.
Він щирий, вірний, наче кіт.
Уранці шле мені привіт.
І снів чарівних побажає,
Як спати вечері лягаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893430
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2020
А знаєш, хто для мене є сьогодні ти?
Нависла хмара, що ось-ось почне стріляти
Дрібним дощем, наллє холодної води
І тихо щезне, тільки сонце вийде з хати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893260
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2020
Скажи мені, яким він є, твій друг?
Такий високий, мов гора Говерла?
Такий привітний, мов весняний луг?
Такий привабний, мов на шиї перла?
Такий розумний, наче Соломон?
Такий бажаний, наче день недільний ?
Такий потрібний, мов у нічку сон?
Такий солодкий, наче торт весільний?
Такий п’янкий, немов навесні сад?
Такий веселий, наче водограї?
Такий раптовий, як яйцевий град?
Такий гучний, немов лелечі зграї?
Він просто той, хто ставить міт в душі,
Без кого я, немов загасла свічка.
Мого життя зупинка і рушій.
Мій ранок, день мій, вечір мій і нічка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893163
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2020
Осінь змінює барви світу.
Вітер з листом щодня у герці.
Усе менше довкола цвіту.
А у мене весна у серці.
Небо взяли в обійми гирі -
Чорно-сині, неначе круки.
Відлетіли птахи у вирій.
А я чую їх дивні звуки.
У дерев усе рідші гриви.
Осінь жовтим довкілля мітить.
Дощ виводить сумні мотиви.
А в очах моїх сонце світить.
І хай осінь плете канати.
Йде по них, наче смерті янгол.
Їй любов мою не здолати,
Що у жилах танцює танго.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893081
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2020
Це дивовижно так, що я тебе кохаю -
Тебе далекого, далекого тебе!
Чуття моє солодшим є від короваю.
Ти моє сонце, моє небо голубе.
Ти місяць мій у сяйві зоряної слави.
Сопілка серця, що не стишує мотив.
Мій журавель у небі, річка й переправа,
Моя зупинка між мирської суєти.
Чому люблю тебе, не в силах пояснити,
Ти одночасно моя слабкість і броня.
Не знаю, як могла колись без тебе жити.
Бо ж ти мій кисень, яким дихаю щодня!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2020
Пускає вогні час із фузії
І б’є не сліпцем, а прицільно.
Від ран помирають ілюзії.
Це боляче, але доцільно.
Не варто лише спокушатися,
Вертати життя їм у груди.
Вернулась реальність? Втішатися
І з нею ходити повсюди.
Тримати свій погляд на прив’язі,
А серце – у межах грудини.
Стежок не стелити із приязні
Тим, хто наставляє вам спини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2020
Йшла якось пані Осінь лісом, приглядалася до дерев. Думала, на яких з них листя сьогодні помалює. Коли впинилася на галявині, зустріла їжачка. Він гриби збирав.
- Допоможи мені, пані Осінь, донести грибочки додому. Сам не подужаю.
- Гаразд, - мовила. Скинула вона з голови хустку, накидала туди грибів і понесла їх до їжакової хатки.
До своєї повернулася пізно ввечері. З’їла кілька овочів, почисила зуби та й лягла спати. Наступного дня, коли ходила лісом, зустріла білочку біля джерела. Вона мила лапки й мордочку в ньому.
- Вітаю тебе, пані Осінь, - мовила білка. – А чи не могла б ти мені допомогти горішки, які я наскладала під дубом, донести до мого дупла. Сама не подужаю.
- А чого б ні? - мовила. Допомогла й білці.
Вранці наступного дня встала, взяла пензлик, два відра. До одного налила помаранчеву фарбу, до другого – жовту. Вирішила пані Осінь листя на деревах та кущах помалювати. Тільки вийшла за ворота, ведмедя на доріжці побачила.
- Рада бачити тебе, Довгошерстий!
- Навзаєм, пані Осінь! А чи не міг би я тебе про щось попросити?
«О, сили небесні! Знову просьба про допомогу? - подумала. – Коли ж я за свою роботу візьмусь?» Та вголос не вимовила те, що в голові народилося, спитала ввічливо:
- Що хочеш, кошлатий брунатику?
- Допоможи мені, будь ласка, барліг знайти й підготувати до зимівлі.
- Самому не під силу?
- Цьогоріч так. Ліва лапа болить, поранив її.
