Просинаюся з нею, коли за вікном голубіє
Й тихий вечір заходить до нас, коли разом удвох.
Я без неї прожити, насправді, уже не зумію,
Вона манить мене й привертає людей багатьох.
Я до серця її пригортаю й очима читаю.
Вона душу, як крила, до йоти розгорне усю.
Її голос я чую, як шелест в осінньому гаю,
І вбираю науку, мов сонце спиває росу.
В неї сила світанків і плай серпантиновий в далеч,
Вона в себе вмістила усі таємничі світи.
Відкриваю скарбницю – і бачу історії велич
Про епохи, народи… і як не зламатись, а йти.
Одягає вона різні плаття, сьогодні в квітчастім.
Вона пахне поличками, квітами й часом віків,
Я листаю сторінки й приходжу до істини часто
У новелах, романах, в метафорах з витканих слів.
Тож, напевно, для когось цікавою є таємниця,
Усміхнувшись, міркуєте: що ж вона носить в думках?
А сьогодні, скажу́ вам: гостює у рідній світлиці
Надзвичайно цікава – прочитана книжка в руках.
Гарно про книжку!
