Мелодія дощу у серці крає струни,
В думках його лиш сірі тіні постають.
Танцюють на вогні, розшукуючи руни,
Чому душі німій, покою не дають?
В очах давно навис туман печалі,
Вона не дивиться на нього вже…
У голові зостався слід її вуалі,
Ніколи не повернеться, невже?
Її кохав так палко, до нестями,
Рожевими алеями гуляли в снах…
Вона пішла, він не прийшов до тями,
Тримаючи каблучку у руках.
Змінилось все: в квартирі стало темно,
І кольорові барви втратив світ,
Ніколи на душі не стане тепло,
Через своє кохання він осліп.
Дев’ятий поверх, прірва під ногами,
Над головою неба височінь…
Він очі не заплющував руками,
Зробивши крок останній в далечінь.
Розправив крила, та летів до неба,
На вулиці зібрався люд….
- Він самогубець, так йому і треба!
Хтось дивлячись промовив на етюд.
Та да, уже давно все хорошо. И как бы странно не звучало, но хорошо, что я такое пережила. И потом я социолог, что в большей части есть и психология...
zhe відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Осуждать нельзя. Душевное состояние и порывы всегда сугубо интимные...хоть и зачастую печальные...
zhe відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, звичайно!Просто я намагався зобразити відчуття цієї людини, та погляд зі сторони незнайомця, який не розуміє, що саме коється у душі того хлопця, а робить висновки...
Странно... а я когда-то давно, помню... Когда мне было лет 11-13, я был в лагере... Так один мальчик с которым я за руку здоровался... Залез на крышу лагеря, сел свесил ноги и хотел прыгнуть...
Его сняли...
Незнаю что с ним сейчас
zhe відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я також був свідком такого...але стрибнути хотіла дівчина...
сумно і гарно написано 
Так, невозможное возможно..
