Вже серпень погладжував вуса пшеничні
Й копицю чуприни під брилем ховав,
А квіти кулясті, мов підситки, звично
Лише почали розквітання дива.
Я ближче підходжу підслухати говір
Подільський, сільський—аж пронизує дрож—
Втаїли голівки в гофрований комір
За модою стильних іспанських вельмож.
Червоні, бузкові, рожеві жоржини,
Вам личить барвиста розкішна фреза.
У непогодь першу ви тільки змужніли,
Бо вересень стійкістю оперезав.
Ну, що ж. Ці квітки не предмет лихоманки,
Та зустрічі з ними приємні завжди.
Нам стали своїми давно мексиканки,
Їх в лона, як рідних, приймають сади.
До речі, на ваше зверхнє повчання щодо мого коментаря. Якщо людина вже кілька років нехтує натяками на совість, то навіть Святе Письмо радить таких впертюх виводити на світло. Та й маю великий досвід (в спілкуванні з тою ж самою Демиденко), що приватка на лицемірів ніяк не діє. Бо совісті у них нема, а єдине, чого вони бояться - це розголосу їхнього лукавства на публіці. Вони ж шукають собі популярності та слави. А совість в цьому поганий помічник.
