Уламками хмарин, подряпав янгол небо,
Аби попити з ран холодної води,
А я тобою милувався так натхненно,
Боявся дихати, казав собі замри.
В овечій білій ковдрі, затаївся спокій,
Лизало полум`я голодне сухий хмиз,
Душа на стелі вже писала димом оди,
З яких дивилися слова недбало вниз.
Промоклий одяг ніжно з кріслом обнімався,
Ледь-ледь помітний пар завісою звисав…
Хоч, як я бурхався в спокусах і вагався,
Та все ж догадувався, що вже покохав.
В солодкім сні заснула, наче Мавка з лісу,
У світлі вогників з каміну, тіла блиск,
Проник немов примара, крізь нічну завісу,
І у лещата грішне серце міцно стис.
Я вже за тебе міг би, душу в жертву дати,
Щоб заслужити бути поряд всі роки.
Чекати мовчки ката, леза меча й страти,
І сам, всміхаючись, на ешафот зійти.
Коли прокинешся…Багаття догорить вже,
Ковтне вогонь слова, рукопис я спалю,
А ще я, вкотре, змочу одяг твій навмисне,
Щоб потім гріти своїм тілом цю красу.
гарно про неземне та Мавчине, моя тема.