- Гаразд. Допоможу.
Пішла з ведмедем. Барліг вибрали разом, утеплили його.
Наступного дня зі самого раночку батько Рік прийшов до Осені та й каже:
- Залінилась ти, доню. Як сьогодні до вечора листя в лісі не пофарбуєш, будеш покарана.
Мовив це і зник. Взяла пані Осінь відра з фарбою, пензлик. Вийшла на стежку. Йде, плаче. «Не встигну з роботою впоратись за день, - думає. Їжак побачив Осінь, спитав:
- Чого плачеш?
Розповіла йому.
- Я тобі допоможу малювати листя. Не журися.
Пішли. Дорогою зустріли білку, ведмедя. Ті також вирішили допомогти пані Осені розмалювати листя. Стали дружно всі до праці. А тут ще й інші звірі підійшли – вовк, якого Осінь пиріжком із заячою капустою пригостила, олень, якому вона жмут сінця на плечі закинула, три синички-сестрички, яким мішечок горобини подарувала. Робота закипіла. До вечора увесь літ перемінився. Батько Рік ступив на поріг дому Осені тоді, коли вже місяць вибіг на небо. Він похвалив доню за виконану роботу й лишив їй на ґанку, коли прощався, торбу з гостинцями – з яблуками, грушами, горіхами, морквою, медом. Пані Осінь була дуже рада цьому. Вона пригостила батьковими дарами своїх друзів – лісових тварин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890929
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2020
Без віри як у світі жити?
Без віри меркне світлий день,
Тікає Бог з обжитих жител
І гасне у душі вогень.
А без надії… як стрічати
Світань, що йде із темноти,
За обрій сонце проводжати,
Немов капусту, сум сікти?
Ну, а любов...? Любов тримає
Надію й віру між епох.
Нема її – і нас немає,
Зів’яла квітка, корінь всох.
1.09.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890389
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2020
Люби цей світ! Бо він таки прекрасний!
У ньому стільки дивовижі є!
Це сонце, що мільйони літ не гасне,
І райдуга, що воду з річки п’є.
Зело, яке весною оживає
І тішить душу виглядом своїм.
Це ліс, що в собі магію ховає,
І парк з вечірнім співом солов’їв.
Це нива, на якій зростає колос,
Город, що вітамін бере на борт,
Це музика дощу і вітру соло,
Садок, де спіє вишенька на торт.
Бджоли політ і цвіркуна гудіння,
Це усміх діда, тупіт дітвори.
Це рук людських і розуму творіння,
Мистецтва подих, техніки верхи.
Прийом любові і її офіра,
Це звуків, кольорів одвічна гра.
Науки крок і безконечна віра
У перемогу світла і добра.
25.09.19
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2020
ЗАГАДКА
Біля моря спека влітку?
Порятую вас від сонця.
Розпустіть мене, як квітку,
Промінь втримаю, не сон це.
Від дощу вас заховаю.
Оборонця вдачу маю.
Ви надво́рі, він стукоче?
Вас прикрию я охоче.
Бо така вже моя доля.
Хто я, діти? (Парасоля).
Як прийдете з двору в дім,
То подякуйте мені.
Покладіть мене сушити,
Буду довго вам служити.
Де попало, не кидайте,
Гарне місце мені дайте.
Парасоля, інша назва - парасоль, парасолька, дощар.
Колись, як дощик сік із хмар,
Ховались дами під дощар.
Цей факт утратив міць поволі.
Взяли й мужчини парасолі.
Їх знатні спершу купували,
Ті, що багатство, владу мали.
Тепер Їх носять різні статі,
Малеча, бідні і багаті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2020
РОДИНА
Мама в мене Кіра,
татко мій – Андрій.
Бабцю звати Віра,
дідуся – Гордій.
Я – донька, онука.
Маю вісім літ.
Бистра, наче щука,
ніжна, як воркіт.
Звати мене Міла.
Біг люблю і сміх.
Коси в мене білі,
доглядаю їх.
Є у мене котик.
Зву його Трохим.
Рве мої колготи,
треться до ноги.
В школі я учу́ся.
В другий клас ходжу́.
Як бджола, труджу́ся,
час свій бережу.
Вільна, то читаю
я, передовсім,
Приготую чаю
і подам усім.
Тістечка дбайливо
матінка спече.
Глянеш на це диво,
слинка потече.
