Завжди одні і вічно-самотні.Ми завжди самотні.І нехай нас оточує турбота сім*ї,нехай безліч справжніх друзів,нехає є кохана людину яка любить нас і яку любимо ми.Ми завжди одні.Ви ніколи не думали,де зникає ваше життя і оточення коли ви плачете в подушку.Де вони зникають,коли ваші таємні мрії руйнуються.Де вони?Ми всі вічно-самотні.Кричіть,ріжте мене.Але я в це свято вірю.Я знаю що немає абсолютно НЕ САМОТНІХ людей.Наші найпотаємніші думки завжди самотні ,завжди тільки з нами.А де весь наш світ,коли минуле душить і не дає дихате.КОли майбутнє б*є током по венах.Де??Де вони всі зникають?Самотні.ВОни такі ж самотні як і ми,але нам байдуже на хні проблеми.АДже ми теж самотні.Немає абсолютно щирих людей,немає абсолютно щасливих.Завжди щось їсть нас тихенько у кутку і чим тихіше сть тим більше ми відчуваємо свою самотність і бездарність.
Ми НАОДИНЦІ вічно і завжди.Нас ніхто не чує і не хоче чути.Музика?Напевне ви жартуєте.Вона ж тільки спостерігає за нашою самотністю,навіть підтримує її інколи.Самотні.Здається я люблю це слово.Примусово,але люблю.
Немає нікого поруч коли наші проблеми вбивають нас ,коли вони вичавлюють із нас сльози наче із свіжоко фрукта на вечірній фреш.
Все навколо це настільки дешеві декорації.Що в*януть набагато швидше ніж хотілося б .
Звикла до цього фінального апокаліпсису.Він став щоденною дозою мазохізму.Жахливо хочеться спокою.Того,що буддисти називають нірваною.Стан між землею і небом.СТан невагомості душу і польоту тих думок.Тих,як так постійно душать із середини.Хочеться спокою...
Квіти здається живуть довше,ніж наша радість.
