Під музику невпинного життя
Ішов цим світом сивий Подорожній.
Та навкруги було лише сміття,
А люди – сірі, душі їх – порожні.
Одного дня у місто Він прийшов.
І аж закляк від жаху та огиди:
Бо перед Ним, як темряви покров,
Розкрилися криваві краєвиди.
Там безліч тіл, не відданих землі
Поскладані усі були на купу.
А люди там, неначе ті щурі,
Уверх п’ялись, ступаючи по трупах.
А як одного другий доганяв –
То починалася кривава бійня.
І, поки хтось один із них не впав,
Лунало повне відчаю ревіння.
– «Чому ж ви убиваєте людей?» –
Спитав Старий, не дивлячись угору.
І з кутика утомлених очей
Змахнув сльозу, велику та прозору.
− «Їх трупи – це сходинки до небес,
Вони ж – опора, що нас всіх тримає.
Лише один із нас, як Геркулес,
До неба, крізь усе, піднятись має.
Всі ж інші мруть, щоб жити міг один.
Всі інші заслабкі, щоб лізти вгору», −
Йому хтось відповів серед хмарин,
А через мить і сам упав додолу…
Із сумом в серці з міста Він пішов.
− «Не так я вчив вас на цім світі жити.
До неба підніме вас лиш Любов.
Задумайтесь, поки не пізно, діти…»
Під музику невпинного життя
Ще досі ходить світом Подорожній.
Та навкруги саме лише сміття
Затьмарює усе творіння Боже.