Сяде вся родина
за одним столом.
І замре година,
наче ніч за склом.
Добрі всі, як гноми,
щирі до безмеж.
Дружно живемо́ ми.
Любимось, авжеж.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888836
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2020
У ліску шумлять дерева,
Ллються арії птахів,
З-під землі летять джерела
І сміються «хі-хі-хі».
Все довкіл в зелених свитах,
Поки літо паничем,
Поки осінь, в млу повита,
Не прикотиться м’ячем.
Вигулькне з-за небокраю,
Все вдягне у золоте.
Вирядить птахів із краю -
В ирій, не усіх проте.
Дятли, щиглики, синиці
І ворони, й горобці
Лишаться – сміливі птиці,
Корм знайдуть собі оці.
Буде в лісі холодніти.
Опадуть листки руді.
Трави висохнуть і квіти.
Ждіть прихід зими тоді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888753
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2020
Котик Чорнявко не мав охоти до навчання. Все, що він хотів робити – це їсти рибку, м’ясце, сир, пити молоко і грати у футбол. Але мати кішка відправила його до школи, бо всі коти, собаки, гуси, кури, індики, кози і телята пішли вчитися, коли їм прийшов на цечас.
Козенята Міла і Мена вивчили букви ще влітку і їм неважко було у школі. Телята Мімі та Мека вміли рахувати до 20, додавати і віднімати числа в межах десяти. Собаки Гір та Гар знали багато віршів і половину алфавіту. Гуси Гага, Гуга і Гіга співали гарно і знали цифри. Кури Кока, Кука і Кіка рахували до двадцять і вміли писати букви «к», «у», «р», «и». А котик Чорнявко нічого не вмів. Його не тягнуло до науки. Коли мама Мурка хотіла його вдома чогось навчити, він нявчав, крутив хвостом і втікав надвір.
У школі йому було важко висидіти урок. Він весь час кривив морду, попискував, крутився на кріслі, ліз під парту чи дряпав її кігтиками. Тільки на перерві Чорнявко оживав – бігав, стрибав і нявчав на весь голос. Діти вже почали читати слова складами, а він окрім букви «а» не знав ніякої. Цифри теж не міг запам’ятати, плутав їх, замість двійки писав трійку, замість трійки – п’ятірку.
Вчителька сова Оката довго думала, що робити з Чорнявком, як його зацікавити до науки і придумала. Вона запросила до класу корову Мумі, тітку своєї учениці Меки, яка жила у місті і була акторкою оперного театру. Коли Мумі приїхала в гості до своєї сестри в село, то на прохання вчительки, яка навчала її племінницю, зайшла до школи. Пані Мека розповіла учням класу сови Окатої про свою роботу в театрі, про те, як їй аплодують під час і на кінець виступу, дарують квіти, сказала, що вона почуває себе дуже щасливою, бо зайнята тим, що приносить їй і її глядачам радість.
- А вчитись треба для того, щоб стати акторкою? – спитала сова Меку.
- Звісно. Я дуже старанно вчилася в школі, ходила на гурток акторської майстерності, потім ще п’ять років вчилася у вузі, читала багато книг – художніх і тих, які стосувалися моєї майбутньої роботи. Я й зараз багато читаю, збагачую свої знання, розвиваю вміння. Для того, щоб стати успішним, цікавим для людей, почуватися впевнено, треба весь вік вчитися.
Вчителька та діти подякували пані Меці, вручили їй букет айстр, і вона пішла. Чорнявка зацікавила розповідь акторки театру. Після зустрічі з нею він став навіть трохи уважнішим на уроці. Три дні слухав учительку сову, намагався виконувати завдання, які вона давала, та потім знову охолов до науки.
Пані Оката знову задумалась над тим, що робити котом? І тут її осінила думка. Вона вирішила запросити до свого класу якось відомого футболіста. Сова знала, що Чорнявко любить грати у футбол. Але цей задум було нелегко втілити в життя. До їхнього невеличкого лісового містечка відомі спортсмени не приїжджали. Та вона ввімкнула ноутбук, зайшла до мережі Фейсбук, знайшла там сторінку відомого футболіста вовка Сіроманця і написала йому повідомлення, в якому виклала свою просьбу про те, що хоче, аби він розповів її учням про себе, про важливість навчання. Той погодився. Він сказав, що приїхати не зможе, бо в нього обмаль часу, але запише свою розповідь на відео і вишле вчительці сові.
