Ти знав її… колись уже кохав…
Допоки цей незрозумілий світ
Її чомусь у тебе відібрав…
Оту… іще не пізнану Ліліт…
Ти знав її… в яких іще віках…
Які зірки на небесах горіли…
Який кружляв понад пісками птах…
Коли її по мутних водах Нілу
До тебе на галерах привезли…
Ту напрочуд смагляву полонянку…
Ти брав її… як вміє фараон…
Але запам’ятав… лише як бранку…
Ти знав її… з яких іще давен…
Та соковита лісова поляна…
І називав так сонячно – Хюррем…
Вона лишалась просто Роксолана…
Ти знав її… І щоб ти не робив…
Твоїх доріг написана ремарка…
Її колись як Лауру любив…
Коли ти був лише поет Петрарка…
Ти знав її… а значить… ти горів…
І ті століття не минали марно…
І Батлером ти плив зо сто морів…
Шукаючи свою єдину Скарлет…
Ти знав її… прекрасну… й без прикрас…
З якої невідомої планети…
Вона прийшла до тебе на цей раз
У вигляді невинної Джульєти…
Ти знав її… втрачаючи не раз…
Усі шляхи… що світом тобі дані…
Ті очі ти побачиш іще раз…
Вмираючи на Чорному Майдані…
Ти знав її… і щоб ти не робив…
Не розірвати те магічне коло…
Із тих світів… в яких ти полюбив…
Вона до тебе йшла не помилково…
Ти знав її… впізнаєш ще не раз…
Із лабіринтів давніх пірамід…
Вона буде приходити до тебе…
І ти впізнаєш в ній свою Ліліт…
І ти… не довіряючи нікому…
Лиш серця переписуючи звіт…
Шукатимеш у натовпі людському
Оту… колись загублену… Ліліт…
