Плакала калина в саду біля хати.
Гіркі сльози лила... плакала навзрид.
Ягідки стоптали, серденько розбили.
Гілочки зламали... соловейко стих.
Плакала калина... не сміли втішати.
Розділяли горе - сльози не вода.
Ягідок рясненьких їй вже не підняти.
Роз'ятрена рана - не чужа біда.
Плакала калина... нижче нахилялась.
квилила пташина, обійма крилом:
- Ой не плач, рідненька, більше ягідочкам
не прийдеться битися із лютим злом.
Бо ти зло здолала... себе не жаліла,
і провини в тому твоєї нема.
Віти поламали, ягідки стоптали...
зло лихе назавжди Ти перемогла.
Ще шуміть, калино, тобі тут, де хати...
і розкішним цвітом веселить садок.
Ягідки рум'яні в ніжнім оксамиті,
чути соловейка будуть голосок.
Надійко, так щемливо, торкнуло серця і душі!!!
Зацвіте калина, посміхнеться мило,
А під нею сяде пара молода.
У блакитнім небі буде голуб - миру
І назавжди зникне нечисті орда! Нехай так і буде!!! Миру нам всім і перемоги!!!!
Ще шуміть, калино, тобі біля хати...
і розкішні віти побачить садок.
Ягідки рум'яні в ніжнім оксамиті,
дзвінкий соловейка почують голосок. Щемно-душевно так, Надійко!