Літо 1942. Південь України окуповано румунськими військами. Коричнева чума Другої Світової війни охопила всю Божу Україну, весь Радянський Союз. Не оминули ці страшні часи і наші рідні Тузли. Кляті загарбники розквартирувалися в селі і встановили свої порядки, закони і навіть свою церкву.
Чужинці намагалися вербувати наших людей у поліцаї. Хотіли зробити з нас зрадників, бидло, яке сліпо слідує всьому, що йому кажуть. Та незламний дух народу. Краще вмерти чи бути закатованим, аніж скоритися ворогу. Звичайно траплялися серед люду і зрадники. Нікчемні перевертні, які рятуючи власну шкуру, ладні були продати і брата і батька.
Сіло сонце. Задушний літній вечір плавно переходив у зоряну ніч. Ганна Василівна закінчила поратися по господарству і йшла вже зачиняти ворота. Місяць своїм таємничим сяйвом заливав усе довкола. Як завжди, на засув зачинивши двері, Ганна вже хотіла вже йти до хати, та її увагу привернула тінь попід мурами. Господиня вийшла на вулицю : «Хто тут?» Ніхто не озивався . Вона підійшла ближче туди, де виднілася тінь. Чи бува це їй здалося? Ні. Підійшовши трохи ближче в місячному світлі вона розгледіла жінку з дитиною на руках, яка тулилася до муру, ніби шукаючи прихистку.
Ганна розгублено запитала:
-Чия ти дитинко?
-Пожалуйста, спрячте меня тетенька! Меня ищут жандармы. Я еврейка.
Ганна відразу все зрозуміла. Вона швидко завела незнайомку до хати.
В оселі Плотніченків було тихо і затишно. Звичайна селянська сімя: Чоловік Микола і Жінка його Ганна мали чотирьох дітей,доньку і трьох синів. Старшому виповнилось ледве 17.
Ганна ні про що не розпитуючи, нагодувала незнайомку з дитям гарячим супом. І поки ті вечеряли, придивлялась до нічної гості.
Це була дівчина років 25 і маленький чорнявий хлопчик років пьяти. Незнайомка розповіла, що звати її Соня, єврейка за національністю. Її розшукують жандарми. Бідна Соня плакала і тремтіла, пригортаючи до себе малого сина.
Не могла Ганна прогнати бідолашну на вірну смерть. Сховала її в коморі. Від зайвого ока двері до комори сховала шафою. Більше двох тижнів носила маленька донька Діна таємничим гостям їжу та воду.
Та от настав той фатальний день. Чи то з плановою перевіркою, чи то за чиїмось доносом, до оселі Плотніченків прийшли два жандарми. Вдома була лише Ганна з дочкою Діною. Чоловік з синами працював. Жандарми почали все обшукувати: хату, подвір’я. Заглядали в кожну комірчину, кожен закуток і щілинку, та так нічого і не знайшли. Потім вони вийшли на вулицю і стали виміряти довжину хати. Зрозуміли, що зовні вона довша ніж всередині. Здійняли крик, почали перекидати меблі і знайшли двері. Вони знайшли їх…
Бідолашна Соня билася, як пташка у клітці, виривалася, ридала, молила катів, щоб хотч сина відпустили. Маленький хлопчик з карими очима повними сліз, налякано тулився до материної спідниці. Та всі благання були марні. Вони , бачте, виконують всій обов’язок грабувати і убивати невинні душі. Обовязок паплюжити і нищити набуте віками дітьми землі. Мучити і так замордований власними катами народ. Чужинці говорили:»Ми вас звільнимо!З нами ви будете жити краще!» і прикриваючись своїм «краще», нищили євреїв, як забійну худобу. Без ліку і розбору.
Жандарми забрали Соню і маля. Їм не потрібно було жодної інформації -- вистачило лише національності. Біснуватий фюрер дав своїм псам команду : «Знищити!» і вірні собацюри її сумлінно виконували, стративши мільйони людей.
Соню вивели за село, за кладовище. Подалі від людського ока. Вона впала на коліні, благаючи відпустити її синочка. Їй байдуже, що буде з нею, але дитина, в чому вона винна? Марне…Пролунав постріл, за ним другий….
На зелену степову траву пролилась безневинна кров… Обірвалось два життя… Просто так… пішли у небуття. У цих звірів душі не стало навіть на те , щоб поховати вбитих. Вони залишили їх там – матір і дитя, просто неба. Бездихане маленьке тільце кинули біля жінки.
Тієї ж ночі тіла зникли. Їх закопав у сиру землю селянин Гришко на прізвисько Роскаль, який був випадковим свідком розстрілу.
Де знаходиться могила Соні і її сині , моя бібуся не знає. Та пам'ять про Соню навіки закарбувалась в її памяті, тоді ще маленької девятирічної Діни, якій довелося пережити страшне лихоліття війни.
ID:
486178
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.03.2014 00:53:53
© дата внесення змiн: 03.04.2014 01:26:31
автор: Ольга Рорбах
Вкажіть причину вашої скарги
|
