З приходом перших холодів я все дужче люблю вікна за те, що вони прозорі, за те, що утримують холод і за те, що мають пам'ять. Вікна зберігають пам'ять впродовж усього року (усіх років), та восени вона, наче, нарешті конденсується і вивільняється. Отже, вікна плачуть пам'яттю, а тому знаю, що ближче до зими буду згадувати один давній випадок. Так повторюється уже кілька років. Я сиджу в теплому затишному приміщенні, дивлюся крізь скло на промерзлих до спідньої білизни людей, а перед очима – пан Віталій, мій давній приятель. Я майже впевнена, що це його справжнє ім'я. Він підійшов до нас із сестрою на залізничному вокзалі, грошей не просив, хотів говорити, та найбільше хотів, щоб його слухали. Сестра тільки скоса виразно і багатозначно поглядала на мене, доки я усім своїм єством висловлювала зацікавленість і привітність. Не зважаючи на тюремний жаргон цей чоловік розмовляв досить чемно, як і личить у місті шанованого панства. За час бесіди він також віднаджував від нас інших осіб без ВМП чи то без гонору, що силувалися легко доробитися на хвилі чужого потоку бесіди. Не подумайте лихого, я не нехтую спілкуванням з безхатьками і алкозалежними людьми, але ж не вкладати в зв'язку з цим кошти в усталення їхніх залежностей!
Здається, колись пан Віталій займався маркетингом на одному масштабному підприємстві, та то було ще задовго до його першого потрапляння у місця позбавлення волі.
Тоді мені здалося, що я все ж його недослухала, тому кілька тижнів моделювала в уяві повторну зустріч. Певне недомоделювала, бо зустріч відбулася односторонньо. Через три місяці я побачила свого нового друга в такому стані, в якому він не бачив, не чув і не функціонував як адекватний індивід. Це була друга і остання наша зустріч. Хай усе в нього буде гаразд!
Так от, справа йде до зими, тому поринаю в цю історію з тобою, любий читачу, аби випередити появу звичної картини на своїх вікнах.
Пан Віталій писав вірші, що деякі він досить артистично продекламував там, на пероні, та пам'ять моя схопилася тільки за найкоротшого з них і вірогідно відірвала якусь строфу.
Можливо колись пан Віталій подасть на мене позов до суду за самовільну публікацію його твору, та я хочу, щоб світ прочитав ті кілька рядків, які аж надто глибоко вразили мене своєю лінійністю і чіткістю, а ще краще – кілька разів перечитав ці кілька рядків, аж доки не осягне усю їхню тютюнову гіркоту. Ось вони:
"Моя жизнь – сигарета.
Моя жизнь – сигарета.
Моя жизнь – сигарета –
Не докуришь и бросишь.
Вот и кончилось лето.
Вот и кончилось лето –
Моя жизнь. Сигарета.
Не докуришь и бросишь." (З творчості однієї особи без визначеного місця проживання)
"Жодна людина ніколи не була великим поетом, не ставши одночасно одним з глибоких філософів” (Сам’юель Тейлор Колрідж (1772-1834) анг. поет, філософ, критик).27.09.2016
Ну от, пішов вечір спогадів)
І у мене була така зустріч, ще в студентські роки, але закарбувалася в пам"яті. Мій безхатько був капітаном (всі вони були колись непересічними особами, з їх слів, звичайно) У нього на судні під час шторму шлюпкою розчавило жінку-кока. Оскільки шлюпку не посадиш, посадили мого знайомого. Він втратив дружину, квартиру, ну і себе. Падати легше, ніж підніматись.
Щось не так у нашому суспільстві. Такі люди не повинні гинути. Якби ті грінпісовці, що мітингують на захист бродячих собак, а потім ідуть обідати телятиною, хоч іноді заглядали в очі не собакам (хай пробачить мені Алтай), і навіть не телятам на скотобійні, а тим обшарпаним зустрічним, для яких собаче життя іноді за розкіш Тут милостинею, яку проп"ють за найближчим рогом, не обійтись. Але якщо із собаками дещо виходить, то, може, і з людьми варто спробувати?
Зауважте, Макі: пишу під Вашим твором, але грінпісовцям, не приймайте на свій рахунок
На рівні організацій вирішувати такі питання - це як мінімум свідчення запущеності ситуаці. Хоча такою вона і є, та вірю, що все починається з сім'ї. Бо на кожного безхатька припадає кілька поверхів кількох будинків, заселених сім'ями, в яких є або немає прикладу спільності.
Отаке...
Алтай Вам пробачає, Дантесе!) Він мені сьогодні ще не таке пробачив, - наступила на лапку і не перепросила вчасно
Хвилин з десять вдавав ображеного, доки я не додумалася, що з ним не так) Усьому живому потрібна якісна увага. Хай вибачать мене грінпісовці, та поточну я заберу собі))
А Вам, як поціновувачу, квітку залишу)
Маю теж коротку історію знайомства з безхатьком.
Вуйко Володя бомжував, бо рідний брат вигнав його зі спільної квартири. А вигнав, бо той безбожно пив. А пив вуйко Володя, бо в нього померла дружина і вже доросла донька.
Привів його якось до нас додому тато. Сказав, то вуйка Валодя, дайтє йому паєсті.
Отак і приходив він до нас час від часу, погрітися, поїсти, вмитися.
Завжди приносив дешевий білий шоколад, схожий на пластилін, який ніхто не їв, але чекав на нього. Любив говорити з дітьми. І діти його любили.
Вуйко Володя помер за кілька тижнів після тата.
Ваш приятель заслуговує згадки про нього.
Ви - хороша приятелька.
Дякую)
В чужих людях легше розгледіти щось духовне, за що можна пробачати повсякденне.
Та якщо батьки на нас дивляться зверху, Вашому батьку, мабуть, стало радісніше від цих згадок. Ви - просто хороша!)
Тут милостинею, яку проп"ють за найближчим рогом, не обійтись. Але якщо із собаками дещо виходить, то, може, і з людьми варто спробувати?
