Спекотне літо 1962 року. У Львівському державному інституті фізичної культури іде набір студентів на перший курс. Абітурієнти різних спортивних спеціалізацій здають вступні іспити (легка атлетика, гімнастика, плавання, обраний вид спорту, українська мова і література, хімія, фізика). Вступна компанія розтягується на 12 днів. За цей час встигаємо перезнайомитися, згуртуватися за інтересами і навіть знайти можливості для спільних розваг: кіно, танці, прогулянки по місту. Заглядаємось і на абітурієнток, особливо на гімнасток, найбільш вправних і привабливих. З тих пір дівчата, з якими ми навчались, дружили, сварились і навіть закохувались, залишились в пам’яті як відлуння далекої молодості.
Серед красунь-гімнасток виділялась своєю зовнішністю Віра Кульбанська – маленький зріст, пропорційна тілобудова, зосередженість, гарна природна посмішка. Після вступних іспитів усі роз’їхались по своїх домівках і зустрілись уже першого вересня як студенти. Однак маленької, симпатичної Віри серед студентів не було. А згодом з’ясувалося, що вона стала студенткою факультету заочного навчання.
Пройшов рік наших студій і на другому курсі Вірочка, яку ми ще не встигли забути, появилась серед нас. Мабуть зрозуміла, що справжнє студентське життя можна відчути, тільки навчаючись на стаціонарі. Перевівшись на денну форму навчання, Віра стала зразковою студенткою, активною і найбільш спортивною серед нас. Для більшості однокурсників стало відкриттям те, що за її плечима було навчання в Івано-Франківському технікумі фізичної культури та значний стаж занять гімнастикою і акробатикою. «Дівчинка-дюймовочка» виявилась талановитою і вже зрілою спортсменкою зі сформованою життєвою позицією, вмінням відстоювати свою думку, професійним підходом до улюбленої справи.
Студенти 60-тих років суттєво різнилися між собою за віком, життєвим досвідом, рівнем спортивної підготовленості. Серед нас були 16-річні юнаки і дорослі мужчини віком 25-26 років, які пройшли службу в армії і мали трудовий стаж, новачки в спорті і відомі майстри спорту. Однак всі були проникнуті жагою до самоудосконалення, самовираження і самоутвердження через спорт. Дух суперництва, змагальності, боротьби за визнання супроводжував нас усі роки навчання. А це дозволяло реалізувати себе в спорті, робило нас впевниними у своїй професійній придатності.
Вірочка більше ніж хто інший зуміла трансформувати свої здібності в спортивні досягнення. На наших очах вона стрімко пройшла шлях від першорозрядника до майстра спорту, стала відомою спортсменкою у Львові та в Україні. Її акробатичні номери в парі з Віктором Бедрацьким отримували високу оцінку не тільки суддів офіційних змагань, але й учасників різноманітних урочистостей, спортивних свят, де вони демонстрували свою майстерність під час показових виступів.
Вірочці вдавалось успішно поєднувати напружені тренування з навчанням. Ніколи вона не дозволяла собі бути непідготовленою до семінарських занять, заліків чи екзаменів. Старанно конспектувала лекції викладачів, а прикрасою конспектів був її почерк, подібного почерку в своєму житті я не зустрічав. А ще знаю, як захоплювались школярі її професійною підготовленністю під час педагогічної практики, як вміло вона знаходила спільну мову з дітьми і як багато хто з них хотів наслідувати її приклад. Мабуть саме це спонукало її у подальшому пов’язати своє життя з професією учителя фізичної культури.
У 1964 році серед першокурсників моєї кафедри (фехтування, боксу та сучасного п’ятиборства) появився першокурсник Володя Дяченко – говорливий, допитливий, симпатичний хлопець з лідерськими замашками, різносторонній спортсмен, демобілізований після служби в армії. Пройшло небагато часу і Віра та Володя стали нерозлучною парою. Він супроводжував її повсюду, де це було можливим, тримаючи за руку. Це було зранку при виході з гуртожитку, впродовж дня в перервах між заняттями, при поверненні в гуртожиток після занять. Всім стало зрозуміло що це не просто дружні стосунки, а кохання – велике і назавжди, співзвучне з коханням шекспірівських Ромео і Джульєти. І це дійсно було так, тільки зі счасливим продовженням. Десь наприкінці навчального року закохана пара справила скромне але веселе студентське весілля.
Одруження не вплинуло на їх стосунки, а додало ще більшого колориту. Як і раніше вони завжди разом. Віра продовжує свої яскраві виступи на спортивній арені, а Володя старається у всьому їй допомагати, оберігати від неприємних стресових ситуацій, які так часто виникають в спорті та й у повсякденному житті. Їх щире, правдиве кохання для багатьох було як приклад для наслідування.
У 1966 р. прийшла пора випускних державних екзаменів, після яких молоді спеціалісти роз’їхалися за розподілом по всій Країні Рад. Опісля були тільки зустрічі випускників, приурочені до ювілейних дат, на які Віра і Володя приїздили разом, демонструючи всім, що їх сімейне життя не знизило градус почуттів і той запал кохання, які подарували їм студентськи роки.
Остання моя зустріч з Вірою і Володимиром відбулась десь років 10 тому, коли працював головою ДЕК в Івано-Франківському технікумі фізичної культури. Побував у них в гостях та в школі, де вони працювали разом. Пересвідчився, що життя у Віри і Володі вдалось. Двоє синів - як плоди кохання щасливих батьків, улюблена робота в школі, повага та авторитет в педагогічному колективі наділяли їх особливою енергією та ентузіазмом, бажанням жити і творити. Їм було чим гордитися, адже школа №24, завдячуючи їх зусиллям, була кращою у постановці фізичного виховання школярів, жоден навчальний заклад не міг похвалитись такою базою і спеціальним обладнанням для проведення уроків з фізичної культури, організації позакласної спортивно-масової роботи.
Про те, що так рано і неочікувано згасло життя Віри, дізнався від однокурсників. Часто подумки лину в далекі студентські роки і перед очима завжди яскрава постать Вірочки – активної, життєрадісної, доброї, довірливої дівчини. Цей образ назавжди залишиться в моїй пам’яті, як спомин про наше студентське життя, однією з яскравих дієвих осіб, якого була Віра Дяченко. Вічна їй пам’ять!
Василь Бусол
Завідувач кафедри фехтування,
боксу та національних одноборств
Львівського державного університету
фізичної культури,
доцент, майстер спорту СРСР,
заслужений тренер України,
заслужений працівник фізичної культури
і спорту України.
ID:
637039
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 19.01.2016 17:47:03
© дата внесення змiн: 19.01.2016 17:47:03
автор: DVI
Вкажіть причину вашої скарги
|
Бог вселив, в мою неповторну хмаринку, Унікадьну Душу.Не зважаючи на різні життеві труднощі,ми прожили життя в земному Раю.Я дякую Богові за те, що ми зустріли одне одного.
