Все важче хвилі билися об скелю,
Останній промінь сонця догорів.
І хмари мов зімкнулися над нею,
А вітер розігнати їх хотів.
Вона стояла і дивилась прямо,
Неначе в безвісті шукала щось,
Рідну постать чи так само.
Виглядала в безвісті когось.
Її холодний погляд був неначе море,
В жорстокій бурі втоплена любов,
А в серці щастя замінилось горем,
І не повернеться вона до нього знов.
Розкидав вітер по плечах її волосся,
З очей сльоза скотилась впала вниз,
І закричала вона про те що не збулося,
А плач, мов підхопив холодний бриз…
- Для чого жити мені у цьому світі,
Його немає, я тепер одна
І спогади любов’ю всі зігріті,
А він пішов, та винна я сама.
Ми так любили і щасливі були,
Та обірвалось все в якийсь раптовий час
В ту мить любов ми всю забули,
І наші долі розлучили нас.
Не розуміла я, що ще його кохала,
Я думала що любові вже нема,
І вона його у мене не забрала,
Та ж я його віддала їй сама.
Глухо відбивалися об скелю,
Слова що неслися у даль,
А хмари вже зімкнулися над нею..
І їй нічого чомусь не було жаль.
- Прощай, прощай блакитне небо,
Я втомилась жити спогадами лиш,
Мені нічого крім нього вже не треба,
Я вірю Боже ти мені простиш…
Вона замовкла й стрибнути зібралась,
А світ в її очах вже темним був,
Та раптом хтось злапав її за руку,
І з силою до себе потягнув.
Вдарившись щокою в чиїсь груди,
Вона відчула дотик рідних рук,
І мов життя вернулося до неї,
Коли почула гарячий серця стук.
- Чому? Скажи мені навіщо?
Навіщо врятував мене?Чому?
Скажи: для чого ти вернувся?
Щоб знов залишити одну?
Поцілувавши він їй усміхнувся:
- Не знаю я чому ось тут стою,
Напевно це лише від того,
Що досі я тебе люблю.
