У нас з тобою залишилося так мало часу…. Але в останні кілька днів тебе стає забагато в моєму житті. Якісь непевні спогади можуть виникнути коли я п’ю зелений чай, курю на балконі, читаю книгу або слухаю Земфіру. Певно, треба щось робити. Адже далі так не можна. Я вже не зможу спілкуватися з тобою, як з другом, ну а твої думки з цього приводу я взагалі не знаю. Скоріше за все, я повторюватиму твоє ім’я як мантру вечорами, сумуватиму за тобою, і чекатиму що знову напишеш. Писатиму незрозумілі та лаконічні вірші з римами «кава - нецікава» і «життя - фігня», хоча останнє зовсім не риму. Ночами прокидатимуся від спільних снів. Буду знов і знов згадувати твої вологі очі кольору чорносливу, запах кави з корицею у кімнаті. Буду думати який же ти насправді, і кожного разу наламуватися у своїх здогадках. Буду цілувати іншого, і згадувати про тебе. Слухатиму ту ж саму музику і дивитися однакові фільми. Буду, правда буду. Тільки не впевнена, що стану від цього щасливішою. Буду, буду… але це тільки у випадку, якщо хтось з нас нічого не змінить… адже залишилося так мало часу…. Навіть менше ніж я думала… а потім почнеться невідомість і порожнеча… можливо, будуть запахи парфумів випадкових зустрічей і привітання з державними святами.. можливо будуть спільні купе у вагонах і одні навушники на двох…. Гаряча кава і холодні руки…. Але це у випадку, якщо ми нічого не змінимо…
Але обов’язково буде серпневий вокзал і вечірній потяг на Харків. Будуть сльози розставання і обійми. І будуть очі кольору чорносливу….
