Ми вільні... вільні, мов птахи.
Літаємо у безвісті полонів.
Ховаємось від лиха та біди
у закутках порожніх закордонів.
Будуємо у планах майбуття,
в якому ще не раз буде страждання...
А скільки ж того, "власного" життя?
А скільки ж того, "справжнього" кохання?
***
Надіємось, не знаючи на що...
Картаємо себе і власну долю.
І плачемо...
а плачемо за що?
Ну звісно ж не від краденого болю...
Поринувши у власні почуття, -
стрічаємо безвихідне вагання.
А скільки ж того, "власного" життя?
А скільки ж того, "справжнього" кохання?
***
По суті не знаходимо себе...
Не любимо поразок і розлуки.
Ніколи не цінуємо те, що у нас є.
І все частіше опускаєм руки...
І поміж застарілого буття,
ми задаємо, вічності, питання:
А скільки ж того, "власного" життя?
А скільки ж того, "справжнього" кохання?