Коли пані Оката отримала відео від Сіроманця, то, переглянувши спершу його вдома, показала своїм школярам. Чорнявко аж рота розкрив від здивування. Вовк розповідав про те, що спочатку він не хотів вчитися у школі, не слухав ні вчительку, ні маму. Але коли його тато відвів до спортивної школи і записав у секцію по футболу, і вчитель ягуар Плямко на першому ж занятті розповів їм правила для спортсменів, він почав змінювати своє відношення до науки. Пан Плямко казав, що треба і спортом займатися і в школі добре вчитися. «Успішним футболістом може стати тільки той, хто має розвинену увагу, мислення, вміє прорахувати свої дії наперед, - наголошував тренер. А накінець сказав таке: «Хто не буде встигати чи у школі, чи у спорті, того відрахують із секції в кінці року». Сіроманець дуже хотів бути футболістом, причому, успішним, тому почав прислухатися до слів учителя ягуара. Він перестав витрачати час на дурниці, був зайнятий потрібними справами: вчив шкільні дисципліни, читав книжки, робив вправи, бігав, скакав, водив м’яч. А ще щосуботи наводив лад у своїй кімнаті, підмітав двір. Тож, коли виріс, став тим, ким хотів – успішним футболістом. Тепер його знають в цілому світі.
- Діти, який висновок ви можете зробити для себе після перегляду відео?
- Треба вчитися, - сказала теличка Мека.
- Треба багато працювати, щоби кимось стати, - мовила коза Міла.
- Треба не дармувати час, - відповів пес Гар.
- А ти що скажеш, Чорнявку? – спитала вчителька кота.
- Треба бути уважним на уроці, не лінуватись, виконувати те, що каже вчителька. Я старатимусь це робити від сьогодні.
- Ти зможеш! – сказала сова. – Правда, діти?
- Так! Чорнявко зможе, зможе! – закричали діти.
І він зміг. Котик став змінюватися на очах. Під кінець року він уже вмів читати слова, знав цифри, розв’язував задачі та приклади, малював і співав. Інколи, правда, робив помилки під час обрахунків чи при письмі. Але з ким не буває? Головне, що котик хотів вчитися і прикладав усі зусилля до цього.
Він зрозумів, що мудрим ніхто не вродився, а зробився. І доля нагородила його за старання. Як думаєте, ким він став? Так, так, футболістом, і не дворової команди, а головної команди країни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888643
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2020
Люби мене без пристрасних цілунків,
Без доторків, обіймів і хвальби.
Люби без слів і милих подарунків.
Лише люби!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888503
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2020
Лиш зі сну прокинусь, посміхнуся.
Мовлю ранку: «Я тебе люблю!»
Поцілую татка і матусю,
Кілька вправ на килимі зроблю.
Личко вмию і почищу зуби,
Щоби було дихання пахке.
Одягнусь, спортивний не забуду,
Покладу його у свій пакет пакет.
З’їм сніданок, що зготує мама –
Кашу, сир, яєчко чи омлет,
Щоби мати силу отамана,
Пружні м’язи і міцний скелет.
І піду до школи, вчитись мушу.
Буду пильним я під час ходи.
У дорозі правил не порушу.
Не бажаю я собі біди.
В школі буду ввічливим і чемним.
Неувагу гнатиму і лінь.
Цінний час не згаю надаремно.
Наберусь усяких знань і вмінь.
Руки буду мити тільки з милом.
У їдальні з’їм, що подадуть.
З друзями поводитимусь мило,
З вчителями, що віддачі ждуть.
А коли зі школи повернуся,
З’їм обід і вискочу у двір.
На велосипеді повожуся
Чи на скейті, звісно, не до зір.
Бо робити треба ще домашку.
Тож години вистачить мені.
Вип’ю молока чи чаю чашку,
До науки запалю вогні.
Все зроблю я, книги поскладаю,
З’їм вечерю, в кухні підмету.
Мультик подивлюсь чи почитаю,
У Тік-Токи час свій не вкладу.
Ну, хіба новини почитаю
В телефоні – про доби ходу,
Пісню з виконавцем проспіваю,
Щось для росту у житті знайду.
Як стомлюся, то вкладуся спати,
На добраніч прокажу батькам.
