У світі все закономірно.
Ти можеш вибрати собі
Оту одну, одну-єдину
До серця буде, що тобі.
Приймаєш рішення вагоме
Чи не вагоме, як вже є.
У себе ти як закохаєш,
То й любить вона вже тебе.
Вигляд із-боку: сонце, стежка,
Ростуть обабіч квіточки.
Троянди ніжні, незалежні
Порозкидали пахощі.
І кожна з них така прекрасна,
Така мрійлива, чепурна,
Так ніжно дивиться на тебе
І може бути лиш твоя.
І тягнеться рука до неї.
Відчути б лагідність пелюсток.
Ти зараз зірвеш квітку неба
Не боячися злих колючок.
Тобі байдуже, їй не страшно.
Тепер не колеться, бери.
Тільки мені щось дуже лячно
І тому я кажу тобі.
- Не рви її, чуєш, не треба.
Бо що з нею буде тоді?
Триматимеш десь біля себе,
А потім попросиш піти.
Або не попросиш. Так кинеш
Зів'ялу її у траву.
І звідти ніхто не підійме
Троянду нещасну оту.
Кому вона буде вже треба?
Не ніжна, не гарна, не та,
Якою була ще до тебе,
Якою для неба цвіла.
Такою ж не буде ніколи -
Зів'яне, засохне, помре.
І хоч шепотітиме довго:
"Люблю... Я люблю ще тебе".
Не знатиме те, як даремно
Просити того, хто пішов,
Забув вже про неї й напевно
Вже іншу троянду знайшов.
Хоч й інша, а доля та сама -
Зів'яне, засохне, помре.
І може така вже й не любить -
Ненавидить точно тебе.
І морна краса твоя, квітко,
Як матимеш схожу любов.
Як плакатимеш дуже гірко,
Радій, що відразу пішов.
