Це було тут – на цій байдужій стежині,
це було й там – на сонно похиленій лавці:
ми дивилися в очі і клялись, що єдині,
хто лоскоче вуста і торкається пальців.
І це були ми, лише ми і не більше,
а, можливо, дещо більше все ж таки було:
ми до неба поглядом підкрадалися пішки,
цілували болем розбите чоло.
Ми ховались в обійми і в ямки на щічках,
запивали вином гарячу спокусу,
наша пристрасть, немов струм в електричках,
доводила Всесвіт до землетрусу.
У цьому були ми, і неважливо, що далі
доріжка не з квітів, народжена життям.
Боротьба проти болю і супроти печалі –
це було тут, це було й там.