Буду сон без доторків гойдати,
Дам ногам спочинок і рукам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2020
Хай осінь потрохи уже видозмінює простір.
У мені ще літа живе стоголосий ручай.
Ще мрії в барвистому цвіті, надії – у рості,
Ще щастя парує, мов щойно заварений чай.
Ще серце пульсує, неначе у кратері магма.
Ще кров мчиться жилами, мов реактивний літак.
Ще очі блищать, як нова позолочена драхма,
Коли неповторна краса їх чіпляє за гак.
Хай осінь батожить дерева і трави, і квіти,
Із вулиць тепло вигрібає, складає в коші.
Я буду так довго триматись руками за літо,
Допоки у злети ітимуть лелеки душі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888388
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2020
Є в Україні мале, та славне курортне місто Моршин. В самому його центрі міститься парк, в якому є амфітеатр, де відбуваються різні культурні дійства. У парку також є два діючі фонтани, стоїть у ньому декількома скульптур. Є дитячий розважальний майданчик «Крапелька». Через парк прокладено багато доріжок, вздовж яких стоять лави для відпочивальників, зір яких в теплу пору року милують чудові квіти, що лягають в узори на клумбах, кущі та дерева, що тягнуться до неба . Серед дерев - ялин, беріз, дубів і кленів ростуть і два горіхи. Давно так склалось, що з одного горіха зривала плоди родина білок зі світло-рудою шерстю, з другого – з темно-рудою. Та якось той горіх, плоди з якого споживала родина білок із темнішою шерстю, не зародив. Зажурились темношкірі. Світло-руді зібрали урожай, занесли до дупла, сховали й під деревом, у якому дупло мали, раділи, що матимуть, що їсти взимку та навесні. А темно-руді – ніяких запасів не зробили. «Як зиму перебудемо і весну? – думала головна темно-руда білка, сівши під ялиною. – Може, нам пошукати парк в іншому місті чи до лісу шугнути? Та чи там знайдемо щось уже у цей пізній час? Мабуть, ні». Заплакала темно-руда. Почула її плач мама світло-рудих білок, шукала нездалік у траві цвіт на чай.
- Чого плачеш, подруго? - спитала.
- Як же мені не плакати? Горіхи на моєму дереві не зродили. Чим годуватиму своїх діток взимку та навесні?
Замислилась світло-руда. А потім каже:
- Дам тобі половину з того, що я зібрала.
- Справді?
- Звісно. Ми ж в одному парку живемо. Ти б теж так вчинила, я впевнена, якби я опинилася на твоєму місці. Чи не так?
- Гадаю, що так. І все ж дякую тобі, люба подруго!
Наступного дня світло-руда білка віддала один мішечок горіхів темно-рудій, як і обіцяла. А та на знак подяки подарувала їй букет із айстр та соснових гілок, на яких були шишки.
Обидві були раді й станцювали на великій гілці дуба танець білчачих хвостів. Це бачив хлопчик Іванко, що прибув із Києва до Моршина на відпочинок і прогулювався в післяобідню пору парком з ненькою. Він подарував білкам свою щиру білозубу усмішку і гучні оплески. Пишнохвості особи кинули йому за це два горішки. Здивувався. Спочатку не думав брати, та, трішки поміркувавши, взяв - на пам'ять про Моршин, про парк і про білок. Наступного дня знову прийшов до парку, поклав на те місце, де танцювали білки, дванадцять горіхів, мама йому їх купила, попросив її про це. Стояв, стукав плодами, доки не почули хвостатій не прибігли.
- Візьміть, любі. Це вам від мене. Завтра від’їжджаю вже додому, - мовив.
Зраділи білки. Знову станцювали танець білчачих хвостів на товстій гілці ялини, хлопчик не розгубився, зняв виступ тварин на телефон. А коли трохи відійшов, білки почали заносити горіхи до своїх дупел. Коли вони прийшли за останніми горіхами, хлопець помахав їм рукою, мовляв "Бувайте!". Зрозуміли. Помахали хвостами хлопцеві і втекли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888218
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2020
Лише подумала тебе зі серця стерти.
Лиш почала із крові гнати градус хмелю,
Як у поштовій скриньці віднайшла конвертик.
Мов приз, вхопила , з ним побігла до оселі.
Лист прочитала, в дім потрапивши. Ой, леле!
Від тебе! Серце рознесло сталеві ґрати.
