автор - Володимир Віхляєв
Пам’яті жертв Голодомору 32-го-33-го років
І.
Її привчили їсти із руки
(Ласкавішого не буває друга!)
З господарем на березі ріки
жила собака в тридцять другому.
Вона його землянку стерегла,
як виводок щенят, як власну будку...
Немов забула, що давно стара,
що полювань для неї вже не буде.
У лісі – звір, у небі – дичина,
у річці – риба снились їй щоднини.
Ввижалося, у тім її вина,
що руки у хазяїна змарніли.
Один як перст: ні жінки, ні дітей.
Давно світила ребрами хатина.
Він не знаходив здобичі ніде.
І вже земля нічого не родила.
Колись собака навіть в заметіль
приносила для них обох поживу...
Тепер її чуття були не ті.
І кров (не та!) наповнювала жили.
...А в полі ж уродило колосків!
Він їх саджав. Там є його частина...
Та у сусіда не вернувся син:
хліб мати, помираючи, просила.
Хлоп'я й набрав у пригорщі жита –
то спільна праця, єдність їх і мука.
І мамине врятоване життя...
Враз стало тепло. Він розкинув руки,
матусю обійняв і вже разом
вони щасливі рушили ланами
повз тих солдат веселих гарнізон,
які рушниці ніжно потирали.
За обрієм їх зустрічав Господь,
як батько після трудової днини.
Дитячий плач подекуди з господ
доносився із пострілами в спину...
...Ні крихти їжі. Тільки чорний крук
кружляв над очеретяною стріхою...
Три тижні не виходив з хати друг.
Скавчав ланцюг. І ось собака стихла.
...Яка приємна в тілі ломота!
Яка незнана дивовижна легкість!
Та раптом рідна лагідна рука –
а в ній... напевно їжа... їжа є десь!
Якою ж соковитою була
і ласою, принесена ним кістка!
Але збагнуть собака не могла,
що руку друга їй судилось їсти.
Її привчили їсти із руки
(Ласкавішого не буває друга!)
З господарем на березі ріки
жила собака в тридцять другому.
ІІ.
-«Собака 32-го» – це міф!
І геноцид, і голод – провокація!», -
ми ще не раз почуємо від тих,
кого з руки годує наша нація.
Та я боюсь, в горлянках пінноротих
тоді лиш стихнуть заклики оці,
коли рука змарніє у народу,
коли не стане їжі у руці…
автор - Володимир Віхляєв
