Ластовиння на шкірі її обличчя,
Рудий запах її волосся,
Дівчинко-дівчинко, скільки у тобі пожовклого листя,
Скільки в тобі ще цієї осені?
Вона забирає щітку і срібні сережки,
Старі платівки, касети, камери і конверти,
Дівчинко-дівчинко, що зісталось по тобі врешті,
Скільки ми маємо часу перед тим, як померти?
Усе, що по ній доживало, я доношував наче светри,
Вони приживались в мені, як невидимі трансплантати,
Дівчинко-дівчинко, скільки у тобі терцій,
Скільки туги нічної, скільки денної варти?
Мальований вітер завжди пахне текстилем,
Фарба її волосся завжди синіє журбою,
Скільки мені пожинати в собі безсилля,
Скільки мені давитись такою любов’ю?
Приручені птахи мають поламані руки,
Замкнуті спогади нагадують теплі ріки,
Кожне минуле завжди змушене бути,
І якщо не горіти, то буде принаймні тліти.
Кожен, хто сіє у тобі спогади і полин,
Горіхові зерна, серцевину, колосся, квіти,
Плекають стронцієм пам’яті тугі линви
Довжиною у ваше останнє деприваційне літо.
