Блудила по світу Брехня неприкрита,
Та й Правду надибала голу.
І стала сердешну ганьбити, сварити,
Знайшовши у тої крамолу:
- Яка ж бо ти, серденько геть безсоромна,
Така до людей непривітна.
Казали ти чесна, розважлива, скромна,
А ти така горда, амбітна!
В тобі ж бо немає душі, ані серця
І зовні ти квола й недужа.
На мене, голубонько Правдо, не сердся,
Бо ж я до чуток не байдужа!
Приглянься до себе пильніше, гордячко,
У чім твоя криється сила?
Ніхто тобі слова не вимовитть вдячно,
Оголена - ти некрасива.
Обмовлена Правда мовчала затято.
Відомо було й без мови:
Ішли правдоборці за неї на страту
Без жодного зайвого слова.
І лиш велемовна Брехня метушилась
Довкіл незворушної Правди.
Та швидко, як мовиться, в дурні пошилась,
А Правда стояла, як завжди!
