Ранок… Хоча як таку темінь можна назвати ранком?.. вийду на вулицю… погляну, чи знає хто: ранок це чи ніч…
- Жіночко! Куди це ви вночі з корзиною? – запитаю.
- Ой, та що ви! Ранок вже! Великдень сьогодні! Збирайтесь і бігом до церкви!!!
Я просто зробив вигляд, що не знаю…Так… свято … Великдень! Забрав із хати корзину з пожитками, прикрив двері, і, здригнувшись від вологого холоду, поплентавсь до церкви.
Пішов навпростець… через закинуті стайні… через яму, що поросте незабаром кропивою. Ось вже й дзвони чути. Пройшов ще трохи. Людей більшає. Дзвони гучніше. На душі легше.
Ось вже й блакитні стіни церкви, щасливі, хоча напівсонні люди, Корзини з пасками й крашанками, свічки, що пахнуть святом.
Зайшов до храму…спокій… На обличчях людей радість, піднесення…Почуваєшся п’ятирічною дитиною, яка вперше прийшла сюди… Ці ікони на стінах, бабці в хустках… щастя!
Вийшов на холодне повітря з розпашілого приміщення… Думка: «Треба зайняти місце, щоб і в мене на столі була свячена їжа…»
Повертаючись додому заасфальтованою дорогою, центром села, чутиму звідусіль:
- Христос Воскрес!
- Воістину Воскрес!
Але це вже не ті заспані голоси, що кілька годин тому, це повні щастя і радості заклики людей вірити… Зайшов у двір, причинив хвіртку… Ненароком розбудив своїх… Бурчать: «Чого не взяв їх із собою…» Відповідаю: «Треба було самим вставати…»
Накрили на стіл…поїли…Свято…ХРИСТОС ВОСКРЕС!
28.03.2010
