По стежках між дерев блукаю,
Те блукання вподобала я,
Щось нове там для себе шукаю,
Це єдина стихія моя.
Серед барв гомінливого лісу
Помічаю весняну красу:
Лісову зеленаву завісу
І солодку ранкову росу…
І хоч я не вслухаюся в звуки,
Розглядаючи кожен листок,
Завмирають від радощів руки
Й не торкаються вже намист́ок.
Серед легкого шурхоту вітру
Ясно чую милуючий дзвін,
Що доповнює лісу палітру.
Все гучніш розливається він.
І коли я завмерла у квітах,
То збагнула: говорять птахи,
Що зібрались на дерева вітах
Від розділення вражень краси.
Соловейко завзято щебече,
Що безмежно він радий весні,
Що його голосиста малеча
Розпочала співати пісні.
А шпаки запевняли, що вдома
Все ж найкращі, ніж будь-де, ліси,
Хоч тепліше у інших умовах -
Там немає такої краси.
Раптом голос зозулі лунає:
«Як я рада зустріти весну!
Що пробуджує і надихає,
Що звільняє домівку від сну.»
І сорока своє додавала,
Що в нас краща у світі земля,
Що хвилястії ріки-безкраї
І багаті врожаєм поля.
Ластів’ята, синиці, вівсянки
І старенька премудра сова -
Майже всі позбиралися зранку,
Підбирали про весну слова.
І на даній збентеженій ноті
Я покинула збуджений ліс,
Ту солодку росу у дрімоті
Лісових зеленавих завіс.
По стежках я вже бігла додому,
І не має меж щастя моє,
Я пізнала тепер невідоме,
Дуже рада, що диво ще є…
GARNO
