Усім нам Несвіч вибрав шлях,
шкільний залишивши поріг.
Життя вело нас по полях –
І кожен йшов по них, як міг.
Минали дні, роки минали,
А ми – мудрішими ставали…
Хоча… По - різному траплялось:
То падало , то піднімалось…
Але ми завжди пам’ятали,
Що рідний Несвіч дав нам шлях,
Тому у серці зберігали,
Немов реліквії священні,
Мов заповіти сокровенні,
Немов святині, хто тут жив,
Той дух, що Несвіч нам вділив.
Шкільний дзвінок, журнал, указка…
Як дивний сон, як гарна казка,
Як мами усмішка і ласка,
Як дивні чари, як вино,
Як ніжний запах матіоли
У надвечір’ї біля школи…
Здається вчора все було…
Та вже давно, давним – давно
Воно за обрій відпливло…
І ось тепер, вже стільки літ,
Коли усі ми вже не юні,
А вже матусі і бабуні,
Зібрались тут немов на звіт.
Намов на сповідь, як було…
Нам Несвіч знову шле привіт.
Отож шануймо це село!
Разом з І. Моторнюком
Зустріч з однокласниками - це приємна подія, де пригадуються часи становлення. Не все як слід колись розумів, але можливо, що суть життєвої дороги в тому і полягає, що приходить з кожним роком краще розуміння життя, більше його ціниш, більше любиш рідну землю!
Віталій Назарук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