Вдягла на личко днина усмішку веселу,
Любові гімн на скрипці стала вигравати.
Я радо слухала, підспівувала навіть.
Від тебе звістка! Крок тобі мій не байдужий!
І уявила: сидимо удвох на лаві,
Теплом викурюєш з душі моєї стужу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887899
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2020
Закрило літечко віконце.
Велів йому так календар.
Пішло зі сцени неба сонце.
Лягли на висі штори хмар.
Пташиний спів, що чувся досі
З вікна, на вулиці, ущух.
Танцює вітер у волоссі
Під барабанний бій дощу.
Став, що гудів у дні, як вулик,
Купав охочих у воді,
Втягнув сьогодні сірі скули,
Чоло наморщив, наче дід.
Двори нудьга проткнула жалом.
Туман на ліс, як кішка, ліг.
На землю перше листя впало.
Ступила осінь на поріг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2020
Воно, як плющ, довкола серця в’ється,
Міцнить коріння в грудях день при дні.
Об край душі, мов хвиля в бурю, б’ється
І спокій рве на часточки дрібні.
Шумить, вирує, розпирає ребра,
Стрибає, як тренований дельфін.
І барвне, й чорно-біле, наче зебра,
Як мед, солодке і гірке, як хрін.
Тече нестримним у душі потоком.
Пече із тіста мрії калачі.
Воно, як сонце, - гріє теплим оком!
Воно, як місяць, - сяє уночі!
́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887533
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2020
Злизав із тіла січневі дотики.
Із серця вивів печалі плями.
Очам зів'ялим налив еротики.
Кружляв у танці із журавлями.
Водив місцями живої опери -
У ліс, де мавка, у луг, що слався.
Не чув від мене і крихти опору,
Ішла з ним, тільки плеча торкався.
Дивився завжди так ніжно, зичливо.
Пускав у лоно ставка і річки.
Плодами саду живіт насичував.
Зірками світлив темноти нічки.
Птахів на плечі мені висаджував.
Так мило звуки лили у вухо.
Бив розпач душу, мене розраджував,
Не дав ні разу упасти духом.
Вчив світло бачити та усміхатися,
Жав жито в полі і стебла ляку.
Та нині час нам із ним прощатися.
- Прийми, о, серпню, мою подяку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887406
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2020
Василь Сліпак - всесвітньо відомий оперний співак, Герой України.
ПІСНЯ
Родився він у Львові.
Веселу вдачу мав.
В «Дударику», у хорі
Хлопчачому, співав.
Та попри сміх і співи,
І виступів огром,
Історії повіви́
Виловлював нутром.
Приспів
Він бути козаком хотів – і став він ним.
Відчув душею дихання АТО-війни.
Покинув сцену, оплески, пішов у бій.
Навіки буде в пам’яті людській.
Співати став, як виріс,
Він у Гранд Опер́а.
Талант його і щирість
Сприймались на ура.
Мав голос досконалий.
Ним красив день і світ,
Допоки смерті жало
Не впхав йому сусід.
Міг зали він збирати,
Робити крок новий,
Пів світу закохати
В свій голос громови́й,
Та вибрав в шию гнати
Із краю чужака.
Мав душу не із вати
І гідність козака.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2020
Тарас Шевченко в центрі міста
Сидить, як ввічливий глядач.
Лунає музика – не Ліста,
Народні виграє трубач.
Поет їх слухає уважно,
Зрить вічність крізь в'юнку юрму.
Гойдає стебла цвіт одважно,
Посаджений на честь йому.
Я їжджу на велосипеді
По площі, де сидить Тарас.
Крокують тротуаром леді
І кавалери раз-у-раз.
А я кружляю та кружляю,
Як ас, під носом Кобзаря.
Картину в думах уявляю,
Де вдвох у танці – він і я.
І тут, о, чудо незбагненне,
Тарас Шевченко сходить вниз.
Стрибає серце, як шалене,
Нутро горить, як в печі хмиз.
З велосипеда я злізаю,
Іду Шевченкові навстріч,
Без рушника і короваю,
Та очі, як вогні від свіч.
Бере Тарас мене до танцю
Під «Чорні очка, як терен».
Лице вкривається рум’янцем.
Пливу, мов річкою човен.
Вишукую слова в порталі.
Лиш хочу їх сказати, ах,
Тарас уже на п’єдесталі,
А я... – внизу, з кермом в руках.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2020