Твій порух, твій подих, твій погляд,
Усе про що мріяв давно
Були так далеко – і поряд,
Неначе в німому кіно.
І я без монети в кишені
Пробрався тихцем в кінозал,
Під вибухи серця шалені
Тобі щось беззвучно казав.
Дивився, немов на ікону
Якій би – доземно чолом,
І радість зійшла до амвону,
І раптом уперлась в стекло.
В його прохолодну прозорість,
В його невблаганну межу.
Було це, напевно, учора
Чи вічність тому – не скажу.
Крізь болем збунтований відчай
Усвоїв премудрість гірку –
Нікому не дано по двічі
Ввійти у ту саму ріку
І юність змахнула рукою
І тихо сказала – пора…
Мій світе, і що ж ти накоїв,
Навіщо мене обікрав?
Чи, може, послав у надії
Не кару – святу благодать,
Щоб вузол болючий Гордіїв
Ударом одним розрубать?
да,вчера или вечность назад...понастальгировал с Вами, все мы в чем-то схожи, пишем по разному об одном.
stawitscky відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Володя, Ви то мене благословили писати на Вашому рівні, але забули скопіювати і надіслати хоча б один квантик свого таланту.Так нечесно!
Дякую за коментар, погоджуюсь з Вами!
чомусь згадався давній-предавній віршик..який так ніде і не записала-
Скажіть йому...що я -вже не боюся...
що так багато витекло води...
що я тепер-ніколи не здаюся...
і ось-я повертаюся сюди...
Скажіть йому...що він-уже не сила...
що я знайшла пояснення всьому...
і ще....скажіть,що я -така щаслива...
як навіть і не снилося йому...
stawitscky відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дай Боже, Наталю, щоб Ви була така щаслива.А от моя ЛГ, на жаль, далека від цього блага.