Карпати… Сніжно-білим пухом
вкриває Грудень сині гори в далині,
хапає лист останній вітер з бука,
кружляє ним і ки́дає в сніги.
Виблискує морозним ранком Січень,
іскрить під сонцем полонини схил,
стрункі смереки одяглись в кожухи
й прогнулися від сніжної ваги.
Дріма́ Чере́мош, спить грайлива Тиса
і Прут повільно плине в далечінь,
закуто у кайдани ріки Лютим,
щоб мирно й тихо спали до весни.
На пагорбі схилились дві ялини,
між ними вовк вдивляється в село
і повний місяць освітив долину,
зірки́ на небі виткали узор.
Крізь шибку м’яко світло ллється з хати,
дрова горять й потріскують в печі,
в кошарі вівці, з ними пес кудлатий,
згорнулися в клубочок й сплять собі.
А за столом сумують батько й мати,
Обнялись, пісню сумно двоє затягли,
Про молодість, дітей і про Карпати,
І про кохання, мрії й віщі сни.
Холодний вітер стежку замітає,
ховає, плутає і крутить зниклий слід,
куди вона веде ніхто не знає
крізь велич гір в зими казковий світ.
