Наші хати - білі з чорним, як лелеки,
Та селом, мов клином, не кружляли,
І летіти їм нікуди, в те ж далеко
Всіх своїх пташат повідправляли.
Все пустіли, сиротіли, похилились,
То не люди, певно час біди накоїв,
Чи не краще, якби в вирій полетіли,
Щоб подалі від наруги, від лихої?
Та вони все нишком собі марять,
І плекають ще надію сивокосу,
Що вернуться всі, немов з базару
До дворів своїх, до хат, як до покосів.
Ще вернуться... Краю мій забутий-
Бур’яни й полин все розквітають.
Гірко бачить ті руїни, гірко чути,
Як ворони над селом шикують зграї.
Осінь задощить ночами темними,
Вже й сичі на варту заступають.
Що надії залишилися даремними,
Сльози із очей-шибок збігають.
27.10.2013.
З такою любов"ю та ностальгією за нашим українським селом... У мене таж є на цю тему "Чекання" та "Покинута садиба". Дякую, за небайдужість до трагедії села
Микола Серпень відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
