|
Перше запитання, що він вловив із виру своїх думок було саме таким: «Чому ми пройшли повз нашу лавку і не заглянули в спільну годівничку й сьогодні?»
- Корі!!! Корі, зачекай! Куди ти поспішаєш?
- Я за Музою, Натхненням, Творчою хвилею…як хочеш – так і називай.
- Чому я завжди тебе наздоганяю!? Хіба ми не можемо спокійно йти до твого дому… Тебе, чомусь, саме в ці хвилини…лічені…,тягне звершити новий подвиг. Подивись, яка під твоїми ногами трава – колір Венери. Або, яка ти під цим небом – ласкава і відчайдушна…але байдужа.
- Що?!!! Я не слухала – вітер сильний!
- Ти б не намагалась наздогнати швидкість світла – вітер був би меншим…
Бено дивився, як Корі щохвилини все дальше і дальше від нього. Він просто зупинився. В голові метеликом кружляло бажання повернутись до їхньої годівнички…але чисті тверезі думки заповнили похоті хлопця. Він декілька годин сидів на траві, яка без Корі вже не сіяла кольором Венери і поглинав із пам`яті погляди та слова подруги. Вони й досі звучали в нього у вухах: «Я не слухала…» У відповідь на ці ехо-слова відізвався тихий голос Бено: «Ти ніколи мене не чуєш…і не розумієш…» Тут він наважився ігнорувати всі свої думки і піти додому. А вже там він зрозумів, що не може на них не зважати. А що гірше – він не зможе заснути через випиту в Корі зранку чашку кави. І знову вона…
…вона сиділа зараз на поручнях і старалась зрозуміти де подівся Бено. Коли вона погодилась на те, що не може вичавити й усмішку з себе доки не дізнається, що з ним усе добре – то змушена була сидіти і чекати. В загальних обрисах, все завжди так і виглядало. Ну, хіба-що, Бено був збоку…
- Я цілу дорогу спішила, щоб намалювати цю картину, все вже готове…от-тільки натхнення з Бено залишилось. Може йому подзвонити… «Сума на вашому рахунку недостатня для дзвінка по набраному вами номеру.» Ооо, так! Дійсно… Що ти ще можеш мені запропонувати?! (до телефону). Захотіла творити – і все-одно не можу. Комок в горлі…і нічого не вдієш. Йти до Бено додому в першій годині ночі безглуздо…хоча. Хоча ні! Нікуди я не йду!!! Він ніколи так не робив – що це з ним? Просто варіантів немає: бувало, дувся через мою неуважність до нього, але ж не так, щоб не попрощатись…
А Бено вдома, тим часом, обклався подушками і просив Бога, щоб Корі прийшла до нього і розпитувала що сталось. Він хотів, щоб вона кинула все і прибігла захекана до нього, обійняла, наполегливо заглянула в очі і вибачилась. Вона ніколи не просила пробачення, навіть не пробувала. Їй завжди однаково. І на мене їй також плювати, а я люблю її, сніжинку мою: білу і пухнасту, а ще холодну, яка від тепла…мого…зникає. Лишень наважився їй зробити комплімент, а вона відразу втекла, немов справді зникла. А завтра доведеться так, як завжди, ніби й нічого не сталось, йти до неї додому. Запитувати, що робить. Почути її відповідь: «Я сиджу на веселці…» - тобто малює. Знову пів дня тягти її на вулицю, щоб просто з нею поговорити. Було б чудово, якби вона могла одночасно слухати мене і свою Музу. А я так намагався надихати її, не вийшло…
…не вийшло й пальця у фарби вмочити, не говорячи про те, щоб ним картину творити. Виявляється, не можу я без нього. Але чомусь я так легко це все приймаю, аж дивно. Мабуть, звикла, або заспокоюю себе. Адже це він є моєю славнозвісною Музою?! І я скільки за нею ганялась. Відверто кажучи, я в собі розчарувалась – думала, що горда, незалежна, унікальна…а сама ні гроша без нього не коштую. Мене лякає, що в пам`яті з`являються картини з фільмів, книг. Лякає те, що картини саме про усвідомлення закоханості. Але хіба цього можна боятись? Хоча…я ж і не любила. Не знаю, нічого не знаю. Я навіть не знаю куди можна сховатись від власних думок! Таке враження, що вони запрягли мене і тягнуть до Бено. Хм…смішно. Я б залюбки, але він певно спить…
Я, чомусь, сама створюю собі перешкоди. І взагалі, я сама не своя сьогодні. Може – магнітні бурі? …і знову виправдовуюсь. Людина така недосконала, як сказав хтось відомий. А я людина. Значить не ідеальна. Але найсмішніше те, що я тільки зараз це усвідомила.
Треба до нього піти. Вже! До ранку я навряд-чи витримаю: або втоплюсь у водопаді власних думок, або захлиснусь ними. Думаю, оптимальний варіант – попросити вибачення, хоча не знаю за що… Спочатку запитаю, що трапилось, а потім вже й до вибачень приступати. О Господи! Я ж ніколи цього не робила. Треба потренуватись. І чому це мнеі так смішно?) Хоча-а-а…краще втопитись у сміху, ніж в думках. Мені правду казали про оптимізм…
« …Хмільна, весела, жартівлива,
Чутлива, радісна, грайлива.
Це я мистецтва град і злива.
А всередині ще й мрійлива..»
Корі почала римувати думки перед дзеркалом. Тренувалась…тільки про вибачення й забула, коли побачила себе – красуню. Але це був лише вступ. Ну, на щось інше не потрібно було й сподіватись: нікого, крім себе і своєї Музи вона хвалити ніколи не хотіла. Це й не дивно, всі вже давно звикли. Всі – це Бено. Більше ні-з-ким вона й не спілкувалась. Сьома година ранку:
« …іскриста, красива, могуча,
Яскрава, бурхлива, кипуча…»
Корі вже майже «дописувала» собі оду.
Стук-стук…стук-стук.
- Це Бено? Невже? Тільки він стукає у такий ритм…!!!(в думках)
Корі так поспішала до дверей, що перечепилась за власну ногу.
- Ти чому така здивована?
- …вибач, Бено. За все, що я робила не так. Я цього не бачила до сьогодні. Ти – моя Муза. Тепер здивований ти…
- …ти просто ніколи не просила пробачення. Та ти казала, що не вмієш…
- Я вчилась,… всю ніч вчилась просити вибачення. Ну, майже вибачення. Потім розкажу…
Вони, чомусь тримаючись за руки, видерлись на дах її будинку, зі словами: « тут високо, та вдвох нам не буде страшно…», щоб разом зустріти день…
ID:
181596
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.04.2010 18:21:13
© дата внесення змiн: 03.04.2010 18:21:13
автор: Інга
Вкажіть причину вашої скарги
|
