Ти тримав її годину в востаннє за руку,
коли сідав за цей довбаний болід.
Ти хотів від неї сина, потім онуку,
та у пам’яті залишив лиш слід.
Нахлинуло тебе тоді адреналіном,
ти гнав болід, зриваючи вітри.
Ти мріяв про прогулянку із сином,
та вже не зможеш його в школу провести.
Десь на крутому повороті
ти обігнав суперників усіх.
Та кров з’явилась в тебе в роті,
ти оступився, вилетів у сніг.
Ти навіть не помітив, як заснув
навічно, перейшовши грань свободи.
Та ти не зміг від неї відректись.
Вона була все ж неземної вроди.
Ну ось і все, вже час тобі втікати
у світ безплотних. Кличуть голоса.
Ти плакав, ти не міг нічого знати.
Тай не потрібні зверху ці слова.
Прощай моя єдина, неповторна жінко.
Прощай тобі кажу мій сенс життя.
Тебе я незабуду хоч і гірко,
не забувай мене, бо я не вірю в забуття.
