Біжить життя, дорога поки рівна.
Тоді були ще молоді, здорові.
Думки і мрії були за́вжди світлі.
Надіялись зустрітися з любов"ю.
Вирішували швидко всі проблеми,
Вони були неначе не для нас.
І забували всі життя прикмети:
Що править нами цей жорстокий час.
Це він незримо змінює манери,
Відчули у ногах якусь ми втому..
Бажання, щоб не влізти у халепи...
Тепер повільно йдемо ми під гору.
Та щось шепоче: треба відпочити,
Ми не міняєм курс і вірим ще ногам.
Йти навпростець, щоб шлях цей скоротити?
Та ні! Йдемо! На зло своїм рокам!
Роки бредуть неспішно теж за нами,
І відчуваєм непосильний цей тягар.
Але ж колись вони за нами мчали.
А ти іди! У відчай не впадай!
Вже недалеко, сонце в горизонті,
Зморився, треба сісти відпочить...
Надія допоможе в обстановці,
Проігноруєм час, бо треба іще жить...
Гарний вірш. Прекрасно складений.
Але найсильніше і найкраще в ньому - думка про життя, яке пройшли і яке таки потрібно дійти до кінця, навіть з все частішими відпочинками...
