Зірвала дівчина раненько
Берізки паросток слабкий.
Нехай росте це деревце тендітне
На радість, мамо, і тобі й мені.
А мати доньці боронила
Саджать берізоньку в дворі.
Одна берізка - то на вдівство,
Пророчили колись старі.
У безтурботнім юнім віці
Не зрозуміть доньці слова.
І прикопала десь в куточку
Стеблину білу крадькома.
Те білокоре деревце тендітне
За кращу подругу було.
ЇЇ бентежну й юну сповідь,
Як таємницю берегло.
Як підросло поставили там лавку,
Щовечір молодь там гуля.
Шуміло листя гарно-гарно,
Обійми і цілунки до рання.
Берізка чула про кохання,
Про мрії, спогади, життя.
Тут вдень збиралися на лавці
Баби сусідські, говорили про буття.
Пісень співали і сумних, веселих,
Була їх свідком спогадів сумних.
Вони себе всі називали вдови:
Кохані їх не повернулися з війни.
Вже донька під вінець зібралась,
І щастю краю не було.
На радість мати сподівалась -
Не на пророчине вдовство.
Весілля вже відсвяткували.
Родились дітоньки малі.
А мати скоса поглядала
На білий стовбур і гілки.
Несамовито вітер похилив берізку,
Немов на міцність спробував життя.
Сердито рвав і кидав оберемки
Її листочків і її гілля.
Вона по-своєму стогнала,
Скрипіло листячко плачем,
А потім біла-біла стала,
Укрита снігом, як плащем.
Йде донечка, мов снігом запорошена,
А слози ллються, як дощем.
Підійде і впаде, немов підкошена...
Вдовина доля... і на серці щем.
Якась відчуженість настала
Між донькою і деревцем.
Берізка листям шелестіла,
Співаючи сумних пісень.
Почувши весну, потяглась до сонця,
Відчула силу нового життя.
І народилось в неї нове листя,
Життя почалось з чистого листка.
А донька плакала журливо,
Вся в чорному і боляче-сумна.
Зрубати! Знищити! Спалити,
Вдовине напророчине життя!
В руках з'явилася сокира,
Вона трощила обухом об стовп.
А дерево стогнало і тремтіло
Від того гніву боляче було.
І підняла свій погляд у зелену крону,
А там на гіллі пара голубів,
Що від жаху й переляку тремтіли,
Обнявши один-одного крилом.
Вона згадала все своє життя:
Кохання перше, день весільний,
Народжене у радості дитя,
Тепло долонь і дім свій рідний.
Невже в цій парі голубів
Вже оселилося її кохання,
А їй лишилось плакати в журбі
Самотньо-сивій і лише страждання.
І по-новому вже збагнувши глибину,
І зрозумівши зміст отої фрази,
Знов обняла за стан берізоньку струнку
І засміялась, і заплакала одразу.
Дуже гарно і мило... 
